Цей дощ у тілі мив кістки,
Навколо крики і зітхання,
Ми так пірнули у пітьму,
Сім'ю у муках хоронили.
Весь час дивилися на нас,
Понурі очі материнські,
За що нам смерті і печаль,
Коли навколо свіжий вітер,
Змітає ранені листи.
І там під ними серця гнів,
Людські понівечені душі,
Господь у небі не почув,
Як їх у крові утопили,
Так підло вирвали серця
У груди вдарили камінням,
І тільки дощ в обличчя лив,
Хотів прокинутись з могили.
За що ж стріляють нам у спини,
Звірину лють до неба пруть,
Дитячу посмішку скривили
В легенях видавили гнів.
Ні я за себе не боюся,
Давно принижений живу,
А страшно ненависть терпіти,
Плювок у зломлені роти,
Дурне і вічне божевілля,
Народ осміяний, хмільний.