Тугу по тих краях мрійливих,
Де я ніколи не була,
Несу в думках своїх мінливих -
Жаль, що не маю два крила.
Вони б мене в захід широкий
Над виром буднів і істот,
Останні підхопивши кроки,
Несли б у височінь. І от -
Уже й не маю я печалі,
Уже всі біди не мої,
Одна лиш воля - далі, далі,
Як можна далі від землі.
Створіння божі - милі й любі,
Коли здіймаєшся над ними.
Корчують душу чорні зруби,
Згадалося - пани ми.
Зринає в закутках вагання,
Що залишились в круговерті
Місця, наповнені коханням,
Де ми були колись відверті...
А тут! О боже! Як ти вмієш!
0дин ковток захмарної блакиті -
Здається, досить. А ти криєш
Вершини гір шарфами в осамиті.
Я без упину так віками зможу.
Прощавай, життя підпільне.
Я п' яна відчуттями, боже,
Я, БОЖЕ - ВІЛЬНА!!!
Лелі.