| Сторінки (1/53): | « | 1 | » |
На майдан не виходять, коли хоч одна рука ЗА,
на майданах висловлюють щире й докірливе ПРОТИ,
не бояться тоді, що на шию наступить кирза,
бо кирзи малувато для тисяч і ста донкіхотів,
бо терпець уривався завжди, коли б’ють ні за що
до звірячих знущань, до каліцтва, до зламаних пальців,
бо криваві краплини зберуться завжди в потічок,
бо де рабство, там є двадцять першого віку спартанці,
бо тиранам – прокльони, бо страшно лише по хатах,
бо на площі не страшно, там люди, там очі, там братство,
там вершує народ, як сто перший над хмарою птах,
і такому йому – хоч в Бастилію, хоч на Сенатську.
Бо літає тепер над поліссям твоїм чорногуз,
бо і в нашій у хаті століттями піниться лава,
бо морзянка лелеча токує «Жыве Беларусь!»
бо і наші лелеки впізнають: «Героям Слава!»
(2020)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2020
тече пісок з пустелі в дзиґарі,
секунда вічна, рік – на три піщинки,
«той довше проживе, хто не горів»,
іржа їсть покій і минає вчинки
подужай біль: зірвати цей капкан,
бо він мов якір трібний в трясовині,
від супокою рухати бархан,
коритись вітру, що штовхає в спину,
іти на дно від спізнених благань,
спливати сумом, схованим від світу,
«лупати сю скалу» як іордань,
й на вчинок цей себе благословити
(2020)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880482
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2020
Ольга була вправною господинею. В городі вишиваночкою хрестиком або квадратно-гніздовими килимками стелилися редисочки й морквочки, картопельки й капусти. Ані травиночки зайвої. Попід щорік фарбованим парканом рясніли такі ж доглянуті кущики жоржин і айстр, гладіолусів та півоній. Ані курка не стопче, бо в тієї персональний курник з вольєром, ані пес на залізному ланцюгу. Все взірцево показове і на продаж. З того й жила. Щоранку біла накрохмалена сорочка з відкладним коміром на пишних грудях, випрасувана спідниця нижче колін і такої ж тканини камізелька надягалися під мохерову кофтину, вив’язану великими косами. Ольга спродувалась раніше за всіх, бо краще від неіснуючих тоді тренерів з продажів знала, як посміхатися потенційному покупцеві, як розкласти товар вигідним боком. Упаси боже принести квіти у неначищеному відрі зі щербиною чи насіння у вицвілому мішечку. Гроші складала копійку до копійки, все – на хазяйство.
Нероздільну владу мала й над своєю родиною. Про любов зневажливо казала, що то найгидша робота. Та й де їй дізнатися, що то є, коли батьки висватали її, шістнадцятирічну, за хлопця, якого вперше побачила на весіллі. Люди думали, що живуть вони гарно, бо все ж напоказ, все на продаж: перлинні зуби під усмішкою, рубіни у червленому золоті важко відтягували вуха, муж не питущий, діти слухняні. Чоловік Костянтин був роботящим і поступливим, з добрим серцем, працював віддано і з любов’ю. Війна його лишила цілим. Хата їхня лишилась єдиною на всій вулиці неушкодженою після бомбувань. Та ніхто заздрити не смів. Старшу доньку забрала хвороба, середульшій мати сама життя спаскудила, молодшому Вітьку заборонила вчитися: «Нехай іде на роботу, нема чого бомагу слинити». І він пішов після семи класів у чотирнадцять рочків різноробочим на будівництво. Тягав з таким самим напарником чавунні ванни і батареї, плакав, коли не дужав підняти, і спершу казав, що ніколи їй того не простить.
Коли Вальку заміж оддавала, не подумала навчити, що на неї чекає у шлюбну ніч. Постелила їм у одній хаті поруч з усіма. А Валя не такою була, щоб десь в закутках за дровником віддатися. В першу ніч так злякалася, що мати з батьком побачать, то сталася з нею істерика. Довелося психіатричну швидку викликати. Днів сорок молодий покрутився біля нареченої, не вговорив ні любощами, ні силою, та й пішов з двору. Аж у тридцять шість їй пощастило стріти чоловіка до серця. І друге весілля справили. І кімната у Валі у новозбудованій хаті своя була. Чолов’яга, було, повернеться з роботи раніше Валі, за вудочки – і на кладку, сидить, верховодок котам тягає, від хвіртки спину у картатій сорочці видно. Довго не сидів, тільки щоб дочекатися жінку. А Валя щойно у двір, Ольга їй і відрекомендує: «Он, бач який! Не за холодну воду! Нащо мені такий хазяїн!» І так уколоти вміла, що за три місяці вижила й того. Ще півроку той ходив до Валі, просив переїхати до нього у гуртожиток. Ольга голосу не піднімала, лише владно зиркала й стиха нарікала: «Я тобі переїду!» Поки літо було, на іншому березі у вербах стрічалися. Але Валя перечити матері не вміла. Тож і лишилася наймичкою при матері. На все життя.
Коли Вітько дівчину привів, закохану, гарну, Ольга з порога сказала:
– Синок, бери любу, тільки не цю.
Марушка розвернулася й хода, але Костянтин її зупинив:
– Дитино, не бери до серця. Тобі не з нею жити.
Усім сусідам Ольга спочатку красномовно пояснювала:
– Взяли, бо треба… Ну бо треба…– а потім, коли рік і другий минув, стала всім пояснювати, – От же, пусту взяв, пусту.
Навіть коли двоє онуків народилося, і сусіди вітали, стрічаючи, Ольга багатозначно усміхалася, не визнаючи онуків:
– Я ще не баба!
Ніхто не бачив, як вона по двадцять разів ходила мимо невістки, поки та пелюшки й простирадла прала, господарським милом у теплій воді, переполіскувала у холодній, викручувала й складала у миски, натягувала мотузку вздовж двору. Потім, коли все вже висіло відбілене, виварене, накрохмалене, Ольга приходила з ножицями, перерізала мотузку:
– Хто це на Петра пере?!
Ніхто не бачив, як вона по тричі приходила у синову кімнату надвечір, перевіряючи, чи ті вже сплять.
– Не спите? – Добре, якщо син креслив після роботи, готуючись до сесій, а невістка контрольні писала. Бо було, так їх злякала, зайшовши у темну кімнату по першій ночі, що довелося і Марушці швидку викликати. Її заціпило від несподіванки так, що син ледь хазяйства не позбувся. Хоч він із матір’ю давно не розмовляв, без її дозволу нічого не відбувалося. Але тоді, після слів сина: «Ви мене народили, щоб скалічити?» – Костянтин до вечора врізав замок у їхні двері і вручив Марушці ключа.
Марушка нікому не казала, що вагітна, навіть чоловікові. Так Костянтин порадив, коли здогадався і натяками випитав. Ходив у погреб, який Марушка сама ж і закладала, сама копала, сама там городину квасила. Приносив їй огірки й капусту, потайки з-під куфайки мисочку діставав, бо нічого на столі не могло бути, Ольжиними руками в хату не внесене.
Ніхто не бачив, як Марушка билася руками об двері. Що не трапиться їй одвірок, то й вдариться. Всі плечі були у синцях. Лікарі нічого не зарадили. Лише одна знахарка сказала, що пороблено. Коли стали переклеювати шпалери, знайшли поза шафою загорнутий конвертом пакуночок із засушеним букетом. Пішли палити – не горить. Вони й газетою розпалювали – не горить. Згорів лиш тоді, коли облили ту траву бензином. І синці перестали набиватися.
З такої долі син прибудував власну хату. І ноги материної там не було, доки не виповнився рік по смерті Марушкиної мами. Ольга з нею лиш раз і бачилася, на весіллі, бо жили ті далеко. Аж тут у переддень Паски Ользі наснилося, що лежить вона розхристана, зсунувшись із ліжка. Ноги на підлозі, голова і плечі на ліжку. Із очних ямок і ніздрів вилазять білі черви. Солодкавий запах мертвечини виїдає очі. Поруч стоїть покійна сваха і з докором дивиться у її зігниле обличчя. Яка розмова між ними відбулася, ніхто вже не дізнається.
Надвечір Костянтин з опущеними плечами і сірим обличчям зайшов до синової хати. У Марушки й серце в поділ впало.
– Мати просить, щоб ви її пустили до хати.
– Нізащо, – відповів Віктор, загрібаючи суп з тарілки.
– Вона плаче, цілий день мене вговорює до вас прийти.
– Вона? Плаче? Аякже! – син був непохитний.
– Вона хоче вибачитися. Христом Богом просить. – Батько не знав, як ще звертатися до дітей.
– Нехай приходить. – Це вже Марія довірилась свекру. Сховала дітей у кімнаті, зачинила усі двері й лишила прочиненою лише кухню.
Ольга увійшла не роззираючись на нову хату, доладну веранду і меблі. Просто перед кухонним столом впала на коліна:
– Діти, простіть мене. Я вам багато чого поробила. Богом клянуся, скільки мого життя, ніколи не ображу і допомагатиму в усьому.
Віктору підкотило до горлянки. Сльози крапали прямо в суп.
– Вашого життя вже не хватить відробляти, щоб я все простив.
Марії очі теж застили сльози від усієї незаслуженої образи, страху й несили сперечатися:
– Встаньте, не влаштовуйте тут мені цирк, – невістка боялася, що чоловік не поступиться й озлиться.
– Не встану, доки не простите, стоятиму на колінах хоч і всю ніч. – Ольга довго вмовляла, ридала й побивалася.
– Да прощаємо, прощаємо, тільки встаньте. – В Марушки легка й довірлива душа. Вона не могла на це дивитись.
– Спасибі, – сказала мати, піднялася, вклонилася і тихо вийшла. За якийсь час Костянтин уніс величезний Великодній кошик. Та де кошик? У корзині було, мо’, сто крашанок, десяток пасок, кільця ковбас і печеня, горілка, хрін. Марія поставила те у веранді, боялася в хату заносити.
А на завтра прибігла сусідка з дочкою – розказувати Марушці, яка Ольга в церкві піднесена була, а з церкви йшла, мов на крилах летіла. Казала: «Я така щаслива, бо мене діти простили!» Марія з тої розмови витягла кільце ковбаси з кошика, переломила і зі смаком з’їла.
З того дня Ольгу наче підмінили. І онуків гледіла, і гостинці носила, і родинні свята влаштовувала, і квіти вирізала невістці, щоб стояли в хаті. І коли довелося у квартири переїхати, не проходило й дня, щоб хтось одне до одного не навідувався. Як Марія доглядала Костянтина у хворобі до смерти, то вже років п’ятнадцять потому пройшло, Ольга казала: «От би й мене ви так доладно доглянули. Яке то щастя!» Ще років через п’ятнадцять і її час прийшов, спокійний і відмолений. Діти добре про неї дбали.
А потому Вальку перевідували племінниці, Вікторові дочки. Приїжджали по черзі раз на тиждень, а коли й частіше, тиск поміряти, поговорити. Ще тиждень тому старша навідувалася, а як молодша подзвонила, ніхто не взяв слухавку. Міліція. ЖЕК. Свідки. Зламані двері. Вона лежала розхристана, зсунувшись із ліжка. Ноги на підлозі, голова і плечі на ліжку. По очних ямках і ніздрях лазили білі черви. Солодкавий запах мертвечини виїдав очі.
(12.06.2020)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879957
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2020
Хочу запам’ятати, як життя повертається із дощем,
як звуки води вливаються в спраглі вуха,
і кіт уві сні пересмикує лапами і плечем,
тому що йому так незвично потопи слухати.
Щоб згадати, які то вологі ранки та дні,
такі нетерплячі, такі супокоєм стомлені,
розжену обороти на максимум в двигуні,
коли на колеса нанижуться перші промені.
А потому вернуся, змокнувши досхочу,
вгорнуся в обійми окриленою пелюсткою,
і знову згадаю, як шию, плету, печу
світанкові вірші, жагу, пироги з капустою.
(26.04.2020)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873663
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.04.2020
кругом вирує паморока-мла,
на тлі екранів посивіли вікна,
на світ дивитись крізь новинні ікла,
мов крізь кімнату скривлених дзеркал
ніхто нікого чути не спішить,
собаки брешуть – каравани ходять,
в народу з паперової свободи
папір обухів тішить і шуршить
напнувши мітри, куклі і чалми,
їдять паски як праведники з раю,
яриться свято, й поле догорає,
і вже не вперше пир під час чуми
тече усе, крім спалених лісів,
крім присмерків душі, дощу із неба –
і многогрішний час тебе́ без те́бе,
і вірші ненаписані у стіл
(17.04.2020)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872427
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.04.2020
Коли ми навпомацки й голі стрічали серпанки,
вологі від холоду ночі й тремтіння рідин,
і ти береглася від трилерів і кіберпанку,
а я не читав ще історії всіх поколінь,
усе було просто. Дощі проминали до ранку,
калюжі всихали, тварини скликали на гін…
Та якось Господь чи гнівився, чи голосно плакав,
і виключно Ноя навчив об’являть карантин.
Гуляв той лише зі своїми і тільки по парах,
закрив навіть гадів, не кажучи вже про тварин,
і дихати ми, як майбутній Чубай, забували,
і вчити, як зводити стіни й квадрати сторін.
Не знали нічого, крім сну у морській абісалі,
дивились, як риби зелені воюють за дно.
Співав іще хтось про веселі часи, що настали,
а риби про дно, наше дно, нам крутили кіно.
Ні, риби не вимруть, слизька бо й численна натура,
вони від повітря ніколи не знали снаги,
єдина біда для пихи і лускатої шкури,
що знову опустяться води й зійдуть береги.
Лежатимем тут, поки нам допоможе хто-небудь?
Надія на голуба з гілкою вабить в полон.
Але відтепер замість нього лише чорний лебідь –
і нафтові крила, і дзьоб повні дивних корон.
Він їх розкидає, як Бог, що відкручує крани,
як Одін, що жертвує оком для вивчення рун.
І хтось це назве по-кіношному, ковідіана,
а хтось підроблятиме на держзамовленні трун.
Ми бачили це, як оті, що чекали Титанік,
зриваючи маски, шукали твердині глибин…
…коли ми навпомацки й голі стрічали серпанок,
вологі від холоду ночі й тремтіння рідин.
(10.04.2020)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871619
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2020
Летіти над стовпищем, тиснявою людей
дивитись, як легко із дум виростають крила,
як небо грейпфрутовим соком наповнює вінця,
і як ізабелово гривою ахалтекінця
торкається диво колишніх твоїх артерій.
Радіти, що ти нарешті побачиш світ:
не землі і назви, будинки, церкви, діброви,
а місячні кратери зранених рук Христових,
що світлі Великодні, мов голуби поштові,
складають нарешті твою міжпланетну свиту.
І більше не плине кача й ранкові віти,
я відпускаю і вчуся радіти твоєму світлу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868005
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2020
Ти питаєш мене, коли я знатиму це,
а я відкорковую дощ, запрошую вітер крізь вікна.
Що первинне під крилами, ангели чи яйце?
І я не жартую, питаю цілком амбітно.
