Ваньоха Р.

Help

Давай  розповім  тобі,  що  життя  осипалось  вишневим  цвітом,
Повінь  квітнева  і  так  багато  тепла,
Що  пітніють  долоні,  чи  то  від  страху,  чи  від  порожньої  долі
Налий  мені  чаю,  я  втому  чекала,  вона  не  прийшла,

Ти  прийшов,  оповив  павутиною,  
Став  казати,  на  що  я  повинна  дивитися,
А  я  у  очі  твої,  у  очах,
І  сповзає  по  стінах  музика,  з  серця  твого  джерела

Хто  вона?  Всі  кричали  шалено  кипіла  слина,
Було  тісно  й  повітря  ставало  густим  
Обрізали  собі  волосся,  ламали  зуби  
Так  хотіли,  щоб  сталась  з  правди  брехня

А  ти  душу  виніс  мою  з  багряного  болем  і  горем  міста,
Де  гордістю  сякнуть  усі  імена
Щось  не  так,
Розкричались  прозорі  лиця

Нас  більше  з  тобою  у  них  нема

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2016

ідуть

Каравани  ідуть,  люди  вперед/назад  всторомляють  у  свої  спини  ножі
Ти  губиш  себе  навмисно
Я  втрачаю  смак  власних  дощів

і  справа  не  у  сльозах,  вдовах  чи  сиротах,
Ракових  пухлинах,  холері,  собачому  сказі  й  листах
Давно  вже  ніким  не  писаних
справа  у  тиші,  у  спокої,
Хтось  із  грудей  цих  німф  вирвав  музику,  серця  розтрощив  об  асфальтні  килими

Щодо  останніх  подій,  то  там  смерть,
Хтось  гине.  Біжить  з  усіх  ніг,  хапає  ротом  золото  і  ним  давиться
Мре
Перед  тим  дорого  заплативши  за  вогонь  під  собою...

Ти  прости  мені  моїх  муз,
Моїх  тендітних  русалок  з  косами  аж  до  землі
Бо  часто  так  сплять
Що  мені  здається  повмирали  вони

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662300
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 26.04.2016

…

моїх  пісень  вже  нема,  
Словами  залиті  щоки,  омите  тіло,
німа,  лиш  папір  і  літери...так  це  я,  мій  закоханий  в  прозу  друже...
Я  прокинулась  

Сходять  з  розуму,  ходять  одна  до  одної  
думки  мої,
Я  була  б  у  тебе  закохана,  якби  ти  у  мене  був
Але  кохання  непрохане,
Світло  не  може  любити  пітьму...
Та  що  ми  один  без  одного,  коли  стріляти  верлібрами  в  голову,
Невже  нас  можна  назвати  людьми?!

..Я  тримаю  в  руках  твою  душу,
Муза  твоя  у  долонях  спить,  
А  ти  їх  так  нестримно  цілуєш
Росу  світанкову
Любов  твоя  не  роса
Не  сполохай  весни,  яка  тільки  прийшла  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658209
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 08.04.2016

Д.

З  ДН

Ти  бачив  море
Ти  бачив  море  настільки  синє  й  настільки  глибоке,  що  хотілося  в  нім  потонути,
Хотілось  збагнути  
Настигнути  всю  глибину
Дотягтися  до  дна,
Зберегти  його  в  серці  синім  й  глибоким.
Море  все  знає,
А  ти  забуваєш  
Мене/себе  забуваєш  і  гасне  сонце
Більше  не  сходить
Нічого  на  дні  нема
...знаєш  море  буває  нестерпним,
Тиша  й  спокій  його  доводить  до  відчаю,
І  ти  певен,  що  так  бути  не  має,
Що  вітер  води  завжди  колихає.
Я  думаю,  що  Бог  тримає  все  море  в  руках
А  ми  лише  в  жменях  несемо  собі  води  
Мій  дорогий
Бачиш,  ми  вже  не  станем  такими  якими  були,
З  кожним  кроком  вітер  додасть  тобі  втоми,
З  кожним  довгим  зануренням,  море  вертає  назад
"-  Чуєш,  можливо  й  не  станемось"  говорим  ми
"-  Поживемо,  вип'єм  чай,  там  побачимо"
...і  я  засинаю  під  сни  твої
Вечір  незграбно  кладе  свої  руки  мені  на  плечі,
Зими  йдуть  одна  на  заміну  пройдешній
Лютий  такий  глибокий
Сьогодні  його  перший  день
Сьогодні  все,  що  захочеш  обов'язково  збудеться  
Обов'язково  прийде  

А  Бог  тихо  гойдає  хвилі  
Ми  бачили  море  у  Нього  в  руках,  
Ми  безповоротно  станемо  вільні
Безповоротно  і  назавжди

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640472
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 01.02.2016

Є

Я  написала  б  тобі  літер  з  п'ять  
Жила  би  з  тобою  п'ять  років
Вірила,  що  тобі  достатньо  п'ять  кроків,  аби  до  мене  дістатися  
Аби  напитись  чогось  ілюзорного,
Напитися  власних  мук...
П'ять  пальців  тобі  між  ребра,
Це  небезпечно
Та  хіба  я  не  маю  права,
Хіба  ж  я  отрута?
Я  твоя  Єва
Твоя  незаконна  дружина
Наречена  твоїх  легень
Дихай  мною,
Я  -  повітря,  ковтай  мене...
Без  обмежень
або  вже  стане  остання  збентежена  муза
...танцює...
Ти  або  влучно  стріляєш,  щоб  ми  оживали,
Або  змушуєш  жити...

а  поки  лиш  в  вікнах  війна,
і  в  мозку...холодні  дощі  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2016

…до смерті

Музика  й  риба
Голос  і  німота
Ноги  холодні  і  тиша  така  самотня.

Збагни  мене.
Іржа  проступає  залізом,  
Іржа  проступає  в  мозок
Тоді  коли  поруч  нікого  нема.

Твої  горіхові  очі...
на  смак,  як  джерельна  вода  твої  сни,
Не  збагнеш  мене,  то  прийди.
Ми  посидим,  втамуємо  голод,  пообриваєм  зірки,
Твої  амбітні  ідеї,  мої  ілюзорні  думки...але  очі  твої  
Ця  крихта  твоєї  душі,  мені  торкає  нутро  /ми  разом  зриваємо  вишні,  дивимся  десь  в  далечінь  серед  гір,
загорнувшись  у  серце  моє  й  твої  руки  ми  спим/

о  безмежна  моя  й  філігранна,
мої  квіти  у  вікнах,
пишуться  телеграми  без  імені...
скажи  де  ти  живеш,  щоб  прилітали  у  відповідь  листівки/конверти/птахи...
о  солодка  моя
Хто  ж  це  бачив,  щоб  з  тебе  зростали  плоди?!  
Коли  ти  постійно  мала,  і  п'єш  молоко...
навчишся  ставати  на  ноги,  говорити,
як  річка  із  берегом  -  жити...бо  я  його  очі  горіхові,  навчилась  любити  раніше,  як  ти  народилась  в  мені

о,  Любове,  коханий  мій  спить,  
Не  буди  його  душу,  допоки  вона  не  збагне...

іржа  проступає  по  смерті  заліза
воно  так  самотньо  кричить  й  помирає  в  холодній  росі

...не  мовчи
з  ясел  до  смерті  в  Любові  дорога  важка

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621355
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2015

Я лю

Все  так  просто...я  невпинно  ламаю  лінії  і  хочу  заснути,
Стіни  та  стелі,  лишаються  тими  хто  бачить  мене  найчастіше.
Малюють  на  тілі  моїм  бездоганні  фрактали  і  я  б  надіслала  їх  всіх  у  конверті,
Та  ранки  перехоплюють  пошту  і  гинуть  наче  у  неба  більш  не  лишилось  води.
Я  люблю  тебе...мені  зливають  дощі  усю  свою  втому,  складають  у  шафу  зі  светрами,  
Я  кожен  день  намагаюсь  зігріти  серце,
Та  холод  встромляє  пальці,  розриває  мене  з  середини,  
Наче  баса  снігами  в  обіймах  із  Антарктидою,
Все  далі  на  північ...

...я  дивлюся  на  тебе  й  стає  тепліше

Все  до  банальності  просто...
Я  пишу  тобі,  збираю  з  опалого  листя/зірок  натхнення,
Розкладаю  в  кишені,  щоб  не  загубити  і  ближче  до  світла...
Я  бачила  океан.  І  там  втонула  моя  самота  і  можливо  не  всі  воскресають  із  мертвих,
І  можливо  у  всій  цій  хворій  чумою  війні,  є  ще  хтось  здоровий,
Хтось  разом  п'є  чай  із  картонних  стаканів,
Хтось  вірить,  що  якщо  йти,  то  можна  дійти  до  кінця...
Я  люблю  тебе...воно  так  банально  просто  /як  забувається  осінь,  коли  наступає  зима/

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620275
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2015

післясмак

стати  Чаком  Паланіком  й  розірвати  тебе  на  двоє  
Каструвати  твою  свідомість,
Будуть  думати,  що  ти  героєм  
що  ти  герой,
І  гине  метелик  той,  що  так  сильно  розмахував  крилами,
аби  була  буря,
аби  десь  хтось  страждав...
В  стічних  каналах  тіло,
чи  твоє,  чи  твоєї  коханої,
чи  всіх  коханок  твоїх  -  
Безумовно  ніхто  нічого  не  знає,
Закриті  очі,  заштопорені  вуха.
Що  діється  поруч?!
Світло  беззаперечно  -  правда
над  Мадридом  сьогодні  ясно,
Сена  в  Парижі  заповнена  твоїми  думками,
вони  досі  невпинно  мруть...

Легені  повільно  вдихають.
Він  чекає  доки  ти  будеш  з  Ним  говорити,
а  ти  далі  мовчиш,
Далі  кидаєшся  в  Сену  й  захлинаєшся  відчаєм,  горем,  брехнею...
Гордість  твоя  посміхається,  гордість  твоя  живе..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609056
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.09.2015

Море

Ми  б  могли  жити  з  тобою  там  де  є  море,
Ми  б  з  тобою  літати  навчились,  після  сотні  падінь  
Треба  жити  там  де  є  море,  мій  дорогий,  треба  жити,
Тримати  один  одному  руки,  коли  неможливо  іти

Хочеться  плакати,  сильно  залити  сльозами  море,
Я  думаю,  що  солоне  воно,  саме  від  них,
Треба  вбирати  у  себе  всі  його  синьо-холодні  відтінки,  
А  воно  горесті  наші  позабирає  собі.

Ти  ще  хорониш  минуле,  вже  сотий  схід  сонця  підряд,
Ти  приходиш  додому  з  мертвим  тілом  минулого  кожного  ранку,    
Відпусти  його,  відпусти  його,
Ти  ж  бачиш,  як  небо  торкає  твоїх  долонь,
Огортає  тебе,  дивиться  в  твоє  нутро
Відпусти  його  з  небом,  бо  в  неба  є  свої  плани  на  нього,
Воно  ж  пам'ятаєш  писало  драми  Шекспіру
Рятувало  тебе  від  горя,  замість  тебе  лило  дощі.
Відпусти  його,  відпусти.

А  вітер  сьогодні  західний,  скоро  осінь,  пізніше  сніг,
Треба  моря  напитися,  щоб  було  про  що  згадувати,  
Щоб  було  кому  розповідати  про  світ
У  який  ми  маєм  потрапити,
Засинаючи  в  теплих  обіймах  тиші  і  рук  тобі  таких  дорогих.

Так  віриться,  знаєш,  віриться  багато  і  лиш  у  Бога,
Він  єдиний  хто  правду  говорить  завжди,
Він  каже,  що  треба  жити  там  де  є  море,  любий  недавній  друже.
А  я  вірю  у  Нього,  бо  з  Ним  можем  море  з  собой  понести.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600381
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.08.2015

П.

Я  буду  тобі  співати  пісень  і  плакати
Читатиму  тобі  віршів  й  писатим  у  стіл  листи.
А  ріками  з  гір  стікає  твоя  відреченість,
І  я  би  пила
Її,  та  вона  у  мені  розчиняє  фарби,
Коли  малювала  протерти  твої,
Твої  плечі,  ключиці,  зіниці,
Серце,  легені,  хребет.
І  малювала,  як  пахнеш  зеленим  чаєм  і  пізньою,  пізньою  ніччю  не  спиш.
Коли  ти  на  мене  дивишся,  бачу  весь  світ  зовсім  твоїм,  тобою  врятованим,  тобою  звершеним.
Хто  зна,  можливо  герої  вмирають  першими.
А  ти  ще  живий.
І  ти  не  герой,  божевільний  мій
А  я  не  поет,  і  не  цинік,  і  зовсім  ми  не  глибокі  люди,
Бо  в  чім  та  глибина,  скажи?!
Ми  надто  звичайні  з  тобою,  з  горем  ладнаємо,  надто  банально  прості.
Ми  не  ті.
Одягаємо  куртки,  як  надворі  стає  до  білого  холодно,  
Один  одному  гріємо  руки,
Тужим  настільки,  коли  не  поруч,
Що  кожне  слово  написане,  ковтається,  як  небеса.
Ми  звичайні,  нічого  незвичного  у  нас  як  не  було,  так  і  нема.
Ранок  о  сьомій,  на  обід  погані  новини  про  когось  хворого,
Та  наостанок  вечір  приносим  у  жертву  сну,
І  жодних  зірок,  квітів,  французьких  булок,  
Лиш  кава  постійно,  щоб  очі  тримати  відкритими,
Пластик  стаканів  й  завжди  піднебіння  обпечене  кип'ятком.
Та  ти  дивишся  в  гору,  мій  недосконалий  герою,
Не  вистачає  кисню,
Мої  вірші  стають  блідими  в  тон  до  твого  обличчя,  й  ти  далі  дивишся  високо,
Я  вірю,  що  вдасться  тобі  не  розбитися,
Доки  тіло  потопає  у  повенях,  вірю  що  ти  полетиш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597900
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 05.08.2015

головою до сонця

Ти  головою  до  сонця,  тобі  зовсім  нічого  не  сниться,
Знаєш,  буває  співаю  тобі  колискові,  а  ти  не  чуєш,
Буває  приношу  подушки  та  ковдри,
А  ти  все  одно  не  спиш.
На  ранок  питаєш,  що  снилось  мені,  і  чи  сни  мої  були  кольорові.
Говориш,  що  світанок  сьогодні  найкращий  з  усіх  що  ти  бачив,
І  так  щодень.
Я  знаю,  ти  тужиш  за  ними,
За  космосом  і  як  серед  зірок  ти  знаходиш  спокій,
І  як  плаче  Велика  медведиця  за  своїм  дитям,
О,  як  ти  сумуєш,
Торкаєш  повік  моїх,  доки  я  сплю,
Вплітаєш  квіти  в  моє  волосся,
Щоб  мені  снилося  лиш  хороше,
Щоб  частіше  мені  снився  ти.
Мій  найдорожчий  головою  до  сонця,
Береже  мої  кольорові,
І  ми  засинаємо  разом,  він  бачить  мене,
А  я  бачу  сни,  як  спить  мій  дорогий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595748
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 25.07.2015

Ф.

Ти  мрієш  до  Філадельфії  та  пахнеш  кавою,  
Мокрі  ноги  в  траву  на  світанку  і  море,  багато  моря,
Наче  з  горя  люди  втрачають  здоровий  глузд,  
Так  у  мені  волошки  із  медом  -  такий  ти  на  смак  
Напевно  
Мав  бути,  стояти  роззутим,  ходити  босоніж,
Та  тут  тумани,  не  море,  не  океани,
І  холодно.
Ти  мрієш  в  Іспанії  і  настільки  красиві  у  тебе  очі
Наскільки  бувають  лише  в  іспанців,
Жити  в  Мадриді,
Літати  на  крилах  і  зупиняти  миті,
Банально,  зашкалює  температура  тіла,  піску
Бо  ж  ми  серед  вітру,  пишем  листи  собі  
Через  десяток  років,
Ми  навчимося  вставати  о  сьомій,
І  нас  хвилювати  будуть  лише  наші  діти,
Та  скільки  іще  лишилось  прожити.
А  з  дахів  падають  голуби  
На  наших  підвіконнях  живуть  безсмертні  історії...
Ми  всього  лиш  слухаєм  гучно  музику,
Говоримо  довго
Про  літаки,  про  Мадрид,  Філадальфію,  
Кого  не  любили  і  кого  так  палко  кохали,
Казали,  що  нічого  не  вийшло,
Як  горіли  вірші,  
Як  нічого  від  нас  не  лишилось  більше
Відтоді,
А  зараз  знову  вчимося  ходити,
Забуваєм  минуле  аби  почати,
Кохати  настільки  багато  кохати,
Та  я  лиш  хочу  зеленого  чаю  і  танцювати...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593114
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 11.07.2015

М.

Хто  ти,  тримаючий  вітер  в  руках,
Розбиваючий  компаси  з  півночі  в  південь?!
Я  шукаю  тебе  у  світах  голодних  й  невиспаних,
Шукаю  хоча  б  твою  тінь,  на  облудлих  провулках  Парижу.
Мій  сердечний  герой,  мною  створений  образ  з  стічних  каналів,  
О,  любий!  Невже  ти  лиш  тінь  моєї  уяви,
Невже  ти  розбився  впавши  з  мосту  і  в  Сену,
Невже  сенс  у  житті  лише  смерть?!
Я,  пам'ятаю  хворів,  лікувала  тебе  тими  дивними  новими  світами,
Й  ти  їх  їв,  ти  ковтав  їх,  як  собака  ковтає  отруту,  щоб  завтра  померти.
Ти  не  вмер,  знаю  не  вмер,  напевно  живеш  у  однім  із  світів  тих.
Хто  ж  ти  тепер?!  Липень  тебе  забрав,  відносив,  як  старі  панчохи,
Й  спалив,
Спалив  під  своїм  розжареним  з  божевіллям  сонцем  й  вони  танцювали,  
А  я  бачила  твої  ноги,  які  намагалися  звідти  втікти.
О,  друже  прийди!  Я  водою  тебе  напою,
Всі  рани  оливою  намащу,
Коліна  твої,  твої  ступні  омию  в  джерелах  бездонних.
Колискову  співатим  твою.

...друже,  що  сталось  з  думками?!
Що  з  мистецтвом,  невже  ним  користуються  бідарі?!  О,  розум,  хіба  вони  вправі  вважати,  що  взяли  за  горло  тебе?!
Мій  друже,  немає  тут  спокою,
Вже  давно  тут  немає  весни,  тільки  повінь,
Й  нічого  вже  ненароджує,
Розгрібають  те  що  лишилось  до  рук  злидарі,  
Виковирють  очі  музам,
(ти  ж  знаєш,  перлини  в  зіницях  у  них)
Сміються  із  пензлів,  театрів,  
Вважають,  що  мають  право  на  це,
Казати,  мов  би  їх  пристрасть  поети,  самі  пишуть  сонети  під  сморід  алкогольних  сп'янінь.
Що  ж  тут  сталось,  не  знаєш,  не  чув?  Краще  не  йди,
Нехай  ми  більш  не  побачимось,
Ніхто  не  скалічить  тебе,  моє  найпалкіше  творіння,
І  любов  моя  буде  берегти  твої  сни,
Спи  мій  друже  спокійно,  спи.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591690
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 04.07.2015

О.

Задихається  небо  киснем
Тиша  народжує  крик,
Це  самогубство  летіти  вище
Але  ти  обіцяй  що  летиш...

Обіцяй,  що  повернешся,  
О  сьомій  прокинешся,
Станеш  на  мить  невидимкою  з  фільмів  старих,
Щоб  не  розполохати  співи  ранкових  пташечок,
Щоб  мрії  не  розбіглися  з  голови.
Обіцяй  що  будеш  передивлятися  мої  фотограї  раз  на  рік,
Ми  красиві  настільки  коли  закохані,  що  хочеться  повернути  ті  дні,
Чи  закохатися  знову,  так  само  як  і  колись.
Будь  чесним  з  собою,  як  колись  говорив  мені,  
А  я  твоя  тиша,  що  збергіає  таємниці  усі.
Обіцяй  мені,  що  коли  вітер,  зима  і  застуда,
Тепло  вдягнешся,  вкутаєшся  моїм  теплом,  шарфами  та  пий  молоко.
І  цілунки  складай  у  конверти,  відпраляй  у  моєму  напрямку,
Десь  на  північ,  можливо  я  досі  ще  тут  живу.
Якщо  стане  сумно,  обов'язково  читай  щось  гротескне,  
Дивись  на  картини  молодих  авторів.
Обіцяй  мені,  обіцяй  мені,  обіцяй,
Що  любов  твоя  дужча  ніж  всі  сили    землі,
Обіцяй  що  будеш  завжди  любити
І  згадуй  очі  мої,  так  само  часто,  як  згадую  я  твої.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588219
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.06.2015

К.

Я  сплела  з  твоїх  квітів  вінки,  з  твого  одягу,  серця,  волосся,
Повплітала  всі  мрії  що  ти  не  здійснив,  і  впліла  всю  любов,  яку  ти  залишив  роздирати  собакам.

Що  там  мій  крик?  Що  мої  стогони,  
Що  ти  ще  зможеш  сказати  своїй  непроханій?
Я  не  йду,  я  німа,  я  стою  на  розпечених  віршах,  які  вугіллям  до  кожної  моєї  весни.
Мені  би  осінь,  тоді  залила  б  сльозами  її  своє  горе,
Тоді  б  розмились  чорнила  портретів  твоїх,
Але  ж  пам'ять  зрадницько  тримає  свої  ланцюги,  її  руки  стиснули  скроні.
І  не  варто,  що  болі  лікують  годинами,
Все  що  мало  вакцини  для  хворих,
Все  лежить  мертвим  у  мене  в  ногах.
Зникни  ти,  я  повстану  із  попелу,  як  вставли  усі  романтики  на  землі,
Зникни  знову...
Я  в  поезії  розчиню  всю  себе,
Пий,  а  я  тихо  співатиму  тобі  останню  свою  колискову.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584198
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.05.2015

Позбутися… Z.

Дай  напитись  води  із  долонь,  що  крізь  пальці  вона  і  в  калюжі.
Випаровує  в  хмари  і  бурями  знову  падає  вниз
Круообіг  води,  кругообіг  подій/твоїх  мрій,
Куди  б  ти  не  йшов,  доведеться  вертатися  знову,
З  ніг  стряхти,  всіх  хто  калачиком  тихо  вмостився  і  спить,
Хто  паразитами  з  тебе  висмоктує  останню  надію,
Треба  позбутися  зайвого…позбутися  всіх…

Дай  очі  закрити  твоїми  повіками,  аби  не  бачити,  як  плачуть  мами  за  дітьми.
Ми  з  тобою  кудись  далеко  у  небезпечні  історії,
Ті  що  стали  пригодою  на  наші  стопи,  сідниці,  голови.
Нас  вже  немає  тут,  на  жодній  дорозі  ми  не  ідемо,  і  про  нас  ніхто  не  розповість,
Не  напишуть  в  газетах,  по  радіо  не  прокричить,
Де  чий  слід,  де  чия  тиша,  вулиця,  хто  в  якому  місті  розтанув  і  хмарочосом  сягнув  у  вись,
Нас  не  знає  ніхто…
А  їм  найдужче  болить,  коли  з  вітром  чайки  приносять  новини  -  помер  він.

І  отак  день  за  днем,  на  стінах  малюю  смолою/любов’ю,
Аби  усі  знали,  що  вона  живе  серед  нас,
Любов  –  народилась,  померла  й  жива,
І  нам  з  тобою,  лишилось  забути  минуле,  
Аби  йти  вперед,  навіть  коли  рот  перев’язали,  скотчем,  противоріччя,  цинізм  і  образи  на  всесвіт.
Невже  ти  не  встанеш?!
Невже  ти  згорів  разом  з  моїми  бездарними  віршами  і  не  станеться  більше  писати  й  не  стане  тебе,
З  підлоги  не  проросте  трава,  
З  твого  тіла  не  народиться  квітка,
Ти  помітив?!
Більше  нічого  нема  й  пітьма  не  народить  світла,  смерть  не  народить  життя.
Йди  на  голос,  на  слух,  на  віру,  
Я  не  знаю,  кого  ми  зустрінем  в  дорозі,
Але  впевнена,  що  за  спиною  лиш  море  з  солоних  жінок,
За  спиною  лиш  міль  та  нескінченна  іржа…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582257
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2015

Д.

