Непомітно закíнчився день,
І зайшов прохолодний осінній,
Золотистий і повний натхнень,
Тихий вечір у шати привітні.
Жовте листя зривалося з віт
І, легеньке, кружляло навколо,
Осідало на плечі мені
Й опускалося потім додолу.
Парк порожній, незвично пустий,
І лише де-не-де пропливали
Силуети непевні людей…
Небо хмари суцільні вкривали…
Припинив дощ іти вже давно,
Захід сонця багрянцем пророчив
Про закінчення денних тривог
І бурхливі їх хвилі спустошив.
Вдалині раптом встав силует,
І такий мені рідний, знайомий;
В світі зникло усе в цей момент,
Залишився лиш погляд свідомий.
Провели ми цей вечір удвох, –
Наче порожньо стало навколо, –
Просто вдвох, і весь світ відійшов
Далеченько десь, за видноколо…
Пролунали пекучі слова:
– Вже потрібно мені повертатись! –
На шматочки розбилась душа,
Не хотілося більше всміхатись…
Та коли ми зустрілися знов,
То букетик улюблених квітів
Був яскравішим всяких розмов,
І прив’ялі були мені рідні.
– Я чекатиму, тільки прийди! –
У обіймах так ніжно звучало…
За машиною погляд блудив,
Доки видно і сліду не стало…
12.12.2015
!
