| Сторінки (1/16): | « | 1 | » |
Я так дивилася в твої зелені очі,
Ти вже давно ховав від мене погляд,
Ти говорив зі мною дні і ночі
Так само швидко, як ішов твій потяг.
Я так хотіла бачити безодню,
Хотіла доторкнутися до рук,
Хотіла, але рівно до сьогодні,
Ще до кінця непережитих мук.
Я просто звикла бути наодинці,
Мені не хочеться уже твоїх очей,
Я довіряю ручці і сторінці,
І наче камінь з втомлених плечей.
Ти не пиши, я напишу без тебе,
Ти заспівай, твій спів ніжніше арф,
І не читай, що я пишу про небо,
І не питай, що є в моїх думках.
Ти так дививсь в мої зелені очі,
Ти не відводив погляду від них,
А я промовила, що я уже не хочу,
І музикант в тобі раптово стих.
Я просто звикла, що завжди одна,
Ти просто втратив, сам того не знавши,
І я ловила погляд твій без дна,
Й так не хотіла рук твоїх, як завше.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2018
А він збудив її ще до світанку,
Повів, де сонце сходить з темних гір,
Він цілував її усю і до останку,
Не чуючи і звуків тихих лір.
А вона йшла покірно й не питала,
Куди й для чого він її веде,
Вона лише одне напевно знала,
Що той хлопчина серденько краде.
І ліс шумів, текла маленька річка,
І соловейко кой-де задзвенів,
А з-за гори світліла лише стрічка,
Він, сам не спавши, сонну її вів.
Вона всміхалась, чиста і невинна,
Вона так щиро вірила йому,
За ним ішла, спинилась на хвилину,
І їм обом вже було не до сну.
І лиш як вирвалося сонце золотаве,
Він глянув вверх, у світлі небеса,
І так удвох їм тепло разом стало,
І так блистіла вранішня роса.
А ліс шумів, текла маленька річка,
І сонце пробивалося в імлі,
Вона вмивала біле своє личко,
А він радів, цілуючи її.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791723
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2018
Повіє холодом з-за хмар і з-за туманів,
Ти стиснеш червоніючі уста
І скажеш тихо: «Скільки було планів»,
А за вікном ще трішки і зима.
І ти чужа у рідному всім світі,
Ти нічия, немає твоїх слів,
По-трохи мерзнуть плечі ненакриті,
Їх так ніхто теплом і не зігрів.
Нікому не потрібна, не кохана,
Захоплена в полон своїх думок,
Колись любила, в очі зазирала,
А нині штиль, не тоне поплавок.
Твій погляд одинокий і безмежний,
Він не шукає в гурті одного,
Ти дивишся так гордо й незалежно,
Але душа, як камінь, йде на дно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2017
Ковток міцної кави, теплий вечір,
І нам ще довго не зімкнуть очей,
Твій голос такий ніжний і безпечний,
Хоча він стільки недоспав ночей.
Тепленька ковдра, незліченні зорі,
Старий провулок, падав перший сніг,
І як це дивно не коритись долі,
Робить по-своєму, як хтось так і не встиг.
Відчути подих, обійняти плечі,
Прислухатись до поштовхів грудей,
Забути про проблеми, побут, речі,
З тобою бути осторонь людей.
Читати вірші, грати в дивні ігри,
Сміятись і любити водночас,
Зробити те, що хтось колись не встигне,
Але ніколи і не знатиме про нас.
Холодний ранок, кава біля ліжка,
Розкриті вікна і твоє тепло,
О цій порі на вулиці вже сніжно,
І по провулках усю ніч мело.
Не треба кудись бігти, утікати,
Когось лишати буть на самоті,
Все, що зробити, - просто цілувати
Й ніколи не розводити мости.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757322
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2017
Він кохав, як ніхто, небо,
А вона рахувала зорі,
Його очі, як ліс, зелені,
Її мрії ясні й прозорі
А вона не змогла заснути,
Його пісня будила серце,
А він рвав, як скажений, пути,
Його вдача була із перцем.
І між ними немає казок,
А між ними мільони років,
І чому б не сказать відразу,
Що кохання пізнало спокій.
