| Сторінки (1/1): | « | 1 | » |
Епілог
- Я справді маю це робити?
- Мислити? Кожна людина повинна це роботи. Нема в тому нічого дивного, а тим більше поганого, чи чудного.
- Але ж мої думки неправильні?
- Хто таке сказав?
- Усі так говорять. Я неправильна, дивна, непередбачувана. Неможливо прорахувати ,що прийде в мою голову наступної хвилини. Тому мене зачинили тут. І лише ти маєш ключ.
- Не один я. Таких людей багато. Твої думки та ідеї не становлять загрози. Вони унікальні. Вони рухають наш світ далі, і, певною мірою, є символом рівноваги.
- Бо мені протиставляється добро?
- Саме так!
1 глава
Занадто багато думок одразу приходить до моєї голови. Я мушу їх осмислити та зробити висновки, які допоможуть рухатися. Загадки, що підкидає нам доля, важкі лиш для тих, кому вони задані. Ось наприклад, якщо людина довіряє іншій забагато, якщо вона – це і є та людина, тоді яким чином проаналізувати отримані дані і дійти найімовірнішої картини довгочасного розвитку подій. Люди взагалі дуже дивні створіння: вони роблять те, що завдає їм шкоди, прагнуть того, через що страждають, тягнуться до тих, хто їх погубить. І бачу світ, та не розумію його. Я бачу сходи, але не рахую сходинки. Я бачу книги на полиці, але не рахую їх кількість. Я лише дивлюся, тому не звертаю уваги на найважливіші деталі. Які саме пазли я загубила, шукаючи кінцеву розгадку? Скільки мостів я спалила через те, що вважала їх непотрібними. Але вони також є важливими. Кожна деталь важлива, але не кожний розуміє. І дивлюся на людей і часто всміхаюсь, хоча сама не розумію. Невже це важливо? Є багато цікавих речей, які нам заборонять робити. Я можу вплинути на історію. Та якою ціною? Викарбувати себе на меморіальній дошці, як героя, чи отримати клеймо злодія. Невже це важливо, коли я прагну мати місце у світі. Для кожного моє бути місце, де він зможе розвивати свої здібності. Жаль, що історію неможна переписати. Жалкуючи, ми створюємо діру у серці, яку не може заповнити жодна перемога. Ми думаємо, що так би було краще, що саме тут ми б принесли більше користі. Я б змогла творити. Я відчуваю силу кожного подиху, кожної зміненої позиції, як циферблат годинника. Тік-так, тік-так… Мій мозок сприймає багато інформації. Це не математичні формули, не історичні події, не географічні розрахунки. Це моє життя, і життя усіх, хто мене оточую. Я можу відповісти на кожне питання. Немає такої психологічної задачі, на яку б я не дала чіткої відповіді. Можливо, іноді мене спиняє страх висловлювання, що відштовхне. Таке в наш час називають мораллю, жалем, страхом, слабкістю… Я не боюся здійняти бурю, я боюсь, що не зможу вчасно зупинитися. Це не тільки моє життя: моє існування вже пов’язане з іншими. Я б змогла творити, змогла б створити щось краще, ніж маю зараз. Раніше я думала, що найбільш болюче – це брехня, бо її не можна звинуватити. Всі брешуть несвідомо, щоб вберегти. Але чого насправді бояться вони - це несприйняття, нездатність допомогти і лишитися співчувати. Зараз я зрозуміла, що немає нічого гіршого за час. Його не можна контролювати, йому не можна завадити, його не можна змінити. Час, який минув – це накопичення жалю. Я постійно жалкую. Я б змінила, завадила, я б зробила щось більше, щось змістовніше, щось прекрасне так корисне для світу, ніж маю зараз. Ця історія не має певного змісту, чи назви. Кожен повинен зрозуміти її по-своєму, бо, зрештою, я дійшла до цього сама.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757163
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2017