Янголи  вплітають  в  волосся  квіти,
Більше  мовчать,  п'ють  чай  з  молоком,
Янголи  напевне  англійці,
Фарбують  губи  пастеллю...
[Помади/підбори/любов]

Одну  називають  Дженіфер,  краще  Дженні,  але  лиш  для  своїх,
Вона  до  неба  взлітає,  так  високо  аби  не  дістатись,
У  неї  зазвичай  клаустрофобія  на  землі.  Хочеться  політати  самій.
Бо  самота  стала  тиха  й  приваблива,  в  кишенях  ховає  тендітний  мотив,
На  руках  малює  троянди  і  кожну  із  них  висаджує,
А  Дженні  знімає  туфлі  на  одній  із  найближчих  хмарин,
Бо  можна  й  босоніж  по  них  бігати
Можна  й  без  крил  літати,  аби  було  сил...

Ім'я  ще  однієї  Джоанна  для  всіх,  
Її  серце  прикуте  до  ліхтарів,  що  у  ніч  освічують  дівчини  справжність  з  середини,
Освічують  очі  з  блакиті  небесної,  бо  в  сонячний  день,  не  видно  нічого  у  них.
Вона  жодного  разу  не  покидала  багатолюдні  вулиці,  але  завжди  мовчить,
Бо  мовчали  до  неї.
Джоанна  схожа  на  казку,  чи  солодку  історію  або  нестерпний  полин.
Не  чекай  на  неї,  бо  глибоке  безсоння...
Сліпа,  брунатна,  холодна  -  не  спить.

Таня.  Вона  не  з  місцевих,  і  поводить  себе,  як  непроханий  гість,  
Грає  серцями,  вдає  із  себе  принцесу  і  скоро  дівчинка  полетить.  
Просить  в  парфуми  апельсинових  нот,  
Дощ  зіпсував  фарфорові  вилиці,  зачіску  і  в  асфальт  розбиваються  мрії  краплями  з  далеких  дитячих  вій...
Хотіла,  щоб  все  забувалось  скоріше,  та  все  воно  падає  з  рук
Вона  не  знає  де  дітись,  дівчина  з  довгим  волоссям,
Солодка,  ванільна  й  крихка,
І  ніхто  без  них...

Одну  не  називають  зовсім,  скоріш  за  все  не  знають  її  ім'я,
Вона  не  відома,  і  не  бувала  з  небом  у  френді,
Ти  ще  створиш  із  неї  леді,
Англійська  принцеса,  слов'янська  красуня,  американська  трагедія...
Хто  ж  бо  вона?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579489
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.05.2015

Л.

Л.

Привіт  лютий,  о  вибач...
Привіт  любий  друже,
Моя  перша  і  чиста  любов,
Така  чиста  неначе  снігами/сльозами  так  довго  стояла  під  душем,  омита.
Привіт,  той,  чий  голос  я  досі  сприймаю,  як  ранковий  будильник,
Я  не  вірю,  що  ти  говориш  інакше,
Кожне  слово  твоє  прорізає  вени  мені...і  болить  так...і  хочеться  ще.

Листи  починають  з  вітань,
Але  в  тебе  настільки  звичайне  ім'я,  що...
О,  якби  тебе  назвали  французи,  і  ти  вимовляв  його  з  таким  почуттям,
Наче  медом  повен  твій  рот,
Так  солодово  звучало  б  твоє  ім'я.
А  якби  ж  тебе  звали  Джеком,
Сер  Лондон,  і  я  б  обожнювала  твою  "жагу  до  життя",
І  я  п'ю  тільки  чай  і  туман  у  темних  закутках  бару,  читаю  твої  записки  що  ти  будеш  мене  шукати  у  кожнім  похмурім  дні...
А  так,  з  ім'ям  що  у  тебе  п'ють  лише  каву,  надто  чорну  і  надто  гірку...

Моє  життя  починається  з  сонцем,
Хоча  я  раніше  за  нього  встаю...
А  ти  спиш,  спиш  настільки  недбало,  що  ночі  пустив  по  краю,
І  тепер  вони  стали  звичайними,
Невиліковним  недугом  доби...
А  якби  ти  спав,  ми  бачились  би  частіше,
В  кожен  сон  твій  я  приходила  знову  і  знов,
А  так  помітна  лиш  тінь  під  твоїми  очима,
Як  у  тих,  хто  з  собою  постійно  бореться,  веде  у  собі  бої...та  мені  так  подобаються  плечі  твої.
Невже  можливо  бути  настільки  звичайним,
Одягатися  тепло,  коли  зима,
Тремтіти  коли  відчуваєш  морози,
Чи  чекати  доки  вона  скаже  "так".
Чому  ж  твої  очі  завжди  бачать  інше?!
Чому  у  них  я  поринаю  і  сплю,
Чому  з  усіх  звичних  ти  бачиш  більше,
Бачиш  осінь...
...таку,  яку  я  люблю?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571770
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2015

Минуле|назад

Схолонуло,
Чуєш  холодно,
Серце  торкається  дна  океанів,
Серце  кита,
Серце  північних  сяйв,  полюсів...
Ти  прийдеш  знову,
Розстелиш  своє  покривало,
Сплетене  з  різних  куточків  світу/мрій/пароплавів,
Морем  вкриєшся,
Розіллєш  по  столі  спогади,
Власні  звершення  розіб'ються  кружками  в  стіну,
Кров  стікає  лишками  чорних  напоїв,
Стіни  плачуть  від  болю.
Хто  допоможе  тобі  мій  герою?!

Так  березень  по  під'їздам/підвалам  шукає  притулку,
Чекає  підсніжників  і  канапатих  дівчат,
Горить  твоє  море,  зсихається  і  зникає,
А  ти  у  нього  далі  вертаєшся
...
минуле|назад

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564257
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2015

D.

Я  знаю,  що  "завтра"  зникне  з  ефіру,
Проллють  ефірну  олію  мені  на  плечі,
До  речі,
В  твоїй  сорочці  лишились  мої  монети,
Лишилася  я,
І  кожна  комета  в  моїй  голові,  як  і  твоє  ім'я
Холодом  й  світлом,  
Непомітно,
Врізають  в  моєму  тілі,
Знаки,  що  в  прірву,
Мапу,  де  розташоване  серце,
Де  розум  в  картатій  одежі...
Доведи  мене  Боже  до  краю,
В  кімнату  з  обідраним  раєм,
Напоями  теплими,
Злегка  на  стелі  цвіль  виїдає  їй  очі,
Мені  би  потім,
Але  там  діагноз
"що  психопати  знають  про  спокій?

Гаряча  вода  із  неба,
Стінами  падає  в  горло,  і  ти  цілуєш  рани,  зализуєш  горе,
Лікуєш  в  собі  потвору.
Я  ще  дійду  до  тебе,  за  час  до  світанку,
До  заходу  сонця,  
До  перших  хвилин  перемоги,
І  вічних  годин  невдачі.
Допоможи  мені  Боже,
Перетнути  кордони,  
Зав'язати  відносини,  у  кого  із  серцем  конфлікти,
Виграти  бій,  котрий  вигравати  неможна...

Кафель  в  підлогу  і  лютий,
Малює  реальність  на  вікнах.
Той  хто  піднімається  вище,
Знає  про  чисте  повітря
Як  засинає  Земля,  після  -  заснуло  сонце.
...що  психопати  знають  про  спокій?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555425
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.01.2015

Ч

Втираю  літери  в  шкіру,  роздираю  й  втираю  знов,
Мої  ліки  у  довгій  шухляді,
Колись  стану  здорова,
а  в  тім...

Я  ще  довго  дивитимусь,  як  помирають  твої  герої,
Як  кожного  дня,  ти  вбиваєш  одного  із  них,
Напоюєш  алкоголем,  стріляєш  у  спину,  у  горло,
Закладаєш  за  голову  руки:  "так,  це  вона,  її  також  потрібно  убити"
І    вона  не  перечить,  адже  лише  твоя,
Ти  в  ній  кожного  дня  копирсається  руками  хірурга,
І  їй  болить,
В  свідомості  змінюєш  простори  і  часи.
Вона  вірить  тобі,  
Що  неодмінно  повернешся  завтра,
Коли  сьогодні  підеш  на  ланч,
Що  розкажеш,  як  буде  в  неї  з  Метом/Чарльзом,  з  тобой,
А  ти  надумав  її  розстріляти  своїм  мовчанням,
Скоротити  те,  чого  не  зміг  зберегти.
"Так  безпечніше"  вона  читає  в  очах  твоїх,  а  ти  не  говориш,  ти  все  одно  мовчиш...
"-  ти  ж  любиш  Дефо,  в  тобі  чаю  більше  ніж  крові.
Твої  руки,  волосся,  очі
Твоє  тіло  в  моїх  рядках,
Наче  війна,  наче  оскаженіле  море,
Ти  не  можеш  так  довго  жити,
І  це  не  в  твоїй  вині"

Вдихаю  останні  секунди,  видихаю  й  вдихаю  знов,
Триста  сторінок  жила  я,  
З  першої  літери  ти  народив  мене,  як  Любов,
І  до  кінця  не  доживши,  не  захотів  боротись,
На  цьому  скінчилась.
"Епілог"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552719
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2015

Пити з початків

З  чого  почати,
Чи  початок  не  має  кінця,
Чи  закриті  кафе,  і  з  калюжі  п'є  воду  собака.
Ця  відлига  ллється  у  рот,  у  легені,
Скапує  з  скронь,  очманілим  сивіючим  горем.
Де  почати,
Стати  однією  ногою,  іншою  дістатись  до  самого  дна,
Там  вина,
Там  все  моє,  і  навіщо  тобі  стрибати,
З  головою  падати  вниз,
Обірвати  карнизи  якогось  рятунку,
Обірвати  останню  надію,
Тонути  у  каламутті  днів,
І  що  тоді,  як  нічого  не  почалось.

Стелі  малюють  в  зіницях  отвори,  говори  зі  мною  доторком  вій,
Я  у  серці  великого  неба,  ти  у  власному  всесвіті  спиш  ...
Пишеш  літерами  найкращих  зі  своїх  слів,
Купуєш  на  них  весну,
Згораєш  аби  рудоволоса  лишилась  жити.
Хтось  жертовно  кладе  у  руку  голодного  їжу,
Аби  відплатити  за  власний  злочин,
Бартерно  спише  свою  безодню  -  впаде  ще  нижче,
А  я  лише  справилась  з  голодом,  почала  їсти,
Ковтала  тебе  безкарно,
Бувала  в  твоїх  безлюдних  водах,
Пила  з  твого  джерела  твою  втому.
Десь  відкрився  рахунок  -  початок,
Я  маю  усе/нічого  не  маю/
...будучи  світлом,  наповняти  темінь  собою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550476
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2015

Ми стали

"Той  хто  ходив  вчора,  буде  ходити  і  завтра...в  чому  твоє  -  далі?"

Ми  стали  доросліші,  на  місяць,  на  рік,  на  один  із  тих  фільмів,
На  один  із  тих  днів,  у  якім/над  яким  так  безтурботно  сміялись.
Ми  стали  доросліші,  більш  відкритішими  до  падінь...

Ми  піднімаємось  кожного  разу  сходинками  -  тепер  лише  ліфт.
Час  на  порядок  став  швидше,
Став  в  голові  на  перегонах  ставити  лише  на  себе,
Лише  на  те  що  він  перший.
Ми  стали  доросліші,  стали  не  ті,
Сльози,  які  лили  привселюдно,  
Бо  так  не  чесно,  так  не  можна,  не  правильна  гра,
Від  болю  кричали  так  сильно,  з  такою  міццю,  якою  вона  була.
А  тепер  подушкові  оргазми...утримує  наші  серця,
Цілується  з  ними  ніччю,
Поки  та  пильно  криє  її  осоромлену  хтивість,
Тепер  вечори  здаються  надмірно  тривалими,
Та  ранки  завжди  наливають  реальності  в  стакан  молока.

Ми  стали  доросліші...
Ні  не  так!  Про  вік  не  говорять  в  громадських  й  багатолюдних  вулицях,
І  ми  занедужали  датами  наших  народжень,  наших  колись  довгочеканих  днів.
"-  Чуєш  кицю?!  -  Гукаю  тебе  у  снах"
Хтось  сьогодні  сидить  в  маминих  капцях  навпроти,  їсть  холодно-вчорашній  суп,
Моє  "я"  простягнуло  руки  до  олівця,
"Хто  у  тобі  став  доросліший,  ти  чи  я?!"

Наші  ігри  у  хованки  даються,  час  від  часу,  в  знаки.
Я  у  кожному  дні  намагаюсь  знайти  хоча  б  відповідь,
Чи  я  буду,  якщо  перестану  іти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549626
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.01.2015

він (о)

Бувай,  мій  друже,  ми  вже  зустрінемось,  там  де  зустрічаються  лиш  мертві  поети,
Ти  ще  будеш  лишати  мені  на  спомин  любов,
Тепло  своїх  рук,
Ти  ще  будеш  лишати  себе,  розвиваючи  навпіл,
Я  дивитимуся  твої  сни,  і  якось  прийду,  ще  один  раз,
Аби  віддати  останнє  і  забрати  останнє  твоє.

Скільки  часу  ти  в  моїм  серці  знаходив  спочинок,
Залишав  все  і  йшов  у  намети  мої,
Так  невтомно  кохав,  наче  полум'я  це  усі  води  світу  не  зможуть  згасити  
І  ріки  любов  не  заллють,
А  потім  ішов,  брав  кинджал,  розрізав  кожну  пульсуюючу  вену,
Сипав  попіл,  рвав  одежі  свої,
Боровся  з  собою  до  крові,
В  життя  встромляв  власну  зброю,
А  воно  знало  тебе  на  ім'я.

...ти  ще  довго  стояв,  дивився  як  падають  долі,
Як  вони  падають  з  глиняних  ніг,
Дав  мені  руку,  аби  я  стояла  поруч,
Міцно  стискав,  щоб  навіть  не  затряслась.
І  я  тримала  в  руках  твою  долю,
Твоє  серце  поклала  до  себе  -  завжди  буду  з  тобою,
Навіть  тоді,  як  правда  піде  ліворуч,
І  сонце  востаннє  згасне,
Ти  будеш  поруч.

А  зараз  бувай,  ти  ще  прийдеш  з  цією  весною...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547409
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2014

Повернення

Сторож  отвечает:  –  Наступает  утро,  но  ночь  вернется...(‭Исаия‬  ‭21‬:‭12‬)


...і  сипляться  зорями,  багряніють  світанки  твоєю  кров'ю,
Заблукав  у  своїй  /не/  правді,  шукаєш  себе  серед  тіней,
Вони  малюють  на  стінах,  вихід  в  який  не  ввійти,
Дороги  лишились  на  згадку,  тепер  лише  дози  чужої  любові,  чужого  зухвальства,  паразитизму,
Твої  зрощені  квіти  істин,  в'януть  на  вустах  нечистивих...

Переверни  сторінку,  там  завтра  явить  себе  впавшим  без  сил  бродячим  собакою,
Жінкою  вагітною  на  любов,  їй  би  достатньо  тебе,  аби  народити  й  покинути,
Так  майбутнє  твоє  лишається  зі  мною  на  ланч,  на  вечір,  на  все  життя,
Будеш  і  ти  заходь,  як  приходив,  напивався  життям  та  ішов,
Повернешся  знов...

Мене  завтра  нема  і  вулиці  зникнуть  в  асфальтах,
Натомість  пустелі,
Падають  вщент  хмарочоси,  вибухи  в  історії  закарбуються,  як  -  бунт,
Хтось  звинуватить  нас,  у  будуванні  нових  ідей,  нових  істин
Так  будується  нове  місто,
Піднімається  з  одинокості,  з  гармидеру,  знову...
Сьогодні  плює  у  обличчя  тобі,  сотнями  тисяч  знайомих,
Плаче  над  життям  твоїм,
Розбивається  в  горі,
Від  того  що  так  гучно  смієшся  над  ними...

Я  читаю  про  тебе  анонси,  чекала  тебе  у  містах  надто  зимних,
Ти  повертався  часто,  туди  де  родився  початок,
Де  немає  кінця,
Тепер  у  моєму  місті,  жодного  входу  нема.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546448
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2014

22

Поговори  зі  мною,  ще  один  раз,  допоки  ранок  скінчиться,
В  нас  ще  слів,  на  сотні  літрів  дешевого  чаю,
Як  пригадаєш  мене,  так  я  поруч.  
Світ  випиває  більше  дощу,  потяги  швидші  й  зими  коротші
…і  час  -    аби  хоч  раз  з  ним  на  перегони,  навіть  знаючи,  що  програємо  
(на  якому  б  вокзалі  не  сходили,  він  був  задовго  до  нас),
Ці  рок-н-рольні  будні,  джазова  тиша,  мертві  годинники  –  тут  ще  є  шанс,
Сьогодні/завтра  ми  кращі  (не  стати  би  крок  назад)…

Поговоризі  мною,
Доки  сонце  у  серце  сідає,  світанки  десь  так  далеко,
А  наші  очі  у  них.  Очі  у  небесах.
Хто  сьогодні  захоче  лічити,  скільки  написано/читано/
Скільки  недоспано,  й  скільки  в  тобі  лишилося  сили,
На  скільки  вершин,  на  скільки    гірських  потоків?!
І  скільки  рахунків  в  банку,  нулів  на  чеках,  тобі  не  дають  спочити?!
Ти  досі  тримаєш  в  руках  мої  вірші,  наче  остання  надія  на  порятунок,
Я  люблю  тебе  так  само  сильно  –  рятуйся…(жоден  із  них  не  завершений)
Там  рядками  спускаю  тобі  мотузку,  знаю,  що  ще  житемеш,
Знаю,  що  не  далеко…війни  сорокових,  нагадують  що  небезпечно,
Але  твоя  продовжується,  але  твоя  як  і  була,  так  й  не  завершиться.

Поговори  зі  мною,  моя  не  досконала  любове
Я  на  відстані  років  від  тебе,    ми  ніколи  не  бачились  разом,
Але  кожен  вокзал  з  тобою  п’є  наш  безцінний  чай,  читає  з  тобою  вірші,
Які  я  лишаю  сьогодні,  у  камері  схову,
Пароль  двадцять  два,  моя  /не/  досконала  любове.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546105
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2014

(Ти повернувся)

О,  що  з  обличчям  твоїм,  мій  коханий,  втрачений  друже,
Хто  лишив  на  тобі  відбитки  нещадних  зим,  
Кожна  з  них  давалась  тобі  останньою/невідомою,
Ти  повернувся  назад  спраглий/живий…

Де  вони,  ті  хто  казали,  що  тиша  втратила  сенс  й  завжди  осторонь,
Вони  так  волали,  що  гуркіт  навколо  травмуючи  вікна,  заважав  думати.
(Ти  повернувся  назад)
Перший  стояв  посеред  натовпу,  вчив  себе  досконально  мислити,
Чути  себе.  У  хвилини  зневіри,  залишатися  вірним
(Ти  повернувся  сильним)
Твої  глибокі  порізи,  досі  давались  в  знаки  болями,
Вітри  різали  навпіл  твою  і  так  скалічену  долю,  але  тримаючись
(Ти  повернувся  зціленим)
Шукаючи  там,  де  нічого  не  видно,  де  був  лише  ти  і  Той  хто  ішов  до  тебе  на  зустріч,
Морок  змінився  яскравим  світлом
(Ти  повернувся  вільним)

Любов  тримає  тебе  за  плечі,  мій  друже,
Дає  сили  підняти  поранене  тіло,
Вона  завше  на  крок  попереду…(Вірити  в  те,  що  для  всіх  не  можливо)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542562
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.12.2014

Скажи для чого імена…

Слова  -  сміття,
Насправді  мій  єдиний  знак  -  хлопчик  для  серцебиття.  К.  Сальцова


Ця  ніч  ще  пахне  осінню,  небо  ховає  за  рогом  своє  кострубате  тіло,
Ти  ще  повинен,  розставити/скласти  пазли  власних  ідей,  
Разом  ми  плачем/платим/розплачуємось,
Разом  жити  збираємось,  разом  вмирати,
Ходити  по  магазинам,  вибирати  сукні/квіти  друзям/знайомим  -  нікому.

Першу  осінь  не  пам'ятаю,  та  й  про  останню  не  буду,  
А  в  тебе  їх  скільки  живе  у  грудях,
Скільки  розстріляно  намертво,
Скільки  разів  сиділа  за  ґратами,  стільки  ще

Про  що  іще?

Про  що  говорити,  коли  усе  сказано  словами/сміттям,
Але  ж  ти  знаєш,  що  кожне  слово,  корицею  з  медом,  надто  солодко  для  живих,  байдуже  тим  хто  не  ховає  обличчя  за  масками,  
Хто  взагалі  не  живе.

Що  ті  слова?  Що  вони  для  поета/для  тебе?
З  вуст  на  папір,  а  той  в  золото  на  тисячу  літ
Хто  ще  згадає  про  них,
Хто  назве  вулиці  в  нашу  честь,
Що  імена,  що  слова?

Осінь  не  молода,  розкидала  себе  серед  вересня  і  листопаду,
Хто  вона?  
Їх  пройшло  вже  чимало,  і  далі  проходити  будуть
Скільки  ж  їх,
Як  не  пам'ятали,  так  і  забудем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532036
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.10.2014

Кожен хто був там, пише щоденники…

Я  вже  бачила  тебе,  торік,  серед  натовпу,  серед  слів  своїх,
Я  вже  чула  тебе,  твою  музику/лірику/  твої  надто  часті  заперечення,
Твердження,  котрі  запроторили  тебе  так  далеко,  
Зі  сходу  доносяться  твої  сни,  разом  з  вітром,  з  плачем  чужих  матерів,
Котрі  так  сильно  любили,  дружин  які  здатні  вірити,  що  ще  живий,
Що  не  падають  долу  солдати,  я  вірю,  що  не  падаєш  ти,
Повертайся  живим,  ще  сильнішим,  запалений  духом,  тілом…
За  спиною  тирчать  твої  крила,  так  неприродно,  безглуздо,
Ти  наче  ще  дихаєш  вільно,  але  вже  не  там  де  я  звикла,
Я  знала  тебе,  до  того,  як  впустив  у  зіниці  війну,
Її  тіло  продовжує,  як  темінь  далі  і  далі  –  знак  нескінченності,
Кожен  хто  був  там,  пише  щоденники/записки/листи,
Я  знаю  пишеш  і  ти,  навіть  якщо  лише  в  голові,
Милий  друже,  пиши,  доки  війна  в  обіймах  тримає,  як  в  одіялі,
Доки  руки  її  так  грубо,  як  вибухи  літаків,  як  рани  бійців,
Загортають  тебе  у  свої  полони.  Доки  живеш  ти  в  моїх  нечастих  записках,
Доки  живеш,  доки  дихаєш,  доти  я  згрібаю  маразм  із  новинних  сайтів,
Шукаю  ім’я  серед  померлих/живих,  серед  тіней…
Мій  друже  –  пиши…
Все  що  від  тебе  лишилося,  ти  ж  чуєш,  ще  не  написано!

P.S.  чекатиму

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526686
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 29.09.2014

Різнобіччя океанів

Все  що  я  досі  настигла,  настигало  мене,  
І  пробачити  б  себе  за  всі  свої  втоми,
Всі  свої  зими  обміняти  на  серпневі  останні  дні,
/десь  в  середині,  в  ньому  ми  торкались  повітря  легенями/

Засипати  всі  свої  спогади  заваркою  дешевого  чаю,
Надто  чорного  і  надто  брудного  по  асфальті  розлити,
Він  досі  тримає  ноги  мої  у  своїм  полоні,
/твої  маршрути  завжди  мають  ціль,  хоча  ти  досі  нікуди  не  їздив/

Я  не  перестала  писати,  та  кожне  слово  плете  в  голові  павутиння,
Я  би  слухала  ніч,  хоча  її  музика  потребує  зрілості,
Натомість  частіше  за  все  вона  сльози  лила  по  нашим  долоням
/а  твої  завжди  літери  -  оскома  в  моїй  голові/

Я  дорогами,  небом,  фрешами  різних  кав'ярень,
Вибиваю  в  зіницях  повзуче  життя  людей,  міст  та  вулиць,
Намагаюсь  посидіти  там  де  нікого  немає  -  є  всі
/а  ти  досі  шукаєш  місто,  посеред  зірок,  де  крім  твоїх  думок  немає  нічого/

Все  проходить  повз  ліхтарі  довгих  шосе,
До  неба  лишається  декілька  десятків  годин  і  стакан  молока,
Все  що  годиться  тепер,  поїсть  міль  і  зіпсує  іржа,
Моєму  паперу  так  важко  сприймати  слово  за  словом
І  вмирають  вони,  без  виключень  і  перебору
/в  намальванім  морі  не  можливо  дістатись  до  дна/

Ми  стоїм  у  своїх  упередженнях,  де  сонце  робить  з  води  кип'яток.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514561
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.07.2014

Безслів'я

"Не  знаю,  куда  обычно  отправляются  умирать  разговоры..."    Дж.  Троппер

Завше  ти  просто  мовчиш,  коли  так  багато  хочеш  сказати,
Хтось  перед  тим,  як  помирала  ніч,  надто  голосно  плакав,
Надто  тихо  гори  вбирали  у  себе  її.  
І  немає  дощів  у  пустелях  по  тисячі  років,  
І  немає  тебе,  коли  небо  встромляє  ножі  
Залишаючи  рани,  які  ти  лишаєш  у  себе.