Він кохав, як ніхто, небо,
А вона рахувала зорі,
Його пісня не ясна, се бо
Він не знає людської мови.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739420
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2017
Стихає. Свято вірю в чудо,
І знову шум, і знову дощ і дим,
Він знову омиває міську грубу
І змушує захоплюватись ним.
Малює небо сірим олівцем
І давить сильно, пробиває душу,
Мільйони люду із сумним лицем
Ногами топчуть молоду калюжу.
А погляд зверху, чорний і пустий,
Давить на місто, витирає сльози,
Величний Київ перед ним німий,
Вже не такий великий і серйозний.
І ми ніщо в небесній глибині,
Роками падаємо в безкінечну прірву,
Прив’язані до сонця й до землі,
Над нами зверху вічність непокірна.
Не для землі живемо, не для люду,
Не для наступних блага поколінь,
Не для конфліктів, гасел самосуду
І не для знань великих і умінь.
Ми тут ніхто, живемо лиш для себе,
Для щастя, горя, радості й краси,
Щоб хоч разок пірнути в прірву неба
І стати ним на мить і назавжди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738775
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.06.2017
Без слів цей світ здається нескінченним,
І не обмежує нічого погляд мій,
Глухонімі людські яскраві сцени
Говорять більше, ніж набори слів.
Коли єдиний голос – це ти сам,
Коли твій глузд збирається у гості,
Ти бігаєш, шукаєш, де стоп-кран,
Збивають з ніг тяжкі удари млості.
Та я тримаюсь, виходу немає,
У цьому світі завтра мені жить,
Я сяду зручно он у тому краї,
Поки життя без упину біжить.
І не завжди я слухатиму тишу,
Вдивлятимусь уважно в пустоту,
І по губах читати буду книжку,
Яку рукою потім напишу.
Це не на довго зовсім, лиш на мить,
Я встигну ще багато зрозуміти,
І, мабуть, варто буде далі жить,
Коли твій погляд змусить говорити.
Коли згадаю знову всі слова,
Забуду образи і жести, очі, губи,
Здаватиметься, я уже нова,
Та тільки біля мене старі люди.
Я встану і піду туди, де кличуть,
І знову говоритиму слова,
Твій погляд неймовірно тобі личить,
Та шкода, що душа твоя пуста.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738383
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.06.2017
Ти в житті моєму не перший,
Сподіваюся, що останній,
Камінь вірності мій не легший,
Ніж твоєї байдужості камінь.
Ти розщедрився на подарунок?
Я не гідна того, що маю,
І доволі гарненький пакунок,
Шкода, біль у собі ховає.
Ти помітив мене серед люду?
Ні, не варто такої уваги,
Чи я вимилася від бруду
Твоїх рук і невтомної спраги?
Ти сказав мені слово? Не певна,
Може, я вже сновидою стала?
Прислухаюся знову даремно,
Це моя ще гарячка не спала.
Ти почув мою мову? Навряд чи.
Та навіщо тобі ці проблеми?
Тобі б гомоніти добряче,
Не зі мною, бо краще без мене.
Ти не чуєш, не бачиш, не хочеш,
Я не можу тобі докоряти,
Зазиратиму в твої очі
Із надією душу впіймати.
Залиши ж мого серця краплину,
Даруй шанс знайти насолоду.
По артеріях з кров'ю плину,
Але скоро відчую свободу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738380
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 19.06.2017
Ти пахнеш снігами і ковилою,
П'янким ароматом весняного ранку,
Холодною миттю, святою росою,
Покинутим цвітом сліпого світанку.
А ти пахнеш небом безмежного дива,
Ти мудрістю пахнеш великих томів,
Як сонна трава, купина незрадлива,
Як дужий орел, що над степом летів.
Ти не пахнеш, як всі, всі не пахнуть тобою,
Я відчую тебе серед сотень людей,
Ти як бриз із морів тяжкого прибою,
Між рядками поезій незвичний спондей.
