| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
маю нового велосипеда: то дуже добрий велосипед.
ти можеш ним просто кататися,
а можеш і мчати конкретно, та все вперед і вперед
з корзиною на багажнику, дзвоником,
а ще ж навіть дзеркальце є! –
все тобі гарного настрою, і респектабельности,
і впевнености в собі додає.
ти можеш брати його у мене коли завгодно,
він крадений – та то не страшно, й кажуть, страшенно модно.
ти дівчина, що дуже добре ладнає з моїм захаращеним світом.
дам тобі будь що схочеш, бери собі майже все,
ти дівчина, що популярність і славу,
і репутацію, й гроші мені принесе.
також я маю начальника-гнома:
то постать, хоч малопомітна, та широкошпарко відома –
зможеш його духопелити й бити,
і катрупити, і упосліджувати, і непомалу гнобити.
він паскудний, мов кіт, а так, загалом, нічого:
помірковано шолудивий і кульгавий на ліву ногу.
ти дівчина, що безперечно ладнає з моїм недоконаним світом.
дам тобі все, що схочеш, і навіть майже все.
ти дівчина, що популярність і славу,
і щастя, і гроші мені принесе.
ще я маю армію пряникових чоловічків:
і той чоловічок, і той, і той –
з них кожен – ромео, отелло, і гектор, і безименний герой,
що ненавидить і лицемірів, і книжників, і рушничків, і п'яничків,
і навіть гиндиків, і гнидликів, і все, що за приклад даю:
бичків, кабачків, полуничків і хничків;
а тебе – шануватимуть, заради тебе
накладуть головою в бою.
ти дівчина-світло, що дивостайно ладнає з моїм суперечливим світом.
дам тобі все, чого схочеш: в мене є майже все;
ти дівчина, що популярність і славу,
і радість, і гордість, і гроші мені принесе.
маю також в себе вдома підозрілу мишу.
вона мені забезпечує абсолютну тишу,
ти зватимеш її, як схочеш; я її досі зову своєю
мишою-хранителькою-музою віршомузею,
а музей – то моя славнозвісна хата, що продається,
а продасться лиш, може, українській державі, здається.
ти дівчина, так, – що так милостайно ладнає
з цим моїм, бляха-муха, яким? – не залежить яким, та все світом.
дам тобі все, що я маю, і навіть більше, ніж все.
ти дівчина, що популярність і славу,
і натхнення, і гроші, і чаю мені принесе.
тут є кімната, що в ній маю звичай
то дрімати, то чаювати, то з музиками слухати,
як бородатий письменник вирушив в море сам,
без нікого ловити якусь там риму.
схочеш – бери й письменника: чесно тобі віддам,
хай буде наше. ходімо ж, обидвоє вдвох увійдімо
до нової історії майбутнього добросусідського людства;
а теперішнє – лиш підлатаємо, визволимо
та врятуємм від жмикрутства, смутку,
і лукавства, й самого лукавого, й нежитю, і марнославства,
і нудьги, й кочерги, й золотухи, і глупоти, й недовірства,
і від морально-фінансово-ідеологічного банкрутства,
і від такого-всілякого малоприємного звірства.
– і від ліро-епічного зрадництва, і від трагічної пози –
лиш залиш йому трохи нехлюйства та життєво-потрібної прози
за твором: bike, pink floyd
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2017
писав би я листи тобі щодня
та запихав у пляшку з-під горілки,
а надвечір 31 грудня врочисто кидав у море:
неси, моя хвиле, аж ген до туреччини.
пишу й пишу. шкода чорнила, а так – нічого не шкода
ви, безперечно, дуже мила, хоч і невірна, як вода.
ось я вийшов на подвір'я – бачу там таке сузір'я:
одна зірка, й більш нікого – дайте, тітко, золотого
знов я вийшов на подвір'я – бачу там таке сузір'я:
одна зірка, більш нікого – й така гарна, що їй-богу.
є плями й на сонці, й на грішній землі.
вже зорі он сяють в вечірній імлі.
сказав поет з маари: коли коханій сумно,
то значить, так їй треба. журитимуся й я,
бо ліпше то, ніж плакати. ой, як же ж нерозумно
ховатися у хмарах, зіронько моя
де знов ви, де? – на кого жде
тут серце щире, хоч би не пропаще!
покинути б тебе напризволяще –
та якось боязко, й поезія не йде;
і знов я, витріщивши очі, блукаю світом серед ночі:
шукайте правди, добрі люди:
сюди якраз приходьте звідусюди,
бо й я собі, заливши очі, шукаю правди серед ночі:
лічу зірки, волаю матом – і все то згідно з шаріятом;
чи ні? я, вирячивши очі, вірші волаю серед ночі!
коли почну співати матом, приходьте завтра з адвокатом.
аж утомились мої очі, людей шукавши серед ночі.
засну, де впав – знайду під ранок
не поетес, то хоч коханок.
це не світ, а якесь невеселище;
не вірші, а ліричний погром.
