Теоретик

Основи поетики. Риторичне запитання.

Риторичне  запитання  —  це  риторична  фігура,  яка  полягає  у  використанні  запитання,  що  містить  у  собі  ствердну  відповідь.  

Це  питання,  яке  ставиться  не  з  метою  отримання  відповіді,  а  з  метою  афористичного  узагальнення  загальновідомої  або  очевидної  думки,  наприклад:  

«Кати  знущаються  над  нами,
А  правда  наша  п'яна  спить.
Коли  вона  прокинеться?
Коли  одпочити
Ляжеш,  Боже,  утомлений?»  
(Т.  Шевченко)

Використовується  як  засіб  відтворення  діалогу  з  уявним  співрозмовником.  Оформляється  питальним  реченням.  Запитання  адресатові  не  розраховане  на  відповідь,  бо  відповідь  неможлива  чи  зайва,  або  вона  вміщена  чи  смислово  зосереджена  в  самому  запитанні.  

Риторичне  запитання  —  це  дуже  давня  риторична  фігура,  відома  ще  з  часів  античної  риторики.  За  лексико-граматичним  вираженням  вона  не  відрізняється  від  звичайного  запитання.  Специфіка  риторичного  запитання  полягає  в  тому,  що  воно  не  потребує  відповіді  на  відміну  від  звичайного.  

Наприклад:  

Душа  полів,  ти  пам'ятаєш  стерні?
Оцю  печаль,  покинутість  оцю?  
(Л.  Костенко).

Риторичне  запитання  не  потребує  відповіді  у  двох  випадках.  Перший  —  найпоширеніший,  тому  що  відповідь  і  так  усім  слухачам  відома,  треба  тільки  актуалізувати  її  для  сприймання  слухачем.  Другий  випадок:  риторичним  запитанням  є  таке,  на  яке  ніхто  не  знає  відповіді  або  її  й  зовсім  не  існує,  на  зразок:  Хто  винен?  Що  робити?  Куди  йдемо?  

Однак  автор,  не  чекаючи  відповіді,  вважає  за  потрібне  поставити  запитання,  щоб  підкреслити  незвичайність  ситуації,  трагізм  або  комізм  її,  звернути  на  неї  увагу  співрозмовників.

Слід  зауважити,  що  фігура  риторичного  запитання  не  є  такою  простою,  як  здається  на  перший  позір.  Хоча  відповідь  усім  відома,  але  автор  може  ставити  провокаційні  запитання,  тому  що  в  нього  є  на  це  запитання  зовсім  інша  відповідь  (всі  думають  так,  а  насправді  все  інакше).  В  такий  спосіб  створюється  стилістичний  ефект  оманливого  очікування.  

Тому  Є.  В.  Клюєв  вважає,  що  риторичне  запитання,  як  і  риторичний  оклик  та  риторичне  звертання,  —  це  фігури,  що  ґрунтуються  на  критерії  щирості.  

Наприклад:  Житечко-житечко,  хто  ж  тебе  косити  буде?  
О  пам'ять  і  смуток  землі,  чи  минулися  ви?  Чи  минулись?  Бо  й  тепер  од  печалі  сивіє  жито...  (М.  Стельмах).

Вглядаюсь  в  осінні  стерні  —
Куди  ти  біжиш,  дорого?
І  як  ти  озивешся  —  з  такої  німоти?
(В.Стус)

Душе  моя  обпалена
І  як  ти  ще  жива?
(Л.  Костенко)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829841
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2019

Основи поетики. Куртуазна лірика.

XII  століття  відзначилося  інтенсивним  будівництвом  замків,  які  залишалися  фортецями,  але  в  той  самий  час  зберігали  певний  комфорт  і  навіть  блиск.  

У  лицарів  з'являється  вільна  хвилинка,  яку  вони  проводять  в  розвагах  і  забавах.  У  замках  нерідко  проходять  поетичні  змагання.  Саме  в  придворному  середовищі  зароджується  куртуазна  література,  яка  відображає  смаки  та  інтереси  цієї  верстви  населення.  Значення  слова  "куртуазний"  пов'язане  з  новими  рисами  лицарського  побуту.

Виникає  новий  ідеал  людини,  новий  куртуазний  кодекс  поведінки.  До  лицаря  тепер  ставлять  більш  складні  етичні  й  естетичні  вимоги.  Він  повинен  бути  вихованим,  щедрим,  шляхетним,  захищати  слабких  і  пригноблених,  бути  добре  освіченим,  розбиратися  в  музиці,  грати  в  шахи,  вміти  виконувати  і  складати  пісні,  і  взагалі,  бути  здатним  на  тонкі  почуття,  що  проявляються  в  любові  до  прекрасної  дами.  

Одним  з  основних  жанрів  куртуазної  літератури  стає  канцона  –  (італ.  "пісня"),  назва  якого  підкреслювала  його  музикальність.  К.  створювалася  самою  структурою  строфи,  яка  розпадалася  на  дві  або  три  метрично  різні  групи,  що  складалася  у  певний  мелодійний  малюнок  за  рахунок  "висхідної"  і  "низхідної"  інтонації  та  чергування  довгих  і  укорочених  рядків.  Частина  з  "висхідною  інтонацією",  своєю  чергою,  ділилася  на  "два  кроки",  відмічені  подібним  розташуванням  рядків  і  іноді  тотожністю  рим.  Зв'язок  між  "висхідною"  і  "низхідною"  частинами  підтримувався  римою.

В  українській  літературі  до  цієї  форми  звертався  В.  Самійленко.  Так,  у  його  поетичному  циклі  «Весна»  крім  сонетів  зустрічаємо  дві  канцони:

Вона  вже  йде,  
І  серце  жде  
Її,  як  кралю  молоду,  
Іди  ж  скоріш,  
Мене  потіш,  
Тобі  назустріч  я  піду.  
В  ряснім  гаю  
Журбу  свою  
Забуду,  щастя  там  знайду,  
По  муках  всіх  
До  чар  твоїх  
З  сльозами  щастя  припаду.  
Тобі  ясній,  
Тобі  благій  
Я  розповім  свою  біду;  
Твоїм  квіткам,  
Твоїм  пташкам  
Гучні  я  співи  заведу.  
Іди  ж  мерщій!  
В  природі  всій  
Я  чую  вже  твою  ходу.  
Красо  моя!  
Зустріну  я  
Тебе,  як  кралю  молоду.

Іншим  найважливішим  жанром  куртуазної  поезії  була  сирвента,  що  структурно  відповідала  жанру  любовної  канцони,  але  відрізнялася  від  неї  тематикою  громадського  змісту:  політичної  і  нерідко  сатиричної.  У  сирвенті  трубадури  торкалися  питань  війни,  феодальних  усобиць,  взаємних  відносин.  Переваги  і  недоліки  тієї  чи  іншої  персони  або  навіть  цілої  соціальної  групи  обговорювалися  в  сирвенті  з  усім  запалом,  без  усякого  стримування  негативних  емоцій.  

Однак  частіше  сирвенти  були  "персональними"  і  викривали  не  тільки  моральні  пороки  супротивників,  але  і  їх  поетичну  бездарність.  
Подібно  до  того,  як  канцони  прямо  або  ж  через  довірену  особу  переправляли  до  адресата,  сирвенти  посилали  ворогу,  і  вони  нерідко  сприймалися  як  виклик,  на  який  відповідали  дією  або  словом.  Така,  наприклад,  сирвента  "Про  те,  що  нестерпно",  написана  трубадуром  Ченцем  Монтаудонскім:

І,  бог  свідок,  мені  неприємно
Захопленість  молодика,  чий  щит,
Незайманий,  невинно  блищить,
І  те,  що  капелан  неголений,
І  той,  хто,  злобствуя,  гострить.

Зауважимо  однак,  що  при  всій  протилежності  змісту  канцони  і  сирвенти,  бувало,  зближалися  в  тих  випадках,  коли  строфи  з  політичною  і  військовою  тематикою  включали  в  своєму  складі  і  похвалу  коханій.  

Куртуазні  поети  не  тільки  часто  співали  полеміку  між  собою,  а  й  нерідко  культивували  форми  з  внутрішньою  діалоговою  природою.  Так,  своєрідним  діалогом-суперечкою  був  жанр  тенсони.  Трубадури  сперечалися  на  теми  лицарського  етикету.  Наприклад,  вони  могли  обмінюватися  думками,  що  краще:  бути  чоловіком  Дами  чи  її  коханцем,  віддати  перевагу  служінню  Дамі  або  лайливій  славі  і  т.д.  В  області  поетичної  творчості  найбільш  значимою  була  полеміка  про  відмінності  "простого"  та  "темного"  стилю.  

Так,  популярністю  користується  тенсона,  в  якій  два  поета  міркують  про  мотиви  своєї  пристрасті  до  різних  стилів:  перший  відстоює  привілеї  "темного"  стилю,  вишукану,  витончену  манеру,  другий  віддає  перевагу  простій  і  ясній,  більш  доступній  поезії.  

Діалогова  структура  відрізняє  також  жанр  пастурелі.  У  генезі  цього  жанру  злилися  дві  традиції:  антична  і  фольклорна  середньовічна.  На  тлі  ідеального  пейзажу,  найчастіше  весняного  чи  літнього,  розгортається  опис  зустрічі  лицаря  з  пастушкою.  Розмова  між  цими  представниками  різних  станів  розвивається  в  дусі  змістовного  і  стильового  контрасту,  що  створює  комічну  тональність.  Лицар,  який  намагається  спокусити  пастушку,  з'єднує  свої  домагання  з  формулами  витонченої  куртуазії.  Але  селянська  дівчина  виявляється  стійка  проти  грубих  лестощів  і  з  насмішкою  парирує  репліки  нав'язливого  кавалера,  який  залишається  ні  з  чим.  Один  з  ранніх  зразків  пастурелі  знаходимо  в  поезії  трубадура  XII  в.  Маркабрюна:

Вчора  в  вечірню  годину  
Стрів  я  дівча  біля  тину,  
Просту  пастушку  невинну.  
Ще  й  одягла  та  дівиця  
Теплу  квітчасту  хустину,  
Хутряну  шубку  козлину,  
Синю  картату  спідницю.

Любко,  таж  феї  літали,  
Як  у  колисці  ви  спали,  
Вашу  красу  захищали.  
Тільки,  прекрасна  дівице,  
Ви  б  іще  кращою  стали,  
Якби  мені  ви  сказали  
Ближче  до  вас  притулиться.

Пане  мій,  ніби  та  злива,  
Ви  клянетеся  бурхливо,  
Палко,  завзято,  чутливо.  
Лицарю,  -  каже  дівиця,-
Честь  бережу  я  цнотливо,  
Щоб  від  неслави,  можливо,  
Потім  весь  вік  не  журиться.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829013
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2019

Основи поетики. Сіллепсіс.

Cіллепсіс  (лат.  syllepse  —  поєднання)  —  це  стилістично  зумовлене  порушення  правил  узгодження,  риторична  фігура  або  змішаний  троп,  що  полягає  в  неправильному  узгодженні  підмета  і  присудка.  Підметом  тут  виступає  займенник  третьої  особи,  а  присудком  —  дієслово  в  наказовому  способі    або  підметом  є  займенник  першої  особи,  а  присудком  —  дієслово  в  наказовому  способі  і  т.  ін.:

Часом  і  досі  ще  здається  мені,  що  й  зараз  поклепай  хто-небудь  косу  за  моїм  вікном,  я  зразу  помолодшав  би,  подобрішав  і  кинувся  до  роботи  (О.  Довженко);  А  я  візьми  та  й  скажи  (З  усн.  мовл.).  

По  суті,  сіллепсіс  є  окремим  випадком  так  зв.  зевгми  (грец.  «ярмо»)  -  з'єднання  ряду  пропозицій  або  членів  речення  шляхом  усунення  слова,  що  потребує  повторення.  

Комічний  ефект,  часто  притаманний  цій  фігурі,  досягається  (як  напр.  в  наведеному  вірші)  недостатньою  узгодженістю  присудка  з  усіма  підметами.

«Йшли  дощ  і  два  студенти:  один  в  університет,  інший  в  пальто.  Вони  зустріли  двох  панянок:  одна  виходила  з  поїзда,  інша  із  себе».  «Я  пив  чай  з  коньяком  і  поручиком».  «Ми  розмовляли.  Він  про  почуття,  а  я  ногою».(анонімна  творчість,  опубліковано  як  приклад  навмисних  неправильностей  мови  в  1895  році).

При  семантичній  відмінності  морфологічно  подібних  членів  речення  фігура  ця  виробляє  комічний  ефект  встановленням  глибокої  смислової  відмінності  на  перший  погляд  тотожних  граматичних  конструкцій:

«У  куми  очі  і  зуби  розгорілися»  (І.  А.  Крилов,  «Лисиця  і  виноград»)  
 
Сіллепсіс  (грец.  -  затримання,  захоплення)  є  фігурою,  яка  характеризується  тим,  що  в  одній  синтаксичній  побудові  об'єднуються  два  або  більше  членів,  оформлених  як  однорідні,  але  так  чи  інакше  розрізняються  в  семантичному  і  граматичному  відношенні.

Сіллепсіс  є  по  суті  ненавмисним  паралогізмом.  У  сучасному  розумінні  цього  терміна  С.  передбачає  відсутність  загальної  категоріальної  семантичної  ознаки  у  слів,  що  входять  в  групу  однорідних  членів,  в  результаті  чого  виникає  ефект  обманутого  очікування.

Наприклад:

Він  прав  білизну  з  ретельністю  і  з  милом.  Пив  чай  з  дружиною,  з  лимоном  і  з  задоволенням.  Секретар  обожнює  свого  шефа  і  грубіянити  відвідувачам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825001
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.02.2019

Основи поетики. Спондей.

Спонде́й  (грец.  spondeios)  —  віршова  стопа  в  античній  версифікації,  яка  має  два  довгих  склади  (на  чотири  мори);  у  силабо-тонічній  (при  ямбах  та  хореях)  зводиться  до  двох  наголошених  складів  (—  —),  виступаючи  у  віршовому  рядку  допоміжною  стопою:

Вода  суха  і  сіра.  Але́  ві́ї
Примкнеш  перед  камінням  у  піску  —
І  раптом  бачиш  силу  вод  рвучку
Та  різкість  вітру,  що  над  ними  віяв  (О.  Ольжич).

Віршована  стопа  спондея  відома  з  античності.  Термін  «спондей»  походить  від  грецького  слова  spondi,  що  позначає  дві  довгі  музичні  ноти  в  співах,  які  супроводжували  обряд  узливання.  Спондей  не  забезпечує  основу  для  вірша,  оскільки  практично  немає  слів,  в  яких  склади  отримують  рівний  наголос.  

Спондей  -  нерегулярна  віршована  стопа,  яка,  на  відміну  від  хорея  або  ямба,  не  використовується  для  складання  повної  метричної  структури  віршів.  Вірші,  написані  спондеєм,  зустрічаються  рідко.  Поети  застосовують  цей  метр  в  поєднанні  з  іншими  традиційними  віршованими  розмірами.

Класичний  приклад  -  початок  «Євгенія  Онєгіна»  О.Пушкіна:

«Мій  дядько  самих  чесних  правил  ...»

Тут  у  першій  ямбічній  стопі  перший  склад  також  здається  ударним,  як  в  хореї.  Це  сусідство  двох  ударних  складів  і  є  спондей.

Мета  використання  спондея  полягає  в  акцентуванні,  підкресленні  конкретних  слів  у  вірші,  посилення  виразності,  емоційної  напруги,  жвавості  твору.  Присутність  спондея  у  вірші  уповільнює  ритм,  надає  поетичному  тексту  музикальності  і  драматичного  характеру.  Спондеїчна  стопа  використовується  поетами  також  для  передачі  стисненого,  компактного  сенсу  виразу.  

У  силабо-тонічної  поезії  незаперечні  приклади  спондея  знайти  складніше,  тому  що  стопа  визначається  наголосом,  а  наголос  -  це  питання  інтерпретації.  Отже,  додавання  у  вірші  (визначення  ненаголошених  і  ударних  складів)  суб'єктивно.  

Наприклад,  Шекспір  писав  вірші  і  п'єси  ямбічним  пентаметром,  але  навіть  в  знаменитому  рядку  з  «Гамлета»  «Бути  чи  не  бути,  ось  в  чому  річ»  більшість  сучасних  читачів  порушують  віршований  розмір  в  другій  половині  рядка,  підкреслюючи  слово  «ось»,  а  не  «в  чому».

Спондей  вживається  в  розмовній  мові,  особливо  у  вказівних  формах,  оскільки  слова  такого  характеру  короткі  і  ударні.  Наприклад,  «йди  додому»,  «повернися»  і  т.  д.  

У  сучасній  поезії,  в  силу  прагнення  авторів  до  ритмічності  віршів,  ненавмисне  використання  спондея  -  виняток,  тому  стопа  стає  експериментальним  віршованим  розміром.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823522
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.01.2019

Основи поетики. Апокопа.

Апокопа  (грецьк.  Apokope  —  утинання)  —  усічення  наприкінці  слова  одного  чи  кількох  звуків  без  порушення  значення  слова.  

Внаслідок  апокопи  в  українській  мові  виникли  форми  дієслова  теперішнього  часу,  наприклад  є  <  єсть,  2-ї  особи  однини  (ходиш  <  ходиши),  3-ї  особи  однини  пише  <  пишєть;  минулий  час  однини  чоловічого  роду  ніс  <  неслъ,  2-ї  особи  однини  і  множини  наказового  способу  сядь  <  сади,  несіть  <  несЂте;  прислівники  так  <  тако,  вищий  ступінь  ,  гірш  <  горьше;  іменники  четвер  <  четвергъ,  Костя  <  Костянтин  тощо.  Те  ж  саме  можна  сказати  про  ненаголошені  форманти  -ть  <  -ти  (ходить  <  ходити),  -м  <  -мо  (ходим  <  ходимо),  частки  сь  <  ся,  б  <  би,  ж  <  же.  

А.  поширена  у  мовній  (побутовій)  практиці,  що  впливає  і  на  художнє  мовлення:

Що  кидає  тебе  у  відчай?
Котра  частина  твого  “я”?
Ота,  що  плаче?,
Та,  що  квилить?
Ота,  що  наріка?
(Л.Ярмак).

Останнє  дієслово  у  цитованій  строфі  “наріка”  втратило  закінчення  “є”,  тобто  повну  форму  закінчення.  Інший  приклад  з  вірша  П.  Тичини  “Вітер  з  України”:

Він  замахнеться  раз  —
рев!  свист!  кружіння!

У  другому  рядку  лише  слово  “кружіння”  має  повну  форму,  тоді  як  “рев”  вжито  замість  “ревіння”,  “свист”  —  замість  “свистіння”.  Подеколи  А.  має  авторську  специфіку:  “Гей,  розчиняйте  всі  вікна,  хай  увірвесь  у  груди  вогкість”  (М.Семенко).  В  деяких  випадках  А.  сполучається  з  аферезою,  синхронізуючи  її  смислові  поля.  До  цього  прийому  вдавався  П.Тичина:

вітер  вітер  ві
терзає  дуба  кле
на  хмарах  хмуре  сон
це  знов  осінній  ві

Цей  досвід  плідно  використовували  поети  наступних  генерацій,  зокрема  В.Стус.

А.  досить  широко  використовується  не  самостійно,  а  у  так  званих  складноскорочених  словах,  наприклад,  міськрада,  генпрокуратура,  адмінресурс.

В  українському  розмовному  мовленні  скорочені  слова  трапляються  у  молодіжному  та  комп’ютерному  сленгу.

Часто  А.  ускладнюється  додаванням  закінчень,  аби  слово  мало  самостійний  характер,  у  якого  є  рід  і  число  (комп  –  комп’ютер,  клава  —  клавіатура,  універ    —  університет).  

Широко  виявляється  апокопа  і  в  говорах:  мо(може),  гуцульське:  Бра  Ива,  хо!  (Брате  Иване,  ходи).  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822198
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.01.2019

Основи поетики. Антономазія.

Антономазія  (грецьк.  antonomddzo  –  перейменування)  –  поетичний  троп,  який  вживається  у  непрямому,  часто  метонімічному  називанні  літературного  персонажа  або  зображуваного  явища  іменем  міфічного  чи  літературного  героя:

…  хочу  вірити,
Що  от
Надійде  знов
Любити  працю  
Новий  ліричний
Гесіод!
(О.  Влизько)

Іноді  антономазійний  образ,  перебираючи  на  себе  властивості  іншого  предмета,  набуває  ознак  символу:

І  ось  встає  із  піни  Понту
Над  хвиль  розгойданим  свічадом
Співуча  мрія  горизонту  –
Сліпуча  Степова  Еллада
(Є.  Маланюк).

“Степова  Еллада”  у  поезії  Є.  Маланюка  означала  Україну,  втілювала  в  собі  риси  довершеної  краси  та  шляхетної  гармонії  на  противагу  іншим,  полярним  їй  символам  –  “Чорної  Еллади”,  “Антимарії”  та  ін.
Антономазія  (гр.  antonomasia  —  перейменування)  —  різновид  синекдохи,  який  формується  в  результаті  переносу  імені.  Це  перейменування  означає,  що  замість  назви  певної  особи  вживається  назва  такої  її  ознаки,  риси,  властивості,  дії,  речі,  завдяки  якій  цю  особу  не  можна  сплутати  з  іншими.

Наприклад:  Автор  "Кобзаря"  писав:  Се  той  Первий,  що  розпинав  нашу  Україну,  а  Вторая  доконала  вдову-сиротину;  Блискоче  ніч  перлиною  Растреллі  (Андріївська  церква  в  Києві,  роботи  Растреллі),  з  гори  збігає  Боричів  узвіз...  (Л.  Костенко).  Є  два  види  антономазії:

• 1.  Використання  широко  відомих  власних  імен  персонажів  у  ролі  загальних:  закоханих  називають  Ромео  і  Джульєтта,  залицяльника  —  Дон  Жуан,  ревнивого  —  Отелло,  скупого  —  Плюшкін,  пустого  мрійника  —  Манілов,  слухняного  трудівника  —  Іван.
• 2.  Вживання  загальних  назв  у  ролі  прізвищ  або  імен  літературних  персонажів.  На  такі  приклади  багата  українська  література:  Пузир,  Калита,  Часник,  Галушка,  Марко,  Безсмертний,  Тарас  Трясило.

Антономазія  вимагає  попередніх  базових  знань,  тобто  знань  про  ознаки  і  властивості  того,  чиє  ім'я  або  назву  використовують.  Обидва  види  антономазії  характеризуються  виразною  експресією,  широко  вживаються  у  публіцистичному,  науково-популярному  мовленні,  у  фольклорі,  в  усній  розмові,  в  художніх  творах  піднесено  романтичного  або  принижено  сатирично  характеру.  

У  чистім  полі,  в  полі  на  роздоллі,
де  колосочки  проти  сонця  жмуряться,  
Вернигора,  Вернивода  й  Вернидуб  —  
три  велетні—зібралися  та  й  журяться  (Л.  Костенко).

Сутність  антономазії  ґрунтується  на  тому,  що  «власне  ім'я,  найчастіше  ім'я  особи,  що  вирізняється  якоюсь  характерною  ознакою  або  сталою  належністю  до  певного  явища,  стає  прикметою  цієї  ознаки  або  цього  явища.  Багато  міфологізмів,  літературних  персонажів,  історичних  діячів  стали  традиційними:  Цицерон  —  „красномовна  людина",  Плюшкін  —  „скупий",  Марс  —  „війна".

Більшість  власних  імен,  що  використовуються  в  загальному  значенні,  передають  одночасно  й  емоційну  оцінку»:

Ось  і  не  треба  газетних  фраз!  
—  Біль  є  постійно  біль!  —
Мовчки  зросте  десь  новий  Тарас  
Серед  кривавих  піль!»  
(Є.  Плужник).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821460
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2019

Основи поетики. Паралелізм.

Паралелізм  (грецьк.  parallelos  —  той,  що  рухається  поряд)  —  аналогія,  уподібнення,  спільність  характерних  рис  або  чину.  Найчастіше  трапляється  у  синтаксичних  ситуаціях,  відомих  із  фольклорної  традиції,  принаймні  за  піснями  легендарної  Марусі  Чурай,  в  яких  витворюється  психологічний  П.:  

Як  ми  кохалися,  як  зерно  в  горісі,
Тепер  розійшлися,  як  туман  по  лісі!
Як  ми  кохалися,  як  голубів  пара,
Тепер  розійшлися,  як  чорная  хмара!

На  відміну  від  порівняння  П.  виконує  композиційну  функцію,  пов'язує  певні  мотиви  чи  елементи  стилю  у  художньому  творі,  особливого  значення  йому  надається  у  ліричному  сюжеті,  зокрема  від  доби  романтизму,  коли  пейзаж  втратив  риси  описовості,  набувши  лірично-емоційної  специфіки.  Досить  поширеним  був  цей  прийом  в  українській  поезії.  

Так,  вірш  І.  Франка  "Червона  калино,  чого  в  лузі  гнешся..."  побудований  на  основі  прямого  тематично-синтаксичного  двочленного  П.,  притаманного  народним  пісням.  Водночас  розрізняють  строфічний  П.,  як  у  ряді  сатиричних  поезій  В.  Самійленка  ("Ельдорадо"),  ритмічний  ("Замість  сонетів  і  октав"  П.  Тичини,  де  враховується  принцип  чергування  строфи  та  антистрофи),  звуковий,  часто  у  вигляді  панторими.  Подеколи  поряд  із  прямим  П.  вживається  і  зворотний  П.,  де,  попри  частку  "не",  підкреслюється  не  відмінність,  а  збіг  основних  рис  зіставлюваних  явищ:

Не  милуй  мене  шовково,
Ясносоколово  (П.  Тичина).

Паралелізм  в  поетиці,  тотожне  або  схоже  розташування  елементів  мови  в  суміжних  частинах  тексту,  які,  співвідносившись,  створюють  єдиний  поетичний  образ.

«Ах,  якби  на  квіти  не  морози,
І  взимку  б  квіти  розцвітали;
Ох,  якби  на  мене  не  журба,
Ні  про  щось  би  я  не  сумувала...»

П.  такого  роду  (образ  з  життя  природи  і  образ  з  життя  людини)  поширений  в  народній  поезії;  інколи  він  ускладнюється  введенням  заперечення  та  іншими  прийомами:

«Не  билиночка  в  чистому  полі  зашаталася  —
Зашаталася  безпритульна  моя  голівонька...».

П.  рано  був  освоєний  письмовою  літературою:  на  нім  багато  в  чому  заснований  поетичний  стиль  Біблії.  Розробкою  його  є  3  прадавніх  фігури  грецької  риторики  (ізоколон  —  подібність  довжини  членів,  антитеза  —  контраст  сенсу  членів,  гомеочельовтон  —  подібність  закінчень  в  членах).  По  аналогії  з  описаним  словесно-образним  П.  інколи  говорять  про  звуковий  П.  (алітерація,  рима),  про  ритмічний  П.  (строфа  і  антистрофа  в  грецькій  ліриці),  про  композиційний  П.  (паралельні  сюжетні  лінії  в  романі)  і  т.п.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820536
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2019

Основи поетики. Анаколуф.

Анаколу́ф  (дав.-гр.  ανακόλουθον  ‘непослідовний,  неузгоджений’)  —  синтаксична  конструкція,  що  не  відповідає  загальноприйнятим  нормам,  полягає  в  граматичній  неузгодженості  членів  речення.  

Наприклад:  «На  сто  колін,  перед  стома  богами  //  Я  падаю:  прийди  мені,  прийди!»  (І.  Драч)  —  замість:  Прийди  до  мене.

Анаколуф  підкреслює  відтінки  емоцій  того,  хто  говорить,  свідчить  про  його  внутрішній  стан  (найчастіше  —  схвильованості),  слугує  засобом  створення  комічного  враження,  інтонацій  живої  розмовності  тощо.

Як  стилістична  фігура  вживається  для  характеристики  мови  персонажів,  зокрема  —  задля  комічного  ефекту,  як  у  комедії  М.  Куліша  «Мина  Мазайло»,  в  якій  розкривається  однойменний  персонаж:  «Жодна  гімназистка  не  хотіла  гуляти  —  Мазайло!  За  репетитора  не  брали  —  Мазайло!  На  службу  не  приймали  —  Мазайло!  Од  кохання  відмовлялися  —  Мазайло!  А  він  знову:  „Вам  чого?  —  питаю“».  

Анаколуф  почасти  вживається  у  ліриці  задля  посилення  експресії  поетичного  мовлення,  надання  їй  особливого  колориту,  постаючи  різновидом  вільності  поетичної:

На  рожево  сміються  таксі,
На  чорняво  ридають  каштани.
Ще  не  всі,  ще  не  всі,  ще  не  всі
Відпекли  недоспівані  рани.  

Ще  один  приклад:  Опухла  дитина  —  голоднеє  мре…  (Т.  Шевченко)

Аби  надати  своєму  твору  експресивності,  поети  та  письменники  різних  епох  і  течій  застосовують  анаколуф  навіть  в  авторському  мовленні.  
Анаколуф  зустрічається  у  великих  майстрів  літератури  -    О.Пушкіна,  М.  Лермонтова,  Ф.  Тютчева,  С.  Єсеніна,  Б.  Пастернака  та  ін.

Усердно  помолившись  богу,
Лицею  прокричав  ура,
П  р  о  с  т  и  т  е,    б  р  а  т  ц  ы,    м  н  е    в    д  о  р  о  г  у,
И    в  а  м    в    п  о  с  т  е  л  ь    у  ж  е    п  о  р  а.  
(О.Пушкін)

Тут  між  першим  і  другим  двовіршем  пропущені  слова  ("я  кажу"),  другий  двовірш  не  буде  взятий  в  лапки  як  пряма  мова.  І  анаколуф  полягає  в  тому,  що  дієприслівникові  звороти  перших  двох  рядків  з'єднані  з  другим  двовіршем  без  проміжної  ланки  до  мови,  яка  прозвучить  у  другому  двовірші.

Як  явище  синтаксичної  неузгодженості  в  реченні,  Анаколуф  слід  відрізняти  від  Амфіболії  і  Солецизму,  які  є  порушенням  морфологічних  і  граматичних  норм  літературної  мови.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819989
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2019

Основи поетики. Тріолет.

Тріолет  (фр.  triolet,  від  лат.  trio  —  троє)  —  восьмивірш  за  схемою  римування  на  дві  рими:  абааабаб.  Причому  перший  рядок  повторюється  тричі:

Сонце  і  день  —  не  мені.
Сни  —  моя  втіха  єдина.
Та  не  щастить  і  вві  сні.
Сонце  і  день  —  не  мені.
О,  хоч  у  снах  чарівні
Сняться  юнацтва  години…
Сонце  і  день  —  не  мені,
Сни  —  моя  втіха  єдина
(А.  Казка).

Тріолет  —  це  тверда  строфічна  форма,  у  якій  є  лише  дві  рими.  Перший  вірш  повторюється  у  4-му  та  7-му  рядках,  а  другий  —  у  8-му.  Строфічна  формула  Т.:  АВаАаЬАВ  (варіанти  АВаАЬаАВ,  АВЬАаЬАВ…).  Скріплюючи  текст  “кільцями”,  повтори  позначають  лейтмотив  та  підкреслюють  композиційну  завершеність.  

Походження  Т.,  як  і  ін.  твердих  строфічних  форм  (рондель,  рондо,  секстина,  сонет)  вчені  пов’язують  із  середньовічною  плясовою  піснею  романських  народів,  з  характерним  для  неї  чергуванням  строф  та  приспівів.  В  процесі  олітературення  цієї  пісні  у  старофранцузькій  поезії  XII  ст.  кількість  строф  та  приспівів,  а  також  їх  рядковий  обсяг  скорочувалися  і  вже  в  кінці  XV  ст.  Т.  набуває  свого  канонічного  вигляду.  Т.  виник  у  середньовічній  французькій  поезії,  прижився  в  інших  європейських  літературах.  Пізніше  відроджується  в  ліриці  бароко  і  рококо.  

Одним  зі  зразків  тріолету  є  поезія  Світличного  "Тріолет":

Навіщо  тріолети  їсти?
Вони  -  з  химер,  фантазій,  снів...
Не  смійте,  плотські  та  земні,
Небесні  тріолети  їсти!
Се  -  сонячні  кларнети  істин.
...  А  що  як  істина  -  в  вині?!
Не  треба  тріолети  їсти,
Вони  -  з  химер,  фантазій,  снів...

Але  закорінюється  Т.  в  добу  романтизму,  коли  відбувається  процес  наслідування  італо-французської  віршованої  техніки.
Т.  писали  в  Німеччині  —  Й.Гете,  А.Шлегель;  в  Англії  —  В.Генлі;  у  Польщі  —  С.Гощинський,  А.Міцкевич;  у  Росії  —  М.Карамзін,  І.Бунін,  B.Брюсов,  К.Бальмонт,  І.Северянін.  

В  українську  літературу  Т.  увів  1831  О.Бодянський,  проте  справжнє  поцінування  цієї  строфічної  форми  відбулося  в  контексті  становлення  поезії  модернізму  в  к.  XIX  —  на  поч.  XX  ст.  (І.Франко,  М.Вороний,  А.Казка).  В  сучасній  українській  поезії  автором  Т.  є  В.Мордань.  На  його  тексти  композитор  О.Костін  написав  камерну  кантату  «Тріолети”  (1985).  

Для  Т.  переважно  характерний  усталений  віршовий  розмір.  У  французькій  і  польській  літературах  Т.  пишеться  силабічним  8-складовиком,  у  східних  слов’ян  —  4-стоповим  ямбом,  хоча  зустрічається  4-стоповий  хорей  зі  збереженням  альтернансу.  Інколи  Т.  використовують  не  як  тверду  віршовану  форму,  а  як  строфу  для  написання  більших  творів:  вірші  К.Фофанова  «Бджола  і  троянда»,  Н.Зарьяна  «Двадцяти  шости  комісарам”  та  Северяніна  “Принцеса  Мімоза».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818267
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.12.2018

Основи поетики. Сатира.

Сатира  (лат.  satira,  від  satura  —  суміш,  усяка  всячина)  —    особливий  спосіб  художнього  відображення  дійсності,  який  полягає  в  гострому  осудливому  осміянні  негативного.  У  давньоримській  літературі  написаний  гекзаметром  поетичний  твір,  в  якому  викривалися  пороки  суспільства.

С.  спрямована  проти  соціально  шкідливих  явищ,  які  гальмують  розвиток  суспільства,  на  відміну  від  гумору,  вона  має  гострий  непримиренний  характер.  Часто  об’єктом  сатири  є  антиподи  загальнолюдської  моралі,  пристосуванці,  лицеміри,  ренегати  і  зрадники,  явища,  які  не  відповідають  естетичному  ідеалові.  У  сатиричних  творах  широко  використовують  художню  гіперболізацію,  яка  є  основою  сатиричної  типізації,  шарж,  гротеск.  

Сатира  зародилася  в  усній  народній  творчості.  Високого  рівня  досягла  в  літературі  античних  часів  (Аристофан,  Петроній,  Лукіан).  Розквіт  С.  в  західноєвропейській  літературі  пов’язаний  з  іменами  Дж.Боккаччо,  Ф.Рабле,  Ж.-Б.Мольєра,  Дж.Свіфта,  Вольтера,  Г.Гейне,  В.Теккерея,  А.Франса,  Марка  Твена,  Б.Шоу,  Г.Манна,  Я.Гашека.  

З-поміж  українських  письменників  сатирою  пройняті  твори  Григорія  Сковороди,  І.Котляревського,  Є.Гребінки,  Л.Глібова,  Т.Шевченка,  І.Франка,  Лесі  Українки,  М.Коцюбинського,  В.Самійленка,  Остапа  Вишні.

Сатира  веде  своє  походження  від  давньоримської  сатури.  Художні  засоби  сатири  —  гротеск,  пародія,  іронія  в  різних  літературних  жанрах  —  поезії,  прозі,  драматичній  творчості.  В  образотворчому  мистецтві  сатирі  притаманні  гумористично-сатиричний  малюнок,  карикатура.

Гостро  сатиричний  характер  має  поема  Тараса  Шевченка  «Сон»  («У  всякого  своя  доля»…),  а  також  окремі  частини  його  поем  «Єретик»,  «Кавказ»,  «І  мертвим,  і  живим...»,  «Неофіти»,  його  наслідування  пророкам  та  окремі  вірші:  «Юродивий»,  «Я  не  нездужаю  нівроку...»,  «Во  Іудеї  во  дні  они…»,  «Молитва»,  «Гімн  чернечий»,  «Саул».  Сатиричними  подекуди  за  своїм  змістом  були  байки  і  приказки  попередників  і  послідовників  Шевченка:  Л.  Гулака-Артемовського,  Є.  Гребінки,  Л.  Боровиковського  й  особливо  «Співомовки»  С.  Руданського.  

Із  літературної  творчості  другої  половини  19  століття  до  сатири  можна  зарахувати  оповідання  «Баба  Параска  та  Баба  Палажка»  Івана  Нечуя-Левицького,  «Лови»  Панаса  Мирного,  «Сміх»  і  «Коні  не  винні»  Михайла  Коцюбинського,  деякі  оповідання  Степана  Васильченка,  Леся  Мартовича,  драму  «Мартин  Боруля»  Івана  Тобілевича,  деякі  комедії  Марка  Кропивницького,  Михайла  Старицького  й  інші.  

Видатним  сатириком  був  Іван  Франко  (оповідання  «Свинська  конституція»,  поема  «Лис  Микита»,  вірші  «Сідоглавому»,  «Хлібороб»,  «О.  Люнатикові»,  «Страшний  суд»).  Провідними  сатириками  початку  20  століття  можна  назвати  В.Самійленка  (вірші  «На  печі»,  «Новий  лад»,  «Патріота  Іван»),  Олександра  Олеся  (збірка  «Перезва»,  1921),  та  Осипа  Маковея  (збірка  «Прижмуреним  оком»).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817393
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.12.2018

Основи поетики. Парономазія.

Парономазія  (грец.  παρονομασία  —  біля  і  ονομάσω  —  називаю)  —  це  стилістична  фігура,  утворена  зіставленням  слів,  різних  за  значенням,  але  подібних  за  звучанням.  

Наприклад:  
Чи  то  не  ви  у  сатанинськім  світі
Раділи  радієм,  плутоново  плодились,
А  ми  світили  вами,  аж  посліпли…
І  в  судний  день  чорнобильський  збудились.  (Марія  Влад)

Найчастіше  парономазію  використовують  у  віршових  творах  з  тої  причини,  що  вони  більшою  мірою,  ніж  проза,  орієнтовані  на  звукову  відчутність  слова,  на  вияв  звукової  значущості  художнього  мовлення.  У  прозі  парономазією  найчастіше  послуговуються  для  створення  каламбурів,  наприклад:  «Як  у  вас  тяглова  сила,  що-небудь  тягає?  —  Тягає!..  Оце  два  дні  у  степ  вивозила  курей»  (О.  Ковінька,  «Розмова  по  телефону»).  

Досить  часто  і  у  віршових  текстах  парономазія  виступає  як  засіб  творення  комічного  враження.  У  зв'язку  із  цим  О.  Пономарів  пише:  «Стилістичні  властивості  парономічного  зближення  слів  часто  використовують  під  час  створення  епіграм,  пародій,  шаржів.  Для  прикладу  можна  навести  одну  з  пародій  Юрія  Івакіна,  навіяну  творами  Івана  Драча:  

• Біля  персів  вона  тримала  зоряного  сина  («Ніж  у  сонці»)
• Чистих  персів  торкатись  не  дасть  («Балада  про  дівочі  перса»)
• Та  персів  проклятих  два  рідні  вулкани  («Божевільна  балада»)
• Торка  її  холодні  полум'яні  перса  («Калина»)
• Вітер  перса  мої  пестить  («Жінка  і  море»)

Іван  Драч  «Персальна  балада»:  

• І  невідь  звідки  падають  ці  сни…
• Лечу  на  крилах  персів  в  країну  персів,  в  державу  персів,  в  князівство  персів,  у  Персію,  сказати  б.
• Шукаю  серед  персів  свій  босий  слід  і  не  знаходжу.
• На  сполох  б'ю  у  дзвони  персів:  «Постаньте,  персів  бранці  —  протуберанці!»
• Із  персів  смутку  спиваю  оскому  пісні.  Співаю  «Баладу  про  острів  Антораж»…  І  гей!  На  абордаж  беру  галери  персів  —  Де  перса  персонал  і  персонаж  (за  борт  цей  екіпаж!).
• Тримаюся  за  стопи  персів,  за  грона  персів,  за  вулкани  персів,  за  бетатрони  персів,  за  їх  ракетодроми,  Як  той  Персей  за  Андромеду,  І  мегатонни  персів  вибухають  —  віршем».

Парономазія    —  це  стилістичний  прийом  умисного  зближення  й  зіставлення  паронімів,  як-от  у  назві  поетичної  збірки  Є.Маланюка  «Стилет  і  стилос»  або  у  вірші  Ліни  Костенко:  

Коли  стану  я  зовсім  сивою
І  життя  моє  піде  мрякою,
Я  для  тебе  буду  красивою,
А  для  когось,  може,  ніякою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817031
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2018

Основи поетики. Пуант.

Пуант  (фр.  pointe  —  вістря,  гострий  кінець,  лезо)  —  гостродраматичне  завершення  ліричного  сюжету  у  ліричному  (драматичному  чи  епічному)  творі,  найвищий  прояв  градації.
П.  —  це  асоціювання  по  низхідній  від  цілості  до  частини,  яка  виступає  цілістю  для  ще  менших  частин,  і  так  далі  аж  до  якоїсь  дрібної  точки,  де  буквально  чи  переносно  лежить  уся  вага  твору.  За  допомогою  пуанта  митець  досягає  незвичайності,  збудження  напруження  нашої  уяви,  виокремлює  з-поміж  інших  головну  деталь.

 …  увігнав
заступ  у  землю
хотів  докопатися
до  джерела
а  докопався
до  крові
(А.  Крат).

П.  притаманний  також  байкам,  притчам  та  іншим  жанрам,  які  завершуються  лаконічним  або  афористичним  висловом.  Термін  П.  вживається  у  балеті  —  танець  на  кінчиках  пальців  ніг.

Оповідання  Василя  Полтавчука  –  це  негаласливо  відгранені  життєві  історії,  випадки,  за  якими  людські  долі  з  їхніми  правдами  і  кривдами.  У  часі  –  від  воєнного  лихоліття,  котре  гірко  відлунює  в  душах  людей  і  понині,  до  днів  теперішніх  –  не  дуже  багатих  на  радісні  миті.  Зате,  як  і  тоді,  щедрих  на  таланти  творити  добро,  виступати  проти  зажерливості  –  на  захист  людської  гідності.

Автор  дотримується  класичної  традиції  у  будові  стислого  епічного  твору:  буденна  фабула  обов’язково  має  крутий  поворот  у  своєму  розвитку  і  новелістичний  пуант.  І  робиться  це  не  для  приголомшення  читача,  а  для  втіхи  осягнення  ним  сподіваної  несподіванки.

«Pointiller»  (франц.  мовою)  –  писати  крапками.  Наприклад,  у  живопису  –  це  манера  письма  окремими  мазками;  у  музиці  –  особливий  тип  письма,  при  якому  кожна  нота  відокремлена  від  другої  паузою.  

У  літературі  ця  манера  письма  притаманна  новелістам.  Василь  Полтавчук    —  талановитий  новеліст,  у  творах  якого  яскраво  помітні  прояви  пуантилізму.  Мова  його  оповідань  по-народному  барвиста,  без  словесних  викрутасів.  Для  прикладу,  такий  ось  малюнок.

«У  ярку,  що  через  дорогу,  за  рідкою  шеренгою  старезних  верб,  немовби  хтось  кукурудзу  віє.  Сиплеться  та  кукурудза  і  сиплеться,  неначе  цілий  куток  до  млина  рихтується.  Але  то  тільки  так  причулося  Даникові.  Насправді  ж  там  шумить-вишумовує  невидима  за  туманом  вода»  (оповідання  «Даник»).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816600
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 07.12.2018

Основи поетики. Байка.

Байки  -  це  короткі  оповідання  повчального  змісту,  на  початку,  або  ж  в  кінці  котрих  має  бути  сформульований  висновок  чи  головна  повчальна  думка  –  мораль.  Байка  має  здавна  сформовану  (ще  від  прозових  «притч»  легендарного  давньогрецького  байкаря  Езопа  —  6  ст.  до  н.  е.)  структуру,  традиційне  коло  образів,  мотивів,  сюжетів.  Езопівською  мовою  інколи  називають  підтекст  художнього  твору.  

У  глибині  віків  бере  свій  початок  байка.  Як  і  міф,  вона  була  однією  з  перших  форм  художнього  мислення.  
Кожну  байку  можна  розпізнати  за  кількома  її  яскравими  особливостями.  Окрім  моралі,  котра  є  сигнальним  маячком  будь-якої  байки,  не  менш  важливою  та  впізнаваною  її  особливістю  є  алегорія.  Тобто,    зображення  одних  предметів  та  явищ  через  інші.  Саме  завдяки  цьому  пересічними    персонажами  у  байках  виступають  тварини,  рослини  та  речі,  через  яких  байка,  наче  зі  сторони,  показує  нам  нас  -  людей.  Але  й  самі  люди  зрідка  також  можуть  бути  персонажами  байки  -  однак  лише  тоді,  коли  їхні  образи  виступають  символами  тих  чи  інших  людських  рис.
Окрім  цього,  байку  неможливо  уявити  без  комізму  та  сатири  —  її  невід'ємних  супутників.  

Відомими  авторами  байок  є  Езоп,  Жан  Лафонтен,  Іван  Крилов.  Крім  античних  джерел,  байка  зазнала  впливу  індійської  «Панчататри».
Байковий  жанр  має  давню  й  багату  традицію  у  світовій  і,  зокрема,  українській  літературі.  Байки  бувають  віршовані  та  невіршовані.  Зразки  байок  зустрічаються  в  шкільних  риториках  М.  Довгалевського,  Ф.  Прокоповича,  Г.  Кониського.  Байки  використовували  у  своїх  «казаннях»  І.  Галятовський  та  А.  Радивиловський.  Нову  літературну  байку  в  Україні  започаткував  Григорій  Сковорода  «Баснями  харьковскіми»  (1753—1785).  
У  перші  десятиліття  19  ст.  П.  Гулак-Артемовський,  Л.  Боровиковський  та  Є.  Гребінка  збагатили  жанр  байки  структурно  й  тематично,  наповнили  новими  життєвими  реаліями,  народним  колоритом.  

Розквіт  жанру  в  українській  літературі  пов'язують  з  іменем  Леоніда  Глібова.  До  байки  також  зверталися  Іван  Франко,  Борис  Грінченко.  
У  20  столітті  байки  писали  Василь  Блакитний,  Сергій  Пилипенко,  Микита  Годованець,  Анатолій  Косматенко,  Павло  Глазовий  та  ін.  
Байка  нині  зазнає  певної  еволюції.  Крім  сюжетних  байок,  з'являються  байки-приповідки  («ліліпути»),  а  також  байки-епіграми,  байки-жарти,  байки-пародії  тощо.  

Цікавий,  Мовчуна  зустрівши  раз,  спитав:
"Від  чого  голосний  так  дзвін  той  на  дзвіниці?"
"Від  того,  що  (коли  не  втнеш  сеї  дурниці)
Всередині,  як  ти,  порожній  він",-  сказав.

(байка-приказка  П.Гулака-Артемовського  «Цікавий  і  мовчун»)

Сім  суток  по  воду  ходив  до  ставу  Рак.
На  восьмий  день  так-сяк
Її  він  доволік  до  хати,
Ще  трохи  відпочив,  та  й  ну  перетягати
Через  поріг...  Клешнею  зачепивсь,
А  кухлик  нахиливсь,
І  розлилась  вода,  —  пропали  всі  клопоти!..
«Нема  добра  із  скорої  роботи!  —
Говорить,  сапаючи,  Рак,  —
Було  б  не  поспішаться  так...»

(байка  Б.Грінченка  «Швидка  робота»)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816144
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.12.2018

Основи поетики. Перифраз.

Перифраз,  Перифраза  (грецьк.periphrasis  —  описовий  вираз)  —  мовний  зворот,  який  вживають  замість  звичайної  назви  певного  об’єкта  і  полягає  в  різних  формах  опису  його  істотних  і  характерних  ознак.  П.  можуть  бути  як  довільні,  так  і  фразеологічні  сполучення  слів:  майстер  сцени  —  артист,  театральний  режисер;  благородні  птахи  —  лебеді;  чорне  золото  —  вугілля;  бити  себе  в  груди  —  каятись;  накивати  п’ятами  —  втекти  та  ін.  

У  науково-популярних  і  публіцистичних  текстах  П.  часто  використовують,  щоб  уникнути  повторень  і  водночас  висловити  авторське  ставлення  до  об’єкта  розповіді:  Геродота  називають  “батьком  історії”,  Ольгу  Кобилянську  —  Гірською  орлицею”,  Лесю  Українку  —  “дочкою  Прометея”.  До  П.  належить  і  заміна  авторського  “Я”  —  “ваш  покірний  слуга”,  “автор  цих  рядків”.  Від  частого  вживання,  зокрема  в  засобах  масової  інформації,  позитивні  якості  П.  нівелюються  і  перетворюються  на  штамп  (королева  полів,  солодкі  корені).

Перифраз  (від  д.-гр.  περίφρασις  —  «описовий  вираз,  іносказання»:  περί  «навколо,  біля»,  φράσις  «вислів»)  —  у  стилістиці  й  поетиці  троп,  що  описово  виражає  одне  поняття  за  допомогою  декількох.  

У  перифразах  назви  предметів  і  людей  замінюються  вказівками  на  їх  ознаки,  наприклад,  «зануритися  в  сон»  замість  «заснути»,  «цар  звірів»  —  «лев»,  «однорукий  бандит»  —  «гральний  автомат»,  «чорне  золото»  —  «вугілля»  чи  «нафта»,  «легені  планети»  —  «ліси».  Розрізняють  логічні  перифрази  («автор  „Мертвих  душ“»)  і  образні  перифрази  («сонце  української  поезії»).  

П.  у  художній  літературі  має  завданням  зробити  текст  виразнішим,  більш  дієвішим  та  цілеспрямованішим  і  своїм  характером  наближається  до  метафори  або  метонімії,  виражаючи  семантику  слова  чи  словосполучення  переносно,  за  принципом  подібності  й  суміжності:  “Розпадеться  луда  на  очах  ваших  [прозрієте]  неситих”  (Т.  Шевченко);  “Лягло  костьми  [загинуло]  людей  муштрованих  [солдатів]  чимало”  (Т.  Шевченко).  

Необхідно  розрізняти  П.  і  перефразування  —  часткову  зміну  відомого  вислову  (приказки,  прислів’я,  афоризми)  на  вимогу  контексту:  “Не  спитавши  броду,  полізли  у  воду”;  “І  кинули  бізнесових  щук  у  каламутну  річку  нестабільної  економіки”.

Перифраз  можна  визначити  як  неоднослівну  вторинну  номінацію  описового,  здебільшого  емоціонально-екпресивного,  оцінного  характеру,  що  являє  собою  семантично  неподільний  вислів,  який  скісно  вказує  на  істотні,  відмітні  або  суб’єктивно  виділені  носієм  мови  ознаки  позначеного  об’єкта  чи  явища  дійсності.  

Окремим  випадком  перифрази  є  евфемізм  —  описовий  вираз  «низьких»  або  «заборонених»  понять  («нечистий»  замість  «чорт»,  «обійтися  допомогою  носової  хустки»  замість  «висякатися»).  

Українська  мова  має  усталені  перифрази:  Кобзар  України  (Т.  Г.  Шевченко),  Великий  Каменяр  (І.  Я.  Франко),  Дочка  Прометея  (Леся  Українка),  столиця  України  (Київ),  місто  Лева  (Львів),  чорне  золото  (кам'яне  вугілля)  тощо.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815319
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.11.2018

Основи поетики. Гіпербатон.

Термін  гіпербатон  походить  від  давньо-грецького  ὑπέρβατον,  що  в  перекладі  означає  «перестановка»  -  це  фігура  мови,  де  тема  висловлювання  виділяється  через  постановку  в  початок  або  ж  в  кінець  фрази.  При  цьому  може  розриватися  синтаксичний  зв'язок.  Іншими  словами,  гіпербатон  -  це  роз'єднання  суміжних  слів.

Термін  гіпербатон  використовується  для  посилення  виразності  мовлення.  По  суті,  гіпербатон  -  це  фігура  витончена,  яка  залишає  враження  химерності.  Г.  рідко  використовують  в  розмовній  мові.  Але  її  часто  застосовують  в  поезії  або  аналітичних  документах  для  виділення  певного  сенсу.

"І  смертью  чужой  того  края  
не  успокоенные  гости"  (О.  С.  Пушкін)
(тобто  гості  з  чужої  землі  не  заспокоїлися  навіть  у  смерті).

Гіпербатоном  називають  такий  різновид  інверсіі,  при  якій  порушується  не  тільки  порядок  слів,  але  і  їх  розташування  відносно  один  одного.  Зазвичай  прикметник  розміщується  поруч  з  іменником  (навіть  якщо  має  місце  інверсія),  а  прислівник  -  поруч  з  дієсловом.
Г.  передбачає  дистанційне  розташування  членів  речення,  які  природно  співіснують  поруч  один  з  одним:  Літо  настало  холодне,  дощове;  Швидко  він  повернувся.

Гіпербатон  -  це  стилістичний  прийом,  при  якому  в  реченні  відбувається  перестановка,  яка  роз'єднує  суміжні  слова.  Використання  гіпербатону  може  призводити  до  розриву  синтаксичних  зв'язків  і  порушення  граматичних  норм.

Г.  дуже  схожий  на  інверсію  (є  її  різновидом),  але  відрізняється  від  неї  вкрапленням  вставних  слів.  Отже,  в  результаті  застосування  Г.  початкова  фраза  змінює  не  тільки  порядок  слів,  як  в  інверсії,  але  в  неї  ще  вміщено  додаткові  слова.  При  зміні  порядку  слів  допускається  і  розрив  синтаксичного  зв'язку.  
     
И  бога  браней  благодатью
Наш  каждый  шаг  запечатлен.
(О.С.  Пушкін)

Фігурами  порядку  слів,  окрім  гіпербатону,  є  анастрофа  та  парентеза.

Проблемою  застосування  риторичних  фігур  захоплювалися  і  вітчизняні  вчені,  оратори  та  поети,  зокрема  Ф.  Прокопович,  Г.  Сковорода,  Т.  Шевченко,  І.  Франко,  Л.  Українка  та  ін.  Багато  риторичних  фігур  можна  знайти  і  у  творчості  сучасних  українських  поетів  —  І.  Драча,  Д.  Павличка,  С.  Чернілевського  та  ін.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814734
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.11.2018

Основи поетики. Епаналепсис.

Епаналепсис  (грецьк.  epanalepsis  —  повторення)  —  інтонаційно-звукова  та  лексико-композиційна  фігура  поетичної  мови,  що  утворюється  повторенням  у  наступному  віршовому  рядку,  переважно  на  його  початку,  слів,  фраз  або  їх  частин,  якими  закінчувався  попередній  рядок.  Різновид  градації.  У  такий  спосіб  наступний  рядок  вірша  ніби  підхоплює  зміст  і  звучання  попереднього,  інтонаційно  стикується  з  ним,  що  й  формує  відповідно  ритмо-мелодійну  експресію  вірша,  строфи.  Е.  може  бути  евфонічним:

Червневий  день  в  іржі  червленій
і  луки  черленню  взялись…
і  дзвонить  день  червневий  лунко,
і  червень  серце  черленить.  (Б  Кравців);

а  також  лексичним:

Я  —  випадок.  
Я  із  закону  випав
І  впав  у  винятковість,  як  у  сон  (І.Світличний).

Різні  види  Е.  є  важливими  чинниками  ритмо-мелодійної  і  лексико-композиційної  злитості  строфи.

