А дощ осінній якось хлинув так не в пору…
Замокли кроки твої, лишені від вчора.
І я у бабиному літі залишилась.
Й душа моя зосіннім сумом навіч злилась.
Танцюю листям пожовтілим у промінні
І теплотою наповняю дні осінні.
Шукаю радості в невтраченій надії
І притягаю ще недавні наші мрії.
Душевні фарби у намріяне вкладаю.
Й усе небажане із серця вириваю.
Тебе малюю вже уявними мазками
І вибудовую місточок поміж нами.
Бо точно знаю, ти колись пройдеш по ньому;
Зеленим плюшем по килиму золотому.
Мене пробудеш й опроміниш смутні очі
Й переплетеш дороги наші в дні із ночі.
Уже не в сні, відкриєш двері в мою осінь
Й зазолотиться пасмо сиве у волоссі.
На зло рокам, з тобою знов помолодію.
І в долю спільну принесу мрійну надію.
А нині хай ллє дрібний дощик й не змовкає…
Він щораз стукіт твого серця наближає.
Відосениться хай та світ сніжком притрусить.
Прийде весна і все для нас вернути мусить.
Кохання ті краплинки щастя навівають,
Немов мене в минулі роки повертають.
Зливають з моєї душі невтішність туги,
Та рветься розпашіла кров в нові потуги.
Уявні дотики, мов клавіші стрибають.
І на сердечних нотах нову пісню грають.
Дощів рапсодія зливає срібні звуки
В обіймах ніжних завмирають наші руки.
Я на плечі твоїм тихенько засинаю,
У хвилі дихання легесенько пірнаю.
І вітерець відносить бабине знов літо
Та воскрешає душ тепло, нами зігріте.