Прилітай хоч на літо пташиною ти,
Передай тихий шум волелюбних акацій,
Повтори переливи сріблясті води,
Підкори нескінченними барвами грацій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738256
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 18.06.2017
Іду, майже біжу по звичній мені дорозі. Запізнююсь знову і повинна вигадувати якісь слова, щоб мені повірили. Надто боляче мені в обличчя б’ють краплі весняного дощу. Він дає сонній землі напитися, а мене вбиває гострими голками по білому юному тілу. Зараз я б сама хотіла себе забути. Вода ллється з неба чиста, холодна, свіжа, дає нове життя, ще один подих землі та мені… Чому цей дощ іде саме цієї весни? Він не міг затриматися в небі довше?
Згадки картин та музики вчорашнього дня до кінця весни повинні зовсім мене змучити. Я б уже сьогодні вмерла, якби це був не ти. Якби мої почуття змусили б мене хоч на одну мить у них засумніватись, я не продовжила б іти, а краще віддалася дощу. Пам'ятаю твої слова, тихі, ніжні, ласкаві, пестили мою душу, оголячи її молоді плечі та змушуючи шовкове волосся прикривати їх від сорому. Дотики губ перевертали серце всередині тісних грудей, подих частішав і не дозволяв вимовити ні звука чогось зайвого. Запах ранніх квітів ширився кімнатою, заполоняв розум і повільно закривав очі. У темряві свідомості я відчувала тепло сонця всередині тебе. Там був подих бурі. Дивно, коли світить сонце та вітер розносить листя, тоді трохи болить у грудях від щастя, та ти бажаєш, щоб боліло сильніше, щоб розривало на шматки і розкидало по постілі…
Ледь не збив автомобіль. Чи варто мені бути обережною вже зараз? Швидко перебігаю та дивлюсь навколо: багато опущених у землю очей поспішають так само, як я, спостерігають, як вода наповнює кожну нерівність тротуару і переливається, теж тороплячись не зрозуміло куди. Мені цікаво, де ти, що зараз відчуваєш, так важливо для мене – чекати на твої слова, що я вже нічого не вигадую… Зім’ята постіль не турбувала нас, вона не заважала мені дихати твоїм повітрям та запам’ятовувати кожну дрібницю, ловити зачарований погляд, повен німих слів. Я згадую кожну деталь, усередині щось болить, я відчуваю, що не такий уже світ, змінився в іншому кольорі.
Дощ досі поливає зелені брунечки молодих дерев, вони цієї весни заквітнуть уперше, пустять неглибоке і ще не міцне коріння в повну добрива землю, але вже будуть рости. Унісон… Ми пережили одну емоцію на двох, знесилені. Не знаю, чи ти зміг угамувати подих і спокійно опустити вії, але я не спромоглась. Вітер усе ще подекуди гудів над землею, та незахищене насіння, що повинно прорости, вже грілося у ґрунті. Для нього нічого не страшно. Я закрила очі, та не заснула…
…Минають години, дні, я не зраджена своїми почуттями, але ти не відгукуєшся на мій крик, не чуєш думок. Мене турбує мій настрій, сам не знає, як правильно себе поводити… Усередині мене повно болю, але теплі промені твого сонця зігрівають змерзлу землю, вона сповнюється життєдайною силою і надією на новий паросток. Здається, отак і зароджується новий світ. Я не знаю, про що думаєш ти, але я відчуваю, як зігріте насіння починає пускати коріння….
15.04.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738255
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2017
Наш світ двоякий, як трагічні терези,
Людьми керує явище емоцій,
І залюбки могли б за планом йти,
Якби ми вижили в бурхливому потоці.
Якби могли не відчувати біль,
Не бачити свого й чужого лиха,
Якби не підкорялися біді,
І буря сліз раптово зовсім стихла.
Якби могли ми стримать щирий сміх,
І назавжди позбутись очей сяйва,
І не радіти, коли сипле перший сніг,
Все щастя у житті було би зайве.
Але людина – штука емоційна,
Не знай, що буде завтра, через день,
Душі погода дуже непостійна,
Як непостійний кеш твоїх пісень.
Не знаєш, де спіткне тебе кохання,
Не знаєш, що відчуєш в цей момент,
Між «за» і «проти» вічного змагання
Який наступний буде аргумент.
Життя не вічне - знаємо напевно,
Куди повернеш, там і будеш йти,
Та просто знай, що все це не даремно,
І все одно залишаться сліди.
