На паркан обіперлась гіллям яворина —
Може, про́йде дорогою хтось повз обійстя.
Тут лиш бабця живе попри літ своїх кпини,
І нечасто подвір’я сповняється гістьми.
А хатинки покинуті вгрузли у землю,
Помаліли за вік і посліпли від туги.
Яворина в надії очима на греблю,
Доки сонце не сяде надвечір за пругом.
Пам’ятає: батьки виглядали так діток
Із коротких і довгих розлук на гостину.
Повертайся, рідне,́ дай тим стінам зогріток,
Їм маркотність розвій і журбу журавлинну.
В ті оселі вбредуть лиш дощі із вітрами
Крізь діряві покрівлі і вибиті вікна.
Якби ж вміли вони говорити із нами,
Розказали б про долю смутну, безпросвітну.
Поповзли спориші зусібіч на дорогу.
До обійсть полином заростають стежини.
Витирає з очей бабця краплю вологи
Й, обіпершись на ціп, йде у бік яворини.
Валюшо, так зворушливо!!! А скільки їх таких сіл є, забутих і вже перекошених, хоч колись там кипіло життя і щасливо жили люди...Так образно і щиро написано! Забираю в обране!!!
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Актуально про села. Одинокі бабці доживають свій вік, як і їхні оселі. Сумно. 
