Напевне, я Тебе люблю,
а може, це мені здається,
однак, частіше серце б́’ється,
коли я голос твій ловлю -
слова-осколки кришталю -
до болі кожен з них уп’ється,
і біль - по тілу розіллється,
а я.. укотре вже, здавлю
у грудях те, що й так гублю...
А доля.. ще раз засміється,
і в сміху цьому відіб’ється
насмішка, знову, без жалю,
чи співчуття.. страждав?.. терплю...
І тут не треба нам провидця,
щоб зрозуміти - не проб’ється
крізь камінь й пагін мигдалю,
(це знає весь свідомий люд),
хіба - навзбіч.. - таке вдається...
Так що ж в душі жагуче в’ється?.. -
напевне, все-таки, люблю...
Мені сподобалось, що ви закінчили на тому, що напевно все-таки любите, а не, може, здається.
Але спішити признаватися не треба якщо сумніви, бо тоді без жертв не обійтися)
Вірш цікавий, є гарні речі.
Маленька порада (можливо, й зовсім їх не потребуєте, та все ж): старайтесь уникати дієслівних рим, велика їх наявність дуже спрощує текст, не в кращий бік. Перепрошую, у разі чого. Сподіваюсь, без образ
Чудово про кохання! 
Заходьте... 