Знаю, як зараз очі в пітьмі блищать,
малюють світи, читають казки клітинам,
виманюють з райдуги скинутих потерчат,
бояться і хочуть, знесилені, ситі, винні;
як чорне зіркове небо повище хмар
минає пороги й будує для мене карту;
як владою даною Місяцем підійма
із мене, людини звичайної, дику ватру.
Не думай про те, коли я знатиму це,
я знаю це зараз, вже янгол чаклує зілля,
це ж я віддала заговорювати яйце-
клітину простої жінки, що при надії.
(08.03.2020)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867846
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2020
Такі як я не годяться тобі в коханки,
такі як я не годяться в коханки зовсім,
нам зоряні псиці свої довіряють ранки,
нам білі ведмедиці сяють ясніше сонця.
Не в тому біда, чи тримаємо повні ясла,
то кожна зуміє, нехитра людська наука,
а в тім, що не можемо просто й завчасно згаснуть –
сердечник з графіту не спинить нову сполуку.
Коханки як я – лихоманні і фукусимні –
отруйна вода з океану в чужих чертогах,
ми потім воліємо стригтися в чорну схиму,
ми серце твоє перепалюємо в чорнобиль.
Спинися сьогодні, як жінка прошу мужчину,
ти краще від нас знаєш, як то – до скруту треба…
Побачу на ранок, як псиця горить очима,
за тисячу років згоріла вона до тебе.
(2020)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865427
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.02.2020
Фінансисити не люблять поезію і поетів,
їхні рими – це нулики рахункових виписок,
фінансисти простять тобі шевроле-авео,
але не простять дешевих чи стоптаних черевиків.
Поет хоч пророк, а не відає, що він творить,
пасе між рядками повітря хмарини правдивої,
на сміх чи на гріх загативши кишені пробілами,
пре в душу на танках чи пішки у сині гори.
А інші – вони безпринципні і вірять схемам,
примружують очі над римами життєдайними,
шукай серед них або Джокерів під Майданами,
або авторів для фейсбука й дешевих мемів.
Дрижить похвилинний лічільник, кружляє Uber
довкола поезії скла і бетонних кубиків,
коли фінансист не римує купюр і нуликів,
поет поринає у Всесвіт рядочки скубать.
Нулі на екрані чаклують опівночі дату,
просвіт від екрану поетові ріже темряву,
вони з фінансистом однаково під’яремнії,
у кожного свій молитовник, свої цитати.
(2019)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2019
Донині у них все було добре. Ну хіба що не було собаки. Жінка навіть не замислювалася, чому так захотілося мати пса. Великого, могутнього і на все здатного заради неї. Життя було привітним, налагодженим, звичним і влаштовувало всіх у їхньому просторі. Хороша робота, дитина, суботні сніданки в кав’ярні, відпустки та виходи на світські раути.
– Їй пощастило, – подумки або вголос казали колеги та знайомі поза очі. У вічі ж виказували щире захоплення: ідеальна родина! Їй було байдуже, що кажуть за спиною. Вона ніколи на це не спиралася. Його цинамоновий погляд, упевненість рухів, рівний голос – це все, що було потрібне для рівноваги. Чи знала вона, що робитиме, коли ця рівновага порушиться? Ні, вона про це не думала.
Одного лінивого ранку, коли вона неспішно поралася, почула, як він говорить з кимось по телефону. Нічого особливого: «Вітаю. Треба поговорити. О третій». Зазвичай вона не дослуховувалася, як хтось говорить телефоном. Нізащо. Просто пощастило проходити повз. Голос, у якому бриніла усмішка, звучав дещо вкрадливо. А може їй просто здалося? Одразу ж вона відчула себе сукою, якій за мить дадуть команду «фас!» Німотна вібрація горлянки перехопила подих. Непомітно для ока зігнуті ватні ноги довелося напружити до тремору в колінах і сідницях, щоб спромогтися йти далі. Зайшла в кімнату саме тієї миті, коли він ховав телефон у кишеню, і заглянула в очі. Довкола них розправлялись зморщечки, що секунду тому підкреслювали радісний вогник.
– З ким говорив?
– Та так, зустріч призначав. По роботі.
– Щось трапилось? – Що? Ні.
– В нас щось трапилось? – вона пильно подивилася йому в обличчя. Відкрите, світле й допитливе, сьогодні воно не здригнулося жодним подивом.
– Все добре, люба. – Проходячи повз, він автоматично ковзнув рукою по талії дружини.
О третій вони зустрілися. Мужчина – у щойно випрасуваній дружиною сорочці. Молода особа жіночої статі, гарна, можливо, вродлива – на підборах, з фіолетовим французьким шаликом, обачливо-недбало перекинутим на одне плече. Перемовлялися за кавою, насолоджувалися першим адреналіном флірту. Його рука торкнулася коліна на сантиметр нижче спідниці і затрималася лише на мить, поки зіщулилися очі, відтінені шаликом, поки вдих став трішечки глибшим.
Цього було досить. Вона стрімко підійшла до столика й звернулась до шалика:
– Ви знаєте, що ці руки сьогодні були у моїй вагіні? – І далі, не спиняючи натиску, звернулась до нього. – Можеш вже планувати майбутнє, та хоч і з нею, але сину тепер потрібніший батько, тому він житиме з тобою. – Вона так само рвучко відійшла від них. Зачинила двері кав’ярні - й побачила, як шалик не втримався на гострому плечику й повільно сповз.
Тепер, не стримуючи розпачу й жалю, сльози лоскотали обличчя, ноги слабшали, ледь несли тремтяче тіло до найближчого скверу. Важко осіла на вільну лавку й завмерла, бо не мала сил рухатися. Її не мучили запитання на кшталт - що вона зробила не так, або чи була достатньо сексуальною й доглянутою? Вона думала про те, чи зможе колись простити. Поруч терпляче перебирало лапами замурзане цуценя із цинамоновими очима.
(2019)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854694
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2019
Таке трапляється нечасто, щоб уперше статися у сорок п’ять. "Пощастило". Удень я про це не згадую. Ночами трохи тривожить, тягне і скімлить, але майже непомітно. І я досить доросла дівчинка, щоб вчинити правильно і обрати людину не з вулиці. – Ну… Не хвилюйтесь. Давайте знайомитися ближче. – Теплі руки торкнулися моєї щоки. Довіритись? А хіба є варіанти? Так. Ще не пізно розвернутися й піти світ за очі. Але це несерйозно. Настав час, коли комусь треба довіритись. Нехай буде оцей приємний чоловік середнього віку з синіми прискіпливими очима, яких ледь торкнулися зморшки усмішки. Його міцна статура приховує зайвих десяток кілограмів, чесний погляд, упевнений і лагідний голос. Синій колір сорочки мені подобається. Цигарками не пахне. Мені підходить. Тиха музика й тепле освітлення мають налаштовувати на спокій. Але який тут спокій? Я не встигла самими очима кивнути на знак згоди, як маленька голочка ввійшла у м’яку тканину. Тілом розлилася айвова терпкість. Серце забилося трохи частіше, руки затремтіли, але він сказав: «Тшшшш…», – і я погодилася, зосередивши рештки свідомості на музиці в коридорі.
Незнайоме тепло обігріває обличчя. Спорадично насвистує і дзижчить маленька мушка. Його руки спокійно оминають мої губи і розтягують тканини. Щось тверде розпирає з середини і стискає мої рухи. Неприємно до тріску піску на зубах пахне обсмаженою куркою. Стиха чвакотить і муркотить щось чуже поруч. Він змінює позицію, ніжно пересуваючи свій інструмент. Рівномірно, аж наче похропуючи, дихає він із примовляннями: «Ага, тут добре. Зараз тут, ще отак, трохи. Нормально? Ага, ага…» Як акуратно він підправляє і удосконалює те, що задумав. А мені лишається розслабитися і не заважати… можна було ще отримати задоволення за годину й сорок хвилин. – А знаєте? Була в мене одна така. Я закінчив, а вона лежить із відвислою щелепою і слова сказати не може, лише сльози по щоках котяться. – І що ви зробили? – Ну як що? Відвіз її машиною на Підвисоцького. А там, щоб вправити щелепу, їй і другу вивихнули. Півгодини мурижились. – Це ви мені розказуєте, щоб я вам більше довіряла? – Та нє. Ну всяке буває. Ну не лишу ж я її. Привіз назад, довів до ума, п’ять годин ми з нею витратили. – Мабуть, тепер вам смішно. – Та таке ж. Ну… З вас 2320 гривень. Я подивилася в дзеркало. Дві пломби зовсім не відрізнялися від природнього кольору моїх білих зубів, гарнюні такі...
©Світлана Ткаченко
(8.11.2019)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854047
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.11.2019
Штучна мить. Фісташкове морозиво з «Лакомки», яке я собі дозволяю лише коли втомлюся до трему у м’язах, саднить прикушену на глибокій брівці нижню губу. Два десятки кілометрів і два десятки підйомів на другій передачі через зламану манетку переднього перемикача швидкості… П’ятеро рибалок на пірсі та зо два десятки човників на рейді чемно вдають риболовлю об одинадцятій ранку… Посеред міського пляжу занадто загоріла жінка стоїть навкорачки, підставляючи внутрішні частини стегон не пекучому серпневому сонцю, а заодно і двом пузатим дядькам, що товчуться по пояс у цвілій воді, щоб не запливати далеко від такого ракурсу. Вдають «купання» чи люб’язну розмову… Штучно. Облізла фарба найбільшого намальованого прапору вже не синьо-жовтіє на бетонних берегових схилах, а тільки деінде проглядається. Український прапор ще видно. Татарський вже зліз...
Постійне калатання електричного дзвону в записі з церковних динаміків. Молоді дівчата, щойно виходять з воріт храму, сором’язливо знімають хустинки, ховаючи їх у кошики з яблуками. Навіщо їм хустинки, коли вони не вкривали декольте на двадцять чотири персони і оголили ноги трохи не до білизни. Куплені до Спаса дизайнерські оформлені маковійчики урочисто уквітчують їхні кошики. Штучно. Молода пара викотила на прогулянку візочок із малечею. Сто метрів тому вона шикнула на нього, неприємним тоном назвавши заразою. Не розмовляють і вдають спільну прогулянку. Штучно. Вже четвертий місяць на набережній стоїть молодик у військовому строї в очікуванні пожертви. З руками і ногами. Продає щось на кшталт сірників і патріотичну символіку. По вісімнадцять годин на добу, на спеці, вранці і поночі. Це ж яке здоров’я треба мати, щоб там вистояти… Штучно. Підліток на гіроборді тихенько пересувається повільніше за пішохода, бо тримає у бандажі зламану руку біля грудей і явно боїться зігнути підсохлі вже й перемотані бинтами ноги...
Справжні лише смак фісташкового морозива і тремтячий біль у натрудженому коліні. Поїду міняти перемикач швидкості. Метрів за п’ятсот обганяю пару з візочком. Помирилися. Ну й добре. Наче перезапустився відлік часу разом з подихом вітерця над розквашеною губою.
(19.08.2019)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846871
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.09.2019
Моє родове гніздо тут, у Києві. Часом пригадую дідові сльози, коли він розбирав по цеглинці два будинки, щоб їх не знесли бульдозером. На всю нашу вулицю їх було лише два кам’яних: мого діда і мого батька. Великий на той час, на три кімнати на нижньому поверсі, з горищем, зручний дім діда і такий самий великий, до мого народження закінчений батьківський, у моїй пам’яті суцільно схожий на сучасні котеджі. Пригадую озеро, до якого виходила хвіртка нашого двору. Один хлопець навіть став кимось особливим саме тому, що жив у типовій дев’ятиповерхівці на місці, де колись давно стояв батьківський дім – понад озером, яке розливалось у окремі особливо повеневі роки так, що діду доводилося запливати у вікно на човні, а меблі виготовлювалися так, щоб їх можна було прив’язати до стропил, коли піднімалася вода. І рись у хлопця була, прямо як куниця в мого діда, знайдена пораненою у лісі та вихована у домі. Ми шукаємо щось спільне з людьми. І коли знаходимо, наділяємо це особливим сенсом, сакральним і непохитним. Навіть якщо все виявляється чимось, що й збігом складно назвати. Просто чіпляємося за факти, як за каміння й цеглини, коли сповзаємо у прірву самотності.
Нехай якими б ми не стали успішними й пристосованими, земля, на якій ми народилися, завжди ятрить душу, коли вона вже тобі не належить.
Пересохле озеро тепер гідне хіба що однієї прогулянки кругом берега на вигул собаки. А земля, в яку моя родина вклала цілі життя любові і праці, годиться на розташування великого торгівельного центру, що змінив на варті побутової інфраструктури колишні універсами. Так-таки не дарма моя баба була знатною торговкою. Бо й будинок побудований дідом за ту редисочку і морквочку, що вона люб’язно, без спеціальних знань про маркетинг, мила і в’язала у гарненькі пучки, айстрочки та георгіни обмотувала кольоровими «лєнтами». Я ті «лєнти» не раз відрізала собі для косичок…
Один прораб, що робив мені ремонт, виправляв, коли я свою квартиру називала домом. «Квартира», – казав він. «Ні. Дім.» – Відповідала я, бо ми побудували тут родину, бо мої діти повертаються сюди з любов’ю, бо нам усім хочеться пам’ятати те, що робить нас прив’язаними одне до одного, коли ми сповзаємо у прірву самотності.
(2019)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846870
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.09.2019
я хотіла запостити вірш, віршувалось туго
я не хочу кидати вам фоточки, мов папуга
ми, невдалі і вдалі для селфі дівчата, палкі та ревні
кнопкодавимо гаджети, наче раби галерні
перекочують м’язи… бо мусять, щоб просто вижить
мережеві фейсбучні волання засеруть крижні
ми тут милі й пухнасті, а де ж тоді тії – інші?
я не можу сказати про себе нічого більше
тільки те, що не втрапить в контроль персональних даних
тільки те, що лежить в алгоритмі «кіно-титанік»
ще ніхто не витягував нових на світ історій
ми усі сміємося й сумуємо …так… по-своєму
я хотіла писати історії з гімалаїв
щойно сіла і виграла час
……………………………………..а думок немає
(11.07.19)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841978
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.07.2019
каждый не знает, сколько в аду мест,
кажется каждому легче чужой крест.
каждому для надежды на «аз воздам»
надо спасти свой пылающий нотрдам.
каждый, кто здесь встал у руля – плох,
каждый, кто здесь власть поддержал – лох.
граблями выткано прошлого макраме,
вилами – горделивое «ще не вме…»
чтоб не держать ответа за свой престол,
каждый меняет учебники по исто…
тот, кто бежит в благоденствия тёплый край,
просто не видел их ёлочку демогра…
пастве иконой со всех уголков экран.
нет тирании страшнее, чем демокра…
если кухарка на троне ни бе ни ме,
не говорите мне снова про «ще не вме…»
2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833547
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 21.04.2019
Мені не жаль. Бо буде новий плач
і новий дзвін з церковної дзвіниці.
А дерево в дахах – завжди на прах,
Щосотню років може надломиться.