Живи сьогодні, зараз, в цю хвилину,
Лови своєї молодості мить,
Життєвий вітер дує тільки в спину,
А там, за нею, прожите горить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738117
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.06.2017
Сьогодні так похмуро… Сьогодні сонце зовсім не всміхається людям, а вони все одно йдуть, біжать, поспішають. Їм треба бігти кудись у власному, вигаданому ними, світі. Вони йдуть і не помічають, що сонце до них не сміється, а небо плаче дрібними густими сльозами. Я люблю небо. Здавалося б зима, і дороги та парки повинні бути засипані легким м'яким біленьким снігом, але небо вирішило поплакати, йому сумно, мені теж сумно…
Я йду. Тихо, ніби лечу. Поглядаю вгору на небо і підморгую йому, намагаючись розвеселити. Опускаю очі донизу… Дивина! Я стою на небі. Роблю наступний крок, ой! Небо хвилюється. Я роблю ще крок і ще, я йду небом. Я вдивляюся в нього, вже не помічаю людей, що так рвійно кудись поспішають, комусь телефонують. Ой, я йду небом. Воно біле, покрите густими мокрими хмарами. Хіба не чудо. Таке відчуття, що то не на землю падає дощ, а на небо, хвилюючи його. Я не можу відірвати погляду від неба, там немає недоліків, воно ідеальне. Птахи не літають, вони бояться дощу, можливо, це добре, бо вони не заважають мені йти небом. Вже не крокую, вже просто простую. Я люблю небо.
«До чого ж дивна природа!» - кажу про себе, струшуючи маленькі крапельки дощу з парасольки. Уже вдома. Я оточена людськими благами. Яке ж воно все штучне, як люди. Серед усього цього є лише одна квітка, яка так само, як я, виживає в оточенні пластика і синтетики. Вона тут живе. Вона, мов царівна серед простого люду, пишається своєю красою і бездоганністю. Вона дивиться у вікно. Сумує. Я її розумію.
Беру чашку з гарячим чаєм, його теж придумали люди: до чого ж вони дивні. Зазираю у вікно. Досі дощ, дощ, дощ. Він безкінечний?.. Сьогодні більше нікого не буде, лише я, квітка і мої думки. Ми так і хотіли. Я не хочу дивитись новини, які хтось вигадує, я не хочу спілкуватись з брехливими людьми, я не хочу. Хочу знову йти небом.
Я хочу написати комусь листа! Це так чудово виводити рукою кожну літеру, задумуватись над кожним словом, викладати душу на папір. Але кому? Але навіщо? Люди зробили Інтернет... Люди зробили телефон… Може вони не такі вже й погані, ті люди? А, байдуже.
Уже вечір. За вікном тихо, воно вже не плаче, воно засинає… Іноді воно стогне, видаючи дужі, схожі на вибухи, звуки, йому погано… Зазвичай йому сумно весною або влітку, на осінь воно заспокоюється і затихає. Воно засинає. Небо спить. Не блищать зорі, небо заховало їх від чужих очей. Хоча навіщо? Люди вже давно не дивляться в небо. Вони переймаються проблемами їхнього світу. Здається я засинаю з небом. Квітка давно спить, вона ніколи не бачила сплячого неба, знає його лиш сонним, бо рано прокидається. Піду на ліжко. Тут, під ковдрою, тепло і затишно. Закриваю очі і уявляю собі небо, я йду небом, а птахи не літають – не заважають мені йти, бо це мої перші кроки, вони ще зовсім невпевнені та несміливі, а небо нескінченне.
Завтра сонце усміхнеться мені, а небо заховає хмаринки, воно покаже мені зорі, бо так давно я їх не бачила. Їх я теж люблю….
31.01.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738116
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2017
Один лиш раз попрошу тихо долю,
Я ніжним голосом на вухо прошепчу,
Хоч час від часу дай коханню волю,
Мені здається, вічність вже мовчу.
І я готова вічність ще мовчати,
У серці, в глибині, тримать любов,
Мільйон разів із нова починати,
Чекати, жити і кохати знов.
Уже давно так не любила будні
І не раділа синім небесам,
Нехай місця навколо дуже людні,
Але чомусь у натовпі ти сам.
