| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
Коли я був малим хлопчиком на моїй вулиці знаходилася робота Діно Буззаті. Це була «Крамничка таємниць». Знаходилася вона точно на тому місці, де, здавалося, вулиця зникає, а потім несподівано переходить у небо – прямо на вершині пагорба. В той же час це було найбільш освітлене місце довгої вузької вулиці, бо, через помилку робітників, замість двох було встановлено чотири великі лампи. Вночі їх можна було побачити з далеку, навіть з острову Седам Длака (Сім Шарів). Двері і віконні рами маленького магазину були пофарбовані в яскраво жовтий колір, в той час як димохід був занадто фіолетовим. Загалом «Крамничка таємниць» зовсім не виглядала таємниче.
Часто я із цікавістю дивився, знаходячись на іншій стороні вулиці, як клієнти заходять і виходять із жовтого магазину. Я не дуже відрізнявся від хлопчиків мого віку, тому цікавості в мені вистачало. У всякому разі я мав на це час, оскільки не ходив до школи. Мене виховувала вулиця, оскільки я був звичайним бродягою, без батька і матері. Я жив лише на пожертви добрих людей цього міста. Стара пані Розалія, яка мені часто пропонувала пристанище, розповіла як мене знайшли в пелюшках однієї грозової ночі, такого малого, залишеного і безпорадного.
Хто знає, можливо моя цікавість була значно вищою, ніж у інших людей? Але я в той час, сам не знаю чому, неймовірно зацікавився подіями в малому жовтому магазині. Сидів у тіні одного шатра, захищений від сонячних променів, і більшу частину дня спостерігав за купою різноманітних клієнтів Діно Буззаті. І згодом помітив одну особливість, яка пізніше стала правилом. Люди заходили до магазину гарно одягнені, в ідеально викроєному одязі, начищеному взутті і бездоганних капелюхах. Але, кожен із них, виходячи із магазину виглядав значно інакше, вразливо. Комусь не вистачало капелюху. Інші виходили без одягу, лише в нижній білизні. Треті поверталися без однієї ноги. Так, я це бачив на власні очі! А одна жінка, клянуся, замість голови на шиї мала якусь незрозумілу масу, яка була обмотана шарфом! Та попри це, всі в руках міцно тримали якусь маленьку картонну коробку. Обережно її стискаючи, щоб раптом не випала із рук, вони поспішали до своїх будинків.
І яким би я був малим хлопцем, якби мене ця картина залишила байдужим? Які ж жахи ховалися у непримітному магазині, колись приємного ззовні, а зараз такого таємничого як палац вампірів і королівство темних сил?
Я повинен був відгадати, що ж відбувається у «Крамничці таємниць». Увійти було не так вже й легко. Ще важче примусити себе зробити кроки на той жовтий поріг, бо, наскільки я знав, в середину ще не заходив ні один із моїх одноліток. Мені не було від кого очікувати допомоги або підтримки. Я був у руках власної сили. Таким було одне із моїх ранкових рішень.
Я стиснув ручку і увійшов. В середині панувала незвична напівтемрява. Поки мої очі звикали до слабкого освітлення, я невпевнено крокував поряд з вітринами. З іншого боку на мене дивився маленький старець з окулярами на носі. У незвичайній грі світла і тіні його очі виглядали демонічно і так…так наче мали намір мене проковтнути. – Що ти хочеш? – запитав мене.
Дивлячись на кінчики своїх зношених цокулів*, я відчув як вся хоробрість залишає мене, і що я, насправді, не хочу дізнаватися, що тут відбувається. Я кусав свої губи, і, бажаючи якомога швидше піти, сказав перше, що спало мені на думку.
- У вас є цукерки?
На його обличчі промайнула ледве помітна посмішка. І він м’яко
сказав: - Ні. Я не маю солодощів. Тут продаю лише таємниці.
Сказавши це, він показав рукою на полиці. Там стояли одна на одній сотні і сотні малих картонних коробок, таких, які клієнти виносили із магазину. Високо над ними, на стіні, знаходився надпис: ТАЄМНИЦІ.
Я трішки розслабився. Страх звільнив мене. Але перед тим як піти, я хотів запитати ще дещо.
- Що таке? Ти ще тут? – запитав старий строго.
- Вони… ті люди, які виходять… - невпевнено казав я. – Чому в
когось немає ноги чи одягу…і таке інше?
Він уважно на мене подивився, ніби моє питання його здивувало. І сказав:
- Ти маєш усвідомити, що люди готові платити будь-яку ціну за деякі
таємниці! А зараз, іди геть!
Я швидко вибіг із магазину.
Наступного дня я знову прийшов до «Крамнички таємниць». Я стояв біля лавки і дивився на Діна Буззаті. – Знову ти? – запитав він посміхаючись, і я знав, що сьогодні мене не проженуть.
