Історія одного відкриття
«Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?»
Василь Симоненко
ПРОЛОГ
Іспанія, 1481-й рік
Хлопчина проводжав очима каравелу
І сльози утирав дитячим кулаком.
Не сходила з лиця задума невесела…
«Чому?! Я ж так хотів буть справжнім моряком!
На пошуки земель, ще людству невідомих,
Я рвався в океан світ за очі пливти!
А боцман лиш сміявсь: «Біжи, хлоп’я, додому!
І мріять про моря кидай скоріше ти!»
Вусатий здоровань, лице таке суворе,
Та досі ще простих речей не зрозумів!
От спробував би сам щодня дивитись в море,
А потім все життя в лугах пасти корів!
Матросом, знаю я, звичайно, важко бути…
І спеку слід терпіть, і лютий буревій
Тому, хто проклада в морях нові маршрути…
Але не можу я сказать собі: «Не мрій!»
Усе ж таки колись я мореплавцем стану!
Далеко попливу… Хто б що там не казав!»
Той хлопчик на ім’я Родріго де Тріана
Майбутнього свого тоді іще не знав…
І сльози на лиці дитячому всихали.
Було йому тоді всього дванадцять літ.
Води ще утече із цього дня чимало –
Й побачить він колись Новий незнаний світ…
Глава 1. Єретик
Іспанія, лютий 1492-го року
Туман, як молоко, розтікся по дорозі.
Не злазив із сідла Колумб уже два дні.
Дивився уперед, у розпачі й тривозі,
Немовби щось хотів побачить вдалині.
«Як довго я уже свій замисел плекаю,
Подумати лише – тривалих двадцять літ!
Я думаю дійти до Індії й Китаю,
На захід пливучи і обійшовши світ!
Мені підтвердив це учений Тосканеллі!
Куляста ж бо Земля – Ератосфен писав!
Іспанським королям Фернандо й Ізабеллі
Та їхньому двору не раз про це казав…
Учену врешті-решт комісію зібрали.
Кого там не було! Космографи, ченці…
Придворних, як завжди, злетілося чимало.
Від Торквемади теж явилися отці.
Лиш став я говорить – каноніки проворні,
Як бджоли, загули: «Брехня! Земля пласка!
Усі твої слова – то єресі гріховні!»
Я вражений стояв. Знайшли єретика!
Невже я єретик?! Та це якась химера!
Я в вірі не хитавсь – про те відомо всім!
А те, що я кажу, немов Земля – це сфера,
Ніякого гріха не бачу я у тім!
Та легше, далебі, скалу переконати
В правдивості моїй, ніж книжників усіх…
П’ять літ я не здававсь і вперто вів дебати –
Ніхто не прислухавсь до доказів моїх…
Не зміг від королів нічого я добиться…
Про плавання в Китай не хочуть навіть чуть!
Сказали, що, на жаль, пуста у них скарбниця,
Бо з маврами війну вони тяжку ведуть…
Я довго ждав, і от – скінчилась Реконкіста!
Почувши вість про мир, безмірно я радів!
До Фердинанда знов, в захоплене ним місто,
В Гранаду, на коні негайно прилетів!
Послухавши мене недбало із годину,
Король сказав: «Ідіть! Не дам я грошей вам!»
Зірвалось з уст моїх: «І я ваш край покину!
У Францію піду, шукати щастя там!»
І от я у путі… Що ждати від французів?
Комісій та інтриг, насмішок і ганьби?...
А, може, я знайду між них нарешті друзів?
Готовим треба буть, будь-що, до боротьби».
Зненацька стук копит позаду Христофора
Роздавсь і від думок похмурих відірвав.
Колумбу вчувся крик: «Спиніть коня, сеньйоре!
На щастя, врешті-решт таки я вас догнав!»
«Ви хто? - спитав Колумб. – І по якому ділу?»
«В Гранаду, і скоріш, вертайтеся в цю ж мить!
Так Ізабелла вам сказати повеліла:
Бажає знов вона із вами говорить!»
Глава 2. Королева Ізабелла
Гранада, весна 1492-го року
Веселі та дзвінкі пташок гранадських трелі
Нестримним ручаєм вривались у вікно.
Володарці земель іспанських, Ізабеллі,
У ранок цей ясний не спалося давно.
Указів цілий стос устигла підписати.
Вельможу прийняла. Взялась читать листи…
«А ще сеньйор Колумб повинен завітати! –
Згадалось їй. – От-от вже має він зайти…
Колумба знаю я: відважний і свавільний,
Упертий, як ніхто, у мріях жити звик.
Можливо, геній він. А може, божевільний?
Як стверджують отці – затятий єретик…
Та ким би він не був – мене це не ворушить!