Такий стрункий, таке сердечне «тьох»,
ти сонце шпилем різав, наче диню,
і відслужив Європі за п’ятьох,
хоч враженій мені – наполовину.
Від вогнедишних і чадних гієн
не врятували янголи й химери.
Я бачила і Страсбург, і Ам’єн,
а в них – твої турботливі манери.
Пробач, Нотр-Даме, Матері пробач,
що серце в Неї скніє без упину,
хтось вмисно а чі ні приніс кумач,
не відмолила перед Ним людину.
Мені ж прости, що я кажу «не жаль»,
бо знав лиш ти, в яку до тебе днину
приходила під кам’яний кришталь
і побула в тобі лише годину.
Не заспокоїв і не застеріг,
Стривожив натовпом роззяв і поліглотів,
ти й сам спасався від отих усіх,
ховався в риштування ти від фото.
Нема коли жаліти. То ж не жаль.
Відновлять парижани свої зорі,
і ти й надалі жатимеш врожай…
Бо хто ми є без віри та історій?
(16.04.2019)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833055
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2019
В дитинстві я вважала, що мій батько був завзятим рибалкою. Мабуть, він і сам так думав. Чи не кожні вихідні о теплій порі він привозив нас на природу. Найчастіше – у заповідники й заказники, до яких мав особисті «перепустки» у вигляді вдячних рукостискань лісників або керівників лісництв. Все через те, що тато був будівельником, і щось їм точно побудував. Не робітником чи виконробом, хоча з цих посад і починалась його кар’єра, а головним інженером, а потім і керівником у різні часи різних промислових трестів. Будував усе: житлові будинки та громадські споруди, готелі й спортивні комплекси, фабрики та елеватори – словом, усе, від корівників до мостів та шляхопроводів. Кожен об’єкт знав особисто, їздив частіше на власній машині, інколи – на службовій, місив модними тоді черевиками на підборах глину навкруг котловин, матюкався з виконробами, якщо ті ганьбилися, і брав відповідальність за службу отих споруд. Тато був з тих, хто завжди готовий стати під завантаженим мостом, коли той здавали в експлуатацію. Чому я знаю? Тому що не раз тато приходив із проектами додому з суворим обличчям, а на мамині запитання: «Що сталося?» – казав: «Не при дітях»… Проект виглядав як альбом формату А2 іноді завтовшки з невелику взуттєву коробку, в якому фіолетовим розмазаним чорнилом з друком машини типу ЕР були прошиті сотні відкопійованих креслень будівлі у всіх розрізах і специфікаціях. Кутик чи не кожного листка був засмальцьований від сотень відкривань цієї сторінки ще до початку будівництва. Батько вивчав кожен проект до дірок. Коли ж по ходу робіт могли привезти не ті сваї, або не той цемент, або якусь колону поб'ють по дорозі, а будівля має стояти 50-100 років, і мусить бути зданою в строк, в хід йшла важка артилерія. Вони з мамою перераховували всю конструкцію вручну. Без калькуляторів. Класу до десятого я й сама вивчила ту прикладну механіку. Досі за своїми ремонтниками креслення перевіряю.
Коли я була ще зовсім мала, а татова посада відповідала усім отим пригодам із кресленнями, часто мене не було з ким залишити, а в садочок я не ходила. В одному з вищезгданих автомобілів я й проводила своє дитинство, зі стосом казок, журналів з картинками про риболовлю, зв’язкою вудилищ у багажнику, надувним човном, спальними мішками і туристичним знаряддям на всі випадки. В моїй нинішній машині тепер теж є все, з чим можна вижити за будь-яких обставин. Шофер був мені за няньку, поки тато вирішував справи. Батько, червоніючи, коли розумів, що я могла почути оту «красу» мовлення, казав: «Стасік, ти вже погуляй десь поза територією з нею».
Так от. Привозив він нас у якесь дике місце. Жіночу частину родини залишав на галявині чи біля просіки з грибами. Мама з сестрою раділи такому відпочинку. Я ж просилася на воду, з татом. Азарт зловити хитру й пристосовану до підводдя живу істоту завжди переважав цікавість знайти гриб, який покірно стоїть під якимось корчем і зовсім не тікає. Єдине, що тато робив зі мною терпляче, це вчив обирати гачки й грузила відповідно до очікуваної здобичі, нанизувати наживку, закидати і невимовно довго як для малої дитини чекати тихо, доки хтось клюне. Головне в тому договорі було – сидіти тихо. Але ви собі уявляєте дитину, яка може довго мовчати, сидячи у засідці очерету в гумовому човнику, коли навколо плескаються видри та скрекочуть жаби? Я й тепер не уявляю. Хоча та наука зробила з мене надзвичайно посидючу людину.
Сидіти в тиші людських слів і у дзвоні озерних чи річкових істот, трав’яних піснях вітрів можна було за однієї обставини – був жвавий «кльов». Так, щоб дух захоплювало від частого свистіння таткового спінінгу і мерехтіння моїх двох поплавців. Але таке ж буває нечасто. Пригадую, одного літнього дня батько привіз 8-річну мене, старшу від мене сестру та вже майже дорослого сина своїх друзів неподалік села Гречана Гребля. Ледь світало. Ми із сестрою спали «валетом» на задньому сидінні. Сон у машині був таким міцним, що дівчат було вирішено лишити досипати. Мужчини ж пішли на ранній «кльов». Як і годиться, відкрили заднє віконце приблизно на долоню, щоб ми мали притік свіжого повітря.
Мене розбудило того ранку ритмічне колихання, яке в незвичний спосіб нагнітало тривогу, тому що відбувалося у напрямку вздовж тіла, а не поперек. Заради продовження традицій наших із сестрою стосунків я пару разів незадоволено пнула Оксану ногою, вирішивши, буцім-то вона мене ущільнює на спальному місці. Вона й не думала прокидатися. Тоді я накинула плед на голову. Не допомогло. Крізь неймовірну росяну тишу прослуховувалось глухе повільне тупотіння, а потім голосний шерхіт чогось жорсткого і явно великого об кузов наших жигулів. Знайомий звук був, коли ми будували з машини халабуду, накриваючи її брезентовим важким чохлом, і хтось із дітей лишався у ній. Батьки забороняли нам такі ігрища, але перемогти страх темряви у забутому припаркованому авто – то було як викликати гномиків у темряві закритого туалету без вікон – надто адреналіново й весело, щоби бути слухняними… На додаток щось ритмічно стукало по капоту.
Як тільки я висунула очі з-під пледа, мене охопило моторошне відчуття жаху. Якийсь продовгуватий завтовшки з пляшку круглий у поперечному розрізі предмет, чи то інструмент, чи дровиняка, був засунутий крізь щілину віконця. Оскільки щось затулило це й сусіднє віконце, на дворі ще присмерки, а машина стояла десь між деревами, годі було й роздивитись той жах. Затамувавши подих, я лише раз у раз смикала Оксану. А коли вона продрала очі, які просто дивилися у те віконце, я вперше і востаннє від неї почула отой дикий істеричний писк, що резонує, коли дівчата гуртом кричать, якщо хтось із хлопців уломився у роздягальню. Тим часом машина й далі розгойдувалась. А на мене раптом хтось блимнув оком. І все стало на свої місця. Корова чухала правий бік. Насправді то був бик, але ж ми цю тварину спершу впізнаємо як корову. Хвіст лупив по капоту й лобовому склу. Ріг, яким він зачепився за отвір у вікні, був достатнім важелем, щоб в разі чого перевернути авто разом із нами. Здавалося, що важила та скотина не менше машини. Бо в страху великі очі, кажуть.
– Цить. – Оксана перевела подих. – Давай папу звать.
– А як не почує?
– Ну хтось же почує, це ж домашня скотина.
Оксана відкрила віконце зі свого боку і ми в два голоси стали кликати батька. На щастя, він був поруч, ловив з берега, і поки ми спали, готував човника. Вони прибігли одночасно, пастух і тато. Виявилося, що батько лишив авто прямо біля ґрунтової дороги, що тягнулася вздовж озера, а тим шляхом гнали корів на пасовисько.
На крик прибіг і Андрій, що рибачив за двадцять метрів від тата, прямо з вудкою, на лісці якої теліпалася біла жаба. Настала моя черга вищати, а їхня – наглумлятися з моєї відрази.
Та коли в той день ми з татом рибачили з човна, прибережні рибачка з рибаком ловили дрібноту, а почасти більше базікали та їли хліб із салом, що його мама напакувала, я відвела душу. Риба ловилася навіть без наживки. Коли пішов дрібний дощик, вона чіплялася на голий гачок, і мені здавалося, що вона сама заскакує у човен, так швидко я її тягала. Батько вловив кілька великих коропів, з десяток окунів, а мої карасі валялися на голому гумовому долі, підбиваючи хвостами. Коли дощ підсилився, тато сказав, що треба на берег. Однак, я просила ще десять хвилин, і ще п’ятнадцять, і ще трішки. Закінчилося усе тим, що тато застудився і лікував потім запалення легенів.
Було й ще багатенько різних пригод, які стійко асоціюються мені з рибалкою. Однак, я помітила, що відколи тато облишив великі об’єкти, вийшов на пенсію і вів лише якесь одне приватне будівництво, маючи невеличкий бізнес, він і на риболовлю не ходив. Треба зауважити, що коли він будував власний будинок, місце обрав між великими водами: справа Дніпро за двісті метрів, зліва – котрась із його заток. Рибач – не хочу. На додачу ще й басейн у власному дворі побудував, в який щоосені запускав коропів, і виходячи на веранду курити, просто кидав іноді вудку в той басейн. Та після однієї холодної зими, протягом якої понад двісті коропів було зловлено місцевими котами через лунку, яку тато пробивав, щоб риба не задихнулася, він облишив ці рибацькі забаганки. На моє запитання на кшталт:
– Тату, ти ж рибак, чого не ходиш, ти ж так любив завжди посидіти із вудкою? – він відповів:
– Та який з мене рибак? Я не рибалку любив, а тишу. Так на стройці наматюкаєшся, що хотілося справжніх живих звуків, очиститись від тих слів недоречних. Воно ж як професійна лексика: терміни вивчаєш у інституті, а матюки – на практиці, не хочеш, а мусиш. А коли ви малі були, зовсім тиші бракувало.
– Тю, – все, на що я спромоглася у відповідь.
(2019)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825964
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.02.2019
Буває, трапляється перехожий із чорним ротом,
і слово його – мурзата болонка із-під коліс.
Воно окупує мізки, чавить ле́щатами аорту,
а ти видихаєш тричі, регламентно, через ніс.
Обтріпуєш, наче запльований сніг з підборів,
питаєш у Господа: «Боже, чому це я
отут опинився сьогодні з Твоєї волі?
Навіщо мені безконтрольна фрустрація?»
А Він звіддаля пробурчить тобі навздогін
з мережива протягів міста, з бетоних нетрів,
покличе в сифони провулку лютневий гімн,
і ти сумніваєшся: рада це чи відвертість;
що гнів, не тобою народжений у тобі,
відступить, мине, не візьме за мить на кольки,
не піде безмежними колами по воді,
не ляже на стегна негіддю з барахолки.
Дивись, як багнистий сніг під вузлатим в’язом
лежить, наче дохлий собака в калюжній мисці.
Забудь до наступного перехрестя цей напад сказу,
бо що посієш…
що врятувало б – це матюкнутись російською,
а ти не вмієш.
(2019)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825441
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.02.2019
Сніжить під лютневі колеса порепаний присмуток,
і бризки лоскочуть моє оцинковане пузо,
зітхає турбіна від гірко-солоного присмаку,
і стогне педаль, як нервове тягло попід грузом.
Роз’ятрений вітер ворожить віршовані писанки,
а клімат-контроль надиктовує в’ялену прозу.
Вітри, певно, марять. Не час. Не трапунок для фентезі.
Куди її тягне у цю снігову холоднечу?
Ну все, зупини, не проскочиш вибоїни березня,
ці ями-ями́ скороспечено глибшають вічно,
і тільки горбочки з хрестами затягують чересом,
кружним кладовищем уздовж магістралей столичних.
Гальмо. Ну нарешті. Ручник… Їхні очі маслинові.
Дивись. Всі на місці, укриті пухким покривалом.
Андрійко. Софійка. Надійка. А ти й не посивіла.
Бо ще не забула, як кликали «матінко-мамо».
У протитуманкових променях з рисками синіми
примари гуляють у сніжки… так само-так само…
Химерний до скону узір, затуманений спокоєм.
Ну що, подивилась? Поїхали вже потихеньку.
Хлоп’ята зрізають дорогу за в’яза розсохою.
Тихіш. Зупинись. Не злякай. Розкажи побрехеньку.
Спитай, чи уважні, чи пильні, чи не наполохані…
Нехай пролетить вантажівка…
Бувай здоровенька.
Їх янгол катав, кіньми правив під срібним капотом,
в орлянку гуляв, ніби клав до скарбони монетку.
(2019)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824282
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2019
Вона особлива, вкривалась липневим небом,
ходила путівцями овиду раннім-рано,
до ґречно-невдаваних, людяних, не ганебних
торкалась блакитно-вітрильними рукавами.
Усякі стрічались, заводили у гущавінь,
а дехто давав їй уміння, серпи і рала,
насущний пекла, напувала лице дощами,
з блакитною кров'ю окраєчки забирала.
Вона особлива. Як всі. Але трохи інша.
Скалу не лупала. Та й нащо їй тії кайла.
Осяння сльозинок і снів ворушило більше,
з вершкових хмаринок на світлих людей стікало.
Отримала світ у долоні м'яким осонням,
не як у кіно, не була дружиною кхала…
Мені пощастило відчути прозору просинь,
якою вона найдорожчих людей кохала.
(2019)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821703
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2019
Що буде, коли ти збрешеш?
Що буде коли змовчиш?
Чи знов зацвірінькає щедрик?
Чи гляне з гілляки сич?
Чи стане мені в нагоді
майбутній невтомний час?
Чи я підкорюсь негоді,
що голосом павича
пред'явить останній виклик
вервечці сліпих довір…
Бори́вітер зроду звиклий
на падаль кидати зір.
Не знаю, що буде далі,
пташками злітає стос
віршованих орігамі,
що мало і не збулось.
Я буду з тобою чесна –
розтрощене не збереш,
я поглядом, словом кресну,
якщо ти в мені помреш.
Я подумки поховаю,
усіх розжену птахів,
я витиму вовчим зграям
з усіх приміських дахів.
У хузі відьомській люті
прощати не стане сил, –
я викину твій комп'ютер
і сервер пущу під схил,
я вивезу вантажівку
айтішного барахла,
прошу, не купуй довіку
предмети з крихкого скла…
Я слізно тебе благаю:
надибай вже інший тор, –
не треба на Миколая
п'ятнадцятий монітор!
(2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817837
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.12.2018
Кажуть, що батько у неї причетний до вбивства.
Хтозна, чи батько, чи дядько… усі на іконах,
жертви й убивці тепер – канонічні святині:
той у церквах, той на грошах смакує долоні.
Спадком укрите прощення гірким і землистим.