Епаналепсис  (епаналепса)  –  iнтонацiйно-звуковий,  лексико-композицiйний  прийом  поетичного  мовлення,  на  думку  В.  Домбровського,  є  основною,  а  водночас  і  первісною  формою  повтору.  Такий  повтор  постає  рiзновидом  градацiї.  Наступний  вiршовий  рядок,  пiдхоплюючи  змiст  i  звучання  попереднього,  iнтонацiйно  стикується  з  ним,  зумовлює  формування  вiдповiдної  ритмо-iнтонацiйної  експресiї,  як,  наприклад,  у  поезії  Валентини  Коваленко  «Предтечо  ліс  втужавів…»:

Й  лечу  лечу  лечу  собі  лечу  
й  тим  летом  літавичим  
розпалахкую  совниці
воскостанної  
свічу  й  шипшину,  
що  мережиться  жар-птахою…

Повторення  певного  слова  або  фрази  з  кінця  одного  рядка  на  початку  наступного  у  поетичному  тексті  називається  епанастрофою  (підхопленням).  Такі  повтори  служать  об‘єднувальними  віршовими  елементами,  що,  ніби  ланки  ланцюга,  в‘яжуть  в  одну  цілість  окремі  думки  ліричного  твору:

Себто  у  другій  половині  двадцятого  століття  
коли  вирубали  праліси  
А  коли  вирубали  праліси  
тоді  зафарбували  велике  серце
Спасителя  на  іконах  Пресвятого  Серця  

(Василь  Герасим‘юк  «Поет  у  повітрі»).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814430
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.11.2018

Основи поетики. Астрофічний вірш.

Астрофічний  вірш  (грецък.  astrophos  —  безстрофовий)  —  нерівноскладовий  вірш,  у  якому  відсутнє  симетричне  членування  на  строфи,  рядки  вільно  переходять  від  чотиривірша  у  двовірш  тощо,  посилюючи  розмаїття  інтонаційно-синтаксичних  структур,  сприяючи  увиразненню  поетичного  мовлення.  

Як  різновид  акцентного  вірша  декламаційного  типу,  він  добре  відомий  українській  поетичній  класиці  (“Сон”,  “Кавказ”  Т.Шевченка;  “Чого  являєшся  мені…”  І.Франка;  “Моє  кохання”,  “Шукачам  щастя”,  “Павзи”  М.Семенка  та  ін.),  набуваючи  найокресленішого  вигляду  у  творчості  П.Тичини  (“Плуг”,  “Вітер  з  України”,  “Похорон  друга”).

Астрофічний  вірш  —    вірш  народних  голосінь,  дум  і  поодиноких  старовинних  обрядових  (колядок,  весільних),  історичних  та  баладних  пісень.  На  відміну  від  рівноскладового  із  симетричним  розміщенням  частин  (колін)  у  строфі  пісенного  вірша,  нерівноскладовий  вірш  має  різну  кількість  складів  у  рядку  без  повторення  будь-якої  ритмічної  схеми,  без  усталеного  порядку  римування,  поділу  на  строфи  (куплети).  Якщо  в  піснях  кожна  строфа  має  однакову  ритмічну  будову  та  мелодію  і  мелодія  диктує  ритмічну  схему  (у  голосіннях,  думах  та  ін.  речитативних  творах),  то  ритм  співаної  декламації  пристосовується  до  вимог  відповідного  тексту,  до  його  нерівномірних  віршів.  У  таких  творах  можна  виділити  тільки  певні  більші  чи  менші  групи  рядків  —  тиради,  періоди,  об'єднані  певною  смисловою  завершеністю  і  просто  фізіологічно  придатні  для  виголошення  одним  подихом,  як  оця  тирада  з  "Думи  про  втечу  трьох  братів  з  Азова":

Кількість  складів:

Ой  то  менший  брат,  піший  піхотинець,  11
За  кінними  братами  вганяє,  10
Гей,  на  троє  корінє,  8
На  біле  каміне  6
Та  ноги  побиває,  7
Кров  сліди  заливає,  7
Пісок  рани  засипає,  8
А  все  братів  кінних  доганяє  10

Всі  тиради  (періоди)  різні  за  структурою.  Це  дає  виконавцю  змогу  кожен  раз  імпровізувати.  Ф.  Колесса  твердить,  що  форма  таких  речитативних  творів  дуже  давня,  що  вона  старша  від  їхнього  змісту.
В  поезії  Шевченка  А.в.  відіграє  помітну  роль.  Астрофізм  —  властивість  лірики  Шевченка,  яскрава  прикмета  панування  у  ній  вільної  стихії.  Переважна  більшість  його  поем  скомпонована  нерівними  строфами  (строфоїдами);  лише  кілька  невеликих  ліро-епічних  творів  або  їх  фрагменти  астрофічні  (зокрема,  вірш  баладного  типу  “Чума”  —  перша  його  половина,  написана  4-стопним  ямбом).
Своєрідною  перехідною  формою  між  строфічним  і  астрофічним  віршем  можна  вважати  графічно  не  розчленований  на  катрени  або  дистихи  14-складовий  вірш  з  характерною  для  нього  схемою  римування  хАхА...  на  відміну  від  народного  зразка  з  його  куплетною  завершеністю  (наприклад,  “Заворожи  мені,  волхве”,  “Давидові  псалми»  —  всі  вірші  циклу,  крім  переспіву  псалма  81,  “Між  царями-судіями”;  “Як  умру,  то  поховайте”  та  ін.).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813812
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2018

Основи поетики. Алегорія.

Алегорія  (грецьк.  allegoria,  від  alios  —  інший  і  agoreuo  —  говорю  —  інакомовлення)  —  спосіб  двопланового  художнього  зображення,  що  грунтується  на  приховуванні  реальних  осіб,  явищ  і  предметів  під  конкретними  художніми  образами  з  відповідними  асоціаціями  з  характерними  ознаками  приховуваного.  

Так,  у  поемі  "Кавказ"  Т.Шевченка    незборимий  царизмом  Кавказ  —  Прометей,  а  сваволя  можновладців  над  беззахисною  людиною  в  однойменній  байці  Л.Глібова  —  Вовк  та  Ягня.

У  поезії  І.Франка  алегоричним  образом  борців  за  волю  України  є  каменярі:

Мов  водопаду  рев,  мов  битви  гук  кривавий,
Так  нашi  молоти  гримiли  раз  у  раз;
I  п'ядь  за  п'ядею  ми  мiсця  здобували;
Хоч  не  одного  там  калiчили  тi  скали,
Ми  далi  йшли,  нiщо  не  спинювало  нас.

Алегоричні  образи  переважно  є  втіленням  абстрактних  понять,  які  завжди  можна  розкрити  аналітично,  вони  найяскравіші  у  літературних  байках  і  сатиричних  творах.  На  А.  грунтуються  притчі,  апологи,  параболи,  які  здавна  використовували  у  релігійних  проповідях,  полемічних  творах,  шкільній  релігійній  драмі.
А.  вживав  Г.  Сковорода  у  філософських  трактатах.  Двоплановість  алегоричного  зображення  переважно  із  цензурних  мотивів  маскується  під  езоповою  мовою,  наприклад,  фантазія-сатира  на  2  дії  В.Самійленка  "У  Гайхан-бея".  У  драматичній  поемі  Лесі  Українки  "Оргія"  під  виглядом  турецької  провінції,  окупованої  римлянами  Греції,  зображено  поневолену  Україну.  

А.,  на  відміну  від  метафори,  грунтується  не  на  перенесенні  зовнішніх  ознак  і  властивостей  на  інший  предмет  чи  явище,  а  на  асоціативному  переосмисленні  самої  сутності  явищ  і  предметів  у  їх  сукупності.  Не  варто  змішувати  А.  із  символом,  бо  він  буває  багатозначним,  в  той  час  як  А.  однозначно  виражає  суть  явища  чи  предмета.  Так  само  А.  відрізняється  від  художнього  моделювання  чи  уподібнення,  в  якому  немає  двоплановості  зображення.  Це  стосується  й  міфу.  Тому  народні  казки  про  тварин  не  мають  алегоричного  змісту,  бо  в  них  відсутня  двоплановість  зображення,  персонажі  мають  характерні  від  природи  риси  (хитрість  лисиці,  хижацтво  вовка,  вайлуватість  ведмедя).  Вони  тільки  моделюють  поведінку,  взаємини  людей  (дружба,  гостини,  спільна  праця  тощо).  Інше  —  літературні  казки  чи  сучасні  "химерно-міфологічні",  "химерно-притчеві"  твори:  в  них  авторами  свідомо  закладена  двоплановість  зображення.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813216
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.11.2018

Основи поетики. Центон.

Центон  (від  лат.  cento  —  клаптевий  одяг)  —  стилістичний  прийом,  який  полягає  в  уведенні  до  основного  тексту  певного  автора  фрагментів  із  творів  інших  авторів  без  посилання  на  них.  Такими  видаються  поезії  Юрія  Клена,  засвідчуючи  культурологічну  основу  та  глибоку  інтелектуальну  пристрасть  в  естетичному  переосмисленні  мистецьких  явищ,  духовного  багатства  української  та  світової  літератури.  

Так,  в  епопеї  “Попіл  імперій”  Юрій  Клен  наводить  рядки  із  сонета  М.Зерова  “Pro  domo”  (“Леконт  де  Ліль.  Ередія  стежки…”),  М.Драй-Хмари  —  сонет  “Лебеді”  (“Я  був  один  із  лебедів…”),  Олега  Ольжича  —  вірш  “Був  же  вік  золотий…”  та  ін.  Ц.  відмінний  від  ремінісценції  тим,  що  у  ній  іде  перегук  мотивів  незалежно  від  ліричного  сюжету,  так  само  і  від  цитати,  коли  чітко  вказано  першоджерело.

Особливої  популярності  Ц.  набув  у  часи  постмодернізму.

Вишукування  і  одержиме  жонглювання  цитатами  і  посиланнями  загнало  самих  постмодерністів  у  своєрідне  «гетто».  Звідси  й  ниття  про  ходіння  по  колу,  про  те,  що  все  вже  написано  і  т.д.  Гра  втратила  легкість  і  посмішку,  а  цитування  стало  виснажливою  самоціллю.  Проте,  підходити  до  цього  процесу  можна  і  творчо.  

Ось  приклад  Ц.  із  поезій  Н.Нєкрасова  та  О.Пушкіна:

Однажды,  в  студеную  зимнюю  пору,
Сижу  за  решеткой  в  темнице  сырой.
Гляжу,  поднимается  медленно  в  гору
Вскормленный  в  неволе  орел  молодой.

И,  шествуя  важно,  в  спокойствии  чинном,
Мой  верный  товарищ,  махая  крылом,
В  больших  сапогах,  в  полушубке  овчинном
Кровавую  пищу  клюет  под  окном.


Інший  метод  комбінаторної  поезії  полягає  в  перестановці  рядків  і  строф  у  вірші,  в  результаті  чого  можуть  виникати  нові  смисли  і  зв'язки.  Проілюструємо  це  твором  відомого  егофутуриста  І.  Сєвєряніна  -  «Квадрат  квадратів».  Тут  в  кожній  строфі  одні  і  ті  самі  слова  в  рядках  міняються  місцями:  

Никогда  ни  о  чем  не  хочу  говорить…
О  поверь!  —  я  устал,  я  совсем  изнемог.
Был  года  палачом,  —  палачу  не  царить…
Точно  зверь,  заплутал  меж  поэм  и  тревог…

Ни  о  чем  никогда  говорить  не  хочу…
Я  устал…  О  поверь!  Изнемог  я  совсем…
Палачом  был  года  —  не  царить  палачу…
Заплутал,  точно  зверь,  меж  тревог  и  поэм…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812678
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.11.2018

Основи поетики. Анімізм.

Анімізм  (лат.  апіта,  animus  —  душа,  дух)  —  світосприйняття,  базоване  на  переконанні  в  існуванні  духів  як  першооснови  всього  сущого,  на  уявленні  про  природу  як  живу  істоту.  Воно  заклало  основи  первісного  міфологічного  світогляду,  збережені  донині  у  глибинах  етногенетичної  пам’яті,  у  колективному  несвідомому  (архетипах).

А.  притаманний  також  і  монотеїстичним  віросповідуванням  (християнству,  ісламу,  іудаїзму).  Часто  елементи  А.  спостерігаємо  у  фразеологічних  сполуках  антропологічного  характеру  (“іде  дощ”,  “біжить  дорога”  тощо).  Вони  правлять  за  основу  сюжетотворення  багатьох  фольклорних  жанрів  (казки,  легенди,  балади,  замовляння).  

У  художній  літературі  А.  набуває  форм  персоніфікації.  Такими,  зокрема,  постають  образи  вітру,  Дніпра  та  сонця,  до  яких  звертається  Ярославна  у  “Слові  про  Ігорів  похід”,  а  також  природні  явища,  як  наприклад,  у  ліриці  П.Тичини:

Ой,  не  крийся,  природо,  не  крийся.
Що  ти  в  тузі  за  літом,  у  тузі.
У  туманах  ти  сниш…  А  чого  так  сичі
Розридалися  в  лузі.

А.  спостерігаємо  у  пейзажних  замальовках  прозових  творів  М.Коцюбинського,  а  також  у  творах  О.Довженка,  М.Стельмаха,  Лесі  Українки  та  ін.

Ліс  ще  дрімає...  а  з  синім  небом  вже  щось  діється:  воно  то  зблідне,  наче  від  жаху,  то  спахне  сяйвом,  немов  од  радощів.  Небо  міниться,  небо  грає  усякими  барвами,  блідим  сяйвом  торкає  вершечки  чорного  лісу...  Стрепенувся  врешті  ліс  і  собі  заграв...  Зашепотіли  збуджені  листочки,  оповідаючи  сни  свої,  заметушилась  у  травиці  комашня,  розітнулося  в  гущині  голосне  щебетання  й  полинуло  високо  —  туди,  де  небо  міниться,  де  небо  грає  всякими  барвами...  («Хо  (Ранок  у  лісі)»  М.Коцюбинського).  

Старезний,  густий,  предковічний  ліс  на  Волині.  Посеред  лісу  простора  галява  з  плакучою  березою  і  з  великим  прастарим  дубом…  Містина  вся  дика,  таємнича,  але  не  понура,  —  повна  ніжної,  задумливої  поліської  краси…  (“Лісова  пісня”  Лесі  Українки).

У  драмі  О.Олеся  «Над  Дніпром»,  у  якій  художньо  репрезентовано  грані  самобутності  духовної  культури  предків,  висловлена  авторська  позиція  стосовно  героя  та  характеру  його  зв’язків  із  минулим  і  сучасним.
Таїна  народних  звичаїв,  традицій,  обрядів,  система  народних  цінностей  і  моралі  стали  визначальними  для  композиційного  та  ідейно-змістового  аспектів  твору.  

Як  свідчить  епіграф  до  твору,  в  основу  драми  покладено  давні  вірування  в  існування  альтернативного  виміру  життя:

Може,  це  сльози  далеких,
Може,  це  сльози  коханих...
Роси  упали  на  очі,
Роси  з  сльозами  злилися...

А  ось  вірш,  де  О.Олесь  одухотворює  Дніпро:

Дніпро,  Дніпро!  Ти  покохав,
Як  матір,  Україну,
Ти  рідним  братом  її  став
І  другом  до  загину.

Вітри  розчісують  тебе,
Річки  вином  частують,
Русалки  пояс  тобі  тчуть
І  золотом  гаптують.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812147
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.11.2018

Основи поетики. Димінутив.

Димінутив  (грецьк.  di  —  двічі,  лат.  minutio  —  зменшення)  —  здрібнілі,  зменшені  форми  певних  слів.  

Зменшувальні  утворення  -  це  похідні  іменники,  що  виражають  значення  зменшеності,  яке  зазвичай  супроводжується  ще  й  значенням  суб'єктивної  оцінки:  позитивної  (пестливої)  або  рідше  негативної  (зневажливої).  

Розрізняють  демінутиви  першого,  другого  та  третього  ступенів,  що  утворюються  від  іменників,  позбавлених  значення  зменшеності:  дівча  >  дівчина  >  дівчинка  >  дівчинонька.  Зменшувальні  утворення  вживають  передовсім  у  розмовній  мові.

Серед  назв  зі  значенням  зменшеності  переважно  з  позитивною  оцінкою  можна  виділити  лексеми  з  таким  частковим  значенням:  1)  зменшені  імена;  2)  зменшено-оцінні  (зменшено-пестливі  або  зменшено-згрубілі);  3)  оцінні  (пестливі).  До  групи  зменшувально-пестливих,  тобто  тих,  що  надають  словам  позитивного  емоційного  забарвлення,  належать  такі  суфікси  іменників:  -к-  о  (татко),  -ок  (дружок),  -ик  (Тарасик),  -ець  (братець),  -иц'-  (а)  (сестриця),  -ичка  (молодичка),  -инка  (дівчинка),  -очк-  а,  -ечк-  а,  -очок,  -ечок  (невісточка,  донечка,  синочок),  -оньк-  а,  -еньк-  а  (  дівчинонька,  бабусенька),  -ун'-  (а)  (матуня),  -ус'-  (а)  (матуся);  похідні  -усеньк-  а,  -унечк-  а,  -уньчик,  -усечк-  а  (бабусенька,  матунечка,  татуньчик,  бабусечка)  та  деякі  інші.

Вони  досить  поширені  у  фольклорі,  відбивають  ліричні  риси  української  ментальності:  

“Іди,  іди,  дощику,
Зварим  тобі  борщику…”

“Копав-копав  криниченьку
Неділеньку-дві.
Любив-любив  дівчиноньку
Людям  —  не  собі”

Д.  має  у  своїй  основі,  як  і  аугментатив,  не  лише  граматичний  чинник  (здебільшого  суфіксальний:  -еньк-,  -ок-,  -есеньк-  тощо),  а  й  психологічний,  що  віддзеркалено  й  у  художній  літературі:  

“Я  ж  тебе,  милая,  аж  до  хатиноньки
Сам  на  руках  донесу”  (М.Старицький);

“Місяць  яснесенький  
 промінь  тихесенький  
 кинув  до  нас”  (Леся  Українка)

Однак  надмірна  пестливість  такої  поезії,  як  наприклад,  у  творчості  П.Грабовського,  засвідчувала  брак  волі  до  життя  і  тому  заперечувалася  тією  ж  Лесею  Українкою,  представниками  “розстріляного  відродження”  та  “празької  школи”:

Рученьки  терпнуть,  злипаються  віченьки...
Боже,  чи  довго  тягти?
З  раннього  ранку  до  пізньої  ніченьки
Голкою  денно  верти.

У  творах  художньої  літератури  використання  зменшено-пестливих  іменників  сприяє  створенню  ліричного,  емоційного  тону  мовлення,  додаючи  до  основного  значення  зменшеності  відтінки  ніжності,  симпатії.  Уміле  їх  використання  робить  мову  багатою,  різнобарвною,  емоційно  насиченою.  Оцінні  лексеми  служать  засобом  вираження  авторського  ставлення  до  зображуваного.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2018

Основи поетики. Епіфора.

Епіфора  (грецьк.  epiphora  —  перенесення,  повторення)  —  стилістична  фігура,  протилежна  анафорі,  повторення  однакових  слів,  звукосполучень,  словосполучень  наприкінці  віршових  рядків,  строф  у  великих  поетичних  творах  (в  романі  у  віршах),  фраз  —  у  прозі  чи  драмі.  Вживається  задля  увиразнення  художнього  мовлення.  Особливого  смислового  значення  Е.  набуває  у  поєднанні  з  анафорою:

—  У  тебе  задовгі  руки,  —  сказав  Прокруст,
Відрубаємо  —  і  ти  будеш  щасливий.
—  У  тебе  задовгі  ноги,  —  сказав  Прокруст,  —
Відрубаємо  —  і  ти  будеш  щасливий.
—  У  тебе  задовгі  вуха,  —  сказав  Прокруст,  —
Відрубаємо  —  і  ти  будеш  щасливий.
—  У  тебе  задовгий  язик,  —  сказав  Прокруст,  —
Відрубаємо  —  і  ти  будеш  щасливий.
—  У  тебе  завелика  голова,  —  сказав  Прокруст,  —
Відрубаємо  —  і  ти  будеш  щасливий…

(Надія  Кир’ян).

«...Вернітеся!»  —  «Не  вернуться!  —
Заграло,  сказало
Синє  море.  —  Не  вернуться,
Навіки  пропали!»  (Тарас  Шевченко,  "До  Основ'яненка")

Стилістичний  прийом  повтору  одних  і  тих  самих  звуків  у  кінці  суміжних  слів  у  поетичних  рядках  (рима)  є  за  своєю  суттю  граматичною  епіфорою:

За  роком  рік,  за  століттям  століття…
Що  ж  обурюється  чоловік,
Цей  злак  земної!…
(Ф.  В.  Тютчев)

Наведемо  також  яскравий  приклад  використання  лексичної  епіфори  –  повторення  в  кінці  рядка  одного  й  того  ж  слова:

Сили  дано  мені  долею,
Удача  дана  мені  долею,
І  невдача  —  долею;
Все  в  світі  звершується  долею.

(М.  Гаспаров)

Наведемо  вірші  Сергія  Островова  як  приклад  риторичної  епіфори.
Перше  слово  дитина  сказала:

–  Мама!
Виріс.  Солдатом  прийшов  на  вокзал.
–  Мама!
Ось  в  атаці  на  димну  землю  впав.
–  Мама!
Встав.  І  пішов.  І  губами  до  життя  припав.
–Мама!

Епіфора  –  не  бідніша,  а  більш  делікатна,  ніж  анафора.    Вона  вимагає  навколо  себе  особливої  уваги,  адже  породила  ряд  класично  впорядкованих  твердих  форм:  тріолетів,  секстин,  ронделів…

Суцільна  епіфора  має  місце  в  народному  епосі,  а  також  у  віршиках  для  засвоєння  малюками  нових  слів.  Зловживати  такими  стилістичними  фігурами  небажано.  Їх  треба  використовувати    як  прикрасу  для  корони  вірша.

У  поетичному  творі  Е.  часто  зливаються  з  римою,  зокрема  в  ліриці  народів  Сходу  (газель).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811171
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.10.2018

Основи поетики. Інвектива.

Інвектива  (від  лат.  invehi  —  нападати,  invectiva  oraiio  —  лайлива  промова)  —  творчий  прийом,  що  полягає  в  гостро  сатиричному  викритті  певних  осіб  чи  соціальних  явищ,  відомий  з  античної  доби  (ямби  Архілоха,  промови  Демосфена,  сатиричні  діалоги  Лукіана,  епіграми  Катулла  та  Марціала  тощо).  Стильові  форми  І.  спостерігаються  й  у  Святому  Письмі,  в  посланнях  Апостолів.  

В  Україні  І.  набула  розвитку  в  період  полемічної  літератури  (Герасим  Смотрицький,  Іван  Вишенський  та  ін.),  досить  актуальною  вона  виявилась  і  в  XIX  ст.  (Т.Шевченко,  М.Старицький  та  ін.),  і  у  XX  ст.  (І.Франко,  В.Самійленко,  П.Тичина,  М.Рильський,  Є.Маланюк,  В.Симоненко  та  ін.).  

Прикладом  І.  є  вірш  Є.Маланюка,  в  якому  він  дає  відповідь  на  “Посланіє…”  Я.Савченка,  де  поета-емігранта  було  обізвано  “Квазімодо”,  та  М.Долензі,  обуреному  суворим  словом  правди  в  ліриці  Є.Маланюка:

Не  сперечатимусь:  я  син  свого  народу  —
Сліпця  відвічного,  каліки  і  раба,
І,  мабуть,  таки-так,  що  образ  Квазімодо
Із  образів  усіх  мені  б  припав.

Тож  хай  отак:  страшний,  великий,  незугарний
Я  —  лихом  виплекан  і  викохан  у  тьмі.
Щоб  в  рухах  дзвонаря  нестримано  і  марно
Казився  лютий  гнів  непримиренний  мій...

Щоб  в  чорний  час  зневаг,  насильства,  ґвалту  й  муки,
Коли  регоче,  хам  над  неміччю  краси,  —
Враз  вовком  кинутись,  наллять  залізом  руки
І  кров’ю  ворога  жагу  свою  вросить!

Стою  в  височині,  в  стрільчастій  амбразурі,
А  там  внизу  —  юрба,  де  наймити,  старці,
І  красний  Шатопер,  ще  несвідомий  бурі,
Яка  пала  в  очах,  яку  держу  в  руці.

Ідилічний  початок  поеми  «Сон»  Т.Шевченка  різко  контрастує  з  подальшою  розповіддю  про  так  званий  "рай"  —  життя  кріпаків.  Письменник  обурений  тим,  що  деякі  "писаки"  вихваляли  такі  умови  життя  селян.  Він  бачить  зовсім  інше:

Он  глянь,  у  тім  раї,  що  ти  покидаєш,
Латану  свитину  з  каліки  знімають,
З  шкурою  знімають,  бо  нічим  обуть
Княжат  недорослих;  а  он  розпинають
Вдову  за  подушне,  а  сина  кують,
Єдиного  сина,  єдину  дитину,
Єдину  надію!  в  військо  оддають!

В  українській  літературі  І.  завжди  користувалася  великою  популярністю:  “Календар  римський  новий”  Г.Смотрицького,  “Апокрисис”  Христофора  Філалета,  «Тренос”  М.Смотрицького,  “Палінодія”  З.Копистенського,  антиуніатські  твори  І.Вишенського,  “О  злобе  людей  пам’ятозлобных,  урядовых”  Климентія  Зіновіїва,  численні  твори  Т.Шевченка,  С.Руданського,  І.Франка,  М.Старицького,  Ю.Федьковича,  П.Грабовського,  П.Тичини,  М.Рильського,  В.Симоненка,  В.Стуса  та  ін.  

Оригінальним  різновидом  І.  є  автоінвектива,  де  лайка  промовця  спрямована  на  самого  себе,  як  у  творах  Ю.  Андруховича  “Самійло  Немирич,  авантурник,  посаджений  за  гвалт  у  вежу,  самому  собі”:

вчора    був    ти    герой    одягався    у    плащ    
їздив    кіньми    і    саньми    співав    пияцьки    
нині    сівши    у    вежу    ридай    пропащ    
згвалтувавши    дівча    що    розносило    пляцки...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810477
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.10.2018

Основи поетики. Оксиморон.

Оксиморон  (грецьк.  oxymoron  —  дотепна  нісенітниця,  від  oxys  —  гострий,  moras  —  безглуздий)  —  різновид  тропи,  що  полягає  у  сполученні  різко  контрастних,  протилежних  за  значенням  слів,  внаслідок  чого  утворюється  нова  смислова  якість,  несподіваний  експресивний  ефект  (світла  пітьма,  суха  вода,  крижаний  вогонь  тощо).  
О.  поєднує  протилежні  за  змістом,  контрастні  поняття,  які  спільно  дають  нове  уявлення.  З  погляду  мовознавства  оксиморон  є  різновидом  тропу,  найближчий  за  сутністю  до  метафори  і  гіперболи,  тобто  зміна  значення  або  навмисне  перебільшення.  Особливість  оксиморона  полягає  у  сполученні  різко  контрастних,  протилежних  за  значенням  слів,  внаслідок  чого  утворюється  нова  смислова  якість,  несподіваний  експресивний  ефект  («холодне  полум’я»,  «сухий  дощ»,  «крижана  посмішка»,  «депресивна  веселість»  тощо).

Принцип  семантичної  несумісності  між  іменником  та  прикметником  широко  використано  у  художній  літературі.  Наприклад,  В.  Стус  назвав  свою  збірку  “Веселий  цвинтар”.  

Водночас  О.  спостерігається  між  однорідними  присудками:

Люди  часто  живуть  після  смерті:  
Вріже  дуба,  а  ходить  і  їсть,  
Перепродує  мислі  підтерті  
У  завулках  тісних  передмість.  (В.  Симоненко)

та  між  означеннями  одного  й  того  ж  слова:  Т.  Шевченко:  

В  неволі  виріс  між  чужими,
І,  неоплаканий  своїми,
В  неволі,  плачучи,  умру,
І  все  з  собою  заберу  —
Малого  сліду  не  покину
На  нашій  славній  Україні,
На  нашій  —  не  своїй  землі.

У  деяких  поетів  оксиморонне  формулювання  розвивається  у  ліричний  сюжет,  перетворюється  на  стилетворчий  чинник:

Котилася,  як  кавун,  голова  з  гори,
як  кавун,  кривава  людська  голова.
Котилася  голова.
Ще  у  очах  тріпотіли
листя  папірці  зелені
і  стежка  намотувалася  стрічкою  під  ноги.
Ще  у  вухах  шурхотіло  колосся,
рипів  біля  колодязя  журавель,
гуділи  оси,
сміялася  дитина...
(В.  Голобородько).

Вживається  О.  й  у  розмовно-побутовому  (ходячий  труп,  страшенно  веселий),  у  публіцистичному  (запеклі  друзі;  вперед,  до  світлого  минулого  і  т.п.),  навіть  у  науковому  мовленні.

Оксюморон  і  парадокс  мають  ряд  спільних  ознак.  Оксюморон  може  лежати  в  основі  парадоксу.  Різниця  полягає  в  тому,  що  парадокс  часто  використовують  у  літературі,  щоб  дати  несподівані  висновки,  висловити  певну  ідею.  У  той  час  як  оксюморон  не  обов'язково  повинен  висловити  ідейне  переконання  чи  наштовхнути  на  висновок.  Парадокси,  зазвичай,  висловлюють  суперечливі  концепції,  натякаючи  на  більш  глибоку  істину.  Оксюморон  не  натякає  на  істину,  а  описує  прямо  предмет,  особу  чи  ситуацію.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808962
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.10.2018

Основи поетики. Амфібрахій.

Амфібрахій  (грецьк.  amphibrachys,  від  amphi  —  обабіч  та  brachys  —  короткий)  —  в  античній  версифікації  —  трискладова  стопа  на  чотири  мори  з  довгим  середнім  складом.  

За  мелодійністю  він,  швидше,  нагадує  звичайну  розмовну  мову.  Тому  амфібрахій  —  це  розмір,  який  є  більш  спокійним,  ніж  його  «родичі»  —  ямб,  хорей,  дактиль.

У  силабо-тонічному  віршуванні  —  трискладова  стопа  з  наголошеним  другим  складом  (—∪—).  Константа  віршового  рядка  може  бути  двоскладовою,  перетворюючись  на  ямб  з  наголосом  на  останньому  складі,  чи  в  позанаголошеному  стані  містити  кілька  складів  (пеон);  найліпший  варіант  А.  —  при  парокситонній  римі,  коли  витворюється  гармонійний  акаталектичний  рядок.  

В  українській  поезії  до  А.  вперше  звернувся  Є.Гребінка  (“Човен”,  “Українська  мелодія”  тощо).  Найменш  уживаний  одностопний  А.,  що  трапляється  здебільшого  в  гетерометричних  строфах  задля  увиразнення  ліричного  сюжету  та  акцентації  поетичної  думки:

—  Матусю!  Хто  очі  мені  замінив?  —
Всміхнеться,  щоб  сліз  не  побачив.»
Сама  —  до  вікна,  до  неораних  нив  —
І  плаче…

(Є.  Плужник)

Двостопний  А..  також  не  часто  спостерігається:

…ночами  про  подвиг
я  марив  малим,
а  подвиг  —  це  побут
без  жару  й  золи,
шизоїдно  чистий,
абсурдно  міцний,
не  вельми  врочистий,
та  дуже  ясний

(О.Шарварок).

Подеколи  поети  звертаються  до  тристопного  А.:

На  гратах  не  місяць  —  корова,
Не  сяйво  —  рапатий  язик.
В  залізних,  вантажних  оковах  —
Життя  божевільного  лик

(І.  Крушельницький).

Прикладів  чотиристопного  А.  в  українському  вірші  теж  не  дуже  багато:

О  метана  бурею,  Нене  злиденна,
Укріплю  Тебе  я  на  камені  слова,
І  будеш,  як  церква,  ясна  і  сталенна!

(В.Пачовський).

П’ятистопний  А.  надає  поетичному  мовленню  ознак  урочистості,  як  у  вірші  М-Бажана  “На  Карпатських  узгір’ях”:

Просвічений  сонцем,  на  вітрі,  в  зеленім  огні
Він  листя  різьблене,  обтяжене  росами,  сушить.
Хай  ломляться  гори,  хай  грози  ревуть  в  вишині,  —
Він  тут  вкорінився,  він  тут  укріпився  й  не  рушить.

Надзвичайно  рідкісний  А.  —  шестистопний  (С.Голованівський:  “Минають  роки,  як  хвилини,  і  зорі  згасають  байдужо…”),  що  виразно  розмежовує  віршовий  рядок  на  два  піввірші,  викликає  враження  “важкого”  стилю.  

Подеколи  поети  звертаються  і  до  вільного  А.,  наприклад,  І.Франко:

Полуднє.
Широкеє  поле  безлюдне.
Довкола  для  ока  й  для  вуха
Ні  духа!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808469
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.10.2018

Основи поетики. Анапест.

Анапест  (грецьк.  andpaistos  —  обернений,  зворотний  щодо  дактиля)  —”  в  античній  версифікації  —  трискладова  стопа  на  чотири  мори,  в  якій  перші  два  —  короткі,  третій  —  довгий.  У  силабо-тонічній  системі  —  трискладова  стопа  з  наголосом  на  останньому  складі  (∪  ∪—).  

Зустрічаємо  А.  у  поезії  О.Пушкіна,  О.Блока,  А.Фета.

Приклад  тристопного  А.:

Пропаду́  от  тоски́  я  и  ле́ни,  
__    __    __/  __    __    __/      __    __    __/  __
Одино́кая  жи́знь  не  мила́,  
__    __    __/  __    __    __/      __    __  __/
Сердце  но́ет,  слабе́ют  коле́ни,  
__        __        __/    __      __      __/  __    __    __/  __
В  каждый  гво́здик  души́стой  сире́ни,  
__        __        __/    __      __      __/  __    __    __/  __
Распева́я,  вполза́ет  пчела́.  
__    __    __/  __      __      __/    __    __    __/  

(А.  Фет)

Одностопний  А.  майже  не  простежується  в  українській  поезії,  окремі  випадки  його  вживання  спостерігаємо  у  гетерогенній  строфі,  наприклад,  у  фольклорно  стилізованому  вірші  М.Вороного:

Покохає  мене  щиро
Незрадливо  —
Усміхнеться  й  мені  доля
Милостиво!

Приклад  двостопного  А.:

Я  дійду  на  зорі
до  найстаршої  брами,
Де  ключі?  У  Дніпрі.
А  Дніпро  —  під  валами.

(В.Герасим’юк)

Зустрічається  тристопний  А.:

Закигиче  розлука  над  нами,
Розчахне  двосистемно  навскіс,
Замордується  лихо  ножами
Чи  зависне  в  петлі  твоїх  кіс.

(І.  Драч)

Чотиристопний  А.  досить  поширений  в  українському  вірші  на  противагу  іншим  розмірам  трискладової  стопи:

Польовою  стежиною  з  дальніх  доріг
Йду  в  село  і  радію  сподіваній  стрічі.
Тільки  ж  каменем  смуток  на  серце  наліг:
Кладовище  побільшало  вдвічі.

(В.  Марочкін)

П’ятистопний  А.,  котрий  витворює  медитативний  настрій:

На  горі  ніби  снігом  біліє  давнезний  собор,
Що  скликає  всі  вірні  серця  вечорами  і  зранку.
Давня  ратуша  в  землю  вростає,  немов  мухомор,
Сивий  майстер  в  льотку  замовляє  вина  філіжанку.

(М.  Рильський)

Шестистопний  А.  —  найменш  популярний  у  сьогоденній  українській  версифікації:

В  тихих  продувах  вітру  цілував  я  змокріле  волосся.
Гуркотів  спорожнілий  трамвай  —  ночі  й  зливі  навстріч.
А  позаду  —  в  пульсуючих  прожилках  листя  неслося,
Мов  колись  і  ніколи…  за  нами  й  над  нами…  всю  ніч.

(П.  Куценко)

А.  з’явився  в  українській  поезії  дещо  пізніше  порівняно  з  іншими  тристопними  розмірами  —  у  другій  половині  XIX  ст.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2018

Основи поетики. Акровірш.

Акровірш  (грецьк.  akros  —  зовнішній,  крайній,  лат.  versus  —  повтор,  поворот)  —  поетичний  твір,  у  якому  початкові  літери  кожного  віршового  рядка,  прочитувані  зверху  вниз,  розкодовують  слово  чи  фразу,  присвячену  певній  особі  або  події.  Зародився  в  античну  добу,  побутував  у  часи  еллінізму,  Ренесансу,  бароко,  в  період  нової  та  сучасної  літератури.  

В  Україні  відомий  від  XVI  ст.  (присвята-сентенція  в  латиномовнїй  “Еклозі”  Г.Чуя).  Значна  частина  А.  українських  поетів  доби  бароко,  серед  яких  найпомітнішим  є  Іван  Величковський,  опублікована  у  збірниках  “Аполлонова  лютня.  Київські  поети  XVII-XVIII  ст.”  (К.,1982),  “Українська  література  XVII  ст.”  (К.,1987)  та  ін.  У  XIX  ст.  чимало  оригінальних  А.  створив  Л.Глібов.  

Приклад  А.  —  сонет  А.Казки  “Буря”:

Хуртовина  скажена  в’ється  в  полі.
Аж  свище  вітер.  Вже  нема  доріг.
Й  провідний  дзвін  ніхто  б  учуть  не  зміг,
Жадання  повний  вдома  буть,  —  ніколи!
Інакше,  як  до  хаоса  сваволі,
Вести  не  може  божевільний  сніг.
Елегій  чарівних  та  знання  любих  втіх
Уже  не  знати  нам  у  сніговім  околі.
Кривавий  розіп’явсь  над  світом  смог,
Розпуста  з  голодом  ведуть  танок…
А  нам?..  Чи  жде  нас  де  краси  країна?
І  глас  роздавсь,  мов  великодній  дзвін:
“Надії  промінь  я  —  не  труп,  не  тінь,
А  край  краси  і  правди  —  Україна!”

У  вірші  Володимира  Самійленка  «Україна»  початкові  літери  рядків  складають  слово  Україна:

У  мене  є  одно  кохання,
Котре  не  зраджу  я  вовік;
Росло  воно  не  день,  не  рік,
А  ізо  мною  виростало
І  квіткою  рясною  стало…
Не  одцвіте  моє  кохання,
А  буде  в  серці  до  сконання.

Іноді  в  акровірші  зашифровують  ім'я  його  автора.  

Подеколи  аналогічну  функцію  у  вірші,  названому  Іваном  Величковським  “пресікаємим”,  виконують  кінцеві  літери  (телевірш)  або  внутрішні  (мезовірш):

МногАя  із  не  Сущих  Созда  сей  твоРенІА
ДаДІм  ХеРувИмСькую  ТОму  піСнь  хВАленія.
МАю  Миру  дАТИ  Радость  І  соДІлоВАти  слАдость.

Підкреслені  літери  означають:  МАРІА  ДІВА  МАРІА.  Такий  вірш  іще  називається  акромонограмою  (грецьк.  akros  —  зовнішній,  крайній;  monos  —  один;  gramma  —  знак,  літера).  О.Квятковський  вживає  цей  термін  у  значенні  “зіткнення”  (анадиплосис).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806915
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.09.2018

Основи поетики. Катрен.

Катрен  (фр.  quatrain)  —  чотиривірш,  строфа  з  чотирьох  рядків  із  суміжним,  перехресним  чи  кільцевим  римуванням  при  розмаїтому  чергуванні  будь-яких  клаузул.  Вживається  і  в  неповному  римованому  вірші  (рубаї),  і  в  неримованому.  Структура  К.  сприяє  досягненню  оптимального  ритмоінтонаційного,  синтаксичного  та  смислового  значення:

Сміються,  плачуть  солов’ї  а
І  б’ють  піснями  в  груди:  б
Цілуй,  цілуй,  цілуй  її  —  а
Знов  молодість  не  буде!  б

(Олександр  Олесь).

Подеколи  термін  “К.”  вживають  для  означення  викінченого  за  думкою  та  формою  чотиривірша  (мініатюри):

Земля  і  небо  борються  в  мені,  
І  хто  кого  подужає  —  не  знаю.  
Люблю  простори  неба  осяйні  
І  до  землі  любов  велику  маю.
 
(П.Савченко).

Продумано-прописано-прожито.
У  вічності  карбується  момент  -
Піщинка,  що  просіяна  крізь  сито:
Звук-літера-слова-рядок-катрен.  

(Мальва  Світанкова  «Карбований  катрен»)

Довкола  питання,  важливого  для  самоусвідомлення  особистості,  організовано  вірш  "Листопад",  —  твір,  у  якому  воєдино  злилися  майстерність  пейзажного  зображення  й  характерні  риси  ліризму  Якова  Щоголіва.  Автор  створює  виразний  малюнок  осіннього  лісу,  з  якого  вітром  уже  обнесено  "червоно-жовтий  лист",  краплі  ж  роси  на  гілках  уява  поета  бачить  застиглими  сльозами.  Із  цим  лісом,  емоційно  зворушеним,  автор  порівнює  душу  героя,  звертаючись  до  нього,  розчарованого  життям,  з'ясовуючи  його  спроможність  не  те  щоб  зберегти  колишні  почуття,  а  бодай  посумувати  за  тим,  що  вони  зникли:

...  А  ти,  що  осені  настиг
Та  просвітку  не  знав,
Чи  хоч  єдиний  лист  зберіг,
За  котрим  жалкував?
І  чи  хоч  краплю  теплих  сліз
Зоставив  від  весни,
Щоб  плакать  так,  як  плаче  ліс
За  літом  восени?

Цим  гостро-емоційним  твором  Я.Щоголів  немовби  сам  чинить  застереження  щодо  тієї  філософської  незворушності,  того  "буддизму",  яким  пройняті    інші  твори  цього  поета.

У  сучасному  віршознавстві  К.  стосується  будь-якого  чотиривірша,  навіть  якщо  він  входить  до  таких  складних  строфічних  структур,  як  сонет.
Наприклад,  Маланюків  сонет,  адресований  М.Зерову,  «наладований  енергією»  епохи  20-тих  років  ХХ-го  століття:

Під  дикий  галас  доброго  і  злого
Тих  днів  шорстких,  коли  втеряв  наш  дух
Співучий  мелос,  ще  відвічний  логос
Гартований  боями  ранив  слух.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806572
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.09.2018

Основи поетики. Еліпс або еліпсис.

Е́ліпс  або  е́ліпсис  (грец.  ἔλλειψις  —  пропуск,  випадіння,  нестача)  —  це  стилістична  фігура,  побудована  шляхом  пропуску  у  висловлюванні  деяких  структурних  елементів  (слова  або  кількох  слів),  які  мають  домислюватись  за  контекстом.
Наприклад,  у  реченнях  можуть  обминатися  дієслова-зв'язки  («я  вже  додому,  а  ти  ще  на  роботу?»),  в  іменниково-прикметникових  словосполученнях  —  іменники,  на  які  вказують  специфічні  сполучення  прикметників  («Перша  Кінна»  (армія)).  Еліпсис  як  властивість  тексту  є  протилежністю  плеоназму.  
Еліпсис  може  бути  механізмом  утворення  нових  лексичних  одиниць,  наприклад,  «пропозиція»  у  значенні  «пропозиція  одружитися».  
Еліпс(ис)  як  стилістична  фігура  у  літературі  полягає  в  опущенні  певного  члена  речення  чи  словосполучення,  які  легко  відновлюються  за  змістом  поетичного  мовлення.  
Вживають  задля  досягнення  динамічності  і  стислості  вираження  думки  та  напруженості  дії,  відрізняючись  цим  від  обірваної  фрази  (апосіопези),  власне,  вмовчування.  Відомий  приклад  еліпсу  —  рядки  з  поеми  Т.  Шевченка  «Перебендя»,  де  пропущено  додаток:  

Орлом  сизокрилим  літає,  ширяє,  
Аж  небо  блакитне  широкими  (крилами)  б'є.  

Та  найчастіше  в  еліптичних  конструкціях  випадає  присудок:  

Одна  нога  в  стременах…
Сніги.  Вітри.  Зима.
Розрубані  ремена,
І  голови  нема…

Ще  вчора  був  веселий:
Не  думав,  що  —  кінець…
Сьогодні  ж  —  леле!
Мрець…  

У  наведеному  уривку  з  вірша  Д.  Фальківського  «Одна  нога  в  стременах»,  де  розкривається  неприхована  правда  про  антилюдську  громадянську  війну,  еліпс  посилює  переживання  зображеної  тут  трагедії.  
Еліпсисом  або  еліпсом  також  називають  прийом  побудови  оповіді  у  літературі,  драматургії,  кіномистецтві  тощо,  коли  у  сюжетній  послідовності  певні  події  та  проміжки  часу  оминаються,  і  читач  або  глядач  повинен  здогадуватись  про  те,  що  залишилося  «за  кадром».  

Зостались  ви,  пісні  старії,
Щоб  старину  згадати  нам,
Старим  —  літа  їх  молодії.(О.  Корсун)

В  останньому  рядку  тут  опущено  слово  «згадати».
Еліпсис  може  посилювати  динамічність  фрази,  напруженість  зміни  дії,  підкреслювати  лаконізм,  ліричну  схвильованість,  розмовні  інтонації.  Еліпсис  часто  трапляється  в  прислів'ях  і  приказках.  Фігура  еліпса  може  лежати  в  основі  цілого  художнього  твору  або  значної  його  частини,  як,  наприклад,  у  новелі  М.  Черемшини  «Парубоцька  слава»,  де  увага  читача  інтригується  тим,  що  ім'я  персонажа  довго  не  називається:

Такий,  гей  ясінь,  високий  та  кучерявий.
А  бгачкий,  гей  жереповий  прут,
Лице,  гей  зарькою  мальоване,  на  бачках  обертається,
Під  шовковим  вусом  замикається,  як  братчиків  цвіт.
Бровами  плете  дрібні  віночки  над  голубим  морем.
Як  моргне,  то  днинка  сміється.
Як  гляне,  то  душа  потопає.
Як  заговорить,  то  сріблом  розкидає...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806476
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.09.2018

Основи поетики. Забавлянки.

Забавлянки,  або  Утішки,  Потішки,  Чукикалки  —  жанр  дитячого  фольклору,  коротесенькі  пісеньки  чи  віршики  гумористичного,  жартівливого  змісту  ігрової  спрямованості.  Вони  активізують  (стимулюють)  єдність  слова  та  моторики  дитини,  супроводяться  не  тільки  відповідними  рухами,  наприклад,  погойдуванням  дитини  на  возі,  а  й  розвивають  її  мовні  здібності.  

Наприклад:    їхав  пан,  пан,  на  конику  сам,  сам

Незважаючи  на  свою  простоту,  3.  позначені  евфонічною  культурою,  сприяють  жвавому  спілкуванню  з  довкіллям  (форма  —  діалог),  привчають  до  чуття  прекрасного.

3.  співають  або  проказують  речитативом.  Найпоширеніші  3.  —  “Зайчику,  зайчику”,  “Сорока”,  “Ладки”  та  ін.

Гойда,  гойда,  гойдаша,
Де  кобила,  там  лоша,
А  кобилка  в  лiсi,  а  лошатко  -  в  cтpici.

Кую,  кую  ніжку,
Поїдем  в  доріжку,
Будем  коня  напувати,
Будем  в  баби  ночувати.

Забавлянки  співають  дитині  дорослі,  коли  бавлять  та  заколисують  її.  Спів  поєднують  із  своєрідними  рухами  чи  вправами,  якими  дорослий  пестить  дитину,  підбадьорює,  спонукає  до  певного  виду  діяльності  тощо.  

Чуки,  чуки,  чуки,  чук.
Наловив  дід  щук,
А  бабуся  плотву  -  годувати  дітвору,
А  бабуся  карасиків  -  годувати  Тарасиків.
А  бабуся  окуньків  -  годувати  молодців.

Куй,  куй,  чобіток,
Подай,  бабо,  молоток.
Не  подаси  молотка,
Не  підкую  чобітка,
Молоток  срiбленький,
Чобіток  золотенький.

Заклички  —  це  невеликі  пісеньки,  призначені  для  виспівування  групою  дітей.  Іноді  вони  супроводжуються  ігровими  діями,  що  імітують  процес  селянської  праці.
Усі  явища  і  сили  природи  функціонують  у  закличці  як  живі  істоти.  Дитина  сама  контактує  з  ними:  сонце  просить  про  щедре  літо;  грім  —  не  лякати  худобу;  дощ  —  поливати;  обіцяє  за  справну  роботу  подарунок.

Закличка  —  це  не  просте  звернення  до  природних  стихій,  а  виражена  в  слові,  ритмі,  інтонації  гама  відчуттів  —  переживання,  захоплення,  ніжність.  Емоції  радості,  довіри,  переконаності  в  хорошому  закладені  в  самій  структурі  вірша  —  у  хвилеподібних  повторах,  у  зміні  картинок-прохань,  у  ритмі  —  жвавому,  завзятому,  у  звучанні  кожного  рядка,  кожного  слова.
Усі  явища  природи  мають  закріплені  за  ними  ласкаві  імена  —  сонечко  золоте,  весна  красна,  червоне  літечко.

Сонечко,сонечко,
Засвіти,  засвіти!
Сонечко,сонечко,
Звесели,  звесели!
Сонечко,сонечко,
Весну  й  літо  запроси!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806364
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 12.09.2018

Основи поетики. Парокситонна рима.

Парокситонна  рима  (грецьк.  paroxytonos  —  слово  з  наголосом  на  передостанньому  складі)  —  суголосся  слів  у  вірші,  в  яких  наголос  падає  на  передостанній  склад.  Термін  увів  І.Качуровський  на  противагу  поняттю  “жіноча  рима”,  оскільки  воно  не  відповідає  специфіці  української  мови  (так,  безпідставно  слова  чоловічого  роду  належали  до  категорії  “жіночих  рим”:  півень  —  дивень  тощо).

В  українській  силабо-тонічній  версифікації  П.р.  чергується  переважно  з  окситонною  римою.  Однак  трапляються  випадки  наскрізного  парокситонного  римування:

В  малій  кімнаті  стіни,  наче  руки,
тримають  полохливу  тишу  в  жмені.
Сіріють  тіні  просиво-зелені,
самітна  свічка  блимає  зо  скуки.

(Б.-І.Антонич)

П.р.  збігається  не  лише  з  парокситонною  клаузулою,  а  й  із  внутрішнім  римуванням:  

Довгожданна,  нездоланна…
Ось  вона  —  Блакитна  Панна!

(М.  Вороний)

Гей,  на  весла,  щоб  понесла
Буря  човен  на  простір…

(Г.  Чупринка)

П.р.  була  притаманною  силабічному  віршуванню  ренесансно-барокової  доби  в  Україні,  що  засвідчує  одна  з  гербових  епіграм  Т.  Земки  “На  старожитний  клейнод  їх  милостей  панів  Балабанів”:

Дому  цних  Балабанів  цниї  теж  клейноти,
Знаками  суть  чулої  і  ділної  цноти…

Ця  традиція  позначилась  і  на  подальшій  еволюції  української  версифікації.  Принаймні,  в  одичній  строфі  І.  Котляревського  (“Енеїда”)  П.р.  пропорційно  у  співвідношеннях  6-ти  до  4-х  переважає  окситонну  риму.  

Це  простежується  у  творчості  Т.  Шевченка,  П.  Куліша  та  ін.
Жіноча  рима  надає  закінченню  рядків  м’якого  звучання.  Вірші  з  жіночими  римами,  не  маючи  наголосів  на  кінцях  рядків,  можуть  завдяки  цьому  набувати  певної  співучості.

Наприклад:
 
Тихий  сон  на  горах  ходить,
За  рученьку  щастя  водить.
І  шумлять  ліси  вже  тuхше,
Сон  мені  квітки  колuше.
Спіть,  мої  дзвіночки  сuні,
Дикі  рожі  в  полонuні!

(О.  Маковей.  «Сон»)

Чорніє  повітря,  шляхи  засиніли,
Гойднулися  квіти  пахучими  снами,
Натомлені  села  вечеряти  сіли
Під  грушами,  вишнями  і  небесами.

І,  тихий  туман  пригорнувши  до  себе,
Вечеряє  поле  піснями  з  долин,
Над  селами  й  полем  вечеряє  небо,
Вмокаючи  в  ріки  хлібини  хмарин.

(М.Вінграновський  «Вечірнє»)

Ніч.  На  стоках  небозводу
Мерехтять  сріблисті  зорі,
Чорні  пасма  скиб  на  морі
Крає  вістря  пароходу.

(П.  Карманський)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806270
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.09.2018

Основи поетики. Гротеск.

Гротеск  (фр.  grotesque  —  химерний,  незвичайний,  від  італ.  grotta  —  грот,  печера)  —  вид  художньої  образності,  для  якого  характерними  є:  

1)  фантастична  основа,  тяжіння  до  особливих,  незвичайних,  ексцентричних,  спотворених  форм  (звідси,  зв’язок  Г.  із  карикатурою  й  огидним);  
2)  поєднання  в  одному  предметі  або  явищі  несумісних,  різко  контрасних  якостей  (комічного  з  трагічним,  реального  з  фантастичним,  піднесено-поетичного  з  грубо  натуралістичним),  що  веде  до  абсурду,  робить  неможливою  логічну  інтерпретацію  гротескного  образу;  
3)  заперечення  усталених  художніх  і  літературних  норм  (звідси  зв’язок  Г.  з  пародією,  травестією,  бурлеском);  
4)  стильова  неоднорідність  (поєднання  мови  поетичної  з  вульгарною,  високого  стилю  з  низьким  і  т.п.).

Г.  відкрито  й  свідомо  створює  особливий  —  неприродний,  химерний,  дивний  світ:  саме  таким  показує  його  читачеві  автор  (на  відміну  від  фантастичного  світу  як  умовно-реального).  

Термін  Г.  походить  від  знайдених  на  межі  XV-XVI  ст.  Рафаелем  Санті  у  римських  підземних  гротах  химерних  настінних  малюнків  з  поєднанням  рослинних  і  тваринних  форм.  Г.  використовувався  ще  в  міфології  та  античній  літературі  (Аристофан,  Плавт).

Дуже  поширеним  Г.  стає  у  XX  ст.,  особливо  у  творах  модерного  спрямування:  відновлюються  старі  традиції  Г.,  з’являються  його  нові  форми  (Ф.Кафка,  І.Еренбург,  Б.Брехт,  В.Маяковський,  В.Гомбрович,  С.Мрожек,  Юрій  Клен).  Елементи  Г.  наявні  у  сатиричних  творах  Т.Шевченка,  Нечуя-Левицького.  Гротескними  є  “Ботокуди”  та  “Доктор  Боссервісер”  І.Франка,  “Досвід  коронації”  К.Москальця,  “Московіада”  Ю.Андруховича.  Цікаві  приклади  Г.  спостерігаються  у  творчості  М.Бажана  на  межі  20-30-х  (“Розмова  сердець”,  “Гетто  в  Гумані”,  “Сліпці”  та  ін.),  а  також  у  поемі  “Гофманова  ніч”:

Ось  він  сидить,  цей  куций  Мефістофель…,
Ковтає  мовчки  дим,  вино  слизьке  і  слину,
Мовчить,  і  дивиться,  і  гне  свою  живу,
Загострену,  мов  голий  нерв,  брову,
Неначе  сласний  кіт  худу  і  хтиву  спину.

Г.  різниться  і  від  алегорії,  за  якою  будується  раціональне  іносказання.

В  краї  тім  жиють  прикупі
Всумішку  троякі  люди:
Неприязні  елементи,
Бидло  й  праві  ботокуди.
Діл  їх  якось  не  видати,
Лиш  страшнії  чути  вісти,
Що  всіх  правих  ботокудів
Вони  раді  б  в  каші  з’їсти.
Бидло  –  що  сказать  про  нього?
З  масті  сіре,  їсть  невпинно
(Як  є  що),  спить,  робить,  родить,
Ну,  і  богу  душу  винно.
Але  третій  люд  –  герої,
Просвічені,  грубо  вчені;
Не  живляться  лободою,
А  щодень  їдять  печені.
Ботокуди  –  то  підпори,
То  стовпи  порядку  й  віри:
Латають  усім  сумління,
А  в  сорочці  роблять  діри.  (І.Франко  «Ботокуди»)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806148
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.09.2018

Основи поетики. Двовірш.