Так почалося наша незвичайна дружба. Я цілими днями сидів позаду каси і спостерігав, як старий продає свої таємниці. До нього приходили різні люди. Обмануті чоловіки, які хотіли знати з ким зустрічаються їхні жінки. Авантюристи, які хотіли знати де знаходиться захований скарб. Майбутні спадкоємці, яких дуже цікавив зміст заповіту. Всім Діно Буззаті продавав свої картонні коробки і всі платили свою ціну.
В перервах, коли в магазині не було клієнтів, старий мені розповідав про свою роботу. День за днем я дізнавався все більше і більше деталей про мистецтво продажу таємниць. Він показав мені в крайній кімнаті велику шафу, у якій знаходилася велика купа списаних папірців. Деякі з них були вже такими старими, що могли б розпастися в порох у будь-який момент. В той час як деякі були сліпучо білими і мали лише декілька написаних слів. Старий мені пояснив, що це його великий архів, записи, які він робить кожного дня і які є неймовірно важливими для роботи. В іншій кімнаті він мав неймовірну колекцію глиняних ляльок, кожна з яких виглядала як мешканці нашого міста. За допомогою якоїсь дивної системи, про яку він мені місяцями розповідав, комбінуючи папірці і ляльок старий встигав робити свої таємниці.
Через декілька років, коли я думав, що знаю вже все, що має знати продавець таємниць, і коли хотів казати старому, що збираюся піти і в якомусь іншому місті відкрити свій магазин таємниць, Діно Буззаті несподівано помер.
В його заповіті було написано, що я його син, який колись неймовірним чином зник і що цю таємницю він віддає мені безкоштовно. Було написано ще й те, що він залишив мені свою «Крамничку таємниць», з розрахунком, що я продовжу його справу.
Так я і став продавцем таємниць і жодного разу не сумнівався, що моя робота не буде процвітати, бо завжди є люди, які готові платити будь-яку ціну, щоб відкрити якусь таємницю.
І сьогодні, поки згадую все це, я, старий дідуган, який відчуває швидкий кінець, зовсім не боюся, що моя рідкісна професія зникне. Бо я бачу з іншого боку каси одного малого цікавого хлопчика з великими очима, який мене щось запитує і якому я, можливо, скоро подарую свою велику таємницю.
Цокулі – вид взуття, яке виготовляли із дерева.
Цей твір не був написаний мною особисто. я зробила переклад з хорватської мови.
В оригіналі "Prodavaonica tajni" Edo Budiša (1958-1984 роки життя)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772230
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2018
Зима, одне слово, а скільки тепла.
Багато вона нам дала, та й не мало чого відняла.
І тепла вона, бо лунають пісні,
Та, шкода, не завжди пісні ці ясні.
Мрійлива, чекає вона нових дій,
Самотня, бо з часом все менше тих мрій.
Сувора, натхненна, могутня,
Казкова, привітна, для нас незабутня.
Зима, ти колись нам змінила багато,
Ти сили дала нам сміливими стати.
То виконай, прошу, останнє бажання,
Для наших солдатів ти будь не остання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765027
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.12.2017
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
Т. Шевченко «Кавказ»
Темно… Лише вогні палаючих шин і брязкіт щитів порушував нічну тишу Майдану. Гриміло так, ніби от-от могло впасти небо. Ніщо не говорило про біду. Ніщо не попереджало спочатку про сотню, а потім вже про тисячі смертей. Ніхто не знав, що народ, який вирішив боротись, приречений. Темно…
Я бачив, як жив Євромайдан! Люди, немов великі мурахи, злагоджено укріплювали, ставили намети, бочки, носили шини. Ніхто не зупинявся ні на мить, бо зупинитись тоді, означало померти. Усіх в тому пеклі об’єднувала спільна мета – перемога над катами України. Мета, яка переслідувала український народ вже довгі століття, яка знайшла своє відображення у творах Тараса Шевченка.
Чомусь, коли попросили говорити в камеру, першим, про що я подумав, були слова із поеми «Кавказ». Можливо тому, що як і Шевченко, я теж вірив, що Україні допоможе Бог.
Я відчував близьку смерть. Можу порівняти це лише з очікуванням далекої та довгої подорожі або з тим, як Шевченко прагнув потрапити на Україну. Уявити лише – в 15 років покинути рідну землю, оселитись на чужині і не знати, чи побачиш ти ще колись цю красу. Ту чарівність, яку так часто описував у творах. Знав би наш Батько, що так ганебно будуть нищити Україну милу її ж діти і через двісті років! Не стерпів би такого. Заплакав би гіркими сльозами.