Мені здається, я кохання не достойна,
Й тобі, напевно, буде що сказати,
Але так довго я мовчала до сьогодні,
Ще вічність залишилось помовчати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738023
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2017
Навчи мене кохати по-людському,
Кидати гарних слів велику тучу,
А потім не вітатися і знову
Когось не днями – вечорами мучить.
Навіщо починати, щоб залишить?
Хіба раніш було погано жити?
А зараз у душі у повній тиші
Від слів отих не починало б гнити.
Без тебе краще, не вертай, будь ласка,
Світитись щастям починають очі,
Тоді не треба перед світом маска,
Й ночами тіло більш не сльозоточить.
Та ти не можеш, прибігаєш знову,
Кидаєш слів і поглядів у серце,
Зникаєш скоро, а в душі по новій
Неначе хто насипав трохи перцю.
А як же солодко, коли з тобою поряд,
Та як же гірко потім наодинці,
Тоді ще тиждень ходжу, наче хвора,
Шукаючи заміни половинці.
Я розумію, що я зараз не доречна,
Я розумію, що багато зайвих слів,
Кохання нині - штука небезпечна,
І так важливо, щоб тебе хтось розумів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738022
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 16.06.2017
Полонив чуже серце і вкрав мою душу,
Та признатись у цьому не вистачить сил,
Не вистачить смілості, впевнена дуже
Не вистачить слів.
Ти приходь і кажи, що на думці лежить,
Ти приходь просто мовить "привіт",
Ти сміліше приходь, бо ще хто прибіжить
І украде мій світ.
Ти не мій, але знай, що і я не твоя,
Ясні іскри згорають в очах,
Ти приходь, хоч велика є тая Земля,
Ти приходь у ночах.
Я нікому не мовлю ні слова твого,
Не скажу, не згублю твоїх віршів,
Та на серці рядки хтось наб'є долотом,
Поки ти їх напишеш.
Ти ніхто, і для тебе готова творить,
Ти ніхто, і це більш, ніж прекрасно,
І не варто тобі про це говорить,
І без того все ясно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737889
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2017
«Безмежжя! Зачарований тобою,
Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль»
Є. Маланюк
Темно. Пробився перший хоробрий та переможний промінь вічності. Він миттю осяяв мою кімнату. Ранок. Я дуже люблю весняні прохолодні ніжні й скупі світанки, вони завжди знають, чого чекають пелюстки квітів та ластівки. І раптом буйство звуків, таких прекрасних, які надихають мене новими барвами писати власний день. Я хочу сьогодні взяти найяскравішу фарбу, найтонший пензлик, вималювати пташиний спів, шелест людей та мову листочків. Але ще не вмію.
Переступила через себе. Іду. Сама. Під руку з картинами музики. Підхоплюють і несуть через усе місто, проносять над дзвіницями, які горять пекучим вогнем і ріжуть кожну клітину тіла, дуже боляче, над напівживими парками, де останнім подихом стогне дерево. Вони думають, що тут мешкає життя. Вони вже давно не знають істинного образу романтики та примхливості. Хоч би не зачепити хмарочосів. Прислухаюсь… Здається, прилетіла.
Переступаю через себе. Туди, сюди, навколо і по колу шалено несуть , простягаючи руки, довгі, холодні, білі. Ніхто з них не здогадується, навіщо живе, просто біжить, наздоганяючи іншого, щоб наступити. Система міста починає роботу. Кави, кави!.. дай!.. дай!.. Хай п'ють, невже тут тільки моя свідомість знає, навіщо я тут?
Як схоже на авангард. Гостро, боляче, бездушно… Це все через те, що просто не бачили ще мистецтва. Не знають ілюмінацій музики. Не слухали голос пейзажів. Не того прагнуть, не сюди поспішають. Гроші!.. Гроші!.. дай!.. дай!.. Тримай, невже тут тільки мені не шкода часу, тільки я не наздоганяю пісок, який стрімголов переливається назавжди залишаючись там, де колись було життя…
Я ще через себе переступатиму. Та не зараз. Дощ уже налагодив свій механізм зверху, так не очікувано він плете цього разу мереживо, тепер воно сіре, як ніколи. Он вона, перша краплина, он там летить, падає. Збожеволіти можна, як же сильно бідолашна любить землю. Летить, натхненна, сюди, та не очікує тут суцільного бетону. Не сюди! Тут тебе не чекають, зараз вони подістають брилі на тоненьких спицях. На зовсім вузькому тротуарі стане тісно, злі, вони штовхатимуть тих, хто поряд.