Двовірш,  або  Дистих  (грецьк.  distichon)  —  найпростіша  строфа,  написана  будь-яким  розміром,  що  складається  з  двох  рядків,  об’єднаних  спільною  римою  (трапляється  і  неримована)  та  викінченою  думкою  з  виразними  ознаками  лаконізму  й  афористичності.  Д.  існує  і  як  окремий  твір:

Що  доля  нелегка,  —  в  цім  користь  і  своя  є.
Блаженний  сон  душі  мистецтву  не  сприяє
(Ліна  Костенко).

Д.  може  складати  певний  цикл,  навіть  збірку  (“Тавторими”  Б.Кравціва),  правити  за  строфічну  основу  поеми  (“Данило  Галицький”  М,Бажана).  Д.  знаходимо  у  складніших  за  власну  строфічних  структурах  (чотиривірш,  шестивірш  і  т.п.),  як-от  у  десятивірші  Ю.Андруховича  “Залізниця  Станіслав  —  Рахів.  1894”:

Тут  не  зійде  вода  і  не  зросте  суниця,
ми  тут  поляжемо,
по  нас  проляже  залізниця.
Тут  навсібіч  посіяно  прокльони  і  хулу,
який  люцифер  зажадав  лупати  сю  скалу?
За  нами  падають  ліси  і  мріють  найтонші  стебла,
залізна  пані  вкрала  нас  і  очі  наші  стерла.

Неримований  Д.  базується  на  ритмо-інтонаційній  основі,  але  відмінний  від  елегійного  дистиха,  відомого  з  античних  часів:

не  випустить  вершників  брама  запеклого  серця
дарма  що  більше  вужів  аніж  кинутих  палиць
наші  руки  заклякли  над  річками  й  потоками
розмиваються  береги  але  нашою  кров’ю
кожна  душа  що  розламана  мушля
відлуння  гулу  колишнього  вихід  у  небо
смішний  жертовник  облущена  позолота
єгипетський  степ  і  ліс  і  юність  і  старість
дзеркальні  тіла  обступили  останніх  пророків
відображення  гулу  колишнього  вихід  у  небо
(І.  Римарук).

Форма  Д.  дуже  давня,  вона  відома  не  лише  античній  версифікації,  а  й  східній,  приміром,  бейти.  У  ренесансно-барокову  добу  Д.  практикувався  в  українській  поезії  як  обов’язкова  віршова  норма  силабічної  системи  (Касіян  Сакович,  Софроній  Почаський,  Іван  Величковський,  Григорій  Сковорода  та  ін.).

Нації  вмирають  не  від  інфаркту.
Спочатку  їм  відбирає  мову.
(Л.  Костенко)

Зазвичай  дистих  має  таку  схему  римування:

Згадала  плечі  і  вуста,  і  щем,  і  дим…  (а)
Облиш  уже  цього  хреста,  і  менше  з  тим.  (а)
А  розум  не  перепиня  навалу  снів.  (б)
Чи  хочу  я  цього  щодня?  Напевно,  ні.  (б)
Якби  й  хотіла,  все  одно  не  вірю  снам.  (в)
Світає.  Люди,  за  вікном  весна,  Весна!  (в)
(Л.  Романчук)

Але  дистихом  не  можна  називати  будь-які  два  рядки,  виділені  з  вірша,  хоч  би  й  об’єднані  парним  римуванням.  Дистихи  часто  бувають  самостійними  творами  (епіграми,  епітафії  тощо).  Зустрічаються  чотиривірші  з  такими  римуваннями,  але  в  них  найчастіше  чергуються  пари  рядків  з  чоловічими  та  жіночими  римами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805813
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2018

Основи поетики. Гіпербола.

Гіпербола  (грецьк.  Hyperbole  —  перебільшення)  —  різновид  тропа,  що  полягає  в  надмірному  перебільшенні  характерних  властивостей  чи  ознак  певного  предмета,  явища  або  дії  задля  особливого  увиразнення  художнього  зображення  чи  виявлення  емоційно-естетичного  ставлення  до  нього:

Поет  став  морем.  Далеч  степова,
І  хмарочоси,  й  гори  —  ним  залиті.
Бунтують  хвилі  —  думи  і  слова,  —
І  сонце  генія  над  ним  стоїть  в  зеніті.
(І.  Драч).

Літературна  Г.  закорінена  в  первісній  міфології.  Ознаки  первісного  світобачення,  що  пізніше  слугували  основою  художньої  творчості,  відбилися  певними  гранями  у  фольклорі  (“Кирило  Кожум’яка”,  “Котигорошко”  і  т.п.,  у  народній  пісні:  “А  з  тої  могили  видно  всі  країни,  сиз  орел  літає”).  

Світова  література  знає  чимало  прикладів  гіперболічних  тропів  (“Гаргантюа  і  Пантагрюель”  Ф.Рабле;  “Мандри  Гуллівера”  Дж.Свіфта;  “Легенда  про  Уленшпігеля”  Ш.де  Костера;  “Сон”,  “Великий  льох”  Т.Шевченка;  “Кола  Бруньйон”  Р.Ролана  тощо).  

В  українській  поезії  початку  20-х  років  Г.  набула  пріоритетного  значення  (“В  космічному  оркестрі”  П.Тичини,  “В  електричний  вік”  М.Хвильового,  “Навколо”  В.Сосюри  і  т.  ін.),  подеколи  була  визначальним  чинником  у  творчості,  наприклад,  М.Вінграновського  (збірка  “Атомні  прелюди”),  часом  перемежовувалась  із  метафорою,  символом  чи  уособленням:

Ти  і  я  —  це  вічне,  як  і  небо.
Доки  мерехтітимуть  світи,
Будуть  Я  приходити  до  Тебе.
І  до  інших  йтимуть
Горді  Ти.
(В.Симоненко).

Мільйони  сонцевих  систем
вібрують,  рвуть  і  гоголять!
Комети  ржуть  і  баско  мчаться,
і  океани  над  океанами  шумлять.
(П.  Тичина  «В  космічному  оркестрі»)

О.  Потебня  писав,  що  «гіпербола  є  наслідком  якогось  сп'яніння  в  почуттях,  що  перешкоджає  бачити  речі  в  їхніх  звичайних  розмірах».

Давно,  давно  вже  Київ  панував.
Його  церкви  аж  хмари  зачіпали.  (А.  Метлинський);

Так  ніхто  не  кохав.  Через  тисячі  літ
Лиш  приходить  подібне  кохання  (В.  Сосюра);

В  основі  гіперболи  завжди  лежить  елемент  певної  абсурдності,  різкого  протиставлення  здоровому  глузду  або  суспільному  досвіду.  Гіпербола  завжди  привертає  до  себе  увагу,  виступає  як  несподіванка,  яка  з  великою  силою  руйнує  автоматизм  читацького  сприйняття.  

Навколо  радощiв  так  мало...  
Який  у  чорта  "днiв  бадьор",  
Коли  ми  крила  поламали  
У  летi  марному  до  зорь.  
I  гнiв,  i  муку  неозору  
Спiваю  я  в  цi  днi  журби,  
Коли  лакеї  йдуть  угору  
Й  мовчать  раби...  (В.Сосюра)

Із  океанами,  полями  і  стодолами,
Із  місяцем  і  сонцем  на  плечах
Лечу,  обліплена  народами,  як  бджолами,
І  атомні  гриби  в  моїх  очах!..  (М.Вінграновський  «Прелюд  землі»)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805696
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.09.2018

Основи поетики. Вірш-діалог

Вірш-діалог  (грецьк.  dialogos  —  бесіда,  розмова  між  двома  особами)  —  поетичний  жанр,  у  якому  зображено  спілкування  двох  осіб,  на  відміну  від  полілогу  чи  монологу.  Вживається  не  лише  з  метою  зіставити  різні,  подеколи  полярні  погляди  чи  розкрити  порозуміння  між  ними,  а  й  задля  пошуку  істини:

Перший  голос

У  часи  космічної  ракети,
Кібернетики  та  інших  див
За  облавок  викиньте,  поети,
Допотопних  ваших  солов’їв!
Геть  жбурніть  симфонії  та  мрії.
Як  ганчірку  кидають  за  тин!
Хто  мотор  полагодити  вміє,
Вартий  більше,  ніж  знавець  картин!

Другий  голос

Ця  суперечка  виникла  не  вчора,
Може,  у  печерній  ще  добі.
Але  буть  додатком  до  мотора
Для  людини  мало,  далебі!
Як  же  так  убого  ви  живете,
Чом  так  занепали  ви,  скажіть,
Щоб  у  дні  космічної  ракети
Солов’я  не  в  силі  зрозуміть?  (М.  Рильський).

В.-д.  поширений  у  світовій  поезії,  зокрема  в  античній  (еклога),  у  східній  (дастан),  використовують  переважно  як  тезу  й  антитезу.  
У  такому  вигляді  він  спостерігається  й  у  народних  піснях  (“А  ми  просо  сіяли”  та  ін.).

У  сучасній  ліриці  В.-д.  набуває  досить  вишуканих  форм:

—          Хіба  то  я?
—          То  ти  і  я…
—          А  може,  то  ми…
—          А  може,  то  сніг…
—          То  біла  стіна…
—          Хіба  то  вечір?
—          То  кохання…
—          То  кохання…
—          То  ти  і  я…  (М.Саченко).

Велика  кількість  народних  забавлянок  та  поспівок  є  саме  віршами-діалогами.  Адже  така  форма  викладу  матеріалу  зрозуміла,  цікава  та  доступна  навіть  найменшим  дітям.  Такі  вірші  легко  вчити  напам’ять  та  інсценувати:

–  Де  твій  букварик?
–  В  портфелі  новому.
–  Ну,  а  портфель  де?
–  У  столику  дома.
–  Взяв  би  із  столу.
–  Так  стіл  наш  замкнувся..
–  То  відімкнув  би.
–  Ключа  я  забувся…
–  Де  ж  це  той  ключ?
–  У  портфелі  новому.
–  Ну,  а  портфель  де?
–  У  столику  дома.  (Грицько  Бойко)

Ведмідь  сварився  із  совою:
—  Ти  щось  наплутала,  сова!
Затям  своєю  головою  —
зими  в  природі  не  бува!
Сова  сміялась:  —  Волохатий,
не  дивно  чути  це  мені:
ти  восени  як  ляжеш  спати,
то  встанеш  тільки  навесні.  (Петро  Ребро)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805587
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 05.09.2018

Основи поетики. Віреле.

Віреле  (фр.  virelai  від  virer  —  кружляти,  повертатися,  від  старофранц.  vireli  -  приспів,  рефрен)  —  дев’ятирядкова  строфа  у  французькій  поезії  XV-XVI  ст.  Тут  римуються  другий,  п’ятий  та  сьомий  вкорочені  рядки,  інші  —  подовжені  —  охоплені  своєю  римою.  В.  застосовували  як  відповідь  на  ле  (фр.  lei  —  світський)  —  віршовану  форму  з  трьох  віршів,  де  кожен  третій  вкорочений  рядок  мав  свою  риму  і  навіть  відмінний  розмір  на  противагу  двом  попереднім  довгим.  Виконувалися  вони  на  молодіжних  іграх  поперемінно:  ле  і  віреле.  Згодом  вживаною  формою  В.  став  шестивірш,  в  якому  римувалися  вкорочені  третій  та  шостий  рядки,  решта  мали  парне  римування.  Такою  строфічною  конструкцією,  що  справляє  враження  елегантності,  користувалися  й  українські  поети:

В  душі  моїй  не  згас,  ще  сяє  образ  твій.
Як  часом  стрінемось,  твій  погляд  чарівний  
В  мені  бентежить  кров.
Та  про  любов  твою,  далекий  друже  мій,
Не  марю  я  вночі  в  розпуці  навісній  —
Нащо  мені  твоя  любов?
(М.  Вороний).

До  речі,  у  поетичній  спадщині  М.Вороного  трапляються  й  інші  В.:  “Мов  зібралися  юрбою…”,  “Соловейко”,  “Таємне  кохання”.

Душа  моя  —
Мов  з  кришталя
Мавзолей.
В  нім  весь  мій  скарб
Мрій,  звуків,  фарб,
Ідей.
Богині  дар,
Горить  там  жар,
Не  згаса...
А  ймення  їй
Богині  тій  —
Краса.

Сам  М.  Вороний  називав  віреле  віршем  "химерним,  кучерявим".

Віреле  –  це  старовинна  музично-поетична  форма.  Особливість  В.  -  обрамлення  куплета  рефреном.  У  першій  строфі  рефрен  передує  куплету  з  двох  віршованих  рядків,  що  виконуються  на  однакову  музику,  потім  слідують  два  рефрени  з  новим  і  колишнім  текстом.  Наступні  строфи  починаються  безпосередньо  з  куплета.  У  1-му  проведенні  рефрену  після  куплету  текст  щоразу  оновлюється,  у  2-му  використовують  початковий  підтекст:  AbbaA  //  b1b1a1A  //  b2b2a2A.  

В.  споріднений  з  такими  музично-поетичними  жанрами,  як  кантігас  (Іспанія),  балада  і  рондо.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805471
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2018

Основи поетики. Буриме.

Буриме  (фр.  bouts  —  кінці,  закінчення  та  rimes  —  римовані)  —  вірш,  створений  за  заздалегідь  заданими  римами,  котрі  не  дозволено  переставляти  або  змінювати.  Вони  мусять  об’єднуватися  певним  сюжетом.
Виникнення  буриме  пов'язано  з  ім'ям  французького  поета  XVII  століття  Дюло,  який  використовував  у  своїй  поетичній  практиці  заздалегідь  складені  рими.  Це  і  стало  приводом  вважати  буриме  забавною  віршованою  іграшкою.  

Основні  правила  буриме:  
- рими  повинні  бути  по  можливості  незвичайними  і  укладати  різнорідні  поняття;
- варіація  рим  не  допускається;
- тему  вірша  визначають  заздалегідь.

Художні  прийоми,  притаманні  в  процесі  створення  буриме,  —  у  використанні  заданих  рим,  —  можуть  бути  виявлені  й  під  час  створення  звичайних  віршів,  бо  в  багатьох  випадках,  за  справедливим  зауваженням  Теодора  де-Банвіля,  поетичне  натхнення  йде  від  знайденої  рими,  римою  зумовлюється  загальний  художній  сенс  цілого.  Але  під  час  прочитання  вже  готового  вірша,  коли  процес  його  створення  прихований  від  сприйняття,  один  з  ефектів  полягає  в  несподіванці  —  і,  разом,  природності  рим  щодо  загального  задуму.  Зазвичай,  у  буриме  використовують  банальні  рими,  які  можуть  бути  вдалими  тільки  тоді,  коли  вони  являють  риси  внутрішньої  необхідності,  а  не  формальності.
Так,  І.Качуровський  запропонував  М.Фішбейну  написати  сонет  за  таким  рядом  рим:  крижні  —  анахорет  —  портрет  —  дивовижні  —  стрижні  —  скаред  —  вперед  —  тижні  —  клумб  —  Колумб  —  мавзолеї  —  Сірко  —  молоко  —  алеї.  Сонет  під  назвою  “Анахорет”  мав  нарешті  такий  вигляд:

Мене  дратують  люди,  вівці,  крижні,
Цапи  й  вовки:  я  семь  АНАХОРЕТ,  —
Мене  дратує  навіть  чийсь  портрет,
Чиїсь  слова  —  нехай  і  дивовижні.
Я  на  цьому  самітницькому  стрижні
Не  знаю  ані  добрих,  ні  скаред:
Все  марнота  марнот.  Мене  вперед
Несуть  мої  анахоретські  тижні.
Ні  гомону,  ні  стін,  ні  тумб,  ні  клумб  —
Заїхати  б  подалі,  ніж  Колумб,
Не  чути  про  вождів  у  мавзолеї.
Хай  не  для  мене  гавкає  Сірко.
Мені  самотньо  пити  молоко
У  затінку  німотної  алеї.

Жанр  буриме  знайшов  відгук  у  творчості  самобутнього  українського  поета  Олега  Гончаренка,  зокрема  у  збірці  «Буремне  буриме».  Поет  у  віршах  залучає  читача  до  активного  діалогу,  до  осмислення  кожним  його  власного  місця  на  землі,  пишучи  нові  й  абсолютно  автентичні  вірші  на  рими  з  окремих  поезій  відомих  і  невідомих  українських  поетів.

У  цій  пустелі  гаснуть  колір,  звук…  А  ти
в  Ріку  заходиш,  в  котрій  світ  вмив  рать
отих  похресників  –  які  жадали  слухати,
співати,  знати,  жити  і  вмирать.
Вони  також,  як  ти,  хотіли  Істини.
Це  луни  їх  пісень  ще  чуються,  либонь?
Їх  возлюби!  Коли  ще,  як  не  в  чистому
і  чистим,  подвигатись  на  любов?
Збуди  у  каганці  хоч,  друже,  знов  огонь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805333
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2018

Основи поетики. Білий вірш.

БІ́ЛИЙ  ВІРШ  –  вірш  без  рим  у  силабічній  і  силабо-тонічній  системах  віршування.  Б.  в.  не  слід  плутати  з  метричним  античним  віршуванням  чи  з  російським  билинним  віршем,  яким  рима  взагалі  не  властива.  
Б.  в.  дає  змогу  вводити  в  поезію  елементи  розмовної  мови,  робити  віршовану  фразу  інтонаційно  вільнішою  й  гнучкішою.  Зазвичай,  Б.в.  використовують  у  драматичних  віршованих  творах,  зокрема  в  драматичній  поемі,  оскільки  він  вдало  передає  мову  персонажів  зі  збереженням  водночас  емоцій,  сили  й  виразності,  властивих  віршованій  мові.  
Б.  в.  використовували  В.  Шекспір,  Й.  Ґете,  Ф.  Шіллер.  Олександр  Пушкін  у  творах  «Маленькие  трагедии»  та  «Борис  Годунов»  продемонстрував  надзвичайну  майстерність  використання  Б.  в.  у  драмі  характерів.  
В  українській  літературі  білим  віршем  написані  драматичні  поеми  та  драми  М.  Костомарова  («Переяславська  ніч»),  В.  Самійленка  («Чураївна»),  М.  Старицького  («Остання  ніч»),  І.  Франка  («Сон  князя  Святослава»).  До  вищого  ступеня  досконалості  довела  Б.  в.  у  своїх  драмах  та  драматичних  поемах  Леся  Українка  («У  пущі»,  «Оргія»,  «Бояриня»,  «Лісова  пісня»  та  ін.).

А  як  же  можу  я  на  Україні
здійняти  зброю  так,  щоб  не  діткнути
ніколи  нею  брата?..  І  невже
мушкет  і  шабля  мають  більше  сили
та  честі,  ніж  перо  та  щире  слово?
Ні,  учено  мене,  що  се  не  так!  (Леся  Українка  «Бояриня»)  

Її  традиції  продовжували  в  поетичній  драматургії  І.  Кочерга  («Свіччине  весілля»),  О.  Левада  («Фауст  і  Смерть»),  І.  Драч  («Дума  про  Вчителя»),  а  в  поезії  –  П.  Тичина,  М.  Рильський,  В.  Барка,  М.  Калитовська  та  ін.  

Б.в.  широко  застосовують  сучасні  поети.

Патриція  Килина:          
 
Біліли  зорі,  мов  кульбаба,
і  місяць  ріс,  мов  молочай;
як  поле  ширшало  під  вітром,
коні  прийшли  до  водопою  (…)

Василь  Марочкін:

Не  збагну.  Чи  наснилось,  а  може,  насправді…
Наче  в  трави  пірнаю,  наче  в  травах  тону…
А  на  поміч  не  кличу.  Немов  божевільний,
Вигрібаю  чогось  на  глибінь.

Богдан  Ковальчук  «Моє  місто»:

Моє  місто  виховує  дітей  —
тих,  хто  за  героїв  має  поетів,  —
дзвонами  Софії,  тонкими  вулицями  Подолу,
велелюддям  Хрещатика  та
лінню  кварталів  лівого  берега.  Воно
мріє  увіковічнити  себе
в  їхніх  серцях.  

Ем  Скитаній  «Умоглядні  метаморфози»:

А  простору  меншає...
менше  і  менше  його...
для  світу  немає  вже  місця  -
власного  світу...
і  дихати  важче.
і  кисню  не  достає…  
у  спеку  нестерпну  доби.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804799
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.08.2018

Основи поетики. Асиндетон.

Асиндетон  (грецьк.  asyndeton  —  безсполучниковість)  —  будова  переважно  поетичного  мовлення,  з  якого  усунені  сполучники  задля  увиразнення  та  стислості  виразу.  
Прикладів  цього  стилістичного  прийому  в  українській  ліриці  достатньо:  

П.Тичина:                                              Я  Ваші  очі  пам'ятаю,
                                                                                       Як  музику,  як  спів.
                                                                             Зимовий  вечір.  Тиша.  Ми.
                                                                                 Я  Вам  чужий  —  я  знаю.
                                                             А  хтось  кричить:  ти  рідну  стрів!
                                                                 І  раптом  —  небо...  шепіт  гаю...
                                                                   О  ні,  то  очі  Ваші.—  Я  ридаю.
                                                                         Сестра  чи  Ви?  —  Любив...

В.Сосюра:            Зима.  На  фронт,  на  фронт!..  А  на  пероні  люди...
                                                           Біля  вагонів  ми  співаєм  «Чумака»...
                                         І  радість  лоскотно  бентежить  наші  груди—
                                                     Шикують  злидні  нас,  юнак  до  юнака.  …”

Є.Плужник:                          “Зціпив  зуби.  Блідий-блідий!
                                                             За  байраком  село  палало.
                                                     Хтось  прикладом  у  спину  —  йди!
                                                                       —  Вас  чимало!”  
 
І.Драч:                                          Пропало,  пройшло,  пролетіло,
                                                                 Минулося,  щезло,  спливло,
                                                                 лишень  головешками  тліло,
                                                                   Лишень  попелищем  цвіло”


Л.Костенко  вдало  використовує  А.  у  своїй  творчості.  Пропуск  сполучників  допомагає  масштабно  відобразити  картини  війни,  надати  динаміки  зображуваному:
 
                                             Десь  вибух.  Десь  вулкан.  Руйновище.  Заглада.  
                               Хтось  цілиться.  Хтось  впав.  Хтось  просить:  «Не  стріляй».  


Також  асиндетон  сприяє  увиразненню  мовлення,  служить  для  виділення  окремих  слів:  

                                                                     Мовчить.  Ображена.  
                                                           Застрашена.  Зновародженна.  
                                                             О  тричі  будь  благословенна  
                                                                 лишатися.  Мені  ж  –  пора.  

Виділяючи  слова  «ображена»,  «застрашена»,  «зновародженна»  В.Стус  підкреслює  внутрішні  почуття,  які  переживає  дружина  після  арешту  чоловіка.
А.  як  фігуру  поетичної  мови  використовують,  аби  прискорити  розповідь,  відтворити  швидкий  рух,  раптову  зміну  явищ  тощо.  Безсполучниковість  протилежна  багатосполучниковості  (полісиндетонові).

                                                                       Реве,  стогне  хуртовина,
                                                                       Котить,  верне  полем:
                                                                       Стоїть  Катря  серед  поля,
                                                                       Дала  сльозам  волю.
                                                                       Утомилась  завірюха,
                                                                       Де-де  позіхає...  (Т.  Шевченко).

                                                                 Хрипіння  коней.  Вигук.  Гуп  копит.
                                                                 Сталь  цілить  в  сталь.  Удар  списа  об  щит.
                                                                 Чиїсь  прокльони.  Стогони  чиїсь.
                                                                 Зіткнулися.  Зійшлися.  Завелись.  (М.  Бажан).



                                                                   Хвилі  здіймає,  струмить  блакить,
                                                                   над  степом  спекотним  плине…

або

                                                                     Облітає  листя
                                                                     Висиха  трава,
                                                                     Дивиться  з  ялиці
                                                                     Заспана  сова.  (Л.Талалай)

Безсполучниковість  може  мати  місце  й  у  прозовому  творі,  виконуючи  ті  самі  функції,  наприклад:
"Бастувала  чугунка,  бастували  робочі,  скрізь  було  глухо,  каламутно,  самотньо  якось..."  (М.  Коцюбинський).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804694
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.08.2018

Основи поетики. Аугментатив.

Аугментатив  (лат.  augmentativus,  від  augmentum  —  нарощення)  —  слово  з  побільшеним  значенням  (вітрище,  котяра,  деревисько  тощо):  “Я  твій”  —  десь  чують  дідугани”  (П.  Тичина).  
А.  утворюється  за  допомогою  епентези  (грецьк.  epenthesis  —  вставка),  тобто  появи  додаткового  звука  в  складі  слова,  зокрема  “о”:  

“Сокира  щугоне  униз,
І  череп,  ніби  диня,  репне”…  (О.Різниченко)

суфікса  “ен”:

“Аж  суне  Вовк  —  такий  страшенний
та  здоровенний”…(Л.Глібов)

суфіксів  -аг-,  -яг-  (мотяга,  скупердяга);  -юк-  (свинюка,  шаблюка);
-як-  (свиняка,  шматуряка);

суфіксів    -ищ-,  -иськ-:  (кулачища,  басище,  язичище,  лігвисько,  плечиська).

суфіксів  -оньк-,  -еньк-:

«І  рад  би  Вовк  в  які  ворота  скочить,
Та  лишенько  йому:  куди  не  поглядить  –
Усюди  Вовченька  недоленька  морочить,  –
Хоч  сядь  та  й  плач».  (Л.  Глібов)

подвоєних  префіксів:  

“Стоптала  копитами  татарва
Угіддя  руські  й  діточок  маленьких.
Попогуляла  шабелька  крива.
По  їхніх  татах  і  по  їхніх  неньках”.  (О.Різниченко)

Суфікси  на  позначення  негативної  суб’єктивної  оцінки  виступають  у  значно  меншій  кількості  слів,  ніж  суфікси  позитивної  оцінки.
Проте  діапазон  емоційних  відтінків,  яких  здатні  надавати  іменникам  негативно-оцінні  суфікси,  досить  широкий:  від  слабо  виражених  відтінків  згрубілості,  зневажливості,  несхвальної  оцінки  до  яскраво  вираженої  зневаги,  іронії,  презирства,  а  в  деяких  контекстах  –  ненависті,  наприклад:    бабисько,  писака,  зміюка,  п’янюга.  

Літературний  А.  має  різні  джерела:  як  і  з  живої  народної  мови,  зокрема,  коли  дієслово  поєднується  з  прислівником  того  ж  кореня:

«ридма  ридати,  лежма  лежати»,  

так  і  з  міфологічних,  біблійних  та  власне  літературних:  

“Я  цар  царів,  я,  сонця  син  могутній,
Собі  оцю  гробницю  збудував”.  (Леся  Українка).

Аугментативний  прийом  спостерігають  і  в  сучасній  поезії:  

“Добрий  ранок,  моя  одинокосте.
Холод  холоду,  Тиша  тиш”  (Ліна  Костенко).

Подеколи  він  спричиняє  ліричний  сюжет:

Стопа  в  стопу  ступав  за  родом  рід.
Лопата  за  лопатою  ступала.
За  морем  скелями  ішов  за  глодом  глід,
За  серцем  серце  йшло  неперестало.  (М.  Вінграновський).

Слова,  що  мають  риси  А.,  але  вживаються  у  зневажливому,  образливому  значенні,  називаються  пейоративами:  

“А  все-таки  катюзі,
Як  кажуть,  буде  по  заслузі”.  (Л.Глібов)

Тому  вони  найбільше  поширені  у  гумористичних  та  сатиричних  жанрах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2018

Основи поетики. Автологія.

Автологія  (грецьк.  autds  —  сам  і  logos  —  слово)  —  вживання  слів  у  поетичному  тексті  в  прямому  значенні  на  відміну  від  тропів.  Класичним  прикладом  автології  можна  вважати  вірш  Т.Шевченка  “Садок  вишневий  коло  хати”:

Садок  вишневий  коло  хати,  
Хрущі  над  вишнями  гудуть,  
Плугатарі  з  плугами  йдуть,  
Співають  ідучи  дівчата,  
А  матері  вечерять  ждуть.

До  автологічного  письма  звертався  Є.Плужник:

Вчись  у  природи  творчого  спокою  
В  дні  вересневі.  Мудро  на  землі,  
Як  від  озер,  порослих  осокою,
Кудись  на  південь  линуть  журавлі.  
Вір  і  наслідуй.  Учневі  негоже  
Не  шанувати  визнаних  взірців,  
Бо  хто  ж  твоїй  науці  допоможе  
На  певний  шлях  ступити  з  манівців?

 Д.Фальківський:

Прийшов  і  став  на  пожарище:
—  Нема  ні  хати,  ні  хліва…—
І  якось  мимоволі  нижче
Сама  схилилась  голова.
Це  ж  стільки  років  поту  й  крові!.
І  враз  —  неначе  й  не  було.
Один  димар,  як  безголовий,
В  тумані  скорбно  захолов.

Ю.Липа:

Від  самих  початків  життя,  коли  пружно  в  колисці
Ти  пнешся  до  сонця  угору,  побачиш  тоді:
Всміхається  разом  із  сонцем  ще  сонце  -  то  Мати.
А  потім  прийде,  наче  грім  і  потуга,  до  тебе
Згори  голос  Батька.  І  в  цім  ти  зростеш  і  дозрієш..."

П.Дорошко:

Пролітає  через  ночі  вітер,
Надриваючись  від  довгого  виття.
Сосни  переносять  верховіттям
Пахощі  природи  і  життя.
Розривають,  розсувають  синю
Неба  глибочінь  руками  віт.
Висівають  на  грунти  насіння,
Щоб  не  переводився  їх  рід.
А  над  ними  теплі  зорі  світять,
Як  світили  в  давнині  віків,
А  над  ними  пролітає  вітер,
Що  пройшов  моря  й  материки.

  У  сучасній  ліриці  автологія  найбільш  притаманна  Л.Талалаю:

Неначе  іншим  бачиш  літо
І  степ,  і  сонце,  і  жнива,
Коли  і  запахом,  і  цвітом
П’янить  підкошує  трава.
У  небі  жодної  хмарини
Земля  озвучена  сповна,
І  пісню  кожної  пташини
Напам’ять  вивчила  луна.
Пора  налитого  колосся,
Пора  ясної  далини,
Коли  не  думаєш  про  осінь
І  не  пригадуєш  весни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804030
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 22.08.2018

Основи поетики. Агітаційна версифікація.

Агітаційна  версифікація  (лат.  agitatio  —  спонукання  до  чогось)  —  актуальні  вірші  політичного  гатунку,  адресовані  загалу,  один  з  яскравих  різновидів  соціальної  заангажованості  поезії.  Покликані  донести  до  свідомості  найширших  народних  мас  певну  ідею  у  спрощеній  заримованій  формі,  вони  неодноразово  виправдовували  своє  призначення  в  позалітературному  контексті.  

Політики,  знаючи  неабиякий  вплив  віршового  слова  на  людську  психіку,  часто  зверталися  до  його  послуг,  навіть  намагалися  припнути  до  своєї  ідеології.  

Особливого  зловживання  зазнала  А.в.  у  період  комуністичного  режиму,  де  вона  перетворилася  на  примітивну  агітку,  що  її  застосовували  “гартованці”,  “молодняківці”,  вуспівці,  панфутуристи,  продуковану  апологетами  “пролетарського”  та  соціалістичного  реалізму.  

А.в.  за  умови  її  відповідності  внутрішнім  духовним  потребам  народу  стимулює  його  самоздійснення  на  іманентній  основі.  Так,  народницька  версифікація  (М.Старицький,  П.Грабовський,  Б.Грінченко  та  ін.)  пробуджувала  національну  самосвідомість  українства  у  боротьбі  за  незалежність  України.  

У  творчій  діяльності  Бориса  Грінченка  принцип  народності  мав
широкий  смисл,  який  охоплював  і  принцип  соціокультурної  відповідності.  Заповіді  вченого-педагога  про  необхідність  постійно  шукати  вищої  мети  на  життєвій  дорозі,  не  жити  марно,  робити  людям  добро,  віддавати  і  душу,  і  тіло  за  край  свій  єдиний,  заради  неньки-України  вилилися  у  слова:

«...  Україна...  В  цьому  слові  для  мене  все...»

Вірші  Олега  Ольжича  в  цей  час  гостро  політично-філософські.  Могутньою  силою  національного  державотворення  перейнятий  цикл  О.Ольжича  “Незнаному  Воякові”  (1935):  

До  перс  закляклих,  просячи  тепла,  
Тулили  марно  немовлята  лиця.  
Проте  їм  чорне  лоно  віддала  
Доба  жорстока,  як  вовчиця.  

Виховані  жорстокою  добою,  «ростуть  у  присмерку  нори  брати,  суворі  і  великі».  Це  передчуття  майбутньої  боротьби  малює  перед  поетом  образ  безстрашного  вояка,  якого  він  являє  читачам  у  поемі  «Незнаному  воякові».  Написана  поема  в  1935  році,  і  саме  в  ній  проголошує  Олег  Ольжич  кредо  сильної  волі  для  побудови  держави:  

Державу  не  твориться  в  будучині,  
Державу  будується  нині.  
Це  люди  –  на  сталь  перекуті  в  огні,  
Це  люди  –  як  брили  камінні.  
Не  втішені  власники  пенсій  і  рент,  
Тендітні  квітки  пансіонів,  -  
Хто  кров’ю  і  волею  зціпить  в  цемент  
Безвладний  пісок  міліонів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803778
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.08.2018

Основи поетики. Іронія.

Іронія  —  (грецьк.  еіrоnеіа  —  лукавство,  глузування,  удавання)  —  художній  троп,  який  виражає  глузливо-критичне  ставлення  митця  до  предмета  зображення.  В  стилістиці  —  фігура,  яку  називають  “антифразис”,  коли  висловлювання  набуває  в  контексті  протилежного  значення.  І.  —  це  насмішка,  замаскована  зовнішньою  благопристойною  формою.    Це  художній  прийом  створення  образної  і  виразної  мови  на  основі  ототожнення  предметів  за  контрастом,  а  не  за  подібністю  ознак,  як  в  метафорі,  або  за  суміжністю,  як  у  метонімії.

І.  зустрічається  набагато  рідше,  ніж  метафори  чи  метонімії.  Мовець  або  художник  слова  за  допомогою  іронії  висміює  будь-яку  подію,  водночас  називаючи  її  не  тим  словом,  якого  вона  заслуговує,  а  зовсім  навпаки,  дурня  назвуть  розумним,  щось  дрібне  й  неважливе  —  великим.
Іронія  —  це  вживання  слова  або  звороту  мови  у  протилежному  значенні.
Відбувається  навмисне  «перейменування»,  яке  виражає  глузливе  або  зовсім  негативне  ставлення  мовця  до  обговорюваного  предмету,  наприклад:

«зайдіть  в  мої  хороми»  —  запрошення  зайти  в  невелику  квартиру;
«ось  іде  велика  людина»  —  про  дитинку,  що  тільки  навчилася  ходити;
«люблю  як  собака  палку»;
«все  життя  про  це  мріяв!»
«тільки  про  це  і  думаю!»
«кому  потрібна  така  краса».

І.  часто  використовують  у  художній  літературі  у  вигляді  слів  і  словосполучень  з  позитивним  значенням  для  негативної  характеристики  людини,  для  створення  сатиричного  образу.  Можна  стверджувати,  що  іронія  —  це  прихований  осуд  під  виглядом  похвали.  Вона  найчастіше  виявляється  в  контексті  і  характеризується  яскравим  емоційним  забарвленням.
Н.  В.  Гоголь  у  поемі  «Мертві  душі»  з  абсолютно  серйозним  виглядом  оповідає  про  поліцмейстера-хабарника:

“Поліцмейстер  був  деякою  мірою  батько  і  благодійник  у  місті.  Він  був  серед  громадян  зовсім  як  в  рідній  сім’ї,  а  в  крамниці  і  в  гостинний  двір  навідувався,  як  у  власну  комору”.

В  Україні  розвивалася  концепція  заперечної  іронії,  яка  представлена  творчістю  І.Котляревського,  А.Метлинського,  М.Костомарова.  
Особлива  заслуга  в  осмисленні  І.  в  художній  практиці  належить  Т.Шевченку.  У  нього  вона  спрямована  не  до  суб’єкта,  а  до  об’єкта.  Насмішка  не  заповнює  остаточно  її  зміст.  Іроніст  —  це  сумна  людина,  бо  обставини  буття  України  трагічні.  

Т.Шевченко  створив  геніальні  іронічні  рядки,  що  стали  афоризмом:  

“Од  молдаванина  до  фінна
На  всіх  язиках  все  мовчить,
Бо  благоденствує!”.

Його  І.  перетворюється  на  засіб  проти  антигуманних  суспільних  явищ,  колоніальної  політики  царської  Росії.  Іронію  І.Франка  можна  назвати  холодною,  крижаною.  Проте  іронічний  автор  у  його  творах    —  не  апатик,  якому  все  байдуже.  Письменник  використовує  апатію  як  маску,  засіб  розвінчання  потворного.  

М.Хвильовий,  Остап  Вишня,  М.Куліш,  П.Загребельний,    Ю.Андрухович  розвивають  так  звану  “епічну  іронію”.  Іронія  присутня  в  романах  “Левине  серце”,  “Гола  душа”  П.Загребельного;  “Позичений  чоловік”,  “Парад  планет”  Є.Гуцала  та  ін..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803330
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.08.2018

Основи поетики. Ямб.

Ямб  (грецьк.  iambos  —  напасник)  —  в  античній  версифікації  триморна  стопа  з  двох  (довгий  та  короткий)  складів,  у  силабо-тонічній  системі  —  двоскладова  стопа  з  наголосом  на  другому  складі.  В  ямбічному  вірші  ритмічний  акцент  припадає  на  парні  (сильні)  склади,  хоч  можливі  пропуски  метричних  наголосів  (пірихій),  що  урізноманітнює  багатство  віршової  ритмомелодики.  Найрідкіснішим  в  українській  поезії  є  одностопний  ямб:

Іду  посеред  поля  я,
Іду;
Голівонька  вже  крутиться  —
Впаду,
Тоді  над  лине  мавонька,
Як  сон  […]
(В.  Поліщук).

Не  часто  трапляється  й  двостопний  ямб.  Його  прикладом  може  бути  строфа  з  поеми  І.Драча  “Смерть  Шевченка”,  подовжена  у  третьому  рядку  гіперкаталектичною  клаузулою:

Вишневий  цвіт
З  вишневих  віт
Вишневий  вітер  ,
Звіває  з  віт.

Тристопний  ямб  також  не  дуже  поширений:

Заквіт  осінній  сум,
осінній  сум  заквіт.
На  віях  я  несу
гаптований  привіт  —
і  любій  принесу,
прохатиму:  візьми;
заквіт  осінній  сум  —
заквітнемо  і  ми
(В.  Чумак).

Чотиристопний  ямб,  завдяки  своїй  гнучкості  та  місткості,  —  найуживаніший  в  українській  поезії:

Яких  іще  зазнаю  кар?
Якими  нетрями  ітиму
Шляхами  з  Риму  і  до  Криму
Під  гвалт  і  кпини  яничар?
(І.  Світличний).

Шестистопний  ямб,  що  за  кількістю  складів  відповідає  олександрійському  віршеві,  був  улюбленим  розміром  київських  “неокласиків”,  передовсім  М.Зерова,  хоч  до  нього  зверталися  й  інші  автори,  зокрема  Б.-І.Антонич:

Антонич  був  хрущем  і  жив  колись  не  вишнях,
на  вишнях  тих,  що  їх  оспівував  Шевченко  […].

Семистопний  ямб  спостерігається  серед  вільних  ямбів:

Зсуваються  усе  грізніше  чорно  сизі  хмари…
Стає  на  всій  землі  надто  душно,  темно;  тяжко,  млосно…
…І  тоскно
В  мінливім  блискавок  червонім  миготінні  […]
(А.  Казка).

Восьмистопний  ямб  —  крайній,  помежовий  у  сучасній  ритмо-метричній  системі:

Струмує  гімн  рослин,  що  кличуть  про  нестримність  зросту,
і  серцю,  мов  по  сьомій  чарці,  невисловно  п’янко.
Від’їду  вже.  Тут  був  я  тільки  принагідним  гостем.
До  інших  зір  молитимусь  і  інших  ждати  ранців
(Б.-І.Антонич).

В  Елладі  ямбом  називали  жартівливі  вірші,  що  використовували  під  акомпанемент  музичного  інструмента  —  ямбіке.  Згодом  Я.  означає  будь-який  сатиричний  твір,  написаний  ямбічним  розміром.  Я.  вживають  і  у  формі  вільного  вірша  як  вільний  Я.  при  різній  кількості  стоп  у  віршовому  рядку  та  астрофічній  будові,  зберігаючи  традиційне  римування.  Найчастіше  такий  Я.  використовують  в  жанрі  байки  і  тому  він  називається  байковим  віршем.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2018

Основи поетики. Щедрівки.

Щедрівки  —  жанр  народних  величальних  обрядових  пісень,  якими  зустрічали  початок  нового  хліборобського  року,  початок  весняної  рільницької  праці,  що  починалася  наприкінці  березня.
Давні  українці-рільники  надавали  особливої  магічної  ваги  хліборобському  новоріччю  і  назвали  Щедрим  вечором  ніч  перед  його  початком.  Молодь  і  діти  у  цей  вечір  обходили  оселі,  величали  господарів,  віншували  їх  піснями-побажаннями.  Свідченням  того,  що  саме  українці-хлібороби  витворили  цей  вид  пісенності,  є  і  сама  назва  Щ.,  оскільки  в  інших  слов’янських  народів,  навіть  у  найближчих  сусідів,  вона  відсутня.  
Щ.,  будучи  однотипними  з  колядками  за  змістом,  функціонально-структурними  особливостями,  зберегли  свою  первісну  назву  і  характерний  приспів  “Щедрий  вечір,  святий  вечір,  добрим  людям  на  здоров’я”.  Однак  ця  диференціація  між  колядками  і  Щ.  помітна  тільки  в  окремих  західних  регіонах  України.  Мотиви  Щ.  знайшли  своє  втілення  в  художній  літературі  —  “Ніч  перед  Різдвом”  М.Гоголя,  “Щедрий  вечір”  М.Стельмаха  та  ін.
У  щедрівках  висловлюється  побажання  багатого  врожаю,  добробуту,  приплоду  худоби,  доброго  роїння  бджіл.  Поетичне  слово  в  щедрівках  і  колядках  виконує  магічну  функцію.  

Щедрий  вечір,  добрий  вечір  —  
І  дорослим,  і  малечі!
Щастя,  радості,  любові,  
Щоб  завжди  були  здорові
І  багаті,  і  веселі  
І  надворі,  і  в  оселі.
Щоб  Господь  оберігав,
Вам  усе  потрібне  дав!  («З  Новим  роком!)

У  давніх  щедрівках  і  колядках  відбилися  часи  Київської  Русі  й  збереглися  образи  князівсько-дружинного  побуту.  Проте  у  щедрівках  і  колядках  християнського  циклу  переважають  мотиви  біблійних  і  євангельських  та  апокрифічних  оповідань:  картини  народження  Христа,  поклоніння  волхвів  і  пастухів.  У  багатьох  щедрівках  і  колядках  християнські  мотиви  і  євангельські  оповідання  сполучені  з  життям  і  побутом  українського  селянина  («Господь  волики  гонить,  Пречиста  Діва  їсточки  носить,  а  святий  Петро  за  плугом  ходить»).  Образи  святих  вводяться,  щоб  надати  ще  більшої  магічної  сили  поетичній  формулі.  
До  XV  століття  Новий  Рік  на  Русі  святкувався  у  березні,  і  щедрівки  виконували  функції  веснянок,  тобто,  розпочинали  весняний  цикл,  тому  в  них  і  залишились  згадки  про  ластівок,  зозуль…  («прилетіла  ластівочка»,  …  «ой,  сивая  зозуленька»).  До  речі,    горобцеподібна  пташка  «щедрик»  також  прилітає  на  терени  України  лише  в  кінці  березня.  
Багатством  змісту  і  поетичною  формою  щедрівок  захоплювалися  українські  письменники  і  композитори,  зокрема  Микола  Лисенко,  Микола  Леонтович  (відомий  «Щедрик»),  Кирило  Стеценко,  Михайло  Вериківський,  Костянтин  Данькевич  та  інші.  

Українська  творчість  фонтанує  багатством  щедрівок:  

Тільки  вигулькнув  на  небо
Місяць-зорепас,
Щедрий  вечір,  добрий  вечір
Завітав  до  нас.  («Щедрий  вечір,  українці!»)

або

Як  ходили  ми  бродили,  
То  щедрівочку  зустріли.  
З  нею  ми  прийшли  до  хати,  
Тож  дозвольте  щедрувати!
Щастя,  радості,  достатку,  
В  охорону  —  ангелятко!
Хай  приходять  до  оселі  
Друзі  вірні  і  веселі,
Море  сміху  і  любові.  
Щоб  усі  були  здорові!  («Дозольте  щедрувати»)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801314
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.07.2018

Основи поетики. Шумка.

Шумка  —  народна  танцювальна  та  жартівлива  пісня.  Складається  з  однієї-двох  чотирирядкових  строф,  це,  власне,  восьмискладовий  двоколійний  рядок,  поділений  на  дві  ритмічні  групи  (4+4),  на  які  припадає  здебільшого  однакова  кількість  наголосів.  Римування  парне,  клаузули  окситонні  та  парокситонні:

Ой  мій  милий  
умер,  умер.
Та  в  коморі  
дуду  запер,
А  я  пішла  і  
муки  брати,
Стала  мені  
дуда  грати.

Розмір  Ш.  трапляється  і  в  піснях  серйозного  змісту.  До  цієї  форми  зверталися  українські  поети:  Т.Шевченко  в  пісні  кобзаря  “Отак  чини,  як  я  чиню…”  (поема  “Гайдамаки”):

“Отак  чини,  як  я  чиню:
Люби  дочку  абичию  —
Хоч  попову,  хоч  дякову,
Хоч  хорошу  мужикову”.

 С.Руданський  (“Повій,  вітре,  на  Вкраїну”):

Повій,  вітре,  на  Вкраїну,
Де  покинув  я  дівчину,
Де  покинув  чорні  очі...
Повій,  вітре,  з  полуночі.
Між  ярами  там  долина,
Там  біленькая  хатина;
В  тій  хатині  голубонька,
Голубонька  —  дівчинонька...

Шумка  —  це  традиційна  подільська  жартівлива  пісня,  яка  виконувалася  лірниками,  близька  до  коломийки.  Також  Ш.  називають  танок  у  такті  2/4,  який  танцюють  у  супроводі  пісні.

Ой  ти  козаче  гуляй,  гуляй!
До  мня  ся  не  притуляй:
Що  то  мені  за  гуляння,
Що  немає  притуляння.

Існують  інструментальні  шумки.  Наприклад,  для  фортепіано  Михайла  Завадського.  Збірку  шумок  видав  Антон  Коципинський.  

Такий  жартівливий  жанр  української  народної  творчості  як  частівка  (або  витрибенька  коротушка),  шумка,  жартівлива  коломийка  відзначаються  експромтністю  виконання  та  актуальністю  змісту.  Вони  можуть  бути  обрядові  (найчастіше  весільні,  т.зв.  “передирки”,  що  виконують  як  приспівки  до  танцю)  та  необрядові  (родинно-побутового  характеру).

Ш.  є  широко  відома  жартівлива  пісня:

І  шумить,  і  гуде,
Дрібен  дощик  іде!
А  хто  ж  мене,  молодую,
Та  додому  проведе?

Обізвався  козак
На  солодкім  меду:
–  Гуляй,  гуляй,  чорнобрива,
Я  додому  заведу.

Слово  «шумка»,  хоч  і  нині  маловживане  в  Україні,  у  Західній  Канаді,  яка  досить  щільно  заселена  вихідцями  з  карпатського  й  прикарпатського  регіонів,  служить  популярною  назвою  для  музичних,  фольклорних  колективів.  У  місті  Едмонтон  є  ресторан  «Шумка».  Також  у  цьому  місті  широковідомий  професійний  танцювальний  колектив  «Шумка».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800958
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 27.07.2018

Основи поетики. Чумацькі пісні.

Чумацькі  пісні  —  тематична  група  української  станової  (суспільно-побутової)  лірики,  зміст  якої  відображає  життя  і  побут  чумацтва  —  популярного  промислу  українців  ще  за  княжих  часів.  
Основна  його  функція  полягала  у  транспортуванні  на  великих  просторах  України  і  сусідніх  землях  найнеобхідніших  продуктів  —  солі,  риби,  різного  краму  з  інших  країн,  які,  зі  свого  боку,  потребували  українського  хліба,  меду,  сала,  воску,  шкір,  хутра  та  ін.  З  прокладанням  залізниць  у  другій  половині  XIX  ст.  чумацтво  занепало.  
Головні  мотиви  Ч.п.:  виряджання  в  дорогу,  намагання  дружини  завернути  чумака  додому  (“Поїхав  милий  в  дорогу”);  тривожний  постій  у  дорозі,  оборона  від  грабіжників  (“Ой  високо  сонечко  зіходить”),  оплакування  загиблих  (“Ой  з-за  Дону,  з-за  ріки”,  “Хто  не  пив  води  та  дунайської”);  ярмаркування  з  дорогим  товаром,  гуляння  на  ринку  і  втрата  за  чаркою  всього  майна  (“Гей,  воли  ж  мої  половії”,  “Що  в  Києві  на  риночку”);  занедужання  і  смерть  у  дорозі  (“Чомусь  мої  воли  не  пасуться”,  “Ой  воли  мої,  сиві,  половії”);  нещаслива  мандрівка,  розпад  чумакової  родини  (“Над  річкою  бережком”,  “Гей-гей,  та  журба  мене  ізсушила”);  розлука  з  коханою  дівчиною  (“Із-за  гори,  із-за  кручі  риплять  вози  йдучи”,  “Чумаче-бурлаче,  чого  зажурився?”).
  Є  в  Ч.п.  яскраве  протиставлення  вільного  козакування  і  чумакування  в  Наддніпрянській  Україні  долі  закріпаченого  чумака  на  поневоленій  панством  Галичині  —  долі  коломийця,  якому  й  жінка  заявляє:  “А  я  піду  на  Вкраїну  з  дітьми  на  свободу”.  Найдраматичніше  зображено  в  Ч.п.,  як  і  в  козацьких,  смерть  чумака  в  розлуці  з  родиною  і  рідним  краєм.  На  цю  тему  —  найбільше  пісень.  
Серед  Ч.п.  є  пісня  “Ой  горе  тій  чайці”,  відома  у  багатьох  варіантах:

Ой  горе  тій  чайці,  чаєчки-небозі,
Що  вивела  чаєняток  при  битій  дорозі.
Що  вивела  чаєняток  при  битій  дороз(і).

Ой  ішли  чумаки,  весело  співали.
І  чаєчку  ізігнали,  чаєнят  забрали.
І  чаєчку  ізігнали,  чаєнят  забрал(и).

Записана  наприкінці  XVII  —  на  початку  XVIII  ст.  Автором  її  первісного  тексту  “Ой  біда,  біда  чайці-небозі”  в  “Історії  русів”  названо  гетьмана  І.Мазепу.
Чумацька  тема  і  пісні  знайшли  відгук  у  творах  Т.Шевченка  (“Ой  не  п’ються  пива-меди”,  “Ой  я  свого  чоловіка”  та  ін.),  Марка  Вовчка  (оповідання  “Чумак”),  С.Руданського  (лібретто  фольклоризованої  опери  “Чумак.  Український  дивоспів  на  штирьох  місцях”),  М.Коцюбинського  (оповідання  “На  крилах  )  пісні”)  та  ін.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800825
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 26.07.2018

Основи поетики. Цезура.

Цезура  (лат.  caesura,  від  caedo  —  рубаю)  —  ритмічно-інтонаційна  пауза  в  середині  віршового  рядка,  яка  розтинає  його  на  дві,  іноді  три  частини.  Класичний  приклад  симетричної  Ц.,  що  виникає  безпосередньо  після  третьої  стопи,  —  “Олександрійські  вірші”  М.Зерова:

Братерство  давніх  днів,  //  розкішне  любе  гроно!
Озвися  ти  хоч  раз  //  до  вигнанця  Назона...

Таку  Ц.  називають  ще  й  великою,  або  медіаною,  тому  що  вона  має  своє  постійне  місце  у  багатоскладових  канонічних  віршових  формах  (не  лише  в  олександрійському  вірші,  а  й  у  13-складовому  силабічному,  в  гекзаметрі).  На  відміну  від  античної  версифікації,  де  Ц.,  зазвичай,  припадає  на  середину  стопи,  у  сучасній  силабо-тоніці  —  навпаки  —  збігається  з  межею  стопи,  поділяючи  віршовий  рядок  на  дві  асиметричні  частини.  Приміром,  у  п’ятистопному  ямбі  Ц.  вживають  після  другої  стопи,  у  шестистопному  —  після  третьої  тощо:

Твоя  стріла  //  прошиє  тонким  свистом
Ранкове  скло  //  над  степом  запашним
(Ю.Дараган).

Українській  поезії  притаманна  також  подвійна  Ц.:

Живуть  під  містом,  //  наче  у  казках,  //  кити,  дельфіни
і  тритони  в  густій  і  чорній,  //  мов  смола,  воді,  //
в  страшних  пивницях  сто…
(В.-І.Антонич).

Тут  перша  Ц.  виконує  роль  медіани,  а  друга  —  малої  Ц.,  або  коротенької  паузи.  Ц.  також  розрізняються,  як  і  клаузули,  своїм  закінченням.  Принаймні  акаталектичній  клаузулі,  як  в  олександрійському  вірші,  відповідає  метрична  (квантитативна)  Ц.,  каталектичній  —  ліпометрична,  гіпердактилічній  —  гіперметрична.  Так,  ліпометрична  Ц.  спостерігаємо,  коли  останній  стопі  віршового  рядка  бракує  повноти  метроструктури,  тобто  її  усічено:

Я  іду  по  рейці  //  і  хитаюсь,
Чи  дійду  до  віку,  //  чи  впаду.
Ліс  спинивсь.  //  Ліс,  мов  зелений  заєць,
Задивився  //  на  мою  ходу
(М.  Йогансен).

Гіперметрична  Ц.  має  подовжену  стопу  порівняно  з  іншими:

Ніхто,  ніяк,  //  нічим  не  спинить
Людьми  угноєний  //  прогрес
(І.  Світличний).

Ц.  може  пересуватися  в  межах  рядка  або  змінювати  своє  розташування  в  межах  стопи:

І  пішов  я  тоді  //  до  Петлюри,
бо  у  мене  //  штанів  не  було.
Скільки  нас,  //  отаких,  //  коло  муру
од  червоної  кулі  //  лягло
(В.  Сосюра).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800675
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.07.2018

Основи поетики. Хорей, або Трохей.

Хорей,  або  Трохей  (грецьк.  choreios,  від  choros  —  хор)  —  в  античному  віршуванні  —  триморна  двоскладова  стопа  з  першим  довгим  і  другим  коротким  складами.  В  силабо-тонічній  системі  —  двоскладова  стопа,  в  якій  ритмічний  акцент  припадає  на  перший  склад,  зазвичай,  непарний.
Проте  у  хореїчному  вірші  наголоси  спостерігаються  не  скрізь,  крім  константи,  що  уможливлює  варіювання  пірихія.  На  початкових  стадіях  розвитку  силабо-тонічної  версифікації  в  європейській  ліриці  X.  вживали  переважно  в  жанрі  оди,  звідки  він  був  витіснений  ямбом.  У  сучасній  українській  поезії  X.,  виникнувши  на  руїнах  силабічного  тринадцятискладника,  —  найпоширеніший  віршовий  розмір  від  кінця  XIX  ст.,  коли  відбулася  модернізація  Шевченкового  вірша,  живленого  фольклорною  традицією  (коломийки,  шумки  тощо).

