навіяне тримає на паску
не зазирай у дзеркала безодню
збирай сліз щастя крижану луску
конвалій чад і сморід сірководню
наповнюють по вінця віщий сон_
…
пейзаж провінції за фільтру битим склом
згубив останню ціль ліхтар на вежі
торкнулося воронячим крилом
щось до чола того хто пильно стежить
рахуючи чужого пульсу лік
за кожним обережним кроком тіні_
ці шепоти_ як протяги осінні_
цей чорний іній, що тече з повік…
>
навіяне тримає на паску
здіймає білий стяг самосвідомість
намиста слів від себе не спасуть
в рівнянні ночі – тільки невідомі
охочі вкрасти душу лялькарі
з іконними порожніми очима
висмоктують мед з пам’яті вощини
і ставлять пробу на новій корі_
