Ой росла калина: та й багато літ
Радував весною її білий цвіт,
Лі́та чекали - бажання загадати,
Восени ходили ягоди збирати...
Та не цього року, бо прийшла біда.
Студінь запізнілий пуп'янки збива,
Потім вдарив знову - листя почорніло.
Квіти розпустились, і злива налетіла,
Гіллячко ламає та пелюстки зрива,
Проти злого вітру не летить бджола.
Але не вічна злива, визирнуло сонце,
Та воно недобре, цілить в саме серце,
Спопеля надію, мрії й сподівання.
Кожен день може бути останнім...
Де дрібний дощ, аби рани їй зцілити?
Де господар? Він міг би захистити
Від променів їхких і смертельних,
Бо знав, де тече водиця джерельна.
Та вже пів року господаря нема,
З першого дня, як почалась війна...
І ось укрили землю ягоди незрілі,
Жовті, запечені, мало що вціліло.
Кетяги пусті, самотні й сиротливі,
Бо не повернути все, що згубили.
Що тобі скажу я, лютий враже:
Є в калини сила, і вистояти зможе.
Буде рік наступний, неодмінно буде,
Розквітнуть калини по усіх усюдах,
Вкриють тонке гілля білосніжні квіти,
Восени там кетяги будуть пломеніти:
А у кожній ягоді серце палко б'ється,
Калина недолі не хоче кориться!