Найменш  вживаний  X.  –  одностопний:

На  майдані  пил  спадає.
Замовкає  річ…
Вечір.
Ніч
(П.  Тичина).

Двостопний  X.  спостерігаємо  не  часто,  однак  у  творчості  Г.Чупринки  набув  активного  поширення:

З  жалем,  з  болем
Понад  полем
Крик  розноситься  чаїний.
Наче  в  давні
Дні  безславні
Плач  рабині
На  чужині.

Зрідка  звертаються  автори  і  до  тристопного  X.:

Піднялися  крила
Сонних  вітряків,
І  черешню  білу
Вітер  розбудив.
І  війнув  на  книги,
Розметав  листи…
Серце!  Ти  не  з  криги?
Не  з  заліза  ти?
(М.  Рильський).

Чотиристопний  X.  —  найпоширеніший  розмір  у  сучасній  українській  ліриці:

Тихо.  Зорі  потопають
В  океані  хмар  і  ночі,
Понад  хвилі  грім  гуркоче,
По  каютах  скрізь  дрімають…
(П.  Карманський).

На  відміну  від  чотиристопного  X.,  п’ятистопний  простежується  не  так  часто:

В  сотах  мозку  золотом  прозорим
Мед  думок  розтоплених  лежить,
А  душа  вклоняється  просторам
І  землі  за  світлу  радість  —  жить!
(Олена  Теліга).

Цікавий  приклад  шестистопного  X.:

Та  замало  буде  тихої  дороги.
Усміхнеться  неня:  “Ну  і  басурман!”
Налигаю  місяць  на  срібляні  роги,
Шкереберть  на  ньому  полечу  в  туман
(О.  Близько).

Семистопний  X.  вживають  впереміж  з  іншими  стопами,  частіше  перехідного  ґатунку:

Гей,  віків  та  віків,
прокопитило  карі  навали,
їхні  печі  впилися  —
алкогольний  вогонь  затуха…
Вони  ж  десь  позавчора
юних  мамонтів  сном  годували
З  свого  сивого  рубчикового  фартуха
(І.  Драч).

Восьмистопний  X.,  постаючи  зі  сполуки  двох  віршів  чотиристопного  X.  в  одну  ритмічну  одиницю,  вряди-годи  трапляється  у  віршовій  практиці:

Скільки  щастя,  що  боюся.  Залоскоче,  як  русалка.
Шовковинками  проміння  перев’яже,  обів’є.
Заполонить.  Зацілує  ніжно-ніжно,  палко-палко.
Всю  жагу  —  зоревий  трунок,  п’яний  трунок  —  ізоп’є.
(В.  Чумак).

X.  може  мати  форму  вільного  вірша    —  вільний  X.  За  умови  різної  кількості  стоп  у  віршовому  рядку  та  астрофічній  будові,  зберігаючи  традиційне  римування:

Має  крилами  Весна
Запашна,
Лине  вся  в  прозорих  шатах,
У  серпанках  і  блаватах…
Сяє  усміхом  примар
З-поза  хмар,
Попелястих,  пелехатих
(М.  Вороний).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800490
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.07.2018

Основи поетики. Фігурний вірш.

Фігурний  вірш  (лат,  figura  —  зовнішній  вигляд,  образ)  —  вірш,  в  якому  синтезовано  властивості  звукових  та  візуальних  мистецтв,  втілені  у  винахідливій,  переважно  графічній,  формі.  Ф.в.  запроваджений  еллінським  поетом  Сіммієм.  До  сьогодні  збереглося  три  його  вірші  —  у  вигляді  сокири,  крил  та  яйця.  
Історія  фігурних  віршів,  які  є  зображенням  матеріальних  предметів,  налічує  більше  двох  тисячоліть.  З'явившись  в  стародавній  Олександрії  приблизно  в  IV  столітті  до  нашої  ери,  це  мистецтво  приваблювало  авторів  різних  епох,  серед  яких  були  давньогрецькі  вчені,  поети,  середньовічні  абати,  знамениті  Рабле,  Полоцький,  Державін,  Оксфордський  професор  Льюїс  Керролл,  французький  поет  Гійом  Аполлінер  і  багато  інших.

Відродження  Ф.в.  після  майже  двохсотлітнього  забуття  відбулося  завдяки  авангардистам.  Фігурний  вірш  знаходимо  у  творчості  Г.Аполлінера:

Бо  літо  вже  іде  із  спеками  та  грозами
З  весною  воднораз  моя  померла  юнь
О  Сонце  то  ж  доба  полум'яного  Розуму
I  я  гряду  в  іюнь
Захоплений  її  величною  ходою
Лише  її  люблю  її  пильную  слід
Вона  мене  так  вабить  як  магніт
I  має  вид
Вродливиці  рудої…  («Руда  вродливиця»)  

та  М.Семенка:

Осте  сте
бі  бо
бу
візники  –  люди
трамваї  –  люди
автомобілібілі
бігорух  рухобіги
рухливобіги
berceus  kapy
селі
елі
лілі…  (М.Семенко  "Місто")

 Фігурні  вірші  грецькою  називалися  «пайгніямі»,  або  «іграми».  Ці  ігри  були  особливого  роду  —  ігри  вчених.  Ранньохристиянський  поет  Порфирій  Оптаціан  писав  вірші  у  формі  вівтаря,  сопілки,  органу,  а  також  у  вигляді  призм,  пальм,  корабля.
У  часи  середньовіччя  і  до  XX  століття  їх  зображували  у  вигляді  трикутників,  пірамід,  зірок,  сердець,  хрестів,  сходів,  а  в  XX  столітті  мали  форму  фонтану,  дощу,  птахів,  дерев,  лави  та  падаючої  вежі.
Згодом  Ф.в.  поширився  у  європейських,  особливо  у  новоєвропейських  літературах  XVII  ст.,  набуваючи  найнесподіваніших  конфігурацій.  Висвітлювалися  Ф.в.  і  в  піїтиках  Києво-Могилянської  академії,  реалізовувалися  у  творчості  Івана  Величковського,  Симеона  Полоцького  та  ін.,  особливо  в  емблематичному  віршуванні.  

Не  жити,  єже  пити;
но  пити,  єжи  жити.
Не  того  ради  жити,  єже  випивати,
мЂры  полны  во  чрево,  як  в  делву,  вливати,

Но  єдинощи  токмо  испій  или  дважды,
дабы  в  тЂлЂ  живущи,  не  умер  от  жажды.
(І.Величковський  «Ізборник»)

Звертаються  до  цієї  неординарної  віршової  форми  і  сучасні  поети:
я
хрест
нестиму  свій
без  вороття
як  перст
єднання
смерті
і
життя
(A  Крaт).

Ф.в.  цікавить  поетів,  не  вельми  схильних  до  версифікаційних  експериментів  (література  для  дітей).  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800378
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2018

Основи поетики. Тактовик.

Тактовик  —  міжсистемна  форма  віршування,  основою  сумірності  в  якій  є  ізохронізм  віршорядків  і  таке  розташування  слів  у  них,  яке  уможливлює  їх  членування  на  такти.  Прихильники  музичного  погляду  на  Т.  (або  ж  тактометр)  виводять  його  від  поняття  “такт”  (від  лат.  tactus  —  дотик  рукою,  в  музиці  —  дотик  диригента  до  пульта,  чим  визначають  швидкість  темпу)  —  одиниця  музичного  ритму,  невелика  частина  музичного  руху,  яка  включає  в  себе  один  ударний  момент  (акцент)  і  один  або  кілька  не  ударних.  Один  і  той  самий  музичний  такт  інколи  містить  різну  кількість  складів  словесного  тексту  в  вокальній  музиці,  не  порушуючи  метра,  за  простим  математичним  принципом:  4=2+2=3+1=1+  1  +  1  +  1  =  1,5  +  0,5  +  2  і  т.д
Античне  віршування  передбачало  таке  виконання  твору,  в  якому  співи  речитативом  чи  музичний  супровід  відігравали,  вочевидь,  значну  роль.  Антична  віршова  стопа  нагадує  музичний  такт,  бо  при  однаковій  кількості  мор  вона  може  включати  різну  кількість  складів,  заміняти  одну  стопу  іншою  тієї  самої  довжини  (наприклад,  дактиль  —  спондеем:  —  ∪  ∪=  —  —),  або  обидві  ці  стопи  мають  по  чотири  мори  і  т.п.

  Аналогічне  явище  спостерігаємо  в  сучасній  метричній  східній  поезії.  До  тактово-музичної  організації  метра  близьке  і  народне  віршування.  Українську  коломийку  розглядають  в  багатьох  випадках  як  рядки  з  чотирьох  тактів,  кожен  з  яких  містить  в  собі  чотири  склади;  але  кількість  складів  іноді  скорочується  до  трьох,  двох  і  навіть  одного,  тільки  більш  протяжних,  від  чого  рівномірність  тактів  не  порушується.

Музичність  тактовика  повинна  відчуватися  на  слух.  Візьмемо  для  прикладу  нерівноскладову  старовинну  весільну  пісню:

Ой  глянь,  дівчино  крізь  калач
карими  очима  та  й  заплач,
бо  іде  твій  розмай  -  коса,
загуби  -  краса…

чи  фольклорну  стилізацію  І.Драча:

Ой  чи  то  я  Леда,  ой  чи  то  я  Лада,
Аж  на  мене  біл  лебедик  з  небесонька  пада
(“Балада  про  двох  лебедів”).

Яскравим  прикладом  використання  тактовика  буде  творчість  П.Тичини.  У  вірші  “Арфами,  арфами…”  віддзеркалюється  увесь  сонячно-музичний  тичининський  «кларнетизм»:

Арфами,  арфами  —
золотими,  голосними  обізвалися  гаї
Самодзвонними:
Йде  весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800012
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.07.2018

Основи поетики. Умовчання.

Умовчання,  або  Апосіопеза  (грецьк.  aposioptsis  —  мовчання)  —  стилістична  фігура,  яка  фіксує  незакінчену,  зненацька  обірвану  думку,  підкреслює  натяк  на  особливу  ситуацію,  що  потребує  делікатності,  неординарного  розв’язання.  У.  вживають  у  всіх  літературних  жанрах,  найчастіше  —  в  поезії,  де  витворюється  інтимна  атмосфера  спілкування:

Будь  мені,  як  тая  біла  дама,
Що  по  замку  в  тиху  північ  йде,
Будь  мені,  неначе  скарб  Сезама,  —
Ключ  пропав…  Ніхто  не  віднайде.
(Б.  Лепкий).

У.  застосовують  і  в  тому  разі,  коли  небезпечно  називати  конкретне  явище,  і  тому  письменники  змушені  вдаватися  до  метонімічних  прийомів,  близьких  до  антономазії,  еліпсів,  “езопівської  мови”,  як,  приміром,  В.Симоненко  у  казці  “Цар  Плаксій  і  Лоскотон”,  “Казці  про  Дурила”  чи  вірші  “Курдському  братові”.

Фігура  умовчання  полягає  в  несподіваній  свідомій  незавершеності  фрази,  висловлювана  думка  обривається  з  розрахунком  на  здогад  читача  (чи  слухача)  про  недоговорене.  

Апосіопезу  графічно  позначають  трьома  крапками.  
Недоговорення    автор  вживає:  
• щоб  передати  емоційний  стан  персонажа-мовця  (схвильованість,  подив,  нерішучість  тощо),  наприклад,  схвильованість:

Бо  я  вдень  не  одинока  —  
З  полем  розмовляю,
Розмовляю  і  недолю  
В  полі  забуваю,
А  вночі...  —  та  й  оніміла,  Сльози  полилися...
(Т.  Шевченко)

• щоб  передати  небажання  або  неспроможність  мовця  з  різних  причин  про  щось  говорити;

• як  натяк  на  що-небудь,  що  автор  лишає  на  здогад  самого  читача  або  слухача:
„Я  не  Ганна,  не  наймичка,  
Я..."  —  Та  й  оніміла.
(Т.  Шевченко)

зокрема  із  займенником  той:
—  Одним  словом,  пораджуся  зі  своїм  напарником  та  й  той...  завтра  ні,  а  післязавтра  прийдемо.
(Ю.  Збанацький)

Апосіопеза  може  підкреслювати  неможливість  сформувати  всю  глибину  думки,  почуття  або  небажання  про  все  говорити,  оскільки  співрозмовник  зрозуміє  й  без  слів.  
Також  умовчання  може  позначати  розрив  речення  після  натяку  на  розвиток  подальших  подій:  

Там,  під  горою,  в  посмутнілій  хаті,
стоїть  труна…  а  там,  на  тій  горі…
І  пізнє  літо…  снопики  на  нивці…
гукає  мати…  бігає  хлоп'я…
А  там,  у  гробі…
(Ліна  Костенко)

Міг  замолоду  плечем  підважити  мажару  з  сіллю,  а  тепер...
(О.  Гончар)

Ми  йшли  туди…  Та  яке  там  йшли…  Летіли,  рвалися…  Тож  ми  вірили,  що  там…  Зрештою,  ти  сам  знаєш…
(У.  Самчук)

Тато,  бувало,  й  за  цілий  день  так  багато  не  вибалакували  слів.  А  тут…
(Р.  Федорів)

Пекучий  день…  лісів  солодка  млява…  
смага  стежок…  сонливиці  левад…
(Ліна  Костенко)

І  беруть  у  свій  полон.  
До  молодости  зносять,  
Аби  жбурнути  –  в  прірву…
(Василь  Стус)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800001
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 20.07.2018

Основи поетики. Симплока.

Симплока  (грецьк.  symphloke  —  сплетіння)  —  це  стилістична  фігура,  яка  полягає  в  повторі  початкових  і  заключних  слів  одного  текстового  уривка  в  наступному  уривку;  вид  лексичного  повтору.
С.  сходить  до  традицій  античної  риторики  використання  повторів  для  художньої  виразності  мовлення.
У  давньоримському  творі  невідомого  автора  «Риторика  для  Гереннія»  С.  позначає  повтор  початкового  слова  із  частим  зверненням  до  кінцевого  слова.  Великий  римський  оратор  Квінтіліан  відзначав,  що  в  прийомі  одночасно  повторюються  початкові  й  кінцеві  слова.  В  античності  фігура  називалася  охопленням.    
Залежно  від  розташування  повторюваних  слів  у  мовних  уривках  розрізняють  два  зворотних  види  симплоки.  Перший  вид  —  це  повтор  початкових  і  заключних  слів  суміжних  мовних  уривків,  під  час  якого  середина  варіюється.
У  віршуванні  прийом  являє  собою  поєднання  анафори  та  епіфори  (анаепіфора,  епанафора).  Така  форма  С.  широко  представлена  у  фольклорі  (билини,  ліричні  народні  пісні):

Чи  не  ті  ж  мене  саблі  турецькі  порубали,  що  і  вас?
Чи  не  ті  ж  мене  стрілки  яничарки  постріляли,  що  і  вас?

В  авторській  поезії  зустрічається  рідше.  Зразки  композиційного  прийому  присутні  у  творчості  М.  І.  Цвєтаєвої    («Очі").
Одним  із  видів  С.  є  Мезодіплосіс  —  словесний  повтор  в  середині  суміжних  частин  тексту,  коли  початок  і  кінець  довільні.  Лексичні  повтори  такого  роду  вживали  російські  поети  ХХ  ст.,  зокрема  В.  В.  Маяковський  («Про  це»):

В  этой  теме,
и  личной
и  мелкой,
перепетой  не  раз
и  не  пять,
я  кружил  поэтической  белкой
и  хочу  кружиться  опять.

Стилістичний  прийом  С.  застосовують  для  художньої  виразності,  емоційного  забарвлення,  виділення  основних  елементів  мови.
У  художній  літературі  симплока  часто  поєднується  із  паралелізмом,  внаслідок  чого  лексичний  повтор  ускладнюється:  тотожні  слова  розташовані  в  сусідніх  частинах  тексту,  створюють  цілісний  поетичний  образ.  
Другий  вид  С.,  характерний  для  авторської  поезії,  може  поєднуватися  із  хіазмом:  при  ідентичній  середині  словесних  рядів  смислова  послідовність  початкових  і  заключних  слів  змінюється  хрестоподібним  способом.

Симплока  —  складна  синтаксична  конструкція,  в  якій  гармонійно  звучать  анафора  з  епіфорою.  
В  українській  літературі  С.  знаходимо  в  поезії  М.Вінграновського:

Я  сьогодні  не  прийду  додому  —
Де  я?
Я  сьогодні  в  Київ  не  приїду  —
Де  я?
Я  сьогодні  не  дивлюсь  на  тебе  —
Де  я?
Я  сьогодні  —  вчора  й  позавчора  —
Де  я?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799925
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.07.2018

Основи поетики. Різнонаголошена рима.

Різнонаголошена  рима  —  це  асиметричне  римування,  коли  врівноважуються  співзвучні  слова  з  різними  наголосами  —  окситонні,  парокситонні,  дактилічні.  

Добре  знана  Р.р.  в  українській  пісні.  Це  асонанс  (лат.  assonare  —  співзвучати)  —  повторення  однакових  голосних  звуків  у  рядку  або  строфі,  що  надає  віршованій  мові  милозвучності,  підсилює  ïï  музичність  та  консонанс  (лат.  consonans  —  приголосний  звук)  —  неточна,  неповна  рима,  основана  на  збігові  лише  приголосних  звуків,  водночас  наголошені  голосні  дисонують.

Асонанс:

Впали  роси  на  покоси,
Засвітилися  навколо.
Там  дівча  ходило  босе,
Білу  ніжку  прокололо.  (Д.Павличко)

Була  гроза,  і  грім  гримів,
Він  так  любив  гриміти,
Що  аж  тремтів,  що  аж  горів
На  трави  і  на  квіти.  (М.Вінграновський)

Сонце  гріє,  вітер  віє
З  поля  на  долину,
Над  водою  гне  з  вербою
Червону  калину;
На  калині  одиноке
Гніздечко  гойдає,  —
А  де  ж  дівся  соловейко?
Не  питай,  не  знає.
Сонце  гріє,  вітер  віє
Червону  калину...(Т.Шевченко)


Консонанс:

І  пізнаєш  уперту  математику
пароксизмів  захвату  і  журб...
Товаришу,
друже,
братику  —
у  кожного  є  свій  карб  (М.Бажан).

Асиметричне  римування  чітко  простежується  у  творчості  Т.  Шевченка:  

Розплелася  густа  коса
Аж  до  пояса,
Розкрилися  перси-гори  —
Хвилі  серед  моря,
Засіяли  карі  очі  —
Зорі  серед  ночі.

Часто  до  такого  типу  римування  вдавався  Б.-  І.Антонич:

Корови  моляться  до  сонця,
що  полум'яним  сходить  маком.
Струнка  тополя  тонша  й  тонша,
мов  дерево  ставало  б  птахом.

P.p.  спостерігається  в  поезії  раннього  П.  Тичини,  котрий  вдавався  до  прийому  очуднення  (одивнення):

Десь  клюють  та  й  райські  птиці
Вино  зелено.
Розпрозорились  озера!..
Тінь.  Давно.

Хоч  П.  Тичина  у  слові  “зелено”  наголосив  останній  склад,  однак  воно  не  втратило  свого  природного  головного  наголосу  на  першому  (у  вірші  —  дактилічному)  складі.  Подеколи  P.p.  виконує  у  його  творах  функцію  канонічної  рими,  де  головний  наголос  зберігається.

Птах  —  ріка  —  зелена  вика  —  
Ритми  соняшника.  
День  біжить,  дзвенить-сміється,  
Перегулюється!
Над  житами  —  йде  з  медами  —  
Хилить  келехами.  
День  біжить,  дзвенить-сміється,  
Перегулюється!
Можливо,  в  цьому  полягає  також  один  із  секретів  музичності  тичининського  “кларнетизму”.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799888
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.07.2018

Основи поетики. Паліндром.

Паліндром,  або  Перевертень  (грецьк.  palindromeo  —  той,  що  повертається)  —  віртуозна  віршова  форма,  в  якій  певне  слово  або  віршовий  рядок  можна  читати  зліва  направо  і  навпаки  за  умови  збереження  змісту.  П.  відомі  світовій  літературі  з  давніх-давен.  Найбільшого  поширення  набули  в  Китаї.  В  Україні  до  П.,  що  визначав  інтелектуальні  можливості  версифікаційної  практики  та  непересічний  смак  автора,  зверталися  поети  барокової  доби.  Іван  Величковський  називав  П.  “раком  літеральним”.  

Із  рукописної  книги  І.  Величковського  «Зегар  з  полузегарком»:

Анна  во  дар  бо  ім’я  мі  обрадованна,
Анна  дар  і  мні  сін  міра  данна,
Анна  мі  мати  ї  та  мі  манна
Анна  пита  мя  я  мати  панна  /…./  

У  сучасній  поезії  розрізняють  вірш-паліндром  і  вірш-паліндромон.  Вірш-паліндром  складається  з  рядків-паліндромів.  Вірш-паліндромон  —  це  єдиний  від  початку  до  кінця  паліндром.  
В  українській  літературі  досить  вдало  використовував  П.  
М.  Мірошніченко  у  збірці  «Око»:

Ідоломинущі  ви,
де
аура  гілок
у  живлі  назви  лотоса,
човен,
говір  із  уст  сузір
і
вогнево
час
(ото  лив  за  Ніл);
........
ви  ж
у  колі  гару  —
аеди_віщуни  молодІ.

П.  знаходимо  у  творчості  А.  Мойсієнка  (зб.«Віче  мечів»)  «Сонет»:

А  коло  тіні  —  толока.
У  тон  шипшин  бубниш  пишноту…
А  крок  осох  осокорка,
А  тонко  римами  рок  нота
Меча  гукала  кугачем.
Арену  —  римами  рун-ера.
Е,  четвертими.»  Рев  тече…
А  рев  —  де  нурт!  Я  тру  не  двері…
Шедевру  мур  у  мур  ведеш.
Він:  “О,  тре  маки  камертонів!”
Жде  то  кого  богокотедж?
Він  —  ока  зим…  а  ми  законів.
На  крах  —  аркан,  на  крах  —  аркан.
…  Мак  ніжно  сам,  а  сон  —  жінкам.

Жанр  паліндрому,  який  в  українській  літературі  започаткував  Іван  Величковський,  1977  року  в  дитячій  збірці  «Чарівний  глобус»  відродив  Володимир  Лучук.  Його  вірш  «Епос  і  нині  сопе»  зі  збірки  «Паліндромони»  є  найдовшим  в  українській  мові  паліндромоном  на  3333  знака.
Нині  в  Україні  понад  20  поетів  мають  у  доробку  раки  літеральні.  

Наприклад,  Олег  Будзей  «Ні,  не  Ленін!»:

Є  і  село  —  праці  цар:  поле  сіє.
Є  і  рамена:  вйо,  Йване,  Маріє!
Щоденно  село  голе,  сонне.  Дощ…
Що  в  хаті?  Бузок  у  козубі  та  хвощ.
Ані  сала,  сіна,
Ані  лат.  Суть  лукава  культу  Сталіна:
Ні,  не  ленінець  це.  Ні,  не  Ленін.
Так  собі  бос  —  кат.
Ідолові  сили,  ви  —  лисі  Володі.
Молот,  серп  —  престолом?
Серп  —  у  прес!
Молот  —  толом!

Існує  навіть  «Об'єднання  голінних  ентузіастів  рака  літерального  (ГЕРАКЛІТ)»,  що  й  свідчить  про  те,  що  з  банальної  спокуси  здивувати  загал  і  колег,  паліндром  доріс  до  серйозного  явища  сучасної  поезії.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799778
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.07.2018

Основи поетики. Олександрійський вірш.

Олександрійський  вірш  —  римований  12-складник  із  цезурою  посередині,  обов’язковим  наголосом  на  6-му  і  12-му  складах  та  чергуванням  парних  окситонних  і  парокситонних  рим.  Одна  з  форм  вірша  у  французькій  поезії,  відомим  прикладом  якої  є  епічна  поема  “Роман  про  Олександра  Македонського”  (XII  ст.),  хоча  перші  зразки  спостерігалися  раніше,  в  XI  ст.  (“Мандри  Карла  Великого  в  Єрусалим  та  Константинополь”).
О.в.  став  панівним  віршем  класицистичної  трагедії  (П.  Корнель,  Ж.  Расін).  У  російській  поезії  —  це  шестистопний  ямб  із  цезурою  після  третьої  стопи  з  римуванням  аабб.  “Улюблений  розмір  О.  Пушкіна  (понад  2000  віршів):
Я  памятник  себе  воздвиг  нерукотворный,
К  нему  не  зарастет  народная  тропа,
Вознесся  выше  он  главою  непокорной
                 Александрийского  столпа.

Нет,  весь  я  не  умру  —  душа  в  заветной  лире
Мой  прах  переживет  и  тленья  убежит  —
И  славен  буду  я,  доколь  в  подлунном  мире
                 Жив  будет  хоть  один  пиит.
Видозмінена  форма  О.в.  називається  олександрином:  п’ятирядковий  13-складовий  вірш,  написаний  шестистопним  ямбом,  римований  за  схемою  абааб.  До  неї  звертався  І.  Франко  (“Каменярі”):
Я  бачив  дивний  сон.
Немов  передо  мною
Безмiрна,  та  пуста,  i  дика  площина
I  я,  прикований  ланцем  залiзним,  стою
Пiд  височенною  гранiтною  скалою,
А  далi  тисячi  таких  самих,  як  я.
У  кожного  чоло  життя  i  жаль  порили,
I  в  оцi  кожного  горить  любовi  жар,
I  руки  в  кожного  ланцi,  мов  гадь,  обвили,
I  плечi  кожного  додолу  ся  схилили,
Бо  давить  всiх  один  страшний  якийсь  тягар.

 О.в.  у  класичному  вигляді  застосовував  М.  Зеров  (цикл  “Олександрійські  вірші”):
О.  Бургардтові
Під  кровом  сільських  муз,  в  болотяній  Лукрозі,
Де  розум  і  чуття  —  все  спить  в  анабіозі,
Живем  ми,  кинувши  не  Київ  —  Баальбек,
Оподаль  від  розмов,  людей,  бібліотек
Ми  сіємо  пашню  на  неродюче  лоно.
Часами  служимо  владиці  Аполлону,
І  тліє  ладан  наш  на  вбогім  олтарі.
Так  в  давній  Ольбії  захожі  різьбярі
Серед  буденних  справ  і  шкурної  громади
В  душі  плекали  сон  далекої  Еллади
І  для  окружних  орд,  для  скитів-дикунів
Різьбили  з  мармуру  невиданих  богів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799748
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 18.07.2018

Основи поетики. Наукова поезія.

Наукова  поезія  —  поезія,  в  якій  думка  виявляє  нерозривноестетичну  єдність  раціонального  та  ірраціонального  начал,  де  науковий  компонент  визначає  зміст  художнього  твору,  напрям  розвитку  ліричної  теми.  Теоретиком  Н.п.  вважають  французького  критика  і  літературознавця  Р.  Гіля,  який  у  своєму  “Трактаті  про  слово”  (1896)  обстоював  потребу  єднання  науки  і  мистецтва:  “Наука  повинна  шукати  животворного  дихання  у  поезії”.  
До  перших  зразків  Н.п.  належить  давньогрецька  космогонічна  та  астрономічна  поезія,  філософські  дидактичні  поеми:  “Астрономія”  Гесіода,  “Астрологія”  Клеостра,  “Про  природу  речей”  Тіта  Дукреція  Кара,  “Про  рільництво”  Вергілія  та  ін..  Літературна  традиція  Н.п.  спирається  на  наукові  засади  сцієнтизму  (лат.  scienta  —  знання,  наука),  тому  подеколи  називається  сцієнтичною.  ЇЇ  розмежовують  на  кілька  тематичних  потоків.  Один  із  них  –  літературознавчий  (“Лист  до  Пізонів”  Горація,  “Мистецтво  поетичне”  Н.  Буало,  “Мистецтво  поетичне”  П.  Вердена,  “Іванові  Франкові:  Відповідь  на  його  посланіє”  М.  Вороного:

Hi,  мій  учителю  і  друже,
Про  мене  все  це  не  байдуже.
Життя  з  його  скаженим  шалом,
З  погонею  за  ідеалом,
З  його  стражданням  і  болінням
І  невгамованим  сумлінням,
Життя  —  се  дві  противні  сили,
Що  між  собою  в  бій  вступили.
Одна  з  них  —  велетень-гнобитель,
А  друга  —  геній-визволитель;
Його  двосічна  гостра  криця
Влучна,  як  з  неба  блискавиця;
Але  і  велетень  могучий
В  руці  тримає  меч  блискучий?

Окрему  гілку  Н.п.  складають  твори  натурфілософського  характеру,  відомі  в  українській  літературі  за  поезією  Климентія  Зіновієва.  Пора  розквіту  Н.п.  припадає  на  XX  ст.  Її  популяризує  російський  поет  В.  Брюсов.  В  Україні  —  В.  Гадзінський,  автор  поеми  “Айнштайн”.
Виразні  тенденції  Н.п.  спостерігаємо  й  у  творчості  М.  Бажана  (“Число”)  та  П.  Тичини  (цикли  “У  космічному  оркестрі”,  “Псалом  залізу”):

Десь  за  морями  право,  честь.
За  океаном  совість.
Хоч  би  вокзал  побіг,  гукнув,
розбуркав  промисловість!

Стоїть  завод,  —  не  п'є,  не  їсть,
аж  цвіллю  взявся  знизу…
І  мовчки  в  небо  устає
новий  псалом  залізу.

Тут  відчутний  вплив  науково-технічних  зрушень.  Особливо  це  помітно  було  на  авангардистських  течіях  (футуризм,  конструктивізм  і  т.п.).  
У  сьогочасній  ліриці  елементи  Н.п.  наявні  у  представників  “нью-йоркської  групи”  (Ю.  Тарнавський,  Б.  Рубчак  та  ін.),  у  шістдесятників,  передовсім  в  І.  Драча,  якому  притаманна  не  тільки  метафоризація  наукової  лексики  (“синхрофазотрони  ридають,  як  леви”),  а  й  осмислення  науково-технічного  поступу  з  погляду  гуманістичних  цінностей  (“Балада  про  ДНК”,  “Чорнобильська  Мадонна”  та  ін.).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798800
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 10.07.2018

Основи поетики. Макаронічний вірш.

Макаронічний  вірш  (лат.роеsіа  maccheronica,  від  maccheroni  —  макарони)  —  віршовий  твір  комічного  ґатунку,  перенасичений  чужомовними  словами  (варваризмами),  вжитими  за  нормативами  рідної  мови  автора,  а  також  словесними  покручами  (“язичіє”,  “суржик”  тощо).  Започаткований  в  Італії  (XV  ст.)  з  пародіювання  латині.  Комізм  М.п.  грунтується  на  навмисному  поєднанні  непоєднуваних  лексичних  форм  —  різномовних  слів  і  фраз  у  цілісному  тексті.  
М.п.  виникла  ще  в  античності.  Спочатку  це  були  латинські  вірші  з  інкрустацією  чужих  переважно  грецьких  слів.  М.п.  відома  з  IV  ст.  до  н.е.  (поет  Авзоній).  Фрівольні  вірші,  де  чергувалися  німецькі  і  латинські  рядки  з  уявно  евфімістичною  метою,  зустрічаються  в  поезії  вагантів  (ХІ-ХІІ  ст.):

Я  скромной  девушкой  была
Virgo  dum  floberam
нежна,  приветлива,  мила,
Omnibus  ptacebam.

Досить  часто  М.п.  використовують  як  складову  частину  певної  жанрової  форми  (поеми,  балади)  в  якійсь  сюжетно-композиційній  ситуації.
Напр.,  І.Котляревський  у  поемі  «Енеїда»  використовує  макаронічний  вірш  у  епізоді  прибуття  троянців  до  царя  Латина:

Енеус  ностер  ма  гнус  панус
І  славний  Троянорум  князь,
Шмигляв  по  морю,  лк  ииганус,
Ад  те,  о  рекс!  Прислав  нунк  нас…
Рогамус.  ломіне  Латине,
Нехай  наш  калуг  не  загине
Пермітте  жить  в  землі  своей.
Хоть  за  пекунії,  хоть  гратіс,
Ми  дякувати  будем  сатіс
Бенефінениії  твоєй.


М.п.  має  і  фольклорне  побутування:  це
своєрідне  пародіювання  народних  пісень.  Наведемо
показові  два  словацкі  та  один  український  приклади:

—  C  ur  amare  ploras,  m  e  m  ile  serdeвko?
Cur,  quia,  quare.  m  oja  laslovicko?
—  D  icerum  cur,  quare;  Bojim  .se  velice,
quod  me  derelinques,  ze  nine  zanechale
P  o  ved  mi,  ma  m  ila,
Wer  hat  kemacht,
źe  j  a  nenwźem  spat
die  kantze  nachlr
Ix  бін  тебе  чекала,
Варум  ти  не  прийшов?
Чи  фатер  не  пускали.
Чи  вассер  з  неба  йшов?.
До  цього  прийому  зверталися  і  поети,  перемежовуючи,  скажімо,  українську  та  польську  чи  російську  лексику  в  досить  комічний  спосіб.
С.Руданський,  “Набожний  ксьондз”:

В’їхав  біскуп  у  село,
Мазура  здибає:
«A  czy  w  domu  teraz  ksiądz?»  –
Ласкаво  питає.
–  Ні,  не  вдома,  –  каже  той,  –
Пішов  на  хрестини.
Ксьондз-сусіда  якось  мав
Недавно  родини…
«Ksiądz  ma  dzieci  i  ten  chrzci?»
–  А  що  ж  тута  й  злого?  
Той  у  сього  охрестив,
Сей  тепер  у  того!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798694
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 09.07.2018

Основи поетики. Кільце.

Кільце  —  композиційна  фігура  у  віршованому  творі,  що  полягає  у  повторенні  звуків,  лексем,  строф  тощо,  коли  немовби  змикаються  анафора  та  епіфора.  Надзвичайно  багата  на  цей  прийом  лірика  П.Тичини,  в  якій  спостерігається  
звукове  К.  —  “Здаля  сміялась  струнка  тополя”:

Сліпучі  тони  —  і  дика  воля!
Ой,  хтось  заплакав  посеред  поля.
Зловісна  доля,  жорстока  доля.
Здаля  сміялась  струнка  тополя.
Сліпучі  тони  —  й  смутні  волошки…

лексичне  К.  —  “Ой  не  крийся,  природо,  не  крийся”:

Ой,  не  крийся,  природо,  не  крийся.
Що  ти  в  тузі  за  літом,  у  тузі.
У  туманах  ти  сниш…  А  чого  так  сичі
Розридалися  в  лузі.

Твої  коси  від  смутку,  від  суму
Вкрила  прозолоть,  ой  ще  й  кривава.
Певно  й  серце  твоє  взолотила  печаль,
Що  така  ти  ласкава.

А  була  ж  ти  —  як  буря  із  громом!  
А  була  ж  ти  —  як  ніч  на  Купала…  
Безгоміння  і  сум.  Безгоміння  і  сон.  —  
Тільки  зірка  упала…

строфічне  К.  “Закучерявилися  хмари”:

Закучерявилися  хмари.  Лягла  в  глибинь  блакить…  
О  милий  друже,  —  знов  недуже  —  
О  милий  брате,  —  розіп’яте  —  
Недуже  серце  моє,  серце,  мов  лебідь  той  ячить.  
Закучерявилися  хмари…

Подеколи  стилістичну  фігуру,  в  якій  наявне  повторення  початку  і  кінця  вірша,  називають  епістрофою  (грецьк.  epistrophe  —  крутіння),  що  надає  композиційної  стрункості  не  лише  класичній  строфі,  а  й  астрофічній  віршовій  формі:

Останні  троянди,
Білі  троянди.
Вересневі  троянди.
Вони  одяглися
В  ризи  невинності,
В  шати  дівочої  чистоти,
Вони  крізь  осінній  туман
Ледве  пригадують  літо,
Сонце  і  грози,
Краплисті  дощі  і  веселі  веселки,
Ночі  душні  і  поранки  рожеві,
Вони,  як  вві  сні,
Бачать  весни  колихання  зелене,
Чують  безсмертні  слова  солов’їні,
Дотики  вітру  щасливого  ловлять…
А  все  це  живе  у  них:
Весна  запахуща
І  пристрасне  літо,
Вітер,  веселки  і  грози  —
Все  це  живе  в  них
І  житиме  доти,
Доки  бичем  смертоносним
їх  мороз  не  ударить,
Доки  на  землю  не  зронять
Останніх  своїх  пелюстків
Білі  троянди,
Вересневі  троянди,
Останні  троянди
(М.Рильський).

К.  називається  ще  обрамленням  (часто  у  прозових  творах).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798325
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.07.2018

Основи поетики. Логаеди.

Логаеди  (грецьк.  logaoidikos,  від  logos  —  слово  та  aoide  —  спів)  —  у  квантитативній  версифікації  —  вірші  мішаних  розмірів,  утворені  сполученням  чотиридольних  стоп  (дактиль,  анапест)  із  тридольними  (ямб,  хорей),  поширені  в  античній  поезії,  зокрема  в  ліриці  та  трагедії.    На  їхній  основі  витворювалися  нові  віршовані  структури:  адонічний,  просодичний,  гліконівський,  алкеїв  10-складний,  а  також  строфи  асклепіадівські,  сапфічні  та  інші.  Вживаються  і  в  тонічних  віршах,  де  наголоси  розподіляються  всередині  віршового  рядка  з  нерівномірними  складовими  проміжками.  
Окремі  випадки  Л.  спостерігаються  і  в  українській  поезії,  зокрема  у  вірші  М.Рильського  “Літо  останній  справляє  бенкет”:

Осінь-маляр  із  палітрою  пишною
тихо  в  небі  кружляє,
осипає  красою  розкішною.

Там  розсипа  вона  роси  сріблисті,
Там  тумани  розливає,
Ліс  одягає  у  шати  барвисті.

Ліс  обливає  кольорами  дивними,
Ніжно  сміється  до  вітру,
Грає  цілунками  з  ним  переливними.

Фарби  рожеві,  злотисті,  червоні,
Срібно-блакитне  повітря...
Ніжні  осінні  пісні  тиходзвонні!


В  українській  метриці  до  логаедів  належать  такі  види  тонічного  вірша,  в  яких  кількість  ненаголошених  між  наголошеними  складами  від  одного  до  двох,  що  складає  то  ямбічні,  то  дактилічні  групи.
Наприклад,  у  поемі  Лесі  Українки  «Бояриня»  натрапляємо  на  змішування  ямбічних,  хореїчних,  дактилічних  стоп  і  амфімакра,  дактиля  та  інших.  Уже  на  початку  твору  маємо  приклади  поєднання  різностопних  рядків:

МАТИ.  Оксано,  де  ти?
(  -  /  (  -  /  (
ОКСАНА.  Ось  я  йду,  матусю.
-  (  /  -  (  /  -  (

Перший  рядок  —  мова  матері  —  рядок  двостопного  ямба.  Другий  рядок  —  мова  Оксани  —  рядок  тристопного  хорея.  В  поєднанні  цих  різностопних  рядків  утворилася  ритмічна  єдність  п'ятистопного  ямба.
Проте,  по  суті,  тут  явище  зовсім  іншого  порядку,  оскільки  в  античній  метриці  зміна  стоп  різної  довжини  викликала  і  зміну  тактів,  що  визначало  ритмічну  своєрідність  логаедів.  В  українському  вірші  це  явище  відсутнє,  тому  термін  застосовують  на  основі  зовнішньої  аналогії.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798196
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 05.07.2018

Основи поетики. Інверсія.

Інверсія  (лат.  inversio  —  перевертання,  переміщення,  переставляння)  —  одна  зі  стилістичних  фігур  поетичного  мовлення,  яка  полягає  в  незвичному  розташуванні  слів  у  реченні  з  очевидним  порушенням  синтаксичної  конструкції  задля  емоційно-смислового  увиразнення  певного  вислову:  “Умовляють  серця  перебої”  (В.Еллан)  —  тут  додаток  і  підмет  вжиті  не  на  своїх  місцях  задля  акцентного  підкреслення  слова  “серця”.  І.  вживається  переважно  в  ліриці.  Деякі  поети  виявляють  посилену  схильність  до  інверсованих  сполучень,  що  певною  мірою  визначають  їхній  мовний  стиль:
Наче  весни  усміх  перший  є  вірш  і  дівчина  перша;
спомин  —  роса  весняна,  щастя  забутого  сон
(Б.І.Антонич).
Почасти  І.,  зумовлена  вимогами  віршового  розміру,  впливає  на  ритмомелодику  поетичного  твору,  витворює  своєрідні  ритмічні  нюанси,  неможливі  за  нормативного  синтаксичного  ладу.
І.  побудована  на  порушенні  того  порядку  слів  у  реченні,  який  здається  нормованим,  звичайним.  Українська  мова  належить  до  мов  з  вільним  порядком  слів  у  реченнях,  проте  певна  їх  синтаксична  послідовність,  унаслідок  своєї  узвичаєності,  а  також  через  її  підпорядкованість  логіці  розгортання  висловлюваної  думки  здається  більш  природною.  Тоді  як  зміна  такої  послідовності  психологічно  сприймається  як  відступ  від  певної  сталої  норми.  Логічна  послідовність  розгортання  думки  регулює,  зокрема,  порядок  головних  членів  речення,  які  складають  свого  роду  синтаксичний  кістяк  висловлюваної  думки.  
Прямим  буде  порядок  слів,  за  яким  присудок  розміщуватиметься  за  підметом,  а  інверсованим  буде  їх  зворотний  порядок:  присудок  перед  підметом.  
Наприклад,  один  з  віршів  В.  Стуса  починається  таким  реченням:  
Гойдається  вечора  зламана  віть,
Мов  костур  сліпого,  що  тичеться  в  простір
осінньої  невіді.  

Зелена  гілка  в  лузі  на  вербі
Від  доторку  твого  зів'яне.  (Д.  Павличко);

Так  ніхто  не  кохав.  Через  тисячі  літ
Лиш  приходить  подібне  кохання.  (В.  Сосюра);

Ця  любов,  наче  овочі  цінні.
Дозрілі,  пізні.  (Б.  Рубчак)

Чорніє  гай  над  водою,
 Де  ляхи  ходили;
 Засиніли  понад  Дніпром
Високі  могили;
 Пішов  шелест  по  діброві;
 Шепчуть  густі  лози.  (Т.Шевченко)

Т.Шевченко  також  використовує  І.  у  текстах,  стилізованих  під  народну  пісню,  думу:  

Зацвіла  в  долині
 Червона  калина,
 Ніби  засміялась
 Дівчина-дитина.  (“Зацвіла  в  долині”);

 Заступила  чорна  хмара
 Та  білую  хмару.
 Виступили  з-за  лиману
 З  турками  татари.  (“Заступила  чорна  хмара”).  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2018

Основи поетики. Епістрофа.

Епістрофа,  або  простий  лексичний  повтор  —  найпростіша  стилістична  фігура,  у  якій  окремі  слова,  словосполучення  повторюються  задля  наголошення,  увиразнення  певної  думки,  вираження  збудженого,  психологічно  напруженого  стану,  інтенсивності  переживань  мовця,  задля  витворення  структурно-семантичної  зв’язності  тексту.
Е.  вживається  у  фольклорних  творах,  звідки  цей  стилістичний  засіб  запозичений,  і  до  використання  у  творах  художніх:

Ой,  не  знав,  та  не  знав  Софрон,
Як  славоньки  зажити…  («Про  козака  Софрона»);

Чорна  рілля  ізорана,
Гей,  гей!
Чорна  рілля  ізорана
І  кулями  засіяна…  («Чорна  рілля  ізорана…»,  Нар.пісня);

Прокидалися,  дивились
З-під  густих,  печальних  вій.
Хто  сказав?  —  чи  то  почулось?—
Воля!  Воля!    —  Боже  мій…  (П.Тичина).

Сучасні  дослідники  виділяють  декілька  різновидів  повтору.  Серед  них  —  простий  повтор,  епігона,  підсилювальний  повтор.

Простий  повтор,  або  епаналепсис,  палілогія  —  це  повторення  двох  або  більшої  кількості  слів,  словосполучень,  розташованих  поруч  (контактно)  або  дистантно.  Повторюватися  можуть  слова,  що  належать  до  різних  частин  мови,  словосполучення:

В  крові  й  навколо  осінь,  осінь,  осінь  —
Мов  золото  розграфлених  могил.
І  світить  сивий  місяць  у  волоссі,
І  по  сльозі  розходяться  круги…  (І.Павлюк);

Плавай,  плавай,  лебедонько,
По  синьому  морю,
Рости,  рости,  тополенько,
Все  вгору  та  вгору…(Т.Шевченко);

Зимно,  зимно  вітер  над  землею  віє.
І  кричить,  і  виє,  і  когось  шукає…  (Олександр  Олесь)

Приклади  дистантного  розташування  повторюваних  слів:
Серце  довго  так  страждало,
Я  благав  у  неба  ласки.
Серце  ласки  так  жадало,
Я  благав  у  неба  ласки,
Небо  ласки  не  послало…  (П.Савченко)

Варіативний  повтор  –  це  повтор  слова,  словосполучення,  речення,  який  здійснюється  з  певними  варіаціями.  Він  також  може  мати  контактне  або  дистантне  розташування:

Єдиного  сина,  єдину  дитину,
Єдину  надію!  —  в  військо  оддають!  (Т.Шевченко)

Щоранку  йде  в  холонучі  сузір’я  
Одвічний  дим  одвічних  димарів.  (Л.Костенко)  

Різновидом  варіативного  повтору  є  поліптотон,  або  поліптот    —  повторення  слова  у  різних  відмінках,  коли  предметні  значення,  позначені  повторюваними  словами,  не  збігаються:

Я  цар  царів,  я,  сонця  син  могутній,
Собі  оцю  гробницю  збудував…(Леся  Українка)

Своєрідним  різновидом  простого  лексичного  повтору  є  фігура  під  назвою    «плока».  Це  послідовне  використання  в  контексті  одного  слова,  взятого  в  однаковій  формі,  але  у  протилежних  значеннях:

Облиш  мене.  Твій  дотик  мармуровий
Уже  в  мені  не  воскресить  мене…(Л.Костенко)

Підсилювальний  повтор    —  це  повторення  слова  у  супроводі  інших  слів:

…Латану  свитину  з  каліки  знімають,
З  шкурою  знімають…,  
…а  сина  кують…  (Т.Шевченко);

Навколо  все  чуже.  Чуже  до  божевілля.
Цей  дощаний  театр,  злинялі  лаштунки…(Є.Маланюк);

Куди  піду?  Куди  тепер  піду?
Де  на  землі  земля  обітована?
Казарми  в  Гефсіманському  саду,  
І  всі  народи  —    як  розкрита  рана…  (Л.Костенко)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797988
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2018

Основи поетики. Анадиплозис, або Зіткнення.

Зіткнення,  або  Анадиплозис  (грецьк.  anadiplosis  —  подвоєння)  —  стилістична  фігура,  що  полягає  у  звуковому  чи  словесному  повторенні  кінця  віршованого  рядка  та  початку  наступного:
Згасає  день  за  синіми  лісами,
За  синіми  лісами  лягла  імла;
Пливуть  рожеві  хмари  небесами,
І  тихо  з  небесами  злилась  земля.
Стоять  квітки,  окроплені  росою,
Окроплена  росою,  тремтить  трава.
Мої  думки  захоплені  красою,
Захоплені  красою  мої  слова.  (Д.Загул).
3.  представляє  сполуку  епіфори  з  анафорою,  „конкатенацією  (лат.  catena  —  ланцюг),  тобто  “ланцюговою  сув’яззю”.  Існують  й  інші  назви  цього  лексико-композиційного  прийому,  зокрема,  О.Квятковський  запропонував  термін  “акромонограма”  (грецьк.  akros  —  зверхній,  зовнішній;  mono  —  один;  gramma  —  риска,  знак,  напис).  Подеколи  у  значенні  терміна  “3.”  вживається  “епістрофа”.
Епістрофа  (грец.  -  обертання)  -  стилістична  фігура,  яка  полягає  в  повторенні  одного  і  того  ж  слова  або  виразу  в  довгій  фразі  або  періоді;  в  поезії  -  словесні  повтори  на  початку  і  кінці  строфи  або  тільки  в  кінці  строф.

Яскравий  приклад  Е.  знаходимо  у  творчості  поета-лірика  А.Фета:

Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок,
Всех  в  нем  цветов  благовония  слышны,
Кудри  твои  так  обильны  и  пышны,
Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок.
Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок,
Ясного  взора  губительна  сила,  —
Нет,  я  не  верю,  чтоб  ты  не  любила:
Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок.
Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок,
Счастию  сердце  легко  предается:
Мне  близ  тебя  хорошо  и  поется.
Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок.

та  С.Єсеніна:

Свет  вечерний  шафранного  края,
Тихо  розы  бегут  по  полям.
Спой  мне  песню,  моя  дорогая,
Ту,  которую  пел  Хаям.
Тихо  розы  бегут  по  полям.
Лунным  светом  Шираз  осиянен.
Кружит  звезд  мотыльковый  рой.
Мне  не  нравится,  что  персияне
Держат  женщин  и  дев  под  чадрой.
Лунным  светом  Шираз  осиянен...
...Тихо  розы  бегут  по  полям.
Сердцу  снится  страна  другая.
Я  спою  тебе  сам,  дорогая,
То,  что  сроду  не  пел  Хаям...
Тихо  розы  бегут  по  полям.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797862
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2018

Основи поетики. Енжамбеман.

Енжамбеман,  або  Перенесення  (фр.  enjambement)  —  віршовий  прийом,  який  полягає  у  перенесенні  фрази  або  частини  слова  з  попереднього  рядка  у  наступний,  зумовлений  неспівпаданням  ритмічної  паузи  зі  смисловою.  Водночас  рядок  втрачає  свою  інтонаційну  викінченість.
Якщо  П.  небагато,  вони  служать  засобом  інтонаційного  виділення  відсіченої  віршоподілом  фрази.  Якщо  П.  багаточисельні,  вони  створюють  прозову  інтонацію,  що  майже  заглушає  віршований  ритм  (особливо  в  драматичному  вірші).  Уникнення  П.  було  властиве  класицизму,  культивування  їх  —  романтизму  і  деяким  поетичним  школам  ХХ  ст.

Розрізняють  три  різновиди  Енжамбемана.  
Найпоширеніший  —  rejet  —  фраза,  що  заповнює  попередній  рядок,  а  завершується  на  початку  наступного.  Досить  часто  спостерігається  у  віршах  Т.  Шевченка:
Не  смійтеся,  чужі  люде!
Церков-домовина
Розвалиться…із-під  неї
Встане  Україна.
Вживається  також  coutre-rejet  —  фраза,  розпочата  в  кінці  першого  рядка,  що  цілковито  заповнює  наступний  рядок:
Люби  мене  майбутню!
А  яку  —
Цього,  напевно,  я  й  сама  не  знаю
(Любов  Горбенко).
Трапляється  і  double-rejet  —  фраза,  яка  починається  в  кінці  першого  рядка  і  завершується  на  початку  наступного,  посилюючи  експресію  поетичного  мовлення:
Вертаюсь  по  Кузнечній.  Сонце
ще  тільки-тільки.  Так:  мов  тінь
квачем
(П.  Тичина).
П.  Тичина  вдавався  й  до  рідкісного  в  українській  версифікації  складового  П.,  віднадходячи  нові  семантичні  нюанси:
Великодній  дощ
тротуаром  шов
ковая  зелена
ярилась  з-під  землі.
Відомий  російський  поет  А.С.  Пушкін  застосував  П.  у  вірші  «На  холмах  Грузии  лежит  ночная  мгла…»:
На  холмах  Грузии  лежит  ночная  мгла;
Шумит  Арагва  предо  мною.
Мне  грустно  и  легко;  печаль  моя  светла;
Печаль  моя  полна  тобою,
Тобой,  одной  тобой…  Унынья  моего
Ничто  не  мучит,  не  тревожит,
И  сердце  вновь  горит  и  любит  —  оттого,
Что  не  любить  оно  не  может.

Знаходимо  П.  й  у  творчості  М.  Цвєтаєвої  «Тоска  по  родине!  Давно…»:  
Мне  всё  равно,  каких  среди
Лиц  —  ощетиниваться  пленным
Львом,  из  какой  людской  среды
Быть  вытесненной  —  непременно…
та  Ф.Тютчева  «Фонтан»:
Лучом  поднявшись  к  небу,  он
Коснулся  высоты  заветной.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797255
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.06.2018

Основи поетики. Децима.

Децима  (лат.  decima  —  десята),  або  Еспінела  (за  прізвищем  іспанського  поета  XVI  cm.  В.  Еспінеля)  —  10-рядкова  строфа  зі  сталою  схемою  римування:  аббааггддг.  Перший  чотиривірш  мав  зав’язку  ліричної  колізії,  останній  —  її  розв’язку.  Децима  вживалася  в  іспанській  поезії  і  як  віршована  форма  глоси.  Подеколи,  передовсім  у  російській  поезії  (Г.Державін,  О.Радищев),  терміном  Децимою  називали  10-рядкову  одичну  строфу,  найчастіше  з  чотиристопним  хореєм,  де  сполучався  чотиривірш  (абаб)  з  шестивіршем  (ггдеед).  
“Ода  на  перший  день  травня  1761  року”  українського  поета,  церковного  і  освітнього  діяча,  професора  Київської  академії,  настоятеля  різних  монастирів  І.Максимовича  написана  децимою:

Не  Гесперидов  сад  прекрасный
Мой  дух  и  мысль  к  себе  влечет
Ручей,  где  ключ  журчит  прозрачный
И  смертным  плод  златый  растет.
Но  взор  туда  мой  нынь  стремится,
Где  Май  судил  на  свет  открыться
С  добром  и  счастием  своим.
Там  рощи  и  поля  красятся,
Убранством  новым  веселятся.
И  вся  тварь  днем  довольна  тем.

І.Котляревський  у  “Пісні  на  Новий  1805  год  князю  Олексію  Куракіну”,  яка  лягла  в  структурну  основу  поеми  “Енеїда”,  також  використовував  дециму:
Гей,  Орфею,  небораче!
Де  ти  змандровав  від  нас?
Як  би  тільки  ти,  козаче,
Мні  під  сей  згодився  час!
Кажуть  про  тебе  іздавна,
Що  у  тебе  кобза  гарна,
Кобза  дивная  така,
Що  лиш  забряжчиш  руками,
То  і  гори  з  байраками
Стануть  бити  гопака.