Хоча, мабуть, не заплакав би! Адже людина, яка пройшла каземати і залишилась сильною у найскладніші моменти життя, яка мислила позитивно, коли навколо не залишалось радості, не може зневіритись. Скоріше, Шевченко б написав ще одну поему, або вірш, який змусив би весь народ, весь світ схаменутись і подумати про те, що ми люди, а не дикі, безправні, загнані у клітку тварини.
Перед очима поставала одна картинка за другою. Переді мною, ніби наяву, з’явились «Гайдамаки», «Гамалія» - і в пам’яті зринають картини далекого минулого нашого народу, героїчні битви, сміливі походи. Далі - «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим…», «Сон». І всі твори – гірка правда про поневіряння, страждання і криваві сльози знедоленого народу. А тоді постали питання: «Чому? За що ми досі платимо? За чиї гріхи?» Я хотів би почути відповіді на них. Та мабуть не почую, як не почув Шевченко.
Зараз наступили нові часи, здається, Тарас Григорович і його вірші це частина нашого життя яка нікуди не може дітися, це наше надбання на всі часи. І події останніх місяців довели це. На нашу державу чиниться неймовірний тиск, і вже не тільки в сферах політичній, економічній, а навіть і в сфері культурній. Йде масована атака на знищення наших духовних цінностей.
Раніше я мало знав про Шевченка. Соромно, але до цього часу я майже не цікавився його життям, творчістю. Але коли я все-таки почав про нього більше дізнаватись, то образ, що виник, не був для мене каноном, як для багатьох. Це не був старий, знедолений дід із сумним поглядом. Для мене Шевченко – це щаслива, обрана, мічена Богом людина. Адже йому вдалося зробити неймовірне: вселити у кожного справжнього українця віру та дух патріотизму.
У це важко повірити, але я ніби відчував його присутність поряд з нами. Може тому, що у кожного на вустах звучали такі завітні рядки: «Борітеся – поборете…». І всі боролись. Ніхто не здавався. Знову тиша… Маленьке затишшя перед сильною бурею. Скоро прийде біда. Скоро будуть сльози. Матері ридатимуть над синами. Вони, як сотні Марій, яка бачила муки свого сина, не зможуть знову бути щасливими.
І упала
На землю трупом.
Розп’ялась
Твоя єдиная дитина!
Так писав Шевченко у поемі «Марія». І така доля спіткала синів та матерів вже незалежної України. Синів, які боролися. Матерів, які любили.
Останнє, що я пам’ятаю – постріл і темрява. Вже не пригадую, як саме опинився в оточенні людей, які щось говорили, намагалися допомогти та нічого не виходило. І не вийшло б, бо смерть легкою хотою наближалася. А з нею ще хтось йшов. Я відразу впізнав його. Кожен день він дивився на нас, майданівців, своїми очима. Поряд зі смертю йшов той, про кого я найбільше думав у ці дні. Чоловік, про долю якого ми не один раз чули. Наш великий Кобзар, наш Батько, наш Тарас Шевченко. Кріпак, сирота, борець…
Він сказав мені лише три слова, після яких я вже точно не боявся назавжди заплющити очі: «Встане воля, сину».
Небо впало…
Написала в 2015 році. Ризикнула зробити есе від лиця Сергія Нігояна
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759464
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2017
Я знаю, що сонце завжди сіяє
Для всіх. І тебе, і мене не минає.
Лиш часто ми всі забуваємо, що сяйво ясне
Дарує щастя і ласку, а часто, ще й радість несе.
Та сонце криваве зійшло над хатами.
Упали солдати, мов скошені трави серпами.
Мов те доміно, що дощечку згубило…
Забули солдати, що сонце усе ще світило.
А сонце – невпинне, не хоче здаватись,
Ще більше з червоним стало зливатись.
Чим більше вмирає солдат на Донбасі,
Сильніше заповнює сонце кривава окраса.
Здавалося б, час вже згоріти йому.
Тирану настав час померти в степу.
Та дні все минають, пливуть течією.
Вмирають солдати… А ми ідемо на вечерю…
Нарешті зайшло, заховалось криваве божище,
Забравши з собою солдатів молодих ще!
Та пройдуть роки, лихо зникне назавжди.
Лиш кам’яна дошка іменами ряснітиме завжди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759286
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 08.11.2017
Я безлика.
Я навіть не схожа на тінь.
Я не маю душі, почуттів і відрази.
Не приймаю до серця
Кожну вашу нікчемну образу.
Я безлика.
Мій погляд блукає.
Я не знаю початку й кінця
Цьому темному Раю.
Я безлика.
Мій подих безглуздий.
Він не містить життя,
Тільки тиху загрозу.
Я війна.
Я приходжу раптово.
Забираю лиш тих,
Хто зі мною піти не готовий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759284
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 08.11.2017