Не переступлю! Хіба можна отак вперто не чути світла? Я піду до нього, мені здається, він знає, звідки віє ранок, куди їдуть кучері неба, куди пливе замріяний погляд літніми вечорами. Я впевнено переступаю через місто, вириваю з грудей чавунний знак приналежності штучному світу. У голові рожевий, жовтий, зелений, бузковий дим музики. Тепер я знаю, куди йду.
Та раптом ти… Читаєш погляди перехожих, наче Кафку: тобі цікаво, але не зрозуміло. Озираєш кожну літеру, помічаєш кожну нерівність почерку, кожну помилку, хочеться виправити, але тебе не чують. Дим! .. дим!.. дай… дай… Підпалюють цигарки і знову продовжують рухатись не своєю течією, яку створив хтось. У них немає своєї думки, вони йдуть туди, куди прямує попередник. Йому наступають на п'яти, збивають з ніг, боляче. Той падає долілиць, навіки завмирає… А через нього переступили і пішли далі.
Знову ти. Не смій дивитися на мій почерк, він незграбно виводить літери досвіду. Ним ще не створиш шедевру, але спробувати можна. Навіщо ти позбавив мене музики? Хіба тобі вона заважає? Стій! Ти куди? Поверни мені моє перо, чим же я буду вчитися писати… У грудях заболіло. Очі, мов навіжені собаки, кидаються на гіпнотизованих людей: це не ти, не ти, не ти… Куди ти зник?
Не відступаю. Пливу проти течії, важко дивитись вгору, вони заступили мені світло неба. У грудях хтось ножем ріже душу, він хоче забрати моє перо. Та не старайся, дурний, його вже немає. Треба спішити, там уже сходить сонце, там уже сліпить очі вітер та пече в спину.
Знайшла, я вдома, перебираю поглядом знайомі смаки, відчуваю аромат спраги та насолоди, чую дивні шалені звуки, не знайомі мені, чужі, але такі близькі та потрібні. Це ти? Прийшов забрати мій аркуш, позбавити почерку й нічого не подарувати натомість. Ну що ж, тримай, забирай, мені не шкода.
Легенький вітерець зірвав листочок акації і поніс через жовте, стигле, налите життям поле. Дай доторкнутися до погляду, дай послухати твій дим в голові.
Я вдома. Сама, одна серед гармонії та навіженості тихого степу. Тільки тут, серед проса та жита, вглибині, де ховаються польові русалки, я можу знайти перо, схоже на те, яке ти в мене вкрав. Всемогутня пташина з неба по ноті принесе мені музику, таку ж саму музику, як та, що несла мене над світом. Тут по клітиночках для мене збирається та розкривається рідний, знайомий душі світ, як чистий, незайманий аркуш. Можливо, на ньому я виведу свою літеру. Я полетіла б у небо назавжди, але заважають крила. Знаю, що ти десь тут, зовсім поряд, нещодавно, як місяць, стояв переді мною, щось говорив, говорив, говорив… Озовись! Чуєш? Озовись…
Пророк осені опускається на ниточці за степ і знаходить межу між землею і небом, я ще ніколи її і не бачила. Кожна піщинка, переганяючи іншу і падаючи, розбивається назавжди, кричить не своїм голосом мені, що вони кличуть, вони вже чекають.
Коваль життя стукає залізним молотом по колії, він скоро зробить мені новий знак і положить на груди. Знову переступаю через себе: кава… гроші… дим… Я відчуваю, як в середині душі на новому аркуші ти виводиш своїм почерком нове слово, викарбовуєш його навічно, як тихо ти наспівуєш не мою музику і вона виливається в мене, наповнюючи тіло до самого верху. Тепер я знаю, чого насправді хочу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737782
рубрика: Проза, Пейзажна лірика
дата поступления 14.06.2017