 До  Децими  зверталися  й  інші  українські  поети,  зокрема  Юрій  Клен  в  епопеї  “Попіл  імперій”  (у  третій  її  частині),  що  зумовлювалося  композиційними  потребами  цього  твору:

[…]  Зі  звички  буду  тільки  ямбом
Вам  баналюки  тут  плести.
Та  й  то  лиш  чотиристоповим:
пан  Котляревський  ним  писав,
коли  мене  він  славословив,
коли  гекзаметр  занедбав.
Строфа  —  мій  віз,  рядки  —-  колеса,
а  тих  коліс  у  возі  десять.
їх  ритмом-ободом  стягніть,
Мастіть  їх  дьогтем  —  серця  кров’ю
і  рими-шпиці  яворові
мені  крутити  поможіть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797025
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 25.06.2018

Основи поетики. Амебейна композиція

Амебейна  композиція  (грецьк.  amoibdios  —  взаємний)  —  будова  художнього  твору  за  принципом  смислового  та  синтаксичного  паралелізму,  повторення  композиційно  важливих  частин  (фрагментів,  образів,  стилістичних  прийомів  тощо),  де  обидві  теми  набувають  особливої  ускладненості  та  контрастності,  почергово:
Загорнуте  у  сутінки  обличчя,
мандрівки  серед  пожовтілих  гір…
(Такі  осінні,  суто  романтичні
рядки  собі  лягають  на  папір).
Подекуди  листочки,  наче  ноти.
По  них  і  награвав  вітерець…
(Нечистий  шепче:
—  Кинь  пусте  молоти,
Зелений  змій  виля  хвостом,  як  пес).
Вплітаються  назовсім  у  волосся
липкого  павутиння  ниточки…
(Та  голова  наполовину  боса,
а  як  далеко  ще  оті  вінки).
І  клоунів  розмови  безтолкові
приглушує  мелодія  дощів,
(Рудий  регоче,  білий  хмурить  брови
усе  життя  у  кожного  в  душі)    (В  Кожелянко).
Характеризуючи  цей  тип  композиції,  деякі  дослідники  зауважують,  що  суть  її  "в  тотожності  синтаксичної  структури,  репліки  чи  контррепліки  двох  співрозмовників  або  в  певній  закономірності  перегуку  двох  хорів"'.  Приклад  амебейної  композиції  знаходимо  у  творі  німецького  романтика  Людвіга  Улянда:
Чи  бачив  ти  замок  високий,
Замок  над  широм  морським?
Тихо  пливуть  оболоки
Рожеві  і  золоті  над  ним.
В  води  дзеркальні,  сумирні
Хотів  би  схилитись  він
І  в  хмари  піднятись  вечірні
В  їх  осяйний  рубін.
Бачив  я  замок  високий,
Замок  над  миром  морським.
Слався  туман  глибокий
І  місяць  стояв  над  ним.
(Переклад  Михайла  Ореста)
Амебейна  композиція  найбільше  поширена  в  тенцонах  і  пасторалях  трубадурів.
Принцип  композиції  амебейного  вірша  полягає  у  паралельному  розвитку  двох  мотивів;  має  різні  форми.  Подеколи  другий  рядок  такого  вірша  у  дещо  зміненому  вигляді  повторює  мовлене  у  першому:
Серед  поля  попід  небом  жито  жала.
Жито  жала  попід  небом  серед  поля.
Вітер  віяв,  сонце  гріло,  дожинала.
Дожинала,  сонце  гріло,  вітер  віяв    (О.  Олесь).
Амебейна  композиція  була  започаткована  в  Елладі,  зосібна  під  час  діалогічного  виконання  пісень.  Такі  тенденції  спостерігаються  і  в  українському  фольклорі  (“А  ми  просо  сіяли…”).
А  ми  просо  сіяли,  сіяли,
Ой  дід-ладо,  сіяли,  сіяли.

–  А  ми  просо  витопчем,  витопчем.
Ой  дід-ладо,  витопчем,  витопчем.

–  А  чим  же  вам  витоптать,  витоптать,
Ой  дід-ладо,  витоптать,  витоптать?

–  А  ми  коней  випустим,  випустим,
Ой  дід-ладо,  випустим,  випустим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795327
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2018

Основи поетики. Дієреза

[b]Дієреза  [/b](грецьк.  —  розмежованість,  роздільність)  —  в  античній  версії  —  заміна  довгого  складу  в  стопі  двома  короткими.  В  силабо-тоніці  дієреза  вживається  за  вимогами  метроструктури.  
Яскравий  приклад  дієрези  зустрічаємо  у  творах  Б.Грінченка  «Убогії  ниви,  убогії  села”,  коли  додається  зайвий  голосний  у  слові.  Іноді  голосний  опускається,  коли  замість  слова  “Україна”  вживається  “Вкраїна”  чи  “Украйна”:

Ідіте  на  Вкраїну,
Заходьте  в  кожну  хату  —
Ачей  вам  там  покажуть
Хоч  тінь  його  розп’яту
(П.Тичина).
Дієреза,  як  і  афереза,  пов’язана  з  чергуванням  звуків  української  мови  і  з  розкладанням  дифтонгів  на  їх  складники,  що  майже  не  спостерігається  в  сучасній  поезії,  хоч  окремі  випадки  трапляються,  як-от  у  підляського    поета  Ю.Гаврилюка:

Міесець  вбрався  в  хмару  в
міедну  зброю
свіетло  його  догасає
Через  небо  пронюосся
Віетьор  хмари  перевертає
розносіт  звуон  вікуов  […].

Назва  «Підляський»  ґрунтується  на  історичній  назві  території  поширення  говірок  —  Підляшшя  (біл.  Падляшша,  пол.  Podlasie).  Назва  походить  від  словоспулучення  «під  ляхами»,  тобто,  біля  (близько)  поляків.  Оскільки  чіткої  межі  між  українськими  та  білоруськими  говірками  на  Підляшші  не  існує,  існують  різні  погляди  щодо  того,  де  є  межа  поширення  української  та  білоруської  мов.
Подібне  спостерігається  в  поезіях,  написаних  діалектом.
Афереза  (грецьк.  apheresa  –  букв.:  позбавлення)  –  утинання  певних  звуків  у  слові  задля  уникнення  збігу  їх  та  дотримання  вимог  віршової  метроструктури.
Яскравим  прикладом  застосування  аферези  є  поезія  П.  Тичини:

Приїхало  до  матері  да  три  сини,
Три  сини  вояки,  да  не  днакі,
Що  дин  за  бідних,
Другий  за  багатих...

У  поетичних  творах  також  спостерігається  чергування  звуків  “і”  та  “й”,  “в”  та  “у”,  “з”  та  “із”  або  “зі”  тощо,  зумовлене  евфонічним  принципом  української  мови,  а  також  вливом  віршового  розміру.  Приміром:  “Непевний  кроче  мій,  іди!  “Непевний  кроче  мій,  не  йди”  (М-Вінграновський)  або  “Вгору!  Щоб  мигтіли  зіроньки  між  рук”  (В.  Чумак).  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790135
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2018

Основи поетики. Віланела

[b]Віланела,[/b]  або[b]  Віланель[/b]  (фр.  villanelle,  від  лат.  villanus  —  селянський)  —  у  добу  середньовіччя  —  пісня  пастухів;  у  добу  Відродження  —  пісня  про  кохання,  стилізована  під  сільську  пісню.

Строфічна  будова  віланелі  досить  складна:  має  6  тривіршів  однакової  структури,  схожих  на  терцини,  і  останній  19-й  рядок.  
Всі  рядки  охоплені  двома  римами,  з  яких  одна  зв’язує  13  рядків  (1-й  та  3-й  рядки  кожного  тривірша  і  заключний),  а  друга  —  6  рядків  (середні  рядки  всіх  шестивіршів).  Водночас  1-й  рядок  повторюється  повністю  у  6-му,  12-му  і  18-му,  а  третій  —  у  9-му,  15-му,  19-му;  вони  містять  основну  думку  віланелі,  віршовий  розмір  якої  —  чотиристопний  хорей,  подеколи  —  ямб.  


Звертався  до  віланелі  французький  поет  XVI  ст.  Ж.Пассер:

Загубив  я  милу  фею,
Що  майнула,  як  весна.
Поспішу  я  вслід  за  нею.

Ти  в  розлуці  із  зорею?
Значить,  доля  в  нас  одна:
Загубив  я  милу  фею.

Вірю  спраглою  душею,
Як  твоя  любов  міцна:
Поспішу  я  вслід  за  нею.

Я  з  тобою,  мов  з  ріднею,
Знов  ділю  печаль  без  дна.
Загубив  я  милу  фею.

Без  її  краси  —  лілеї
Все  —  мов  пустка  мовчазна.
Поспішу  я  вслід  за  нею.

Смерте,  владою  своєю  .
Скористайся,  навісна:
Загубив  я  милу  фею,

Поспішу  я  вслід  за  нею


Деякі  поети  розподіляють  віланель  не  на  6  тривіршів  й  висновкову  строку,  а  на  5  тривіршів  й  1  чотиривіршя.  Римування  йде  на  середній  (другий)  рядок  кожного  з  тривіршів,  й  на  другий  та  четвертий  строки  чотиривірша.  Певною  мірою,  це  впливає  на  сутність  поетичної  форми  як  такої,  але  це  не  ключова  риса  віланелі.  

Головне,  що  Віланель  –  тексто-музичної  поезія,  або  як  ще  прийнято  казати  —  мелодекламована  поезія.  Єдиний  фактурний  ритм  притаманний  цій  формі  і  в  деякому  сенсі  є  секретною  зброєю  —  не  структура  рим,  а  спосіб  читання.

У  кінці  XIX  століття  відбулося  умовне  відродження  віланели  в  англійській  поезії.  Цікавим  прикладом  сучасної  віланели  є  «Do  not  go  gentle  into  that  good  night»  валійського  поэта  Ділана  Томаса,  що  була  процитована  у  фільмі  Крістофера  Нолана  "Інтерстелар".  

Не  йди  покірно  в  тиху  добру  ніч,
Сонце  на  схилі  дня  підпалить  старовинь.
Та  смерті  світла  дай  хутчіш  відсіч.  

Замудрені  пруть  темряві  настріч  .
Бо  їх  слова  не  блиснули  крізь  синь
Прошу  не  йдіть  в  ту  тиху  добру  ніч,

Чеснотні  заволають  пліч  о  пліч    
Що  вчинки  стануть  ніби  марний  тлін  
Та  смерті  світла  дайте-но  відсіч.

Хоробрії,  що  вкрали  в  сонця  свіч  
Запізно  розпізнали  сум  стежин
Але  не  йдіть  в  ту  тиху  добру  ніч

Зчерствілі  бачать  смерть  як  плотську  річ
Чи  як  метеоритний  блиск  світил
Та  смерті  світла  дайте-но  відсіч.

О,  батьку,  зі  своїх  сумних  вершин  
Благослови,  тут  знизу  молить  син  
Не  йди  покірно  в  тиху  добру  ніч,
Та  смерті  світла  дай  хутчіш  відсіч.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788714
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2018

Основи поетики. Газель

[b]Газель[/b]  —  це  ліричний  вірш,  складений  не  менш  як  з  3-х  і  не  більше  ніж  з  12-ти  бейтів  (двовіршів),  пов’язаних  наскрізною  моноримою  кожного  другого  рядка  (крім  першого  бейта  з  парним  римуванням)  за  схемою  метричної  основи  аруза:  аа,  ба,  ва,  га...  

Завершені  за  думкою  строфи  не  пов’язані  між  собою  фабулою,  їх  об’єднує  спільний  мотив.  У  кінцевому  бейті  автор  неодмінно  називає  своє  ім’я  (літературний  псевдонім).  

Основний  зміст  газелі  —  любов,  туга  закоханого,  подеколи  філософські  медитації,  перейняті  вченням  суфізму  та  анакреотичними  настроями,  втіленими  в  алегоріях.  Ця  форма  як  відгалуження  касиди  виникла  у  VII  ст.  в  арабській  та  перській  поезії,  невдовзі  поширилася  в  тюркомовних  літературах,  вплинувши  на  індійську  та  уйгурську.  

Ось,  наприклад,  вірш  Абу  Абдаллаха  Джафара  Рудакі  (з  перської  переклав  В.  Мисик)

Коли  повіє  з  Бухари,  із  дорогого  краю,-
Жасмину,  мускусу,  троянд  я  пахощі  вдихаю.

Усім  жінкам,  чоловікам,  що  той  вітрець  почують,
Здається,  що  доходить  він  з  Хотана,  із  Китаю.

Ні,  вітерець  такий  легкий  не  долетить  з  Хотана,
Він  од  тієї  завітав,  що  я  давно  кохаю.

Моя  туркене  промітнá,  і  твій  халат  в  розлуці
Мені  сорочкою  приснивсь,  легким  убранням  маю.  

Я  вечорами  все  дивлюсь  туди,  де  шлях  на  Йємен,
Бо  там  є  зірочка  Сухайль,  Сухайль,  що  я  шукаю.  

Моя  ти  зіронько,  мені  здаєшся  ти  святою,
I  я  святе  твоє  ім'я  від  натовпу  ховаю.  

Та  тільки  мову  розпочну  -  і  сам  собі  на  диво
Твоє  наймення  дороге  найпершим  називаю.


Європейський  читач  вперше  познайомився  з  газеллю  в  латиномовній  інтерпретації  Т.Гайда  (1767).  Першим  до  газелі  в  Європі  звернувся  Й.-В.Гете,  котрий  написав  свій  “Західно-східний  диван”.

Газелі  зустрічаються  і  в  доробку  українських  поетів,  а  саме  у  віршах  І.Франка,  В.Поліщука,  Д.Павличка  та  ін.  У  творчості  А.Казки  ця  віршована  форма  зазнала  певної  зміни.  Зокрема,  не  вживається  [b]сфрагіда[/b]  (згадка  автором  свого  імені  чи  прізвища  у  віршовому  творі),  а  після  монорими  застосовано  рефрен:

Хлоп’ятком  бігав  я  в  садку  —  то  був  лиш  сон!
Ласкало  сонце  у  щоку  —  то  був  лиш  сон!

І  сад  здававсь  старий,  густий,  і  так  було
В  нім  любо  гратись  в  холодку  —  то  був  лиш  сон!

І  батько,  й  ненька,  і  брати,  і  сестри  —  де  воно?
Все  щезло,  мов  луна  в  гайку,  —  то  був  лиш  сон!

Й  знов:  монастир,  вечерень  сум  й  тужливий  дзвін,
Тра  канонаршить  хлопчаку  —  то  був  лиш  сон!

А  далі  вже  зашумував  Красою  Всесвіт  —  пить
Кохання  келих  юнаку  —  то  був  лиш  сон!

Чарівний  сон  —  а  я  повірив,  що  в  журбі,
В  самотині  шептать  в  кутку  —  то  був  лиш  сон!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788271
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2018

Основи поетики. Моновірш

Моновірш  (грец.  μονόστίχοζ  —  одновірші,  від  μόνοζ  —  один  і  στίχοζ  —  рядок,  вірш)  —  вірш  з  одного  рядка,  написаний  легко  впізнаним  віршованим  розміром.  Сприймається  як  вірш  тільки  на  фоні  розвиненої  поетичної  традиції  даного  розміру  або  в  контексті  поетичної  книги.

[b]Ознаки  жанру[/b]

Постійною  ознакою  моновіршу  є  ритм.  «Однострока»  створюється  звуковими,  синтаксичними  або  метричними,  повторами.  

Моновірш  належить  до  таких  форм,  які  мають  назву  «удетерон»  (грец.  «ні  те,  ні  інше»).  
Деякі  віршознавці,  наприклад,  І.  Качуровський  уважають,  що  моновіршем  є  не  лише  окремі  твори,  але  й  такі  форми,  які  завдяки  своїй  ритміко-синтаксичній  та  змістовній  завершеності  набувають  статус  окремого  художнього  цілого  і  можуть  вилучитися  із  контексту  твору  як  самостійні  одиниці.
 
Це  підтверджується  й  тим,  що  безліч  віршованих  висловів  І.  Котляревського,  О.  Грибоєдова  та  й  навіть  народних  байкарів  стали  «крилатими».
І  це  не  кажучи  про  сентенції,  гіоми,  які  за  характером  ладні  слугувати  епіграфом,  ремінісценцією,  пародією,  перифразом  і  навіть  усним  побутуванням  у  народному  середовищі.  
Та  в  цих  випадках  подібні  вислови  набувають  значення  моновірша,  але  змінюють  авторську  настанову.

Проблемним  є  строфічний  характер  моновірша.  Переважна  більшість  дослідників  не  відносить  моновірш  до  строфічних  форм.  Віршознавці  (Т.  Наварро  Томас,  І.  Качуровський)  підкреслюють,  що  моновірш  лише  відіграє  роль  міністрофи  в  прислів'ях,  заголовках,  епіграфах  тощо.

Моновірш  присутній  як  у  фольклорних,  так  і  в  літературних  жанрах.  До  першого  належить  загадка,  прислів'я,  приказка.  До  другого  —  афоризм,  гасло,  слоган,  реклама,  враховуючи  вигуки  вуличних  торговців,  а  також  написи  на  будівлях,  брамах,  візках.  До  форми  О.  Квятковський  залічує  й  народні  «страждання»,  себто  невеликі  пісеньки-приспівки,  що  складаються  з  двох  рядків  переважно  по  8  складів.  До  форми  моновірша  відносять  епітафії  та  епіталами.

[b]Моновірш  як  жанр  у  сучасній  літературі[/b]

В  сучасній  авангардній  поезії  моновірші  зустрічаються  з  такими  жанровими  назвами,  як  «Роман  в  один  рядок».  «Роман  у  народному  дусі»  (В.  Марков).

Гнучкість  змістовної  форми  моновірша  проглядається  і  в  його  стильових  можливостях.  Діапазон  мовленнєвого  забарвлення  коливається  від  високої  патетики  до  постмодерністського  «чорного  гумору».  

Крім  того,  форма  характеризується  здатністю  до  різного  роду  експериментальних  навантажень,  що  зумовлює  зростаючий  інтерес  до  нього,  насамперед,  з  боку  авангардистських  поетів  (В.  Каменський,  Д.  Бурлюк,  В.  Ерль,  Б.  Констриктор).

Джерела:
1)  http://litmisto.org.ua/?p=17154
2)https://uk.wikipedia.org/wiki/Моновірш

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786256
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2018

Основи поетики. Колисанка

[b]Колиса́нки,  або  Колиско́ві  пісні[/b]  [i](нім.  Wiegelied,  англ.  lullaby,  франц.  berseuse,  рос.  колыбельные  песни)[/i],  —  жанр  дитячого  фольклору,  твори  якого  призначені  для  присипляння  немовляти,  близький  до  родинно-побутових  пісень  та  замовлянь,  генетично  найдавніший  в  усній  народній  творчості.  Маючи  просту  наспівну  мелодію,  традиційний  зміст,  усталену  систему  образів  (сон,  дрімота,  кіт-воркіт,  гулі,  журавка,  мальована  колиска),  колисанки  приваблюють  тонкою  евфонією,  інструментуванням,  аугментативами  («як  вишенька  на  вишеньці,  /  так  дівчинка  в  колисочці»),  кардіоцентризмом,  оптимістичним  настроєм,  іноді  м’яким  гумором,  за  допомогою  яких  виражається  глибина  материнського  почуття.  
Колисанки  за  формою  є  лаконічними,  переважно  монологічними  строфами  з  довільною  кількістю  рядків,  регулярним  чи  спорадичним  римуванням,  звуконаслідуванням,  рефренами  у  вигляді  асонансних  груп,  наприклад  а-а-а,  тавтологій  (люлі-люлі,  гойда-гойда  тощо),  риторичними  питаннями.  Суворого  канону  тут  немає,  переважає  практика  варіативності,  імпровізації.  Дещо  монотонна  за  співом,  вона  супроводжується  зграбними  рухами,  погойдуваннями,  що,  за  народним  повір’ям,  стимулює  ріст  і  розвиток  дитини,  колисанка  не  лише  присипляє  немовля,  а  й  за  допомогою  магії  слова  залучає  до  духовного  світу  людини,  тому  з  погляду  етнопедагогіки  вважається  одним  із  перших  важливих  засобів  формування  повноцінної  особистості.  Приклад  колисанки,  пов’язаної  із  замовлянням:  
Ой  спи,  дитя,  без  сповиття,  
Поки  мати  з  поля  прийде  
Да  принесе  три  квіточки  
Одна  буде  дрімливая.  
Друга  буде  сонливая,  
А  третя  щасливая  
Ой  щоб  спало  —  щастя  мало,  
Да  щоб  росло  —  не  боліло,  
На  серденько  не  скорбіло!  
Ой  рісточки  у  кісточки  
Здоров’ячко  на  сердечко,  
Розум  добрий  в  головоньку,  
Сонки-дрімки  у  віченьки!  
Колисанки  викликали  інтерес  у  фольклористів,  зокрема  М.  Дерлиці,  Н.  Заглади.  На  їх  основі  постали  літературні  колисанки,  що  мають  ознаки  стилізації,  але  частіше  утворюють  самостійний  жанр  «Ой  люлі,  люлі,  моя  дитино»  Т.  Шевченка,  «Над  колискою»  С.  Руданського,  «Колискова»  Лесі  Українки  та  ін.

Джерело:  Літературознавча  енциклопедія:  У  двох  томах.  Т.1  /  Авт.-уклад.  Ю.  І.  Ковалів.  —  К  :  ВЦ  «Академія»,  2007.  —  С.  498  (Енциклопедія  ерудита)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767463
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2017

Основи поетики. Канцона

[b]Канцо́на,  або  Кансо́на[/b]  [i](італ.  Canzone  –  пісня)[/i],  —  напівтверда  строфічна  форма  середньовічної  лірики  трубадурів  Провансу  (Бернарт  де  Вентадорн,  Джауфре  Рюдель,  Бертран  де  Борн  та  ін),  пісня,  власне  вірш  кансо  про  лицарську  любов,  зумовлений  культом  Дами.  Походить  від  народного  хороводу,  пов’язаного  з  рухом  його  учасників,  півколо,  повернення,  коло.  
Будова  канцони  була  строго  строфічною,  часто  з  наскрізним  римуванням,  схема  якого  у  кожного  твору  виявлялася  своя,  характеризувалася  ізометризмом.  Зазвичай  строфа,  яких  нараховувалося  п'ять-сім,  складалася  з  двох  частин:  висхідної  з  почерговим  розташуванням  довгих  та  коротких  версів,  поділеної  на  «два  кроки»,  та  низхідної,  тобто  коди.  Остання  строфа  (торнада)  була  коротшою  за  інші,  присвячувалася  Дамі  серця.  
Із  Провансу  канцона  поширилась  у  Північній  Франції,  Італії,  Іспанії,  де  набула  канонічного  вигляду,  зокрема  у  доробку  Данте  Аліг’єрі  (назвав  канцоною  частину  «Пекла»  з  «Божественної  комедії»,  присвятив  аналізу  жанру  другу  книгу  «De  volgan  elogio»),  Дж.  Боккаччо  та  ін.  Її  розквіт  виражений  лірикою  Ф.  Петрарки,  автора  збірки  «Канцоньєре»,  канцони  «До  Італії»:  
[...]  Прошу,  моя  канцоно,  
Розважливо  і  лагідно  лунай,  
Бо  йти  тобі  на  можновладні  люди,  
У  кого  повні  груди  
Пихи,  омани  й  гордощів  украй  
Їх  правда  —  завжди  ворог.  Знай,  
Ти  знайдеш  відгук  і  прихильність  щиру  
Лиш  в  колі  обранців  тіснім  
«Чи  чуєте?  —  скажи  ти  їм,  —  
Я  йду  й  волаю  Миру!  Миру!  Миру!»  
(переклад  Д.  Паламарчука)  
В  українській  літературі  канцона  відома  в  перекладах  І.  Франка,  М.  Бажана  та  ін.  Українські  поети  рідко  зверталися  до  цієї  форми.  Так,  у  циклі  «Весна»  В.Самійленка,  крім  сонетів,  містяться  дві  канцони:  
Вона  вже  йде,  
І  серце  жде  
Її,  як  кралю  молоду,  
Іди  скоріш,  
Мене  потіш,  
Тобі  назустріч  я  піду  
В  ряснім  гаю  
Журбу  свою  
Забуду,  щастя  там  знайду,  
По  муках  всіх  
До  чар  твоїх  
З  сльозами  щастя  припаду  
Тобі  ясній,  
Тобі  благій  
Я  розповім  свою  біду,  
Твоїм  квіткам,  
Твоїм  пташкам  
Гучні  я  співи  заведу  
Іди  ж  мерщій!  
В  природі  свій  
Я  чую  вже  твою  ходу  
Красо  моя!  
Зустріну  я  
Тебе,  як  кралю  молоду.

Джерело:  Літературознавча  енциклопедія:  У  двох  томах.  Т.1  /  Авт.-уклад.  Ю.  І.  Ковалів.  —  К  :  ВЦ  «Академія»,  2007.  —  С.  461  (Енциклопедія  ерудита)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766739
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2017

Основи поетики. Катрен

[b]Катре́н[/b]  [i](франц.  quatrain,  від  quatre  чотири)[/i]  —  чотиривірш,  строфа  з  чотирьох  рядків  із  суміжним,  перехресним  чи  кільцевим  римуванням,  у  якій  можуть  чергуватись  будь-які  клаузули,  інколи  має  монориму,  будь-який  холостий  віршовий  рядок.  Вживається  і  в  неповному  римованому  вірші  (рубаї),  і  в  неримованому.  Структура  катрена  сприяє  досягненню  оптимального  ритмоінтонаційного,  синтаксичного  та  смислового  значення,  як  у  строфі  з  перехресним  римуванням  (abab)  з  вірша  «Хитрувато  моргали  зорі»  Б.  Мамайсура:  
Словом,  ніч  була,  як  у  казці  —  
Гарна  свіжа,  п’янка,  туга  
Ну,  якої  тобі  ще  трясці,  
Дорогий  мій  читачу,  га!  
Інколи  термін  «катрен»  вживається  для  означення  викінченого  за  думкою  та  формою  чотиривірша  (мініатюри):
Архангел  Михаїл  Собор  Бориса  й  Гліба  
Видовищ  даждь  нам  днесь.  А  там  —  вина  і  хліба  
Хрещатик  янголят  А  пахне  диким  полем.  
Ми  виспівали  гріх,  коли  гріхи  одмолим?
(Д.  Кремінь)  
У  сучасному  віршознавстві  катреном  називають  будь-який  чотиривірш  з  різною  формою  римування  (парною,  охопною,  моноримною  тощо),  навіть  якщо  він  є  складником  твердих  строфічних  структур  (сонет).  Варіативності  чотиривірша  досягають  комбінуванням  системи  віршування,  метра,  розміру,  різновидів  і  комбінацій  клаузули  та  рими.  І.  Качуровський  («Строфіка»)  розглядає  тридцять  різновидів  римованого  катрена.  Поетичну  дефініцію  такого  чотиривірша  подав  Б.-І.  Антонич  у  вірші  «Про  строфу»:  
Чотири  рівнобіжники  на  мапі  серця,  
чотирикутник  радості  та  болю,  
чотири  припряжки  до  боку,  що  не  зветься,  
що  входить  клином  —  між  чуття  та  волю.

Джерело:  Літературознавча  енциклопедія:  У  двох  томах.  Т.1  /  Авт.-уклад.  Ю.  І.  Ковалів.  —  К  :  ВЦ  «Академія»,  2007.  —  С.  468  (Енциклопедія  ерудита)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766148
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2017

Основи поетики. Буколіка

[b]Буко́ліка[/b]  [i](англ.  idyl,  bucolic,  pastoral,  франц.  bucohque,  idylle,  нім.  Idylle,  польс.  sielanka,  від  грец.  bukolikos    –  пастушачий)[/i]  —  жанр  античної  пасторальної  поезії  у  вигляді  монологів  та  діалогів,  у  яких  змальовувалося  вільне,  безтурботне,  щасливе  життя  на  селі.  
Буколіка  започаткована  в  Елладі  Теокрітом  (III  ст.  до  н.е.),  який  спирався  на  міфічне  уявлення  пастуших  та  мисливських  народів  про  вмирання  та  воскресіння  бога  (культ  Адоніса),  про  сицилійського  пастуха  Дафніса,  автора  перших  пастуших  пісень.  Сюжет  про  Дафніса  і  Хлою  став  основою  роману  «Дафніс  і  Хлоя»  Лонга,  вплинувши  на  новоєвропейську  пастораль.
Для  неї  характерний  дактилічний  гекзаметр  з  обов’язковою  другою  цезурою  (після  четвертої  стопи)  і  спондеем  (у  п’ятій),  на  противагу  гекзаметру  епосу.  Антична  буколіка  могла  мати  вигляд  наративу  або  діалогу.  Персонажі  зазвичай  вдавалися  до  агону  на  тлі  погідного  південного  краєвиду  —  амебейного  співу,  коли  другий  герой  мусив  розвинути  тему,  порушену  першим.  Теокріт  створював  або  реалістичні  образки  з  характерним  для  них  місцевим  колоритом,  або  літературну  забаву  із  прихованою  суспільно-побутовою  проблематикою.  Таким,  зокрема,  є  його  твір  «Рибалки»,  в  якому  Ольпіс  та  Асфілон  намагаються  з’ясувати  зміст  химерного  сновидіння,  яке  бачив  Асфілон.  Сутність  жанру  була  виражена  поетом  у  вірші:  
Друже,  награй  мені  щось,  ради  Муз.  
на  флейті  подвійній,  
Радо  з  тобою  і  я,  взявши  пекиду  свою.  
Струни  рукою  торкну,  
і  Дафніс-пастух  на  сопілці,  
Склеєній  воском,  
також  пісню  почне  чарівну  
Станемо  в  тіні  розлогого  дуба  позаду  печери,  
І  стрепенеться  нараз  Пан-козопас  уві  сні  
(переклад  А.  Содомори)  
Увага  до  буколіки  посилилася  в  добу  передренесансу  та  Ренесансу,  передусім  в  Італії  (Данте  Аліг’єрі,  Ф.  Петрарка,  Т.  Тассо,  Я.  Саннадзаро  та  ін.),  у  Франції  (П.  Ронсар  та  ін.),  де  вона  збагатилася  нараційними  і  драматичними  елементами,  в  Англії  (Ф.  Сідней,  Е.  Спенсер),  у  Польщі  (Я.  Кохановський,  А.  Збилітовський).  Персонажі,  перевдягнені  в  пастуші  костюми,  брали  участь  у  подіях,  що  відповідали  новому  місцю  і  часу,  вели  бесіду  про  злободенні  явища  у  формі  пастушої  пісні,  ліричної  сповіді,  панегірика  чи  моралізації.  Така  специфіка  буколіки  зумовила  легкість  її  використання  у  театральних  постановках.  Класицизм  стилізував  жанр,  пристосував  його  до  палацових  смаків  (А.  Нарушевич),  період  рококо  зумовив  появу  еротичних  настроїв  (Я.  Шимановський),  представники  сентименталізму  зображували  людину  рефлексійну,  схильну  до  ліризму,  додавали  до  теократичної  традиції  місцеві  та  простолюдні  ознаки  (С.  Гесснер,  Ф.  Наринський,  Ф.  Д.  Князнін).  
Відлуння  буколічних  мотивів  спостерігається  і  в  українській  поезії  XVIII  ст.,  зокрема  у  творчості  Григорія  Сковороди  («О  селянський  милий,  любий  мій  покою  »).  До  різновидів  буколіки  належать  пастораль,  еклога,  ідилія  тощо,  наявні  у  доробку  багатьох  ліриків.  Особливої  уваги  буколіці  надавали  «неокласики»  (М.  Зеров,  М.  Рильський  та  ін.).  Цікаві  приклади  буколіки  лишив  у  своїй  поетичній  спадщині  В.  Мисик:
Що  ж,  запрягай  корівок,  Трохиме,  
пора  вирушати!  
Хмар  порідшало,  тільки  
на  грецькому  темно  ще  
Як  же  всім  ці  дощі  увірились!  
Стерні  давно  потонули  
В  буйній  отаві  Над  шандрою  
бджоли  дзвенять  на  осонні  
Копи  давно  посіріли  й  приплюскли,  
зерно  проростає  —  
Важко  й  навильник  тепер  од  землі  одірвати!
А  потім  довго-довго  корови  везуть  
невисоку  гарбичку  
До  слободи,  що  далеко  темніє  садками  […]


Джерело:  Літературознавча  енциклопедія:  У  двох  томах.  Т.1  /  Авт.-уклад.  Ю.  І.  Ковалів.  —  К  :  ВЦ  «Академія»,  2007.  —  С.  149  (Енциклопедія  ерудита)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765943
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2017

Основи поетики. Лімерик

[b]Лі́мерик[/b]  [i](англ.  limerick)[/i]  —  жанр  гумористичної  поезії,  джерелом  якої  є  фольклор;  імпровізована  застільна  пісня,  нісенітниця,  завершувана  приспівом  «Чи  приїдеш  ти  в  Лімерик?»,  названий  за  ірландським  містом  Лімерик.  За  іншою  версією,  твори  цього  жанру  поширили  ветерани  ірландських  бригад,  які  перебували  у  складі  французької  армії  (1691—1771).
Поняття  з’явилося  у  словниках  приблизно  в  1876,  хоча  вживалося  значно  раніше,  було  зафіксоване  у  збірниках  «Історія  шістнадцяти  дивовижних  бабусь»  (1820),  «Випадки  із  життя  та  пригоди  п’ятнадцяти  джентльменів»  (1822).  Його  використовував  англійський  (за  походженням  ірландець)  художник  і  поет  Е.  Лір  (збірка  «Книга  нісенітниць»,  1846),  який  дещо  змінив  традиційну  віршову  форму,  назвав  її  нонсенсом.  Йдеться  про  жартівливі  епіграми  на  будь-яку  тему,  яким  властиві  комічно-гротескні  деталі,  каламбури,  парономазії.  Тут  одивнення  відбувається  на  основі  словесної  гри  із  застосуванням  нетипової  орфографії.  
Складається  з  п’яти  версів  (рядків)  із  римою  [b]aabba[/b],  із  тристопним  анапестом  у  першому,  другому,  п’ятому  версах,  із  двостопним  —  у  третьому  та  четвертому.  Однак  система  римування  може  бути  порушена,  як  і  кількість  стоп  у  віршовому  рядку,  бо  вирішальне  значення  надається  розкутій  інтонаційно-синтаксичній  структурі.  Е.  Лір  об’єднав  третій  та  четвертий  верси  в  один  із  внутрішньою  римою:
Грав  дудар  на  дуду  без  угаву  
Зирк  —  аж  змій  йому  лізе  в  халяву!  
Та  він  грав-вигравав,  
Поки  драла  змій  дав  —  
Від  музики,  що  грав  без  угаву  
(переклад  О  Мокровольського)  
Зверталися  до  форми  лімерика  також  А.  Теннісон,  А.  Суінберн,  Дж.  Р.  Кіплінг,  Р.  Л.  Стівенсон,  Марк  Твен,  Ю.  Тувім,  С.  Баранчик,  А.  Качан,  Юрко  Позаяк  та  ін.
Жив-був  хлопець  в  далекому  Фастові,
він  записував  файні  подкасти,
та  упертий  народ
не  купує  айпод,
і  не  слухає  Фастів  подкасти.
(А.  Качан)
Роальд  Дал  у  дитячій  повісті  «Матильда»  про  геніальну  дівчинку  також  вдається  до  жанру  лімерика.  Героїня  повісті  Матильда  у  перший  же  день  навчання  в  школі  експромтом  складає  свій  лімерик  про  вчительку:
Ми  всі  задаємо  щоденні
питання  про  вчительку  Дженні:
«Чому  це  в  неї
лице  мов  у  феї,
казкове?»  Дива  незбагненні!
(Переклад  Віктора  Морозова)

Джерело:  Літературознавча  енциклопедія:  У  двох  томах.  Т.1  /  Авт.-уклад.  Ю.  І.  Ковалів.  —  К  :  ВЦ  «Академія»,  2007.  —  С.  557  (Енциклопедія  ерудита)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765780
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2017

Основи поетики. Акцентний вірш

[b]Акцентний  вірш[/b]  [i](лат.  accentus:  наголос,  слово  і  versus:  повтор,  поворот)[/i]  —  тонічний  вірш,  ритміка  якого  ґрунтується  на  відносному  врівноваженні  кількості  наголосів,  тобто  на  однаковій  кількості  акцентів  (від  одного  до  чотирьох)  у  версі*  при  різній  кількості  ненаголошених  складів  у  межах  віршових  рядків  та  між  наголосами  в  середині  цих  рядків,  динамічніший  порівняно  з  дольником  чи  тактовиком.  
Кількість  складів  у  рядку  та  ненаголошених  складів  довільна,  непередбачувана,  найпоширеніші  триіктовий  та  чотириіктовий  верси,  часто  спостерігається  їх  чергування:  чотири  —  три  —  чотири  —  три.  Коливання  кількості  акцентів  у  версах  зумовлене  межами  ритмічної  норми,  завдяки  якій  досягається  єдність  вірша,  воно  ритмічно  урізноманітнює  акцентний  вірш:  
Моє  серце  прагне  неіснуючих  квітів.  
Моє  серце  квітне  у  болях  шукань.  
Я  не  сам,  я  не  сам  на  світі  
Моя  буря  у  фарбах  світань  (М.  Семенко).  
Акцентний  вірш  вважається  однією  з  основних  версифікаційних  одиниць  тонічної  системи,  завдяки  йому  посилюється  ритмо-інтонаційна  динаміка  поетичного  мовлення,  збільшується  роль  мовних  відрізків  у  наголошеній  позиції,  пауз  тощо.  Найстрогіша  його  організація  спостерігається  у  райошниках  із  парним  римуванням.  
Акцентний  вірш  запроваджувався  символістами  («Хвала  Сонцю»  В’яч.  Іванова,  «Блакитна  панна»  М.  Вороного),  посідав  помітне  місце  у  доробку  В.  Маяковського  та  ін.  футуристів,  які  полюбляли  чотириакцентовий  верс.  Одним  із  перших  висвітлив  специфіку  акцентного  вірша  у  праці  «Вступ  до  метрики.  Теорія  вірша»  (Л.,  1935)  B.  Жирмунський.

*[b]Верс[/b],  або  [b]Віршовий  рядок[/b]  [i](нім.  Ziele,  англ.  line,  франц.  vers,  польс.  wers,  рос.  строка,  стих,  лат.  versus:  лінія,  риска,  рядок  вірша)[/i],  —  єдність  будови  віршового  рядка  відповідно  до  нормативів  віршування  (розмір,  ритмічна  композиція,  довжина);  іноді  зображується  у  вигляді  графічно  фіксованого  дубліката  (версетів),  який  відтворює  самостійну  лінію  тексту,  його  інтонаційно-структурну  специфіку,  відмінну  для  кожної  версифікаційної  системи  (квалітативної,  квантитативної,  силабічної,  силабо-тонічної,  тонічної)  і  водночас  розмаїту  в  межах  кожної  з  них.  Контур  верса  виявляє  його  внутрішнє  відносно  стійке  і  водночас  гнучке  інтонаційне  членування,  позначене  у  середині  рядка  завдяки  особливій  паузі  —  цезурі,  а  наприкінці  —  клаузулі,  що  спостерігається  у  різних  типах  віршування.  Воно  може  не  збігатися  із  синтаксичним  членуванням,  відображатися  паузами.

Джерело:  Літературознавча  енциклопедія:  У  двох  томах.  Т.1  /  Авт.-уклад.  Ю.  І.  Ковалів.  —  К  :  ВЦ  «Академія»,  2007.  —  С.  47;  167  (Енциклопедія  ерудита)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765594
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2017

Основи поетики. Абетковий вірш (абецедаріс)

[b]Абетковий  вірш,  абецедаріс[/b]  [i](від  лат.  Abecedarius,  англ.  abecedarius,  acrostic,  польс.  abecedariusz,  рос.  алфавитный  стих)[/i]  —  поетична  форма,  рядки  (слова)  якої  відтворюють  послідовність  літер  в  абетці;  один  із  різновидів  акровірша.  
На  думку  англійського  дослідника  К.  Дрейджа,  абетковий  вірш  давніший  за  фігурний,  перші  його  зразки  віднаходять  у  Псалмах  Давида  (25:  «До  тебе  підношу  я,  Господи,  душу  свою,  /  Боже  мій,  я  на  Тебе  надіюсь  [...]»;  34,  коли  Давид,  будучи  вигнанцем,  удавав  причинного  перед  Авімелехом:  «Я  благословлятиму  Господа  кожного  часу,  /  хвала  Йому  завсіди  в  устах  моїх!»)  давньоєврейською  мовою,  адекватно  не  відтворювані  в  сучасному  перекладі  Св.  Письма.  Цей  жанр  у  слов’янських  літературах  був  започаткований  «Молитвою  абетковою»  (ІХ  ст.),  написаною  або  Костянтином  Просвітником,  або  його  учнем  Костянтином  Преславським.  У  творі  використано  досвід  античної  зорової  поезії  з  урахуванням  потреб  християнського  віровчення:
[b]А[/b]з  сим  словом  молюся  Богу
[b]Б[/b]оже  всея  тварі  зижителю
[b]В[/b]идимая  і  невидимая
[b]Г[/b]оспода  Духа  посли  живящаго  [...].  
«Молитву  абеткову»  досліджували  О.  Бодянський,  І.  Срезневський,  О.  Соболевський.  І.  Франко  вивчав  її  і  перекладав,  але  не  дотримувався,  як  пізніше  і  Р.  Лубківський,  алфавітних  вимог  жанру,  чого  досяг  Д.  Білоус:
[b]А[/b]з  молюся  словом  цим  до  Тебе,
[b]Б[/b]оже  мій,  що  сотворив  на  світі
[b]В[/b]идимі  й  невидимі  істоти,
[b]Г[/b]осподи,  пошли  свого  до  мене
[b]Д[/b]уха,  що  зродив  у  серці  Слово  [...].  
Абетковий  вірш  називали  також  «азбучним  віршем»,  «азбукою-границею»  адже  кожен  рядок  починався  наступною  літерою  абетки;  під  назвою  «абецедарій»  за  доби  середньовіччя  його  використовували  в  релігійній  і  дидактичній  поезії  латиномовної  Європи.  Символізуючи  передусім  Бога,  Слово,  абетковий  вірш  посилював  мнемонічну  функцію  пізнання  сакральних  текстів,  зокрема  засвідчену  анонімним  твором  «Аз  єсмь  всему  миру  свЂт»,  вміщеним  в  «Букварі»  (1574)  Івана  Федоровича  (Федорова).  За  доби  бароко  абетковий  вірш  набув  вишуканої  форми,  досягнутої  Іваном  (Йовом)  Величковським  (збірка  «Млеко  от  овцы  пастыру  належноє»,  1691),  коли  вже  не  кожен  рядок,  а  кожне  наступне  слово  починалося  наступною  літерою  абетки,  крім  тогочасних  «прикінцевих»  ъ,  ы,  ь,  Ђ,  а  також  грецьких  ξ,  Ѱ,  Ө:  
[b]А[/b]з  [b]Б[/b]лаг  [b]В[/b]сЂх  [b]Г[/b]лубина
[b]Д[/b]Ђвая  [b]Є[/b]дина
[b]Ж[/b]ивот  [b]З[/b]ачах  Званным
[b]І[/b]суса  [b]И[/b]збранным,
[b]К[/b]отрий  [b]Л[/b]юдей  [b]М[/b]ною
[b]Н[/b]а  [b]О[/b]бЂд  [b]П[/b]око[ю]
[b]Р[/b]айска  [b]С[/b]обираєт
[b]Т[/b]унє  [b]Оу[/b]щєдряєт.  
[b]У[/b]мне  [b]Ф[/b]енЂкс  [b]Х[/b]ристє
Отчє  [b]Ц[/b]арю  [b]Ч[/b]истє,
[b]Ш[/b]ествуй  [b]Щ[/b]едротами
Матерє  Молбами.  
Принцип  абеткового  вірша  характерний  і  для  диванів  поезії  Близького  та  Середнього  Сходу,  де  вірші  розташовано  за  алфавітним  порядком  їхніх  рим.  Використав  форму  абеткового  вірша  вірменський  поет  VI  ст.  Давтак  Кертог  в  елегії  «Плач  по  смерті  великого  князя  Джіваншира»,  вміщеній  у  праці  історика  Мовсеса  Каханкатваці  «Історія  Агван»  (Х  ст.).  Абетковий  вірш  —  найпоширеніший  у  літературі  для  дітей  (твори  Наталки  Поклад,  Любові  Пшеничної,  Ганни  Чубач  та  ін.),  має  тенденцію  до  формальної  варіативності,  як-от  «Алфавіт  віршами,  написаний  для  сина»  О.  Олеся:
[b]А[/b]йстра  квітне  у  саду,  
[b]А[/b]єр  в  лузі  я  знайду,  
[b]Б[/b]ізон  у  двір  забрався,
[b]Б[/b]аран  його  злякався  [...].  
Іноді  принцип  абетковий  вірш  використовували  для  розбудови  складніших  композиційних  структур,  як,  зокрема,  у  збірці  «Предметність  нізвідки»  В.  Лесича.  Трапляються  випадки,  коли  певна  літера  є  основою  структурування  всього  віршового  твору  (часто  —  в  межах  однієї  алітерованої  чи  асонансованої  строфи).  Таких  прикладів  чимало  у  фольклорі:  «[i]Семен  сказав  своїм  синам[/i]».  Традицію  абеткового  вірша  використала  у  своїй  «Абетці»  (К.,  2002)  Варвара  Гринько,  побудованій  за  принципом  асоціативного  розпізнавання  літер  на  підставі  графічних  символів:
Буква  І,
неначе  свічка,
з  ясним  вогником
вгорі.  
А  погасне  —
чорний  ґнотик
стане  крапкою
над  І.

Джерело:  Літературознавча  енциклопедія:  У  двох  томах.  Т.1  /  Авт.-уклад.  Ю.  І.  Ковалів.  —  К  :  ВЦ  «Академія»,  2007.  —  С.  7–8  (Енциклопедія  ерудита)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765575
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2017

Основи поетики. Фігурний вірш

[b]Фігурний  вірш[/b]  [i](лат.  figura:  вид,  образ  і  versus:  поворот,  повтор)[/i]  —  вірш,  у  якому  синтезовано  властивості  звукових  та  візуальних  мистецтв,  втілені  у  винахідливій,  переважно  графічній,  замкнутій  формі,  в  окреслених  літерах  (акровірш,  мезовірш,  телевірш),  у  конфігурації  предмета,  що  сприймається  як  частина  феноменального  поля,  має  предметний  характер:  монограма,  трикутник,  зірка,  хрест,  дерево,  сокира  тощо.  
Фігурний  вірш  запроваджений  александрійським  поетом  Сіммієм  Родоським  (збереглося  три  його  вірші  у  вигляді  сокири,  крил  та  яйця),  досвід  якого  запозичили  Досіад,  Теокріт.  Цей  жанр  поширився  у  давньоримській  літературі  (акровірші  та  мезовірші  Порфірія  Оптаціана),  у  середньовічній,  у  новоєвропейській  літературі  XVII  ст.,  набуваючи  несподіваних  форм,  як  у  поезії  представників  метафізичної  школи.  Висвітлювалися  фігурний  вірш  у  барокових  піїтиках  Києво-Могилянської  академії,  наявні  у  доробку  Івана  Величковського,  Симеона  Полоцького  («Лабіринт»)  та  ін.,  особливо  в  емблематичному  віршуванні.  Траплявся  він  і  в  класицистів  О.  Сумарокова  («Хрест»),  Г.  Державіна  («Піраміда»).  Відродження  фігурного  вірша  відбулося  завдяки  модерністам  (В.  Брюсов,  О.  Вознесенський),  авангардистам  (Г.  Аполлінер,  М.  Семенко  та  ін.).  Застосовували  фігурний  вірш  і  «неокласики».  Так,  у  вірші  «Лот»  Ю.  Клена  не  лише  семантично,  а  й  візуально  відтворено  соляний  стовп.  Звертаються  до  цієї  форми  і  сучасні  поети:  
 я
         хрест
нестиму  свій  
без  вороття  
     як  перст  
     єднання  
       смерті
 і
         життя
(А.  Крат)  
Фігурні  вірші  викликають  інтерес  і  в  поетів,  не  схильних  до  версифікаційних  експериментів  (література  для  дітей).  Вербальна  основа  фігурного  вірша  може  стати  настільки  лаконічною  (навіть  бути  відсутньою,  як  у  французьких  летристів),  що  набуває  своєрідності  візуальної  поезії.
Найбільш  відомими  представниками  сучасної  візуальної  поезії  є  М.  Мірошниченко,  В.  Женченко,  М.  Сарма-Соколовський,  А.  Мойсієнко,  М.  Саченко,  М.  Король,  В.  Трубай,  М.  Сорока,  І.  Іов.  У  пошуках  найліпшого  вираження  своїх  думок  і  почуттів  вони  розташовують  рядки  творів  у  вигляді  різних  фігур:  піскового  годинника,  хреста,  церкви,  квітки,  вулиці,  дзвону,  парасольки  тощо.  Митці  виявляють  себе  в  оригінальних  творчих  експериментах.  Дехто  залучає  до  поезій  математичні  або  шахові  знаки.  Іноді  не  рядки,  а  самі  літери  набувають  вигляду  фігур.  Поширюється  використання  ігрових  прийомів  —  гри  літер,  шрифтів,  площин  зображення,  кольорів.

Джерело:  Літературознавча  енциклопедія:  У  двох  томах.  Т.2  /  Авт.-уклад.  Ю.  І.  Ковалів.  —  К  :  ВЦ  «Академія»,  2007.  —  С.  531  (Енциклопедія  ерудита)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765401
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2017

Основи поетики. Паліндром

[b]Паліндро́м[/b],  або  [b]Перевертень[/b]  ([i]грецьк.  palindromeo  —  той,  що  повертається[/i])  —  віртуозна  віршова  форма,  в  якій  певне  слово  (тут,  потоп  і  т.п.)  або  віршовий  рядок  можна  читати  зліва  направо  і  навпаки  при  збереженні  змісту.  Вірші-паліндроми  ще  називають  віршами-раками.  Паліндроми  відомі  світовій  літературі  здавен,  особливо  поширені  в  Китаї.  В  Україні  до  паліндрома,  що  визначав  інтелектуальні  можливості  версифікаційної  практики  та  непересічний  смак  автора,  зверталися  поети  барокової  доби.  У  ХVІІ  ст.  І.  Величковський  називає  це  так:  «рак  літеральний  єсть  вірш,  которого  літери,  і  вспак  читаються,  той  же  текст  виражають»:
Анна  во  дар  бо  ім’я  мі  обрадованна,
Анна  дар  і  мні  сін  *  міра  данна,
Анна  мі  мати  ї  та  мі  манна
Анна  пита  мя  я  мати  панна  /…./
(Переклад  з  книжноукраїнської  М.  Сулими).
*  Сін  —  затінок,  захисток.

Звідтоді  жанр  розвився  і  паліндроми  нині  існують  не  лише  літерні,  а  й  складові  (силабічні),  словесні,  рядкові  і  звукові  (фонетичні).  
У  паліндромії  сполучається  лаконічність  вислову,  афористичність  із  тяжінням  до  химерного.  Паліндром  –  це  слово,  фраза,  віршовий  рядок,  що  читається  однаково  зліва  направо  і  навпаки.  Також  паліндромом  називають  вірш  з  кількох  (інколи  навіть  дуже  багатьох)  рядків-паліндромів.  Наприклад,  «Сонет»  А.  Мойсієнка:
А    коло    тiнi    -    толока.
У    тон    шипшин    бубниш    пишноту...
А    крок    осох    осокорка,
А    тонко    римами    рок-нота
Меча    гукала    кугачем.
Арену    -    римами    рун-ера...
Е,    четверили...    Рев    тече,
I    рев    -    де    нурт...    Я    тру    не    дверi...
Шедевру    мур    у    мур    ведеш.
Вiн:    «О!    Тре    маки    камертонiв...»
Жде    то    кого    богокотедж?
Вiн    -    ока    зим...    а    ми    -    законiв.
На    крах    -    аркан,    на    крах    -    аркан!
...Мак    нiжно    сам,    а    сон    -    жiнкам.

Зворотне  прочитання  паліндрома  може  утворювати  і  не  тотожний  зміст.  Слова,  які  виникають  при  цьому,  можуть  бути  іншими,  тобто,  воно  буде  прочитанням  іншого  тексту,  наприклад  «Анна  панні  Інні»  (І.  Лучук).  
Зміна  змісту  насамперед  можлива  у  послівному  паліндромі  (суперечслівний,  або,  за  І.  Величковським,  прекословний  рак),  коли,  наприклад,  не  продубльовано  заперечну  частку  «не».  Іншим  буде  прочитання,  коли  записати  лише  половину  паліндромона,  а  другу  можна  знайти,  читаючи  наявну  ззаду  наперед,  це  ускладнює  процес  читання,  але  й  робить  його  захопливішим  –  доводиться  розбивати  текст  на  слова  уже  по-іншому.  Зразок  такого  паліндромона  є  в  Н.  Гончара.  Хоча,  на  думку  І.  Лучука,  «найкращий  і  рівночасно  найважчий  раковий  вірш  є  такий,  в  якому  всі  букви,  якщо  їх  читати  назад,  зберігають  ту  саму  думку,  яка  міститься  у  вірші,  якщо  його  читати  прямо».
Також  існують  прості  паліндроми.  Ними  є:  
1)  слова-паліндроми  (дід,  око,  піп,  наган,  Пилип,  радар,  ротатор),  І.  Лучук  зазначає,  що  «мінімальною  межею  є  дві  однакові  літери,  що  творять  якесь  слово,  не  позбавлене  смислу»,  наприклад  її,  хоча  ми  вважаємо,  що  мінімальною  паліндромною  одиницею  є  навіть  одна  графема-слово,  скажімо  а,  і  тощо,  які  можуть  бути  як  серединою  паліндромного  рядка,  так  і  становити  окремий  рядок;  
2)  паліндромні  слова  –  тобто  ті,  які  читаються  ззаду  наперед,  але  вже  як  інші  слова,  паліндромне  слово  завжди  має  свою  пару,  другим  елементом  якої  може  бути  і  сполучення  слів  (Рим  –  мир,  кіт  –  тік,  чемно  –  он  меч  і  т.п.);  
3)  паліндромні  форми  слів  –  слова,  які,  самі  не  будучи  паліндромом,  у  відмінкових  і  т.п.  формах  стають  ним  (напр.  вилив),  форми  слова  також  можуть  утворювати  пари  (украв  –  Варку,  сіл  –  ліс);
4)  паліндромні  фрази  –  «О,  гомін  німого»  (Т.  Девдюк),  «Паліндром  –  і  ні  морд,  ні  лап»  (І.  Іов),  які  власне  і  можуть  бути  окремими  поетичними  текстами.  
У  сучасній  українській  поезії  розрізняють  вірш-паліндром  і  вірш-паліндром[b]ОН[/b].  [b][i]Паліндром[/i][/b]  це  вірш,  кожен  з  рядків  якого  є  паліндромом  (рядок  може  бути  один).  А  [b][i]паліндромон[/i][/b]  –  вірш  який  читається  весь  з  початку  до  кінця  чи  навпаки  однаково,  не  зважаючи  на  рядки  чи  їхню  кількість.  Тобто,  паліндромон  –  завжди  паліндром,  лише  розбитий  на  рядки.  Кожен  рядок  політерного  паліндромона,  на  відміну  від  складового  і  словесного,  може  бути  паліндромом.  Кожен  політерний  паліндромон,  записаний  в  один  рядок,  буде  паліндромом.  Послівний  паліндромон  може  бути  і  одним  текстом  (однаково  читаним  із  обох  кінців)  і  двома  (різними  залежно  від  того  звідки  читати).  Приклад  паліндромона:
PALINDROMON-3
Холод,  і  лаванад,  і  бузок…
Анапа,  цигани…
З  неба  Кармен  поспіша  до  мене  -
Кат  мій,  похіть,  оаза  радості  в  сумі…
С.  В.  У.????
Чирк!  Кричу  всім  у  світ  :  сода!
Раз!
А  оті-  хоп!  —  їм  таке:
—  Не  мода  (шіп-соп),
Не  мрак,
А…  бензин!
…  аги,  цапа  на  козу!
Біда  на  валідол,  ох…  (Кость  Павляк)

Паліндром  безпосередньо  пов’язаний  зі  структурою  мови,  якою  створений.  Це  спричинює  неперекладність  на  інші  мови.  Можна  відтворити  зміст,  який  навіть  матиме  риси  художності,  але  перекласти  форму,  яка  в  іншій  мові  набуватиме  іншої  форми  (уже  парадокс)  –  неможливо.  Мова,  на  чому  наголошують  і  самі  автори,  мусить  бути  достатньо  гнучкою  граматично,  багатою  лексично  і  пластичною.