Налий  мені  в  руки  світанків,  аби  я  почала  розквітати.
В  мені  верески  тихші,  як  вся  тиша  Нью-Йорських  доріг.
Згадуй  про  мене,  тоді  коли  вистрілять  в  спину...
Я  буду  пулі  вбивати  у  серце  собі  
Відтинати  попалене  часом,  фарбами,  віком  волосся.
Тобі  лиш  лишилось  боротись  за  те,  щоби  вітер  замість  шкіри,  пронизував  всі  твої  втомлені  дні.
Підожди...
Поки  все  ж  хтось  засне  на  твоїх  долонях,
І  терпкі  вечори  впадуть  літерами  на  папір...
Без  слів

Відтак  кожного  вечора  та  безвісти  зникають  в  зіницях  світлини,  які  ти  так  довго  беріг  для  мене...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510478
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.07.2014

Декілька із…

Він  розказує  завше  мені  про  квітень,  коли  помирає  весна.
Їй  доводиться  міцно  боротись  за  те,  аби  жити  довше...
Він  встромляв  в  тіло  її  слова
Цвяхами
Й  відлигою  лилася  кров  по  моїм  щокам.

Як  сказати,  мій  друже,  що  ти  вже  давно  забув  куди  йшов,
Тоді  коли  все  частіше  й  частіше  говориш  про  це?!
Що  з  твоїми  дорогами  вчора  стряслось,  бо  так  гучно  усі  кричали?
А  ти  все  пишеш...
Як  поет  наливає  собі  натхнення  в  стакан.  О,  ні  зараз  не  та  доба,  
Натхнення  десь  пало  в  якійсь...  у  невдалих  війнах  -  хтось  багато  писав
Вкотре,  засуваючи  руки  в  вогонь,  
Думаючи  не  згориш,  шкіра  лише  прихисток  для  кісток......
.......ти  захист  серед  моїх  зізнань,
А  я  благаюче
Не  читай  мені  більше
Свою  любов  нехай  заливає  сльозами,  кожна  із  літер,
Які,  ртуттю  розмножуються  в  твоїй  голові...

Дай  спокій  всім  римам,  вже  час  -  
Авіарейси,  квитки,  чужі  очі...
Будеш  писати  мені  тоді,  як  всі  про  тебе  забудуть.
Так  бракує  весни,  
коли  вона  помирає
...останній  подих  її  без  твоїх  швидкоплинних  віршів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496060
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.05.2014

До_віра

Із  сердець,  зимового  шалю,  шарму  весни,  зупинитись  на  мить
Ти  правий
Ти  перший
Бій  завжди  можна  завершити

...нема  в  тобі  спокою,  доки  хтось  спить  на  твоїх  колінах,
Так  ти  перетворюєшся  на  людину,  коли  міцно  тримаєш  мене  за  плечі,
Коли  все  співзвучно  з  твоїми  думками,  все  знає  собі  ціну,
Відповідає  за  себе,  говорить  з  собою  частіше  ніж  відкривається  рот,
Й  ці  вуста  огортає  слово...нам  з  тобою  не  вперше  в  мовчанні  шукати  істини,  
Вивертати  серцевину  з  середини,  щоб  бачити
Що  ж  може  приховувати  те,  в  чому  стільки  правди  й  справедливості,
Чесноти  й  відданості...що  у  середині  того,  що  покрите  золотом?!

Частіше  за  все,  не  хочеться  шукати  провину  в  тому  хто  винний,
Чекати  слушного  часу  аби  розкрити  вбивство  якогось  із  почуттів,
А  потім  розгорнувши  битву,  стояти  лише  на  своєму,  а  вигравши  заливати  сльозами  стопи.
Хто  проти?  Хто  перший  в  протистоянні  з  тими  хто  завжди  виграє,
Хто  завжди  досягає  свого,  більше  брехні  й  лицемірства,  більше  фальшивого  одягу,
Хто  стане  на  захист  просто  одного  слова?

Коли  між  нами  немає  ножів  біля  шиї,
Коли  все  на  довірі...лише  на  слові.
Бо  коли  ти  смієшся  чи  плачеш,  я  сміюся  і  плачу  разом  з  тобою!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488595
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2014

Віковічна

Сьогодні  у  тебе  стріляли,
Сьогодні  ти  падав  ницьма,  цілуючи  землю  губами,
Їй  холодно…Від  губ  холодних  твоїх,
Їй  хочеться  утекти  або  дати  тобі  теплий  прихисток,  
Залишити  тебе  на  нічліг.
Ти  ще  пишеш…ще  намагаєшся  жити,
Намагаєшся  вірити  в  те,  що  -  життя,
Що  якщо  його  так  називати,  все  стане  на  своє  місце,
У  імен  стільки  ж  істини,  стільки  й  істини  у  іменах.
Сьогодні  я  бачила,  як  вбивав  ти  себе,
Як  легені  переставали  поглинати  кисень,
Як  серцю  бракувало  тепла,  і  вмирало,
Вмирало  все
…аби  поринути  в  темінь  достатньо  закрити  очі  –  нічого  нема…

Хто  я,  коли  розбиваю  твердині?!
Хто  ти,  коли  будуєш  собі  Вавилон?!
Хто  ми,  коли  без  любові  цілуємо  руки  в  прощанні,
Лиш  ті,  хто  говорить  гучно,  від  чого  дзвенить  у  вухах,
В  чиїх  серцях,  надто  порожньо  –  нічого  не  чути...
...
Ти  будеш  носителем  світла,
В  цей  світ,  
А  він  буде  ламати  ноги,  аби  ти  не  йшов,
Встромляти  цвяхи  у  стопи,  аби  ти  падав,
Аби  вмирав  ти  з  кожним  кроком  своїм!
А  я  життя  твоє  з  кожним  ударом  серця
Поки  дихаю,
Збережу…

Коли  зникне  усе,  коли  змовкнуть  усі  мови  світу,
Я  нестиму  любов  твою,
Бо  хто  ми,  коли  без  неї/її  ми  не  маємо,
Хіба  ми  живі,  
Коли  й  життя  не  було?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482290
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.02.2014

море 23:23

Так  глибоко,  що  не  видно,  ні  очей,  ні  дна,  не  чути  ні  слова…
Так  тихо,  що  тиша  проїла  підошву  взуття,  яким  вже  стільки  протоптано
«-  До  краю  світу  далеко»  казали,  а  мені  б  лиш  зима  на  порозі,  сніг  на  Різдво,
І  теплого  одягу,  і  не  дірявити  поглядом  дірки  у  стелях,  стелям,
Людям  не  давати  в  спину  встромляти  ножі…
А  тут  ще  вогнище  палить  у  серці  мій  давній  знайомий  раз  на  пів  року,
Опівночі,  питає  про  мої  справи…невже  цікавить?!
Чудово…що  могла  б  віддати  кожному  кілограми  любові,
Правди,  кілометрами  несла  за  собою,
Берегла  як  небо  кожну  зірку  і  падають  тільки  вже  не  потрібні,
Котрі  десь  набрались  брехні…
Як  він…
Але  сьогодні  сонячно,  сьогодні  будинок  так  само  глибоко,
В  мені,  і  знаю,  що  цей  відпочинок  в  ціну  золотошукачів,
Хто  тепер  згадує  золото,  у  всіх  на  вустах  імена…
Скоро,  як  завше  все  зміниться,
Минуле  паде  мертвим  в  бою,
Бо  тільки  коли  забути  старе,  можу  іти  вперед…
А  ти  давай  за  мною,
Друже  з  котрим  тонули  серед  китів,  посеред  Гольфстрім,
Тобі  вже  давно  за  двадцять,  а  я  не  пам’ятаю  коли  потрібно  з’явитись…
Наливай  імбирного  чаю  в  термо-серця,  термо-кружки,
Нехай  буде  добре  серед  холодних  зим,  якихось  тамтешніх  гір,
Нехай  я  повернусь  до  завтра,  до  багряних  світанків,
А  зараз  пиши  есе,
Як  руйнується  те,  що  будувалось,  на  і  серед  брехні…
І  давай,  не  зупиняємось,  перевернем  усе  догори,  
Ти  ж  знаєш,  що  коли  ми  повертаємось
Наступає  весна
23:23

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467329
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.12.2013

…розпочинається завтра

                                               “...это  скала,  на  которой  
                                                 построена  моя  жизнь”


Моя  війна  розпочинається  завтра.  
...
Серед  тихого  віяння  вітру,  сліпучо-холодного  дня  хтось  народжує  нове  життя,
Уривчасто-гиблі  повісті,  хтось  народжується  з  совісті,
З  тиші,  з  праведності,  як  цвітіння  каштанів  напередодні  грудня.
Її  звати  Марія,  Естер,  Соломіта
І  голос  її  розбитий  криштальний  дзвін,
І  пахне  вона  ніжно-солодкою  кавою  вранці,
Її  народила  жінка...і  так  розпочалася  її  війна.

Довелося  спалити  вітрила,  мости,  щоби  дороги  втратили  сенс...
Не  шукати  зі  сторони  в  сторону,  не  чекати  з  минулого  мертвих
Вчора  —  тоді  надто  сильно  болить  горло,
І  нема  у  цім  вереску  спокою.
А  за  спиною  тягнуться  зав’язують  ноги  своїми  історіями,
Важко  стає  іти,  пустіють  кафе  і  шукають  працівників,
Вдивляються  в  тебе,  як  в  прокаженого,
Ти  маєш  зайти,  аби  випити  чогось  теплого  з  пахучою  булкою...
І  ще  більше  питань  без  відповідей,
І  ще  більше  ворогів-ворожбитів,  котрі  вважають  себе  живими,
Воюють  за  себе  і  проти  себе,
Стоячи  на  одному  місці,
Вірячи  в  літеру  такого  ж  мертвого...

Моя  війна  триватиме  тридцять  днів  до  мого  нового  народження
Я  тримаю  в  руках  засіб  для  переїзду  з  одного  місця  у  інше,
Квитки  у  вічне  життя  куплені  надто  дорогою  ціною,
І  віддані  мені,  як  військовому  -  холодну  неоціненну  зброю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451894
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.09.2013

Інн… (осіннє)

                         ...как  жаль,  что  я не  владею  другим  
                             искусством  и не  могу  нарисовать  
                             на  полях  моей  рукописи  то,  чего  
                             не  выразишь  словами.
                                                                               Герберт  Уэллс


Вже  так  пахне  осінню  в  кожному  закутку
Багряніють  всі  спогади  і  сповзають  віршами  на  лист,
Їх  назвати  би  іменами  осені,
Але  ти  весною  приходиш  у  них…

Голос  твій,  криштальними  водами,  омиває  ці  пустоші,
Захлинається  світло  від  світла  очей  твоїх,
Доки  спиш,
Доти  мелодія  арф  заколисує  (так  писали  б  прадавні  митці)
Поети  всі  падали  б  долу,
Палили  усі  свої  літери  від  безпорадності,
Розчинялись  у  фарбах  художники,
Але  все  це  не  має  значення,
Доки  в  осені  спогади,
Доки  ти  приходиш  останніми  днями  весни…
«-  Я  пам’ятаю  Єлену,  
Паріс  би  не  зміг  без  неї,
Розгромивши  Трою  в  ім’я  любові  –  
Ти  –  Єлена  тамтешніх  часів…»
Так  уривчасто  все,  сьогодні  осінь  занадто  гучна,
Музика  виливається  в  кожну  чашку  чорного  чаю,
Дев’ятий  день  її,  і  радіо  ще  гучніше  починає  думати,
І  під  ногами  тремтить  земля,
І  покидає  здоровий  глузд,
І  тільки  Бог  покриває  Своєю  святістю
Твою  тендітну  постать,
Ти  неймовірне  творіння,  Його  неймовірних  рук…  

…твої  листи  пахнуть  м’ятою,
В  мене  таке  відчуття
Що  завтра  дощ  позбирає  усіх  сонячних  зайчиків,
А  післязавтра  ти  прийдеш,
І  знову  настане  весна…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450148
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 19.09.2013

Переображення

Цей  серпень  протяжністю  в  тисячу  років,  
Глибиною  впадин  у  тисячі  кілометрів,  або  очей.  
Вже  просто  не  сила  його  терпіти,  вставати  і  зустрічати  сонце  з  насмішкою  «Ось  воно  -  Я»!  Все  минає,
Та  ти  чомусь  в  рядках  живеш  вічно.  
Чекаю  на  Осінь.  
Вона  через  мить  має  настигнути,  доторкнутись,  поцілувати  мене  у  щічку,  як  подругу,  як  свою  власну  порадницю.  
Це  так  по  дитячому…дівчатками  ми  будемо  носити  з  собою  наплічники,  ходити  десь  біля  школи…
а  потім  листя,  але  ми  надто  дорослі,  тобі  не  здається?!  
Я  оминула  цю  повість,  розповідь,  сповідь…
…цей  серпень  неначе  нова  філігранна  історія,  
Пише  у  власний  щоденник,  називає  це  надто  інтимним,  не  дає  прочитати.  
Все  ж  у  мене  напевно  довше  волосся  ніж  серпневі  дощі.  
А  вони  тільки  й  роблять,  що  зі  швидкістю  світла,  несуть  мене…
Восени…
Я  вчитиму,  як  правильно  мімізувати  обличчя,  щоб  не  виглядати  нікчемно.  
Переливаю  моря  на  перших  променях  сонця,
Вставляю  свої  світлини  в  зіниці  твої
Буває  холодно  і  вже  одягаю  тепліші  речі…
Я  втомилась  від  вас  поети…
Читати  про  себе  серед  ваших  рядків,  і  бути  впевненим,  що  ви  надто  великі  фантасти,  ілюзіоністи…
Я  пишу  нову  книжку…
…першу…
бо  все  що  до  того  було  надто  просто  стерти  ластиком,  новою  зіркою,  п’єдесталом  і  піснею…
Грай  на  своїх  барабанах,  цимбалах,  кімвалах  мій  друже.  
Будь  тим  в  кому  бачиться  світло,  
А  очі  все  так  помітно…дається  взнаки,  що  мені  не  байдужі  твої  щоденники.
Мій  Бог  говорить,  що  в  цій  осені  і  в  наступних  –  скільки  їх  буде…
…в  них  -  саме  ти!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444910
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.08.2013

призма

Ці  вікна  дрижать,  від  кожної  крихти  неба,
Спадає  все  нова  і  нова  історія,
Мені  світло  падає  ешелоном  у  саме  серце,
А  очі  до  неба,  як  глядачі  у  перших  рядах...

І  цей  весь  до  скону  перфекційний  пластик,
Виїдає  з  своєї  середини  нутрощі  чорної  гнилі
Він  достатньо  по  хіпстерськи  правильний,
Б’ється  кривою  зовнішністю  у  власні  крила

Це  нестерпно...скло  витримує  навіть  камені,
Береже  усією  своєю  прозорістю,
Від  елітних  батальйонів  безглуздості
Він  найдоречніший  -  стає  опорою...

А  я  ковтаю  життя  своє  солодовоми  водами
Перетинаючи  міста  розбещеності  в  кожнім  обличчі
Мені  все  ж  до  неба,  як  до  пункту  призначення,
Дихати  киснем  аби  там  жити...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440113
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.07.2013

Дочитай мене…

«…Были  такие  художники,  которые  употребляли  самые  великолепные,  самые  прекрасные  краски  и  формы  для  своего  творчества  и  надевали  эту  роскошную  внешность  на  манекен.  Правда,  такие  произведения  имеют  много  внешней  красоты,  ловкой  компановки,  внешней  орнаментовки,  но  они  все-таки  остаются  манекеном,  одетым  в  сшитый  хорошим  портным  сюртук,  портным,  который,  кроме  такого  хорошо  сшитого  сюртука,  ничего  больше  не  может  дать...  Словом,  это  мундир  без  генерала.  
Однако,  совершенно  несомненно,  есть  и  такие  художники,  у  которых  имеется  этот  генерал,  да  такой,  который  способен  командовать  в  течение  столетий  целыми  колоннами  людей  и  который  ходит  однако  почти  голым…»
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Луначарский  о  Достоевском



«Дочитай  мене…»  назва  книжки  не  вразила  своєю  оригінальністю,  але  звернула  на  себе  увагу.  Дівчина  піднесла  її  ближче  до  обличчя,  розгорнула  та  вдихнула  свіжонадруковані  літери.  «-  Дочитаю  тебе»  подумала  вона  і  пішла  аби  розрахуватись.  Вийшовши  з  «Книжкової  лабораторії»  (так  називався  магазин)  дівчина  ще  раз  подивилась  на  книжку:  тільки  назва,  ні  автора,  ні  видавництва.  Вона  хотіла  повернутись  назад,  розпитати  в  продавця  за  неї,  але  зупинила  себе  на  думці  «-  це  не  кіно  і  ніякої  в  тім  загадковості  нема».  Повернула  за  ріг  і  подалась  в  парк,  щоб  почати  вечірній  променад  та  закінчити  читанням  в  присмерку  біля  ледь  жевріючого  ліхтаря,  який  віддає  все  що  може,  аби  не  стати  тягарем.
-  Лемніската?!  –  здивовано  промовила  дівчина  сидячи  на  зеленій  траві.  
«Лемніската»  було  першим  і  єдиним  словом  на  семи  сторінках  даної  книжки.  Дівчина  прогортала  далі.  Але  зрозуміла,  що  не  знає,  що  означає  те  слово.  Вона  почала  копатись  в  голові,  в  пам’яті.  Можливо  знайдеться  закуток  де  б  сховався  спогад  про  слово.  І  вже  через  кілька  хвилин  роздумів,  почала  пригадувати  школу,  вчительку  математики…
-  Лемніската  –  це  знак  безкінечності!  –  Вигукнуло  радісне  дівча.  Навколо  не  було  нікого,  тільки  голуб,  який  прилетів  у  надії,  щось  отримати,  знайти,  але  від  крику  сполохано  гайнув  у  більш  людні  місця.
Початок  восьмої  сторінки  увінчався  текстом,  який  мав  зміст.  Половина  якого  була  дописана  чорнилом  і  не  до  кінця  розбірливим  почерком.  Аби  прочитати  писані  слова,  дівчина  почала  придивлятись,  та  ліхтар  зрадницьки  погас.  
-  Ну  ти  там  в  своєму  розумі?!  В  мене  важлива  місія.  На  подивись!  –  Вона  тикнула  книжку  назвою  до  ліхтаря.  На  чорній  заливці  білими  літерами  -    благальна  назва  «Дочитай  мене…».    –  Ну,  як?!  Увімкнись!  Ти  ж  ніколи  мене  не  підводив!  Дава…  -  Не  договоривши  слова,  ліхтар  знову  запрацював  –  Ура!  Тепер  я  таки  прочитаю  тебе!
Книга  впала  долу  і  відкрилась  десь  посередині,  де  було  зображено  прекрасний  образ  людини,  яку  осяювало  життя.  Художник  витесав  на  папері  кожну  дрібничку  так,  що  не  хотілось  відривати  погляду  від  картинки.  Але  дівчина  взяла  книгу  і  закрила  її.  Зовні  та  була  простої  палітурки,  не  кричала  яскравістю  і  розкошами.  Навпаки  була  витримана  у  кольоровій  гамі,  матове  покриття,  робило  її  вигляд  насичений  знаками  уваги,  до  того  що  у  середині.  А  у  середині,  вона  мала  свою  історію.
Перша  година  ночі  і  на  вулиці  стало  помітно  прохолодніше.  Зі  своєї  сумки,  дівчина  витягнула  більш  тепліший  светр  і  накинула  на  плечі.  Це  вже  не  вперше  вона  сиділа  до  пізньої  ночі  сама  у  паркових  алей.  Одного  разу  до  неї  причепився,  якийсь  чоловік,  намагався  щось  розпитати,  щось  довідатись,  торкнувся  руки  і  дівчина  погрозливо  показала  на  сумку  в  якій  лежав  пістолет.  Дивиною  після  цього  їй  здалось  те,  що  чоловіку  навіть  в  думку  не  прийшло,  що  він  не  справжній,  вона  в  той  день  взяла  його,  як  реквізит,  до  нової  п’єси  в  якій  вона  грала  головну  роль.  Але  завжди  був  хтось  із  знайомих,  хто  знав,  про  її  посиденьки  насторожував  і  бережно  давав  зрозуміти,  що  не  підтримує  таких  прогулянок,  читань  і  тому  подібного.  
Дівчина  приступила  до  повноцінного  читання  книжки.  Надзвичайно  рвані  історії,  то  доводили  до  сну,  то  навпаки  підбадьорювали  її.  Здавалось  би,  що  нічого  подібного  вона  досі  не  читала,  не  бачила.  Книга  в  свою  чергу  відкрилась  по  особливому,  наче  була  живою  і  давала  сама  себе  читати.
Починало  світати  і  лишилось  ще  якихось  двадцять  сторінок.  З  прочитаного  вона  зрозуміла,  наскільки  глибоко  автор  передав  свої  переживання,  як  надзвичайно  бачив  і  відчував  людей.  «  -  Хто  ж  цей  автор?!...»  На  цьому  питанні  дівчина  поринула  в  сон.  Через  деякий  час  сонце  палюче  пробивалось  промінням  до  зіниць  і  дівчина  не  витримавши  напруги  відвернулась  та  відкрила  очі.  Біля  розкуйовдженого  волосся  лежала  недочитана  книга  і  дівчина  посміхалась  «-  Я  не  дочитала  тебе»…Почувши  кроки  людини,  яка  впевнено  наближалась  до  неї,  дівчина  підвелась.  Побачила  молодого  чоловіка,  котрий  як  їй  здалось  своїм  поглядом  наче  тим  же  сонцем  випалював  її  обличчя.  Чоловік  підійшов  ближче,  взяв  книгу,  подивився  і  промовив
-  Це  моє!  –  Більше  жодного  слова.  Він  попрямував  в  сторону  міста.
-  Ей,  зачекайте,  це  моя  книжка!  Ви,  що…  -  але  чоловік  вже  не  чув  напівсонного  голосу  дівчини.  
В  момент,  коли  злість  і  сон  розігнались  здоровим  глуздом,  до  неї  прийшла  думка,  що  це  може  автор  і  що  це  тому  його  книга  
–  Я  знайду  тебе,  і  дочитаю  до  кінця  –  сам  просив!    

(З  любов'ю  для  S.О.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438296
рубрика: Проза, Присвячення
дата поступления 19.07.2013

…музами (Дзеркальні міста)

[quote]...якщо  це  божевілля  -  воно  справжнє...[/quote]

В  цій  тиші  дзеркальні  міста  плачуть  симфоніями,
Я  розкладаю  тебе  алфавітом,  щоб  не  забути,  чорнилом  проводжу  по  шкірі,
Встромляючи  пальці,  і  ти  граєш  клавішами  фортепіано,  музику  моїх  терпких  віршів...
Словами  я...Словами  я  тільки  готуюсь  до  бою,  аби  перетнути  свої  кордони,
Ти  їх  руйнуєш  обличчями  то  низьких,  то  надто  високих  нот...
Жодного  разу  не  торкнувшись  ні  однієї  струни,  ти  в  темряві  лишаєшся  світлом,
Ти  —  світло...
Я  б  писала  твоєю  прозою,  засинала  з  голосом  твоїх  муз,
Але  так  зненацька  будується  нове  місто  і  там  надто  багато  крихкого  скла,
Ти  ідеш,  ріжучи  ноги  об  ці  меркантильні  друзки...
Мій  воїн  в  своїх  обладунках  вірить  в  свою  надприродність,
В  свою  непереможність...
Міста  падають  долу,  заливаючи  рот  оскомою,
На  що  здатний  коли  перерізане  горло?!
Коли  тільки  музика  переливається  в  тендітну  прозу,
І  стеля  зовсім  не  небо,  підніжок  —  ніяк  не  земля,
На  що  здатний,  коли  я  у  твоїй  середині  пишу  вірші,
А  ти  переповнюєш  нотною  прозою  моє  життя?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434966
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.07.2013

Urlaub

У  цьому  драматизмі  стільки  брехливих:  
Емоцій,  історій…
Писатися  здатні  лише  на  морському  піску,
Де  вітер  і  хвилі  змивають  солоно-гіркими  сльозами,  
Останню  надію  на  правду,
А  та  розливається  тілом  -  грацією  мудреця…
Тільки  рани,  як  витоки,  артерії  –  джерело
З  рота  драматично-ілюзорна  лірика
Закупорює  в  середині  здатність  бачити,
Інфарктність  правди,  інфарктінсть  життя
І  всі  знаки  дорожні  лежать  непотребом,
Лежать  на  узбіччях  сміттям!