Іспанії Колумб корисним може буть.
За золотом зібравсь у Азію він рушить…
Ну що ж, нехай тепер збирається у путь!
У Францію подавсь! Розумний вже занадто!
Ніколи у житті собі я не прощу,
Якщо почнуть гребти і прянощі, і злато
Французи, а не ми – цього не допущу!
Звичайно, тут мені ніхто не гарантує,
Що з Індії Колумб повернеться живий.
І витрачу тоді я купу грошей всує…
Та впевнена я все ж: цей ризик – не пустий!
Щось вказує мені: похід великим буде,
Не згине Христофор в віддалених морях,
І на краю Землі Іспанії здобуде
І велич, і могуть, і славу у віках!»
Почувся рип дверей, і мовив паж-хлопчина:
«Прибув сеньйор Колумб. Він у приймальні жде.
Чи зволите його прийняти в цю хвилину?»
«Мерщій зови його! Хай зараз же ввійде!»
І от з’явивсь Колумб. Сказала Ізабелла:
«Я схвалюю ваш план в Китай тримати путь.
Ви матимете все: матросів, каравели…
І можете тепер в Палоський порт відбуть».
Уражений Колумб із захватом це слухав,
І радість у очах світилася його.
Відважний мандрівник своїм не вірив вухам,
Боровсь він не дарма – таки добивсь свого!
Глава 3. Родріго де Тріана
Палос, липень 1492-го року
В Палоському порту віками панували
Безладдя, бруд і шум від тисяч голосів.
Торговці й жебраки по пристані снували,
Тинялась ціла тьма п’яниць і шахраїв.
Пронирливі купці з усіх куточків світу –
Голландці та сини німецької землі,
Уродженці Кале, Венеції та Спліту
Приводили в Палос з товаром кораблі.
В портовій метушні, у ґвалті неупиннім,
Ніхто в той душний день уваги не звертав
На парубка в брудній подертій одежині,
Що з торбою в руках крізь натовп крокував.
Цим бідним хлопцем був Родріго де Тріана.
І хоч йому було всього лиш двадцять три,
Від долі діставав не раз він прочухана,
Частенько куштував і горя, і жури…
В неповних десять літ зостався сиротою –
Від лютої чуми загинули батьки…
Наймався пастухом, і торгував тріскою,
І навіть намагавсь податись в моряки.
У юнги не взяли – малим ще був занадто.
Тоді він напросивсь в підмайстри до шевця.
Той виявся злим, і хлопця бив багато,
Нічому не учив та лаявсь без кінця…
Родріго ж мав мовчать і зносить все терпляче.
Але ж коли йому шістнадцятий минав,
Скінчились сили в нім тягнуть життя собаче –
Вночі утік в Палос і там матросом став.
Чого не пережив він у роки наступні!
І спеку, і мороз, і голод, і жагу,
І бурі затяжні, й морські вітри підступні,
З піратами бої, гарячку та цингу…
Вернувшись у Палос з мандрівки чергової,
Вчув хлопець новину від друга-корчмаря:
«Колумба знаєш? Ні?! Та казна-що він коїть!
Збирається пливти у західні моря!
У західні моря – незнані й таємничі!
Там, кажуть, край землі! Морських чудовиськ – тьма!
Живуть на островах народи войовничі!
Хто втрапить їм до рук – рятунку вже нема!
Так от, до нас у порт приїхав цей шалений.
Збирає екіпаж… Та не збере, мабуть!
Невже хоча б один знайдеться навіжений,
Що пуститься із ним в погибельну цю путь?..»
Родріго посміхнувсь: химер в морській безодні
Йому не довелось ні разу зустрічать...
Подумав раптом він: «Піду у порт сьогодні!
І спробую-но там Колумба розшукать!»
Щось дивовижне є в Колумбовій затії –
Родріго це тоді прекрасно зрозумів.
Дали про себе знать його дитячі мрії –
В незвіданість іти на пошук відкриттів.
Навік запам’ятав Родріго ті хвилини,
Коли він покидав на «Пінті» рідний порт.
Кружляли в небесах, горлаючи, мартини,
І хвилі-баранці плескалися у борт.
Пливли мандрівники упевнено і радо.
Не турбували їх ні страх, ані печаль.
Немов вони ішли в казкове Ельдорадо,
А не на край землі – у невідому даль…
Глава 4. У морі
Атлантичний океан, початок жовтня 1492-го року
Два місяці пройшло, як атлантичні хвилі
На захід понесли іспанські кораблі.
Текли за днями дні. На яснім небосхилі
Ще й досі не було жаданої землі…
Куди не подивись – довкола тільки море,
Здавалось, що йому ніде немає меж,
А небо угорі – безхмаре та прозоре,
Й це видиво нудне – щодня одне і те ж…
Зневіра морякам у душі заповзала.