Джерела:  http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Lits_2013_39%281%29__11    https://onlyart.org.ua/dictionary-literary-terms/palindrom-abo-pereverten/  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764547
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2017

Основи поетики. Акровірш

[b]Акрові́рш[/b]  [i](грец.  ακρος  —  крайній  і  грец.  ατιχος  —  віршований  рядок)[/i]  —  твір  комбінаторної  поезії,  вірш,  в  якому  перші  літери  кожного  рядка,  прочитувані  згори  вниз,  утворюють  слово  або  речення.  
У  вірші  В.  Самійленка  «Україна»  початкові  літери  рядків  складають  слово  Україна:

[b]У[/b]  мене  є  одно  кохання,
[b]К[/b]отре  не  зраджу  я  вовік;
[b]Р[/b]осло  воно  не  день,  не  рік,
[b]А[/b]  ізо  мною  виростало
[b]І[/b]  квіткою  рясною  стало…
[b]Н[/b]е  одцвіте  моє  кохання,
[b]А[/b]  буде  в  серці  до  сконання.

Зародився  в  античну  добу,  побутував  в  часи  еллінізму,  Ренесансу,  бароко,  в  період  нової  та  сучасної  літератури.  В  Україні  відомий  від  XVI  ст.  (присвята-сентенція  в  латиномовнїй  «Еклозі»  Г.  Чуя).  Значна  частина  акровіршів  українських  поетів  доби  бароко,  серед  яких  найпомітнішим  є  Іван  Величковський,  опублікована  у  збірниках  «Аполлонова  лютня.  Київські  поети  XVII—XVIII  ст.»  (Київ,  1982),  «Українська  література  XVII  ст.»  (Київ,  1987)  та  інші.  У  XIX  ст.  чимало  оригінальних  акровіршів  створив  Леонід  Глібов.  Наприклад,  його  вірш  «Буря»:

[b]Х[/b]уртовина  скажена  в'ється  в  полі.
[b]А[/b]ж  свище  вітер.  Вже  нема  доріг.
[b]Й[/b]  провідний  дзвін  ніхто  б  учуть  не  зміг,
[b]Ж[/b]адання  повний  вдома  буть,  —  ніколи!
[b]И[/b]накше,  як  до  хаоса  сваволі,
[b]В[/b]ести  не  може  божевільний  сніг.
[b]Е[/b]легій  чарівних  та  знання  любих  втіх
[b]У[/b]же  не  знати  нам  у  сніговім  околі.
[b]К[/b]ривавий  розіп'явсь  над  світом  смог,
[b]Р[/b]озпуста  з  голодом  ведуть  танок…
[b]А[/b]  нам?..  Чи  жде  нас  де  краси  країна?
[b]І[/b]  глас  роздавсь,  мов  великодній  дзвін:
«[b]Н[/b]адії  промінь  я  —  не  труп,  не  тінь,
[b]А[/b]  край  краси  і  правди  —  Україна!»

Наталія  Науменко  стверджує,  що  існує  три  типи  акровірша:
1.  [i][b]Акровірш-ключ[/b][/i]:  читається  за  першими  літерами;  текст  у  концентрованому  вигляді  виражає  зміст  твору  і,  за  авторським  задумом,  його  повинен  помітити  кожен  читач.  Окремий  випадок  такого  рішення  –  вірш-загадка  з  розгадкою  в  перших  літерах  і  першим  (або  останнім)  рядком,  кодованим  у  вірші.  Наприклад,  акровірш  Леоніда  Глібова  «Хто  вони?»:
[b]Г[/b]ордовиті  городяне,
[b]Р[/b]оботящії  селяне
[b]О[/b]днаково  люблять  їх.
[b]Ш[/b]апку  скине,  хто  зустріне,
[b]Є[/b]  багато  —  щастя  плине
[b]Н[/b]а  розумних  і  дурних.
[b]Я[/b]к  їх  в  світі  не  любити?
[b]Т[/b]ільки  з  ними  добре  жити,
[b]А[/b]  без  них  ні  в  сих  ні  в  тих.

2.  [i][b]Акровірш-присвята[/b][/i]  –  читається  за  першими  літерами;  текст  називає  його  адресата.  Часто  цей  адресат  зазначений  у  тексті  іншим  способом  (у  назві,  в  епіграфі,  прямо  у  творі),  іноді  інших  указівок  немає,  тоді  посвята  помітна  лише  дуже  уважному  або  підготовленому  читачеві.  Наприклад,  вірш  М.  Гумільова  «Акростих  (Ангел  лег  у  края  небосклона)»:
[b]А[/b]нгел  лег  у  края  небосклона,
[b]Н[/b]аклоняясь,  удивлялся  безднам.
[b]Н[/b]овый  мир  был  темным  и  беззвездным.
[b]А[/b]д  молчал.  Не  слышалось  ни  стона.

[b]А[/b]лой  крови  робкое  биенье,
[b]Х[/b]рупких  рук  испуг  и  содроганье,
[b]М[/b]иру  снов  досталось  в  обладанье
[b]А[/b]нгела  святое  отраженье.

[b]Т[/b]есно  в  мире!  Пусть  живет,  мечтая
[b]О[/b]  любви,  о  грусти  и  о  тени,
[b]В[/b]  сумраке  предвечном  открывая
[b]А[/b]збуку  своих  же  откровений.

3.  [i][b]Акровірш-шифр[/b][/i]  –  читається  за  першими  літерами.  Його  текст  не  має  прямого  стосунку  до  змісту  вірша  та  вводить  у  поезію  нову,  побічну  інформацію.  Часто  такий  тип  акровірша  використовують  як  засіб,  щоб  обійти  цензурні  чи  інші  заборони,  а  в  більш  повсякденному  вимірі  –  як  елемент  дитячої  гри  «у  шпигунів».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764368
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2017

Основи поетики. Трискладові стопи

Дактиль  —  трискладова  стопа  з  наголосом  на  першому  складі  —V  V.
  У  цьому  вірші  чотиристоповий  дактиль  чергується  з  тристоповим.  У  другому  і  четвертому  рядках  стопа  усічена.
У  поезії  XVIII  ст.  найбільш  уживаними  були  двостопові  і  чотиристопові  дактилі,  у  XIX  ст.  —  тристопові  і  чотиристопові.  Рідко  зустрічається  шестистоповий  дактиль.
Амфібрахій  —  трискладова  стопа,  у  якій  другий  склад  наголошений  V  —  V.
  Розмір  —  чотиристоповий  амфібрахій  з  усіченими  стопами  в  другому  і  четвертому  рядках.
Анапест  —  трискладова  стопа,  у  якій  третій  склад  наголошений  V  V  —.
  Розмір  —  тристоповий  анапест  з  наростком  у  першому  і  третьому  рядках.
Іноді  чотиристоповий  анапест  чергується  з  тристоповим.  Приклад:
  В  одному  вірші  можуть  поєднуватися  різні  трискладові  стопи.

Досить  невільная  думка  мовчала,
Мов  пташка  у  клітці  замкнута  од  світа,
Пісня  на  волі  давно  не  літала,
Приборкана  тугою,  жалем  прибита
(Леся  Українка)

 Чотирискладові  стопи  їх  називають  пеонами,  вони  маловживані,  складаються  з  одного  наголошеного  і  трьох  ненаголошених  складів.  Пеон  І  —  V  V  V.
 
Пеон  двостоповий,  усічений,  з  жіночою  і  чоловічою  римами.  Пеон  II  V  —  V  V.
 
Пеон  тристоповий,  усічений  з  чоловічою  римою.  Пеон  Ш  V  V  —  V.
 
Пеон  двостоповий,  у  другому  рядку  усічений,  з  жіночою  римою.  Пеон  IV  V  V  V  —.
 
Пеон  двостоповий,  з  жіночою  римою  і  з  наростком.  Малоскладові  слова  можуть  втрачати  наголос.
Проклітика  (грец.  proklitikos  —  схилений  вперед)  —  це  втрата  словом  наголосу  перед  іншим  ритмічним  наголосом.  У  грецькій  мові  так  називалося  слово,  яке  читалося  спільно  з  наступним  словом  і  внаслідок  цього  втрачало  свій  наголос.  В  українській  мові  —  це  прийменники,  частки.  У  віршах,  написаних  трискладовими  стопами,  окремі  слова  залишаються  без  наголосу,  який  начебто  забирає  наступне  слово  з  ритмоутворюючим  наголосом.
Наприклад:
Слова  тії,  теє  позбавлені  наголосів,  вони  є  проклітиками.

Енклітика  (грец.  enklitike  —  схилений  назад)  —  це  втрата  словом  наголосу  після  іншого  ритмічного  наголосу:
 
Для  визначення  розмірів  можна  користуватися  й  таблицею,  у  якій  цифрами  позначене  місце  наголошених  складів  у  віршовому  розмірі.
Таблиця  наголосів  у  розмірах  силабо-тонічної  системи
Хорей  —  1,3,  5,  7,9...  Ямб  —2,  4,  6,  8,  10...  Дактиль  —  1,4,7,  10,  13  ...  Амфібрахій  —  2,  5,  8,  II,  14  ...  Анапест  —3,  6,  9,  12,  15  ...
Довільний  (вольний)  вірш
Вірші,  у  яких  поєднується  різна  кількість  стоп,  називають  довільними  або  вольними.  Спочатку  з'явився  у  байках,  тому  його  називали  байковим  віршем.  Байки  писали  ямбом.  Довільний  вірш  створює  враження  невимушеної  жвавої  розповіді.
  Тут  по  чотири  стопи  у  першому  і  другому  рядках,  шість  —  у  третьому,  три  —у  четвертому.  Такий  довільний  вірш  називають  неврегульованим.  Є  довільні  хореї.
  Довільні  анапести.
  У  перших  трьох  рядках  —  тристопові  анапести,  в  останньому  —  одно-стоповий,  усічений.
Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763148
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2017

Основи поетики. Двоскладові стопи

Хорей  (трохей)  —  двоскладова  стопа  з  наголосом  на  першому  складі  
—  V.

Вловиш  нас  сьогодні  десять,  —  V  /  —  V  /  —  V  /  —  V
Завтра  двадцять  знов  настане  —  V  /  —  V  /  —  V  /  —  V
(Леся  Українка)

Тут  наголоси  падають  на  непарні  склади  1,  3,  5,7.  Розмір  вірша  —  чотири  стопний  хорей.
В  українській  поезії  найчастіше  використовуються  двостопові,  тристопові,  чотиристопові,  п'ятистопові  хореї.  Вірші  з  більшою  кількістю  хореїв  зустрічаються  рідко.  Приклад  шестистопового  хорея:
  Розмір  вірша  —  шестистоповий  хорей.  У  всіх  рядках  вірша  є  пірихії.  У  другому  і  четвертому  рядках  —  неповна  стопа.  Якщо  вона  складається  з  наголошеного  складу,  то  враховується  в  розмір.  Таке  закінчення  називається  каталептичним  або  усіченим.  Якщо  закінчення  рядка  збігається  з  закінченням  стопи,  то  воно  називається  акалептйчним  (неусіченим).  Перший  і  третій  рядок  —  шестистоповий  хорей  з  акалептйчним  закінченням.  Ямб  —  двоскладова  стопа  з  наголосом  на  другому  складі  V  —.
  Наголоси  падають  на  другі  склади.  Вірш  написаний  чотиристоповим  ямбом.  У  третьому  і  четвертому  рядках  третя  стопа  —  пірихій.  У  першому  і  третьому  рядках  є  по  одному  ненаголошеному  складу.  Він  називається  наростанням  (наростком,  нарощенням).  Така  неповна  стопа  в  розмір  не  враховується.
В  українському  віршуванні  зустрічаються  двостопові,  тристопові,  чотиристопові,  п'ятистопові,  шестистопові  ямби.  Рідше  —  семистопові  і  восьмистопові.
Трапляються  випадки,  коли  в  рядку  з'являються  зайві  (понадсхемні)  наголоси.  Двоскладова  стопа  з  двома  наголосами  називається  спондеем.
  У  першому  і  третьому  рядках  перші  стопи  мають  по  два  наголошені  склади.  Ця  стопа  називається  спондеем.
Анакруза  (грец.  anakrusis  —  відштовхування,  хід  назад).  Це  ненаголошені  один  чи  два  склади  на  початку  віршового  рядка  перед  першим  ритмічним  наголосом.  У  силабо-тонічних  віршах  односкладову  анакрузу  дають  перший  ямб  чи  амфібрахій,  двоскладову  —  анапест.  Хорей  і  дактиль  не  дають  анакрузи,  бо  починаються  з  наголошеного  складу.  Приклад  анакрузи:
  Анакруза  —  у  перших  двох  рядках  5-стопового  хорею.
Постійна  анакруза,  витворюючи  "живий"  склад  на  початку  віршів,  здатна  перетворити  одну  стопу  на  іншу.  Приклад:  амфібрахій  у  другому  рядку  перейшов  у  анапест:
 
Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762771
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2017

Основи поетики. Верлібр

У  перекладі  з  французької  vers  libre  —  вільний  вірш.  Це  вірш,  побудований  на  відносно  однотипній  синтаксичній  організації  рядків,  на  ритмі  синтагм  (змістових  частин  речення).  Рядки  цього  вірша  мають  різну  довжину,  не  діляться  на  стопи.  У  рядках  —  різна  кількість  наголосів,  їх  розташування  —  довільне.
Верлібр  не  визнає  рим,  внаслідок  чого  зникає  поділ  на  строфи.  Щодо  римування,  то  тут  можливі  три  випадки:
1)  рима  відсутня;
2)  рима  обов'язкова;
3)  рима  в'яже  окремі  вірші,  інші  —  неримовані.
У  європейській  писемній  літературі  верлібр  з'явився  у  середньовічній  літературній  поезії.  Джерела  верлібру  —  у  фольклорі.  Початок  українського  писемного  верлібру  —  у  "Слові  о  полку  Ігоревім".  Його  ритм  базується  на  синтаксичних  повторах.  Такі  повтори  —  стала  особливість  верлібру.  Плач  Ярославни,  звертання  буй-тура  Всеволода  до  Ігоря  написані  верлібром.  Верлібри  писали  Леся  Українка,  І.  Франко,  до  верлібру  зверталися  поети  XX  ст.,  зокрема  В.  Еллан,  П.  Тичина,  М.  Йогансен,  В.  Мисик,  В.  Поліщук,  представники  нью-йоркської  групи  —  Б.  Рубчак,  Б.  Бойчук,  Е.  Андієвська,  В.  Вовк,  Ю.  Тарнавський.  Він  залишається  популярним  і  в  сучасній  поезії.
Є  два  типи  верлібру:
1)  французький,  який  зберігає  деякі  ознаки  інших  систем  (перехідна  форма);
2)  німецький,  який  цілком  пориває  з  іншими  системами.  Перехідна  форма  (французька):

А  тим  часом
Ті  самі  жорстокі  і  шорсткі
Самовіддані  руки
Несли  звідусюди
Каміння,  залізо,  цеглу,
Будували,  робили,творили
Свій  високий  і  просторий
Сонцем  пронизаний  Дім.
(М.  Рильський)

У  цитованому  вірші  є  такі  ознаки  верлібру:  немає  рим,  строф,  але  відчуваються  трискладові  стопи,  у  більшості  рядків  —  амфібрахій,  в  окремих  —  анапест,  у  передостанньому  —  дактиль.
Німецький  верлібр:

Сьогодні  Кидаю
Іскру  повстання  Для  всіх.
Поети,  на  вас  дивиться  всесвіт!
Забудьте  про  минуле...
(М.  Семенко)

Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762768
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2017

Основи поетики. Типи віршування

Можливе  віршування  на  дактилічній,  амфібрахічній  основі.  Силабо-тонічні  вірші  можуть  бути  римованими  і  неримованими  (білими).
Павзник  (паузник)
Його  назва  походить  від  лат.  pausa,  грец.  pausis  —  припинення.  Це  перерва  у  мовному  потоці,  що  виконує  роль  словоподілу  і  заради  експресивної  виразності  відмежовує  одну  фразу  від  іншої.  Павзник  —  вірш,  у  якому  в  певній  закономірності  поєднуються  різні  стопи.  У  російському  літературознавстві  його  називають  дольником.
 
У  рядках  два  дактилі  і  два  хореї.  Фольклорне  віршування
Виділяють  три  типи  фольклорного  віршування:  пісенне,  речитативне,  говірне.
Речитативний  вірш
Його  назва  походить  від  лат.  recitare,  італ.  recitativo  —  читати  вголос,  виголошувати.  Це  наспівна  декларація,  яка  характеризується  емоційно  забарвленою  інтонацією,  посиленням  або  зниженням  логічних  та  ритмічних  наголосів,  застосуванням  стилістичних  фігур.
Цей  тип  народного  вірша  використовується  в  українських  думах,  російських  билинах,  історичних  піснях,  баладах,  голосіннях,  духовних  віршах  фольклорного  характеру  та  пародіях  на  них.  Текст  народних  дум  ділиться  на  періоди.  У  кожному  з  них  висловлюється  певна  думка.  У  періоді  може  бути  від  двох  до  20-ти  рядків.  У  рядках  —  різна  кількість  складів,  рядки  об'єднуються  римуванням.  Головні  наголоси  і  їх  кількість  у  рядку  визначає  мелодія.  Коли  мелодія  повільна,  наголосів  менше,  якщо  швидка  —  більше.  Якщо  у  рядку  не  вистачає  складу,  то  сусідній  склад  співається  протяжніше.  Коли  є  зайві  склади  —  коротше.  Повторюючись,  музичні  періоди  надають  строфі  ритмічної  цільності.  Римування  рядків  —  дієслівне,  часто  охоплює  цілий  період.  Виконавець  думи  іноді  вносить  щось  нове  і  в  текст,  і  в  музику.
Думи  мають  традиційну  композицію:  заспів,  розгортання  сюжету  з  частими  ліричними  відступами  і  кінцівку  (славословія):

Ой  полем,  полем  Килиїмським  (9  складів)
То  шляхом  битим  Гордйнським  (8  -"-)
Ой  там  гуляв  козак  Голота  (9  -"-)
Не  боїться  ні  огня,  ні  меча,  ні  третього  болота.  (17  -"-)
Правда,  на  козакові  шати  дорогії  (13  -  "-)
Три  семирязі  лихії:  (8  -"-)
Одна  недобра,  друга  негожа,  (10  -"-)
А  третя  й  на  хлів  незгожа  (8  -"-)
("Дума  про  козака  Голоту  ")

Рівноскладові  рядки  і  пісенна  мелодія  підкорені  ритмічній  вимові.  У  цій  думі  немає  дієслівних  рим.
Билина  —  виконувалась  речитативом,  як  і  українська  дума.  Рядки  билини  вимовлялися  за  приблизно  рівну  кількість  часу.  Билинні  вірші  неримовані,  побудовані  на  тонічній  основі.  Рядки  мають  різну  кількість  складів  —  від  9  до  13,  ритм  оснований  здебільшого  на  трьох,  рідше  двох  наголосах  у  рядку.

Как  издалеча  было,  из  чиста  поля,
Из-под  белые  березки  кудревастыи.

Райошник  —  давня  форма  тонічного  речитативного  вірша.  Рядки  райошника  нерівні,  мають  парне  римування,  здебільшого  дієслівне.  Райошник  називають  фразовиком  або  римованою  прозою.  Форма  райошника  використовувалася  в  інтермедіях,  комічних  сценках.  Наприклад,  репліка  чорта  з  інтермедії  "Баба,  дід  і  чорт":

Один  день,  бабко,  і  ти,  діду,  милії,
Вижу,  же  є-сьтс  веселії  і  барзо  подпилії.
Музики  питаєши?  Я  грач  чудзоземски,
І  волочай  потішний,  а  жартун  вшеленски;
Як  заграю  —  не  кождій  в  танцу  весело  скачет,
А  інший  з  танечников  і  ревне  заплачет.
Я  такий  музикант  єстем:  як  скоро  заграю,
То  тим,  що  танцуют,  пекло  отвирают.

Говірний  вірш
Говірний  вірш,  на  відміну  від  речитативного  і  пісенного,  опирається  на  словесний  ритм,  який  не  має  музичного  оформлення.  За  ознаками  це  тонічний  вірш,  але  досить  часто  без  сталої  кількості  наголосів  у  рядках.  Його  ритм  посилює  рима.
В  загальнослов'янську  епоху  говірний  вірш,  як  і  речитативний  та  пісенний,  був  силабічним.
Говірний  вірш  вживається  в  прислів'ях,  замовляннях,  примовляннях,  заклинаннях,  у  дитячому  фольклорі  (забавлянках,  лічилках,  примовках,  скоромовках,  прозивалках,  звуконаслідуваннях),  ліро-драматичних  та  ліро-епічних  творах.
Говірний  вірш  передає  живе  мовлення  з  його  відтінками.  Довгі  і  короткі  речення  можуть  чергуватися  без  будь-якої  системи.  Характерна  ознака  говірного  вірша  —  перенесення.  Витримана  строфіка  і  римування  для  нього  не  обов'язкові.  У  деяких  творах  трапляються  розмовні  лексичні  елементи,  еліпс  (еліпсис):

—  Горілки!  Меду!  Де  отаман?
Громада?  Соцький?  Препогане,
Мерзенне,  мерзле  парубоцтво,
Ходіте  биться!  Чи  бороться,
Бо  я  борець!  —
Не  на  неділю,
Не  дві,  не  три  і  не  чотири!
(Т.  Шевченко)  Тонічна  система  віршування

Це  система  квалітативного  віршування  (грец.  tonos  —  натяк,  напруження,  systema  —  утвореня).  Принципи  тонічного  віршування  сформувалися  у  народній  творчості.  Тонічна  система  базується  на  ритмі  наголосів,  наголос  є  ритмічною  одиницею.  Різновидами  тонічного  віршування  є  народно-акцентний,  літературний  акцентний  і  декламаційно-тонічний  вірш.
Народно-акцентний  вірш.  Це  нерівноскладовий  вірш.  Основні  його  ознаки:
1)  ритм  вірша  визначається  силою  вимови  наголошених  складів;
2)  кожен  рядок  становить  закінчену  синтагму;
3)  рядки  римуються,  рима  підсилює  ритміку  вірша:

Ой  у  святу  неділеньку
Та  рано-пораненьку
То  не  сива  зозуля  кувала,
Не  дробна  птиця  щебетала,
А  не  в  борі  сосна  шуміла,
Як  та  бідна  вдова
Та  в  своєму  домові  гомоніла.

Елементи  акцентної  тонічності  є  в  приказках,  прислів'ях,  загадках.  Наприклад:  "Козацькому  роду  нема  переводу".  Літературний  акцентний  вірш"  У  його  основі:
1)  однакова  кількість  наголосів  у  рядку;
2)  рядки  римуються;
3)  стоп  немає.
Такі  вірші  писали  Шевченко,  Франко,  Пушкін,  Некрасов.
У  неділеньку  та  ранесенько,
Ще  сонечко  не  зіходило,
А  я,  молоденька,
На  шлях,  на  дорогу
Невесёлая  виходила.
(Т.  Шевченко)
Тут  у  кожному  рядку  два  наголошених  склади..Кількість  ненаголошених  до  уваги  не  береться.  Склад  не  відіграє  такої  ролі,  як  у  силабо-тонічному  вірші.  Основна  роль  належить  наголосам.  Залежно  від  кількості  наголосів  у  рядку  розрізняють  2-наголошені,  3-наголошені,  4-наголошені  (більше  наголосів  у  рядку  трапляється  рідко).

Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762081
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2017

Основи поетики. Інтонація

А.  Ткаченко  включає  в  фоніку  інтонацію  (лат.  Шопо  —  голосно  вимовляти).  Інтонація  —  це  фонетичний  засіб  мови.  Елементи  інтонації:
1)  мелодика  мови,  вона  виявляється  у  підвищеннях  і  пониженнях  голосу  (тону);
2)  ритм  (чергування  наголошених  і  ненаголошених  складів);
3)  фразовий  і  логічний  наголос,  який  служить  засобом  виділення  окремих  слів  або  груп  слів  у  фразі;
4)  темп  мови  (тривалість  мовних  відрізків  і  зупинок  між  ними).
Інтонація  може  бути  мажорною,  урочистою,  сумною,  гнівною,  іронічною,  наспівною,  розповідною,  запитальною,  ствердною,  запрошувальною,  драматичною,  меланхолійною.
Мовна  мелодика  не  має  строгого  регламентованого  темпу  і  тональності.  Перерви  у  мелодиці  називають  павзами  (грец.рашіз  —  припинення)  —  це  перерва  у  мовленні,  яка  виконує  роль  словоподілу,  вона  відмежовує  одну  фразу  від  іншої.  Павзи  позначаються  розділовими  знаками:  крапкою,  комою,  крапкою  з  комою.  Не  завжди  розділові  знаки  позначають  павзу.  Порівняльні  звороти  "засіяла,  як  блискавка  ",  "висока,  як  тополя  "  можна  читати  з  павзою  і  без  павзи.
Через  інтонацію,  темп,  ритм  твору  виражається  емоційний  темпоритм  —  це  поєднання  темпу,  ритму  і  емоційності.  У  "Цікавому  літературознавстві"  К.  Фролової  є  розділ  "Трактат  про  емоційний  темпоритм  і  музичність  у  літературі",  де  знаходимо  аналіз  емоційного  темцоритму  творів  П.  Тичини  і  М.  Рильського.  У  "Сонячних  кларнетах"  П.  Тичини  емоційний  темпоритм  імпульсивний,  чергуються  строфи  з  довгими  рядками  і  рефрени:

Арфами,  арфами  —
Золотими,  голосними  обізвалися  гаї
Самодзвонними:
Йде  весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Емоційний  темпоритм  сповнений  радісним  передчуттям.  Вірш  "Плуг"  сповнений  динамікою  і  драматизмом.  Короткі  рядки  змінюються  довгими  імпульсивними:
Вітер.
Не  вітер  —  буря!
Трощить,  ламає,  з  землі  вириває...  (з  блиском!  ударами!)

Емоційний  темпоритм  наявний  і  в  прозі.  Він  передає  внутрішній  емоційний  стан  персонажа,  автора  або  оповідача.  Для  прикладу  наведемо  уривки  з  різних  творів,  які  представляють  різні  емоційні  темпоритми.  У  творі  М.  Коцюбинського  "Хмари"  він  сповнений  руху,  динаміки.  Хмара,  як  і  душа  поета,  несе  в  собі  вогонь.  Вона  розтинає  тишу,  закликає  прокинутися  від  сну:  "Я  знаю  її.  Вона...  Неспокійна,  вся  насичена  вогнем,  вся  пашача  великим  і  праведним  гнівом.  Мчиться  шалено  по  небу  і  підганяє  ліниву  землю  золотою  різкою...  Вперед...  вперед...  І  гука  так,  щоб  всі  почули,  щоб  ніхто  не  спав,  щоб  всі  прокинулись...  "
Приклад  розважливого,  спокійного,  уповільненого  темпоритму  в  "Зачарованій  Десні"  О.  Довженка:  "Не  знаю,  справді  так  воно  було,  чи  то  мені  приснилось,  чи,  може,  сни  переплелись  із  спогадами  і  спогадами  про  спогади  —  вже  не  пригадую.  Пам'ятаю  тільки,  що  дід  був  дуже  старий  і  що  скидався  він  на  образ  одного  з  богів,  які  охороняли  й  прикрашали  нашу  стару  хату".

Джерело:  http://pidruchniki.com/12090613/literatura/poetichna_fonika#46

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761838
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2017

Основи поетики. Сонет

Сонет  (італ.  sonetto,  змен.  від  лат.  sonus  —  звук)  —  чотирнадцятирядковий  вірш,  написаний  п'яти-  або  шестистопним  ямбом,  який  складається  з  двох  катренів  і  двох  терцетів  чи  терцин.  Перший  катрен  називається  строфою,  а  другий  —  антистрофою.  У  строфі  жіноча  рима  чергується  з  чоловічою,  а  в  антистрофі  —  навпаки.  У  катренах  обов'язкове  чергування  чоловічих  рим  з  жіночими,  рими  мають  бути  дзвінкими.  У  першій  строфі  визначається  тема,  у  другій  пояснюється,  у  третій  вирішується  проблема,  а  в  останній  робиться  висновок.
Сонет  виник  у  ХIIІ  ст.,  першим  поетом-сонетистом  був  Джакомо  да  Лентіні.  Сонети  писали  Данте,  Петрарка,  Шекспір,  Метлинський,  Франко,  Драй-Хмара,  Зеров,  Рильський,  Юрій  Клен,  Павличко,  Ліна  Костенко  та  інші.
Сонет  M.  Рильського  "Людськість",  присвячений  П.  Тичині:

Червонобоким  яблуком  округлим
Скотився  день,  доспілий  і  тяжкий,
І  ніч  повільним  помахом  руки
Широкі  тіні  пише  вуглем.
Солодкою  стрілою  пізній  цвіт,
Скрадаючися,  приморозок  ранить.
Дзвенить  земля,  як  кований  копит.
Зима  прийде  —  і  серце  не  обманить.
Все  буде  так,  як  писано  в  книжках:
Зірчастий  сніг,  легкий  на  вітах  іній
І  голоси  самотні  у  полях.
Та  и  по  снігах,  метелицях  поплине,
Як  у  дзвінких,  незміряних  морях,
Невірний  човен  вірної  людини.

Талановиті  поети  вносили  свої  зміни  до  канону.  Так,  "англійський"  ("Шекспірів")  сонет  має  три  катрени  з  неоднаковими  римами  і  заключний  дистих:  АБАБ  ВГВГ  ДДЦД  ЕЕ.
Сучгюш  літературознавці  говорять  про  сонет  як  про  ліричний  жанр  —  сонети  елегійні,  любовні,  еротичні,  медитативні,  пейзажні,  релігійно-містичні  тощо.
В  українській  поезії  є  неримований  (білий)  сонет.  Авторами  білих  сонетів  є  І.  Франко,  Д.  Павличко.
Сонети  написані  4-стоповим  ямбом,  називають  сонатино.  Сонетино  зустрічається  в  поезії  І.  Світличного,  І.  Калинця.
Гнучка  форма  сонета  постійно  оновлюється,  поети  розширюють  його  можливості,  з'являються  різні  форми  цієї  строфи.
Хвостатий  сонет  —  це  сонет  з  кодою  (італ.  coda  —  хвіст),  тобто  з  одним  або  кількома  зайвими  віршами.
Сонетеса  —  сатиричний,  пародійний  або  бурлесковий  хвостатий  сонет.
Фігурний  сонет  —  утворює  візуальне  зображення.
Безголовий  сонет  —  це  сонет  без  одного  катрена.  Такий  сонет  є  в  "Енеїді"  І.  Котляревського:

Були  і  тії  там  панянки,
Що  наряджались  напоказ,
Мандрьохи,  хльорки  і  діпнянки,
Що  продають  себе  на  час.
Сі  в  сірш'  і  в  смолі  кипіли
За  те,  що  жирно  дуже  їли,
І  що  не  страшив  їх  і  піст,
Що  все  прикушували  губи
І  скалили  біленькі  зуби,
І  дуже  волочили  хвіст.

Половинний  або  піввірш  (катрен  +  терцет).
Брахісонет  —  кожен  вірш  складається  з  одно-,  двоскладового  слова.  
Перевернутий  —  спочатку  терцети,  а  після  них  —  катрени.  Кульгавий  сонет  —  один  рядок  довший  або  коротший  за  інші.  Сонет-луна  —  це  сонет,  у  кожнім  вірші  якого  останнє  слово  є  луною  до  передостаннього.
Ув'язнений  сонет  —  останнє  слово  рядка  повторюється  на  початку  наступного.
Подвійний  сонет  —  чотири  катрени  і  чотири  терцини  при  двох  римах.
Є  сонети  запитань  і  відповідей.  Один  автор  пише  сонет  із  запитань,  а  другий  —  з  відповідей,  сонети-акровірші  (початкові  літери  кожного  рядка  утворюють  певну  назву),  сонети-байки  (повчально-гумористичні  або  сатиричні,  твори  з  алегоричним  змістом),  сонети-діалоги  (сонети  у  формі  діалогу  між  ліричними  героями),  паліндромні  сонети  —  абцедарії  (рядки  починаються  з  літер  в  алфавітному  порядку).
Вінок  сонетів  —  складається  з  п'ятнадцяти  сонетів.  Останній  —  магістрал  (магістральний)  утворюється  з  перших  рядків  14  сонетів.  Кожен  наступний  сонет  починається  останнім  рядком  попереднього.  Магістрал  може  йти  першим.  А.  Ткаченко  цю  форму  сонета  називає  букетом  сонетів.
Онєгінська  строфа.  Вона  створена  О.  Пушкіним.  Складається  з  14  рядків  чотиристопового  ямба.  Перші  чотири  рядки  римуються  перехресно,  наступні  чотири  —  паралельно,  наступні  чотири  —  кільцево  і  останні  два  —  паралельно:  АБАБ  ВВГГ  ДЕЕД  ЄЄ.  її  використовували  Лермонтов,  Волошин,  П.  Куліш.

Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761836
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2017

Основи поетики. Пісенний вірш

[b]Пісенний  вірш[/b]

Віршування  з'явилось  на  основі  народних  пісень,  їх  складали  віршами.  Ці  вірші  особливі,  бо  пісні  співають.  Окремі  склади,  які  при  співі  вимовляються  протяжно,  акцентовано,  мають  головний  наголос.  Інші  вимовляються  з  меншим  притиском  або  коротше,  вони  ненаголошені.  Тому  головний  ритмічний  наголос  у  пісенному  тексті  не  завжди  збігається  з  граматичним,  навіть  у  одному  слові  наголоси  можуть  стояти  на  різних  складах:

Ой  сусідко,  сусідко,  сусідко
Позич  мені  решітко,  решітко,  решітко.

Те  слово,  яке  співається  коротше,  втрачає  наголос  і  приєднується  до  того,  що  має  головний  наголос,  утворюючи  складне  слово:

А  мій  милий  умер,  умер,  Та  й  в  коморі  дуду  запер.

У  цитованому  вірші  складними  словами  є  слова  "аміймилий",  "умерумер",  "тайвкоморі",  "дудузапер".  Це  ритмічні  групи,  чергуючись,  вони  створюють  ритм.
Розмір  народного  вірша  визначається  кількістю  наголосів  і  складів  у  рядку.  Поширеними  є  двонаголошені  восьмискладники  (шумки).  У  них  дві  ритмічні  групи  по  чотири  склади  (4+4):

Ідуть  турки  //  на  три  шнурки

Двонаголошені  десятискладники  (дві  ритмічні  групи  по  п'ять  складів  (5+5):

Ой,  там  у  полі,  //  близько  дороги.

Цей  розмір  використовується  у  колядках  і  щедрівках.  Двонаголошені  дванадцятискладники  (6+6):

Ой,  горе  тій  чайці,  //ой  горе  небозі.  Три  наголошений  14-складник  називають  коломийкою  (4  +  4  +  6):

Коломийка,  /  коломийка,  //  хоч  вона  дрібонька,  Вона  мила,  /  вона  люба,  //вона  солоденька.
Куплет  коломийки  може  складатися  або  з  двох  чотирнадцятискладових  рядків,  або  з  чотирьох,  де  в  першому  рядку,  поділеному  цезурою  надвоє,  —  8  складів  (4+4),  а  в  другому  —  6  (повторюються  двічі)  (4+4)+6.  
Наприклад:

Заграй  мені,  Іваночку,  (4+4)  Я  буду  співати,  (6)  Щоби  легше  дівчинонці  (4+4)  Моїй  танцювати.  (6)

Коломийковий  розмір  давно  увійшов  в  українську  поезію.  Його  використовували  І.  Котляревський,  Л.  Боровиковський,  В.  Забіла,  М.  Петренко,  М.  Шашкевич,  І.  Вагилевич,  Я.  Головацький,  Т.  Шевченко.  Цим  розміром  Т.  Шевченко  написав  "Заповіт".

Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761679
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2017

Основи поетики. Силабічна система віршування

       У  силабічній  системі  віршування  ритмічною  одиницею  є  склад.  Ця  система  прийшла  на  зміну  античному  (метричному)  віршуванню.  М.  Ґаспаров  вважає,  що  силабіка  виникла  до  метричної  системи.  В  основу  системи  покладена  рівна  кількість  складів  у  рядках  (грец.  syllabe  —  склад).  Найчастіше  було  13,  рідше  —  11  складів.  Силабічна  система  основана  на  чергуванні  рівноскладових  рядків.  У  силабічному  вірші  була  цезура,  рима,  два  постійні  наголоси  —  перед  цезурою  і  в  кінці  рядка  на  передостанньому  складі.  Два  постійні  наголоси,  цезура  і  рима  утворювали  стійкий  ритм.  Римування  в  силабічних  віршах  здебільшого  паралельне,  переважає  жіноча  рима,  строфи  зазвичай  дворядкові.  У  багатьох  творах  тексти  не  діляться  на  строфи.  Силабічне  віршування  притаманне  поезії,  яка  базується  на  мові  з  постійним  наголосом.  Постійний  наголос  характерний  для  французької,  польської,  чеської,  турецької,  сербської,  вірменської  та  ін.  мов.  У  французькій  мові  наголос  на  останньому,  у  польській  —  на  передостанньому  складах,  у  чеській  та  угорській  —  на  першому.
       Силабічна  система  набула  популярності  у  Франції,  Італії,  Англії  в  XI—XII  ст.  Вона  використана  у  "Пісні  про  Роланда",  творах  провансальських  трубадурів,  ірландських  сагах,  в  іспанській  та  португальській  поезії.  У  XVI  ст.  з'явилась  у  Польщі.  Наприкінці  XVI  ст.  силабічні  вірші  писав  український  поет  Г.  Смотрицький  ("Хроніка  Андрія  Римші",  1581  р.).  Приклад:  силабічного  вірша  Г.  Смотрнцького:
Лихоимца  нищий  //  всегда  проклинают,
И  смерти  его  свои  //  ближний  желают,
Аще  впадет  в  некое  //  прегрешение
Сей  злословен  приемлет  //  от  всех  хуление.
       У  цьому  вірші  в  кожному  рядку  13  складів,  цезура  після  7  складу,  суміжне  римування.  13-складові  вірші  були  поширеними  у  французькій,  польській,  згодом  і  в  українській  поезії  XVII—XVIII  ст.  Силабічне  віршування  знає  і  12,  11,  10,  8,  7,  6,  5,  4,  3  складові  вірші.  Г.  Сковорода  писав  14-складові  вірші  з  наголосом  не  на  передостанньому,  а  на  останньому  складі:
Оставь,  о  дух  мой  вскоре!  //все  земляные  места!
Взойди,  дух  мой  на  горы,  //  где  правда  живёт  свята.
       Силабічне  віршування  було  неприродним  для  української  і  російської  мов,  наголоси  яких  рухомі.  В  Україні  ця  система  віршування  затрималася,  бо  процес  ритмізації  українського  вірша  був  сильнішим,  ніж  у  Росії.          По-друге,  український  силабічний  вірш  зв'язаний  з  народними  піснями,  зокрема  коломийками,  рядки  яких  найчастіше  були  рівноскладовими.  До  речі,  "Пісня  про  Стефана-вогводу"  з  чеської  граматики  Яна  Благослава  є  силабічною.  Силабічні  вірші  зустрічалися  в  українській  поезії  В  XIX  ст.
Ось  13-складовий  силабічний  вірш  М.  Шашкевича:
Сонце  ясне  померкло,  світ  пітьма  насіла.
Вшир  і  вздовж  довкола  сум  ся  розлягає,
Чагарами  густими  тьма  вовків  завила.
Над  тином  опустілим  галок  гамор  грає.
         Силабічні  вірші  писали  Т.  Шевченко.,  П.  Куліш,  Ю.  Федькович,  І.  Франко,  Леся  Українка,  Б.  Лепкий,  П.  Филипович.  У  силабічних  віршах  Т.  Шевченка  спостерігаємо  чергування  12  і  11-складових  рядків.
Не  винесли  в  море,  не  розмили  в  полі?  12
Не  питали  б  люди  —  що  в  мене  болить?  11
Не  питані  б,  за  що  проклинаю  долю,  12
Чого  нужу  світом?  "Нічого  робить...  "  1
       Під  впливом  народної  поезії  відбувається  процес  тонізації  силабічного  вірша,  який  згодом  поступився  новому  силабо-тонічному.  Спроби  відновити  силабічний  вірш  у  повоєнний  період  належать  І.  Качуровському  і  Вірі  Вовк.

Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746026
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2017

Основи поетики. Силабо-тонічна система віршування

       Грецьке  syllabe  —  склад,  tonos  —  наголос.  Ця  система  ґрунтується  на  чергуванні  наголошених  і  ненаголошених  складів.  Для  неї  характерна  рівночисельність  складів  і  наголосів  у  рядку.  Силабо-тонічний  принцип  запровадив  у  латинську  поезію  св.  Августин,  він  замінив  довгі  склади  наголошеними,  а  короткі  —  нeнаголошeними.  Ця  система  існувала  в  латинській  поезії  поруч  із  квантитивною,  але  ніколи  не  переходила  в  національні  літератури.
       Силабо-тоніка  спочатку  з'явилась  в  Німеччині  та  Англії  на  початку  XVІI  ст.  Силабо-тонічні  вірші  в  Україні  почали  писати  в  XVII—XVIII  століттях.  У  1767—1768  pp.  у  Київській  академії  була  написана  книга  "Коротка  наука  складання  руських  віршів".  Спроби  переходу  на  силабо-тоніку  спостерігаються  у  творчості  Г.  Кониського  та  І.  Некрашевича.  Вірші  всіх  силабо-тонічних  розмірів  є  у  книжці  Г.  Сковороди  "Сад  божественных  пісней"  (  1779  p.).  Сковорода  запровадив  перехресне  римування,  якого  не  було  в  силабічних  віршах,  а  також  різні  види  строф,  зокрема  терцет,  катрен,  секстину,  октаву.  Ритміку  і  строфіку  силабо-тоніки  застосовував  І.  Котляревський  у  поемі  "Енеїда".  Розвинув  українську  силабо-тоніку  Т.  Шевченко.  Сьогодні  вона  провідна  в  українській  поезії,  немає  поета,  який  би  використав  усі  її  багатства.
       Наша  мова  складається  не  лише  зі  словосполучень,  а  також  із  фраз,  і  кожна  фраза  має    свій  наголос,  який  називається  логічним  або  фразовим.  Цей  наголос  визначає  зміст  певної  фрази.  Тому  будь  –  яке  речення  вимовлене  з  логічним  наголосом  на  різних  словах  матиме  різні  змістові  відтінки.  Але  вимова  даного  речення  має  і  певний  тип  інтонації,  в  якому  виражається  чи  то  прохання,  чи  то  вимога  з  тим  чи  іншим  відтінком.  З  цими  явищами  інтонації  зв,язаний  ритмічний  лад  вірша.
       Як  уже  відзначалося,  у  силабо-тонічній  системі  поєднується  принцип  рівноскладовості  (силабізму)  з  принципом  сумірності  наголошених  складів.  Одиницею  виміру  ритму  силабо-тонічного  вірша  є  стопа.  Стопа  —  це  сполучення  в  певній  позиції  наголошених  і  ненаголошених  складів.  У  силабо-тонічних  віршах  застосовуються  стопи,  які  були  в  античному  віршуванні.  Довгі  склади  замінені  наголошеними,  а  короткі  —  ненаголошеними.
       Розмір  вірша  визначається  кількістю  стоп  у  рядках.
Найпростіший  спосіб  визначення  розміру  вірша  —  скандування.  Це  умовне  роздільне  вимовляння  складів.  При  такому  читанні  вірша  виділяються  всі  можливі  наголоси  у  рядку  (наголоси  ритмічні,  а  не  граматичні).  Ритмічний  наголос,  який  не  збігається  з  граматичним,  називають  іктом  (лат.  ictus  —  удар,  наголос).
Е-ней  —  був  —  па-ру-бок  —  мо-тор-ний.
(І.  Котляревський)
У  слові  парубок  є  ритмізований  наголос  на  третьому  складі:
V  —  /V  —  /  V  —  /V  —  /  V.
       Недоліком  скандування  є  його  умовність.  Вона  малопомітна  при  визначенні  трискладових  розмірів,  але  при  визначенні  двоскладових  приводить  до  штучного  виникнення  двох  і  більше  наголосів  у  багатоскладових  словах:  па-ру-бок.
       Скандування  віршів  нагадує  барабанний  ритм,  вірші  звучать  монотонно.  Це  умовне  читання  віршів.  У  силабо-тонічних  віршах  з  метою  урізноманітнення  звучання  в  багатоскладових  словах  часто  замінюємо  ямби  і  хореї  пірихієм.
V  —  /V  —  /  V  V  /V  —  /  V
Надаючи  різноманітності  звучання  рядкові,  пірихій  зберігає  загальний  ритм  вірша.  Заміна  ямба  або  хорея  пірихієм  або  спондеєм  називається  іпостасою.  Іпостасування  хорея  і  ямба  спондеєм  трапляється  рідше.
Ніч,  місяць,  верби  шелестіння
—  —  /V  —  /  V  V  /  V  —  /V
(М.  Рильський)
       У  силабо-тонічних  віршах  найчастіше  зустрічаються  двостопові,  тристопові,  чотиристопові,  п'ятистопові  розміри.
       За  допомогою  стоп  і  врахування  кількості  їх  у  рядку  визначають  різні  розміри  віршів.  Стопи  не  збігаються  зі  словами,  отже  не  відбивають  природного  членування  мови,  а  є  лише  умовною  мірою  для  визначення  закономірності    чергування  ненаголошених  і  наголошених  складів  у  віршових  рядках.  Визначаючи  розмір  вірша  необхідно  вказати  не  тільки  на  стопу,  а  й  на  те,  скільки  стоп  у  рядку.
І.  П.Тичина:
Я/єсть/  на/род/,  я/ко/го  прав/ди  си/ла
Ніким  звойована  ще  не  була.
U  __  /U  __/  U__  /U  __  /U  __/  U
(п,ятистопний  ямб)
ІІ.  І.Франко:
Дух/,  що/  ті/ло/  рве/  до/бо/ю,
Рве  за  поступ,  щастя  й  волю
/  __  U/  __  U  /__  U/  __  U/
(хорей)
ІІІ.    П.Грабовський:
Ру/чень/ки/  терп/нуть/,  зли/па/ють/ся/  ві/чень/ки,
Бо/же/,  чи/  дов/го/  тяг/ти?
/  __  UU/  __  UU/  __  UU/  __UU/
/  __  UU/  __  UU/  __
(дактиль)
ІV  .  П.Грабовський:
Не/  раз/  ми/  хо/ди/ли/  в  до/ро/гу/,
Не/  раз/  ми/  вер/та/ли/  до/  ха/ти
/  U  __U/  U  __  U/  U  __  U/
/  U  __U/  U  __  U/  U  __  U/
(амфібрахій)
V.  І.Франко:
Об/ри/ва/ють/ся/  звіль/на/  всі/  пу/та/,
Що/  зв,я/за/ли/  нас/  з  дав/нім/  жи/ттям/.
/UU  __/  UU  __  /  UU  __/  U
/UU  __/  UU  __/  UU    __/                                        (анапест)


Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya
Джерело:  http://www.ukrlitzno.com.ua/teoriya-literaturi-elementi-virshuvannya-sistema-virshuvannya/

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745066
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2017

Основи поетики. Канонізовані строфи

       Це  строфи,  які  пишуться  згідно  з  усталеними  правилами.  Їх  ще  називають  твердими.

       Елегійний  дистих.  Складається  з  одного  гекзаметра  і  одного  пентаметра.  У  гекзаметрі  цезура  не  має  постійного  місця.  Елегійним  дистихом  писали  не  лише  елегії,  але  й  епіграми,  він  здобув  популярність  в  античній  поезії.  В  українській  поезії  стрічається  у  творах  І.  Франка,  М.  Зерова,  М.  Рильського.
Прудко  на  безвість  ідуть  //  наші  дні  і  короткі  години.  Зрана  до  ночі  гуде  //  колесо  темних  турбот.
         Не  помічаємо  —  як  надворі  весна  розцвітає,  Не  помічаємо  —  як  з  дерева  сиплеться  лист.
(М.  Зеров)

         Олександрійський  вірш  -  -  двовірш  шестистопного  ямба  з  цезурою  після  третьої  стопи.  У  рядках  —  парне  римування,  чергуються  чоловічі  і  жіночі  рими.  З'явився  у  Франції  в  XI  ст.  Таким  віршем  на  основі  силабічної  системи  була  створена  поема  "Мандрівка  Карла  Великого  в  Єрусалим  та  Константинополь".  У  XII  ст.  такою  формою  була  написана  поема  про  Олександра  Македонського.  Від  його  імені  пішла  назва  вірша.  У  сучасній  поезії  використовується  рідко.  Видозмінена  форма  олександрійського  вірша  називається  олександрином.  Це  п'ятирядковий  13-складовий  вірш,  написаний  шестистопним  ямбом  з  римуванням  АБАБ.  Олександрини  використовували  І.  Франко,  М.  Зеров.  Олександрійський  вірш:
Я  не  складав  тобі  ні  гімнів,  ні  поем.  А
Добірного  вина  замість  ліричних  тем  А
Шукав  я  за  твоїм  оспіваним  камінням.  Б
В  сухих  поточинах,  над  темнобоким  рінням.  Б
(М.  Зеров)

         Терцина  (італ.  terzina  від  tena  rima—третя  рима).  її  вперше  застосував  Данте  у  "Божественній  комедії".  Це  строфа  з  трьох  рядків  п'ятистопного  ямба.  Перший  рядок  римується  з  третім,  а  середній  —  з  першим  і  третім  рядком  наступної  строфи:  АБА,  БВБ,  ВГВ...
Приклад:
Народе  мій,  замучений,  розбитий,  А
Мов  паралітик  той  на  роздорожжу,  Б
Людським  презирством,  ніби  струпом  вкритий!  А
Твоїм  будущим  душу  я  тривожу,  Б
Від  сорому,  який  нащадків  пізніх  В
Палитиме,  заснути  я  не  можу...  Б
(І.  Франко)

         Секстина  (італ.  sextina  від  лат.  sex  —  шість)  —  строфа  з  шести  рядків,  у  якій  перші  чотири  рядки  римуються  перехресно,  а  останні  два  —  парно:  АБАБВВ.
         Секстини  пишуть  п'яти-  або  шестистопним  ямбом.  Наприклад:
На  шлях  я  вийшла  ранньою  весною  А
І  тихий  спів  несмілий  заспівала,  Б
А  хто  стрівався  на  шляху  зі  мною,  А
Того  я  щирим  серденьком  вітала:  Б
Непевна  путь,  мій  друже,  в  нас  обох,  —  В
Ходи!  Шлях  певний  швидше  знайдем  вдвох.  В
(Леся  Українка)
         Іноді  вживається  римування  АБАБАБ:  ("Слово  про  рідну  матір"  М.  Рильського)  АББААБ,  ААБВВБ.
         Секстина  утвердилася  в  італійській  поезії  доби  Відродження,  зокрема  у  творчості  Дайте  Аліг'єрі,  Ф.  Петрарки,  згодом  поширилася  в  інших  європейських  літературах.

       Октава  (лат.  octava  —  восьма)  —  восьми  рядкова  строфа  п'яти-  або  шестистопного  ямба.  Шість  рядків  римується  перехресно,  а  два  —  між  собою:  АБАБАБВВ.  Приклад:
І  я  пішов.  Літа  йшли  за  літами...  А
Я  сивію,  огонь  згасає  мій.  Б
Чимало  сил  потратив  я  без  тями,  А
Чимало  я  похоронив  надій!  Б
Лиш  ліс  отой  пахучими  вітками  А
Махав  мені,  бринів,  мов  мушок  рій,  Б
Що  п'є  мов  сонця  блиски  золотаві,  —  В
Так  він  все  свіжий  був  в  моїй  уяві.  В
(І.  Франко)
       Останні  два  рядки  з  суміжною  римою  називають  кодою.
Батьківщина  октави  —  Італія.  Творцем  строфи  є  Боккаччо,  в  українську  поезію  запровадив  Ф.  Прокопович.  Це  улюблена  строфічна  форма  романтиків.  Яскраві  приклади  октави  є  у  творчому  доробку  П.  Куліша,  Лесі  Українки,  І.  Франка,  Юрія  Клена,  А.  Малишка.

         Тріолет  (франц.  triolet  від  лат.  trio  —  троє),  з'явився  в  епоху  середньовіччя.  Це  восьмирядкова  строфа  на  дві  рими,  у  якій  перший,  четвертий,  сьомий,  та  другий  і  восьмий  рядки  повторюються  дослівно.
Рими  розташовані  у  такому  порядку:  АБАААБАБ.  Наприклад:
Я  складу  вам  тріолет  А
Про  поета  і  амура  Б
На  старий  —  старий  сюжет,  А
Я  складу  вам  тріолет.  А
На  сюжет:  амур  —  поет,  А
Фоном  буде  нам  натура  —  Б
Я  складу  вам  тріолет  А
Про  поета  і  амура.  Б
(М.  Вороний)
         Тріолет  з'явився  у  середньовічній  французькій  поезії,  за  доби  Ренесансу  використовувався  рідко,  поновили  його  поети  бароко.  Зразки  тріолета  є  у  творчому  доробку  І.  Франка,  Д.  Загула,  П.  Тичини,  М.  Драй-Хмари.

         Сициліана  (італ.  siciliana)  —  восьмирядкова  строфа  на  дві  рими,  яка,  очевидно,  передувала  октаві.  Тому,  мабуть,  її  називають  октетом.  Була  популярною  в  середньовічній  сицилійській  поезії..її  формула  АБАБАБАБ.  Зустрічається  і  така  форма  АББАБААБ.  М.  Рильський  створив  такий  різновид  сициліани,  як  АБАБАААБ:
Ой,  як  тебе  ми  виглядали  Крізь  ніч,  крізь  морок,  крізь  туман,  Як  ми  для  тебе  засівали  Від  ворога  відбитий  лан,  Які  човни,  які  причали  Благословенній  готували,  Яким  нопоєм  наливали  Жадоби  невтомимий  жбан!
Відома  і  така  восьмирядкова  строфа  АБАБАВАВ.  Сициліана  є  попередницею  октави.

       Нона  (лат.  попа  —  дев'ята)  —  строфа  з  дев'яти  рядків  переважно  хорейного  розміру  з  римуванням  ААБВББВББ.  Наприклад:
Шапку  хмуро  він  насунув,  А
по  снігу  на  шлях  посунув,  А
важко  спотикається.  Б
А  душа  чогось  тривожна:  В
щось  у  світі  діється.  Б
Стане...  Прислухається  ...  Б
Та  стоять  ніяк  не  можна.  В
Сніг  із  вітром  віється,  Б
сніг  перекидається...  Б
(П.  Тичина)
         Є  й  така  форма  нони:  АБАБАББВВ.  Ця  нона  нагадує  октаву,  у  яку  перед  кодою  вставили  ще  один  рядок.

       Децима  (лат.  decima  —  десята)  —  десятирядкова  строфа  зі  сталою  схемою  римування:  АБАБВВГДЦГ.  Перші  чотири  рядки  зав'язували  ліричну  колізію,  а  останні  чотири  давали  її  розв'язку.  Такою  формою  написана  "Енеїда"  І.  Котляревського.
Приклад  з  "Енеїди"  І.  Котляревського:
Всім  старшинам  тут  без  розбору,  А
Панам,  підпанкам  і  слугам  Б
Давали  в  пеклі  добру  хльору,  А
Всім  по  заслузі,  як  котам.  Б
Тут  всякії  були  цехмістри,  В
І  ратмани,  і  бургомістри,  В
Судді,  підсудки,  писарі,  Г
Які  по  правді  не  судили  Д
Та  тільки  грошики  лупили  Д
І  одбирали  хабарі.  Г
       Відома  також  десятирядкова  строфа  —  сициліана  з  перехресним  римуванням:  АБАБАБАБАБ.

     Рондель  (франц.  rondelle  від  лат.  rotundus  —  круглий)  —  тринадцяти-рядкова  строфа  на  дві  рими.  Включає  три  строфи:  два  чотиривірші  і  один  п'ятивірш.  Перший  рядок  повторюється  тричі,  а  другий  двічі.
Мою  любов,  немов  Христа,  А
Добробажальцями  розп'ято.  Б
Хто  в  друзі  пхавсь,  той  винувато,  Б
Мов  пес,  підібгує  хвоста,  А
А  сіть  обмов,  важка  й  густа,  А
Розставлена  уміло  катом...  Б
Мою  любов,  немов  Христа,  А
Добробажальцями  розп'ято.  Б
Та  крил  натхнення  —  не  дістать:  А
Вони  увись  підносять  свято,  Б
Хоч  їх  і  стріляно,  і  клято.  Б
Цілують  праведні  вуста  А
Мою  любов,  немов  Христа.  А
(М.  Боровко)
     Рондель  застосований  у  другій  половині  XIII  ст.  трубадуром  Адамом  де  Галем.  Цю  строфу  використовували  Ф.  Війон,  С.  Малларме,  П.  Тичина,  Яр  Славутич.

