Скоро я постарію і забуватиму легко
те, що так цінувала і чим жила...
Не порахую днів до весни, не впізнаю лелеку.
Забуду навіть, якою раніше була.
Мої пристрасті захолонуть, посядуть
мертвими світлячками у ранній мороз.
Мої вірші - сирітки обіймуться і плакатимуть у шухлядах,
а потім перетворяться на мертвий, обшарпаний стос.
А іще - я тебе забуду. ...Чи відчую я, як спорожніє мій світ?
Добре, що ти не відчуєш тих змін...
Поруч, як і раніше, житимуть люди.
Може, дасть Бог, ми до смерті поглухнем і не почуєм, чий буде першим дзвін?
У нестерпного прожитого і не прожитого гострі грані, гострі кути.
Легко перетворити життя на сумніви і на втечі.
Коли я постарію, прийде те, від чого вже не втекти
і стануть геть неважливими життєво важливі речі...
11.09.22.