«Усюди – океан! Нема землі ніде…
А може, звідсіля давати треба драла?..
Назад не повернем – нас смерть усіх знайде!»
Один лише Колумб не впав у безнадію.
Уперто курс тримав на захід – як завжди.
Він зрадити не міг свою величну мрію –
Безкраїй океан будь-що перепливти!
Але такими ж буть відважними й стійкими
Змарнілі моряки вже більше не могли,
Панічний лютий страх цілком царив над ними,
Й команди каравел повстання підняли…
«Чужинцю, ти збрехав! Ти нас увів в оману!
Навіщо обіцяв похід у тридцять днів?!
Два місяці ми вже в лабетах океану!
Немає тут ніде індійських берегів!
Ми згинемо усі між водної пустині!
В Іспанію, в Палос давно вертати слід!
Додому нас веди! Назад не звернеш нині –
Згодуємо тебе акулам на обід!»
Дарма Колумб ручавсь, що берег недалеко,
І має вже на днях скінчитись їхня путь,
Й позаду майже всі знегоди-небезпеки –
Він тільки роз’ятрив сліпу матроську лють.
«Додому! У Палос! Слова твої – облуда!
Ти брешеш, як завжди! Наслухались брехні!»
Колумб не розгубивсь: «По-вашому хай буде!
З умовою – пливем на захід ще три дні!
Лиш три короткі дні! Невже це так багато?!
Нездатні кілька діб ви землю виглядать?!
Як Індію в три дні не вдасться відшукати,
Тоді вже буду я в Іспанію вертать».
Тут крикнув до юрби Родріго де Тріана:
«Три дні в кінці кінців – не місяць і не рік!
Прислухатись нам слід усім до капітана!
Він з досвідом моряк й порядний чоловік!
Не здумайте його і пальцем зачіпати!
Не то ми згинем всі, страшних зазнавши мук!
Ніхто із нас, нетям, читать не вміє карти,
Ні разу у житті не брав квадрант до рук!»
Почулося в юрмі: «Ми згодні, капітане!
Але лише три дні! Не більше – пам’ятай!
Родріго, ти піднявсь на захист цього пана,
Отож дерись на марс і землю виглядай!»
Глава 5. Земля!
Атлантичний океан, ніч на 12-те жовтня 1492-го року
Розкинулася ніч над плесом океану
І місячну луску сипнула по воді…
Вже майже три доби Родріго де Тріана
У синю далечінь вдивлявся в самоті…
«Та з мене океан знущається неначе!
Де Індія?.. Чому нема її ніде?
Як завтра вранці я нічого не побачу,
Вся наша довга путь коту під хвіст піде!
Вернемося в Палос укритими ганьбою,
Зійдемо на причал під докори юрми…
І довго гомоніть всі будуть між собою,
Що світ не зрів давно помішаних, як ми…»
Так важко на душі зробилось вахтовому…
Укотре він зирнув на темний виднокруг…
І раптом позабув в цю ж мить і сум, і втому!
На обрії чорнів землі тоненький пруг…
Родріго враз відчув, як серце задрижало.
«А може, все це сон?» - прокинувсь переляк.
Очима кліпнув – ні! Видіння не пропало!
«Це берег! Це земля! Не віриться ніяк!»
Родріго загорлав, наскільки стало сили:
«Земля! Ми допливли! Прокиньтеся, спаньки!»
Ці окрики гучні команду розбудили,
До борту корабля метнулись моряки…
І галас громовий понісся: «Берег! Справді!
Виходить, що Колумб таки не набрехав!»
До самої зорі лунали крики раді…
Новий незнаний світ зі смерку випливав…
ЕПІЛОГ
Отак-то і була Америка відкрита.
В Європі Ренесанс вставав із небуття…
Століття пронеслись, і рід людський зробити
Зумів ще не одне велике відкриття...
Космічні кораблі сягають вже Венери,
Смартфони, інтернет – куди не зазирни…
Та все ж із висоти комп’ютерної ери
Ми згадуєм чомусь героїв давнини…
Незламні, як Колумб, існують і сьогодні,
Бо скільки світ стоїть, живуть між нас вони –
Натхненні трударі, у натовпі – самотні,
Мрійливі диваки, прогресу двигуни.
Виношують в собі нові чудні ідеї,
В байдужості людській торують мовчки путь…
Великих відкриттів славетні епопеї
Попереду наш світ, без сумніву, ще ждуть!
січень 2020 р.
ID:
861553
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 16.01.2020 19:55:53
© дата внесення змiн: 24.02.2020 13:08:07
автор: Настя Вовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