       Рондо  (франц.  rondeau,  лат.  rotundus)  —  строфа  переважно  з  тринадцяти  рядків  на  дві  рими,  де  перший,  восьмий  і  тринадцятий  рядки  повторюються.  Виникла  у  середньовічній  французькій  поезії.  Може  мати  й  іншу  кількість  рядків  —  від  8  до  15.
Наприклад:
З  вітром  весняним  сосна  розмовляла,
Вічно  зелена  сосна.
Там  я  ходила  і  все  вислухала,
Що  говорила  вона.
Ой,  не  "зеленого  шума"  співала
Вічно  смутная  сосна.
Ой  не  "зеленого  шума"!
Чується  в  гомоні  тяжка  зимовая  дума.
(Леся  Українка)
Строфа  рондо  утвердилася  в  середньовічній  французькій  поезії.  До  неї  зверталися  Ф.  Війон,  В.  Тредіаковський,  І.  Северянін,  Леся  Українка,  М.  Рильський.

     У  світовій  поезії  є  такі  канонічні  строфи,  як  віланель,  китайська  танка,  японська  уака  (танка),  гайку  (гоку),  індійська  шлока,  персо-арабські  газель,  бейт,  рубаї,  грузинська  шаїрі  та  інші.  Танка,  гоку  і  рубаї  є  жанрами  лірики.
     Віланель  або  віленела  (лат.  villanus,  франц.  villanelle  —  селянський)  має  6  тривіршів  однакової  структури,  подібних  на  терцину,  і  останній  19-й  рядок.  Рядки  охоплені  двома  римами.  Перший  рядок  повторюється  у  шостому,  дванадцятому,  вісімнадцятому,  третій  —  у  дев'ятому,  п'ятнадцятому,  дев'ятнадцятому.  В  добу  середньовіччя  віланела  була  піснею  пастухів,  у  добу  Відродження  —  піснею  про  кохання.
Танка  —  п'ятивірш,  який  складається  із  чергування  п'яти—  та  семи-складових  рядків  (5-7-5-7-7).  Виникла  в  японській  поезії  у  VIII  ст.,  у  IX—X  ст.  стала  класичною  строфічною  формою.  Приклад:
Раптом  захотілося  -чого  б  це?  Поїздом  поїхати.  От  з  поїзда  зійшов  —  а  йти  нема  куди.
(Ісікава  Такубока.  Переклад  Г.  Туркова)

     Гоку  (гайку)  —  жанр  японської  пейзажної  лірики,  виник  у  XVI  ст.  Гоку  складається  з  трьох  рядків.  Перший  і  останній  рядок  мають  по  5  складів,  середній  —  7.  Схема  гоку  5+7+5.
Приклад  гоку  з  доробку  І.  Качуровського:
Достиглі  сливи  Нагадують:  ти  прожив  Ще  одну  весну...
Газель  (газела,  гезела)  складається  з  кількох  двовіршів,  але  не  більше  12,  на  вірш  лише  одна  рима.  Схема  римування  АА  БА  ВА  ГА.  Рима  може  бути  чоловіча,  жіноча,  дактилічна.  Ця  форма  ліричної  поезії  з'явилася  у  VII  ст.  в  арабській  та  персидській  літературах.  Зустрічається  у  творчості  І.  Франка,  В.  Поліщука,  Д.  Павличка.
Вона  була,  як  мрія,  що  жила  А
В  моєму  серці  довгі-довгі  дні.  Б
Все  вимріяне  в  ній:  чоло  й  уста,  А
І  очі  чорні  —  трошечки  скісні.  Б
Ступити  кроку  з  місця  я  не  міг  —  В
Так,  ніби  це  лучилось  уві  сні.  Б
(Д.  Павличко)

     Рубаї  —  строфічна  форма  з  чотирьох  рядків.  Перший  рядок  римується  з  другим  і  четвертим.  Кожен  чотиривірш  рубаї  —  закінчена  думка.  Наприклад:
Є  вірші  —  трударі,  є  вірші  —  ерудити,  А
Є  вірші  з  золота,  є  вірші  із  тандити,  А
Та  найдорожчі  ті,  що  із  вогню,  —  Б
Зігріти  важче,  ніж  охолодити.  А
(Д.  Павличко)
     Рубаї  характерний  для  ліричної  поезії  народів  Сходу.  Д.  Павличко  в  1987  році  видав  збірку  "Рубаї".
     Шаїрі  —  чотирирядкова  строфа  на  шістнадцять  складів,  усі  рядки  римуються  між  собою  (AAAA).  Популярна  у  найдавніших  пам'ятках  грузинської  поезії,  її  застосовував  Шота  Руставелі  у  поемі  "Витязь  у  тигровій  шкурі".  Наприклад:
Не  зовіть  того  поетом,  хто  випадком,  ненавмисне,  Кілька  слів  пустих,  нікчемних,  у  нудного  вірша  втисне,  Хоч  і  пнеться  до  поетів,  хоч  бундючиться  він  злісне,  Хоч,  немов  той  мул,  ґвалтує:  "Ти  найкраща,  власна  пісне!"
(Переклад  М.  Бажана)
Інші  види  віршів.
     Білий  вірш  або  верблан  (англ.  blank  verse)  —  неримований  вірш  з  виразною  внутрішньою  метричною  акцентово-інтонаційною  структурою.  Рима  у  ньому  компенсується  клаузулою.  Білі  вірші  використовуються  в  силабічному  і  силабо-тонічному  віршуванні.  Найчастіше  застосовується  у  віршованих  драматичних  творах  (Леся  Українка,  "У  пущі").
     У  драматичних  творах  білі  вірші  не  діляться  на  строфи,  у  ліриці  строфи'  є.  Можуть  використовуватися  будь-які  віршові  розміри.
     Вірші,  у  яких  половини  рим  немає,  називаються  напівбілими.
     Акровірш  (акростих)  (грец.  akros  —  зовнішній,  крайній,  лат.  versus  —  повтор,  поворот)  —  вірш,  перші  літери  якого  утворюють  слово,  фразу,  ім'я.
Лиха  зима  сховається,  А  сонечко  прогляне,  Сніжок  води  злякається,  Тихенько  тануть  стане,  —  І  здалеку  бистресенько  Вона  до  нас  прибуде,  Кому-кому  любесенько,  А  дітям  більше  буде.  (Л.  Глібов,  "Хто  вона?  ")  Тут  акровірш  використаний  як  форма  загадки  для  дітей.  

Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744451
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2017

Основи поетики. Система віршування.

         Принципи  ритмічної  організації  віршованої  мови  в  поезіях  різних  народів  різні.  Але  спільним  для  всіх  видів  віршів  є  те,  що  рядки  їх  є  певними  сумірними  відтинками.  Отже,  основною  одиницею  членування  віршової  мови  слід  вважати  рядок.  Бо  саме  у  віршових  рядках  спостерігається  єдність  інтонації.  Віршовий  рядок  є  певним  інтонаційним  відтинком.
Літературний  вірш  розвинувся  на  основі  народної  пісні.  Але  він  з,являється  тоді,  коли  словесні  художні  твори  стали  складати  не  на  музичній,  а  на  мовній  основі.
         Головне,  що  визначає  характер  віршування  в  поезії  даного  народу,  це  особливість  його  мови.  Принципи  й  ознаки,  на  основі  яких  створена  ритмічна  будова  вірша  різні  в  різних  мовах.  Лад  (строй),  система  віршування,  що  застосовується  в  поезії  того  чи  іншого  народу,  залежать  від  мови,  мають  свою  національну  специфіку.  Відповідно  до  особливостей  мов  існували  й  існують  різні  системи  віршування.
         Значний  інтерес  для  з,ясування  природи  віршування  і  розуміння  сучасних  його  систем  мають  античні  вірші  та  теоретичні  основи  їх  складання.  В  античній  літературі  застосовується  система  віршування,  яку  називають  метричною  (гр.  “міра”).  У  давньогрецькій  і  латинській  мовах  розрізняють  довгі  та  короткі  склади.  На  тій  чи  іншій  закономірності  в  чергуванні  довгих  та  коротких  складів  і  базувався  ритмічний  лад  вірша.  Час,  потрібний  на  вимовукороткого  складу,  називався  “мора”,  довгого  –  дорівнював  двом  морам.  Довгі  та  короткі  склади  так  чи  інакше  об,єднувалися  у  стопи.
       Стопою  в  античній  літературі  називалося  сполучення  певної  кількості  довгих  і  коротких  складів,  яке  повторювалося  у  віршовому  рядку  і  надавало  йому  ритмічного  звучання.  Стопи  в  античному  віршуванні  були  дуже  різноманітні,  бо  могли  включати  від  двох  до  чотирьох  різних  складів.  Загальна  кількість  складів  у  рядку  могла  досягати  28.
     
       Увійшли  до  нових  систем  віршування  такі  стопи:
–              довгий  склад;
U    короткий  склад.
Двоскладові  стопи:
• хорей    [__  U  ]
• ямб            [U  __  ]
• пирріхій  [U  U]
• спондей  [  __        __]
Трискладові  стопи:
• дактиль              [__  UU]
• амфібрахій    [U  __  U]
• анапест              [UU  __]
• бакхій                  [__  __  U]
• антибакхій    [U  __    __]
• амфімарх        [__  U  __]
Чотирискладові  стопи:
• хоріямб        [__  UU  __]
• пеони                [__  UUU]
[U  __  UU]
[UU  __  U]
[UUU  __]
       Найпоширенішим  в  античній  поезії  розміром  був  гекзаметр  –  це  шість  переважно  дактиличних  стоп  (рядків).  У  рядках  гекзаметра  обов,язково  робили  паузу,  яка  називалася  –  цезура  і  ділила  рядок  на  два  піввірша.  Тая  як,  наприклад,  в  українській  та  російській  мовах  немає  довгих  та  коротких  складів,  то  при  перекладі  довгий  склад  замінюється  наголошеним,  а  короткий  –  ненаголошеним.
     [b]  Силабічна  система  віршування.  [/b]
       Ритмічний  лад  у  силабічній  системі  віршування  спирається  на  однакову  кількість  складів  у  рядках.  Закінчення  рядків  звичайно  підкреслюється  римою  (співзвуччя).  Римуються  найчастіше  сусідні  рядки.  Силабічна  система  віршування  зберіглася  у  французькій,  польській,  чеській  поезіях  (особливості  мови  –  наголос  має  постійне  місце:  у  французькій  –  наголошений  останній  склад,  у  польській  –  передостанній,  у  чеській  –  перший  склад).  Наявність  постійного  наголосу  надає  ритмічності  звучанню  віршів.  Силабічна  система  віршування  зустрічається  і  у  Т.Шевченка  “Думи  мої,  думи…”:
Бо  вас  лихо  на  світ  на  сміх  народило,
Поливали  сльози:  чом  не  затопили,
Не  винесли  в  море,  не  розмилив  полі?
Не  питали  б  люди  –  що  в  мене  болить?
Не  питали  б  за  що  проклинаю  долю,
Чого  нужу  світом?  “Нічого  робить”,  —
Не  казали  б  на  сміх…

         [b]Силабо–тонічна  система  віршування[/b]
       Ця  система  віршування  розвинулася  у  ХІХст.  У  мовах  східнослов,янських  народів:  українців,  росіян,  білорусів  –  наголоси  не  прикріплені  до  певного  складу  слів  і  припадають  на  різні  (за  місцем  у  слові)  склади.  Ікрім  того  можуть  пересуватися  при  відмінюванні  слів.  У  багатоскладових  словах  у  наших  мовах  крім  основного  чути  й  побічні  наголоси.  Наголошені  склади  позхначаються  не  тільки  силою  вимови,  а  й  деяким  подовженням  і  особливим  мелодійним  забарвленням.  Усе  це  чинники  інтонації.
       У  силабо–фонічній  системі  віршування  поєднується  принцип  рівноскладовості  рядків  (силабізму)  з  принципом  сумірності  віршових  рядків  за  наголошеністю  складів  (тонус  (гр.  “наголос”).  Ритмічна  організація  мови  у  силабо–тонічних  віршах  включає  як  сумірність  віршових  рядків  щодо  кількості  складів,,  так  і  певну  закономірність  у  чергуванні  наголошених  і  ненаголошених  складів.  Рядки  силабо–тонічних  віршів  мають  внутрішню  міру  або  розмір,  який  прийнято  визначати  за  допомогою  запозиченого  в  античному  віршуванні  поняття  стопи.
Стопою  в  силабо–тонічній  системі  віршування  називають  сполучення
наголошених  з  певною  кількістю  ненаголошених  складів,  яке
повторюється  у  рядку.
       У  силабо–тонічних  віршах  застосовуються  ті  самі  основні  стопи,  що  були  в  античному  віршуванні.    Але  з  заміною    довгого  складу  наголошеним,  короткого  –  ненаголошеним.
         Основні  двоскладові  стопи:      
ямб  [  U  __  ]
хорей  [  __  U  ]

Трискладові  стопи:                    
дактиль[__  UU]
амфібрахій  [U  __  U]
анапест  [UU  __  ]

         У  силабо–тонічних  віршах  наголоси  відіграють  ритмічну  роль.  У  зв,язку  з  цим  у  віршах  поряд  з  граматичними  і  логічними  розрізняють  і  ритмічні  наголоси,  тобто  такі,  які  вимагає  ритм.  Ритмічні  наголоси  майже  завжди  збігаються  з  граматичними.
         Силабо–тонічні  вірші  здебільшого  мають  однакову  кількість  стоп  у  рядках,  але  ртапляються  вірші,  написані  різностопним  ямбом.  Визначаючи  розмір  вірша  розглядаємо  не  один  рядок,  а  кілька.

     [b]  Тонічна  система  віршування[/b]
       Тонічна  система  віршування  (ХХ  ст.)  грунтується  на  приблизно  однаковому  числі  наголосів  (найчастіше  3  –  4  у  всіх  рядках  одного  вірша),  причому  ненаголошених  складів  між  ними  може  бути  різна  кількість.  Найважливішу  роль  у  тонічних  віршах  відіграє  прикінцевий  наголос,  якийє  в  рядках  особливо  сильний.  Унаслідок  довільного  розміщення  наголосів,  рядок  на  стопи  не  ділиться.  Найменша  частка  тонічного  вірша  –  це  слово  з  ритмічним  наголосом.  Важлива  ознака  тонічного  вірша  –  наявність  рими  і  паузи.  Цією  основною  якістю  тонічний  вірш  близький  до  народної  системи  віршування  (тонічної  за  своїм  характером).
Розмір  тонічного  вірша  визначається  кількістю  наголосів  у  рядку.
Наприклад:  М.Бажан:                          (чотиринаголосний  (4  наголоси  в  кожному  рядку)
В  мозок  вгруз  цвях  дум:
Коли  ж  підем  в  останній  штурм.

       Клаузули.
Закінчення  рядків  звучать  підкреслено  і  тому  автор  ставить  у  закінчення  те  слово,  на  яке  хотів  би  звернути  увагу  читача.
       Закінчення  віршового  рядка,  починаючи  від  останнього  наголосу,  називається  клаузула  (гр.  “замкнення”).
       Якщо  останній  склад  наголошений,  клаузула  називається  чоловіча.
Передостанній  склад  –  жіноча.
Третій  від  кінця  склад  –  дактилична.
4  –  5  і  далі  від  кінця  склад  наголошений  –  гіпердактилична.
Експресивна  виразність  клаузул  часто  посилюється  римою.
       Рима  –  співзвуччя  в  закінченні  рядків.
Відповідно  до  закінчення  рими  бувають:    —  чоловічі;-  жіночі;  -дактиличні.
Розрізняють  рими  
-  точні  (збігаються  усі  звуки:  сонце  –сон  це;  коні  –  в  законі)
-  неточні  (збігаються  не  всі  звуки:  хатини  –єдине,  поет–вперед).
       Неточні  рими,  в  яких  збігаються  лише  голосні  називаються  асонансними,  якщо  лише  приголосні  –  алітеративні  (або  консонансні).
       Види  римування:
• перехресне  (через  рядок  –  абаб)
• оповите  (або  кільцеве)  перший  і  останній  рядки  –  абба)
• паралельне  (суміжне  або  парне  –  ааббвв)
       Строфа  (гр.  “обертання”)  –  група  віршованих  рядків,  об,єднаних  римою,  інтонацією,  темою.

       Джерело:  http://www.ukrlitzno.com.ua/teoriya-literaturi-elementi-virshuvannya-sistema-virshuvannya/

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743263
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2017

Основи поетики. Цезура та клаузула.

 
       Віршована  мова  багата  на  різні  паузи,  що  підсилюють  ритм  і  увиразнюють  зміст.  Крім  міжслівних  та  логічних  (на  розділових  знаках  і  між  синтагмами),  властивих  і  прозовій  мові,  тут  є  ще  прикінцеві  (паузи  між  рядками),  емоційні  (зупинки  для  підкреслення  якогось  слова  при  виразному  читанні)  та  цезура.
       Цезура  (лат.  caesura  —  розтин,  розріз,  поділ)  —  пауза  в  середині  рядка,  що  поділяє  його  на  дві  частини  (піввірші).  Цезура  має  ритмотворче  значення  —  вона  підсилює,  підкреслює  ритм  і  смислове  —  виділяє  найважливіші  слова,  увиразнює  висловлену  думку.  За  своєю  тривалістю  цезура  трохи  коротша  за  міжрядкову  паузу.
       Найчастіше  цезура  з’являється  в  багатостопних  рядках.  Вона  може  бути  постійною,  якщо  стоїть  у  всіх  рядках  на  одному  й  тому  ж  місці;  рухомою,  якщо  вона  є  в  кожному  рядку,  але  в  різних  місцях;  періодичною,  якщо  ритмічно  з’являється  через  рядок  або  два.
       Клаузула  (лат.  clausula  —  закінчення)  —  заключна  частина  віршового  рядка,  починаючи  з  останнього  наголошеного  складу.  Співзвучні  клаузули  утворюють  риму.  
       Залежно  від  місця  наголосу  розрізняють  клаузули  (як  і  рими):
—  окситонні  (чоловічі)  —  з  наголосом  на  останньому  складі.  Кінець  рядка  звучить  твердо,  уривчасто.
Наприклад:
Лине  кроків  дзвíн  —  перегуки  мíн»
(Володимир  Сосюра);
—  парокситонні  (жіночі)  —  з  наголосом  на  передостанньому  складі.  Кінець  рядка  звучить  м’якше,  тепліше.
Наприклад:
Женою-трудівницею  на  полі  —
із  піснею  про  волю  у  неволі.
(Максим  Рильський);
—  дактилічні  —  з  наголосом  на  третьому  від  кінця  складі.  Кінець  рядка  звучить  плавно,  лагідно,  іноді  тужливо.
Наприклад:
Рученьки  терпнуть,  злипаються  вíченьки...
З  раннього  ранку  до  пізньої  нíченьки
(Павло  Грабовський);
—  гіпердактилічні  —  з  наголосом  на  четвертому  від  кінця  складі.  Така  рима  часто  сприймає  додатковий  наголос  на  останньому  складі  і  тому  звучить  ,  як  чоловіча.
Наприклад:
Як  була  я  молодою  преподÙбницею,  —
повісила  фартушину  над  вікÙнницею.
(Тарас  Шевченко).
       Звісно,  якоїсь  певної  інтонації  рими  (і  клаузули)  створити  самостійно  не  можуть  —  вони  лише  увиразнюють,  посилюють  основну  авторську  інтонацію.
       Джерело:  http://ukrart.lviv.ua/rumu2.php  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742783
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2017

Основи поетики. Тропи

     Троп  (грец.  tropos  —  поворот)  —  слово  або  вираз,  ужитий  у  переносному  значенні.  Тропи  розкривають  суть  зображуваного  предмета,  явища,  вони  є  засобом  індивідуалізації  персонажа,  виявляють  ставлення  автора  до  зображуваного.  Тропи  надають  мові  образної  виразності,  емоційності.  Аристотель  вважав,  що  вміння  створювати  тропи  є  ознакою  таланту  письменника.
     До  тропів  належать  епітет,  порівняння,  метафора,  метонімія,  іронія,  сарказм,  алегорія,  символ,  гіпербола,  літота,  перифраз.  Найпростішими  видами  тропів  є  епітети  і  порівняння.
     Епітет  (грец.  epitheton  —  прикладка)  —  це  художнє  означення,  яке  виділяє  в  зображуваному  характерну  ознаку  чи  рису  і  викликає  певне  ставлення  до  нього.  Епітети  виражаються  прикметниками  (ніжний,  квітчастий),  прислівниками  (весело,  привітно),  дієприкметниками  (задиханий,  знесилений,  пожований,  написаний),  дієприслівниками  (витріщивши,  підскакуючи),  іменниками  (чарівниця-зима,  Дніпро-Славутич,  зайчик-побігайчик),  числівниками:  "Це  той  первий,  що  розпинав  І  Нашу  Україну"  (Т.  Шевченко  "Сон").
     П.  Волинський  і  М.  Коцюбинська  вважають,  що  епітет  треба  відрізняти  від  логічного  означення.  "Не  можна  вважати  художнім  епітетом  означення,  яке  вказує  на  якусь  невід'ємну  органічну  ознаку:  матеріал,  з  якого  зроблений  предмет,  родинну  приналежність  людини  (дерев'яний  стіл,  залізне  ліжко,  срібний  портсигар,  батькова  сестра  тощо).  Але  ті  ж  самі  означення  в  сполученні  з  іншими  поняттями,  в  іншому  контексті  можуть  набувати  художнього,  образного  значення,  ставати  метафоричними  епітетами  (дерев'яне  обличчя,  залізний  характер,  срібне  сяйво).  Отже,  зміст  епітета  можна  зрозуміти  лише  з  контексту,  лише  в  сполученні  з  тим  словом,  яке  визначається  епітетом".
     Є  різні  класифікації  епітетів.  Виділяють  епітети  прості,  складні,  зорові,  слухові,  нюхові,  живописні,  психологічні.  За  змістом  епітети  ділять  на  зображувальні  або  описові  і  ліричні.  В  ліричних  є  оцінний  елемент  (чарівна  ніч,  сяючі  очі).
     О.  Галич  ділить  епітети  на  характерологічні  або  пояснювальні  і  посилювальні,  постійні,  контекстуально-авторські,  прикрашальні  Перший  підкреслює  найхарактернішу  ознаку  предмета,  а  другий  "не  просто  виділяє  характерну  рису  предмета,  а  ще  й  посилює  її"2.  Наприклад:  "Прокинеться  кривава  зрада,  II  і  стисне  віроломний  ніж"  (Є.  Маланюк).  Постійними  є  ті  епітети,  які  часто  стоять  при  одних  і  тих  же  словах:  "шлях"  -  -  битий,  "козак"  —  молоденький,  "кінь"  —  вороненький,  "море"  —  сине.  "Контекстуально-авторським  називається  епітет,  який  виділяє  не  постійну  —  супровідну,  канонізовану  в  межах  літературного  або  індивідуального  стилю  ознаку  предмета,  а  таку  рису,  яка  видається  характерною  в  предметі  за  певних  обставин  у  тому  конкретному  контексті,  в  якому  про  цей  предмет  згадується.  Контекстуально-авторський  -  це  епітет,  що  є  переважною  прикметою  реалістичного  стилю,  який  вимагає  точності,  а  не  виключно  поетичності  висловлювання,  відповідності,  реалістичності  означуваного  в  предметі  самому  означеному  предметові,  тим  конкретним  обставинам,  у  зв'язку  з  якими  даний  предмет  згадується".  Наприклад:  "Проса  покошено.  Спустіло  тихе  поле.  //  Холодні  дні  з  високою  блакиттю  //  Не  повернуть  минулого  ніколи:  //  Воно  пройшло  і  вже  здається  миттю!"  (М.  Рильський).
     Що  ж  до  прикрашальних  епітетів,  то  вони,  як  зауважує  Б.  Томашевський,  були  у  широкому  вжитку  в  романтичному  і  класицистичному  стилях.
     П.  Волинський,  крім  постійних  епітетів,  називає  метафоричні,  залізна  воля,  чорна  нудьга,  мертва  тиша,  метонімічні:  "Той  неситим  оком  І  за  край  світа  зазирає..."  (Т.  Шевченко),  гіперболічні:  "Безмежнеє  поле"',  іронічні:  колегіальний  ум,  мудрий  осел,  вовк-пастух.
     О.  Веселовський  виділяє  синкретичні  епітети,  їх  виникнення  пояснює  синкретизмом  (злитістю)  наших  сприймань  (зорових,  слухових,  дотикових).  Таке  явище  називають  художньою  синестезією.  У  поемі  "Похорон  друга"  П.  Тичина  використовує  образи  синього  плачу  і  синього  снігу:
Вже  сумно  вечір  колір  свій  міняв  
З  багряного  на  сизо-фіалковий,  
Я  синій  сніг  од  хати  відкидав  і  зупинився...
 Синій,  оркестровий  долинув  плач  до  мене.
Порівняння  (лат.  comparatio)  —  це  троп,  у  якому  один  предмет,  подія  зіставляються  з  іншими,  у  яких  ці  особливості  виявлені  різко,  яскраво.          Порівняння  виконують  зображальну  і  емоційно-оціночну  роль.
У  літературознавстві  виділяють  порівняння  прості,  поширені,  заперечувальні,  порівняння-запитання.
     Простим  порівнянням  є  таке,  в  якому  порівнювані  предмети  зіставляються  за  однією  або  кількома  однорідними  ознаками.  Прості  порівняння  утворюються  за  допомогою  сполучників  як,  мов,  немов,  ніби,  наче,  нібито,  начебто,  гейби,  буцім.  Безсполучниково:
1)  за  допомогою  предиката:  подібний,  нагадує,  схожий,  скидається;
2)  формою  орудного  відмінка:  блискавкою  промайнула  думка;
3)  опусканням  сполучника:  "Книга  —  морська  глибина"  (Іван  Франко).  А.  Ткаченко  ділить  прості  порівняння  на  загальновживані:  "Гарна  як  намальована",  поле  як  море  та  індивідуально-авторські:  "У  нього  очі  —  наче  волошки  в  життя"  (Андрій  Головко);  "Моя  душа,  немов  черешня,  //  Понад  снігами  зацвіла  "  (Д.  Павличко).
     Розгорнені  (поширені)  порівняння  —  це  такі,  у  яких  порівнювані  предмети  зіставляються  за  кількома  ознаками.  Розкриваючи  ряд  ознак  одного  або  групи  предметів,  вони  створюють  картину,  всебічно  змальовують  предмет:  "По  обидва  боки  Руського  потоку  стояли  два  високі,  але  не  круті  гребені  гір,  неначе  дві  велетенські  зелені  хвилі  на  морі  піднялися  рядком,  а  далі  збіглись  докупи  краями,  злилися  і  тут  підскочили  вгору  білою  піною"  (І.  Нечуй-Левицький).
     Особливість  приєднального  порівняння,  за  словами  Б.  Томашевського,  у  тому,  що  "...  спочатку  подається  предмет,  а  потім  вичерпна  тема,  яка  стосується  предмета,  після  сполучникового  слова  "так"  подається  образ"1.  Наприклад:  "Як  прихопився  чоловік  до  борщу,  як  узяв  тевкати,  як  коли  добрий  кінь  із  вагою  під  гору  вдирає.  Що  як  він  Із  вагою  тягне  помапо  рівненькою  дорогою,  а  під  гору  як  упреться  з  усієї  сили  та  задрібоче  ногами,  так  іще  його  й  стримувати  приходиться...  Але  зате  на  самій  горі  стає  віддихатися.  Так  і  Іван:  виїв  борщ  та  й  віддихусться-віддихустнся  аж  ізгоді  говорить"  (Лесь  Мартович).
     Виділяють  порівняння  прямі  (позитивні)  й  заперечувальні  (заперечні,  зворотні).  Прямі:  очі  як  зорі.  Заперечу  вальні  порівняння  побудовані  не  на  зіставленні,  а  на  протиставленні  предметів  або  явищ:
Ой  тож  не  зоря,
Ой  тож  не  ясна,
Ой  тож  моя  молода  дівчина
По  водицю  ішла.
     Порівняння-запитання  —  це  такий  вид  порівняння,  коли  порівнюючий  образ  ставиться  у  формі  запитання:
Глянь,  у  скелях  височенних...
...  чи  там  гнізда  ластівок?
Ні,  се  нори  для  аскетів.
(І.  Франко)
     Метафора  (грец.  metaphora  —  перенесення)  —  це  образний  вислів,  у  якому  ознаки  одного  предмета  чи  дії  переносяться  на  інший  за  подібністю.  Метафора  є  прихованим  порівнянням,  тому  метафору  завжди  можна  розгорнути  у  порівняння.
     У  "Словнику  лінгвістичних  термінів"  за  ред.  Д.  Ганича  та  І.  Олійника  розрізняються  метафори  "прості,  побудовані  на  зближенні  предметів  чи  явищ  за  однією  якоюсь  ознакою,  і  метафори  розгорнуті,  побудовані  на  різних  асоціаціях  між  предметами  і  явищами.  Наприклад:  "Навшпиньки  підійшов  вечір.  Засвітив  зорі,  послав  на  травах  тумани,  і,  на  вуста  поклавши  палець,  —  ліг"  (П.  Тичина).  Гіперболічна  метафора  побудована  на  перебільшенні  ознак  чи  якостей.
     Метафора  лексична  —  слово,  або  одне  із  значень  слова,  яке  виникло  шляхом  метафоричного  перенесення  (за  подібністю  форми  предметів,  їх  розміру,  зовнішніх  чи  внутрішніх  властивостей  тощо).  Наприклад:  стріла  —  як  назва  рухомої  частини  підйомного  крана,  парк  —  місце  стоянки,  ремонту  і  обслуговування  транспортних  засобів.  Ці  слова  чи  значення  слів  є  основними  назвами  відповідних  предметів  (Д.  Ганич,  І.  Олійник).
     Поетичною  метафорою  Д.  Ганич  і  І.  Олійник  вважають  таку,  що  виступає  як  складна  різнопланова  семантична  структура.  Наприклад:  О  тиха  пристане  робочого  стола,  //  Де  ще  на  якорях  дрімають  вірні  ріши,  //  Де  мислі  щоглами  підносяться  стрункими,  //  струмують  образи,  як  понадводна  мла!  (М.  Рильський).
     Видом  метафори  є  персоніфікація  (лат.  persona  —  особа  і  facere  —  робити)  —  це  надання  предметам,  явищам  природи  почуття  властивостей  людини,  олюднення.  Іноді  персоніфікацію  називають  уособленням.
У  словниках  літературознавчих  термінів  ці  поняття  розрізняють.  Уособлення  чи  прозопея  (грец.  prosopopeia)  —  це  перенесення  властивостей  живих  істот  на  предмети,  явища  природи,  абстрактні  поняття,  оживлення  їх.
     Персоніфікація  може  бути  простою  і  поширеною  (розгорненою).  Прості  -  лаконічні:  "Підійшов  вечір.  Засвітив  зорі"  (П.  Тичина).  Вони  переносять  одну  —  дві  риси  живої  істоти  на  предмет  або  явище.  Розгорнені  створюють  цілий  образ,  картину,  вони  використовуються  у  тих  творах,  де  с  казкові  мотиви,  у  народних  баладах.
     А.  Ткаченко  відзначає,  що  найчастіше  зустрічається  антропо-,  зоо-,  ботаноморфна  метафоризація.
1.  Переживання  людей  змальовуються  як  живі,  здатні  діяти  істоти:  туга  точила  серце,  ревнощі  штовхали  на  злочин.
2.  Оречевлення  (опредмечення)  душевних  якостей  людини:  глибокий  сум,  темна  особа.
3.  Уподібнення  людських  переживань,  дій,  якостей  до  явищ  природи:
Не  дивися  так  привітно,  яблуневоцвітно.
(П.  Тичина)
4.  Ототожнення  явищ  природи  за  принципом  подібності  з  частинами  людського,  тваринного,  рослинного  організму:  вухо  відра,  підошва  гори.
5.  З  розвитком  абстрактного  мислення  з'явився  такий  вид  оречевлення  (опредмечення),  в  якому  абстрактні  явища  і  процеси  ототожнюються  за  принципом  подібності  з  явищами  і  процесами  матеріального  життя:  крик  моди,  корінь  зла,  яблуко  розбрату,  джерело  насолоди,  гострота  проблем,  глибина  узагальнень.
     Алегорія  (грец.  аllegоrіа  —  іносказання)  —  образний  вислів,  у  якому  все  має  переносне  значення.
     П.  Волинський  вважає  алегорію  видом  метафори,  Г.  Абрамович  —  окремим  видом  тропа.  Алегоричні  образи  використовуються  в  байках,  прислів'ях,  приказках,  у  ліричних  творах.  У  казках  і  байках  вовк  —  пожадливий,  жорстокий,  лисиця  —  хитра,  осел  —  упертий.  Алегоричні  образи  використовуються  для  називання  творів  ("Досвітні  огні"  Лесі  Українки,  "Каменярі"  І.  Франка,  "Кобзар"  Т.  Шевченка).
     На  алегоріях  побудовані  загадки  і  прислів'я:  пастух  рогатий;  доки  сонце  зійде,  роса  очі  виїсть;  прийде  коза  до  воза.
Алегоричну  мову  називають  езопівською  (від  імені  давньогрецького  байкаря  Езопа).
     Символ  (грец.  symbolon)  —  умовний  розпізнавальний  знак,  який  полягає  в  заміні  назви  життєвого  явища,  предмета,  поняття  умовною  назвою,  знаком,  який  має  щось  спільне  з  ними.  Наприклад:  весна  —  символ  народ-ження,  гроза  —  символ  небезпеки.  Дехто  ототожнює  символ  з  алегорією.  Символом  називають  заміну  абстрактного  або  узагальнюючого  поняття  конкретним  образом.  В  алегорії  є  порівняння,  символічний  образ  абстрактний,  умовний,  має  узагальнююче  значення.  Символом  може  бути  художня  деталь,  порівняння,  метафора.  Символічний,  наприклад,  образ  камінного  хреста  з  однойменної  новели  В.  Стефаника.  Маючи  узагальнююче  значення,  символічні  образи  використовуються  у  назвах  творів  ("Вершники"  Ю.  Яновського,  "Сонячні  кларнети"  П.  Тичини).
     Символічні  образи  зустрічаються  у  фольклорі:  (зозуля  —  символ  суму,  червона  калина  —  дівчина,  білий  голуб  —  символ  миру,  чайка  —  образ  самотньої  жінки-матері,  чаєнята  —  діти-сироти).  В  усній  народній  творчості  символи  з'явилися  на  основі  паралелізму.
     У  художній  літературі  використовується  релігійна  символіка:  терновий  вінок,  хрест  —  символи  страждань.  Символи  часто  зустрічаються  у  Святому  Письмі.  Особливе  місце  займають  символічні  образи  у  символістів  (стильова  течія  модернізму).
     Близьким  до  символу  є  образ-емблема  (грец.  embleuma  —  вставка,  рельєфна  оздоба).  Образи-емблеми  грунтуються  на  асоціаціях,  алегорія  і  символ  —  на  подібності.  Образи-емблеми  —  статичні.  Вони  використовуються  в  графіці,  геральдиці,  скульптурі.  Образами-емблемами  є  ліра,  пронизане  стрілою  серце  тощо.
     Емблематичні  вірші  набули  популярності  в  епоху  бароко.  Д.  Чижевський  писав,  що  емблематичні  вірші  це  "невеликі  епіграматичні  вірші  до  малюнків,  "емблем",  тобто  зображень  речей,  що  мають  якесь  символічне  значення"1.  Емблематичні  вірші  писав  Ф.  Прокопович.  Д.  Чижевський  цитує  уривок  одного  з  таких  віршів,  присвячених  пам'яті  митрополита  Варлаама  Ясинського:
Всі  ріки  ізначала  малиє  бивають,
но,  текуще  путь  довгий,  води  умножають.
Подобні  і  Варлаам  ученія  ради
прейде  страни  многіє  і  многіє  гради.
І  тако,  од  отчества  далече  странствуя,
зіло  себе  умножи  премудрости  струя.
     Популярними  в  Україні  були  геральдичні  (гербові)  вірші.  У  таких  віршах  містилися  пояснення  до  малюнка  на  гербі  особи,  котру  треба  було  прославити.  Подаємо  уривок  з  вірша  на  герб  Могили:
Два  мечі  в  справах  рицерських  смілість  показують;
лилія  з  хрестом  віру  християнськую  знаменують.
В  тім  дому  щирая  побожність  обитаєть,  а  слава  несмертельная  навіки  обиваеть.
     Традиції  емблематичної  поезії  продовжували  поети-авангардисти,  зокрема  М.  Семенко.  До  нашого  часу  дожила  фігурна  поезія.  Автори  фігурних  віршів  спершу  малювали  контур  предмета  або  емблеми,  а  потім  заповнювали  його  текстом.  Майстром  фігурного  вірша  був  Величковсь-кий.  У  багатьох  з  них  вміщував  своє  прізвище:
И  О  смерти  пАмятай,
и  На  судъ  будь  чуткий.
ВЕЛьмИ  Час  біжить  сКОро,
В  бігу  Своимъ  прудКИЙ.
     Метонімія  (грец.  metonimia  —  перейменування)  —  образний  вислів,  у  якому  назва  одного  предмета  чи  явища  замінюється  іншою  на  основі  реального  зв'язку  між  ними.  Тому  метонімію  ніколи  не  можна  розгорнути  у  порівняння.  Аристотель  помилково  ототожнював  метонімію  з  метафорою.
Зв'язки  між  предметами  і  явищами  —  різноманітні,  тому  є  багато  різновидностей  метонімії:
1.  Метонімія  місця.  Заміна  найменування  людей  назвою  місця,  де  вони  перебувають,  країни,  у  якій  живуть:  Африка  відстоює  свої  права.  Аплодувала  гальорка.  Київ  вітав  переможців  олімпіади.  Пароплав  вибухнув  реготом.  Борислав  сміється.
2.  Метонімія  часу.  Заміна  назви  події  назвою  часу,  коли  вона  відбувалася:  це  був  найщасливіший  день  у  моєму  житті.  Минув  важкий  рік.
3.  Метонімія  засобів  (органів,  знарядь),  за  допомогою  яких  щось  здійснюється:  у  нього  гостре  перо.  Притримай  язик.
4.  Метонімія  належності.  Заміна  назви  предмета  іменем  його  творця,  власника:  переклав  Шекспіра.  Знає  напам'ять  Шевченка.  Купив  Маланюка.
5.  Метонімія  матеріалу.  Заміна  назви  речі  матеріалом,  з  якого  вона  зроблена:  ходить  у  шовках.  Любить  кришталь.  Платить  золотом.
6.  Заміна  назви  дійової  особи  назвою  дії,  яку  вона  виконує,  або  предмета,  що  її  характеризує:  "Чорні  зароплені  кахтани,  лейбики,  сіраки  та  гуні,  такі  ж  сорочки,  переперезані  то  ременями,  то  шнурами,  то  ликом,  бліді,  пожовклі  та  позеленілі  лиця,  пошарпані  та  зароплені  шапки,  капелюхи,  жовнярські  "гольмици  ",  бойківські  повстяні  крисані  та  підгірські  соломинки,  —  все  те  густою,  брудною,  сірою  хмарою  вкривало  толоку"  (І.  Франко).  "Туди  пішла,  поїхала  любая  розмова"  (Народна  пісня);
7.  Заміна  назви  дії  одним  моментом:  стала  на  рушничок  щастя.
8.  Заміна  назви  вмісту  вмістищем:  з'їв  миску,  горить  лампа,  кипить  чайник.
     Синекдоха  —  це  кількісна  метонімія  (грец.  Synekdoche  —  переймання,  співвіднесення),  вид  тропа,  в  основі  якого  кількісні  відношення  між  предметами;  образний  вислів,  заснований  на  кількісному  зіставленні  предметів,  явищ,  на  заміні  цілого  частиною,  множини  одниною.  Види  синекдохи:
1.  Заміна  множини  одниною:  студент  пішов  допитливий.  "І  на  оновленій  землі  //  Врага  не  буде,  супостата  //  А  буде  син  і  буде  мати  "  (Т.  Шевченко).
2.  Заміна  однини  множиною:  "як  ми  себе  почуваємо?  "  (лікар  до  хворого).
3.  Заміна  цілого  частиною:  "Настали  своє  серце  і  руку...  //Наступи  на  горло  вороже"(М.  Рильський).
4.  Заміна  частини  цілим:  "Стояла  я  і  слухала  весну"  (Леся  Українка).
5.  Заміна  родового  поняття  видовим:  "Ой  піду  я,  піду  понад  Дунаями  "  (Дунай  у  значенні  ріки).  Берегти  копійку.
6.  Заміна  видового  поняття  родовим:  двоногий  ссавець  (людина).
7.  Заміна  неозначеного  числівника  означеним:  сім  раз  відміряй,  а  раз  відріж.
8.  Антономазія  (грец.  antonomadzo  —  перейменування)  -  -  вживання  власних  імен  у  значенні  загальних:  у  нас  драматургів  багато,  а  Шекспірів  мало.  Колумб  —  першовідкривач,  Іуда  —  зрадник.  "Воздвигне  Вкраїна  свого  Мойсея  "  (І.  Франко).  Марс  —  війна,  Ескулап  —  лікар.  Нарцис  —  самозакоханий,  Сократ  —  мислитель.
9.  Вживання  загальних  імен  у  значенні  власних:  Кобзар,  Каменяр.
     Перифраз  (грец.  periphrasis  від  грец.  peri  —  навколо,  phrazo  —  пояснюю,  говорю)  —  це  образний  вислів,  у  якому  назва  предмета  чи  явища  замінюється  описом  його  ознак.  Перифраз  використовується  у  розмовній  мові,  публіцистиці,  художній  літературі.  Наприклад:  автор  "Кобзаря",  автор  роману  "Собор  ",  батько  історії,  чорне  золото.  "Лягло  костьми  людей  муштрованих  чимало  "  (Т.  Шевченко)
     Евфемізм  (грец.  euphemismos  віл  єн  —  добре  та  phemi  —  кажу)  —  заміна  грубих,  брутальних  або  неприємних  слів  м'якшими,  ввічливими:  замість  брехати  —  говорити  неправду,  ухилятися  від  істини,  замість  дурень  —  нерозумний.
     Крім  евфемізмів,  існують  ще  слова  —  табу  (полінезійське  "tabu  "  —  заборона).  Це  слова,  вимовляння  яких  вважається  непристойним  і  небезпечним:  нечиста  сила,  "Той,  що  греблі  рве",  "Той,  що  в  скалі  сидить".
     Іронія  (грец.  eironeia  —  прихована  насмішка)  —  це  приховане,  замасковане  глузування.  Т.  Шевченко,  щоб  яскраво  передати  безправне  становище  у  царській  Росії,  писав:  "Од  молдованина  до  фінна  II  На  всіх  язиках  все  мовчить,  II  Бо  благоденствує"
     Іронія  вживається  в  епіграмах,  байках,  комедіях,  сатиричних  романах,  оповіданнях,  фейлетонах.  У  фейлетоні  "Чухраїнці"  Остап  Вишня  писав  про  чухраїнських  лордів:  "Чухраїнців  було  чимало:  щось  понад  тридцять  мільйонів,  —  хоч  здебільша  вони  й  самі  не  знали,  хто  вони  такі  суть...  Як  запитають  було  їх:
—  Якої  ви,  лорди,  нації?
Вони,  почухавшись,  відповідають:  —  Та  хто  й  зна...  Живемо  в  Шенгеріївці.
—  Православні".
     Поширеним  видом  іронії  є  антифриз  або  антифразис  (грец.  antiphrasis  —  затемнення).  Це  вживання  слів  у  протилежному  значенні.  Наприклад:  швидкий,  як  черепаха.
     Різновидом  іронії  є  ас  теїзм  (грец.  asteismos  —  жарт,  дотеп).  Це  похвала  у  формі  осуду,  або  навпаки.
Слава!  Слава!
Хортам,  і  гончим,  і  псарям.
І  нашим  батюшкам-царям
Слава!
(Т.  Шевченко)
     Астеїзм  використовує  О.  Довженко  у  "Повісті  полум'яних  літ":  "...  і  сержант  у  мене  попереду  хоробрий  душогуб,  Орлюк,  чума  б  його  забрала''.
     Сарказм  (грец.  sarkasmos  —  терзання)  —  зла  іронія.  Сарказмом  називають  дошкульну  насмішку.  Для  сарказму  властиве  поєднання  сміху  із  злістю.  Наприклад:
Ненавиджу  вас  всіх  і  бриджусь  вами,
Ви  перфумовані  плебеї  в  фраку!
Ви  паразити  з  водянистим  мізком,
Ви  неробучі,  загребущі  руки,
Ви,  у  котрих  з  усіх  прикмет  звірячих
Лишились  тільки  хитрощі  гадюки!
(І.  Франко)
Інвектива  (лат.  invehi  —  нападати,  invectiva  (oratio)  —  лайлива  промова)  —  гостре  засудження  певної  вади.
А  ми  дивились,  та  мовчали,
Та  мовчки  чухали  чуби,
Німії,  подлії  раби.
(Т.  Шевченко)
     Окейморон  (оксюморон)  —  (грец.  oxymoron  —  дотепно-безглузде  від  oxys  —  гострий,  moros  —  безглуздий)  —  це  образний  вислів,  у  якому  поєднуються  ніби  несумісні,  протилежні  за  змістом,  контрастні  поняття.
Наприклад:  бідний  багач,  солодка  мука,  дзвінка  тиша,  живий  труп,  сміх  крізь  сльози,  щасливе  горе,  веселий  цвинтар.  З  оксимороном  споріднена  катахреза  (грец.  katachrêsis  -  зловживання).  Катахреза  -  поєднання  понять  і  виразів  всупереч  їх  буквальному  змісту.  Це  сполучення  слів  логічно  не  узгоджених  між  собою:  кольорова  білизна,  червоне  чорнило.  У  художній  літературі  використовується  як  експресивний  засіб:  "Білим  жалем  вечір  кинув  тіні  //Білим  жалем  шум  пороші  "  (В.  Чумак).  Катахреза  зустрічається  в  назвах  творів:  "Веселий  похорон  "  В.  Симоненка,  "Ніж  у  сонці  "І.  Драча.
     Гіпербола  (грец.  hyperbole  —  перебільшення)  —  це  образний  вислів,  який  становить  художнє  перебільшення.  О.  Потебня  писав,  що  гіпербола  "є  наслідок  якогось  сп'яніння  в  почуттях,  що  перешкоджає  бачити  речі  в  їхніх  звичайних  розмірах".
А  сльоз,  а  крові!?  Напоїть
Всіх  імператорів  би  стало
З  дітьми  і  внуками,  втопить
В  сльозах  удов'їх...
(Т.  Шевченко)
     Протилежний  до  гіперболи  троп  має  назву  мейозис  (грец.  meiôsis  —  зменшення).  Це  образний  вислів,  який  полягає  у  навмисному  зменшенні  міри  або  властивості  чого-небудь:  нічого  собі  —  замість  добре.
     Літота  (грец.  litotes  —  простота)  —  надмірне  поетичне  применшення.  У  народних  казках:  хлопчик-мізинчик.  Бабуся  "малесенька,  ледве  од  землі  видно  "  (Марко  Вовчок).  Хата  на  курячих  ніжках.
     Джерело:  http://pidruchniki.com/11510513/literatura/tropi  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742390
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2017

Основи поетики. Рима та її різновиди

     Рима  (нім.  reim,  анг.  rhyme,  франц.  rime,  польське  rym,  рос.  рифма,  від  грец.  rhytmos  —  узгодженість,  сумірність)  —  композиційно-звуковий  прийом  суголосся  закінчень,  що  має  фонетичне  і  метричне  значення,  об'єднує  суміжні  та  розташовані  близько  слова  віршових  рядків  (починаючи  з  останнього  наголошеного  складу)  для  організації  їх  у  строфи,  впорядкування  поетичного  мовлення,  його  евфонічного  римотворення.  Так  визначення  рими  подає  "Літературознавча  енциклопедія"  (автор-укладач  Ю.І.  Ковалів).  Подібні  визначення  є  у  книгах  Галини  Сидоренко  ("Основи  літературознавства",  1962),  П.  Волинського  ("Основи  теорії  літератури",  1962),  В.  Ковалевського  ("Рима.  Римічні  засоби  українського  вірша",  1965).
Найдавніші  вірші  були  не  римованими.  Антична  література  використовувала  риму  в  ораторській  прозі  та  комедії,  у  віршах  рими  не  було.  У  європейське  віршування  риму  запровадили  пізньолатинські  поети  (християнські  гімни  IV—VI  ст.,  зокрема  твори  Августина  Блаженного,  Венанція  Фортуната,  папи  Григорія  Великого).  У  IX—XII  століттях  рима  набула  поширення  у  візантійській,  давньонімецькій,  давньороманській,  києво-руській  літературах.  В  епоху  класицизму  у  XVII  століття  були  спроби  відмовитися  від  рими  у  зв'язку  з  тим,  що  її  не  було  в  античній  поезії.  Сьогодні  співіснує  римована  і  неримована  поезія.
     Рима  найчастіше  —  це  суголосся  закінчень  віршових  рядків,  рідше  використовується  початкова  і  внутрішня.  Це  явище  звукове,  тут  збігаються  не  букви,  а  звуки.  Рима  робить  вірш  красивим,  римовані  вірші  легше  запам'ятовуються.  Співзвуччя  посилює  зміст,  емоційне  і  ритмічне  звучання  твору,  надає  йому  музикальності.  Рима  виконує  інструментаційну,  строфотворну,  стилістичну,  евфонічну,  семантичну  функції.  Талановиті  поети  постійно  оновлюють  свої  рими.  Вірші  без  рими  називаються  білими.
Закінчення  віршового  рядка  називають  клаузулою  (лат.  clausula  —  закінчення)  —  фінальна  частина  ритмічного  врегульованого  віршового  рядка,  починаючи  з  останнього,  або  константного,  наголошеного  складу.  У  випадку  суголосся  клаузули  говоримо  про  риму.  Для  розрізнення  рими  і  клаузули  А.  Ткаченко  пропонує  за  старою  термінологією  виділяти  1-складову,  2-складову,  3-складову  і  т.  д.  На  його  думку,  для  рими  ця  кількісна  характеристика  не  є  актуальною,  можна  обходитися  без  характеристики  рими  з  погляду  наголошеності.
     Частина  вірша  до  клавзули  називається  корпусом.  У  залежності  від  місця  наголосу  в  повторюваних  словосполученнях  розрізняють  рими:
окситонні,  чоловічі  —  односкладові  —  з  наголосом  на  останньому  складі  рядка:  добра  —  гра,  коса  —  росa;
паракситоині,  жіночі  —  двоскладові  —  з  наголосом  на  передостанньому  складі:  опадають  —  літають,  посуд  —  сосуд;
пропаракситонні,  дактилічні  —  трискладові  —  з  наголосом  на  третьому  від  кінця  складі:  чесності  —  чудесності,  зоряна  —  зморена;
гіпердактилічні  —  чотирискладові  —  з  наголосом  на  четвертому  від  кінця  складі:  насичуючись  —  перехлюпуючись,  огниками  —  кониками.
     За  якістю  співзвучності  рима  буває  точною  або  глибокою,  насиченою  і  неточною,  неглибокою,  неповною.  Коли  в  словах,  що  римуються,  збігаються  всі  звуки  після  останнього  наголошеного  —  рима  точна:  благородний  —  народний.  Культ  чистої  (точної)  рими  плекали  "неокласики",  не  трималися  точної  рими  поети  "празької  школи".
     Рима,  у  якій  співзвучність  приблизна,  називається  неточною:  лине  —  турбіни.  Неточні  рими  поділяються  на  два  підвиди:
1)  рима-асонанс  (співзвучні  лише  голосні):  слова  —  німа;
2)  рима-консонанс  (співзвучні  лише  приголосні):  кедр  —  кадр.
Відкрита  рима  —  слово  закінчується  голосним  звуком:  літо  —  налити.
Закрита  —  слово  закінчується  приголосним:  туманом  —  лиманом.
     У  залежності  від  кількості  складів,  які  збігаються,  розрізняються  рими  багаті,  що  характеризуються  значною  кількістю  співзвуч  у  словах,  які  належать  до  різних  частин  мови,  різних  граматичних  категорій:  упокорив
—  осокорів,  і  бідні  (співзвучні  останні  голосний  і  приголосний):  сівба  —  боротьба.
     Усі  рими  можуть  бути  оригінальними  (свіжими,  оказіональними  —  від  лат.  оссаsіоnаlis  —  випадковий,  індивідуальний)  і  банальними  (затертими).            Банальними  є  рими  іменників,  дієслів,  прикметників,  числівників,  де  римуються  тільки  закінчення,  а  кореня  слова  рима  не  заторкує.  Банальною  є  рима,  яка  виникає  внаслідок  переліку  однорідних  імен  або  прізвищ:  сонце  —  віконце,  співають  —  вітають.
Одногрупна  рима  —  римування  однакових  граматичних  форм:  прикметника  з  прикметником,  дієслова  з  дієсловом:  німа  —  голосна,  рубати  —  дбати.
Різногрупна  рима  —  римування  слів,  які  є  різними  частинами  мови:  бою  —  мою,  гармати  —  зламати.
     Рівноскладова  рима  —  охоплює  однакову  кількість  складів:  світи  —  борти.
Нерівноскладова  рима  —  охоплює  неоднакову  кількість  складів:  розцвіло  —  було.
     Омонімічна  рима  —  римуються  омоніми:  "Діти,  діти,  де  вас  діти?!"
Каламбурна  рима  —  побудована  на  каламбурі,  на  словах-омонімах,  близьких  за  звучанням,  але  різних  за  значенням.  Вона  створює  комічний  ефект.
Коли  знайомлюсь  з  твором  я,
Дивлюсь  спочатку  на  їм  я:
Чи  молодий  це,  чи  мастистий,
Щоб  знати  —  бити  чи  мастити.
(В.  Дубовик)
     Нарощена  та  усічена  —  рими  з  додаванням  і  відніманням  звуків:  дере  —  дерев,  січень  —  січе.
     Йотована  рима  —  з  нарощенням  або  усіченням  й:  імена  —  не  минай,  не  куняй  —  на  коня.
     Анаграмна  рима  —  однакові  літери  різні  слова:  шапки  —  шпаки,  літо  —  тіло.
     Тавтологічна  рима  -  -  повторюються  слова  у  незмінному  значенні:  Роки  молоді,  поки  молоді.
І  день  іде,  і  ніч  іде.
І,  голову  схопивши  в  руки,
Дивуєшся,  чому  не  йде
Апостол  правди  і  науки?
(Т.  Шевченко)
     Коренева  рима:  веселка  —  весна.
     Внутрішня  рима  —  римуються  слова  в  рядку:  "Все  йде,  все  минає,  і  краю  немає"  (Т.  Шевченко).
     Проста  рима  —  римуються  два  слова:  руки  —  круки.
     Складена  рима  —  в  одну  риму  входить  два-три  слова:  пророки  —  про  роки,  колисці  —  колись  ці.
     Рима-луна.  Суть  її  у  тому,  що  перше  римоване  слово  є  часткою  Другого.  Засіб  рими-луни  використовує  М.  Кузьменко:
Раз  я  в  волості  судився
З  нашим  сільським  адвокатом,
Катом,  катом,  катом,  катом.
З  нашим  сільським  адвокатом.
Нас  судили  судді,  вбрані
В  сукні  й  чоботи  сап'янці,
П'яні,  п'яні,  п'яні,  п'яні...,
В  сукні  й  чоботи  сап'янні.
Джерело:  http://pidruchniki.com/10981205/literatura/rima_riznovidi