Кажуть з покорою, що переможців не судять,
навіть якщо порозпродали дочок по світі,
а особливо якщо дочки вибились в люди.
Знала би бабця численних Луї та Філіпів
про земляків, що деруть необтертого носа…
Аnne de Russie в чужині карбувала політиків,
Анна de Kyiv стоїть коронована й боса.
(2018)
*Аnne de Russie (фр.) читається ['ен де рус'І]
**на світлині пам'ятник Анні Ярославні у Києві на Львівській пл., скульптор К.Скритуцький, автор образу Ф.Баландін
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815247
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2018
Горьований колектив шпиталю для одиноких інвалідів війни проводжав Марію на пенсію. Вона ж ледве стояла, спираючись на підвіконня рукою, зі своєю натрудженою травмованою спиною, яка ще змолоду закована у жорсткий корсет.
– Дорога Маріє Андріївно! Дякуємо за плідну працю! За п’ятнадцять років, що ми з вами працюємо, шпиталь став не просто лікарнею і прихистком для самотніх, він став родиною… – Очі головлікаря почервоніли, і він змінив тему з офіційної подяки на побутовий лад. – Обіцяємо не турбувати на відпочинку… То що плануєте далі? – Кожного разу як хтось звільнявся, не знав, що сказати, ніби вперше прощався із живим лікарем свого шпиталю. Під час війни на пенсію не виходили. А в них і тепер щодня війна. Частина хворих щоночі кидається під танки, стогне й кричить. Інша частина їх будить, щоб заспокоїти, і ховає сльози через фантомний біль відрізаних кінцівок.
– Нарешті надѝхаюсь повітрям без хлорамінових присмаків, облаштую «своє кубельце» та й буду віку доживать. Скільки мені тут лишилось?..
– Щоб я навіть не чув оце про вік! – головлікар узяв келишок із горілкою в іншу руку, збираючись із думкою в намірі закінчити тост, та боковим зором побачив у коридорі Вітька, що тоскно дивився у бік застілля. – Ану їдь сюди, раз вже тут. Випий. Сьогодні можна. Твою улюблену лікарку нині відпускаємо.
– Та щось не хочеться. – Коліщата візка ляснули об двері палати, а ті застогнали, ніби старезний дуб під осіннім буревієм.
– От характер! То душа компанії: гітара, баян, губна гармошка, як соловейко в нього співають, та й сам нівроку, а останній місяць, ніби пороблено йому. Живий, здоровий, буває й гірше... Ну, давайте…
– Та не сердься, Івановичу, хлопцю майже тридцять, і половину з них він провів у тому візку. Ні повоювати не встиг, ні покохати. Кулю, й ту в хребет спіймав під час авіанальоту. Жалкує, що не в бою. Ніби й ні за що̀ мучиться… Та ви пригощайтеся! – Марія заходилася пригощати колег застільними наїдками.
Минув тиждень. Новоспечена пенсіонерка потиху наводила лад у кімнаті, яку й досі винаймала, бо не мала ні часу, ні бажання витрачати на житло свої сили раніше. Все її життя було біля хворих. Розкладаючи принесені з роботи медичні книги, пригадувала, чи про всіх подбала, як слід. Так, медичні призначення і картки у повному порядку. Але чи про всіх переповіла колегам? Є деталі, про які не напишеш у медичній картці. Той приховує листи, цей любить поговорити на вечірньому обході… Саме замислившись над цим, почула гуркіт у двері.
– Хто там з самого ранку? Та ж не зачинено! О, Івановичу, чого б це? Що трапилось?
– Доброго здоров’я! Я у справі, бо скоро початок зміни. Пробач, Маріє, виручай. Наш Вітько нічого не їсть, і навіть воду пити відмовився. Каже: «Без неї жити не хочу».
– Та ж без кого?
– Без тебе!
– Матір Божа! І що мені робити?
– Не знаю. Прошу, прийди до нього. Ну, побалакайте, чи що.
– А чого раніше не прийшов? Чекай. Накину щось… Аналізи робили?
– Певно що так. Нормальні.
Марія була стривожена й збентежена, але майже біжучи знайомою дорогою, гнала від себе якісь інші думки, окрім нагальної потреби повернути хворому волю до життя. Та крізь лікарський обов’язок виринали сором’язливі спогади про жіночу долю, що не відбулася через ту ж таки спину, про самітність, і про свій вже майже прожитий вік. А разом із тим стали пригадуватись жарти Вітька, очі, що повніли життям, скільки вона його знала. Сама ж йому купувала музичні інструменти, домовлялася про продаж дерев’яних іграшок, що їх Вітько майстерно виточував власноруч… Депресія? Викликати психіатра для консультації?.. «Ні. Вирішуватимемо проблеми по одній за раз,» – подумала вона, по-лікарськи рішуче заходячи у невелику палату.
Віктор був рівнесенько простягнутий на ліжку, а не так, як вона звикла його бачити зазвичай – у візку. Закриті очі запали десь вглиб, шкіра зблідла, тоненьке простирадло рівненько натягнуте на паралізовані ноги й підіткнуте під тіло аж біля грудей, руки покірно складені. Дихання навіть не помітно. Хоч відспівуй. Рішучі кроки Марії в палату збилися, тільки но вона глянула на нього. Сусіди Віктора мовчки переповзали на свої візки чи стукотіли милицями, повільно звільняючи кімнату.
– Добрий день у вашій хаті! Що це ти собі надумав? – голос Марії ледь не зірвався, але лікарська навичка давалася взнаки.
– Марія Андріївна! – очі Віктора розплющились, вони стали ще більшими й голубішими, ніж вона пам’ятає. – Боже, радість яка! У справах завітали чи як?
– Та не прикидайся ж уже. Іванович по мене бігав через тебе. Кажи. Тільки спочатку випий води. Ось… По-малу… – Вона піднесла йому келишок. Віктор не сперечався. Ковтнув кілька разів мовчки. Потім ще.
– Мушу сісти.
Кілька хвилин вона мовчки спостерігала, як чоловік, тіло й сильні руки якого бачила сотні разів, важко перебирався у крісло. Подумала, що не може тіло за тиждень так охлянути, навіть з повного голоду. Присівши на ліжко, складала в голові погодинну схему безпечного виходу з голодування.
– Маріє, я не маю на те ніякого права, та сенс мого життя до цих пір складався у щоденних оглядах двічі на день, коли я чув і бачив тебе. – Отак, без звичайної сором’язливості твердо почав Віктор. – Небо тобі я не прихилю, хоч як би хотів… Тому моє життя скінчилося, відколи ти тут не працюєш.
– Ну слава Богу! А то я вже думала, ти будеш знов вигадувати щось і намагатись мене розсмішити. Зробимо так: я знову щоденно ходитиму до тебе на правах твоєї доброї знайомої, носитиму сливи і яблучка, перепитуватиму сестер, що ти їв. Натомість ти обіцяєш більше не викидати коників, бо на моїй совісті немає зморених голодом, і не буде. Чув? Нащо мені гріх на душу?
– Обіцяю. – Йому вперше спало на думку, що він міг перекласти провину чи відповідальність своїм вчинком на найдорожчу в цім світі людину. – От, йолоп, – сам до себе пробуркотів, коли Марія вийшла поговорити із головним.
З місяць приблизно вона мала клопіт бігати зранку до лікарні, як на роботу. І це була непересічна радість – почуватися знов такою потрібною. Часом їй спадало на думку питання, що то було: чи така вдала маніпуляція, чи якесь провидіння? А якщо він і справді такий відчайдух-самогубець? І не розібратись, чий би то був гріх, доки сама не помреш. Вочевидь, попервах й у гострому стані в ній заговорив лікар. А як попустило, вона стала пригадувати усі його посмішки й примовки, анекдоти й пісеньки, що складав сам і розважав цілу лікарню. Жваві очі з бісиками й легка розмова на будь-які теми, купа книжок біля ліжка… Чим частіше вона про це думала, тим більш гнівно зупиняла себе, бо вважала, що не годиться старшій жінці про таке помишляти. Але ж коли? Ніколи й не думала, що жіноча природа в ній отак прозирне на старості літ.
Згодом вони побралися. Отримали від держави квартиру на першому поверсі багатоквартирного будинку. Віктор мав підробіток з виготовлених дерев’яних фігурок та іграшок, а ще до них теплими вечорами часто сходились сусіди послухати Вікторові концерти. Та ця історія зовсім не така коротка, як її початок.
Чим старші вони ставали, тим сильніше Марія переживала, що буде із Віктором, коли вона помре, бо він потребував догляду і допомоги. Навіть виїхати на вулицю самостійно було неможливо. Що вже казати про купу життєвих, здавалося б, дрібниць, які ускладнювали, а подекуди унеможливлювали життя самотнього інваліда.
– Що ж ти робитимеш, як мене не стане?
– Господи! Знайшла за що переживати! Та я й дня без тебе не житиму. Оце ти вранці помреш, а я – в обід. Ти – в обід, а я – до вечора…
– Не придумай собі вкоротити віку. Я й з Того світу бачитиму.
– Та не вигадуй. Я просто знаю, що не житиму. А там як Бог дасть.
Приблизно така розмова траплялася раз на кілька років. Ні, смерті вона не боялася. Надивилася на неї за життя. Боялася лишити найдорожчу людину без допомоги. І вона трималася. Робила вправи. Слідкувала за харчуванням. Доглядала за всім, аби лиш мати спосіб бути поруч. Загалом тридцять один рік подружнього життя. Довше, ніж усе попереднє життя Віктора до її виходу на пенсію.
…Зранку подзвонив дядько Віктор повідомити моїм батькам про смерть Марії. Їй було вісімдесят шість… Він цілував її холодну руку і стиха промовляв: «Я небо тобі не прихилю, хоч як би хотів…» – а серце стиха сповільнювало свій ритм, доки не спинилося. Через пару годин так їх і знайшли разом. Так і спочивають одне біля одного, сплетені кістками й корінням у одній могилі.
(2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814541
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.11.2018
Мовчи тепер. Нічого не кажи.
Відчуй тремтячу хвилю суголосся,
змокрілля зелені від синіх берегів
очей, що стежать за моїм волоссям.
Лоскоче думку всивіла стерня
про сизу вірність, голубінь платана.
Нехай ранкові мітли гомонять,
так наче день ніколи не настане.
Хай голуби скурликують карниз,
позиркують до нас із підвіконня…
Мовчи й тепер. Торкайся десь поблиз
жахтіння серця і пульсара скроні…
А як зберуся звідси відлітать
мести з-під божих ступень хмаровиння,
лети зі мною в синяву невинну,
і говори до мене, говори мені…
(2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812943
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2018
Якщо після смерті митця не лишиться нічого,
ні бродів, доріг, ні хатини, картини, ні слова,
його пам’ятатимуть сіллю роз'ятрені рани,
пекучі свинцевою піснею давніх органів.
Якщо після смерті митця не лишиться нічого,
ні в сонячний день, ні у миті молитви нічної,
думками жбурлятися буде завиграшки дідько,
бо сумніви кличуть його звідусіль і нізвідки.
Якщо ж після смерті хоч краплі води на віконні,
нехай ти зітхаєш, далекий, незнаний, сторонній,
а бісики з них спозирають на тебе блискучо,
то навіть із хмари пролляється «бесаме мучо».
(2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812031
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.10.2018
Пейзаж годиться. Очі у вікні:
сріблясті гори, впещені туманом,
бурмоче річка, наче уві сні,
і каменем штовхає інший камінь.
Між кругляками на шляху застряг
погордий оксамитовий метелик,
тріпоче, як услід поразці стяг:
– Ось я, із’їжте, розтовчіть, хто-небудь…
Густий струмковий звук стишає сум,
бо радість тіл уже не знадобиться,
тобі навік з трави цідить росу,
щоб напоїть когось, і не напиться.
Руда із позолотою біда,
ланцюг, що передавлює горлянку,
ти їж метеликів і пташенят з гнізда,
повзи під ноги і чаруй, мідянко.
Залазь до мізків, в душу ж мою – зась...
Не ваб ікрою, маслом, профітролем,
твоя ріка до мене вже лилась,
і я не їм відтоді м’ясо з кров’ю.
………………………………………
І все б нічого. Не з лиця води…
Із неба злива. Гострить слово критик.
Бо не пасують образи сюди –
до жодної з фінансових політик.
(2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803196
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.08.2018
Под наши прощания снова звенят подстаканники,
Любовь под хиты давних лет с поездами уходит,
У тьмы колыбельной в наушниках голос Металлики,
И травы за окнами, как отзвучавшие ноты.
Признание в спешке ещёжды и вскользь обесценено,
У Веры на крыльях маршруты то розно, то с нами.
Как солнечно было! Как было нам всё-таки зелено!..
Надежде б – на рельсы. Но ей по нутру подвесная
Дорога над пропастью, кресло скрипит, и не вырваться.
Помянем, скрепя травяные сердца не случайно,
Что мусор сжигают над водами озера Вырлица,
Что новый пунктир на асфальте по руслу Почайны.
Не стать сухоцветом обочины в кодексе Жреческом…
Покос пахнет свежей травой, увяданием, смертью.
Твоя смс-ка врастает в предсердие семечкой,
А я поливаю до срока, «…аnd Nothing Else Matters».
(2018)
*(англ.) Остальное не важно. Название самой известной баллады группы Metallica
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796702
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.06.2018
Є медитація типу «ооом», сидячи у позі лотоса й повторенням мантр, є медитація типу аутотренінгів або йоги, а я практикую медитацію через ноги.
Вже декілька років щоденно прогулююсь вулицями, які вздовж дніпровських заток Оболонь, Собаче гирло, Верблюд. Тут все ще є зовсім дикі місцини, звідки дивишся на водні плеса, перемежовані дикою рослинністю на суші, що вклинюється глибоко в окреслене русло. Ближче до Північного мосту – гарнюні масиви нового житла, елітного й бізнес-класу, огорнуті сучасним парком і низкою ресторанів на будь-який смак. Впевнено стверджую, що живу в найкурортнішій частині міста.
Іноді моя прогулянка – це коротенька пробіжка, а зазвичай – інтенсивна швидка хода протяжністю від 6-ти до 10-ти кілометрів в залежності від погоди. Перший кілометр – то типова забудова з одного боку і кілометровий рядочок гаражів з іншого, кожна тріщина у роздовбаному асфальті, кожен злам на бордюрі знайомі. Авжеж, перший кілометр мені зовсім не цікавий, заклопотаний думками, важливими та дріб’язковими – особливо не помилуєшся. З мого боку вулиці люди назустріч поспішають на роботу переважно із зібраними й стурбованими обличчями, попід гаражами гуляють собачники. Між широкими пішохідними частинами вулиці та автомобільною дорогою лежать всаджені деревами триметрові зелені смуги.
