Ти просто донечку хотів.
Але не зараз.Якось потім.
Запізнювавсь весь час на потяг.
Кохав.Казав так.Та не вмів
Мене взяти в своє життя.
Ти відкладав на завтра щастя.
Як мрії кращії здійсняться.
А в мене:два серцебиття.
Та як сказати?В тебе час
На інше просто розписався.
Чи нам там місце?Хто б дізнався?
А в мене нині є.Де нас
Не буде певно.
-Ти візьмЕш
Мене за жінку?Чи відпустиш?
Спитала з жартами.
-Не мусиш...
-Ну...Через рік сама прийдеш.
Бо ще не час.
-Я зрозуміла.
Ну що пояснювать тобі?
Я не сама.Зникну в юрбі.
З одним клуночком в потяг сіла.
Якось минуло двадцять літ.
Чи було в тебе часу більше?
Чи ти читав десь мої вірші?
Чи меншим став без мене світ?
Перон.Наш потяг знову тут.
Де двадцять зим і весен двадцять.
Нікого ж бо не винуватять.
Щось в нас однаковий маршрут.
І доля знову нас звела.
Так випадково.Чи здається?
Ось твоя донечка.Сміється.
-Це донька...Анна.А це я.
Як я чекала оцю мить.
Ти на колінах.Та для кого?
Хіба ти бачиш десь святого?
Хіба тебе отут болить?
Ти плакав просто і тремтів.
А я розпитувать не стала.
Я просто час не відбирала.
Ось маєш час.Як і хотів.
-Біжи.Запізнишся.Бувай.
Це твоя донька.Ти ж бо мріяв.
Ти час на щастя десь відміряв.
На просто потім...
-Зачекай!..
-Але усьому свій є час.
Ти відпустив-я вільна стала.
Хіба ти знав як я ридала?!
Як я завжди хотіла нас?
Перон нас звів на мить одну.
Я за цілунком повернулась.
Я обняла і посміхнулась.
-Літ через двадцять я прийду.
Як плакав сивий чоловік!
Як він з колін не піднімався!
Старішим на сто літ здавався.
Чи знайде доля йому лік?
Ну хто на біль його прирік?