Не пишеться нічого і не пишеться
Напевне закінчилися чорнила
Бо я сито з терпких почуттів
Що просіює щастя ретельно...
Як приймати цю чорну реальність?
Надто часто питаєш у мене
Любиш сонце, яким я була
Моє ж завтра сумнівно гірке...
Й не зізнатись у цьому нікому
Я ж твої надміцні батарейки
Я ж всміхаюсь тобі з нелюбові
Звичка міцно вчепилась причепом
Починати всі ранки із кави
Де страх болю відкрити нове
Не так вже й гірко_ сонце сяє,
Та не гріє,
як і глибоко твоє...
Реальність, фарбованана почуттями - це вже не зовсім реальність. Чорна лише для нас. Але світ навколо завжди різнокольоровий. Десь вгорі, хай за хмарами - світить сонце. Десь на галявині цвітуть квіти...
Мої соняшники мрій і світлого натхнення щось не дуже хочуть квітнути)
То і вірші виходять немов чорна смола чи дьоготь)
Але кожен новий ранок несе надію і все може бути))
Рада тобі, Марічко
Звісно все може бути і все буде я розумію твій стан.. проблеми у людей можуть бути різні, але переживання схожі.. то нормально, коли не пишеться.. ми всі живі і не можемо себе програмувати. На все свій час
Чорні чорнила також потрібні, коли малюєш зоряну нічку