Вже наприкінці вулиці, можна сказати, на північно-правобережному куті не лише району, а й цілого міста, просто неба живе стара бомжиха. Мабуть, їй років дев’яносто на вигляд. Скрючена сидить під кущем зимою й літом у двох довгих пальтах на синтепоновій підкладці, обкладена в різний час двадцятьма або й стома двадцятьма поліетиленовими пакетиками зі своїм скарбом. Через день чую безугавний її невроз, що виливається брудною лайкою в усіх неймовірних варіаціях і відмінках. Смердить те місце нечистотами, як і вона сама, хоч кругом скопані клумбочки, пострижена травичка і щороку пофарбований парканчик. Біля неї завжди банки з консервацією, пляшки з молоком і чистою водою. Меню її напрочуд різноманітне і щодня різне. Та мене дивувало завжди не це. Часом вона робила генеральне прибирання в своїх кульках і перетягувала їх на інший бік пішохідної зони, на зелену смугу, що ближче до дороги. Тоді її лахи зменшувались чи не у десять разів. Використана й брудна тара кудись дівалась, хоч на вигляд бабця навряд чи змогла б сама віднести її хоча б до смітника, не кажучи вже про пункт прийому вторсировини. Мабуть, їй хтось допомагає. Ще вчора я знов з подивом спостерігала її пересування й не могла збагнути усю стратегічну хитрість безхатченківського побуту. А нині зрозуміла, що вона якимось дивом передчуває дощ. Перелазить більш ніж півдня на інше місце, а дощ миє її галявинку. От звідки вона знає за вісім, а то й двадцять годин про дощ? Ні радіо, ні гідрометцентру в неї, ні інтернету. Небо, і те затьопане багатоповерхівками і смогом…
Йду далі. За перехрестям, минаючи парковку, сміттєві контейнери і двійко-трійко дворових котів, а панорама вже переключає свідомість, бо починається пішохідна бруківка набережних, а разом із нею й доглянуті дерева, фігурні ліхтарі із чорними стовпами і білими кулями плафонів, а мимо них в цей час проходять чи пробігають загалом такі ж як я, однак усі такі різні. Вечорами – здебільшого гуляки, парочки, гіроскутерщики й скейтери; батьки чи бабусі з візочками – з ранку до глибокої ночі. Про них не розказуватиму, бо я ходжу зранку, особливо влітку, тому мені стрічаються майже самі «фізкультурники». Хтось біжить «до», хтось – «від». Найчастіше – «від», я думаю. До фігури, до здоров’я, до загального тонусу біжать більш відповідальні, молоді – ті, кому «ще», але чомусь мені вони рідко трапляються більше одного разу. Від інфаркту, від неврозу й стресів, від старості, від діабету… та мало від чого ще, біжать люди більш похилого віку або ті, кому «вже»…щось сталося.
Набережна й парки багаті на велосипедистів та представників різних традицій ходи й бігу, як от модна нині скандинавська хода, або вже підзабута трусця. За довгий час в мене з’явилась особиста класифікація людей, що за ними спостерігала протягом набережної.
Жінки. Є «гарні панночки». Вони зазвичай одягнені в повний соцпакет. Незалежно від температури повітря лайкра їхніх спортивних костюмів щільно облягає гарненькі статури, тендітні й не дуже, і відблискує на сонці, мов шибки багатоповерхівок. Яскравий колір шкарпеток, кросівок і навіть шпильок чи резинок у зачісках ідеально підходять до кольору губної помади. Якщо така панна бігає з макіяжем, то вона біжить не «до», як вона думає, а «від». Від власного невдоволення собою. Виглядають вони так, ніби бігають в стані пошуку, тому думають, що бігають «до». Якщо ж не трапляється ніхто, змінюють набережну або йдуть у спортклуб. Може, саме тому двічі я одну й ту саму персону не зустрічала. Трохи дивно бігати до сьомого поту з макіяжем, який хочеться назвати гримом. А ще вони завжди тримають смартфон у долоні й притискають ту руку ближче до тіла. Я знаю, як це не зручно: одного разу намагалася налаштувати непрацюючий шагомір, – час від часу він таки хоче вислизнути, а пучки німіють від нерівномірного кровообігу під час довгої ходи в такий спосіб. Бідолашні й такі одинокі.
Є «атлетки». Ці дівчата і у 20, і у 45 викликають в мене майже бездоганну повагу. Атлетки бігають, вдягнені у повній відповідності до погоди. Навесні – у тій самій лайкрі, але вже цілком потертій і не блискучій, попсованій і трохи витягнутій на ліктях та колінах. Влітку вони майже голі. Як правило, на них вицвілий коротесенький бавовняний топ і такі ж короткі спортивні труси, чи то пак, шорти. Найякісніша частина їх гардеробу – взуття. Це або кросівки, або спортивні ортопедичні босоніжки. Ніякого макіяжу, а найчастіше навіть лаку на нігтях немає. По відкритим частинам тіла можна вивчати анатомію. Напружені м’язи торсу, стегон і литок нагадують античні скульптури, що ожили. Легкі рухи, рівне дихання і ритмічне тріпання дротів навушників додають цьому образу сили й упевненості.
Є «дами без віку». Це і молоді мами, що вирішили повернути форму, і «ягідки оп’ять», і поважні леді, для яких це заняття вже не перший десяток років таке саме необхідне, як сон і вода. Це ті жінки, яких ми стрічаємо у транспорті, офісах і супермаркетах, на конференціях і в соцмережах. Та точно не під кабінетом лікаря. Тут вони виглядають для мене особливо інтимно. Якщо у всіх тих місцях кожна в своєму образі, то на набережній вони закриті від усього світу своєю відкритістю. В них може не бути спортивної форми й макіяжу, вони займаються тим як дихають, ніби вийшли з власної спальні на кухню води попити. Звичайні джинси, бриджі або трикотажні треніки, закочені під колінами, майка або футболка, через яку часом видно бретельку від ліфчика невловимого полинялого у пральній машині кольору, однаково можуть бути як дорогі кросівки, так і драні кеди… і погляд, що абсолютно виключає вашу присутність у їх свідомості. Він наповнений або медитативним спокоєм, або власними думками, в яких впевнено зчитується недопитливість. Така жінка точно нікому не заздрить в цю мить, і не переливає з пустого в порожнє факти з чужих життів, а може, й взагалі не переливає.
Є «молодящієся пенсіонерки». Цим жінкам сильно за шістдесят, без явних ознак хворобливості. Стареча сутулість або трохи зайва вага, звісно, видають їхній вік, та енергії таким не позичати. Вони встигають усе. Швидко пройти досить велику відстань, тому що без компанії вони тим не займаються, а збираються усі на одному з пляжів. По дорозі – насмикати якихось поодиноких польових квіточок. Розім’ятися на пляжі та скупатися у воді будь-якої температури. Обов’язково перевдягтися двічі зі спідньої білизни у купальник і назад, не заходячи в роздягальню, хоч вона на пляжі є. Випрати килимок або доріжку із застосуванням пральних засобів і річкової води, яку треба носити на бетонне укріплення берегу, хоч те заввишки метрів на 30-40 відділяє річку з прибережними широкими пляжами від забудови. Встигають перемити кістки усім сусідам і знайомим так само, як миють ноги з пластикової пляшки з дніпровською водою, вилізши після своїх занять на культурну частину набережної. Тут я їх і стрічаю. Вони сидять на лавках напіводягнені, обов’язково закотивши усі можливі частини своїх лахів так, щоб сонце сушило їх і без того понівечену пігментними плямами давно вже не пружну шкіру. Так ніби на пляжі п’ятдесятьма метрами поруч вони не назогорялися. І все це вони можуть робити одночасно й на повному автоматі, медитативно тобто.
Є жіночки «компанійські». Про таких кажуть, що вони в туалет зграйками ходять. Вони бігають компаніями по дві, три або чотири, інколи прихвачують із собою когось із чоловіків. Мабуть, це ті, що років за тридцять стануть «молодящіміся пенсіонерками».
Ще трапляються різні люди з дітьми або за бесідою, але тут точно про фізкультуру не йдеться, тому згрупувати їх якось я не намагалась.
Чоловіки інакші. Є «дрищі». Хлопці підліткового віку аж до двадцяти, які намагаються виправити свої тимчасові негаразди рухом. Астенічні кроки, трохи непропорційні частини тіла, ніякого нарцисизму у погляді й зовнішності. Майбутні мужчини.
«Атлети» тут не бігають. Вони займаються на численних розкиданих чи не щотриста метрів спортивних майданчиках з турніками. Є нові яскраво-жовті містечка зі штангами та брусами усіх видів складності. Там молоді й упевнені напружують «шашечки», аж поки їх нарцисизм не надує вени на шиї й понад скронями до невпізнаваності. Є старі облізлі майданчики з іржавим залізом, покривленим від маси грузів на ньому. Там старші чоловіки не лише ходять тягати штанги, а й спілкуватися, і квіточки поливають, розсаджені у тумбах навколо майданчика. Для них то, як комусь на дачі пахать, мабуть.
Ще тут бігають поодинокі «любителі бігу». Мужчини в хорошій формі від тридцяти до шестидесяти. Їх дуже небагато. Проста футболка, навушники і такий самий погляд, занурений у себе, як і у «дам без віку». Частіше зустрічаються в культурній парковій частині.
Є цікава категорія «кризи середнього віку», яку сміливо можна поділити на окремі підгрупи. Перша з них – «одинокі». Це ті, що тікають від перших ознак зайвої ваги або ж хочуть справити на когось враження, як «гарні панночки». Відрізняє їх від панночок обличчя мучеників, за яким стає ясно: щойно вони наблизяться до своєї мети, отримавши згоду на побачення або ж зароблять першу крепатуру, більше я їх на цій вулиці не побачу.
Другу підгрупу я називаю «телепузики». Немолоді чоловіки, які ще вирішили зголоситися на вмовляння дружин або лікарів тікати від різних напастей тілесних. Це найдивніші бігуни. Чого вони тільки не вимудряють?! Але їх не переплутаєш ні з ким. Бігають завжди у коротких «гавайських» шортах з Ашану і з голими пуз…, пардон, торсами. Волохаті пивні брюха чомусь заведено показувати на всесвітній огляд як історичну пам’ятку чи предмет гордості, вправи робити так, щоб привертати увагу, поближче до культурної частини променаду і зиркати очима в пошуках того, хто оцінить їхній подвиг, і про всяк випадок абсолютно не вишукано й навіть дещо вульгарно посміхатися зустрічним дамочкам. Стрічаються й такі, що огортають голе пуз…, пардон, торс, стречем чи харчовою плівкою. Футболку на таку конструкцію вдягати не заведено.
Є «дідусі», сильно й не дуже старенькі, які рухаються повільно, можуть бігати з гантелями або еспандерами, що вочевидь роблять так останні надцять років. І хоч м’язів на них вже не лишилося, самі лише кістки, витривалість і наполегливість їх рухів самі по собі виглядають, як ціла філософія.
Є велосипедисти, яких разом із їхніми залізними конями можна поділити на приблизно такі самі групи, лише давши їм інші назви. Їздять вони швидко, то й розповім про них коротко. Хтось їздить із повною викладкою, хтось – лише у компанії, хтось – на карбонових рамах, хтось – на китайських «розкладушках».
Та є один дядечко з невизначеним віком від 55 до 75, якого я часто бачу. Він неспішно їздить на міському велику з 20-дюймовими колесами, м’яким сидінням зі спинкою, і переднім багажником, в якому завжди лежить увімкнена колонка з музикою. Вчора звучав Led Zeppelin. Сьогодні – Боб Ділан… І як я його стрічаю, то точно знаю, що цього дня йтиму не менше десяти кілометрів, бо чутиму в голові саме те, що треба…
(13.06.2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795619
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2018
Я приходжу до неї у сни й передсни, бо хочу дізнатись її думки і ще не звик до нового життя. Розкажу їй, щоб не забувала мене, повідаю те, що пам’ятаю. Повтішаю трохи, бо щось ходить, ніби у воду опущена, й очі наче повипікала сіллю. Не можна ж так. Ну й помщуся раз за життя, якщо нагода трапиться: кіт я чи не кіт? Днів за сорок упораюсь.
Народився я в багатих хазяїв, тому й продавали мене дорого. Молоді й пихаті носилися з мамкою, як дурні зі ступою, дозволяли їй лежати де завгодно, навіть на кухонному столі. А мені давали дешевий віскас. Мама в мене з Шотландії. Тато – чистокровний британець. Обоє додали мені шарму й виховання. Та я волів би бути схожим на тата. Габаритами, міццю, прямими вухами, товстими щоками. Кажуть, наших предків люди брали ще на парусний флот років чотириста тому, бо такі, як мій татко, одним ударом лапи могли вбити здоровенного щура. І хоч записали мене в якомусь паспорті Scottish Straight, я вважаю себе British. Цей “страйт” від значення “прямий”, а не від “стратив”, вушка в мене прямі. А місцеву мову треба було підучить таки, бо бути з сім’ї емігрантів – таке собі задоволення. Це тепер я кожне слово розумію, як бачите. Відчуваю, що зовнішністю й манерами наслідуватиму татка. Трохи з окрасом не пощастило як для британця. Серед своїх братів і сестер я один народився якийсь “ліловий”. Не сірий, не голубий… бач, ліловий. Трохи навіть рожевий під штучним освітленням, із молочно – рожевими подушечками і цегляного кольору носом. Очі мої кольору найщирішого апельсина часто запікались сухою кіркою, але це не заважало. Хай там як, мене визнали якісь їхні експерти породистим. Мамчиному хазяїну я був не до смаку, бо всю мою рідню швидко порозбирали, а я наїдався при мамці аж до двох з половиною місяців. Пухкенький був.
Коли одного дня прийшла пара з дитинчам років п'яти. Нічогенькі такі. Клюнули на моє фото в інтернеті, де я позував у ракурсі “дай лапу, Рекс”. Вона – охайна жіночка із приємним запахом домашньої кухні. Мабуть, вміє і любить готувати. Це добре. А він – височенний мужчина із цікавими дитячими питливими очима. Я вирішив перевірити їхнє терпіння і чемність. Наступив однією лапою йому на ногу. Кросівки мали якісь поворозочки, в яких точно треба було розібратися. Але я не показав їм свою зацікавленість. Переступивши через кросівок, пройшовся по другій нозі… як раптом його рука підхопила мене і підняла високо вгору. Я став чіплятися за рукава, і таки на мить відчув рівновагу, влігшись на здоровенній його руці, звісивши задні лапи по обидва її боки. Щось так добре стало, коли він іншою рукою пригладив мої вушка і притримав тіло. Вирішив не пакостити поки що. Вони там про щось домовились... я ще ніц не розумів їхньої мови, і поїхав у нього за пазухою… Куди? З’їзджали вниз у якомусь душному ящику, всі разом. Посадили мене в машину. Сказали своєму чаду стерегти мене, а самі десь пішли купувати якісь речі. Мені? Господи, це були найжахливіші двадцять хвилин мого життя, виключаючи останні, звісно. Їхнє дитятко вирішило буквально виконати прохання, щоб я ніде не заліз під сидіння, і сіло прямо на мене. Я ледь не зомлів, забившись між спинкою, сидінням і тією дупою. Кричати я почав, коли вже прийшли оті двоє. Вони й урятували мене від негідника. Зізнаюсь, до останнього дня мені було лячно лишатись із ним наодинці.
