Я Світ все намагався зрозуміти,
" Чому Ми Дуріємо інколи?"...
і "Що Я Взагалі Таке?" запитуючи Себе.
Я - Божевілля, Рот багном забитий,
дай мені Ніж, і Я Тебе на шматки поріжу.
Я все Б'ю і Б'ю Тебе ним, все протикаю,
а Ти тільки й усміхаєшся, не вмираєш.
Я Вбивав, О', Я це сказав, Зізнався.
Вона встала на коліна і молитися почала,
бо налякана була, навіть Вже не кричала.
"Не бійся, Я шкоди Тобі не заподію,
Просто Обійми Мене." Вона Вставала,
і Обіймала, але за спиною в Руках
Я вже рушник закручений тримав.
Поки в ліжечку немовля Її Кричало.
Для Чого? Хотів би Сказати
заради відчуття "Влади",
але це Брехня, справжня Влада
в Грошах, і так вже Вийшло,
що в Світі Тому легше вбивати,
аніж гроші заробляти, не то що,
заради них когось грабувати.
Гроші оберігають краще за життя.
І Моя голова відділилася і покотилась,
тільки тому, що Я знав, що вона "повинна",
як це зазвичай у людей буває від гільйотини.
О', і Я всім Тілом почав Бачити,
в основному шиєю скривавленою.
Я все ще Думав, значить Живий,
потрапив куди? в Пекло чи Рай?
Рай для Мене і в Пекло для глядачів,
бо Я всіх Їх поспалював, бачила б Ти Їх лиця.
І це було Перше і Останнє, що Я цією Силою там зробив,
бо далі Була тільки Ця, наша Пітьма, чорна Камера.
Тепер Я Зрозумів чому ніколи не хворів,
бо був Хворим безсмертям.
Але як? Коли? Від Батьків чи від Чого?
"- Ми безплідні, але намагатися Любимо.
Хтось в Тебе Його насильного Вдихнув,
або Ти Сердечно-Душевно Вдихнув Сам.
Та і Ти Тут Єдиний - не породжений первинним Хаосом.
Перший і Останній такий сюди Закинутий.
Бо в минулому Смерті завжди можуть Змінитися,
тільки Шанс дай, тим паче маніяк, який вбивав
тільки через злобу, що Себе забезпечити не може.
Тими всіма втіхами які дарує прогрес, наука і техніка."
- Я був ще дитиною, як вночі за вікном побачив Щось.
В метрах десяти, Щось Велике, Чорне і Колюче,
Щось на морського їжака наче схоже.
Тоді Мене Холод всього і пробрав,
не від Страху, Я не Був Наляканим.
Тоді Я й напевно Благословенний.
Я Молився Йому по дурості дитячій.
І зараз Мені з Тобою поручене Найвідповідальніше
Так це - Чорне Іридієве Ядро Створити, як тому,
хто знає по-людській Природі Своїй Вагу Всьому.
Створити металеву прерію.
Мені подобається Алголь,
Він Розумний і Сильний - це Все,
що для хорошого Правителя потрібно.
А Яка Історія в Тебе? Як Тебе хоч Звати?
"- Подивись на мене Звисока - побачиш Дурепу.
Подивись на мене Знизька - побачиш свою Богиню.
Поглянь на мене Прямо, і ти побачиш Самого Себе.
Від дійсності Втомлену, яка тільки й займається Цим,
бо Це Новим якимсь Зайняттям Тут являється.
Але Для Чого Це Все? Я "Сенсу" не Бачу.
Бо що буде Далі? На Цій основі?
Для пробуджених Все як в тупій мелодрамі?
А що Решта, як Ми - "Творці" буде робити?"
- За "пацюками" в лабіринті Споглядати.
Які й не Розуміють, що лабіринт Це,
та й Те, що Він кимось Створений.
Котрі все "Вихід" шукатимуть.
Забувши хто Вони і чи Сили мають,
а коли і "Знайдуть" Свій надуманий,
особистий, Нами ж направлений.
Нами ж для Них підіграний,
то задоволеними "Житимуть".
Тим паче, що Реальне тут те,
що би Там, поза чорною Стіною
ніколи би не існувало все в місці Одному.
Або нашу ту жахливу затію зрозуміють,
що від Того аж знову позасинають.
І так по-колу, Знову і Знову.
Ми Життя немов пародіюємо.
В якому одні Самі шукають постійно,
а решта за Ними Споглядають.
Ти не Відразлива Мені в Цьому Тілі,
що Як слимак повзе і Витягується
і Слизом чорним Своїм Ядро Обволікає
для сухих все нових Моїх срібних Шарів.
Я - основа Тверда, Ти - Моя Рідина,
без Якої неможливе те Життя.
Смертність починається з Симетрії.
бачив Я сон блаженний
де з Подругою Своєю
щось разом шукаємо,
одне одного ведемо
та й нічого не знаходимо
бо ті пошуки завжди скінченні
лиш ще більше питань
в Них Собі задаємо
але тим не менш
Ми архітектори міст
з тисячами Їх жителів
що такі ж як і Ми
Блукачі у Сні
і Я все повертаюсь Туди
і повернусь колись Назавжди
бо хоч там Я не Один
