Люба, Марто!
Пишу тобі цей лист, бо маю надію, що скоро тебе побачу. Як і попередні сімнадцять, він буде лежати в нутрощах моєї шафи. Пишу тобі цей лист, бо це єдине, що я зараз можу робити. Сидячи тут, між руїнами будинків, ховаючись від бомб у підвалі, я постійно шукаю порятунок із цього пекла. Листи до тебе - єдине, що мене рятує. Я так тебе люблю. Якби ж ти знала, моя лебідко, як я тебе люблю. Коли я згадую наше останнє літо на березі Азовського моря, не можу стримати сліз, серце так калатає. Спогади у моїй голові швидкоплинно змінюються, все із-за цих проклятих бомб. Я вже думала, що так мене карає Бог за мої гріхи. Як тільки згадую теплі поцілунки на літній терасі у Бердянську, за вікном зникає будинок. Часом я відчуваю твій подих, він мене зігріває, у ці холодні березневі дні. На душі в цей момент тепло, не знаю, чи то із-за моєї любові до тебе, чи через те, що на сусідній вулиці був розстріляний ще один будинок, йому як сотням інших таких, не пощастило. Бог точно мене карає. Я вже просила у нього пробачення. Я бачила його уві сні, розмовляла з ним. Може й то не Господь був. Старий, сивочолий дідусь, зігнутий удвоє, сидів на пірсі з вудкою у руках, намагався черва на гачок начепити. Тепер думаю, а хіба Бог може так виглядати? Мені ще й тридцяти немає, а я вже зовсім здуріла. Дурна корова та й годі. Так ось, цей дідусь сказав, що я маю молитись, і не грішити. Як тільки я хотіла бодай слово вимовити, у двох кварталах від мого дому на міні розірвалося двоє дітей. Вони також були грішниками, їх час вийшов. Бог, він чи не він, давав знаки, що кожного разу коли я думаю про тебе, все навкруги гине. Думка про тебе, наше минуле - восьмий смертний гріх. Після чергового мінометного обстрілу по будинках, я прийняла рішення забути тебе. Не хочу гнівити батька-господа. Пробач за це. Надвечір, я згадала нашу різдвяну поїздку до Львова, наші сім днів щастя. Ми вперше зізнались, що кохаємо одна одну. Марто, кохана Марто, ти пам'ятаєш Різдво 2017-го? Пам'ятаєш холодне повітря, що пронизувало шкіру мороком, сніг, що прилипало до волосся. Надвечір, мої гріхи забрали життя жінки із будинку навпроти, вона якраз набирала у відро сніг, щоб розтопити та мати питну воду, як прилетіло з неба, і уламки від бомби вгризлись їй у голову. Я знаю, що у всьому моя вина. Кожного разу, обіцяю собі не грішити, і кожного разу все більше згадую тебе. Я не можу цього не робити. Без тебе життя, не життя. Хай згорить увесь світ, але ніщо мені не заборонить думати про тебе.
Люба Марто, сподіваюсь у тебе все добре. Я знову дозволила собі цю розкіш - думати про тебе. Спускаюсь до підвалу, сьогодні прийдеться когось принести у жертву.
Всім серцем кохаю!
Твоя конвалія!
© Сапарат #моя_війна
ID:
968849
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 20.12.2022 21:02:13
© дата внесення змiн: 20.12.2022 21:02:13
автор: Кхонгсаван Прін Сапарат
Вкажіть причину вашої скарги
|