-  Може  чаю?!….заварений  ранками,
Новий  день  починає  світати  світлом  амбіцій,
І  я  стою  на  порозі  твого  життя,  
Без  валіз,  без  зайвих  пакунків,  
Вчора  носило  мій  одяг,  і  я  як  холодний,  бродячий  собака  у  порогів  твоїх,
Не  відчиняй  мені.  Думки  б’ються  об  шибку,  стукають  в  двері,
Ховайся  від  мене,  я  –  здатність  усе  руйнувати,  змінювати,  будувати.
Хіба  ти  чекаєш  морозів  серед  весни?!
І  я  приходжу  з  думками,  що  ти  це  не  ти,
І  що  далі,  як  завше  ніхто  не  лишає  мандрівників  на  нічліг…
А  в  тебе  дороги  зморені  вічним  блукання  чекають  свій  час,
В  холодних  потоках  вмиває  обличчя  втомлена  муза,
І  я  бездомний,  лише  гравець  в  театр  життя…
Однієї  п’єси,  
Одного  актора,
Приходжу  до  тебе,  як  до  власного,  
Одного  глядача.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431444
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 14.06.2013

(live)

Через  тебе,  всі  мости,  мертво,  лежать  на  дні  урвища  попелом.
Схоже  вітер  куйовдить  волосся  коли  йому  схочеться,
До  побачення  світ,  відрікаюсь  від  тебе,  як  в’язень,
Бувайте  мої  (не)  дорогі…я  без  вас,  я  з  ним  усе  зможу.

Хоронити  своє  минуле  на  кладовищі,  де  ще  ніколи  мертвих  не  бачила  ця  земля,
Воно  буде  моїм  назавжди,  і  я  про  нього  завтра  забуду.
Не  змішуй  спогади  мені,  у  мені…я  лише  згадую,  все  інше  лишаю  у  вчора.
Засинаю  під  спів  дощів  твоїх,  розливають  мене  синім  морем.
Знаю,  що  завтра  моє  у  тобі  вже  заховане,  
Тому  спокій  мій,  знає  більше  й  читає  книжки,
А  я  слова  твої,  як  потрібність  у  тому,  що  ти  говориш,
Читаю,  готую,  радію  надто  важким  і  серйозним  розмовам.
Я  лиш  вірш,  тобою  написаний,  здатний  триматися  вічно,
Правильність  моїх  виборів  розбирає  мої  голоси,
Мені  чай,  та  тиша  тобою  дарована,
Я  назавжди  під  твою  колискову…на  хвилю  твою  налаштована!

…
…

Бувай  мій  непрошений  світ.
Бувай,  мій  дорогий  і  занедбаний  друже,
Тобі  так  багато  потрібно  пройти,
Щоб  мости  попелом  розлетілись  повсюди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427665
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.05.2013

Єдність…Я - твоЄ…

Твоя  сила  у  тому,  що  ти  дихаєш...
Моїми  легенями,
В  повітрі  істерика,
Дай  мені  ще  хвилину  для  влучності,
Для  вдалого  пострілу,
В  тебе  за  спинами  мої  крила  виросли.
І  польоти,  абсурди,  блукання,
Твій  мозок  заповнений  мною,  
Наче  мішень  убивцею.

Тиша  в  голосі,  видно,  як  падають  повітряні  кульки  і  розбиваються  в  друзки,  наче  чужі  бажання,  зірки,  все  розбивається  і  зникає.
В  твоєму  серці....я  —  твоє  серце...
Ніколи  не  бачили  феєрверку  в  очах  божевільного,  а  він  кожного  дня  живе  ними,  як  диханням.
А  я  сюжетами,
Лініями,
Історіями...
Як  же  доречно  зайшли  пообідати,  океани  втонули  у  наших  напоях,
Значить  нам  ще  багато  про  що  говорити,
Жити  і  бачити,  як  часто  рекламують  життя
Бутафорність  реалії...
В  моїй  голові  ти,  як  небо,
Неосяжність  думок,
А  я  ногами  твоїми  протоптую  землі  чужі,
Наче  все  це  колись  скінчиться,
Але  вічно  лишаються  тільки  ті,  хто  збирається  вічно  жити.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424239
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.05.2013

(Читаю) до вереску…

Ми  іще  зовсім  не  чистий  аркуш,  і  починати  з  початку  ми  ще  не  ті,
Ми  ховаєм  в  собі,  кожен  по  своєму,  так  щоб  ніхто  ніколи  не  бачив
Тільки  я,  тільки  ти...

Я  твоя  співзвучна  до  вереску  муза,  холодною  кригою  вмерзаю  в  твої  думки,
Серед  весен  пекучих,  я  розтаю  наче  вперше  відчула  сонце,
Наче  до  цього  його  ніколи  і  не  було...
Я  вчитаюсь  в  тебе,  такого  безслівного,  жодної  чорнильної  літери,
Тільки  ти,  у  очах  тільки  вічність,  і  я  розглядаю  крізь  всесвіт,  читаю  тебе.
Мій  впевнений  в  холоді,
Знати  ти  будеш  про  нього,  тільки  тоді  коли  холодно,
Навчишся  відчувати  його,  коли  все  кричатиме  про  тепло...
Тільки  холод  дає  ясність  розуму,  тільки  я  буду  єдиним  твоїм  читачем...
Ми  будемо  разом  жити  в  крижаних  палатах,  
З  середини  сонце,  і  опіки  інколи...
Так  ти  —  холод,  загоюєшся  моїм  теплом,
Ноги  з  під  пледів,  пальці  у  серці,  і  очі  —  скарб  мій  тутешній,
Корабель  моїх  берегів...
Я  буду  кричати,  гукати,  не  слухати,  ти  будеш  писати  це  все  по  звукам  моїм,
Грубим  виводити  літери  єдину  свою  живу  книгу
Життя  писане  зіницями  й  кров’ю,  на  смак  як  медова  ріка...

...ти  єдиний  поет,  якого  я  збережу  до  кінця...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419849
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.04.2013

…і спокій

...і  я  падаю  з  неба,  кометами,  тишею,  зорями
ні  мертвими,  ні  живими,  втомленими  від  чужого  світла,  чужих  ліхтарів.  
Літер.
Я  вперше  і  перша  візьмусь  за  твої  руки,  бо  більше  нікому  і  більше  ніколи,
Перші  слова,  перші  кроки,  усмішка,  тендітні  доторки,
Завжди  щось  залишається  першим,  і  вперше,
Хто  знає,  як  говорять  про  мертвих,  що  тоді  відчувають  мертві,
Що  живі,  хто  живий?!  Тільки  ти!
Бачиш  ти  перший  на  цьому  старті,  єдиний  хто  має  здатність,
Не  повторити  свій  шлях,  тільки  прямі  лінії  ламаних  снів,  коридорів.
А  за  вікном  проливні  дощі,  мокрі  вулиці,
Все  б  здавалось,  як  завжди,
Тільки  в  очах  світять  сонця  твого  життя.
Перейти  б  ці  кордони,  поламати  замки  у  всіх  дверях,
Бути  непрошеним  гостем.
Тільки  так  тримай  мою  руку,
Навіть  якщо  до  неї  кілометри  років
І  спокій...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417156
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.04.2013

(стільки - я)

Все  що  доводиться  слухати  —  радіо  і  твої  кроки,
Спостерігати,  як  падають  долу,  до  твоїх  ніг  —  вірші
Сповзають  зі  стін,  і  змиваюся  я,  розмиваюсь,
Дощами  якоїсь  нашої  спільної  осені,  нас  єднала  тільки  вона,
Давала  нам  ліжка,  простирадла,  кімнати,  
У  вікнах  ми  бачили  відображення  наших  зіниць.
Але  потім  весною  —  зима,  зимою  —  розпечений  вугіль,
Літо  сипіло  від  сказу,  розтинало  себе  —  убивало,
Справжньою  була  тільки  осінь.  Тільки  я  й  твої  вірші.
Так  дивлюся  на  тебе  і  в  вбиваю  в  собі  поета,
Відміряю  рядками  відстань,  палю  на  вогні  слова  —  всі  мости,
Щоб  не  холодно  цими  затяжними  морозами,  цієї  весни.
Я  мовчу.  Я  тільки  слухаю,  як  проходиш  повз  мене,  
Скільки  кроків  ти  робиш  туди  і  назад,  
Скільки  сторін  у  тобі,  скільки  спогадів  лізуть  в  голову  із  голови,  
Стільки  й  вірші  твої  (стільки  -  я)  все  посилять  знести.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413162
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2013

такому тихому

Можливо  ти  гірше  став  писати,
Співати  фальцетом,  говорити  що  важко  відкрити  рота,
Напувати  пусті  коридори  собою,  щоб  так,  аж  тісно,
Душно,  до  скону  огидно,  так  як  тисячу  років  тому,
Ти  брав  у  руки  холодну  зброю,  цілував  коханої  такі  ж  губи,
Холодні,  замерзлі,  нещадні  і  ти  зброю  любив  так  як  і  жінку,
Невимовно  прекрасну  жінку.
Можливо  це  згубно  впливають  аеропорти,  вокзали,  
Міста  кожного  разу  своїми  стінами,  вікнами  голих  будинків  
Роздягають  і  так  тебе  не  завжди  тепло  одягнутого.
Знаю,  що  це  не  причина  лишати  місто  безслідно,
Без  питої  кави  в  кав’ярнях,без  щирої  радості,  яка
Навіть  обличчя  печального  міма  робила  веселим,  
І  місто  втрачало  пильність  і  піддавалось  твоїм  малюнкам.  
Чорно-білим  малюєш  кожну  свою  картину
І  знаєш,  зовсім  не  зимно,  нехай  тільки  біле-  зима,
Нехай  чорне  і  тільки,  ночі  торкаються  й  спокій,  твоїх  здичавілих  думок.
Можливо  ти  гірше  почав  обіймати,
Стояти  навпроти  й  не  бачити,  можливо  тобі  просто  час  відлітати,
Взяти  з  валізами  тишу  у  подруги,
А  я  звідси,  такому  тихому,  надто  гучно  буду  писати  листи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411163
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2013

Сorrectio

«…вони  навчились  жити,  нічого  не  знаючи  про  життя,  проповідувати  любов,  не  відчуваючи  її,  вчити  -  ніколи  не  вчившись,  говорити  про  світло  ходячи  в  темряві…»

-  Ви  ніколи  не  були  одружені  і  тим  більше  не  маєте  дітей,  а  домашні  тварини  у  вас  є,  кіт,  собака?  Мене  цікавлять  і  рибки  якщо  вони  були  –  копирсаючись  у  своїх  паперах  промовив  чоловік  років  сорока  п’яти  у  зовсім  не  літньому  на  перший  погляд  костюмі,  хоча  на  вулиці  стояла  протяжна  суха  погода.  Не  дочекавшись  відповіді,  чоловік  поглянув  на  пацієнтку  і  пильно  дивився  у  її  очі,  намагаючись  розгледіти  «іскри  життя»  -  Заведіть  собі  тваринку,  це  допоможе  справитись  з  депресією,  та  полегшить  одужування.
Дівчина  тримала  в  руках  ножиці,  які  перед  початком  лікар  намагався  забрати,  але  це  тільки  призвело  до  «замкнутості»  і  дівчина  не  говорила.  Деякий  час  вона  сиділа  роздивляючись  надто  дорогий  інтер’єр  кабінету,  диван,  крісла,  антикварний  стіл.  Кожна  річ  була  по  своєму  прекрасна,  але  разом  вони  створили  хаос,  несмак,  атмосферу  важкості.  Дівчина  взяла  в  руку  кінчики  волосся  і  почала  відрізати  їх.
-  Я  перепрошую,  для  чого  ви  це  робите?!
Мовчання  обірвалось…
-  Таке  відчуття,  що  я  перша  хто  робить  речі,  які  вважаються  дивними,  хоча  абсолютно  нічого  дивного  в  цьому  немає.  Можете  придивитись  до  кінчиків  мого  волосся,  воно  посічене,  і  кожного  дня  з’являється  все  більше  і  більше.  До  перукарні  я  не  ходжу,  це  зайва  трата  часу,  тому  я  ношу  ножиці  з  собою.  
-  Це  Вас  заспокоює?
-  Ні,  це  дає  відчуття,  що  моє  і  так  не  найкращого  вигляду  волосся  стає  більш  живим.  А  навіщо  мені  тварина?
-  Ви  не  любите  тварин?
-  В  мене  на  них  алергія.  Це  б  Ви  мали  угледіти,  містер  всезнаючий.  –  Вона  піднялась  з  крісла.
-  У  нас  ще  10  хв.
-  Запишіть  на  мій  рахунок.

                                                                             ***

-  …все  просто  у  людей  з  моїм  діагнозом.  Безумовно  все  виліковується,  якщо  це  хвороба,  тільки  якщо  це  хвороба.  Від  соціопатії  борються  методом  нав’язуванням  спочатку  тварин,  а  потім  і  людей.  Боязнь,  велике  і  сильне  боягузтво.  Страх  перед  людьми.  
Я  просидівши  півжиття  у  різного  роду  мозгоправів,  завжди  чула  про  цей  страх.  Тільки  вони  ніколи  не  питали,  чи  я  боюся.  Вони  ставили  діагноз  написаними  думками  якогось  вченого  одного  з  століть.  Тоді  коли  лікар  переписав  лікаря  сталась  втрата  лікування  індивідуальності.  
Тук,  тук,  тук.  Де  ви  є?  Шукачі  потойбічного,  збирачі  алхімічних  матеріалів,  рентгенологи  мозку,  душі,  чого  там  ще,  чого  не  видно?  Мені  здається  я  хотіла  б  поговорити  з  тобою,  ти  той  хто  думає,  що  це  не  хвороби,  це  різновид  станів,  характерів,  настроїв,  ти  напевно  краще  знаєш.  
Я  народилась  голим  маленьким  дитятом,  яке  вдихнувши  перше  повітря,  хотіло  ним  насититись,  хотіло  купатись  в  ньому,  а  мене  відразу  запеленали,  вкутали  так,  наче  вулиця  видихає  сорокаградусні  морози,  а  я  задихалась  від  спеки.  А  мене  далі  і  далі  пеленали.  Пізніше  мене  запроторили  в  середовище  таких  же,  як  і  я.  Хтось  був  сильнішим,  хтось  слабшим,  хтось  проявляв  агресію,  хтось  розум.  Ми  всі  були  маленькими  особами,  які  хотіли  вершити  щось  нове,  дізнаватися  побільше.  А  в  результаті  нас  травили  нецікавим,  нудним  матеріалом,  намагались  зробити  з  нас  собі  подібних,  а  головне  однакових.  Ми  не  мали  відрізнятись.  Якщо  ти  відрізняєшся,  ти  сам  мав  піти  і  сісти  на  крісло  біля  шкільного  психолога,  який  тільки  й  робив,  що  вживав  багато  алкоголю,  за  мізерну  зарплату  і  через  те,  що  той  заробіток  був  мізерним.
Ми  вчились  боротись  з  настирливими  вчителями  життя,  які  самі  ніколи  й  не  жили,  і  ми  це  відчували,  але  з  кожним  днем,  одягаючи  нас  сильніше  й  сильніше,  щоб  ми  не  могли  протистояти,  висунути  навіть  носа,  ми  здавались.  Маленькі  діти,  які  від  нерозумного  доросло  цинізму  стали  здавати  позиції.  Ми  були  на  війні  і  нас  перемагали.  Битви  завжди  завершувались  синцями  на  сідницях,  кутками  та  ще  різного  роду  покараннями.  
Мама,  тато,  ті  хто  дав  початок  мали  б  розуміти  і  підтримувати,  адже  одна  кров  і  «бла…бла…бла…»,  а  в  результаті  нічого  такого.  Мама  як  жінка,  пестила  та  жаліла,  тато  брав  пасок  і  лупцював,  абсурд  –  адже  це  те,  що  суспільство  називає  сім’єю.  Ми  починаємо  робити  все  аби  їм  було  погано,  на  зло  всьому  світу.  
Наш  підлітковий  вік,  і  тут  з  дитини  відокремлюється  щось  нове,  як  від  слова  «підлітковий»  слово  «підлий».  Тепер,  коли  раніше  ми  були  всі  один  за  одного,  стали  кожен  окремо,  «Я»  народжувалось  з  середини  всієї  цієї  безглуздості.  Я  –  яке  хотіло  жити,  не  томитись  в  душному  одязі,  і  «Я»  почало  роздягатись,  бунтувати.  І  знову  на  крісло  до  шкільного  психолога…

…Я  думаю,  що  мене  мали  виховувати  правильно,  я  ж  розумію,  тепер  коли  виросла,  як  потрібно  виховувати,  як  потрібно  ставитись  до  дитини,  щоб  з  неї  виросло  не  бидлоподібне  створіння.  Всі  закінчили  насильницьку  школу,  виживши  серед  тих,  хто  став  в  ряди  «проти»,  а  такі  були  майже  всі,  ті  хто  називав  мене  бунтарем.  І  були  ще  одні,  вони  мені  подобались,  ті  хто  здавалось  все  розуміє,  але  не  хоче  вмішуватись  нікуди,  нейтралітет,  як  в  Швейцарії,  але  вони  копались  в  тисячі  книжок,  шукали  відповідей,  і  це  приваблювало.  Підлітковий  вік  розділився  на  три  категорії:  покидьки,  бунтівники  і  нейтральна  сторона  або  «ботани».  І  все  одно  кожною  з  цих  категорій  правили  дорослі,  які  начебто  все  розуміли,  знали  як  жити  правильно.  Що  говорити  по  підлітковий  вік,  назвою  все  сказано  «підлі  діти».  
Кожен  з  нас  дорослішав.  З’явилась  дивна  любов,  секс,  наркотики,  релігія,  субкультури.  З’явилось  стільки  всього,  точніше  відкрився  світ  очам,  які  ще  не  були  одягнені.  І  зазвичай,  обов’язково  щось  натягувало  на  очі  окуляри.  Сім’я,  друзі,  робота,  загалом  спокуси  різного  роду,  пиха,  заздрість,  пожадливість  і  тому  подібне.  Але  з  усіх  правил  є  виключення,  і  я  те  виключення,  коли  на  чиїсь  очі  одягнулись  окуляри,  я  зняла  останню  шкарпетку.  Що  ж  довелось  після  сидіти  далі  у  психіатрів.  Я  повинна  була  або  вбити  світ  в  собі,  або  світ  убив  би  мене,  все  просто…      

                                                                                 ***
Дівчина  закінчивши  свою  розмову  відпила  каву:
-  Бридка  річ  ці  ваші  напої,  ви  кидаєте  туди  надто  багато  цукру.
-  Ви  закохувались?  –  Лікар  очікував  побачити  здивування,  побачити  хоч  якусь  емоцію  на  обличчі  дівчини,  але  нічого…
-  Я  вчилась  на  акторському,  я  знаю,  як  контролювати  емоції  обличчя,  я  відпрацьовувала  це  роками.  Знала,  що  доведеться  тримати  при  собі  всю  зброю.
-  Ви  думаєте,  що  це  війна?  Але  дайте  відповідь,  у  Вас  була  кохана  людина.
-  Так!  Він  помер.  Я  на  його  фоні,  була  безнадійним  воїном.  –  дівчина  нарешті  посміхнулась.
-  Як  це  сталось,  як  він  помер?
-  Це  не  Ваша  справа.  Його  смерть  не  стала  для  мене  нічим  не  передбачуваним  і  ніяк  на  мене  не  повипливала.
-  Перепрошую,  але  здавалося  б,  що  тут  ви  проявляєте  свою  жорстокість?!
-  …хм,  напевне.
-  Чому  видумаєте,  що  так  як  ви  живете  –  правильно?
-  А  ви  думаєте,  що  –  ні?  –  Пацієнтка  підвела  очі.  –  У  Вас  є  діти?
-  Так.  
-  І  Ви  думаєте,  що  таким  життям,  Ви  показуєте  правильний  приклад?!  Ви  пишаєтесь  собою?  Ви  людина  яка  змінила  світ?  Ви  людина,  яка  виховала  на  порядок  краще  покоління  ніж  Ваше?  Ви  б  хотіли,  щоб  Ваші  діти  були  такими  як  Ви?...  
-  Перепрошую?!  То  чому  Ви  тут  проводите  свій  час,  якщо  вважаєте,  що  всі  навкруги  живуть  не  так?!  
-  В  іншому  випадку  мені  б  довелось  вбити  себе.  –  Вона  знову  посміхнулась  і  додала,  -  Щоб  жити  у  цьому  світі  мені  доводиться  сидіти  у  Вас,  а  ні,  то  я  буду  бунтарем,  а  заколоти  це  рабські  викрутаси,  це  зовсім  не  моє.  –  Дівчина  піднялась  з  крісла  і  попрямувала  до  виходу.  –  А  зайві  десять  хвилин,  які  Вас  затримали,  запишіть  на  мій  рахунок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410134
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.03.2013

пам’яті…

Все...все...Все...
Пам’ятай  мене!
Гори  холодних  обіймів,  моя  юна  печальна  Мріє.
Моя  нездоланна  дівчинка  грається  у  бої,
У  виправні  колонії,  вбивства  політлідерів,  голодомори,
Тим  часом  народжуються  діти,
Від  цього  дитинство  повертається  із  нетрів  землі
Моя  наполеглива  вершниця  зі  зброєю  —  мечами,  списами...
Знай,  що  в  тобі  живе...............
Все...все...все
Дівчина  вічних  вітрів,
Сніжних  заметів,
Зникають  з  зіниць  твоїх  скрижалі  писані  з  серця,
На  серці  різблені  до  крові,  кров’ю  писаний  час.
Ти  стоїш  серед  тисячоліть,
Десь  у  центрі  постійної  бурі,  
Все  частіше  й  частіше  ти  бачиш  чужі  ілюзії,
Спотворені  ілюзорні  бажання  життя  з  діамантів,
Та  замість...сміття  в  голові.
Забувай  про  це...
Дівчинко.................схожа  ти............
І  в  любові,  якою  годуєш  своє  тіло,
Спи,
Насняться  тобі  мертві  дерева  зимою  схоронені,
І  ти  відчуєш  різницю  між  ними  й  людьми,
Одні  навесні  оживають,  інші  ніколи  й  не  жили.
Думай  про  світ  у  собі,
Обпивайся  з  золотих  чаш  винами  мудрості,
Переплітай  дівам  їх  коси  вірності,
Дай  Надії  прихисток  у  ніг  тендітних,
Безсмертя  збережи  в  своїх  спогадах
Дівчинко...
Все...все...все
Пам’ятай  про  це!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409400
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.03.2013

його словам (художник думок)

Пиши  так,  щоб  від  слів  хотілось  повернутись  до  життя,  або  закінчити  його…

…огортаючи  тіло  вогненною  спекою  південних  пісків,  я  стикнулась  з  літерами  твоїх  думок.  
Що  стало  сердешною  біллю  і  спазмами  в  голові.  
Лиш  згодом,  перебираючи  тебе  з  мотлохом,  віддираючи  тебе  з  асфальтним  пилом  від  чорних  доріг  –  по  лікті  у  крові.  
Занадто  все  так,  як  ти  цього  і  хотів.  
Легкі  спомини  снів,  гармидер  в  голові  і  твої  руки  на  кістлявих  плечах,  надто  худих,  але  все  ж  до  потворності  прекрасних  плечах…
Все  що  було  у  пісках,  і  все  що  я  там  знаходила  –  час  та  відверті  зізнання  лишені  поетами  і  письменниками  тисячоліть.  
Любовні  записки,  передсмертні  прохання,  побажання  тому  чи  іншому,  інколи  члену  сім’ї.  Кров  не  являється  спільницею  думок,  поглядів  і  дій.  
Тому  зазвичай  пишучи  листи  –  завжди  другу.  
Жінки  зраджували,  чоловіки  віддавались  на  поталу  суєті.  
І  все  ставало  на  свої  місця  перед  постаттю  смерті,  але  із-за  власної  сліпити,  навіть  смерть  не  могли  розгледіти,  так  ішли.  
Тому  я  прошу  тебе  –  пиши.  
Твій  дух  пише    кров’ю  по  обличчю,  обтирається  –  а  далі  рушник  вважають  святим,  і  возвеличують,  навіть  не  згадуючи  про  того,  хто  боровся  з  собою  пишучи.  
Але  ти  не  зважай,  завжди  є  ті  хто  ходить  по  воді  та  ті,  хто  потопають  у  своєму  бруді.  
Так  назви  ж  мені  останні  свої  рядки,  прочитай  так,  гучно,  як  тільки  могли  співати,  кричати,  розрізати  горло  лезами  звуків,  чи  виривати  легені  з  середини.  
Вирізай  на  землі,  на  скелях  літери,  щоб  лишилися  спомином,  шрамами.  
А  я  в  пустелі  насипаю  піски  у  годинники,  пересипаю  з  одного  до  іншого.  
Так  призначаю  зустрічі,  щоб  кожна  була,  як  прощальна,  єдина  –  мій  першо-останній  пишучий  кров’ю,  художник  думок…
Митець,  дорогих  мені,  слів!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398404
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 05.02.2013

Карусель…

-  Ти  підкорив  уже  більше  сотні  вершин...чого  ти  хочеш?
-  Найвищої

..............................................................................................................

