Молилася так, як напевно уміла
В куточку душі та у затінку храму.
Знайомі їй нотки усі з фіміаму,
Вдихала священні дари із кадила.
Боялась зробити там крок необачний,
Дивилась іконам у вічі несміло,
Ковтала свій біль і ще більше боліло.
«Пробачте», – комусь шепотіла – «Пробачте».
Літали думки по-під куполом храму,
Дивилась, а бачились білі їй птиці
Складалися пальці самі у правиці,
В ту мить вона чула величну «Осанну».
Сама ж відірвалась від грішного світу,
Коли запалила свічу Херувимська.
Чола доторкнулась рука материнська,
Земного тоді не залишилось й сліду.
А може такою їй бути офірою:
Сама – безтілесна, молитва лиш з крилами?..
До себе повернеться й вдома чорнилами
Напише курсивом, великими «ВІРУЮ!»