Як приїхали до їхньої домівки, мені зразу стало зрозуміло, що до мене тут вже жила якась пані. Як би вони не чистили свої дивани й килими, не можна забрати справжню леді, яку пам'ятають ці стіни. З-під дверних наличників я дістав довжелезну шерстину сріблястого кольору. Я так думаю, що була вона вже старенькою, тому що величезна циновка, прибита на стінці в коридорі, обідралась до дір. То не одну сотню кігтів треба було виточити. ОК. Матиму на увазі. Забився в кут. Моторошно. Через якийсь час мені запропонували їжу й воду. Ні, не їстиму незнайомого. А от води поп'ю, бо аж у глотці пересохло від страху.
Всю наступну добу, а може, й цілий тиждень я вивчав цю домівку. Ясно, що вони стали моїми новими господарями, тому що не перешкоджали моїм переміщенням попід меблями, вивченню паперів і зошитів на столах. Десь під вечір першого дня мені так нестерпно хотілося пісяти, що я став шукати свій лоток, мама ж бо вчила ходити лише в нього. Не знайшов. Так і ліг спати. А на завтра мені аж млосно було. Ну як же так? Де я маю пісяти? Маў, маў, маў! Обходив майже усі кутки, і нічого не пахло маминим лотком. Невже таке нагле позорище станеться у новому домі, серед незнайомих людей? Ні! Тільки не це! Однак, мене врятував хазяїн. Мабуть, він як мужчина, зрозумів мене. Посадив у якусь незнайому коробку. Я не збирався тоді позоритися, але так було лячно, що я впісявся. І пісяв, і пісяв довго, допоки став чи не вдвічі меншим за об'ємом. Лише тоді зрозумів, що те місце насправді – мій новий туалет, бо знайшов у ньому мамину гівняшку. Дякую, мій справжній благодійнику! Я до кінця днів тобі руки лизатиму, що врятував від такого позору! Наступну ніч я засинав біля Його руки, а Він чухав мені лоба вказівним пальцем трохи вище перенісся. Неймовірні відчуття! Вперше в цьому домі я дозволив собі замуркотіти.
Приблизно цілу добу уся ця сімейка обирала мені ім'я. Та ну, чи не видно, що я справжня super-star? Вони залізли в інтернет у пошуках клички. Багато разів прочитали й ні на чому не зупинились. Тим часом я лизнув руку Хазяїна. Його дружина сказала, що я зробив це, як собака. І вирішила мене назвати собачою кличкою. Ну не Дружком, не Полканом, звісно. В неї натура виявилась поетична. Вона назвала мене Сіріусом. Як я зрозумів, це назва якоїсь зірки із сузір'я Псиці, насправді найяскравішої зірки на нічному небі. Хоч і ніколи не бачив на небі ніяких собак, та й неба цілком не бачив, лише ті шматочки, що видно з нічного вікна, слово мені сподобалось. Звучить. А то все “кись” да “кись”. Ну нехай. Собака так собака. Насправді, це був доленосний вибір. Тому що протягом усього наступного року вони викривлювали Сіріуса на всі лади, від Сірожі до Сірика і Сірусика, а таки закріпилась за мною собача кличка Сірко. Це вдома, для своїх. А по паспорту Сіріус.
Годували мене по-королівськи. Найдорожчий корм преміум-класу, що порекомендував ветеринар, я трощив за обидві щоки. І крім того, просив усе, що хрумтить, з їхнього столу: огірки, моркву, редиску, дині, кукурудзу та рожеві помідори. Запивав джерельною водою. Але найсмачнішим напоєм був квітковий компот – вода у вазах, де стоять квіти. В них майже завжди на столі живі квіти. І відмови мені не було. З їжі найбільше мені полюбились оливки й маслини, і все, що пахло оливковою олією. Усе це я навіть згодом навчився потайки красти, коли, бува, дружина хазяїна накривала святковий стіл і не встигала простежити за усім зразу. Дружина хазяїна. Так. Жіночка is good enough. Файна тобто. Але не хазяйка. Спершу годувала мене, завжди відділяла шматочок свіжого м'яса, та я дав їй зрозуміти, що насправді ціную лише той харч, що дає мені Хазяїн. От і чекав гордо на нього з роботи, просив лише в Нього, адже й відробляв кожну жменю корму по совісті.
До моїх обов'язків входила ніжна вранішня побудка усіх мешканців, пообідні або ж цілодобові розваги їхньої малечі, вечірня терапія Хазяїна і найприємніше – колискова на ніч, теж для всіх. Розкажу детальніше. Бо я таки став професіоналом extra-class у цих вправах, і якщо би була в мене possibility, не одне покоління british-нащадків дізналося б мої секрети.
Від самого початку, буквально на другий день спільного життя я вирішив вдавити на жалість чи милоту і став їсти й пісяти смішно, приймаючи позу, щоб задні лапи в мене роз'їжджалися на підлозі. Господарі вхопили мене, відвезли до ветеринарів, робили рентген, крутили й обстежували. Вкололи купу прививок, дали якісь ліки, від яких я тільки пукав півдня. Це в них називалося “проглистувати”. Страшно було. Авжеж. Але лікар нічого особливого не знайшов, сказав, що я крупний, що слабкі суглоби – це особливість породи, радив давати спеціальний корм, от і усе. З тих пір я нічого не втівав, що схоже було б на дивну поведінку, щоб мене більше ніколи не возили по ветеринарках. Це ж треба, вирішив повтішатись, а вони мене зразу в карцер. Металеві столи, залізні інструменти, медикаментозні запахи, дух інших тварин і якийсь невтішний страх навколо тих закладів… Я ніколи, ніколи туди більше не хочу. Хм. Мабуть, через це сталося потім те, що сталося…
Тоді він і вона ще більше мене стали леліяти, і я користувався цим ставленням, коли налагоджував стосунки. Зранку приходив до Хазяїна. Шукав його теплу руку й підлазив мордою, ніби це він сам мене гладить по голові. Потім ліз мокрим носом під пахву, під шию й усі теплі місця. Він чомусь сміявся і ще щільніше вигладжував. Коли я впевнювався, що він прокинувся аж так, що розплющив очі, я пересувався до дружини Хазяїна з тими самими намірами. Вони чомусь спали поруч, наче щоночі збиралися заводити кошенят. Мені це не дуже подобалося, та що я міг вдіяти? Хіба лягти між ними і ствердно впевнюватись, що я є їхнім єдиним кошенятком, і що інших вони не збираються заводити.
Вона гладила мене зовсім інакше, ніж Хазяїн. Знала якісь мольфарські рухи, від яких я на мить забував, що вона не хазяйка, а потім згадував, що цих прийомів вона навчилася на моїй попередниці, з якою завжди порівнювала. Любила її. Я спершу навіть хотів так само пристосуватися вкладатися їй на груди, як вона того хотіла, та швидко зрозумів, що не наше це, оці “сю-лю-лю” і щенячі ніжности face-to-face. Та й згодом вона сама відмовилась, тому що моя вага швидко перетнула вищу позначку норми для scottish і досягла впевнених восьми з половиною чи дев'яти кілограмів, ваги справжнього british. Я лягав поруч вздовж її тіла й дозволяв кілька разів погладити по лобі, по вухах і самим лише її вказівним пальчиком погладити одну з моїх лап. Будь-яку спробу погладити іншу лапу я присікав, показавши зуби. Ніколи не кусав до крові, але завжди прикусював так, щоб вона вищала й махала руками. Нехай остерігається. Натомість Йому я дозволяв торкатися мого шовковистого животика, і приймав майже усі пестощі з Його рук. Адже саме ці руки згодом стали мене годувати двічі на день.
Стосункам із їхніми дітьми треба присвятити окремий сон. Старшого сина я майже не знаю. Він приходив несподівано, ночував рідко, чемно поводився й кожного разу, коли телефонував мамі, прощаючись, казав: “Погладь кота”. Це замість “я теж тебе люблю”, мабуть. До нього я ніяких претензій не маю, хіба що останні пару років він став приходити із неймовірним собачим смородом на одязі. Здавалося, якась собака оселилася в його душі. Та оскільки він не змінив свого ставлення до мене, я вирішив простити ту собаку, що час від часу бентежила мій спокій.
Менший ріс на моїх очах. Спочатку він грався зі мною у машинки. Запускав своєю вправною рукою їх в мене. Я слугував воротами, крізь які не мусить проїхати жодна машина. Потім відправляв ту машинку іншим шляхом. В малого виходило краще. Бо коли та машинка з брязкотом падала на паркет після моїх невтішних вправ, я лячно присідав, притискаючи вуха. Раптом там щось відлетіло? Тоді цей недопан ревітиме з горя або кидатиметься подушками. Потім малий навчив мене гри у м'ячики. Для нього це був пінг-понг, де він бив по м'ячику ракеткою, а для мене – справжній футбол. Я вів м'яч через усе поле, забивав гола між диванних ніжок, і так до тих пір, доки в нас не закінчувались м'ячики. Оскільки підняти мене він не міг, то лягав на підлогу, затягував мене собі на живіт, і тримав отак, поки я не починав нагнітати оцей любовний екстаз невдоволеними «маў». Часом я відчував усю силу його прив'язаності до мене, і саме тоді лишався ночувати в його ліжку, поки малий не засне. Часом чатував його неспокійний сон, відганяючи страхітливі сни. Одного разу, вважаю, що таки врятував його під час хвороби. Маю за правило не відходити від сплячої дитини під час всіляких ангін, застуд і грипів. Температура – то чуття мого серця. Так от коли мама малого збилася з ніг і заснула, хоч перевіряла температуру дитини кілька разів до того, я відчув неладне. Малий горів страшенно. Аж мені було гаряче, хоч я був за два метри від нього. Вирішив кликати на допомогу. Маў, маў, маў! І вона прокинулась. Прибігла до малого і до ранку вже не відходила, давала ліки й витирала якоюсь кислючою гидотою. Проте, малий одужав швидко. Вона усім тоді розказувала, який я мудрий, і що завдячує мені, що жар малого ледь не сягнув критичної позначки. Я приймав вітання і вважав це своєю перемогою над тією пані із довгою сріблястою шерстю. З тих пір я трохи більше дозволяв себе їй куйовдити.
Малий ріс, і сили його зростали, він почав тягати мене на руках, піднімати, мов спортивний снаряд, тримаючи мене під ребрами. То була страшенна його похибка, бо, як потім виявилось, саме там моє найслабше місце. Але мабуть, відчуваючи свою владу, він тримав мене у підвішеному стані, доки я не починав нявчати до хрипу. Лише один раз я сильно подряпав малого, шрам повз усе обличчя в нього залишиться на все життя як пам'ятка. Так, часом я його боявся. Ховався від очей подалі. Мирився з його примусом мене лежати біля нього вечорами. І оскільки я знав, що він любить мене й мою покору, вдавав слухняного. Врешті він засинав, і я тишком-нишком тікав з його ліжка. Але коли його не було вдома десь по бабусях чи канікулах, я сумував, вигрівав його ліжко, чекаючи на повернення. Я не снитимусь йому. Ще злякаю, боронь Боже. Він і так сильно боявся показати сльози, коли все сталося. Хоча тато й мама були б втішені побачити, що той хто любить, по-справжньому сумує. Та я його розумію. Сам ніколи не жалівся й не плакав. А може й дарма.
Які то були домашні вечори в нас! Цілісінький день я збирав свої іграшки й складав Хазяїну під подушку або під ліжко у тому місці, де він спить, закопував під покривало. Потім чемно чекав його приходу під дверима. Інколи носив капці, щоб виправдати свою «собачу» з їхньої точки зору вдачу. Це виявилось нескладно. Всовуєш морду в капець і відштовхуєшся лапами, і в їде по глянцевій поверхні блискучих кахлів. Складніше, якщо капці залишились у іншій кімнаті… Від самого початку й до останнього дня Він однаково приходив і брав мене на ту самісіньку руку, на яку посадив уперше. Я не поміщався вже на руці, тому йому доводилось брати мене під груди, просовуючи руку між усіма моїми лапами. От висю я на тій руці із тракторним муркотінням, і він гладить мої вуха й боки, хоч перше Його бажання, мабуть, було розутися, присісти, зняти одяг. Далі я бігав за Ним по усьому дому, ловив Його ноги, кликав на кухню, щоб отримати жменю корму саме від Нього. Бо ж міг отримати від будь-кого. Але то не цікаво. Мій Хазяїн мене годує! Час від часу я теж відношу йому подарунки: оливку або виноградинку, ягідку черешні у взуття. Це ж так приємно – віддячити дорогій людині чим можеш. Не було вечора, щоби ми не грались. Він брав усі ті іграшки, виймав з єдиного вдалого для них місця і кидав у різні боки зі словами “от собацюра!” А я приношу назад, у ліжко. Хіба може бути інакше? І так аж поки я не захекаюсь. Коли вони влягаються, я першим чином перевіряю, чи бува вони не вирішили завести кошенятко. Якщо таки вирішили, доводиться облишити їх на певний час. А потім я все одно приходжу спочатку до неї. Лягаю мордою й передніми лапами на її подушку і починаю муркотіти, доки засинає. Тим часом вона злегка гладить мені лоба вказівним пальцем. Тоді йду до Нього. Влягаюся вздовж тіла, кладу морду Йому на груди. І Він гладить мене своєю правою рукою, а лівою притримує. Вона завжди переверталася на інший бік, тягнулася своєю руцею, і так в три руки заводили вони мою муркотілку. Коли то мені набридало, я йшов собі. Не мав постійного місця для ночівлі. То один кут, то інший, то під дверною коробкою, то на одному з кресел. То їхній сон чатував, то малечі, то одних собак відганяв від них, то інших. Намагався бути причетним до всіх.
Лише раз образився. А було так. Зробили вони ремонт. На цей час переїжджали, брали мене із собою, я не нарікаю. Мені – аби з Ним. Після повернення я знайшов новісіньку стіну, скільки моїх лап вистачало, оббиту новою циновкою. Це ж треба! А потім вони лишили нас із малим. Десь поїхали на цілий місяць і запросили пожити в нас Його маму. Вона годувала мене й водила онука до школи. Я ж мав, як дорослий і відповідальний, у відсутності хазяїна встановити правила. По-перше, я став серйозно опановувати територію. Усіляки завіси, нові шпалери, нові двері й фарби – усе потребувало мого втручання. Я усім мав сповістити, що то вже наше. Мітив кожну річ, проводячи інвентаризацію. Маму Його хотів було задобрити, став стрибати й гратися з нею на ліжку, та вона мене неправильно зрозуміла й вигнала з кімнати. Можна сказати, відучила ковбаситисяу в ліжку. От вони як приїхали, просили-просили, та довелося довго мене вмовляти, перш ніж я знов погодився на диванні ігри. Перше, що їм не сподобалося – моя інвентаризація. Він сказав дружині: “Тримай гроші, щоб завтра ж мені цього смороду не було.” А на завтра вона віднесла мене до ветклініки на вдосконалення. Що вже вони там робили мені, не знаю, та прокинувся я п'яний після наркозу і тиждень вилизував свої яйця. Ну, те, що на них тепер було лише схоже. От в перший же день після того я нассяв йому у туфлі, демонстративно й при гостях. Прямо коли Він проводжав їх у передпокої. Ми були квити. Назавжди. Не те щоб я дуже жалкував, більше часу стало на ігри з їхніми дітьми. Однак, мої потреби передчасно трансформувалися. Лише люди стали моєю єдиною сім'єю.
