Годинник будить тишину.
Терпка самотність у кімнаті.
Мені давно вже не до сну
Й в думках блукаю, як в лататті.
Вже за вікном іскриться день,
Розплівши сітчасте проміння,
І проблиски сяйні лишень
Відволікають від творіння.
Холодна кава на столі…
А я блакить між хмар шукаю,
Немовби порпаюсь в золі,
Коли зітліле не приймаю.
Давно позаду тихий плес,
Яскрава вічність за плечима.
Й білінь знекровлених небес
Не світить радості очима.
Болить в мені затертий слід,
Мов корінь, вирваний із серця.
Серед засніжених вже літ,
Тепла відкопую озерця.
Нам розбіг долі не спинить;
Кожний до фінішу підходить.
А там - тримає лише нить,
По якій спогад давній бродить.
Та поки свічечка душі
Теплить нас вогником надії,
І старість тільки на межі -
Най порив серця пломеніє..
Й вдягнувшись, вибігаю в двір;
Холодне сяйво грудня грію…
Морозним дням наперекір,
Я впевненістю молодію.
Біжать надумані рядки;
Пейзаж зими в них оживає.
І до людей несу думки,
В яких недавній сум щезає.
Отак звільняюсь від зажур,
Жарінням спалюю тривоги.
Й плечей невихололий мур
Вмить розправляю від знемоги.
Колише маятник час дня,
Година не одна минає…
Та вже недавня метушня
Поволі стишено куняє .
Згортає темінь яснину
Й фарбує синяву імлисто.
Свинцеві зорі білизну
Землі освічують сріблисто.
Й любов Всевишнього мене
Голубить ніжності рукою.
Ржаві думки опріч жене
Та сном плекає в супокою..