Тримай  мене  моя  карусель,
Протестуй  проти  мене,  моя  дівчинко,
Кохай  мене  мій  останній  
І  дізнаєтесь,
Я  перший  гравець.

Граємо  в  моїх  монстрів,
Тобі  десять  Місяців  світить,  це  має  бути  велика  вдача,
Або  десята  біда...у  твоїй  крові  вірус  волохате  створіння.
Моя  одинока  повіє,  сумуєш  за  своїм  тілом,  
Поїдаєш  чоловіків  на  вечерю,  сніданок,  обід,
Ти  схоже  не  можеш  насититись...
А  ти  викресли  з  усієї  пам’яті,  своє  ім’я...
І  відчуваєш  полегшення,  коли  тебе  вже  не  знають  —  Христина.
Мій  гонщик  хоче  розбитись  на  своїй  першій  гонці,
Йому  б  трохи  терпіння,  померти  завжди  встигне,
Якщо  не  знайде  своєї  щасливої  години,  аби  померти  у  ній.
Знай,  мій  любий  Доріан,  Джон,  Себастіан,
Мої  кохані,  С’юзен,  Вікторія,  Ін  та  Алісо:
Всі  місця  в  каруселі  до  неба,  в  один  лиш  кінець  —  сідайте,
Політ  повинен  бути  тривалим,  як  вічність,
Значить  нам  ще  буде  про  що  і  час  говорити...
...
..
.

А  тепер  поговорим  про  тотальні  істерики  у  істеричок,
Про  сутінки  перед  холодною,  до  кісток  промерзлою  ніччю,
Поговорим  про  гроші,  кіно  поки  Рембрант  падає  на  підлогу  
В  сп’янінні  і  не  важливо  якому...Знаєш  на  що  це  схоже?
Давай  просидимо  отак  всю  ніч,  споглядаючи  на  безглуздя  зір,
Спустошеність  темряви,  вона  стала  чомусь  надто  світлою.
“Недопустимо”  кричав  би  якийсь  із  містиків,
А  це  ж  лише  наші  погляди,  
Ти  завжди  бачиш  щось  зовсім  інше,  коли  падає  із  каруселі  твій  черевик,
Так  буває...
Перші  метри,  це  всього  лише  спроба,  далі  все  важче,
Стає  холодно,  не  по  собі  і  хочеться  спати,
А  потім  вертається  до  свідомості  мозок
Все  починає  працювати  на  тебе,
На  твої  фантастичні  для  інших  мрії,
Десятки  метрів  і  в  тебе  крутиться  в  голові...
Відображення  дійсності...
Де  ти?
На  моїй  висоті!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390417
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.01.2013

А нас завжди буде двоє…

Когда  оглядываешься  на  жизнь,  столь  трепетную,  столь  насыщенную  переживаниями,  заполненную  мгновениями  столь  жарких  исступлений  и  радостей,  все  это  кажется  каким-то  сном  или  грезой.  Что  такое  нереальное,  если  не  те  страсти,  которые  когда-то  жгли  точно  огнем?  Что  такое  невероятное,  если  не  то,  во  что  когда-то  пламенно  верил?  Что  такое  невозможное?  То,  что  когда-то  совершал  сам.

                                                                                                                                                                                                       О.  Уайльд

Тобі  так  подобається  те,  чого  не  існує,
За  що  варто  боротись,  і  що  не  можливе,
В  що  не  вірять,  і  що  вважають  суцільним  безглуздям,
Тобі  це  так  подобається,  мій  милий  друг.
Знаєш,  що  кожна  суцільна  поразка  ні  грамом  не  є  перемогою,
Білі  вітрила  ніколи  не  стануть  піратськими,
А  тебе  несе  водами  навіть  тоді  коли  вітри  стають  перепоною,
І  ти  ж  знаєш,  що  «не  можливе»,  це  те  за  що  варто  боротись.

Я  розгорну  для  тебе  найкращий  пакунок  мій  друже,
Наша  любов  буде  вічною.  
-  Поки  смерть  не  розлучить  нас…
А  потім  падіння  в  депресію,  надто  багато  алкогольних  сп’янінь,  шоколаду,
Зміни  жінок,  чоловіків,  а  наша  називається  вічною.
В  реверансі  падають  перед  тобою  слова,
Я  їх  складаю  й  записую,  щоб  не  втратити  жодної  літери,
Вони  вбивають,  навіть  сильнішого,  а  ми  лише  вічна  любов,
Ті  хто  переписує  по  новому  історію…
Я  відчуваю  тебе  жодного  разу  не  бачивши,  
Не  знаючи  чи  ти  так  схожий  на  мене  мій  милий  друг,
Ми  розриваємо  навпіл  всіх  привидів  і  простолюдин,
Ми  знаємо  про  нашу  вічну  любов.

Золота  лихоманка,  підкорення  всіх  невідомих  світів,
Створення  того,  що  досі  вважають  абсурдним.
А  нас  завжди  буде  двоє,
І  тільки  щоб  все  пам’ятати  знайдеться  третій…
Друг…
Дружба  вмирає  надто  болюче  і  безмежно  довго.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387867
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.12.2012

В дорозі (оголена Антарктида)

Ховаю  себе…
Ховаюсь  у  всіх  на  очах,  щоб  не  бачили,
Щоб  проходили  повз,  оминали  мене,  як  заразу,
Як  хворобу,  чуму,  щоб  покинули  мене,  а  я  далі,
Далі  у  перші  світи  –  новостворені,  народжені  із  гори…
В  обличчя  вітри…
Прорізають  шкіру  звуками,  намагаючись  вказати  дороги,
Дати  поради,  а  мені  вже  нічого  не  чути,
Я  десь  за  тисячу  миль,  долаю  снігові  перешкоди,
Антарктида  оголена.

Десять  секунд  і  відчиняться  двері  в  кафе  для  вечері,
Зірветься  останній  реактор,  на  якійсь  із  електростанцій,
Буде  невимовно  холодно  тим,  хто  ще  не  потрапив  додому,
Недопита  кава,  залишиться  до  завтра,  а  завтра  нова.
Десять  секунд  і  мене  турбувати  це  перестане,
Разом  зі  мною,  розтануть  вояжні  сніги,
Вони  тут  тільки  на  зиму,  на  декілька  тижнів,
І  я,  як  і  вони,  звідси  іду  назавжди.

В  мене  буде  неосяжна  кількість  спроб,  розібрати  себе  на  частини,
Випити  ще  раз,  гарячого  чаю,  з  найкращим  у  світі  другом,
Примирити  себе  із  собою.  Читати  чужі  листи  і  сміятись,
Бо  їх  якщо  не  спалити,  лишаться  на  поталу  Класики,
Вона  як  завжди  чекає,  доки  це  станеться,
Доки  хтось  паралізує  себе  заради  цієї  краси.
А  я  буду  кінчиками  пальців  торкатись  небесних  просторів,
Вірити  в  диво  і  знати,  що  моя  межа  з  двох  сторін,
А  попереду  тільки  нескінченна  дорога,
До  першого  світу  –  новоствореного,  народженого  із  гори.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384578
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.12.2012

Давай (в безмежності)

Вже  час...і  нехай  всі  ночі  лишились  у  венах,
Із  серця  стікає,  скрапує  вчорашній  день,
Тут  і  місто,  і  мрії,  і  гроші,  і  інші  безглузді  речі,
А  загалом  немає  нічого  —  тільки  Я  й  мої  шрами,
І  пара  десятків  пісень...

Віршами  закуталась,  знаю  наскільки  це  важко,
Інколи  вдавати  любов,  інколи  стріляти  собі  в  чоло
І  знати,  що  завтра  мені  знову  вставати  із  того  ж  самого  ліжка,
Із  того  самого  дому  виходити,
І  якщо  цей  дім  змінюється  тієї  ж  кожної  ночі...
Мої  кроки,  навіть  у  тиші  схожі  на  крики,
Схожі  на  оплески  власних  долонь,  так  гучно...
Тепер  це  не  так  важливо.  
Це  місто  належить  мені,
Його  чорні  усмішки  печальних  очей,
Весь  бруд,  і  асфальт  розбитий  на  друзки,
Важкого  бігу  і  розламів  —  так  хотілось  назад  до  себе...
А  тепер  це  місто  посміхається,  плаче,  обідає  разом  зі  мною,
Вириває  з  легень  повітря  чужих,  колись  надто  близьких...
Тобі  не  дійти,  не  доїхати...і  ніколи  його  не  знайдеш,
В  тебе  тільки  погані  новини,  чужі  провини,  холодні  руки,
І  надто  пусті  квартири.  
А  мої  листівки  не  приходять  з  ранковою  поштою,
Я  відправляю  їх,  як  і  свої  кораблі...
Океани  переповнили  моє  місто.
Привіт  моє  “Я”  і  “Я”  і  нікого  більш  не  потрібно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383712
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.12.2012

Небесний пілот

Я  вперше  побачила,  як  з  неба  падав  небесний  пілот,
Холодним  білим  тілом,  закрив  мені  сонце,
Без  серця,  без  крові,  без  криків,  без  спогадів  перед  тим,  як  померти,
Так  сніг  падав  мені  до  ніг  цієї  ночі,
І  місяць  вперто  виспівував  печальний  мотив...
Ти  почався,  як  він...зникнувши  на  долоні.

В  тобі  стільки  музики,  що  мені  хочеться  закрити  вуха,
Говорити  з  тобою,  лише  коли  падає  мій  небесний  пілот
І  кричати,  виривати  з  вуст  пекучі  уривки  
Чи  то  спогади,  чи  то  легенди,  уривки  казок.
Доживи  до  завтра,  нам  треба  ще  говорити,
Засинати  під  плач  і  спокій  Титаніка,
Нехай  вкотре  зіткнеться  з  грудами  льоду,
Нехай  зіткнеться  з  моїми  протестами,  з  музикою  в  твоїй  голові.

Розкажи  мені  всі  свої  таємниці,  я  навчу  їх  бути  пілотами,
Безшумно  впадуть,  лиш  холодними  слідами  лишаться,
Татуюванням  невидимим,  яке  кожен  день  нагадуватиме  про  своє  існування,
Так  я  в  твою  спину  збираюсь  стріляти,  та  отрутою  лізе  у  вуха  музика,
І  сонце  сьогодні  надто  яскраве,
Прощай,  мій  пілот,  ти  моїми  ж  словами  зникаєш  із  моїх  віршів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381808
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.12.2012

Той, хто вміє дивитись через нутрощі

З  початку  навчитись  розуміти  останні  слова,  
А  між  ними  й  сторічні  істини,  або  це  в  останнє.
Кому,  як  не  падаючій  зірці  знати,  що  вона  більше  не  загорить,
А  ти  спи,  моє  Сонце  кожного  дня  постає  з  пороху,
Як  і  я,  після  того,  як  складаю  розпечений  вугіль  у  свої  легкозаймисті  кишені,
Мені  холодно  
Не  зважаючи  на  термометри.

Я  хочу  додому,  туди  де  вперше  відчула,  як  цілували  руки
Губи  моєї  любові,  і  синцями  вималювали  картини,
Було  начебто  й  боляче,  але  електрика  здатна  не  тільки  вбити...

Моє  серце  відверто  не  просить  нічого  натомість,
Моя  тиша  зникає  у  світлі  прожекторів  і  прямує  в  сторону,  
Зовсім  у  іншу  сторону...а  пошуки  лише  роздирають  вуста  вітрами...
Надто  сильно  холодно
Не  зважаючи  в  що  одягнений...

Той,  хто  вміє  дивитися  через  нутрощі,
Знає  на  скільки  там  скаламучено
Воду,  дощі  так  часто  виливаються  через  сльози,
Солоним,  самотнім  морем...
Той,  хто  кожного  дня  бореться  із  собою,  
Знає,  на  скільки  страшно  дивитися  в  дзеркало,
Перебинтовувати  руки  після  скляних  порізів  
і  вмиватись  джерельно-криштальними  водами...

Мені  лише  холодно...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379873
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.11.2012

Зустрічі

Тобі  доведеться  боротися  навіть  обличчям  в  підлогу,
Не  дієва  та  істина  «не  б’ють  того  хто  лежить»,
А  я  буду  миритися  з  тим  що  Осінь  лише  випиває  чай  і  в  дорогу,
Я  буду  миритися  зі  всіма  її  справами,  навіть  якщо  іде  не  в  останнє,
І  якщо  лишає  мене  назавжди…

Переступай  цю  любов,  одинокий  мій,  
Скінчився  час  коли  рятували  слізьми.  
Знаєш  де  я  була  тисячу  років?  
Знаєш,  де  будеш,  тисячу  ти?
Чекати…
Ступай  кроками  в’язнів,
В  кожного  з  них  історія  –  
Навіть  Смерть  доводить  до  відчаю
І  та  починає  вірити  в  їхні  розповіді.
Я  бачила  неодноразово,  як  падали  з  неба
Найпрекрасніші  творіння  і  лишали  по  собі  
Ріки  крові  змішані  зі  слізьми,
Так  боролась  Смерть  зі  своєю  слабкістю.
О  ці  казки!

Я  здається  вчора  наткнулась  на  тебе  серед  власних  думок,
Серед  власниць  червоних  Пежо,
На  вулицях  брудних  столиць,  
Там  перехожі  були  настільки  схожі  з  тобою,
Магазини  кричали,  як  легені  від  болю,
Повітря  пропалене,  а  на  даху,
Хтось  випускає  на  волю  сніг  –  пінопласт,
І  так  гучно  б’ється  в  асфальт…
Ти  вже  сотні  імен  переміряв,
Кожне  з  них  пасувало  тобі,  як  вперше,
Зрештою,  я  не  знаю  чи  Старбакс  бореться  з  Холодом,
Але  поки  Сонце  в  тобі,  
Поки  Музика  пульс  налаштовує,
Зустрінемось,  як  завжди…

Вечоріє,  час  коли  тому  хто  бачить  в  ночі
І  тому  хто  проповідує  день,  нічого  не  видно.
В  цих  англійських  кафе  є  тільки  дощ,
Що  й  загалом  потрібно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376616
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.11.2012

Номад. Станція переливання крові.

...вона  була  тишею  й  гомоном  гір,
Лавинами  й  водоспадами,
Нутрощами  й  шкірою...
Все  сміялось  із  нею  коли  сміялась  вона,
Коли  плакала,  все  сповзало  слізьми.
“Ось  на  що  схожа  ти...”    

Він  вже  не  рахував  годин,  день  змінював  ніч,  ніч  змінювала  день,  сни  гнались  один  за  одним.  
“-  Хто  ти?”  десь  посеред  своїх  нічних  сновидінь  він  промовив  тихим  голосом,  але  голосом  надто  тихим,  ніхто  не  чув  його  слів.  Він  бачив  жінку,  котра  легко  та  грайливо  оминала  його  ложе.  Втікала  постійно,  скільки  б  її  не  кликав.  А  дні  все  далі  з  ночами  бавились.  
Сьогодні  спокій  втамовував  очі,  сну  не  було,  а  значить  і  вона  лишиться  поза  межами  його  свідомості.  Все  зникало  в  темряві,  чоловік  став  спостерігачем  власних  думок,  які  нічними  птахами  порозлітались  на  полювання.  “-  Сьогодні  її  не  зустріну”  -  повернулась  крилата  й  полонила  простір,  та  в  ту  ж  мить  він  почув  радісний  спів,  райдужний  гомін  квітучими  барвами  сповнений.  Гучно  лунала  пісня  невидимого  створіння,  ніхто  не  в  змозі  так  леліяти  Ніч:
“...моя  темноволоса  спокуснице,  згубнице,
Моя  мила,невтомна  любов,
Німфи  всі  позбирались  у  танці  тут,
Я  співаю,  а  вони  омивають  чарами,
Витанцьовують  тобі  хвалу”
Все  гучніше  й  гучніше...  і  раптом  змовкло  все,  стало  тихо.  Чутно  було  лише  серце,  яке  намагалось  дізнатись,  хто  ж  збентежив  його,  що  з  швидкістю  дикої  лані  вистукує.  Чоловік  далі  йшов,  він  знав,  що  десь  там  знову  вона.  Він  поволі  рухався,  пестив  долонями  гілля,    а  воно  тим  часом  торкалось  його,  іноді  до  болю.  
Знову  спів  заполонив  простір,  та  цього  разу  пісня  звучала  мотивами  ніжності,  спокою  та  любові,  прокрадалась  у  найпотаємніші  закутки  цієї  ночі.  
Вона  лежала  на  схилі,  торкалась  кінчиками  ніг  джерельної  води.  Оголена  богиня  гріла  тілом,  оповите  молочним  шляхом,  землю  під  собою  і  та  співала  в  унісон  з  нею.  О,  як  все  ніжилось  в  її  присутності,  як  Природа  піддавалась  чарам  та  милувалась  своїм  відображенням  в  ній.  Він  опустив  повіки,  наче  обороняючи  зір  від  звуків...одна  лиш  мить  і  вона  стояла  перед  чоловіком.  Грайлива  посмішка  відобразилась  на  обличчі  і  зорі  зійшли  у  очах.  Волосся  гірськими  водами  спадало  на  плечі,  груди.  Чоловік  зрозумів,  що  вона  не  доповнення,  вона  не  належить  цьому,  це  все  належить  їй,  це  все  —  вона.
-  Хто  ти?  -  І  гучний  сміх  обійняв  все  довкола
-  Хіба  ти  мене  не  впізнав?!  Ти  так  довго  йшов  до  мене.  -  І  чоловік  зрозумів  хто  чарує  своєю  красою  його.  
-  Ось,  як  виглядаєш  ти,  моя  Свобода.
-  Так,  саме  твоя  Свобода,  і  у  всьому,  як  ти  помітив,  я  —  жінка.  Ох,  мені  так  подобалось  коли  ти  називав  мене  Північною  Вершиною,  мій  дорогий  мандрівник.  Але  що  ти  ще  робиш  тут?!  Невже  тобі  не  потрібно  йти  далі?!  Чому  зупинився  на  шляху  своєму,  невже  заблукав?!
-  А  де  я  маю  бути,  як  не  біля  тебе,  з  чиїх  рук  маю  впиватись  і  втамовувати  спрагу?!  
-  О,  мій  милий!-  Вона  торкнулась  рукою  його  обличчя  і  холод  огорнув  чоловіка,  він  відчув,  як  почала  замерзати  його  шкіра,  почав  відчувати  дику  біль.  -  Що  відчуваєш  ти?!  Біль  та  холод,  бо  ти  не  маєш  бути  вогнищем,  і  до  тебе  не  мають  тулитись,  як  до  того,  хто  генерує  тепло.  Ти  зійшов  на  найвищу  Вершину  свою,  вдихав  чисте  повітря  моїх  небес,  тепер  ти  маєш  спуститись  з  вершини  в  глибини  свої,  найтемніші  печери  самотності.  Відчути  себе  з  середини.  Хто  ти  зараз  і  ким  будеш  після,  це  ще  маєш  зрозуміти  ти.  Дорога  буде  тривалістю  у  Вічність,  але  як  і  мене,  ти  любиш  її,  то  ступай  стежками  пізнання.  Скільки  всього  і  всіх  трапиться  тобі,  стільки  будуть  вмовляти  звернути  та  лишитись  з  ними,  будуть  зваблювати  любов’ю.  Іди  від  них,  як  від  прокази,  бо  і  любов  їх  хвора  та  пагубна.  А  що  любов  для  самотнього?!  Не  один  раз  тебе  захочуть  убити,  не  воюй  з  ними,  вони  лише  паразити  на  землі  по  котрій  ти  ступаєш.  Не  витрачай  своїх  сил  надаремно,  бо  ворог  твій  близько,  ближче  ніж  ти  думаєш,  бо  ворог  твій  —  ти  сам.  
-  Тебе  я  також  маю  покинути?
-  Не  думай  про  мене.  Очистися  в  потоках  моїх.  Всю  кров  віддай  на  поталу  швидкоплинним  водам  і    серце  своє  зупини.  Нехай  бруд  змиють  крижані  води,  і  попіл  вже  твій  не  потрібен  тобі,  надто  довго  ти  носив  його  за  плечима.  А  я  лишусь  твоєю  вірною  подругою  і  я  буду  чекати  тебе  там.  А  тепер  рушай...
І  стихло  все...
“...я  буду  чекати  тебе  там”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373573
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.10.2012

Торt висотою до неба

Замерзати  під  теплими  пледами  осені,
Що  поробиш,  так  треба,  значить  скоро  морози.
А  поки  зливи  сповзають  по  зачісках  та  парасольках,
Так  треба,  нічого  не  треба  з  цим  діяти!

Я  пишу...я  стільки  листів  написала  і  в  цих  поштових  скриньках,
В  них  лише  холодні  звуки  твого  скандального  голосу  —  в  моїй  голові.
Пальці  вистукують  мотиви  азбуки  Морзе.
Хтось  наперед  знає,  чим  я  буду  псувати  папір.
Ну  доводиться  часто  писати,  доводиться  часто  вживати  холодні  дощі,
Щоб  зігнати  з  себе  гарячку,  і  її  в  унітаз,  разом  з  днями,
Ночі  лишу  на  вечерю,  чи  вечір  на  нічні  посиденьки.
Нічого  нового,  все  так  по  старому,  давно  стало  відомо,
До  чого,    у  кого  із  ким,  а  з  ким  ти?
Я  розповім,  проріжу  дірки  в  своїй  пам’яті,  нехай  витікають  спогади
Солодкими  медовими  ріками.  Невже  все  набридло  так?
Все  стало  на  місце,  на  місця,
Я  розкидана,  як  розкидаю  рядки  свої.
В  тобі  бездонність  —  блукаю  я,
Є  ще  що  пошукати.  
Цієї  осені,  надто  багато  справ  зроблено,
Ти  старшаєш,  я  лишаюсь  у  тому  ж  проміжку  часу
І  ріжу  його...з  кожним  днем  все  тупішають,
А  я  намагаюсь  вирватись,  я  намагаюсь  вирвати  всі  абзаци  твої,
Так  і  гоїться  все,  рани,  вірші,  листи,  звуки  музики,
Я  у  продірявленій  пам’яті.  
Дивний  лишається  найважливіший  день  осені,
Шум  поїдає  все  частіше  й  частіше  її  вечори.
Але  так  солодко  все  
І  торт  висотою  до  неба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368692
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.10.2012

Безсмертнеім’я

Просто  сьогодні  така  погода,  невчасна  і  навіть  непрохана
Гостя  стоїть  за  дверима,  її  не  чекали  і  вже  надовго.
На  порозі  обшарпані  речі  вітрами,  дощами,  засухами.
Мене  звати...  назавжди...навіть  радію,  що  гостя!

Все  починалось  з  простої  витримки.
Завтра,  сьогодні,  ночі  і  дні  пролітати  так  просто  не  вміють,
Вони  щось  таки  залишають,  наслідують  попередні,
Інколи  помирають  у  злиднях...
Граната  з  серця,  розриває  на  шмаття,  ганчір’я  чужі  сподівання...
В  мене  є  невтомне  бажання,  втрати  зір,  слух,
Щоб  не  чути,  не  бачити,  не  знати  —  хто  ви  такі.
З  чого  зроблені  твої  нутрощі?!
О,  невже!  Невже  такі,  як  у  всіх...
Невже,  все  що  робиш  лише  чужа,  колись,  також  копія.
Нутрощі  давай  викинем,  знайдемо  в  грудях  солодку  ваніль,
Будемо  пити  думки  розріджені  оцтом.
Ми  сьогодні  готуємо  кисло-солодку  витримку,
В  яку  намагались  потрапити  здається  кілька  десятиліть.  