Натомість пропала турбота щодо думок про пошуки гарненької партнерки і надія на передавання досвіду молодшим поколінням. До того я думав так: Ну що по собі залишу? Вони ж самі бачать, як стрімко змінюється їх життя. Механіка. Автоматика. Комп’ютерна техніка. Це вже майже позаду для сучасних котів. Тепер гаджети, щоб їх.., ця, як її, робототехніка… Чи вони думають, що коти не еволюціонують? Ще й як! Пристосування до сучасних хазяїв з метою жити з ними у симбіозі – це основне завдання породи. От до прикладу... не секрет же, що лише серед останніх поколінь з’явилася окрема каста хазяїв, дуже вдалих для співіснування із ними. Назву їх програмістами, хоч вони все ж таки дуже різні. Перевага їх над іншими видами хазяїв у тому, що ці часто бувають вдома, бо працюють якось по інтернету, трохи відлюдькуваті, а значить менше усіляких гостей очікуватимете на порозі, високооплачувані, а значить, завжди матимете найкращий соціальний пакет. Ну і цяцьок в них для нас, котячих, дуже багато. Кількість кабелів, проводків, гайочок і цікавих дрібничок без високої напруги створює справжній рай для відносин кота і хазяїна. А ці всі devices and gadgets… Хто передасть на генетичному рівні вміння знаходити смартфони, планшети й GPS-навігатори, ключі й брелоки з елементами живлення? Хто використовуватиме їхні основні функції – бути підставкою із підігрівом для підвищення рівня спостерігання? Хто, я вас питаю? Звісно, ловити мишей і горобців – то вдалий вид пристосування до людини. Але ти житимеш лише доти, доки будеш в змозі те робити. А далі тебе турнуть, як у тій казці, що читала вона малому про музик із Бремену, і загризуть тебе місцеві собаки або свої ж конкуренти. Ні, зараз інші часи. Порода має бути з породою. Роботящі коти – для роботящих людей. Високоінтелектуальна праця людей висуває нові вимоги щодо розумових здібностей і емоційного інтелекту їх вихованців. Ми – добірні шляхетні й емоційно високорозвинуті коти, нам треба тримати марку й розвиватися в ногу із часом!
Ех… Не все було так ладненько, як я оце тут кажу. Часом щось мені було зле. Але пам'ятаючи той досвід поїздок по клініках, я жодним мускулом не показував своїх турбот. Сам зайнявся фітнесом. Почав бігати і менше їсти, від чого схуд на півтора кілограми. Та все одно напади задишки траплялися декілька разів за останній рік. Коли я отримав право приходити до неї уві сні, показував їй ті кілька моментів, коли вона могла спробувати обстежити мене й надати вчасне лікування. Це коли я трохи кашляв, а потім позіхав сильно, коли хропів уві сні, як дядько. Не знаю, чи боявся я лікарні, чи – налякати сім'ю, але в останній день, відчувши задишку, сховався під ліжко. Серце пеклося після того, як Хазяїн не ночував вдома, а хазяйка всю ніч вірші писала. Чого вже їй так сумно було? Чи відчувала щось? Це тепер я знаю, що Хазяїн їздив у справах до родичів. Але я ж ніколи, ніколи не бачив, щоб вони були окремо. Навіть не прийшов її втішати увечері. То хоч би попрощалися. Коли Він прийшов наступного дня з роботи, я зрозумів, що сам не впораюсь, виліз на середину хати й впав на бік, важко дихаючи. Маў, маў, ма-! Вона відразу покликала Його, кричала, що терміново. Поки вкладали мене у ту страшенну переноску, в якій завжди возили у машині, ще нагримали на малого, що той тягав мене попід груди. Дарма на дитину визвірилися. Хоч зізнаюся, краще б він мене не чіпав. За десять хвилин почався суцільний жах. Знов клініка. Два чужих дядьки у однакових костюмах. Киснева маска. Металеві столи. Якісь трубки, через які витікала рідина з моїх легенів. Уколи внутрішньовенно. Може, дарма я так їх боявся, що розірвалось моє серце? Бо коли побачив Його червоні мокрі очі, в мене вже нічого не боліло. Хіба гладила вона моє спустошене без душі шовковисте тільце і вислуховувала вирок ветеринарів . А я ж, ось я, не відчуваю її дотиків і не можу замуркотіти. Не можу сказати їй про відданість, що знаю про її любов, що то була моя гординя і моя вірність Хазяїну, а вона думала, що я її не люблю. Перші три дні потому вони ридали разом. Я ж приходив, за звичним розкладом являвся похвилинно то на ліжку, то на столі, хотів їх заспокоїти. Бачив, як вони прибирали мої іграшки, посуд із кормом, лоток. Лише вона чула мої кроки і легкий поступ. І чесно вголос поговорила зі мною: «Прости, Сірко, що не бачили твоєї біди. Прости, якщо образив хтось із нас. Прости, що мучили тебе реанімацією. Може б ти легше відійшов. І не приходь більше, будь ласка. Ми любимо тебе, але прощатися нестерпно боляче.» Я зрозумів. Бо сидів навпроти і дивився очима без сяйва. І знав, що вона мене теж бачить, бо дивилася прямо у душу. Так. Я виконав її прохання. До Хазяїна й хлопців не ходитиму, з ними в нас чоловічі й давно з'ясовані стосунки. Але маю що пригадати тепер, тому дорогу до її снів вона мені не заборонить.
*За статистикою, про яку дізналася у ветклініці, кожен третій кіт-британець в Україні народжується із вадами серця через недобросовісне й невідповідне розведення. Від них і помирає. Причиною смерті є будь-який стрес, набряк легенів і задуха, у 90% випадків викликана кардіогенною паталогією. При завчасному лікуванні строк життя подовжують. Прогноз щодо лікування негативний.
Наш котик прожив 6 років 10 місяців.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793402
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.05.2018
Дотик сіренький... і солодко так із тобою,
Наче побути в дитинстві півдня або мить,
Ти від народження знаєш, як треба любить,
Ти усю душу вкладаєш в милоту спокою.
Бавиш дітей і муркочеш мені у подушку,
Будиш уранці по черзі - щоденний обхід,
Ввечері радо стрічаєш. А втім, до обід
Дивишся мрійно крізь вікна на небо у смужку.
Мертві рядки. І душа від утрати бринить,
Наче тупцюю по кришці картонного гробу.
Ти вже спочинь там в раю у котячого бога.
Ти заслужив на подяку й небесну блакить.
(2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792858
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2018
Ти сумуєш за мною під поглядом темряви ночі,
гілка дерева згином виразнить округле плече,
і якщо наші душі ні біль, ні печаль не пече,
то чому мерехтить поцілунком на грудях листочок,
а фіранки примарі волосся із тіней плетуть,
і тріпочуть, тріпочуть, про спогади марні тріпочуть?
Я чатую з вікна понад маревом сонцесідання,
виглядаю у щільних потоках затьопаний форд,
де столична автівкова річка впадає у фіорд,
та лише незнайомі струмки у мій двір затікають,
і багрець габаритів та сплакане полум’я стопів
до міських підземель, як у нори, поспати тікають.
Загубились мережі зв’язку в інтернетнім полоні.
Я не хочу питати, де був, що робив ти, і з ким.
Ми однаково вільні в дорогах на Крим і на Рим,
а довіра тримає листочок на грудях в долоні.
І я знаю – не нині, так завтра твоїх триста коней
ночуватимуть в нашому рідному стійлі з бетону
під мою колискову... й північних вітрів Оболоні.
(2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792772
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2018
Заздрість
Зовсім не складно: не вбий, не вкради і не гнівайся.
От не жадати вже важче, з дитинства образливо:
лялька чужа чи п’ятірка, чи платтячко з цитрусом…
Добре б «не рюмсать», трудніше не заздри.., не заздрити.
Таня підхлипує – поруч хтось бавиться м'ячиком.
Злить королеву вродливість лиця Білосніжчина.
Змалку вчимося ховати цукерки, бо бачимо:
той, хто успішніший, вікна тримає завішені.
Боляче, мабуть, тремтіти від сказу та ревнощів,
в когось весна, а тобі тільки бруд видно здалеку.
До заїкання ввіряєш презумпції рівності?
Не до магнолій, коли перетрудиш мигдалики.
Стиснуті губи, від зморшок на тілі хребти-хрести,
і худорба буркотливіє, вдача помислива.
Заздрість – наочний, правдивий взірець справедливості,
бо прижиттєво марнує отрутою кислою.
Може, існує у іншому вимірі «ландія»,
де не потрібно, «щоб їм не дісталось», міста палить?..
Євам парфуми із припахом східного ладану
їхні Адами дарують на Ноєвих стапелях,
Де не траплялось вчиняти потоп чи освенцими,
і не бентежить шипінням яка-небудь гадина,
не зеленавить підшкірно геном конкуренції,
де не назвали би первістка іменем Каїна.
(2018)
російська версія тут: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789108
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789107
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2018
Душа твоя невпинно десь блукатиме,
Дороги між світами килим стелять.
Хтось висікає рисочку між датами,
Чумацький Шлях намалював на стелі.
Знайома стежка по чужих галактиках
Під місяцями ве́сни сповідає…
Повернеш на сагу́ Вселенських равликів,
Зупинишся на мить і не згадаєш,
Як ніч манила, дах всипався зорями,
Минала ніч, щоб рисочку докреслить.
Літали пелюстки, вітрами зірвані,
А ти вже був на тому перехресті.
(2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788799
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.04.2018
Біжимо по життю, як літають дрозди в апельсинових пущах,
Ржаві дзьоби ладнаєм до плоті едемських дерев.
Летимо в теплім вітрі миттєвостей скороминущих,
а як доля холодним циклоном під крила дмухне,
летимо в еміграцію, в казку, в полон, світ за очі,
поки книжні світи в нас тримають матерію мов.
Вавилонськи по-різному мантри до Бога шепочем,
Він не чує, лиш бачить, як ми, здоганяючи час, біжимо…
Із дипломів і грантів, проектів, контрольних і тестів
заповзято майструємо свій дельтаплан до Канар,
ліпим зміїв з бомажок, блукаємо на перехрестях,
хтось боїться злетіть, хтось – втопитися, наче Ікар.
Нам здається, що, вивчивши ще одну мову строкату,
розбіжимся скоріш, от ще трішечки і – злетимо...
А насправді нам треба навчитися просто літати –
недарма Бог вітри попід крила звива. Тому й, мо,
кожен день Йому хукать не лінь і дороги земні затуляти.
(2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788246
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.04.2018
Бабуся білі коси заплітала
І закликала при пасках не бігати,
А ті постануть з четверга на п’ятницю
З кораловим намистом із яєць.
Це потім будуть маркси з капіталом,
А ми вже знали, що коли не гніватись,
У тиші свічки доданою вартістю,
В шматочку тіста – Син і Дух-Отець.
Нічого тим знанням не бракувало.
Паски стояли, як церковні бані,
Молилися за сина у Афгані,
Молилися за правнука в АТО.
Мовчу й тепер. Сказати слів замало.
Сніжить Великдень пелюстками яблунь.
Світлішає у грудях. І світає.
І воскресає вірою Христос.
Воскреснуть всі, за кого помолились…
І знову будуть вихідні і будні,
Літатиме в повітрі, як літало,
Людське і світське, мов тривожний птах.
Коли ж ізнов зима слова́ знесилить,
Побачу сон з минулого в майбутнє:
Бабуся з тіста коси заплітала
І хрестиком вкладала на пасках.
(2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786522
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.04.2018
Є миті, коли ти не можеш комусь брехати.
Неправда стоїть, ніби кістка в подертім горлі,
Впиваючись голками в руки, серця і п’яти.
Зумисне чи випадком дивишся в очі чорні,
сурмлять у сумлінні скріпачені досі горни,
і ти відвикаєш поволі себе втрачати.
Довіра до сили магічної ошуканства –
як вічний Майдан, що запалює шини – дихай!
Жорства замість кулі – і жодних звитяжних шансів
супроти очей безтілесного Мобі Діка,
а втім, кожне око, як голка межи кутикул –
сповідна криниця віршованих тулумбасів.
Щоправда, і істина – теж не батьківська хата…
Краплина зі скроні полохає лан дзвіночків.
Довіра цукрує на серці старі стигмати.
Лишатись в коханих очах з кожним днем дорожче…
Та гірше од судного дня, мій Всебла̀гий Отче,
що знову я буду спроможна йому збрехати.
(2018)
Першоджерело російською мовою
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779988
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779931
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2018
Уже всё случилось: киношки на плёнке «Свема»,
цветы, украшения, шубки, земля в горсти,
младенцы, режим, тренировки, диеты, творог,
желанные руки, уменье прощать, просить –
даме в сапфировой норке давно за сорок.
Понятные шутки, доверие, смыслы, время,
на двух общий Рим, Мулен Руж, божоле, бордо,
коньячная горечь французского поцелуя,
дыханье у плечика после и тремор до… –
всё, что выводят за сноску приконцевую.
Богиня в семье, на работе – почти что ведьма,
хрустит в облаках на метле, укрощая шторм.
Но… помнит в глазах повстречавшегося парнишки
вкус тьмы, рассыпа̀вшей киношную соль в поп-корн.
И страшно метлой зацепить грозовые вспышки.
Надо бы тихо уйти было, по-английски…
(2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770692
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.01.2018
Зблідло наше Гелело́
Кодло звилося в кубло
На Залізнім Колесі
У Арктичнім поясі
Триста років яничар
Триста років государ
Ще не вмерла – гой єси
Стане сил – загоїш сі
Кров у жилах застига
Терикони – не тайга
У кривавім мотлосі
Східна зоря в сполосі
Чи то мати, чи яга,
Чи ярмом допомага
Чує серце кіборга:
«Ти приплинь до берега»
Шепотить молитви друг
Вздовж курганів і яруг
Як сі й стала райдуга?
Чи хіба що в рай дуга…
(2015, день здачі донецького аеропорту)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767448
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2017
Минареты и сплетни за нашими влажными спинами.
Незаконнорождённые в странах чужих как в приюте.
Так пронзает азан, рассекая рассвет муэдзинами.
Если хочешь любить меня, я не могу лгать об этом.
Провожаем любовь. Ни записки. Ни даты. Ни подписи.
Древний город востока неверных карает обетом.
То ли падаем в бездну, а то ли она на нас рушится.
Если я захочу тебя, я не смогу лгать об этом.
(2014)
*Азан - призыв к молитве в исламе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763467
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.12.2017
Мироточат навзрыд на ладонях неровные сгибы,
Убираю шасси и несмело встаю на крыло.
Уходя с горизонта пурпурного лучик светила
Почадит в облаках. Тороплюсь, чтобы не уплыло.