чи у всіх тріюмфальне похмелище,
чи лиш в мене похмільний синдром?
це так невесело: старатись за обох,
немовби ти й до себе збайдужіла.
не бійся, не дурій: нас любить бог,
– любімо й ми його: це ж досконалість, мила.
старі слова запіснявіли,
нові – на музику лягли,
а сам – сиджу без сну й без сили
– це вже було? невже? коли?
танцюйте, куми та сивіли!
ви грали – ви й перемогли.
мої слова запіснявіли –
німі на музику лягли;
так пропаду без сну й без сили
не знаю де, забув коли
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737976
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2017
ти ніколи не спиш,
ти все крутишся,
ти дзижчиш, така дзиґо, мов джміль,
– хочеш знати, то слухай:
ні, не слухай: дивися
та поглянь на цей-о шар-вар-ярмарковий безлад:
він всюди, а приходить сюди звідусіль,
де не було ні тебе, ні мене, ні його.
огого!
нагорі альбатрос
нерухомо повиснув на вітрі.
– ви! вгадайте: чи бачить він море, як я?
чи він бачить, він чує, як морем біжать,
ніби нізвідки, ніби в нікуди,
ніби полем пшениці, перекотихвилі?
ніби зморшки по шкірі зеленій, м'якій,
що розкрилася ген аж до обрію,
а вкриває нам внутрішню десь у дна запозичену сутінь:
там в кривих лабіринтах кривавих печер
все блукають, штовхаючись, дикі відлуння
і минулих, і тих – ненастанних примарних – часів,
що існують словесно: вербально,
що верзуться так по-святковому
дієслівно чи може вербово,
чи котиково тихо, перекотичасово,
смарагдово. тут зграйками
рибки, гай, похибки, чи підводні човни
з пишним написом "знай" на округлому боці,
а самі ж то не знають, куди їх несе,
та ще й крутить, викручуючи та перекручуючи слова,
в вашій пісні, дівчата, немов у швидкому потоці.
їх багато, багато, й ніхто нам не вкаже на берег,
і не знає ніхто, де ми є – лиш повторно буває часами,
заворушиться десь та підкинеться раптом,
та порветься нагору до світла.
чи багато, чи мало різних людей перехожих
йдуть вулицею та розминаються навіки?
аж ось двоє поглядів стрілися; бачу,
що я – це вже ти, а ти – то вже я,
що веду сам тебе нашим диким незвіданим краєм;
що ти мене вчиш і показуєш все –
все найкраще, на що лиш я здатен;
та ніхто нас не кличе до господа бога,
і ніхто нас не змушує потупитися присоромлено,
і ніхто не вичитує, ніхто не змагається,
ніхто не летить, оминаючи сонце,
до нас – лиш плітки та якісь астероїди.
і хоч би як, кожен день, що ти твориш,
ти вирізьблюєш, певне, моїми таки очима,
і запрошуєш, і заохочуєш, і обіцяєш;
і через дірку в стіні, що вчора пробив головою,
ринуть потоком на сонячних крилах мільйони
вісників доброго, аж найяснішого, ранку.
і ніхто не співає мені, набридаючи, й не колисає,
не шепоче, щоб спав; лиш примружуся –
бачу все у вікні, що розчахнуте світлом зовсім,
і гукаю до тебе, немов через людну вулицю,
через море і небо.
за твором: echoes, pink floyd
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737942
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2017
люди всміхаються – крішна вдоволено потирає руки;
крішна вдоволено потирає руки – люди всміхаються;
люди всміхаються: крішна вдоволено потирає руки;
крішна вдоволено потирає руки: люди всміхаються,
кажуть: [i]це гра, так він грається. хто ми такі? не зважаймо,
лиш усміхаймось привітно, а гратися не заважаймо[/i]
але! це й не гра, і не правда: це щось непізнавано третє,
що дається лиш тим, чия мудрість – антитеза продажній кебеті,
що дається лиш тим, що живуть на цій третій від сонця планеті,
що дається лиш тим, хто не бачить шахтаря в кожнім третім поеті,
що дається лиш тому, хто жив не по правді, а вмер на тибеті,
що дається лиш тому, хто знайде кусень сала в ранковій газеті,
що дається лиш тому, хто вправний і в нерадості, і в шансонеті,
що дається лиш тим, хто не має ні зла, ні добра на прикметі,
що дається лиш тим, що не хочуть не гратися не в интернеті,
що дається лиш тим, що танцюють в дійсності, а не в балеті,
що дається лиш тим, що не ходять на руках в дерев'янім кашкеті,
що дається лиш тим, що не снідають з мушкою на пістолеті,
що дається назавжди, але тільки раз у стецька на бенкеті,
– що дається хіба що мені та рудій божевільній лоретті
*це повторна публікація. першу вилучила та нечиста сила,
котра не зупиняється навіть тоді, коли їй треба лягти,
відпочити й набратися від української землі того,
чого тій не шкода ні для кого: розуму, совісти, чести
й елементарної людської добропорядности
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2017