...а  я  одягаюсь,  обв’язую  шию  шарфом
І  починаю  згадувати,
В  руках  тримати  живі  та  цілющі  спогади,
Цілувати  власні  губи,  
Відображення  в  серці  у  дзеркалі,
Перебинтовувати  рани  негоєні,
Все  тільки  розпочинається...
Я  люблю  тебе  Безсмертнеім’я!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365953
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.09.2012

Танцюй Лілі, танцюй

“Непотріб,  сміття,  знову  непотріб.  Навіщо  витрачати  час,  гроші  на  недієву  рекламу?!”  Жінка  повернулась  думками  до  перебирання  листів  на  робочому  столі.  Ранок  наповнював  кімнату,  яку  по  всім  її  параметрам,  можна  було  назвати  стиглою.  Вона  видавалась  досконалою,  пропорційною,  жодної  зайвої  дрібниці  і  навіть  нерозібрані  листи  та  людина  за  столом,  додавали  гармонійності,  впевненості  холодним  стінам.  
Ранковий  гомін  дітей  на  вулиці  не  давали  зосередитись  і  жінка  відпила  вже  холодного  чаю.  Зробивши  гримасу,  яка  видала,  що  чай  надто  гіркий,  вона  відставила  кружку  подалі  від  себе  і  далі  дивилась  на  листи.  Один  з  них  вона  відкрила  “Дорога  Лілі!  Ти  знаєш,  що  наші  відносини  зайшли  в  глухий  кут,  і  виходу  з  нього  немає.  Ти  найчарівніша  жінка,  яку  я  колись  зустрічав,  ти  втілення  чоловічих  мрій.  Але  робота  ґвалтує  тобі  мозок...”  -  Пoкидьок...  -  слова  жінки  обірвав  телефонний  дзвінок  і  вона  відкинувши  лист  в  сторону  здійняла  слухавку:
-  Так,  слухаю!
-  Міс  Поланскі,  Вас  просить  містер  Гофман.  -  Жінка  почувши  знайомий  голос  секретарки  звернула  увагу,  що  та  якась  схвильована.  Невже  її,  амбітну  дівчинку  з  великим  майбутнім,  з  такою  силою,  може  збентежити  якийсь  редактор?!  Пішов  довгий  гудок,  і  зрештою  перервався.
-  О,  міс  Лілі,  вітаю  Вас!  -  В  телефонній  слухавці  прозвучав  чоловічий  бас.
-  Так,  я  уважно  налаштована  вислухати.  Що  змусило  Вас  зателефонувати  в  такий  час?
-  В  мене  є  справа,  міс  Лілі.  Ви  пам’ятаєте  чоловіка,  котрий  лишився  живий  після  авіакатастрофи,  той  що  без  ніг,  ну  напевно  Ви  пам’ятаєте.  Мені  потрібне  з  ним  інтерв’ю.
-  Я  не  інтерв'юер...
-  Міс  Поланскі,  це  потрібно  зробити  Вам.  Адреса  та  телефон  у  Вашого  секретаря.  І  Лілі,  це  не  обговорюється.
«Як  приємно  розпочався  день»  -  подумала  жінка,  згрібши  всі  листи  у  смітник.
                                                         ***
…тобто  Ви  не  боролись  за  своє  життя?!  Ви  просто  вижили!  Це  така  «примха  долі»?!  –  Жінка  тримала  записну  книжку.  Ручкою,  щось  постійно  писала,  дивлячись  то  на  чоловіка,  то  на  блокнот.
-  Як  Вас  звуть?
-  Поланскі.  Я  представлялась.
-  Я  про  ім’я!  –  Чоловік  зневажливо  подивився  на  розгублену  жінку.
-  А,  Ви  про  це.  Моє  ім’я  Лілі  –  вона  посміхнулась  та  злегка  почервоніла.  Їй  стало  ніяково  через  свою  необачливість  і  щоб  відігнати  від  себе  цей  стан,  продовжила  –  Я  ще  хотіла  запитати…
-  Будь  ласка,  Лілі  в  мене  сьогодні  немає  настрою.  Ви  не  перша  хто  намагається  щось  вивідати  в  мене.  Давайте  завтра.  Повірте,  часу  Вам  вистачить.  Бувайте  Лілі  Поланскі  –  грубо  обірвавши  жінку,  чоловік  занурився  в  свої  думки,  Лілі  це  помітила,  важко  сказала  «До  завтра»  і  вийшла  з  кімнати.  
Вулицю  охопила  спека,  так  буває  перед  зливою,  але  небо  не  показувало  на  передвісника  дощу.  З  асфальту  піднімалась  стовпи  пилу  після  проїзду  кожного  автомобіля.  Люди  помітили,  що  вулиці  міста  не  прибирались  давно  і  не  їздить  машина  котра  б  скроплювала  палаючий  асфальт.  
Годинник  показував  18.00,  на  стільки  Лілі  домовилась  зустрітись  зі  своєю  подругою.  Через  неможливість  стояти  на  вулиці,  жінка  не  дочекавшись  подруги  зайшла  в  кафе.  Сівши  за  вільний  столик,  вона  дістала  з  сумки  сигарети  та  закурила.  Офіціантка  тим  часом  підійшла  з  кавою,  але  та  заперечила  і  попросила  чаю  з  молоком.  Через  п’ять  хвилин  замовлення  було  виконане  і  через  стільки  ж  вона  почула  знайомий  голос.
-  Привіт  Лі!  –  Жінка  з  ангельською  посмішкою  та  великим  животом,  який  здавалось  вибухне.    Так  дитина  всередині  хотіла  на  волю  та  по  майбутній  мамі  цього  не  можна  було  сказати.  Вона  була  напрочуд  жвава.  Постійно  у  доброму  гуморі  і  сяючими  очима.  Вагітність  їй  була  до  лиця.  Це  завжди  підмічала  Лілі,  коли  вони  були  разом,  а  та  у  свою  чергу  казала,  що  вагітність,  робить  жінку  неймовірною.
-  Привіт  вам  обом.
-  Я  не  здаюсь  надто  великою,  а  то  я  відчуваю,  що  дитина  ще  підросла.  Я  народжу  немовля  в  десять  кілограм  –  вона  весело  засміялась  і  помітила,  що  з  її  подругою,  щось  не  так  –  що  з  тобою,  ти  уособлення  краси  та  грації?!  Хто  привів  у  такий  стан  мою  дорогу  дівчинку?!  О-о-о,  ні,  невже?!  –  жінка  бачила,  як  на  обличчі  Лілі  простягається  печальна  усмішка  –  От,  наволоч!  Нічого,  Лі,  ми  знайдемо  тобі,  щось  пристойніше  ніж,  та  проститутка  ходяча!
-  Я  тебе  прошу,  не  треба  мені  нічого.  Пішов  ну  і  нехай,  не  радує  в  моєму  житті  його  присутність,  взагалі  чоловіча  присутність.  Я  помітила,  що  уявні  чоловіки  набагато  цікавіші.  –  Жінка  знову  посміхнулась,  але  вже  більш  радісно.
-  Значить  все.  Ніяких  чоловіків.
-  Ти  про  що?!  В  тебе  в  животі  майбутнє  цієї  ж  статі.  І  він  буде  виховуватись  тобою,  він  буде  надто  жіночний,  якщо  ти  не  знайдеш  чоловіка.
-  Я  знаю.  Мамочка  піде  на  полювання,  тільки  дай  я  народжу!  –  Відбулась  тривала  пауза.  -    Ех,  Лілі,  насправді  я  все  таки  дочекаюсь  коли  його  тато  повернеться.  Все  ж,  я  хочу,  щоб  це  сталось,  як  найшвидше.
-  Коли  він  повернеться?  Коли  ти  востаннє  з  ним  говорила?
-  Два  тижні  тому.  Він  повернеться  і  більше  не  стане  нічого  захищати,  крім  нас.
-  О,  Господи,  як  тобі  потрібен  чоловік.  Сподіваюся,  це  станеться  швидше,  я  про  його  приїзд.
-  А  в  тебе,  як  справи?  
-  Інтерв’ю  з  якимось  незрозумілим  дідуганом.  Вижив  після  авіакатастрофи.  Жахливий  старий.  Він  інвалід,  в  нього  немає  ніг  до  колін,  це  жахливо.  І  нахаба  рідкісна.  Але  мені  це  потрібно  зробити,  це  перша  сторінка  в  недільному  номері.
-  Ну  й  все,  візьмеш  інтерв’ю  і  з  кінцями.
                                                                 ***
-  Добридень,  містер  Вайс!  –  Жінка  зайшла  в  будинок  і  перед  нею  з’явився  чоловік  в  інвалідному  візку  –  Я  прийшла,  і  сьогодні  сподіваюсь  в  нас  буде  кращий  результат  ніж  вчора.
-  Сподівайтесь,  хто  ж  Вам  забороняє?!
В  будинку  було  прохолодно  і  це  заспокоювало  стурбовану  жінку.  Вона  знала,  що  це  важка  робота,  хоча  б  через  те,  що  цей  от  старий  пережив,  невідомо  що.  Скільки  катастроф  траплялось  на  його  шляху.  Кого  він  любив  і  кого  ненавидів.  Їй  доведеться  витягнути  максимально  більше  інформації.
-  Міс  Поланскі,  чому  ви  не  одружені?
-  Була.  Чоловік  попросив  розлучення.  Але  не  про  мене  зараз.  Розкажіть  свою  історію,  а  я  питань  задавати  не  буду,  хіба-що  із  цікавості  власної.  –  Жінка  посміхнулась  і  помітила,  як  чоловіку  це  сподобалось  «Можливо  таки  дійсно  сьогодні  буде  краще»  проговорила  про  себе  жінка.
-  Вам  багато,  що  відомо  із  різних  видань,  не  так?!
-  Я  тільки  знаю,  що  ви  вижили  після  аварії.  Все  інше  я  хочу  почути  від  Вас.
-  Лілі,  Ви  цікавий  журналіст  і  гарна  жінка.  Справа  в  тім,  що  нічого  цікавого  в  моєму  житті  не  сталось.  Ніяких  екстремальних  подій,  жодної  фантастичної  пригоди.  Я  простий  мешканець  цієї  планети,  цієї  країни,  але  я  знаю  трохи  більше  від  всіх  інших.  Доки  я  не  втратив  ноги,  все  було,  як  і  у  всіх.  Кохана  жінка,  мрії  про  майбутнє.  Я  ніколи  ні  про  кого  не  думав,  окрім  себе  і  це  штовхало  інколи  в  крайнощі,  інколи  я  стояв  на  одному  місці  роками.  До  мене  приходили  маса  журналюг.  Я  задавався  питаннями,  що  їм  розповідати.  І  розповідав.  Але  їх  цікавило  більше  моя  трагічна  історія  кохання,  ніж  історія  про  втрату  ніг.  Після  одного  я  нормально  жив,  після  іншого  я  не  можу  ходити.  Як  ви  думаєте,  де  більша  трагедія?!  
Жінка  слухала,  а  чоловік  невтомно  розповідав  про  свою  кохану,  про  те,  якою  вона  була  і  як  йому  доводилось  боротись  з  собою,  щоб  та  не  гнівалась.  Лілі  помітила,  що  історія  «кохання»  таки  більше  цікавіша,  хоча  і  менш  трагічна  ніж  історія  з  «ногами».  
-  А  що  Вас  тримало,  коли  Ви  знали,  що  99%  не  виживете  в  цій  катастрофі?
-  Ви  Лілі!  –  Він  посміхнувся  побачивши  здивування  на  обличчі  своєї  співрозмовниці  –  не  дивуйтесь,  саме  Ви,  і  всі  жінки  цієї  планети.  Я  знав,  що  якщо  я  виживу  то  завдячуватиму  вам.  Навіть,  якщо  моя  любов  принесла  мені  стільки  горя,  я  радий  і  цьому.  Чи  були  після  цього  в  мене  жінки?  Були  звісно  і  кожна  з  них,  це  неперевершене  диво.  Так-так  саме,  дивом  я  називаю  вас…  Вина?!
-  Дякую,  не  відмовлюсь.  –  Жінка  спостерігала,  як  вправно  чоловік,  якому  так  багато  років  і  який  не  в  змозі  ходити,  дістав  пляшку  старечого  вина  і  налив  в  бокал.
-  Цьому  вині  в  тричі  більше  ніж  мені  і  воно  тільки  краще.  З  людьми  відбувається  те  ж  саме.  Молодість  це  гра,  вона  як  шампанське.  Алкоголь  я  люблю  так  само,  як  і  жінок.  –  перервав  тему,  проковтнув  напій  і  продовжив.  –  Знаєте,  що  тільки  мене  завжди  гнітило?!  Потрібно  було  ставати  таким,  як  усі,  щоб  з  мене  не  зробили  злочинця.  Потрібно  було  пристосовувати  свій  характер,  якщо  я  мав  справу  з  якоюсь  спільнотою.  Але  і  це  я  пережив.  Дивлюсь  у  Ваші  очі,  і  розумію,  що  Ви  боретеся  з  цим  світом  і  будете,  ще  довго  оббивати  ноги  через  це.  Але  я  скажу  Вам,  не  боріться,  відійдіть  від  нього.  Станьте  осторонь  і  Ви  побачите  надзвичайні  речі.
Жінка  пила  вино  і  слухала,  як  цей  цинік,  котрий  вчора  вигнав  її,  сьогодні  відкривається.  Стало  вечоріти,  вона  увімкнула  світло,  чоловік  долив  ще  вина.  
-  Увімкніть  музику.  Приємно,  що  у  цьому  світі,  є  ще  музика.  Вона  робить  моє  життя  прекраснішим.  –  Почала  доноситись  легка  музика,  яка  чарувала  собою.  І  Лілі  помітила,  що  навіть  музика  у  цьому  домі,  схожа  на  жінку.  Що  ця  музика,  ще  більше  жінка  ніж  вона  сама.  Чоловік  дивився  на  постать,  яка  не  сідала.
-  Танцюй  Лілі,  танцюй…
                                                           ***
-  Це  чудово,  Лілі.  Це  просто  чудово.  Але  назва,  що  з  нею  таке?  Невже  нічого  кращого,  ти  -  «мозок»,  не  могла  придумати?  Завтра  ми  помістимо  статтю,  але  скинь  до  вечора  мені  назву.
Жінка  тримаючи  в  руках  телефонну  слухавку  чула,  як  вихваляють  її.  Але  це  не  вона.  Це  зовсім  не  вона.  Це  життя  його,  цього  чоловіка,  яким  вона  була  так  зачарована.  
Ранок  приніс  з  собою  газету.  Жінка  довго  вдивлялась  в  літери,  які  чорніли  на  папері  та  заголовок  її  роботи  «Танцюй  Лілі,  танцюй»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364067
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.09.2012

Запрошений

"Забыть  всё,  что  знаешь,  –  вот  что  нужно.  Всё,  что  якобы  знаешь  о  жизни,  о  любви  и  дружбе,  и  главное  —  о  нас  с  тобой."
                                                                                                                                                                                                                                       ...
“  -  Мені  здається,  що  є  щось  благородніше  за  життя…
-  Твоє?
-  Ні  –  дівчина  замовкла  і  простягла  руку  вперед,  показуючи  лінію  горизонту  –  ні,  не  моє.  Ось  подивись  туди,  там  де  вода  стикається  з  небом,  є  ще  щось.  Бувши  дитиною,  вважала  горизонт  іншим  світом,  недосяжним,  але  видимим.
-  Що  ти  там  бачила?
-  Життя…”

Дівчина  відкрила  очі,  але  через  декілька  секунд  знову  закрила.  Пахло  шоколадним  напоєм  і  корицею,  цей  аромат  наче  спускався  зі  стін,  сковзав  по  підлозі,  заглядав  у  старечі  вази,  а  потім  переключалось  на  людину.  Тіло  вбирало  солодкий  нектар.  Дівчина  легенько  лизнула  свою  руку  «Вона  має  зовсім  інший  смак…нажаль»  і  обличчя  заграло  посмішкою.
-  Смак  Вашої  руки  про  щось  нагадав?
-  Так,  вона  має  солоний  присмак,  хоча  і  пахне  зовсім  інакше.
-  Тобто  смак  котрий  Ви  відчули  нагадав  про  людину?
-  Ні,  про  час.  Про  час  проведений  в  оточенні  солоного  повітря.  -  Дівчина  задумалась  на  мить,  та  наче  повернувшись  гучно  промовила    -  Ми  продовжуємо?  –  Слова  з  губ  злетіли  різко  та  сердито,    в  поспіху.  Мозок  поринув  в  прострацію,  до  тих  подій,  котрі,  по  словам  лікарів  вплинули  негативно  на  її  життя.  Всі  були  впевнені,  що  з    вуст  дівчини  звучала  неправда,  не  до  кінця  історія  вірна.  Декотрі  вважали,  що  було  зґвалтування,  інші  замах  на  життя,  хоча  експертиза  показувала,  що  нічого  не  було,  але  експертизі  ніхто  не  вірив.  Так  сталось.
-  Це  було  близько  четвертої  ранку.  Я  хотіла  побачити  світанок,  мріяла  про  це  з  дитинства,  але  ніяк  не  доводилось,  а  тут  така  можливість…
«Ніч  була  на  грані  смерті,  плакала  зірками,  що  призводило  до  захоплюючої  краси.  Хвилі  пестили  піщаний  берег  та  інколи  торкались  босих  ніг.    Людина  придумала  магію  саме  в  такий  момент.  Зрештою  тут  збуваються  мрії,  тут  вони  і  народжуються.  Все  застило  в  спокої,  тільки  шум  води  не  давав  тиші  заполонити  простір.  Дівчина  не  думала  ні  про  що.  Думки  порозлітались  разом  зі  снами,  вона  відчувала  надію.  
-  Чекаєш  світанку?  –  Запитав  чоловік  увійшовши  в  її  спокій.  Не  дочекавшись  відповіді  він  запитав  знову  –  Можна  присісти?
-  Напевно...  але  для  чого?  –  Дівчина  не  поверталась,  не  дивилась  в  сторону  чоловіка.  Він  сів  біля  неї,  отруївши  повітря  медовим  ароматом.
-  Можеш  взяти  мій  светр  –  На  вулиці  справді,  не  було  тепло,  інколи  вітер  пронизував  тонку  тканину  її  сорочки.  Дівчина  кивнула  головою,  светр  був  накинутий  на  худі  плечі.  Вони  мовчали.  Чоловік  непомітно  брав  у  роки  пісок  і  висипав  назад.  Часу  ніхто  не  рахував,  але  мовчання  було  тривалим  і  перервалось  легкими  коливаннями  слів.
-  Навіщо  ти  тут?  –  Опустивши  голову  промовила  дівчина.  Чоловік  мав  би  відповісти,  та  її  слова  були  колисковою,  але  не  для  сну.  Зібравшись  з  думками,  він  взяв  тендітну  руку.
-  Поговорити.  –  Відчув  погляд    яскравих  очей,  вони,  як  і  вода  виблискували  на  фоні  нічного  неба.  
-  Про  що?
-  Про  тебе.  –  Погляд  став  суворіший  і  допитливий,  вона  хотіла  розгледіти  знайоме  обличчя.  Чоловік  був  незнайомцем  з  посередньою  зовнішністю,  але  та  зовнішність  тримала  її  погляд.  Щось  не  відпускала  і  відчувала,  що  він  знає  її,  знає  її  нутро.  І  якщо  вона  зараз  встане  та  піде,  то  втратить  щось  важливе,  але  що...
-  Я  не  знаю,  про  що  говорити  з  незнайомцем    -  отямившись  від  дивної  відповіді,  сказала  дівчина.
-  Я  спостерігав  за  тобою.
-  Ти  хочеш  мене  налякати?
-  Ні,  зовсім  ні.  Я  хотів  задати  питання,  поговорити,  -  пауза  була  недоречною,  та    чоловік  помітив,  що  дівчина  чекає  на  питання,  -  чому  ти  не  отримуєш  насолоди  від  світських  забавлянок?
-  Що  це  означає?  -  Вона  очікувала  зовсім  не  цього.  Те  що  вона  тут,  коли  її  однолітки,  загалом  всі  лишаються  поза  межами  її  розуміння  “життя”
-  Хіба  ти  не  вважаєш,  що  плотські  задоволення  призводять  до  деградації  мозку?  –  Чоловік  звернув  увагу,  що  дівчина  трохи  втратила  той  спокій  і  стала  більш  впевненіше  сидіти.
-  Важливо,  що  я  вважаю!?  Впевнена,  що  відмова  від  солоду  життєвого,  будь-якого  роду,  призводить  до  злості.  Когось  це  вбиває,  комусь  додає  сили,  чи  відкриває  очі,  як  бажаєте?!
-  Відмовся  від  світанку…
Вони  ще  довго  говорили  про  життя,  про  людей,  про  кохання,  дружбу.  Дівчина  в  одну  мить  помітила,  що  ці  банальні  теми,  котрі  вона  завжди  відкладала  на  потім  потребують  чималої  уваги.  Все  що  було  сказано  чоловіком,  створило  гармидер  у  її  голові.  Вона  розуміла,  що  все  що  він  говорить,  це  те,  про  що  вона    ніколи  не  говорила,  але  так  хотіла.  “Чому  йому  це  так  легко  вдається,  хто  він,  навіщо  мені?”  Питання  роїлись  в  голові  сполоханими  бджолами.
Ніч  дійшла  до  спотворення.  От-от  і  сонце  пустить  своє  проміння  і  зігріватиме  поверхні  землі,  води.  Чоловік  зав’язав  очі  дівчини  стрічкою»
-  Це  все?  –  Запитав  лікар,  котрий  сидів  навпроти  дівчини.  Його  чоло  було  опущене.  Він  неодноразово  чув  цю  історію  і  знав,  що  на  цьому  етапі,  все  переривається.  –  Чому  ти  не  розповідаєш  далі.
-  Я  розповідала,  хвилин  десять  тому,  і  навіщо  це,  ми  більше  ніколи  не  зустрічались...
-  Та  скільки  можна?!  -  Знервовано  сказав  лікар  і  встав  зі  свого  місця.  -  Тебе  відправили  сюди  для  того,  щоб  спеціалісти  надали  допомогу.  Ти  хотіла  скінчити  життя  самогубством,  ти  з  усмішкою  на  обличчі  дивишся  на  мерців.  Діто,  я  хочу  тобі  допомогти.
Дівчина  мовчала  і  дивилась  на  лікаря.  Ще  трохи  і  в  нього  була  б  паніка.  Але  він  стримував  себе.  Тримав  то  кружку  з  шоколадним  напоєм,  то  сильно  здавлював  спинку  крісла.  
-  Я  не  хотіла  помирати.  Я  навіть  знаю,  що  ви  ніколи  мене  не  зрозумієте.  Але    я    не  хочу  вашого  розуміння…і  допомоги...
В  двері  зайшли  санітари,  та  вивели  дівчину  в  довгий  білий  коридор.  За  ними  вийшов  лікар.  На  столі  в  кабінеті  він  лишив  свої  записи  з  поставленим  діагнозом  «Нервові  розлади,  соціопатія,  суїцидальні  схильності,  маніакальна  шизофренія…».
***
Листоноша  приносив  листи  о  восьмій  ранку.  Кожного  дня  вона  бачила  знайомі  почерки  руки  мами,  сестри  інших  родичів.  Рахунки  за  житло,  електроенергію.  Та  інколи  був  лист  без  зворотної  адреси  з  її  іменем,  який  вона  спалювала  у  вогні.  «Нехай  папір  стає  попелом,  помирає  і  потрапляє  в  рай,  слова  назавжди  вкарбуються  в  пам’яті…Дорога  моя  дівчинко!...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360571
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.08.2012

Для Евы Зиг…Летаем

(вибач,  дещо  тут  тільки  натхнення  з  А.К.  для  тебе)

Мы  даже  с  тобой  не  ангелы,  парень.
У  нас  ничего  общего  с  ними,
Мы  со  вчера  пишем  больные  стихи,
И  давимся  сказочной  былью.
А  также  если  летали,  
Мы  не  ангелы,  парень....................................