Откупорю флакон из обид, недомолвок, сомнений,
Выпью горечь коктейля и выживу страхам назло.
Выйдет яд из-под ребер за несколько жгучих мгновений
Да и смоется солью из глаз, если время пришло.
Вырастает перо за пером под лопаточной костью.
За прощеньем прощаю. И крепнет незримо крыло.
Долечу до созвездия с радужным именем Счастье,
Еще не было раза, когда нам с тобой не везло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763153
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.11.2017
Есть мужчина. Его стезя – из огня моего кипяще- и отчаянно клокоча– сердца, вымощено паляще, вынуть душу. Своей рукой
запустить к облакам безбожным, хоть в реальности невозможно, вынув душу, отдать покой.
По каким таким четвергам-понедельникам-воскресеньям мне хватает его терпенья, чтобы следовать по пятам
на росинковые луга фиолетового заката. Прикоснувшись ко мне когда-то, утопил меня навсегда в поднебесных своих озерах, и с тех пор меня не тревожит шорох дайверов о корму.
Я себе подарила дрожь – сына - способ и смысл, причину. Пусть он станет таким мужчиной… А ему подарила дочь.
Долог путь. Но еще свежа с паутинково-нежной кожей (я не верю в пустяшность ложа) пышнотелая прелесть-грудь.
И горячие берега, с ароматами утренних кофе, между транспортом и работой, прянодышащие стога.
Мы давно пропустили вскользь точку зыбкую невозврата, так доселе и не женаты, по грехам платим дань врозь.
Есть мужчина. И, может быть, он найдет между магмой и пеплом под моим вулканически левым по горящим углям путь. А проевшая плешь свобода ждет его минотавром у входа, заработав покой и тишь.
(2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762930
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.11.2017
Не пережить мне сутки без тепла,
Без дозы эндорфинного жасмина,
Пока крылом чужих авиалиний
Накал огня растоплен добела.
Ещё благоухает простыня
елеем непритворных сантиментов,
и каждой клеткой помню я моменты,
в которых ты был чуточкой меня.
Еще твой запах мне накинул шаль,
И каждый волосок тобой исхожен
Возвратно-поступательной по коже
Сейсмичностью в диванную скрижаль.
Еще луна не скинула вуаль
Заветрено-пунцового рассвета.
Лежу, как шоколадная конфета,
И снюсь тебе.
А ты уедешь… Жаль…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762754
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.11.2017
Шурхотить так само під ногами
Золоте осіннє середмістя.
Сиве небо сріблом амальгами
На волосся падає врочисто.
Павутиння зморшок попід вії
Не вдягай сезонним суховіттям.
Задощить іще пташиний вирій,
Заблищить під райдугою Світязь.
Наші весни ще не всі зачаті.
Поцілунки сяють корогвами,
Підкидають хмизу у багаття,
Гріють душі, розтуляють брами.
Не даруй букети і каблучки,
Хоч від них бува на диво тепло,
В очі глянь, коли цілуєш ручки:
Не пожовкло – захватом затерпло!
(2014-2017)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762471
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2017
Передзимова моква огорта киян,
Оболок пагорби щільно вкрива тілисті.
Падає Либідь у сивий рясний туман,
І розкисає в нім жовто-строкате листя.
Спльовують воду автівчині двірники,
Чвиркають, ниючи діркою в мудрім зубі…
Хтось будував ціле місто і звався Кий –
Нам задля слави потрібен лиш кадр в ютубі.
Пробки дорожні, мости, метушня вогнів,
Люди завжди нарікають на Божу ласку.
Стиглі озера, второпавши людський гнів,
Дивляться в небо блакитне очима хаскі.
Річка, бетоном шунтована кров століть,
Вічно така молода ти для вічно п'яних…
Їду на лампочці довгу осінню мить…
А Либідь викочує з марева свій Титанік.
(2017)
*Їду на лампочці - сталий вислів водіїв, коли закінчується паливо, горить індикатор, і зазвичай нервуєш, чи доїдеш до найближчої заправки.
На лампочке (перевод Анны Лисициной)
Морось предзимья окутала киевлян,
Небо плотней прилегает к земле холмистой.
Падает Лыбедь в обильный седой туман,
И раскисает в нём жёлтая пёстрость листьев.
Дворникам - снова размазывать ручейки:
Цыкают, ноют, как дырочка в мудром зубе...
Кто-то выстраивал город и звался Кий -
Нам, чтобы славиться, нужен лишь кадр в ютубе.
Пробки, мосты, на дорогах - возня огней,
Люди всегда привередливы к Божьей ласке.
Только озёра, поняв человечий гнев,
Смотрят на высь голубую глазами хаски.
Речка, в которой бег времени приутих,
Вечно и молодо льётся для вечно пьяных...
Еду на лампочке долгий осенний миг...
А Лыбедь выводит из марева свой Титаник.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761656
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2017
Мерцанье свеч в церквушке затрапезной…
Записочки, молебны, переплавка… –
Приставлен заправлять иконной лавкой
Послушный дьяк, измученный аскезой,
И сведущий, как сам архимандрит.
Мятежная с работы, прихожанка
Пришла покоем храмовым напиться,
Послать молитву белой голубицей,
Забыть об одиночестве подранка –
И с Богом, и с душой поговорить.
На северный притвор взглянула кротко,
Диктует: «Иоанна, Виолетты,
Юзефы, Михаила и Эльшбетты…»
Дьяк бороду пригладил к подбородку:
«Нездешние? Владыка не велит!»
Смиренно подошла она к иконе,
Заплакала, прикрыв глаза в молитве,
И ангел после слова «…возлюбите…»
Коснулся головы ея в поклоне.
И дьяк увидел Света тонкий лик.
Не мог обресть покой и мысли комкал:
«Направи мя заблудшего, Единый!
Как смел я отказать христианину?
Святейшества дерутся за котомки,
И властью Их мой выбор невелик…»
Под утро лишь сомкнул глаза. Приснилось:
Встречает Петр его у Врат Господних:
«Ты, вижу, послужил. Церковных сходней
Обил немало. Знал при жизни милость.» –
«Откроешь?» –
«Нет. Владыка не велит.»
(2017)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761459
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 21.11.2017
Так меркнут тонущие сокровища,
И блекнут свечи забытых душ.
Приходит снова во сне, продрогнувшей,
Босой, рыдая в толпе плакуш.
Стоит на хорах, слезит подсокою,
Покорно вторит за мной: «Аминь».
Земная, скромная, одинокая
Одна раба из Твоих рабынь.
Проснусь, смиренно прочту заутреню,
Рутиной таинств расписан день.
Крестить, соборовать всё запутанней
По прейскуранту церковных цен.
Я выбор сделал по Вере в Господа,
Служил по совести, сеял свет.
Звенел кадилом, владел погостами, –
Карьеры выгодней в мире нет.
Мой путь был прост – ни тернист, ни пасмурен.
Я справил звоны монастырю.
Но был ли людям достойным пастырем?
И чем я, Отче, благодарю?
Какою будет Твоя пощёчина
За службу в меру обычных сил?
Твоих чудес я не видел, Отче наш,
Юдоли истинной не вкусил.
Промеж нужденными и дающими
Кто я? Раскаянье во плоти.
Не важно, сколько мной душ отпущено,
Когда одну я занапастил.
На склоне лет у причастья близкого
Ветвится помыслов канделябр.
Коль стать ей выпало б Элоизою*,
Какой бы вышел я Абеляр?
Слагаю яти, омеги, ижицы
В молитвословы к Тебе о ней.
И тень знакомая плавно движется
Под светом уличных фонарей.
(2016)
*Абеляр и Элоиза – реальная история любви Пьера Абеляра, средневекового философа с духовным саном, наставника нескольких Пап, и его тайной супруги Элоизы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761458
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 21.11.2017
Щастя – це жити, хоча б недовго,
в країну бажань осідлавши хвилю,
в буденній роботі та видноколах,
пірнаючи в світське і дикий вирій.
Щастя – якщо таланило вижить,
лишившись на про̀сторах ріднокраїх,
нехай би кричати тужливим крижнем:
війна бо і землю, і душу крає.
Щастя – отримувать телеграми,
що носить їх з неба поштар пернатий,
коли вже немає і тата, й мами,
старіють чиїсь непотрібні дати.
Щастя – мов куля в хребет, що мовчки
навіки кріпачить свинцеву спину,
ти давиш дорожній щербет візочком
в надії зустріти свою єдину.
Щастя – зустрітися й не лічити,
чи рік вам лишився, чи півстоліття,
бо ви одне одному – мед, причина,
повітря, молитва, і сон, і ліки.
Щастя – померти зусиллям волі,
спинивши завдячене долі серце,
без лікаря, батюшки й валідолів
одразу за нею, бо віриш вперто,
що жевріє навпіл вам подих смерті.
(2017)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761329
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2017
Мы лежим с ним в соседних ящиках, он – разбитый, а я – слепой.
Хмуро просят огня курящие. Машинисту несут настой
Валерьяны. Звонили в скорую, в МЧС…и еще бог весть…
Дребезжали всю ночь рессорами: «Бог не выдаст, свинья не съест».
Я привык, что дорога скучная: сталь по рельсам «…тук-тук, тук-тук»,
Тормоза ходовой шипучие. А на стрелочном был мой друг.
Освещая зарю туманную, колыхался он на ветру,
И сияние светомантии блекло таяло поутру.
Старый стрелочник, дед на пенсии, провожал с фонарём в руках.
Я мигал им обоим весело – мол, спасибо, «тах-тах, тах-тах».
Слух про деда ходил в диспетчерской: то ли знахарь он, то ль – мольфар.
Машинист и помощник вечером иногда не включали фар,
Аж пока переезд не кончится, чтобы деду не пыхать в глаз.
Как-то раз он изрёк пророчество, и своим фонарём потряс.
А сегодня катили буднично, и сидел на дороге волк:
С виду – пёс беспородно-будочный, но глазами – печальный волхв.
Машинист припугнул матёрого – дал гудок. Только волк – не шпиц.
Взгляд не дрогнул. И в сердце шпорою – тормозные колодки… «тсссссс»…
Полотно неисправно. Дед лежит. Как напишут врачи – инфаркт.
Я погас. И теперь я – ни мёртв, ни жив…
И щебёнка «…шарк-шарк, шарк-шарк».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760997
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 18.11.2017
Стихла баталия. Небо печалится крапом.
Запах свернувшейся крови. Полынь с резедой.
Есть самураи средь рыб. Хладнокровные карпы
Дух закаляют в течении вод. Бусидо́*.
Лотосы не оплетают их тел на запруде.
Золото панцирей. Семь водопадов. Крючок.
Невозмутимый зрачок на фарфоровом блюде.
Лучше сэппуку, чем корм для крикливых сорок.
Ами кувшин наполняла в прозрачном потоке.
Карп золотистый припал поцелуем к руке.
А в отражении воин стоял невысокий,
Очень уставший, с предсмертною чашей саке.
Миг полыхнул первобытным огнём Идзанами*,
Трепетной дрожью блеснул обнажённый танто́*,
Хлынули чувства мятежным сердечным цунами,
Словно обоих пьянил чудотворный настой.
– Не подавай мне воды – лучше псу дворовому.
Девочка Ами, войну сюзерен проиграл.
Я выбрал смерть. Семь падений и восемь подъёмов**.
Горестно, некому мне завещать свой кинжал.
Ты не смотри сквозь жемчужины слёз. Нонаями*.
Жаль, что я встретил тебя в день, что ночи мрачней.
Как уходить в мир иной, когда страсть между нами
ярче пылает ста тысяч светил и свечей?
Как не испить этой сладости: трепетны руки,
Запах пленительных сакур, мерцание звёзд,
Шелест шелков, обещания, плен даисуки*,
Тёмные волны струящихся длинных волос.
Даже когда я приду, возрожденный из муки,
Даже когда я найду средь живущих тебя,
Буду неузнанным карпом, безногим, безруким,
Ил на дне памяти сердца смятенно клубя.
– Мой господин, не ропщи и оставь карму карме.
Если жара миновала, забыта и тень.
Но не забуду я радугу, что между нами
Встала знамением жизни. Оёбимасен*!
Взгляд угадаю из тысяч. Иди. Не досадуй.
Буду тебе поклоняться и стану мико*.
Карп, одолевший теченье семи водопадов,
В будущей жизни рождён как великий дракон.
**Японская пословица, напутствие самурая.
Бусидо́ – путь воина, кодекс чести самурая.
Ами – японское женское имя.
Идзанами – первобытная богиня творения и смерти в синтоизме, родившая бога огня.
Танто́ – кинжал самурая.
Нонаями – душевная боль.
Даисуки – сильная любовь, нежность.
Оёбимасен – междометие, обозначающее глубокое благодарение, в молитве в т.ч.
Мико – служительницы синтоистских храмов в Японии.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760996
рубрика: Поезія,
дата поступления 18.11.2017
Исполинский для меня
риск,
Что язык, как помело.
Пусть.
Славный колокол душой
чист,
Даже если изнутри
пуст.
Слышу Бла́говест внутри
строк.
И ответственно беру
груз.
На плечах глубокий след
строп,
За плечами – голоса
муз.
Не лечу солёных глаз
резь,
Наполняя пустоту
стоп.
Ведь сначала был пустым
крест,
И лишь после стал пустым
гроб.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760792
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 17.11.2017
Млин одвічний стоїть,
перемелює зерна й коріння,
кожен день, кожну мить
забираючи нас або в нас.
Не ламається, бач,
хоч воюй, хоч моли на колінах,
поміж втіх і невдач
не гальмує на Пасху чи в Спас.
Навіть зірка згоря,
в тім немає чиєїсь провини,
ту чекає діра –
чорна яма безодні і тла.
День дев’ятий минув,
наближаються сороковини.
Попід жорна млина
сила духу твоя затекла.
Відболить, відпече
і сховається в зморшках ізгодом.
Вже не терпне плече
від твоєї міцної руки.
Я не можу іще
стерти номер твого телефону –
наче вселиться щем,
а на небі погаснуть зірки.
(2017)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760791
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2017
Такая осень, что пинают мётлы,
Кого – наверх, а прочих – под уклон…
Подножный чернолесный липкий мотлох
Стирает все расцветки каблуков.
Такая серь в глазах натур мышачих,
Бегущих с палуб, кучно и востро,
И небо отравительно мышьячит,
Глотая дым от лиственных костров.
Такая боль, что мнимая свобода
Ещё не состоявшейся войны
Вот так же в ноябре играла коду
На флагах, что уже обречены.
Такая жёлчь в пяти минутах солнца,
Последний раз идущего «на вы»
В корявый плод нездешних крючкотворцев,
В плакучий куст колючести айвы.
Такая гниль столетних чернозёмов,
Дорожный край, где вспомнишь перемать,
И чтобы жить когда-то по-другому,
Придётся никогда не умирать.
(2017)
*Мотлох (укр.) – хлам, тряпьё, ветошь.
*Серь (праслав.*sĕrъ, русск.-цслав. сѣръ) – первоначальная форма для значений «серость, серый» и однокоренных.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760693
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 16.11.2017