сама ворожила і вабила,
сама завиниласі демону.
тож серце тепера із вавою,
любов — потороча. і де вона?
а милий стає, наче патороч,
кружляє у танго із нервами.
втекти чи на хвильку приспати хоч?
чи бути останньою стервою?
зламати наївному нутрощі,
спалити собою ж посаджене,
вуаль із кохання скляну трощить,
ввижатись сутужнішим важелем?
бо очі-озера — болотами
здаються у світлі півмісяця.
тож ніч, імовірно, на зло тому
із пристрастю хворого біситься.
бо більше не щастя — а змученість,
омріяне стало нудотливим.
і душишся долею сучою
й коханого виніжним дотиком.
бо гратись з чуттями — це забавка
лиш поки борги не звіряти.
як схибиш — опинишся за бортом
і стягне своє носферату.
Дуже цікаво. Мені подобається такий розмір, але для його написання треба особливий настрій. А ви з ним справляєтеся часто.
Вірш навіть трохи лякає.Але і захоплює.
Anastasiiith відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я ніколи не замислююсь про те, в якому розмірі пишу) натхнення саме вирішує, як буде виглядати вірш)
дякую за відгук!
люблю ритміку амфібрахія, а у Вашому етнічно-містично-філософському виконанні 
- файно 