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741931
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2017

Основи поетики. Риторичні фігури

     Фігури,  пов'язані  з  відхиленням  від  комунікативно-логічних  норм  оформлення  фрази,  називаються  риторичними.  Риторичні  фігури  побудовані  на  словесних  зворотах,  які  мають  умовно-діалогічний  характер.  Серед  риторичних  фігур  виділяють  звертання,  запитання,  ствердження,  заперечення,  оклики.  Вони  не  зв'язані  з  живим  спілкуванням  і  не  вимагають  відгуку  на  них  —  у  них  самих  міститься  відгук.
     Риторичні  запитання  —  це  такі  запитання,  які  не  вимагають  відповіді.  Вони  зосереджують  увагу  на  питанні,  про  яке  йдеться  у  творі.
Хто  може  випити  Дніпро,
Хто  властен  виплескати  море,
Хто  наше  золото-серебро
Плугами  кривди  переоре?
Хто  серця  чистого  добро
Злобою  чорною  поборе?
(М.  Рильський)
       Риторичні  звертання  —  це  звертання  до  абстрактних  понять,  неживих  предметів  або  відсутніх  людей  як  до  присутніх:  "Благословенна  будь,  моя  незаймана  дівице  Десно...  Далека  красо  моя!  Щасливий  я,  що  народився  на  твоєму  березі"  (О.  Довженко).
Земле  рідна!
Мозок  мій  світліє,
І  душа  ніжнішою  стає,
Як  твої  сподіванки  і  мрії
У  життя  вливаються  моє.
(В.  Симоненко)
       Риторичні  оклики  вживають  як  засіб  заклику,  вияву  захоплення,  радості.
Вставай,  хто  живий,  в  кого  думка  повстала!
Година  для  праці  настала!
(Леся  Українка)
       Риторичні  заперечення.  Вони  мають  форму  відповіді  на  вірогідне  припущення,  думку  уявного  співрозмовника.
Ні,  друже  мій,  не  та  родина!
Сучасна  пісня  —  не  перина.
(І.  Франко)
О  недаремно,  ні,  в  степах  гули  гармати.
(В.  Сосюра)
       Риторичні  ствердження  —  фігури,  які  підкреслюють  незаперечність  сказаного  автором.  Наприклад:
Так!  Я  буду  крізь  сльози  сміятись.
(Леся  Українка)
     Завершуючи  характеристику  стилістичних  фігур,  доцільно  сказати  про  їх  класифікацію.  В.  Домбровський  у  підручнику  "Українська  стилістика  і  ритміка.  Українська  поетика"  —  поділяє  фігури  на:
1)  ітеративні  (повтори):  епаналепса,  епанастрофа,  анафора,  епіфора,  анадиплозис,  рефрен;
2)  фонетичні:  алітерація,  асонанс,  рима,  парономазія,  анномінація,  поліглот  (повторення  різних  граматичних  форм  слова),  ономатопея  (звуконаслідування);
3)  синтаксичні:  паралелізм,  асиндет,  полісиндетон,  анаколуф,  інверсія,  хіязм,  парентеза  (вставне  речення  чи  фраза),  еліпса  (опускання  або  стягнення),  ярмо  (один  присудок  на  кілька  сурядних  речень);
4)  емфатичні,  антитеза,  оксиморон,  парадокс,  ступенування  (градація,  клімакс),  епексегеза  (пояснення  загального  конкретним),  диєреза  (унаочнення  абстрактного  розщепленням  на  зримі  образи);
5)  патетичні:  оклик,  апострофа  (звертання),  риторичне  питання,  сумнів,  апокриза  (запитання  —  відповідь,  діалогізм);  апосіопеза  —  замовчування,  обривання  думки,  про  закінчення  якої  можна  здогадатися,  епанортоза  (самокорекція,  виправлення  аж  до  протилежного).
     І.  Качуровський  виділяє  три  групи  фігур:
1)  плеонастичні  (накопичення):  анафора,  гем  і  нація  або  редублікація  (повторення  слова  або  фрази  у  другій  частині  довгого  речення,  щоб  не  втратити  думки),  кондублікація,  епімона,  епанод,  анадиплосис  або  спаналепсис,  енкатенація,  еланадиплосис  або  епанастрофа,  епіфора,  антистрофа,  сймплока,  комплексія  або  сплетіння,  рефрен,  спізевксис,  спіраль  (кільцевий  анадиплозис),  ланцюгові  повтори  у  строфіці,  метатезис,  подвійна  сймплока  (поєднання  анадиплозиса  з  епанадиплозисом),  симіліка-денція.  гомоярктон.  гомоіотелевтон,  ампліфікація,  синонімічна  варіація,  полісиндетон;
2)  фігури  конструкції:  апосіопеза,  парентеза,  інверсія,  атанакласис  (подібна  до  амфіболії),  парономазія,  парехеза,  анномінація  чотирьох  видів:
а)  поліптотон  —  іменник  у  різних  відмінках;
б)  етимологічна  фігура;
в)  традукція  —  дієслово  в  різних  формах;
г)  парегменон  —  прикметник  у  різних  числах  і  відмінках;
д)  паралелізм  і  його  варіант  тмесис  —  розрив  слова  і  вставка  в  нього  (Ш-,  вибачте,  -  ститусія).  Іноді  внаслідок  тмесису  виникає  какемфатон  —  непристойне  закінчення,  клімакс,  хіазм,  анаколют;
3)  фігури  мислення:  апосіопеза,  антиметабола,  елепс(ис),  плеоназм,  перифраз,  зевгма,  катафора  (зачин  типу  ой,  гей);  фігура  називного  речення,  апофазія  (заперечення  попереднього  твердження),  епіфонема  (заключна  сентенція  чи  підсумкова  фраза,  кінцівка,  переважно  сумна  пуанта,  дубітація  (сумнів):  "А  чий  парень.  Андрій  його  звали.  Чи  Микола?";  гіпалаґ  (переміщення  епітета  від  слова,  якого  він  стосується,  до  іншого);  контраст,  антитеза;  металепсис  (заміна  попереднього  наступним  і  навпаки  або  наслідку  причиною);  гендіадис  (вираження  єдиного  складного  поняття  чи  ідеї  конструкцією  з  двома  однорідними  членами):  "І  сміх  і  гріх  ";  діалогізм  (уявна  розмова  з  самим  собою):  "Чого  ж  тепер  заплакав  ти?  //  Чого  тепер  тобі,  старому,  //  У  цій  неволі  стало  жаль";  комунікація  (порада  з  читачем,  звертання  до  нього):  "Пробачте,  любі  читачі,  що  я  вже  вживаю  методи  кінонапливу  і  повертаюсь  усе  назад,  але  ж  не  від  того,  що  я  забудько,  а  щоб  краще  іти  вперед  і  ясніше  було  те,  що  буде''  (В.  Сосюра);  гістерологія  (забігання  вперед  у  викладі  подій):  "Тільки  народ  мій  витримав,  а  я  —  ні,  бо  захворів  психічно.  Про  це  потім  ";  ремінісценсія,  аплікація,  омісія  або  пертеріція  (псевдозамовчування):  "Я  не  говоритиму  про  його  розпусність,  нічого  не  скажу  про  його  ледарство  та  здирництво  "  (Ціперон);  ретардація,  алогізм:  "...  /  це  вона  також  отлічно  понімала,  хоча  й  не  хотіла  нікак  понімать  "  (Б.  Жолдак);  пресумпція  або  прокаталепсис  (упередження  сподіваних  закидів  чи  заперечень):  "Ви  схоплюєтесь,  продираєте  очі  й  кажете:  —  їй-богу,  я  не  боюсь!.."  Одягаючись,  ви  думаєте  про  те,  що  сьогодні  ви  перший  раз  летите  на  аероплані,  натягаєте  сорочку  на  ноги,  а  голову  намагаєтесь  усунути  в  ліву  штанину"  (Остап  Вишня);  етопея  (удавано  чужа  пряма  мова):  "Щоб  не  сказали  //Про  вас  грядущі:  //  їх  на  землі  не  було  "  (В.  Симоненко);  епексегеза  або  експлікація  (прикінцеве  тлумачення,  авторський  висновок):  "Отак  живіть,  недоуки,  //  То  й  жить  не  остине"  (Т.  Шевченко);  апострофа  або  риторичне  звернення;  еротема  або  інтеррогація,  простіше  риторичний  запит;  апокриза  (оповідач  запитує  і  сам  відповідає);  повторена  апокриза  (переростає  в  діалогізм);  сентенція;  афоризм  (виділена  з  контексту  сентенція);  парадокс;  одивлення;  пермісія  (фіктивний  дозвіл  на  якийсь  вчинок,  заклик  до  нього):  "Судіть  мене.  Судіть  без  знижки.  //Судіть  —  я  винен  —  хоч  до  "вишки  ".  //Мене,  а  заодно  —  й  себе"  (І.  Світличний);  метабазис  або  транспозиція,  а  ще  інакше  —  еналага  чи  іммутація,  причому  кількох  видів:  а)  антимерія  (зміна  частин  мови);
б)  гетеросис  (відхилення  од  відмінкових  норм,  яке  вчений  слушно  називає  не  стільки  фігурою,  скільки  "поетичною  ліцензією"  тобто  певним  допуском  задля  збереження  ритму  чи  рими):  "Ні  від  батька,  ні  від  мати,  //Ні  від  сестри,  ні  від  брата";  розбіжність  між  граматичним  родом  і  фізичною  статтю  (лікар  виписала  рецепт);  імпрекація,  конмінація  (погроза,  пересторога):  "Оці  самохвали,  запишнені  півні  —  //  на  патріотичних  задвірках  вельможі,  //  нам  душі  вбивають  остовим  клином!  —  //  оце  нам  грозить!"  (В.  Лесич);  етимологізація  (включно  з  парономазією,  фальшивою  чи  "дикою"  етимологізацією,  яку  ми  назвали  псевдоетимо-логізацією).
     У  підручнику  О.  Галича,  В.  Назарця  і  Є.  Васильєва  "Теорія  літератури"  фігури  діляться  на  три  типи:
I.  Фігури,  пов'язані  з  відхиленням  від  певних  логіко-граматичних  норм  оформлення  фрази:  інверсія,  анаколуф,  еліпсис,  асиндетон  (безсполучниковість).
II.  Фігури,  пов'язані  з  відхиленням  від  певних  логічно-смислових  норм  оформлення  фрази.  В  межах  цього  типу  можна  виділити  три  групи  фігур:  повтор,  зіставлення,  протиставлення  слів  та  більших  або  менших  мовних  величин.
І.  Фігури  повтору:
а)  звукові:  алітерація,  асонанс,  повтор  звуків  наприкінці  віршованих  рядків  —  рима;
б)  словесні  повтори:  слів,  словосполучень,  полісиндетон,  плеоназм,  тавтологія;
в)  фразові  повтори:  синтаксичний  паралелізм,  анафора,  епіфора,  анепіфора  (кільце),  епанафора  (стик).
2.  Фігури  зіставлення:  ампліфікація,  градація,  парономазія.
3.  Фігури  протиставлення:  антитеза,  оксиморон.
III.  Фігури,  пов'язані  з  відхиленням  від  комунікативно-логічних  норм  оформлення  фрази  (риторичні):  звертання,  запитання,  заперечення,  оклики.
Джерело:  http://pidruchniki.com/14051003/literatura/ritorichni_figuri#72

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741811
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2017

Основи поетики. Особливості поетичного синтаксису

     Виразності  і  емоційності  мови  письменник  досягає  не  тільки  добором  відповідних  слів,  але  й  будовою  речень,  їх  інтонацією.  Особливості  синтаксису  зумовлені  змістом  твору.  В  описах,  розповіді  про  події,  які  розгортаються  повільно,  інтонація  спокійна,  домінують  повні  речення:  "Скриплять  вози,  ремигають  воли,  минають  дні,  ночі,  і  звучать  поміж  високими  могилами  чумацькі  пісні.  Вони  розлогі,  мов  степ,  і  повільні,  мов  крок  волів,  сумні  й  веселі,  але  все-таки  більше  сумні,  бо  в  кожній  дорозі  могла  спіткати  чумаків  трагічна  пригода  "  (М.  Слабошпицький).
     Там,  де  розповідається  про  динамічні  події,  гострі  суперечки,  конфлікти,  глибокі  переживання  персонажів,  переважають  короткі,  іноді  неповні,  уривчасті  речення:
—  Мамо,  де  ви?  Це  я,  Василь,  живий!  Івана  вбито,  мамо,  а  я  живий!..  Я  вбив  їх,  мамо,  коло  двох  сотень...  Де  ви?
Підбіг  Василь  до  двору.  Отут  був  двір  під  самою  горою.  —  Мамо,  матінко  моя,  де  ви?  Рідна  моя,  чому  ж  ви  не  стрічаєте  мене?  (О.  Довженко)
Особливості  синтаксису  залежать  від  творчого  задуму  письменника,  ставлення  автора  до  зображуваного,  роду,  виду,  жанру,  а  також  від  того,  як  написано  твір  (віршем  чи  прозою),  кому  він  адресований  (дітям  чи  дорослим  читачам).
     Своєрідність  поетичного  синтаксису  зумовлена  особливостями  таланту  письменника.  В.  Стефаник  прагнув  до  стислості,  динамічності  розповіді.  Мова  його  проста,  точна,  економна:  "Білими  губами  упівголос  буду  вам  казати  про  себе.  Ні  скарги,  ні  смутку,  ні  радості  в  слові  не  чуйте.  Я  пішов  у  біленькій  сорочці,  сам  білий,  з  білої  сорочки  сміялися.  Кривдили  мене  і  ранили.  І  я  ходив  тихенько,  як  біленький  кіт...  Листочок  білої  берези  на  смітті"  ("Моє  слово").  Письменник  кілька  разів  повторює  слово  "білий",  воно  звучить  у  різній  тональності.
     Синтаксична  одиниця  мови  —  речення.  Граматично  правильним  є  речення,  у  якому  головні  члени  розміщені  в  прямому  порядку:  група  підмета  —  на  першому,  група  присудка  —  на  другому  місці.  У  нашій  мові  це  правило  не  є  обов'язковим,  його  не  завжди  дотримуються,  особливо  письменники.
     Інтонаційно-синтаксичну  своєрідність  в  художньому  творі  забезпечують  фігури.  Стилістичні  фігури  бувають  різних  видів.
     Інверсія  (лат.  іnversio—  перестановка).  При  інверсії  порушується  прямий  порядок  слів  у  реченні.  Група  підмета  може  стояти  після  групи  присудка:  "/  шумів  весняним  шумом  широкий  шлях,  велично  і  легко  здіймаючись  над  притихлим  перед  пробудженням  безмежним  привіллям"  (М.  Стельмах).
     Поширеним  видом  інверсії  є  постпозитивна  постановка  прикметників:  прикметники  стоять  після  іменників.  Наприклад:
Я  на  гору  круту  крем'яную
Буду  камінь  важкий  підіймать.
(Леся  Українка)
     Еліпсис,  еліпс  (грец.  еllеірsis  —  опущення,  недостача)  —  це  пропуск  у  реченні  слова  чи  словосполучення,  яке  зрозуміле  з  конкретної  ситуації  або  контексту.  Еліпсис  надає  мові  лаконічності  і  емоційного  наснаження:
Там  повіє  буйнесенький,
Як  брат  заговорить.
(Т.  Шевченко)
     Недомовлені,  обірвані  речення  називають  обривом.  Обриви  передають  хвилювання  того,  хто  говорить:
Іди...  міряють...  Андрій  видивився  на  неї.
Вона  не  могла  говорити,  притисла  рукою  серце  і  важко  дихала...
—  Іди  ж,  міряють-бо...
—  Хто  міряє?  Що?
—  Пани,  ох!  Наїхали,  будуть  землю  ділити.
(М.  Коцюбинський)
     Часом  речення  обірване  тому,  що  той,  хто  говорить,  не  наважується  сказати  все.  Героїня  поеми  Шевченка  "Наймичка"  не  може  сказати  синові  Маркові,  що  вона  його  мати:
"Я  не  Ганна,  не  наймичка,
Я..."  —
Та  й  оніміла.
     Незакінченість,  уривання  речення,  щоб  передати  схвильованість  мови,  називається  апосіопеза  (грец.  aposiopesis  —  умовчання).  Апосіопеза  виконує  такі  функції:
1.  Передає  хвилювання  персонажа.
А  я  вже  думав  одружитись,
І  веселитися,  і  жить,
Людей  і  Господа  хвалить,
А  довелося...
(Т.  Шевченко)
2.  Апосіопеза  розкриває  розумову  недолугість  персонажа.  Героїня  новели  М.  Коцюбинського  "Коні  не  винні"  починає  свої  репліки  і  не  висловлює  жодної  думки:  "Я  думаю  що...",  "Я  забула  певно  що...",  "Щодо  мене,  то  я...".
3.  Апосіопеза  свідчить  про  розгубленість  дійової  особи,  яка  намагається  приховати  причини  відповідної  поведінки.  Гсррй  комедії  Івана  Карпен-ка-Карого  "Мартин  Боруля"  Степан  говорить:  "Ти  знаєш:  не  через  те,  щоб  той,  що...,  а  від  того,  що...  той,  якось  часу  не  було,  короткий  отпуск".
4.  Іноді  герої  не  договорюють  те,  що  загальновідоме  усім:  "Народ  зголоднів,  а  ніхто  не  подбає...,  один  розкошує,  а  другий..."  ("Fata  morgana"  М.  Коцюбинського).
5.  Часто  апосіопеза  розрахована  на  те,  щоб  читач  продовжив  думку:  "За  кілька  годин  я  уже  їхав,  той  невідомий,  що..."  ("Невідомий"  М.  Коцюбинського).
     Анаколуф  (грец.  anakoluthos  —  непослідовний)  —  це  порушення  граматичної  узгодженості  між  словами,  членами  речення.  Хрестоматійним  прикладом  анаколуфа  є  чсхівська  фраза:  "Подъезжая  к  смей  станции  и  глядя  на  природу  в  окно,  у  меня  слетела  ишяпа".  Анаколуф  створює  комічний  ефект.  Герой  з  однойменної  комедії  М.  Куліша  "Мина  Мазайло"  говорить:  "Жодна  гімназистка  не  хотіла  гуляти  —  Мазайло!  Од  кохання  відмовлялися  —  Мазайло!  За  репетитора  не  брали  —  Мазайло!  На  службу  не  приймали  —  Мазайло!  Од  кохання  відмовлялися  —  Мазайло!"
     За  допомогою  анаколуфа  можна  передати  хвилювання  персонажа,  він  використовується  для  посилення  експресії  поетичної  мови.
     Близький  до  анаколуфа  —  ейлепс  (грец.  syllepsis)  —  фігура  уникнення.  Силепс  —  об'єднання  неоднорідних  членів  у  спільному  синтаксичному  чи  семантичному  підпорядкуванні:  "Мы  любим  славу  да  в  бокале  топить  разгульные  умы.  (О.  Пушкін).  "У  кумушки  глаза  и  зубы  разгорелись"  (I.  Крилов).
     Асиндетон  (грец.  asyndeton  —  безсполучниковість)  —  стилістична  фігура,  яка  полягає  у  пропуску  сполучників,  що  зв'язують  окремі  слова  і  фрази.  Асиндетон  надає  розповіді  стислості  і  динамічності:  "Полк  тоді  саме  наступав  у  горах  північним  берегом  Дунаю.  Безлюдний  похмурий  край.  Голі  шоломи  сопок,  темні  масиви  лісів.  Урвища.  Провалля.  Розмиті  проливними  дощами  дороги"  (О.  Гончар).
     Полісиндетон  (грец.  polysyndeton  від  polys  —  численний  і  syndeton  —  зв'язок)  —  стилістична  фігура,  яка  полягає  в  повторенні  однакових  сполучників.  Полісиндетон  використовується  для  виділення  окремих  слів,  він  надає  мові  урочистості:
І  беруть  його  під  руки,
І  ведуть  його  у  хату,
І  вітає  Яриночка,
Мов  рідного  брата.
(Т.  Шевченко)
     Для  підсилення  виразності  мови  використовується  синтаксичний  паралелізм.
     Паралелізм  (грец.  parallelos  —  той,  що  йде  поряд)  —  це  розгорнене  зіставлення  двох  або  кількох  картинок,  явищ  з  різних  сфер  життя  за  подібністю  або  аналогією.  Паралелізм  використовується  в  народних  піснях,  він  пов'язаний  з  народно-поетичною  символікою.
Ой  у  лузі  червона  калина  Похилилася.
Чого  ж  наша  славна  Україна  Зажурилася.
А  ми  ж  тую  червону  калину  Підіймемо.
А  ми  ж  нашу  славну  Україну  Гей,  гей,  та  й  розвеселимо.
(Народна  пісня)
     Крім  прямого  паралелізму,  є  паралелізм  заперечення.  Він  побудований  на  заперечному  зіставленні.  Наприклад:  "То  не  сива  зозуля  кувала,  //Не  дрібна  птиця  щебетала,  //  Не  у  борі  сосна  шуміла,  //  То  бідна  вдова  у  своєму  домі  //3  своїми  дітьми  гомоніла..."  (Народна  дума).
     Антитеза  (грец.  antithesis  —  протилежний)  —  це  зворот  мови,  у  якому  протиставляються  протилежні  явища,  поняття,  людські  характери.  Наприклад:
Навіть  трудно  розказати,
Що  за  лихо  стало  в  краю,  —
Люди  мучились,  як  в  пеклі,
Пан  втішався,  мов  у  раю.
(Леся  Українка)
     Антитезу,  посилену  словесним  або  кореневим  повтором,  називають  антиметаболою  (грец.  antimetabole—  вживання  слів  у  зворотному  напрямку).
Як  в  нації  вождя  нема,
Тоді  вожді  її  поети.
(Є.  Мал  а  шок)
     Антиметабола  виступає  як  хіазм  (перестановка  головних  членів  речення).  Це  зворотний  синтаксичний  паралелізм.
...  Ще  не  було  епохи  для  поетів,  але  були  поети  для  епох.
(Ліна  Костенко)
     Для  того,  щоб  виділити  потрібне  слово  чи  вираз,  вживають  повторення.  Повторення  одного  й  того  чи  близького  за  змістом  або  звучанням  слова  називають  тавтологією  (грец.  tdutos—те  саме  і  logos  —  слово).              Тавтологічні  синоніми  характерні  для  народної  творчості.  Наприклад:  рано-пораненьку,  долом-долиною.
Вбивайте  ворогів,  злодюг  злодійських,
вбивайте  без  жалю
(П.  Тичина)
або
Розвій,  розвій,  соловейку,
Мою  тугоньку.
(П.  Грабовський)
     Анафора  (грец.  anaphora  —  виношу  на  гору,  виділяю)  —  повторення  однакових  звуків,  слів  або  словосполучень  на  початку  речення  або  віршового  рядка,  строфи.  Розрізняють  анафору  лексичну,  строфічну,  синтаксичну,  звукову.
     Лексична:
Без  вітру  не  родить  жито,
Без  вітру  вода  не  шумить,
Без  мрії  не  можна  жити,
Не  можна  без  мрії  любить.
(М.  Сом)
     Строфічна:  у  вірші  Б.  Олійника  "Мати  сіяла  сон"  строфи  починаються  словосполученням  "Мати  сіяла  сон,  льон,  сніг,  хміль  ".
Звукова:  "Любочці  нашій  складаю  співаночку:  //  Любонько,  любь,  любов'ю,  любляночку  "  (Любов  Голота).
     Синтаксична:  "А  ти  десь  там,  за  даллю  вечоровою,  //А  ти  десь  там,  за  морем  тишини  "  (Ліна  Костенко).
     Епіфора  (грец.  epiphora  —  перенесення,  віднесення  далі)  —  стилістична  фігура,  заснована  на  поєднанні  однакових  слів  у  кінці  речень,  поетичних  рядків  або  строфи.  Наприклад:
Усмішка  твоя  —  єдина,
Мука  твоя  —  єдина,
Очі  твої  —  одні.
(В.  Симоненко)
     Сймплока  (грец.  symphloke  —  сплетіння)  —  синтаксична  конструкція,  у  якій  анафора  поєднується  з  епіфорою.  Сймплока  часто  використовується  у  фольклорі.
Чи  не  ті  ж  мене  саблі  турецькі  порубали,  що  і  вас?
Чи  не  ті  ж  мене  стрільчаки-яничарки  постріляли,  що  і  вас?
Завтра  на  тій  землі  Інші  ходитимуть  люди,  Інші  кохатимуть  люди  Добрі,  ласкаві  й  злі.
(В.  Симоненко)
     Крім  терміна  "сймплока",  є  ще  термін  "комплекція"  (лат.  соmрlехіо  —  поєднання,  сукупність,  complektor  —  охоплюю).
     Стик,  (зіткнення),  анадиплосис  (грец.  anadiplosis  —  подвоєння),  епанастрдфа  (грец.  epanastrephe  —  повертаюсь  назад)  —  повторення  слова  або  словосполучення  в  кінці  одного  речення  і  на  початку  наступного.
Чому  стилетом  був  мій  стилос.  І  стилосом  бував  стилет.
(С.  Маланюк)
     Стик  ще  називають  підхопленням,  бо  кожен  новий  рядок  немовби  підхоплює,  підсилює,  розгортає  зміст  попереднього.
     Поетичне  кільце  (грец.  epistrophe  —  крутіння)  —  повторення  однакових  слів  на  початку  і  в  кінці  речення,  абзаца  чи  строфи.
Ми  думаєм  про  вас  в  погожі  літні  ночі,
В  морозні  ранки,  і  в  вечірній  час,
І  в  свята  гомінкі,  і  в  дні  робочі
Ми  думаємо,  правнуки,  про  вас.
(В.  Симоненко)
     Анастрофа  (грец.  anastrophe  —  переставляння)  —  повтор  фрази.
Я  обніму  тебе.  Тебе  я  обнімаю.
(М.  Вінграновський)
     Рефрен  (грец.  refrain  —  приспів)  —  повторення  одного  рядка  в  кінці  строфи,  речення.  У  рефрені  виражається  найважливіша  думка.  У  вірші  П.  Тичини  "Океан  повен"  після  кожної  строфи  повторюється  рядок  "океан  повен".
     Плеоназм  (грец.  pleonasmos  —  надмірність,  перебільшення)  —  це  стилістичний  зворот,  який  містить  слова  з  однаковими  чи  близькими  значеннями:  тишком-нишком,  нам  ятай-не  забувай,  буря-негода.
     Парономазія  (грец.  para  —  біля,  коло,  рядом  і  оnоmаzo  —  називаю)
—  стилістична  фігура,  побудована  на  комічному  зближенні  співзвучних  слів,  різних  за  значенням:  голосувати  —  галасувати,  досвідчений
—  освічений.
Любіть  травинку,  і  тваринку,  і  сонце  завтрішнього  дня.
(Ліна  Костенко)
     Парономазія  використовується  для  створення  каламбурів:  "Як  у  вас  тяглова  сила,  що-небудь  тягає?  —  Тягає!  Оце  два  дні  у  степ  вивозила  курей  "  (О.  Ковінька,  "Розмова  по  телефону").
     Вокалічний  вид  парономазії:  слова  відрізняються  лише  звуками:  вити  —  віти,  пастка  —  пустка.
     Метатетичний  вид  паронімів  утворюється  переставлянням  приголосних  або  складів:  голос  —  логос.
     З  парономазією  пов'язаний  паліндром  (грец.  palindromeo  —  біжу  назад,  перевертень  або  рак).  Це  слова,  фрази,  вірші,  які  при  читанні  зліва  направо  і  навпаки  мають  один  і  той  же  зміст:  потоп.  Ось  раковий  вірш  Величковського:
Анна  пита  ми,  я  мати  панна,
Анна  дар  мні  сЬнь  мира  данна.
Анна  ми  мати  и  та  ми  манна.
     Близькою  до  перевертня  і  метатетичної  парономазії  є  анаграма  (грец.  ana  —  пере  і  gramma  —  буква).  Це  перестановка  літер  у  слові,  яка  дає  слово  з  новим  змістом:  зола  —  лоза,  літо  —  тіло.  Український  фольклорист  Симонов  обрав  собі  псевдонім  Номис,  утворений  від  скороченого  прізвища  Симон.  З  анаграмою  споріднена  метаграма  —  це  зміна  у  слові  першої  літери  завдяки  чому  міняється  зміст.  У  вірші  Ганни  Черінь  "Організуємося"  є  такі  рядки:
Письменники  створили  МУР,  У  журналістів  буде  ЖУР  Театр  об'єднується  в  ТУР  —  Кругом  луна  пішла:  гур-гур!  Вже  й  пацюки  пищать  з  конур:  З'єднаємось  і  ми,  як  мур,  І  назвемо  ту  спілку  —  Щур.
     Градація  (лат.  gradatio  —  підвищення,  посилення,  gradus  —  крок,  ступінь)  —  це  стилістична  фігура,  в  якій  кожне  наступне  однорідне  слово  означає  посилення  або  послаблення  певної  якості.  Є  два  види  градації:  наростаюча  і  спадаюча.  Наростаюча  вказує  на  поступове  збільшення,  наростання  якості  змальованого  явища.  Градація  висхідна:  "І  в'яне,  сохне,  гине,  гине,  твоя  єдиная  дитина  "  (Т.  Шевченко).  Вид  грації  побудований  на  посиленні  значень  називають  прямою,  висхідною  або  клімаксом  (грец.  klimax  —  драбина):
Як  не  крути,
на  одне  виходить,
слід  катюгам  давно  зазубрить:
можна  прострелить  мозок,
що  душу  народить,
думки  ж  не  вбить!
(В.  Симоненко)
     Градація  спадаюча,  нисхідна,  яка  відтворює  поступове  зменшення  виділеної  автором  якості  в  предметах  зображення,  має  назву  зворотна,  спадна  або  антиклімакс.  В  антиклімаксі  спостерігається  пом'якшення  семантичної  напруги:
Дивлюсь:  цар  підходить
До  найстаршого...  та  в  пику
Його  як  затопить!..
Облизався  неборака;
Та  меншого  в  пузо
Аж  загуло!.,  а  той  собі
Ще  меншого  туза
Межи  плечі;  той  меншого,
А  менший  малого.
А  той  дрібних.
(Т.  Шевченко)
     Градація,  у  якій  наростання  змінюється  звуженням,  спадом  називається  зламаним  клімаксом.  Приклад  зламаного  клімаксу  приводиться  у  підручнику  А.  Ткаченка  "Мистецтво  слова.  Вступ  до  літературознавства":
Вже  хмари  омивають  мої  плечі,
Уже  в  самому  небі  я  стою,
Уже  по  груди  в  небі,  вже  по  пояс,
Вже  Україну  видно  мені  всю,
І  світ,  і  Всесвіт,  повний  таємниці,
І  все  благословенне  у  житті
З  відкритими  обіймами  чекає,
Щоб  скочив  я  до  нього  унизу!
І  скочив  я...  І  жінка  засміялась
Прозорою  образою  мені,
Що  я  для  неї  так-таки  й  не  скочив
Із  скирти  золотої  на  стерню.
(М.  Вінграновський)
     Ампліфікація  (лат.  атріфсайо  —  збільшення,  поширення).  Це  стилістичний  прийом,  який  полягає  у  нагромадженні  синонімів,  однорідних  виразів,  антитез,  однорідних  членів  речення  для  підсилення  емоційного  впливу  поетичної  мови.
     Я  порву  ті  вінки,  що  сплітались  в  добу  лихоліття,  розтопчу,  розмету  їх  у  попіл,  у  порох,  у  сміття.
(В.  Чумак)
Іноді  повторюються  прийменники:
За  ясний  сміх  дитячий,
За  юний  спів  щасливий,
За  славний  труд  гарячий.
Вперед,  полки  суворі,
Під  прапором  свободи,
За  наші  ясні  зорі,
За  наші  тихі  води.
(М.  Рильський)
     Ампліфікація  може  складатися  з  окремих  речень,  які  повторюються:
Я  ще  таке  маленьке,  я  вмію  тільки  бачити,
Прагну  маму  веселою  мамою  бачити,
Прагну  сонце  бачити  в  золотому  капелюшку,
Прагну  небо  бачити  в  синій  хустині,
Я  ще  не  знаю,  яка  на  запах  Чеснота,
Я  ще  не  знаю,  яка  на  смак  Підлість,
Якого  кольору  Заздрість,  якого  виміру  Смута,
Яка  засолона  Туга,  яка  незглибима  Любов,
Яка  синьоока  Щирість,  яка  мерехтлива  Підступність,
Я  ще  все  розкладу  по  полицях...
(І.  Драч)
     Амфіболія  (грец.  amphibolіа  —  двоякість,  двозначність)  —  це  вираз,  який  можна  тлумачити  двозначно.  Сприйняття  амфіболії  залежить  від  паузи:
А  я  рушаю  в  путь  —  нову  стрічать  весну,
А  я  рушаю  в  путь  нову  —  стрічать  весну.
(М.  Рильський)
     У  залежності  від  паузи  (коми)  по-різному  можна  тлумачити  вираз:  "скарати  неможна  помилувати  ".
     Алюзія  (лат.  allusio  —  жарт,  натяк)  —  натяк  на  загальновідомий  літературний  або  історичний  факт.  В.  Лесин,  О.  Пулинець,  І.  Качуровський  вважають  алюзію  риторичною,  стилістичною  фігурою.  На  думку  А.  Ткаченка,  —  це  "принцип  змістової  інтерпретації  тексту,  співвідносний  із  його  алегоричністю.  Іноді  вживається  як  вид  алегорії:  "піррова  перемога"  (супроводжувалась  великими  жертвами  і  була  рівнозначною  поразці),  Гомерівська  І  така  (батьківщина).  Джерелами  алюзії  є  міфи  ("авгієві  стайні"),  літературні  твори  ("Людська  комедія"  О.  Бальзака).
     Афоризм  (грец.  aphorismos  —  короткий  вислів)  —  узагальнена  думка,  виражена  в  лаконічній  формі,  яка  відзначається  виразністю  і  несподіваністю  судження.  До  афоризмів  належать  прислів'я  і  приказки.
     Прислів'я  —  образний  вислів,  який  формулює  певну  життєву  закономірність  або  правило  і  є  узагальненням  суспільного  досвіду.  Наприклад:  не  спитавши  броду,  не  лізь  у  воду.  Не  все  те  золото,  що  блищить.  Під  лежачий  камінь  вода  не  тече.
     Приказка  —  стійкий  образний  вислів,  який  характеризує  певне  життєве  явище.  На  відміну  від  прислів'я,  приказка  не  формулює  життєвої  закономірності  або  правила.  Приказка  констатує  події,  явища,  факти  або  вказує  на  постійну  ознаку  предмета.  Наприклад:  не  мала  баба  клопоту,  так  купила  порося.  Буде  й  на  нашій  вулиці  свято.  П'яте  колесо  до  воза.  Сім  п'ятниць  на  тиждень.
     Літературні  афоризми  розрізняють:
1)  за  походженням  (анонімні  та  авторські);
2)  за  способом  висловлення  (дефінітивні  —  близькі  до  визначень,  і  лозунгові  —  закличні);
3)  за  змістом  (повчально-однозначні  і  парадоксально-багатозначні).
Анонімні  літературні  афоризми  М.  Ґаспаров  називає  грецьким  терміном  "гнома"  (грец.  gnomos  —  думка,  висновок)  і  латинським  "сентенція",  авторські  —  грецьким  терміном  "апофегма".  В  античній  трагедії  гномою  закінчувалася  трагедія.  Сьогодні  гномою  називають  стислий  вірш  з  афористичною  думкою:  рубаї,  катрени.
     Сентенція  (лат.  sententia  —  думка,  судження)  —  вислів  афористичного  змісту.  Він  поширений  у  творах  повчального  змісту  (байках)  і  медитативній  ліриці.  У  байці  Л.  Глібова  "Синиця"  є  така  сентенція:
...  ніколи  не  хвались,  Поки  гаразд  не  зробиш  діла.
     Апофегма  (грец.  apoph  та  thegma  —  стислий  виклад,  влучне  слово)  —  оповідання  або  репліка  мудреця,  митця,  дотепної  людини,  набула  популярності  в  полемічній  і  повчально-ораторській  літературі.  Приклад  апофегми  А.  Ткаченко  знаходить  у  Ліни  Костенко:  "їмо  плоди  із  дерева  незнання  ".
     Афоризм  морального  спрямування  ще  називають  максима.
Максима  (лат.  maxima  regula  —  вищий  принцип)  —  різновид  афоризму,  сентенція  моралістична  за  змістом,  виражається  у  вигляді  констатування  факту  або  у  формі  повчання:  "Перемагай  зло  злом  ".
     А.  Ткаченко  пропонує  розділити  афоризми  на  три  групи:
1)  авторський  (апоф  [т]  егма);
2)  анонімний  (гнома);
3)  переказовий  (хрия).
     Хрия  (грец.  chreia  від  chrad  —  повідомляю).  За  визначенням  М.  Ґаспарова,  це  короткий  анекдот  про  дотепний  або  повчальний  афоризм,  вчинок  великої  людини:  "Діоген,  побачивши  хлопчика,  який  погано  себе  поводив,  побив  палицею  його  вихователя  ".
     Різновидом  афоризму  є  парадокс.  Парадокс  (грец.  paradoxos  —  несподіваний,  дивний)  —  поетичний  вислів,  у  якому  виражається  несподіване  судження,  на  перший  погляд  суперечливе,  алогічне:  справедлива  кара  є  милосердя.  На  городі  бузина,  а  в  Києві  дядько.  Коли  хочеш,  щоб  не  знав  ворог,  не  кажи  другові.  "Не  вір  мені,  бо  я  брехать  не  вмію,  //  Не  жди  мене,  бо  я  і  так  прийду"  (В.  Симоненко).
     У  традиційних  поетиках  не  розглядаються  форми  залучення  попередніх  текстів  до  власного,  зокрема  парафраз(а),  ремінісценція,  образна  аналогія,  стилізація,  травестія,  пародіювання,  запозичення,  переробка,  наслідування,  цитація,  аплікація,  трансплантація,  колаж.  А.  Ткаченко  вважає,  що  їх  слід  відносити  до  міжлітературної  та  інтертекстуал  ьної  взаємодії.
     Парафраз  (а)  (грец.  paraphasis  —  опис,  переказ)  —  переказ  своїми  словами  чужих  думок  або  текстів.  На  парафразі  будуються  пародії,  наслідування.  Ця  стилістична  фігура  є  по  суті  переливанням  попереднього  формозмісту  у  новий.  Л.  Тимофеев  і  С.  Тураєв  ототожнюють  парафраз  з  перифразом.  Часто  прозу  перекладають  на  вірші,  а  вірші  на  прозу  скорочено  або  розширено.  Наприклад,  є  переказ  для  дітей  "1001  ночі",  у  скороченій  формі  роман  Ф.  Рабле  "Ґаргантюа  і  Пантагрюель".
     Ремінісценція  (лат.  reminiscencia  —  згадка)  —  відгомін  у  художньому  творі  образів,  виразів,  деталей,  мотивів  з  широко  відомого  твору  іншого  автора,  перегукування  з  ним.  Запозичені  слова  і  вирази  переосмислюються,  набуваючи  нового  змісту.  На  ремінісценціях  з  "Лісової  пісні"  Лесі  Українки  побудований  вірш  Платона  Воронька  "Я  той,  що  греблі  рвав":
Я  той,  що  греблі  рвав,
Я  не  сидів  у  скалі.
Той,  що  греблі  рве,  і
Той,  що  в  скалі  сидить  —  персонажі  "Лісової  пісні".
     Аплікація  (лат.  applicatio  —  приєднання)  —  включення  в  літературний  текст  цитат,  прислів'їв,  приказок,  афоризмів,  фрагментів  з  художнього  твору  в  зміненому  вигляді.  Змонтований  з  чужих  віршованих  текстів  твір  називають  центбном  (лат.  cento  —  клаптевий  одяг).  І.  Качуровський  використовує  термін  "кентон".  У  "Літературному  словнику-довіднику"  під  центоном  розуміють  стилістичний  засіб,  "який  полягає  в  уведенні  до  основного  тексту  певного  автора  фрагментів  із  творів  інших  авторів  без  посилання  на  них".  Юрій  Клен  у  поемі  "Попіл  імперій"  вводить  рядки  сонета  М.  Зерова  "Pro  domo",  Драй-Хмари  —  з  сонета  "Лебеді",  Олега  Ольжича  —  "Був  же  вік  золотий".  Окрім  терміна  "центон'',  використовується  французький  термін  "колаж"  (франц.  collage  —  наклеювання).
     Крім  творчого  використання  чужих  текстів  є  нетворче,  позбавлене  оригінальності  —  компіляція  (лат.  compilatio  —  грабую)  або  плагіат  (лат.  plagio  —  краду).
     Серед  забутих  літературознавцями  фігур  А.  Ткаченко  згадує  імпрекацію  (прокляття).  її  вдало  використав  О.  Довженко  у  "Зачарованій  Десні":  "Як  повисмикнув  він  з  сирої  землі  оту  морковочку,  повисмикуй,  царице  небесна,  і  повикручуй  йому  ручечки  і  ніжечки,  поламай  йому,  свята  владичице,  пальчики  й  суставчики  ".
http://pidruchniki.com/15341220/literatura/osoblivosti_poetichnogo_sintaksisu

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741780
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2017

Основи поетики. Ритм

     Ритм  (грец.  rhytmos  —  такт,  розміреність,  узгодженість)  —  це  закономірне  чергування  сумірних  елементів:  рухів,  звукових  чи  мовних  одиниць.
     Ритм  є  у  музиці,  танці,  пісні.  Ритмічно  змінюються  пори  дня  і  року,  ритмічно  рухається  земля  навколо  сонця,  ритмічно  б'ється  серце,  ритмічним  є  дихання.
     Ритм  є  і  в  прозі,  проза  ритмічна  тоді,  коли  в  мовних  тактах  однакова  кількість  наголосів.  Тактами  є  групи  підмета,  присудка,  другорядних  членів  речення,  відокремлені  групи  слів.  Такт  (від  лат.  tactos  —  доторкання  рукою,  в  музиці  доторкання  диригента  до  пульта)  —  одиниця  музичного  ритму.  Зразком  ритмічної  прози  є  уривок  з  новели  М.  Коцюбинського  "Intermezzo":  "Він  говорив  про  речі,  повні  жаху  для  мене,  так  просто  й  спокійно,  як  жайворонок  кидав  на  поле  пісню,  а  я  стояв  та  слухав,  і  щось  тремтіло  в  мені".
     У  цьому  уривку  в  тактах  однакова  кількість  наголосів.  Кількість  наголосів  не  завжди  відповідає  кількості  слів.  В  українській  мові  є  три  просо-дійні  (грец.  prosodia  —  акцент,  наголос)  групи  слів:
1.  Слова,  на  які  постійно  ставиться  наголос.  Це  —  іменники  (виняток  становлять  ті,  що  передають  свій  наголос  іншим  частинам  мови),  прикметники  (за  винятком  тих,  що  передали  наголос  іншим  частинам  мови),  числівники  (за  винятком  кількісних  односкладових:  два,  три,  сім,  сто,  коли  вони  поєднуються  з  іменниками:  п'ять  раз,  два  дні)  у  дієслова  (за  винятком  односкладових  допоміжних  (є,  був),  займенники  (за  винятком  односкладових:  я,  ти,  мій,  та,  той,  він  і  двоскладових  (вони,  вона),  прислівники  (за  винятком  односкладових:  там,  десь,  геть...).
2.  Другу  групу  складають  здебільшого  допоміжні  слова,  зокрема,  односкладові  і  двоскладові  прийменники  (за,  у,  від,  до,  об,  на,  при,  між,  коло,  біля),  частки  (ні,  ці,  ж,  же,  хоч,  аж,  ба,  чи).
3.  Третю  групу  слів  складають  винятки  з  першої  групи,  зокрема,  односкладові  числівники,  іменники  і  прикметники,  які  втратили  наголос,  односкладові  числівники,  допоміжні  дієслова.  Слова  третьої  групи  змінюють  свою  акцентність  у  залежності  від  контексту.  Коли  стоять  далеко  від  наголошених  складів,  то  зберігають  наголос.
u  —  u  —  —
Вони  постійно  за  нею  спостерігали.
u  —  —
Вона  виїде  завтра.
Мова  вірша,  на  відміну  від  прози,  має  складнішу  звукову  організацію.  Крім  логічних  і  емфатичних  (emphatikos  —  зображувальний,  виразний  наголос,  за  допомогою  якого  посилюється  виразність  слова  у  реченні,  його  емоційність,  виражається  афективний  стан  мовця)  наголосів,  є  наголоси  ритмічні.
     Головна  одиниця  ритму  —  рядок,  а  найпростіша  мовна  одиниця  ритму  —  склад.  Склади  можуть  об'єднуватись  у  стопи.  У  кінці  кожного  рядка  вірша  є  павза  незалежно  від  синтаксичної  будови  речення,  розділових  знаків.
В.  Сорокін  у  підручнику  "Теория  литературы"  (М.,1960.  —  С.  64)  помилково  твердив,  що  віршована  мова  сформувалася  на  основі  прозової:
"Вірші  і  зародилися  з  прози:  гранично  посилюючи  емоційність  мови  у  тих  випадках,  коли  це  було  необхідно  за  змістом,  людство  винаходило  для  цього  різні  форми  мови  і  таким  шляхом  прийшло  й  до  віршованої  її  форми".  Насправді  ритмічна  мова  з'явилася  не  тому,  що  людство  шукало  різні  "форми  мови".  Ритм  з'явився  в  процесі  праці.  Щоб  полегшити  її,  люди  вигукували  окремі  звуки,  звукосполучення.  Ці  викрики  співпадали  з  робочими  рухами  і  ритмізували  їх.  З  часом  ритмічно  впорядковані  звуки  були  замінені  словами  і  словосполученнями,  ритмічно  організованим  словесним  текстом.  З  розвитком  мислення,  культури  слова  цей  текст  ускладнювався.
     Первинна  форма  словесної  творчості  була  колективною  грою.  Ця  гра  згодом  перетворилася  в  обрядову  дію.  Вона  була  свого  роду  магією,  мета  якої  полягала  в  тому,  щоб  схилити  на  свій  бік  сили  природи.  У  цю  театралізовану  дію,  крім  словесного  тексту,  входили  пантоміма,  музика  і  танець.
     Це  мистецтво  було  синкретичним  (об'єднаним).  Слова  пісні,  яку  виконував  хор,  були  простими  за  змістом,  пристосованими  до  ритму.  На  зміну  колективної  пісенної  поезії  прийшла  авторська.  Співаки-інтерпретатори  об'єднують  пісенні  твори,  схожі  за  тематикою,  у  цикли.  Гомер  об'єднав  цикли  творів  у  героїчні  поеми  "Іліада"  і  "Одіссея".
     Проза  з'явилася  пізніше,  вона  ввійшла  в  ужиток  у  період  книгодрукування.  Виникла  тоді,  коли  мова  і  мислення  людини  досягли  високого  рівня  розвитку.  Щоб  описати  явища,  події  у  формі  прози,  треба  було  спостерігати,  узагальнювати.
     Важливими  чинниками  ритмічної  організації  мови  поетичного  твору  є  рима,  клаузула,  римування,  віршовий  розмір,  строфа.
Джерело:  http://pidruchniki.com/15950210/literatura/virshuvannya#24

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741701
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2017

Основи поетики. Фоносимволіка

     Звуки  можуть  мати  символічне  значення.  Найхарактерніші  символічні  значення  деяких  звуків:
О  —  радість,  відвага,  сила  духу.
А  —  голосіння,  голосний  крик,  радість,  страх,  білий  колір.
І  —  спокій,  ніжність,  кохання,  краса,  синь,  захоплення,  подив,  переляк.
У  —  страх,  сум,  біль,  жаль,  передчуття  смерті:  Кружить,  кружить  над  Рунами  крук  (І.  Качуровський).
Г  —  грім,  битва,  гамір:  "Гармидер,  гамір,  гаму  гаї"  (Т.  Шевченко).
Л  —  любов,  ніжність,  м'якість,  лагідний  смуток:
Неначе  ляля  в  льолі  білій
Святеє  сонечко  зійшло.
(Г.  Шевченко)
Р  —  суворість  героїзм,  рішучість,  трагізм,  рух.
За  кражу,  за  войну,  за  кров,
Щоб  братню  кров  промити,  просять
І  потім  в  дар  тобі  приносять  З
пожару  вкрадений  покров.
(Т.  Шевченко)
     Шиплячі  —  свистячі,  африкати  (ж,  ч,  ш,  дж,  з,  ц,  с,  дз)  —  брязкіт  зброї,  плин  ріки,  шум,  смерть,  шелест  листя.
     А.  Ткаченко  включає  в  фоніку  інтонацію  (лат.  Шопо  —  голосно  вимовляти).  Інтонація  —  це  фонетичний  засіб  мови.  Елементи  інтонації:
1)  мелодика  мови,  вона  виявляється  у  підвищеннях  і  пониженнях  голосу  (тону);
Джерело:  http://pidruchniki.com/12090613/literatura/poetichna_fonika#46

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741659
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2017

Основи поетики. Поетична фоніка

     У  художніх  творах  поряд  з  лексикою,  семантикою,  синтаксисом  важливе  значення  має  поетична  фоніка.  Письменник  дбає  про  милозвучність  (евфонію)  мови.  Грецьке  евфонія  (euphônia  від  eu  —  добре,  phone  —  звук)  —  добре  говорити.  Але  фоніка  включає  евфонію  і  какофонію.  Українська  мова  мелодійна,  милозвучна.  Повторення  окремих  звуків  у  тому  чи  іншому  контексті  надає  творові  виразності.  До  засобів  поетичного  звукопису  належать  алітерація,  асонанс,  звуконаслідування  (ономатопся),  какофонія.
     Алітерація  (лат.  аd  —  до,  littera  —  буква)  —  повторення  однакових  приголосних  звуків  чи  звукосполучень  з  метою  створення  звукового  образу  зображуваного  або  посилення  інтонаційної  виразності  мови.
Жужне  жах  на  ножах,
на  тривожних  рубежах.
(і.  Драч)
     Асонанс  (франц.  assonanse  від  лат.  assono  —  звучу  до  ладу)  —  повторення  голосних  звуків.
Впали  роси  на  покоси,
Засвітилися  навколо.
Там  дівча  ходило  босе,
Білу  ніжку  прокололо.
(Д.  Павличко)
     Повторення  голосного  о  створює  враження  широкого  простору.
Ономатопея  (грец.  onomatopoieia  —  звуконаслідування)  —  імітація  звукових  явищ.  У  баладі  "Утоплена"  Т.  Шевченко  вдало  передає  за  допомогою  звуконаслідування,  повторення  с,  ш  шелест  осоки:
"Хто  се,  хто  се  по  сім  боці
чеше  русу  косу?
Хто  се,  хто  се  по  тім  боці
Рве  на  собі  коси?
Хто  се,  хто  се?"  —  тихесенько
Спитає  —  повіє...
     Звуконаслідування  використовується  у  народних  піснях:
Пливе  човен  води  повен,
Та  все  хлюп,  хлюп,  хлюп.
Іде  козак  до  дівчини
Та  все  туп,  туп,  туп.
     Є  підстави  розрізняти  два  види  звуконаслідування,  як  це  робить  І.  Качуровський:
1)  вживання  слів,  які  буквально  відтворюють  звуки  навколишнього  світу:  крик  птаха,  свист  вітру,  гуркіт  грому  (ку-ку-рі-ку,  гур-гур);
2)  імітація  звукових  ефектів  добором  певних  слів.  Приклад:  поема  Т.  Шевченка  "Утоплена"  (розмова  вітру  з  осокою).
     Какофонія  (грец.  какоріюніа  —  погане  звучання)  —  немилозвучність,  безладне  хаотичне  нагромадження  звуків.
     Типовими  випадками  какофонії  є  збіг  голосних  у,  о  чи  приголосних:  ніч  й  день.  І.  Качуровський  до  випадків  какофонії  відносить  збіг  однакових  або  подібних  складів:  розказано  новини.  Поети-футуристи  свідомо  використовували  какофонію.  Зустрічається  вона  у  забавляйках  і  скоромовках:
Карл  украв  у  Клари  коралі,
А  Клара  у  Карла  вкрала  кларнет.
     Ліпограма  (грец.  lеірo  —  не  вистачати)  —  вірш,  у  якому  бракує  певного  звука  для  відтворення  евфонічного  ефекту.  Так,  Г.  Державін  у  вірші  "Соловей  во  сне"  уникав  приголосного  р.  П.  Тичина  використовує  слова  на  ль,  позбавлені  змісту.
Гуляв  над  Тібром  Рафаель
В  вечірній  час  в  іюні
—  Се  сум,  се  сон,  лелію  льо,
Льолюні  я,  льолюні.
Забилось  серце.  Слухать  став:
О,  як  вона  співає!
—  Чи  лю,  чи  ні,  ламає  руч,
А  він  затоном  чале.
     І.  Качуровський  вважає  звуковим  явищем  абеткові  (алфавітні)  вірші.  У  цих  віршах  кожне  слово  має  починатися  черговою  літерою  абетки.  Найкращий  зразок  абеткового  вірша  залишив  Олександр  Олесь.
Айстра  квітне  у  саду,  
Аєр  в  лузі  я  знайду.  
Бізон  у  двір  забрався,  
Баран  його  злякався.  
Ведмеді  вулика  знайшли,  
Вовки  під  деревом  лягли.  
Грак  сидить  на  димарі,  
Голуб  в'ється  угорі.  
Дельфін  живе  в  морях,  
Дракон  лише  в  казках.  
Жук  до  себе  лізе  в  нірку,  
Жабка  плигає  на  гірку.  
Зайчик  вибіг  із  лісочку,  
Зебра  стала  на  горбочку.
Джерело:  http://pidruchniki.com/12090613/literatura/poetichna_fonika#46

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741545
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2017

Основи поетики. Мова вірша і мова прози

     Є  дві  форми  організації  художньої  мови  —  вірш  і  проза.  Вони  склалися  історично,  мають  свої  особливості.  Використання  їх  зумовлене  естетичними  завданнями,  які  вирішує  письменник.  Ліричні  твори  пишуть  здебільшого  віршами;  романи,  повісті,  оповідання  —  переважно  прозою.  Трапляються  й  романи  та  повісті,  які  мають  віршову  форму  ("Євгеній  Онєгін"  О.  Пушкіна,  "Маруся  Чурай"  Ліни  Костенко).  Є  ліричні  твори  у  прозі.
     Термін  "проза"  походить  від  латинського  prosus  —  вільний,  незв'язний,  прямий.  Вірш  від  латинського  versus  —  оберт,  ряд,  порядок.  Від  слова  versus  —  французьке  le  vers,  польське  wiersz,  білоруське  верш,  українське  вірш.  Грецьке  слово  stichos  також  означає  лад,  порядок,  стрій,  від  нього  походить  російське  стих.
     Термін  "вірш"  має  кілька  значень:
1)  рядок  ритмізованого  тексту;
2)  метрична  композиція  або  структура;
3)  окремий  твір;
4)  форма  буття  поезії;
5)  ритмічно  організована  художня  мова.
     Віршем  називають  рядок  і  жанр.  Але  вірш  не  завжди  є  рядком,  є  вірші,  розбиті  на  "східці",  "драбинку".  За  смисловим  характером  вірші  можуть  бути  філософськими,  медитативними,  сатиричними,  публіцистичними,  пародійними.  За  будовою  —  моновіршами,  двовіршами,  тривіршами  (терцетами,  терцинами),  п'ятивіршами,  строфічними,  астрофічними,  білими,  верлібрами.
     Вірш  має  строгу  організацію.  Мова  вірша  лаконічна,  вона  емоційна,  експресивніша,  ніж  прозова.  Основна  енергія  вірша  —  ритм.  Отже,  мова  віршів  —  ритмізована,  а  мова  прози  —  вільна.
Джерело:  http://pidruchniki.com/15950210/literatura/virshuvannya#24  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741490
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2017