Години пік на празькому вокзалі,
Вирує невгамовний передзвін.
Сидять у брані втоми та печалі
Відчужено на сходах мати й син.
Стоять у ніг потріпані валізи,
У хлопця тьмяна куртка на плечах.
В задумі матір дивиться на візи
І тихо грають сльози на очах.
Жили ще днями мирно в Україні,
Та все підступно знищила війна.
Тепер шукають сховку на чужині,
Залишившись без грошей і майна.
Сусід приніс руїну, горе й муки –
Йому на думку інших все одно.
Юнак зминає мляво білі руки,
Піднісши ревний погляд у вікно.
Видніються там вивіски яскраві,
Бадьористих облич коловорот:
Крокує хтось поважливо у справі,
А хтось гуляє в парі без турбот.
Здавалося б роздолля молодому:
Відкритий світ розваг і дивовиж.
Та в мріях – повернутися додому,
Не вабить ні Варшава, ні Париж.
Не в силі й посміхнутися Європі,
Бо чув про звірства згубної біди,
А батько десь в холодному окопі
Боронить рідну землю від орди.
Звільнили безкультурні лицеміри
Вітчизну від спокійного життя,
Та все ж серця народу повні віри
В щасливе повоєнне майбуття.
Хай доля українців невесела,
Нагряне справедливості момент:
Розбомблені міста й побиті села
Відродяться, як фенікс із легенд.
Звитяжно проженем лиху навалу,
І знову звеселяться мати й син.
Адже ще так ніколи не бувало,
Щоб сонце подолала тьма хмарин.
16/17.ІХ.22 р.
*даний вірш публікувався в журналі "Дніпро"
і я там був. і купа родини там і друзі... і на Флорансі гіркий досвід спілкування з чужинською. п. був. але маю надію повернутись. життя продовжується.