Зимовий вечір…
Ніби спустошене містечко… в будинках темно. А за вікном по землі деінде біло. Чого не скажеш про дерева і кущі. Вони обліплені біленьким пухом. Іній уміло сповив, кожну гілочку, кожну бруньку на ній. Дерева тощо, а ось кущі – пишні, мов білосніжні спідниці, а здаля можна й уявити, як святкові стільчики. А чому святкові, бо у густих воланах. От зима, температура вдень плюс один, дуже волого й сіро , під вечір легенький морозець прилягав учтиво. Дуже старався, ніби прикрашав картину. Цікаво… але ж і безвітряно, напевно ніщо не наважується доторкнутися до цієї краси.
Воно б піти пройтися… але вона сиділа біля вікна, мов заворожена. Та це, тільки так здавалося. Красу, що за вікном сприймала, на якийсь час огорнув спокій. Але думки, як птахи перелітні, раз – у - раз поверталися до нього. Як ти там любий? Знаю важко… читаю і дивлюсь новини. На передовій йдуть запеклі бої. Мені хоча б на одну хвилинку почути твій голос, лише тоді б я отримала спокій. Ти подзвони, я запитувати про війну не буду, а просто дещо розповім. Оце сиджу в темній кімнаті, а в голові думок цілий буревій. Після обстрілів, нам світло подають за графіком, тож просто з думками спостерігаю, що за вікном. А там зима, хоч майже і немає снігу, але де-не-де біло і то маленька радість. Але шкода,тебе немає під вікном…Адже ти завжди підкрадався і тихий стук нагадував, що ти поруч, що прийшов і чекаєш на мене. І я тебе чекаю, мій єдиний. Хоч дощ хлюпоче, хоч туман і імла сповивають всю землю. Та я вкотре проганяю сумні думки. Вірю, ти повернешся, ми будемо разом.
Вона задивлялася в темноту, раптово, ніби підкралися слова;
Туман розлігся… зажура навкруги,
А ми з тобою, як річки береги,
Ту відстань, я думками подолаю,
Почуєш шепіт, - Я тебе кохаю.
Кохаю й жду, як сонечко раненько,
Щоб на душі, радісно й тепленько,
У очах блиск, розсіяв всі тумани,
Ми міст збудуємо між берегами!
Війна… нелегко в нерівному бою,
За тебе я … щоденно Бога молю,
Щоб шлях додому… стеливсь барвінковим,
Ти повернувся живим і здоровим!
Розлука, туга… так важко кохати,
Та любий знай, навчилася чекати.
Раптовий спалах світла… збентежилася, примружила очі…
Ой, що ж це я... засиділася. Уже напевно північ, не подзвонив. Та нічого, я звикла чекати. Коханий відчуваю, в тебе все добре, надіюсь завтра подзвониш.
Озирнувшись навкруги, встала з стільця. На столі старий годинник, стрілки показували рівно дванадцяту годину. Поруч стоїть старенька бабусина диво - скринька…. руки самі потягнулися до неї. Від неї ніби віяло теплом, наринули спогади, як удвох відкривали скриньку. З задоволенням слухали мелодію, з блиском у очах спостерігали за балериною, яка весь час невпинно виконувала танець. Як тепло їй було в обіймах коханого. А він то закривав, то відкривав диво - скриньку, з облич не сходила усмішка, обоє збуджені, веселі.
Злегка долонею провела по кришці скриньки, поставила на стіл.
-Ні, без тебе не буду відкривати, приїдеш, тоді вдвох порадіємо, як колись. Стиснуло в горлі - Ой - ой, тільки б не просльозитися, я ж обіцяла….
Погасло світло… вона лежала в ліжку. Кілька раз з боку на бік перевернулася,
- Треба заснути!
Тихий шепіт молитви тонув у кожному куточку кімнати. Перехрестилася.
Злипаються повіки, прошепотіла,
-Я знаю любий,Україну не зламати…
Все буде добре, я навчилася чекати.
Січень 2023р
Так приємно читати такий гарний та зворушний твір. Особливо сподобався вмілий перехід з прози до ліричних рядків. Це додало твору ще більшої виразності. Дякую, Ніночко. Гарного Вам дня та натхнення.
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Нелегко чекати, але з війни чекати ще складніше. Стільки переживань, безсонних ночей. Нехай всі, хто чекає, діждуться своїх коханих. Гарне життєве оповідання.
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиросердечно дякую, Світланочко! Дуже приємно, що читаєте мої твори. Миру усім і віри в перемогу! Все буде Україна!
Вистоїмо та переможемо! 
Незважаючи на різні обставини, відчувається доброта, все перемагаюча віра і любов.