Мы  не  ангелы,  крошка...
Нет  никакой  потребности  спать  в  перьях,
Что  бы  быть  похожими  на  них...
Мы  же  другие...  
Летаем  по  небу,  спим  в  сутки...даже  сутки  не  спим
И  верим  в  то  что  давно,  сотни  раз,
Глаза  вглатывали...Мы  смотрим  на  жизнь,
Через  окно  мыслей  писателей,
Мы  не  ставим  себе  цели  искать  мир,
Если  он  перед  нами,  карты  все  прочь...
Мы  не  верим  в  уважение,  дружбу,  любовь,
Мы  даже  веру  пронзили  собою,
Она  верить  в  себя  перестала,  теперь  верит  в  нас,
Но  мы  же  не  ангелы,  Ева.
Кому  тогда  мы  нужны?
У  кого  то  семья,  ребенок,  друзья,  помада,
сковородки,  кастрюли,  деньги,
Что  там  еще,  подскажи?
Та  в  конце  концов,
Мы  никому  не  нужны...
У  нас  свое  понимание  нужности,
Ведь  мы  не  ангелы,  И...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356652
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 11.08.2012

Уривок з життя музики…

Cтрасть  к  музыке  сама  по  себе  является  признанием.  О  незнакомце,  который  предается  этой  страсти,  мы  узнаем  больше,  чем  о  человеке,  с  которым  мы  общаемся  каждый  день,  но  который  не  чувствует  музыку.
                                                                                                                                                                                             Эмиль  Мишель  Чоран.

Йому  було  п’ятдесят  чотири    з  того  моменту,  коли  жінка  все  таки  випустила  його  з  свого  лона.  За  ці  роки  жодного  разу  він  не  думав  про  смерть,  як  про  велику  трагедію.  За  словами  одного  філософа  потрібно  було  «померти  вчасно»  і  чоловік  впевнено  чекав  на  цей  час.  Не  прогавити  б  його,  а  все  зайве  помре  разом  з  ним.  Тепер  коли  він  лишився  сам  зі  своєю  самотністю,  мало  спав,  майже  не  вживав  їжі,  тільки  кожного  дня  випивав  терпкого  техаського  віскі,  лиш    для  того,  щоб  не  забути  смак  піку  своєї  кар’єри.  Саме  тоді  він  познайомився  з  цим  напоєм  і  саме  тоді  зрозумів,  що  одним  з  геніальних  людей,  був  творець  цієї  божественної  рідини.  І  повторював  в  своїй  голові,  що  це  зовсім  не  «замилювання  очей»,  пити,  щоб  забути  про  свою  теперішню  безпорадність,  самотність,  головне  про  самотність.  
Вони  жили  троє:  людина,  самотність  і  музика.  Ніколи  ніхто  з  один  одним  не  сперечався,  не  бунтував,  не  влаштовував  скандальних  сцен.  Все  пливло  за  течією,  до  моменту  «померти  вчасно».  Чоловік  був  видатним  музикантом  свого  часу,  котрий  кинув  свою  кар’єру  після  смерті  дружини  та  доньки.  Але  музику  він  годував  приходячи  на  головну  вулицю  міста  та  граючи  на  своїй  скрипці.  Це  можна  сказати  все,  що  лишилось  з  його  попереднього  життя,  але  ще  спогади.  Саме  вони  не  давали  жити  спокійно.  Музика,  була  задоволена,  адже  в  цих  майстерних  руках  почувала  себе  собою.  Самотність  також  ніколи  не  гнівалась  і  не  гнівала  свого  господаря.  Вона  лишалась  його  вірною  товаришкою,  з    якою  він  постій  вів  миле  спілкування.  
Одного  дня  йдучи  знайомою  вулицею,  в  мішкуватому  вбранні  сірого  кольору,  тільки  фіолетовий  шарф  вирізняв  його  і  гучно  кричав  своєю  яскравістю,  відчув  знайомий  аромат  кави  і  зайшов  у  кав’ярню,  яка  тільки  відчинила  свої  двері.  
Чоловік  сів  в  глибині  залу,  де  ще  не  були  запалені  свічі  і  не  увімкнене  світло.  В  іншому  кінці  приміщення  горів  камін,  що  додав  інтер’єру  домашнього  затишку,  хоча  загалом  був  надто  громісткий.  Підійшла  офіціантка,  принесла  гарячого,  темного  напою.  Чоловік  ковтнув  каву  і  пірнув  у  роздуми  про  музику.  Де  вона  зараз,  коли  не  з  ним,  хто  торкається  її  своїми  пальцями?  Чи  така  ж  висока  та  неземна  лишається  і  без  його  присутності?  Він  любив  її,  ніжно  та  пристрасно,  як  любив  свою  дружину,  трепетно  та  турботливо,  як  любив  свою  доньку.  Все  починалось  з  музики  і  все  нею  завершувалось.  Це  було  його  життя.  Чоловік  зупинив  свої  думки  і  зрозумів,  що  час  іти.  Залишивши  гроші  на  столику,  взяв  у  руки  скрипку  і  тихо  покинув  привітну  та  теплу  кав’ярню.
На  вулиці  було  досить  холодно.  Осінь  показувала  свій  характер  тим,  хто  ще  лишався  з  теплом  на  «ти».  Місто  поволі  починало  пустіти  і  поринати  у  золоті  обійми.  «Скоро  зима»  -  подумав  чоловік  і  витягнув  з  футляру  скрипку.  Вулицею  розлетілась  маса  різноманітних  звуків  і  в  поєднанні  вони  створювали    музику.  Вона  була  холодною,  як  і  день.  Музикант  хотів  передати  всю  красу  швидкоплинної  осені,  всю  велич  та  багатство  найчарівнішої  пори  року.  Все  чого  прагнуло  його  єство,  чути  і  відчувати,  як  з-під  його  рук  народжується  краса.  
Разом  з  нотами  розлітались  і  секунди.  Час  не  слухав  нікого  і  нічого.  Так  і  минали  година  за  годиною.  Почало  сутеніти,  як  чоловік  побачив  дівчинку,  яка  стояла  біля  нього.  ЇЇ  щічки  були  також  яскраво-червоного  кольору,  як  і  пальто  в  яке  вона  була  одягнена,  та  по  ній  не  можна  було  сказати,  що  вона  змерзла.  Діти  загалом,  сприймають  холод,  спеку  зовсім  по  іншому.  Скрипаль  продовжував  свою  гру,  не  зупинявся,  бо  бачив  наскільки  глибоко  проймає  дівчинку  музика.  Її  очі  сяяли  неземним  блиском.  Вона  була  для  нього  ангелом  серед  цієї  сірості  та  буденності.  
Її  присутність  стала  для  нього  невід’ємною  частиною  дня.  Дівчинка  приходила,  і  слухала.  Щоб  вона  не  втомлювалась,  музикант  брав  з  собою  стілець.    Інколи  чоловік  бачив  жінку  котра  забирала  дівчинку,  інколи  вона  йшла  сама.  Він  не  смів  з  нею  заговорити,  боявся,  що  більше  не  побачить  її.  Їхнє  спілкування  закінчувалось  обміном  посмішок.  Чоловік  відчував,  як  повертає  до  життя  його  це  маленьке  створіння.  
Настав  день,  якого  він  боявся  найбільше  –  вона  не  прийшла.  «Напевно  її  не  відпустили,  бо  холодно»,  заспокоював  свою  тривогу.  Так  минув  тиждень,  дівчинка  не  приходила.  Але  він  невтомно  носив  з  собою  стілець,  бо  сподівання  були  сильніші  ніж    правда.  Чоловік  не  грав,  приходячи,  він  ставив  стілець,  сідав.  В  таких  очікуваннях  минали  дні.  
-  Я  хворіла.  –  Промовила  дівчинка,  підійшовши  до  музиканта.  –  Чому  ви  не  граєте,і  сумуєте?  Музика  це  насолода,  гірка,  солодка,  але  насолода.  –  Чоловік  не  відповідав.  Дівчинка  дістала  свою  скрипку  і  почала  грати.  Її  гра  була  неймовірною,  музика  проникала  у  кожен  закуток,  не  тільки  вулиці,  але  всього  тіла.  Він  також  взяв  інструмент  і  доповнив  своєю  мелодією…  «Ось  цей  момент»  подумав    чоловік  і  закрив  від  задоволення  очі.
                                                                                                                       ***
Час  далі  лишався  невпинним  незважаючи  ні  на  що.  Хтось  каже,  що  він  зупинений  тільки  на  цвинтарі.  Там  час  діє  тільки  на  квіти,  котрі  в’януть,  змінюються  і  знову  в’януть.
-  Дивись,  завтра  15-тирічна  дівчинка  дає  сольний  концерт  для  скрипки.  –  Сказала  дівчина  до  молодого  хлопця,  тримаючи  його  за  руку  і  розглядаючи  в  темряві  афішу.  Через  декілька  секунд  пара  зникла  у  вечорі.  Лишилась  тільки    освічена  афіша,  на  котрій  було  зображено  дівчинку  з  скрипкою  у  руках  та  надпис  «Музика  –  вічна  насолода».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356470
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.08.2012

Momento in August

Я  хочу  бачити  тебе  з  поголеним  підборіддям  серед  пейзажів  Моне,
Який  буде  малювати  твої  руки  і  поголене  підборіддя.  
Навіть  його  думки  перетворилися  в  порох,  але  він  повстане
І  буде  невпинно  пензлем  по  твоєму  підборіддю,
А  я  язиком  по  фарбі  і  дивитись  на  тебе  його  ж  очима.
Я  хочу  бачити  тебе  з  поголеним  підборіддям  серед  катастрофи  Далі,
Серед  снів,  світів  і  моїх  власних  творчих  пороків,
Все,  що  я  називаю  мистецтвом,  стоїть  посеред  обриву,
Або  падає  в  канали  із  гниллю,  або  летить  за  кордони  і  межі.
Я  на  межі.
Хочу  ліпити  тебе  руками,  тілом,  щоб  ти  був  схожий  на  мене
На  «бійця  за  свободу»  рук  Мікеланджело.  Серпневий  мій  трунок!
Обпиватись  тобою  водами  Мертвого  моря  і  засипати  серце  солями.
Де  Любов,  де  її  чари  й  снодійне?  Чому  не  приходить  відсвяткувати?
У  нас  перемоги  над  живими,  мертві  вічно  живуть,  живі  навіть  жити  не  вміють.
А  я  далі  солями  серце  роздираю  і  стікає,  скапує  і  плаче  Любов!
Сльози  лише  підсолоджують,  я  буду  ковтати  засіб  від  смерті,
Тепер  нам  не  вмерти,  не  жити.  Ми  самі  собі  належим.
Так  як  Греція  лишила  тільки  трагедію,  
Я  лишаю  тебе,  як  історію!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355822
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.08.2012

З вічним поверненням

За  що  я  люблю,  Літо?  За  неймовірну  його  любов  до  мене.  За  знання  собі  ціни,  бо  Літо  знає  собі  ціну.  Адже  так  хоче  воно,  щоб  ним  захоплювались,  розглядали,  як  картини  Далі  і  не  розуміли,  так  хоче  Літо.  І  я  хочу  його  з  усіма  зухвалостями  та  егоїзмом.  Зсередини  хочу  бачити  та  відчувати  всі  його  почуття,  коли  спалює  та  спопеляє.  За  що  я  люблю  Літо?  За  те,  що  кожного  дня  я  дивлюсь  на  світ  очима  Сонця,  зрячими  очима.  І  я  бачу.  Це  час  творити,  руйнувати,  знаходити,  використовувати.  Час  великого  початку.
За  що  я  люблю,  Осінь?  Хіба  не  за  ніжність  і  трепет  до  душі  моєї?  Не  за  солодкі  нектари  для  збудування  мого?  Не  настільки  гарна,  не  витончена,  але  тим  не  менш  чаруюча  та  до  божевілля...  Я  люблю  тебе  Осінь  за  роздуми  та  велич  мудрості  твоєї.  Ти  даєш  час  для  мене.  Час  пізнання.
За  що  я  люблю  тебе,  Зима?  Тиха  й  бездоганна  ти  підкрадаєшся  непомітно  своїми  морозами.  Бездонна  у  своєму  спокої.  Ти  тиша  в  мені,  та  вона  лишається  постійно,  але  тільки  тоді  тиша  стає  собою,  коли  вона  стає  самотністю,  коли  приходиш  ти,  моя  вірна  Зима.  Ти  зваблива,  сповнена  нічними  оргазмами  та  теплом,  вогнем  та  відпочинком  сповнена  ти.  І  за  це  люблю  тебе.  Час  ти  даєш  для  відпочинку.  Час  спокою.
Чи  люблю  я  Весну?  Ні!  Коли  лунають  роздуми,  що  вона  саме  те,  з  чого  все  починається,  вона  плодоносна.  Вона  приносить  плід,  я  руйную  таку  віру.  Весна  приносить  тільки  бруд  та  талі  сніги.
І  я  знайду  його,  сповненого  вічним  поверненням,  сповненого  Літом,  Осінню,  Зимою  і  навіть  Весна  буде  в  ньому.  Але  якщо  земля,  ще  не  відчула  кроків  і  не  здивувалась  їм,  тоді  я  створю  його!  


Вони  писали  занадто  багато  і  гучно  ковтали  слова  свої,
Вони  вміли  брехати,  як  брешуть  тільки  поети  і  вірити,
Вони  вправно  долали  життя  своє  серед  літер,
І  кожного  дня  різали  горло  Любові  лезом  паперу,
І  воскрешали  її,  знов  вбивали  і  пестили  руками  брудними.

Все  з  чим  тобі  прийдеться  зіткнутись,  загоїться  шрамами.
Зими  холодні  дадуть  тобі  право  на  власне  тепло,
Вони  знають  наскільки  важливо  дожити  до  завтра,
А  в  завтра  нове  життя!  
Ти  знаєш,  що  буде  про  тебе  багато  написано  фальші,
Поки  будеш  намагатися  вірити  у  Весну.  
А  ти  йди  від  них,  від  їх  пера  чорнильного,  вони  не  поети,
Але  брешуть  так  само  багато,  Літу  віддай  все.
Воно  щасливе,  нещадне  вб’є  і  спалить,
Навіть  те,  що  час  не  зміг  зіпсувати.  
А  там  не  помітиш,  як  Осінь  в  дарунок  себе  несе...

За  що  я  люблю  Тебе?  Саме  за  це...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348886
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.07.2012

Молоко немовляті

Все  до  місця  одного  йде:  все  постало  із  пороху,  і  вернеться  все  знов  до  пороху…
                                                                                                                                                                                         Екклезіяст  3:20
........................................................................................................

Дитя  есть  невинность  и  забвение,  новое  начинание,  игра,  самокатящееся  колесо,  начальное  движение,  святое  слово  утверждения.
                                                                                                                                                                                                 Ф.  Ницше
_______________________________________________________________

Від  тебе  лишаться  тільки  літери,  нотатки,
Чорнильні  лінії  заломлені  в  серце.  
Я  пам’ятаю  тебе…
Пам’ятаю  всі  дати  твого  народження,
Ти  так  часто  прокидався  дитиною  безіменною,
Щоб  ставити  масу  питань  собі…творити  кожен  день  по  своєму,
Лаяти  суб’єктивну  істину,  розрізати  її  перед  сотнями  пар  очей,
Які  бачили  лише  деталь,  а  не  істоту  живу,
Не  важливо,  довершену,  ні.  
Вона  ніколи  не  пролила  по  собі  сльози,
Знала,  що  прийде  нова,  виношена  немовлям,
Неприйнятна,  амбітна  з  гарячкою  у  очах…
Так,  вона  лишиться  допоки  ти  її  оскаржиш  і  прокинешся  знову…

Я  буду  тебе  годувати  власними  водами,
Тверезо-холодними  і  пити  з  тобою  із  одного  джерела.
Поки  тут,  поки  кожне  сонце,  кожна  земля  –  нова,
Простягається  тілом  мапами  і  кожна  артерія,  знає  куди  впадає  вона.
Сьогодні  це  так  по  новому,
Сьогодні  початок  голосистих  вигуків  у  собі
(почути  себе  самого  й  побачити,  не  загубити,  не  втратити).
Серед  червоно-сліпучого  кольору  маків,  є  ще  зима.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339362
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.05.2012

Початок Вічності!

-  Надто  тихо?!
-  Як  завжди!
...

(Ти  випадково  живий  і  в  випадкових  контрастах,  
Лишаєшся  тільки  випадком.  
Не  емоційно  все...Без  феєрії...Без  глядачів
Саме  те...)

На  що  Антарктида  схожа  коли  я  сплю?
Чи  відчуваю  той  самий  спокій  без  центру  Всесвіту?
Мені  трохи  обридло  перебирати  цілями,  обирати  мету,
І  розвіювати  все  за  арктичними  зимами,
Але  це  не  кінець...
Треба  вишити  на  тобі  візерунок  холодом,
Ти  будеш  носити  його  навіть  коли  стомишся.
Він  не  вірить  у  нас,  він  лиш  загартовує,
Тому  там  де  починається  Творчість  закінчується  усе
Й  спраглим  голосом,  вереском,  слізьми  запрошує,
І  тут  можеш  ставити  оклики,  крапки,  зв’язувати...
Кінець  це...
Ти  народився  дивною  дитиною  спокою,
Розіткані  нутрощі  (полярним  сяйвом  гояться),
Вона  гордо  ступає  кроки  народивши,  як  завжди  єдиного,
Дає  на  виховання  Самотності.
...  а  в  Атлантиці  помирають  дощі!
Початок...
Твоє  друге  народження!
...
-  Тиша!
-  Так!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334873
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.05.2012

Тільки так [буває]

Найтемніший  період  [буває...

Починаю  розрізати  вени  своїх  меркантильних  ілюзій,
Чекаю  останньої  краплі  вологи,  котра  дечим  схожа  на  кров.
Витікає  все.  Мій  джокер  граєм  з  тобою  в  покер  на  мрії,
Хоча  можеш  забрати  собі  —  тепер  я  волію  жити!
Заварюю  чай  із  власних  думок,  буду  з  тобою  пити,
Буду  випивати  кожен  твій  погляд,  мій  джокер  —  ти  належиш  мені,
Не  лий  сльози.  На  моєму  шляху  для  тебе  місця  немає,  тільки  —  я,
Мої  і  парадні,  і  задні  двері  закриті.  
Пахне  трояндами  та  шоколадом,  легкі  відбитки  роси,
Відчинені  вікна  у  завтра,  холоне  ранок  із  кавою,
Вона  лишиться  чекати  вечора  (хтось  кричав,  що  такого  не  можна  робити)
Значить  потрібно  обов’язково  спробувати,  якщо  долунало  звуками.
Відтак  слова  б’ються  в  груди  серцем  і  хочуть  жити,
Мій  джокер,  ти  як  завжди  козирний  туз.
Говори  мені  тільки  те  в  що  ти  віриш,  значить  —  мовчи
Це  має  приємний  запах,  як  троянди  і  шоколад!

...буває]  перед  яскравим  світанком!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331398
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.04.2012

тримає (Буде все!)

...буває  раз  на  все  життя...

Буде  все...крила,  літаки,
Погляди  сумні,  при  зустрічі  щасливі,
Громадські  туалети,  чуже  вино  і  сльози,  знов  вино...
Буде  все...будеш  ти  і  я,
Пересічні  люди,  преса,  ранки...
Нам  треба  зупинитись  тут,
І  в  цих  пастельних  кольорах  отримати  засмагу,
Обгоріти,  перестати  бігти,  торкнутись  хоча  б  раз...
Буде  все...неспокійні  сни  ціловані  холодним  простирадлом,
І  ти,  і  я  —  музика  жива,
Омита  цілющими  дощами  —  як  вона?
Ти  знаєш  краще  —  як  вона...
Приглушена,  як  завжди,  як  і  вчора,  і  сьогодні  (завтра  —  ні)
Малюю  силует  помахом  руки,
Повітря  відчуває  мою  віру  в  те,  що  —  “ти”
Вбирає  кольори.  Зникає  він...
Буде  все...зникаєш  ти...
Гудки,  квитки,  зустрічі  й  знов  прощання...
Тримаєш  руки,  подумки,  але  тримаєш...
Потяг  робить  кругообіг  днів,
-  Я  тут,  ти  ж  відчуваєш...і  сипле  сніг,
В  очах  вогонь,  по  щокам  вино  і  сіль...
Буде  все...і  ти,  і  я
Календарі  —  не  вірні  ні  літу,  ні  зимі!
Та  все  не  те.
Музика  мовчить,  чекає...
Зникає  силует...
І  лиш  вона  лишається  між  нами...
...буде  все...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330356
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.04.2012

…V пределах безмириЯ…

Оставить  бы  море  в  тебе,
Наполнить,  глубоко,  мир  Везувием.
До  пределов  твоего  вдохновения    
Выпивать  каждый  миг,  пьянея  от  радости.
Знать  бы  дорогу  к  вечности,
Перелистать,  перемыть  ее  прошлое
И  найти  там  далеко  в  сердце  Эйфеля,
Что  оставил  он………………
А  во  французских  булочках  есть  неизменная  истина,
Так  как  в  берегах,  которые    самый  большой  корабль  оставил  не  тронутыми,
В  тебе  есть  сходство  и  с  истиной,  и  с  кораблем,
Да  и  с  вечностью,  как  без  нее……….
Была  бы  смерть,  вместе  б  умерли,
Был  бы  дождь,  презирали  горячее  солнце  –  ведь,  да?
Но  давай  оставим  все…успевая  улавливать  миг,  
Вытеснение  трусости  –  силою,
Как  красноречиво  молчанье  ворует  слова,
Как  вяжется  бантик,  на  косичках  у  маленькой  девочки,
Как  он  остается  у  мальчика  на  руках,
Как  мастерски  сон  наполняет  уставшие,  дневные  глаза,
Засыпает  все…………………..
Оставь  море  в  себе,
А  я  наполню  твой  мир  Везувием,
Может  глупо  искать  свободу  везде,
Но  я  дальше  ищу,
Доверяя  и  веря  тебе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326423
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 30.03.2012

Без випадковостей (не)

Коли  пройде  останній  гість,
Ми  зустрінемо  на  вокзалі  час,  він  зібрався  їхати  у  
Завтра  лежать  наші  зруйновані  стіни…
Берлін.
--------------------------------------------------------------------------

Належить  вдягати  зимовий  одяг,  коли  обморожує  тіло,
Цілувати  обвітрені  губи,  бережно  і  випадково,
Кусаючи  вістря  ножа,  порізати  мову  і  тільки  тоді  говорити,
Мовчати,  жити,  лишатись  в  історіях  придуманих,  нафантазованих,
Мертвих,  живих  в  майбутньому  перефразованих,
Змінених,  складно-читабельних.
Я  кажу,  що  вони  не  правильні,  не  мають  рації,
Але  лишають  реальності,  щоб  про  неї  замислитись.

Немає  випадкових  зустрічей,  
Значить  потрібно  було,  щоб  зустрілись,
На  годину,  секунду  і  навіть  шістдесят  п’ять:
«-  Ексклюзивно!  Не  продається»,
Білі  стяги  лишають  тим  хто  не  чекає  нічого,
А  мені  потрібні  трофеї,  тому  і  війна,  тому  «-  Я  за  неї!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317921
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.02.2012

_з ЛАГУЗ_"Роздвоєння…Жизни (із записів-писем) "

Re:  Моя  дволика  співучаснице,
Я  вкотре  намагаюсь  від  тебе  читати  листи,
Бачу  як  ти  виросла  відтоді,
Як  востаннє  тобі  писала  –  тепер  мої  руки,
Крики  у  тілі  від  болів…говорять  за  мене,
І  не  важливо,  що  говорила  –  ти,
А  як  ти  все  говорила  своїми  губами,
Згадувати  все  стало  для  мене  звичкою,
Істеричною  правдою,  що  тільки  спогади,
Здогади  –  де  ти  є,  з  ким  ти  спиш,
Яка  наволоч  тебе  нервує,  а  з  якою  ти…
Писала  мені,  пишеш  досі…
З  тим  же  відчуттям,  що  ти  все  мені  розповіла…

Re:  Re:  Ощущение  будто  я  все  тебе  рассказала
Ты  сипела  от  боли
Потом  страдала  похмельем
Я  хочу  тебя  рядом
Чтоб  тошнило  от  бьющей  в  пах  крови
В  туалетах  вокзалов  и  бруклинских  пиццерий
Трогать  тонкие  бедра  под  мешковатой  юбкой
Отпусти…………………………………………
Я  крошу  негативы  твоих  неоконченных  писем
-  Сори  ай  донт  спик  (точка)
К  чертям  опустевший  Нью-Йорк
Я  сейчас  почитаю  что-то  из  детской  Библии
Там  должна  же  найтись  хоть  какая-нибудь  любовь
Ты  бери  все  моё.  Я  феникс
Я  уже  восставала  из  пепла  и  рвала  на  себе  пакеты
Черного  полиэтилена
Только  этот  раз  -  слишком  фо  рил
В  пику  вязкой  миражности  мира
Даже  рваные  шторы  на  окнах  хостела
Которые  ты  не  взлюбила  -
О  тебе

Re:  Re:  Re:  І  після  цього,  зриваю  з  себе  всі  свої  картонні,
Дорогоцінні  і  лишаюсь  оголена…
Перед  тобою  і  твоїми  словами,
А  вони  мені  скальпелем,  як  медицина  в  магії,
Як  магія  медицину  ґвалтує,
Як  я  своє  тіло,  свій  мозок…
А  може  ти  все  ж  перестанеш,  жити  в  мені,
І  без  мене…
Арена  заповнена  кріслами  і  людьми…
Я  сьогодні  твій  джокер,
Статевий  інфаркт  твого  серця…
Пиши  мені  далі,
Поки  я  збираюся  вмерти…

Re:  Re:  Re:  Re:  Мои  альвеолы  паразитируют  на  твоих
Мы  слиплись  легкими,  но  даже  так
Сложно  дышать
Ты  вспомни,  бейби,  разве  казалась  короче
Со  дня  нашей  встречи  хотя  бы  одна  зима?
Зато  я  пишу  стихи.  Только  все  не  тебе
Вместо  бутылок  роняю  в  Атлантику  пластик  стаканов
Как  оказалось  есть  миллионы  вещей
В  которых
C  кем-то  одним  навсегда  совпадаешь
Эмпайр-стейт-билдинг  торчит  в  моем  небе  иглой
Упасть  бы
Тогда
Обнявшись
Со  смотровой
Я  слегка  повредилась  жизнью.  Сильно  умом
Ты  пиши  мне.  Пока  я  решусь
Умереть  за  тобой

Без  теми:  і  навіть,  якщо  не  наважишся,
Життя  не  змогло  розлучити,
Чому  Ін  і  Ян  придумали,  що  смерть  зможе?
А  ми  назавжди  з  тобою  зостанемось,
Назавжди  зостанемось  жити!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311060
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.02.2012

Безмовне все…ще не…

(S.O.)  Сколько    лет    они    носятся    за    мной    по    миру,    столько    же    я    болен.    Столько    же    я    вынужден    скрываться,    жить    ночами.    Ты    сам    вчера    согласился    со    мной,    что    рецепт    здоровья    нужно    обессмертить,    нужно    его    увековечить,    чтобы    и    будущее    могло    использовать    его.    Разве    нет?    
____________________________________________________________________

Щоб  зрозуміти  свою  роль,  вона  повільно,  пронизуючи  поглядом  тіло  і  встромляючи  його  в  спинки  крісел…щоб  зрозуміти  свою  роль,  вона  зійшла  зі  сцени…
...........................................................................................................


Твій  цинізм  сьогодні  у  моді,  спить  на  якихось  небесних  лаврах,
Тут  йому  віддають  честь  і  хвалу,  приймають  дозами,  кокаїно-дорогами.
А  в  Раю  сьогодні  холодно,  вітер  приніс  деяку  кількість  непрочитаних  листів,
Від  флуду  нудить  і  чим  ближче  –  у  горлі  стоїть  згусток,
Нудних  загадок,  таємниць  вже  відкритих  та  заважають  жити,
Зашивають  мені  губи,  говорю  надто  гучно,  що  для  пустих  недопустимо,
…і  згубно…
Ти  помреш  від  застуди,  чула  сьогодні  по  радіо,  тобі  просто  не  пережити  цю  зиму,
Тебе  похоронять,  наївно  ти  думаєш,  що  переможеш,  
Термометри  показують  і  зашкалюють,  рвуться,  розмножуються  ртуттю.
Не  одна  війна  була  так  завершена,  і  на  помилках  не  вчаться,
Їх  не  помічають,  руйнують  проміжки  часу  на  сніданок  з  брудом  і  шльондарами,
Але  це  тільки  війна.  Я  скептично  ставлюсь  до  істориків
І  до  смерті  –  твоєї.  Ще  далеко  не  все,  і  далеко  не  всі  обличчя  поїджені  хробаками,
Але  вони  туди  не  ввійдуть,  в  історію,  в  ній  лишилося  місце  лише  для  цинізму,
І  лицемірства.  Шукаю  твоє  відображення  в  дзеркалі,  вранці,
Бачу  того  хто  ввійде  в  дурнувату,  упереджено  написану  і  мною  закреслену
…коли  ти  смієшся,  я  плачу…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310145
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.01.2012

Секрет мелодій (…і все таки варто…)

Щоб  мрії  збувались  –  потрібно,  напевно…потрібно  просто  мріяти!  (Люблю  тебе,  падлюка)
.................................

…і  я  тебе…
Дожовуй  і  допивай,
Розталі  спогади  й  сніг,
Кров  холодну,  яка  тільки  під  холодною  шкірою,
Коли  хтось  помирає  в  автокатастрофі,
Ожеледиця,
Снігопадами,
Швидкість  –  гаряче.
Можеш  лишити  все  в  своїх  записах,
І  рукописах,  які  не  згоряють,  лише  у  каміні,
Лише  під  звуки  хриплої  тиші  і  кроків,
За  вікнами,  дверима,  очима…
Тінями…

Можеш  знайти  мене,  сьогодні  не  граєм  в  хованки,
Перебинтовані  твої  руки,  писати  не  можеш,
Тоді  шукай.  А  я  буду  серце  твоє  пальцями,  як  сліпець,
Читати  меланхолійними  зимами,  вона  вже  давно  не  одна,
І  не  перша,  та  й  не  остання,  ти  ж  знаєш,
Кожен  рядок  прочитаний,  має  здатність  відтворитися  знову,
Має  здатність  торкнутися  пальців,  о  як  вони  пестили,
Лишали  вм’ятини  та  ім’я…Кожне  слово  повертається  знову,
Як  зима,  передбачувана  і  постійна…
Хей,  містер,  треба  не  спостерігати,  треба  спробувати  жити,
І  Вам  сподобається,  я  даю  таку  кількість,
Як  і  Гор  Вербінскі  «на  краю  світу»,  для  своїх  піратів,
А  я  для  тебе.  Можеш  отримувати  цей  екшен,
За  пів  кроку  до  неба,  я  тут,  тримай  мою  руку  і  «джампінг».
Ми  над  рівнем  моря,  на  рівні  громів  –  нетутешні,
Але  поселенці  перші.
Інколи  навіть  холодні  поручні  вечірніх  кафе,
Нагадують  твою  каву,  твою  зиму  і  мрії,
Які  збуваються,  бо  ти  знаєш  велику  таємницю,  
З  часом  і  вона  стирається,  але  ти  мрієш…
А  поки  і  я  буду  жувати  меланхолійну  зиму,
Адже  вона  не  така  грандіозна,
Як  показує  Тарантіно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307607
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.01.2012

Children paint the World… (Windows on the World)

10  час.  21  мин  (Ф.Б.)
С  тех  пор  как  Дэвид  умер,  Джерри  не  отходит  от  него  ни  на  шаг,  плачет,  гладит  его  холодный  лоб  и  закрытые  глаза.  Я  встаю  и  беру  его  на  руки;  бездыханный  маленький  принц  с  мягкими  волосами.  Джерри  читает  мои  мысли;  он  дрожит  от  горя.  У  меня  больше  нет  сил  изображать  из  себя  героя.  Как  говорила  администраторша,  меня  этому  не  учили.  Джерри  крепче  сжимает  мою  руку,  другой  он  держит  вялую  ладошку  Дэвида,  она  свисает  и  качается  в  воздухе.  Я  прижимаю  плоть  от  плоти  моей  любви  к  своей  потной  рубашке.  Его  личико  почернело,  как  когда  он  сделал  себе  индейскую  раскраску  жженой  пробкой  летом  1997  года  в  Йосемитском  национальном  парке.  Лучше  все  забыть,  слишком  тяжело  на  сердце.  Пошли,  идемте,  мальчики,  мы  выберемся  отсюда,  сделаем  то,  что  давно  надо  было  сделать:  слиняем  отсюда  все  трое,  on  the  road  again,  adios  amigos,  hasta  la  vista  baby,  окно  разбито,  взгляни  за  Окна  мира,  посмотри,  Джерри,  это  высшая  свобода,  let's  go…
...

Вони  вміли  мріяти…у  них  була  особливість  -  не  помітити  смерті…

Знаєш,  ти  будеш  зі  мною  ловити  полохливих  зайчиків,
На  чужих  автомобільних  капотах.
На  сонячних  променях,  будем  кататись,  до  самого  світанку
Не  заснемо,  щоб  встигнути  до  мами  на  кухню,
Поки  вона  ще  спить  –  там  морозиво.
Ранок  –  солодощі,
Вікна  –  сонячно,
Дощ  –  босі  ноги  в  калюжах…
І  навіть,  якщо  порізана  шкіра  об  розбиті  склянки.

В  моменти  падіння,  польотів  ми  тримаємося  за  руки,
Переплітаючи  пальці.  Ми  надто  хороші  діти,
Навіть  тоді,  коли  часом,  батьки  нас  хочуть  убити,
За  те,  що  так  сильно  люблять…
Нас  почне  розлучати  смерть,  
Так  як  тільки  одружених,  чи  тих  хто  живе  і  кохає  у  шлюбі,
Вже  десятки  років,  вона  опустить  свої  руки,
Можеш  вірити  -  
Нас  ніхто  не  розлучить…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305776
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.01.2012

Л. Т. С. (без LSD)

Коли  справа  завершена,  людина  [повинна]  усунутись…
.............................................................................................................
Десять  мільйонів  градусів  Бетельгейзе  –  холодний  душ  в  порівнянні  с  спекотними  танцями  їх  нічного  екстазу!  Не  торкайтесь  закоханих  –  а  то  не  зберете  і  попелу  свого.
…
Тим,  хто  звик  тільки  споживати,  здається  чужим  цей  дивний  екстаз,  захоплюючий  творця  за  межі  всім  відомого  світу.
…
[екстаз  Любові]  [екстаз  Творчості]  [екстаз…]  


Нью-Йорк.  Таймс-сквер.  Годинник  показує  десяту  тридцять  ранку,  але  насправді  тут  ніч  скоро  підходить  до  завершення.  Різниця  між  моїм  годинником,  подарованим  подругою  і  купленим  в  межах  тіньової  економіки,  а  точніше  на  «чорному»  ринку  в  Лос-Анджелесі    та  часом  на  годиннику  готелю  «Hilton»  майже  в  добу.  Мій  годинник,  як  і  я  ще  не  перейшли  на  сплячий  режим  несплячого  міста.  Тому  вештання  по  вулицях  емігрантів  о  03.30  цілком  закономірно,  хоча  є  й  такі,  які  ще  не  зняли  собі  помешкання,  добираються  на  роботу  в  інший  кінець  Нью-Йорка,    тому  і  вставати  потрібно  рано.  Місто  не  спить.  Причини  відомі.  
«-  Я  ненавиджу  Америку!»  -  виражався  журналіст  у  своїй  роботі.  
Вона  надто  молода,  і  ще  хоче  бути  правителем  світу.  
«-  Америку  не  любить  навіть  американець»  -  виразився  французький  письменник  у  своєму  романі.  
США  стало  публічним  домом,  чи  просто  збіговиськом  безпритульних  -  світовим  притулком.  
І  я  той  самий  емігрант,  тільки  з  іншими  намірами.  На  співбесіді  по  отриманні  візи,  мене  звісно  ж  запитали  про  ціль  моєї  поїздки,  чи  їде  хтось  зі  мною,  чи  маю  я  щось,  що  змусить  мене  повернутись  назад?!  
«-  Я  не  досконало  знаю  англійську,  значить  для  чоловіка,  в  огидній,  блакитного  кольору  краватці,  їду  для  її  вдосконалення.  Я  не  одружена,  і  це  засмутило  його  такого  ж  кольору  очі,  що  від  краватки  здавались  ще  більш  блідими  та  втомленими.  Треба  було  запитати  йому  чи  хочу,  я  одружуватись,  ми  б  разом  весело  посміялись.  Цікаво  чи  одружений  цей  містер?!  Відбиток  від  обручки  лишився,  але  по  якій  причині  він  її  зняв,  чи  може  це  розлучення  і  він  ненавидить  свою  дружину,  яка  потребує  моральної  компенсації  у  50  тис.  у.о.  (і  не  важливо  долари,  євро,  франки),  а  може  просто  обручка,  стала  вузька  на  його  розпухлі  від  перевтоми  пальці,  і  він  зняв  на  деякий  час,  чи  не  одягає,  бо  просто  не  встиг  віддати  майстру,  щоб  той  зробив  на  розмір  більше.  Чи  хотів  би  цей  чоловік  насправді  знати  ціль  моєї  поїздки,  певно,  що  ні,  це  надто  довго.  Йому  було  б  не  зрозуміло,  до  чого  там  зірки,  якщо  в  Нью-Йорку  їх  немає,  а  кататись  по  Америці  я  не  буду».
Мої  ноги  стають  холодними,  я  вже  стою  на  одному  місці  надто  довго,  розглядаючи  нічний  Бродвей.  Чомусь  цього  разу,  творчість  по  мапі  впала  на  Манхеттен.  
«-  Ти  повернешся?
-  Ти  надто  грубо  це  говориш.  Безумовно…Моє  натхнення  тут,  разом  з  тобою.  –  Він  не  був  моїм  натхненням,  і  я  ніколи  не  говорила,  що  він  втілення  моєї  музи,  але  моє  натхнення  літало  навколо  нього.»
Інколи  в  нас  виникали  розмови  на  рахунок  того,  чому  саме  те  місто,  та  країна,  чи  могла  б  я  сидіти  вдома?  
«Ти  знаєш,  що  на  перше  місце  я  ставлю  творчість,  а  світ  надто  барвистий,  має  багато  лиць,  і  я  неодмінно  маю  їх  побачити  (сьогодні  це  обличчя  на  вулицях  Манхеттена).  Звісно  могла  б  бути  на  одному  місці,  хіба  б  я  не  знайшла  втіхи  в  вулицях  рідного  міста,  там  де  ти  хочеш  мене,  я  б  могла  в  твоєму  спокої,  в  твоїй  вдумливості  знаходити  для  себе,  те  що  бачу  в  мостах  Гамбурга,  чи  в  тиші  Праги.  Все  це  є  тут,  але  творчість  надто  непередбачувана,  надто  стигла  і  її  потрібно  зривати,  споживати  її  тіло,  вливати  в  себе  її  соки,  щось  подібне  до  «екстазу  любові»,  але  це  «екстаз  творчості».  Я  поза  межами  світу,  поза  межами  того,  що  скептики  називають  –  забуттям,  я  поза  межами  всього,  але  в  межах  творчості.  Але  ти,  той  хто  віриш  в  мене,  ти  надто  близько,  я  чорнилом  просякнута  тобою.  Творчість  –  безсмертна,  тому  ми  лишимося  такими  ж,  так,  що  не  переймайся,  що  я  покидаю  твої  ніші,  моє  натхнення,  все  одно  разом  з  тобою  п’є,  їсть,  спить».  Я  завжди  з  посмішкою  закінчую  такі  розмови.  Даю  можливість  усвідомити  «екстаз  творчості»,  який  відчуваю  я,  відчуває  він.  
«-  Давай  одружимось.
-  Не  варто,  я  не  хочу  все  зіпсувати.  Надто  багато  ти  для  мене  значиш,  щоб  одружуватись  з  тобою.
-  Але  і  ти  «заміж  по-приколу»  також  не  вийдеш,  я  тобі  не  дозволю.  –  Ми  разом  усміхаємось,  цілуємось…  «екстаз  любові»
«Самозакохані  наркомани»
«В  сексі  немає  творчості,  чи  то  самовідданої  любові»
«Егоїзм  –  не  творчість,  тим  паче  не  любов»
Це  звучить  голос,  який  ніколи  не  пізнає,  «екстазу  творчості»,  «екстазу  любові»  і  іншого,  третього  екстазу,  але  про  який  говорити  сьогодні  не  варто.  
Холодно.
Нью-Йорк  зимою  немає  нічого  гарного  для  поціновувачів  літніх  пейзажів,  але  Таймс-сквер,завжди  насичений  теплом  і  надвологістю.  Тут  я  шукаю,  складаю  пазли  творчості.  Задоволення  -  мої  очі,  які  виривають  з  цієї  краси,  вульгарності  -  абсолютно  все.  Хоча  мій  «екстаз  творчості»  цієї  ночі  ходить  у  наморднику,  значить  потрібно  відпочити,  подзвонити  додому  і  почути,  голос  натхнення  яке  сьогодні  буде  говорити  його  голосом;  він  ще  спить,  навіть  якщо  зараз  на  його  годиннику,  так  як  і  на  моєму.  Тому  я  свій  годинник  ніколи  не  переводжу,  щоб  лишатись  в  одному  часі…
«-  Good  morning,  dear…
-  Доброго…»


(-JedemdasSeine…Zangezi-)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303925
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.01.2012

Номад (Північна Вершина)

(Холодной,  тихой  ночью,  ты  сделаешь  шаг  к  своей  вечной  Звезде)

Безкрайні  простори  всесвіту.  Безкрайня  чарівність  нездоланних  гір.  
«На  що  схожа  твоя  любов,  моя  Північна  Вершино?  На  що  схожа  твоя  свобода?Там  де  бурхливі  води  рік,  омивають  твоє  лице,  чи  ти  плачеш?!  І  твоє  серце  десь  в  неприступних  і  непробивних  породах…»
Його  ноги  були  в  крові,  тіло  ледь  несло  все  вище  і  вище.  Десь  за  кордонами  неба,  він  бачив  свободу.  Потрібно  було  дістатись  до  неї  і  не  впасти,  не  спіткнутись  на  спокусах,  на  любові.  Скільки  часу  його  хтось  зупиняв,  лишав  на  нічліг.  Одного  дня  жінка  намагалась  його  отруїти  «Якщо  не  мені,  тоді  нікому.  Ти  забудеш  про  неї,  про  свою  Вершину».  Він  вчасно  зрозумів,  що  краще  піти  з  її  дому.  Плач  і  стогін  лунав  ще  довго,  нерозумна  жінка  була  розгнівана.
«-  Чому  ти  її  покинув?  Хіба  правду  казав  Мюнхаузен,  що  якщо  трапиться  хороша  дружина,  будеш  щасливий,  якщо  погана  –  філософом?!
-  Моя  правда,  там  де  починається  свобода  -  промовив  чоловік.  -  І  не  важливо  чи  ця  свобода  буде  з  дружиною,  чи  без.  Я  прагну  Північної  Вершини.  Але  коли  забрати  в  мене  її,  що  ж  лишиться  від  мене?!  Вона  хотіла  в  мене  забрати  не  Вершину,  вона  хотіла  посягнути  на  моє  життя,  мою  свободу,  навіть  якщо  сама  цього  не  усвідомлювала.  Вона  скоро  перестане  плакати,  вона  знайде  іншого,  хто  буде  для  неї  просто  чоловіком.  Я  їй  не  потрібен,  їй  потрібен  будь-хто,  хто  міг  би  називатись  чоловіком,  і  справа  не  в  сльозах  по  моїй  особистості,  справа  в  сльозах  по  чоловіку.
-  Куди  ти  прямуєш  тепер?
-  Шукати  свою  Північну  Вершину…»

Мої  Альпи,  моя  вічна  спокусо,
Ти  живеш  в  мені,  декілька  десятиліть,
Ти  все  вище  і  вище  будеш  над  небом  моїм  підійматись,
Я  буду  невпинно  іти,  в  доланні  тебе  неосяжної,
Буду  топтати  сніги  і  народжуватись  з  кожною  твоєю  вершиною.

Чи  зустрічали  його  люди,  чи  зустрічав  він  людей?!  Так,  досить  часто.  Чи  бачили  мої  очі  його  дім,  навіть  коли  вони  і  уві  сні  були  відкриті?  Бачили.  Одного  дня  мої  ноги  прослідували  за  ним…і  вона  повстала  перед  моїм  поглядом  «Як  же  можна  було  її  не  побачити,  не  відчути…?!»

...наша  Північна  Вершина  лишалась,  завжди,  в  таємниці  від  всіх…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302624
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.12.2011

Десятихвилинна (переродження)

Брось  зажимать  рану!  Позволь  полностью  вытечь  теплой  моче  здравого  смысла  из  вен  и  артерий  твоих,  а  затем  хлебни  горячей  жертвенной  крови.
.........................................................................................................

Бажані  кольори  й  моменти  сонячних  опіків,
Загубились  в  старому,  обшарпаному  ганчір’ї,
В  улюбленій  осені…
Через  десять  хвилин  обв’яже  мотузкою  шию,
Так  і  скінчилась  вона  –  десятихвилинна.

Ти  народишся  цієї  осені  виключно  із-за  моєї  дурості,
І  його  відповідального  рішення.
Ти  народишся,  здається  в  жовтні,
Твоя  мама  народиться  також,  уже  вкотре.
Ти  обов’язково  будеш,  мати  найгарніше  ім’я  на  світі,
Так,  як  твій  тато,  його  скроні,  його  неймовірні  руки
І  очі…
Ти  народишся  виключно  із-за  моєї  дурості…
Ми  навчимося  разом  ходити,
Разом  будемо  жити,  вчитись…Ти  будеш  найкращим,
Будеш  схожим  на  тата.  
Ти  народишся  після  ночі  його  відповідального  рішення,
Ти  будеш  жити  виключно  із-за  мого  бажання,
Ти  помреш  виключно  із-за  своєї  мудрості,
І  я  ніколи  про  це  не  дізнаюсь…
Ти  народишся  виключно  із-за  моєї  дурості,

Але  я  з  нетерпінням  чекаю  приходу  цієї  

Десятихвилинної

Осені...

Ти  будеш  для  мене  вічним!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301422
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 21.12.2011

Десятий рейс. Доки всі одягнені.

Найважче  знайти  того,  хто  ніколи  не  ховається.  Хто  лишає  свої  валізи  в  центрі  зали,    а  сам  стає  біля  годинника,  щоб  всі  спочатку  помітили  його  без  валіз,  а  потім  і  валізи  без  господаря.
-  Чому  він  лишив  свої  валізи  без  нагляду,  в  такому  місці,  в  такому  скупченні  людей?
Він  спробував  їх  лишити  і  з  ними  нічого  не  сталося,  валізи  далі  стоять  у  недоторканні.  Всі  надто  зайняті,  щоб  ще  прибавити  собі  зайвих  клопотів,  і  взяти  чужу  ношу.  
В  руках  він  тримає  непомітний  м’ячик.  Через  сорок  хвилин  його  літак.  Валізи  будуть  далі  без  нагляду,  але  тепер  в  іншому  залі,  в  іншому  приміщенні,  на  іншій  висоті.  Два  дні,  прийшло  з  того  часу,  як  були  куплені  черевики…
-  Я  така  рада,  що  ти  приїхала,  мама  не  дочекається…
Інколи  так  буває,  він  живе  уривками  чужих  життів.  Коли  на  вулиці  дощ,  захистом  являється  власна  шкіра,  а  коли  вона  не  надійна,  що  тоді?!  
Він  лишається  сам.  Десь  між  звуками  оголошеної  відправки,  поспіху,  плачу  дітей  -  його  золоті  очі,  вдивляються  у  свою  середину.  Його  крига  вкрила  скроні,  щоб  він  завжди  пам’ятав,  що  десь  між  ним  і  чужими  поглядами  проведена  тоненька  лінія,  яку  сам  провів.  Він  знає,  як  легко  заглянути  під  одяг,  під  шкіру…він  знає  що  там  де  написано  «ВИХІД»,  виходу  немає…він  знає…
«Хтось  бачив  його?!  Скажіть,  будь-ласка!  Бачили?!  Чоловік  середнього  зросту,  без  багажу?!  Він,  він,  він…Його  золоті  очі!  Хоч  хтось,  будь-ласка!...»
Найважче  знайти,  того,  хто  ніколи  не  ховається.

Ніхто  не  помітить  нас,  поки  не  заглянемо  в  очі,
В  нотах  так  багато  чужих  думок,  наче  музика  комусь  належить,
Ніхто  не  помітить  тебе,  і  коли  ти  спіткнешся,
Тільки  твоя  рука  допомоги,  обіпреться  об  холодну  підлогу,
І  ніхто  не  скаже:  «Ти  мені  винен».  Ти  їм  не  належиш.
Ніхто  не  помітить  мене,  ніхто  не  побачить  в  що  я  одягнена,
І  ніхто  не  почує  про,  що  наша  розмова…

Англійські  серветки,  запиши  номер  свого  телефону,
Я  ніколи  не  буду  дзвонити,  ми  зустрінемось…
Зустрінемо  зиму  в  залі  очікувань,
Там  де  ти  чекаєш  мене,  я  діждатись  не  можу,
Доки  домом  твоїм  стане  моє  власне  тіло…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299522
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 12.12.2011