| Сторінки (1/11): | « | 1 | » |
21 століття...
і куди зник розум людей,
де добрі,розумні і мудрі вчинки,
невже це тепер не цінний трофей?
Зараз важливий лиш статус,
яка фігура і те, у що ти вдіт.
Що у минулому мало статись,
щоб люди забули про живий світ?
Теорія «Гроші правлять світом»
в сучасній реальності діє.
Тепер ми знущаємось над живим цвітом...
і ждемо,коли шуба із норки зігріє.
Ми заради забави з дев'ятого поверху скидаєм кота,
моримо голодом...холодом собаку без дому,
кров беззахисної жертви для нас – смакота,
ми бажаємо недругу нестерпну судому.
Кожен називає себе «Людина»,але... ми Люди?
Ми істоти без серця,егоїсти по натурі своїй,
вбиваємо,знущаємось і чекаємо поваги на срібному блюді,
і без винагороди не підемо в бій.
[i]2-Й ВАРІАНТ[/i]😋
21 століття...
і куди зник розум людей,
де добрі,розумні і мудрі вчинки,
невже це тепер не цінний трофей?
Зараз важливий лиш статус,
яка фігура і те,у що ти вдіт.
Що у минулому мало статись,
щоб люди забули про живий світ?
Теорія «Гроші правлять світом»
в сучасній реальності діє.
Тепер люди знущаються над живим цвітом...
і ждуть,коли шуба із норки зігріє.
Дехто ради забави з дев'ятого поверху скидає кота,
морить голодом...холодом собаку без дому,
кров беззахисної жертви для нього – смакота,
він бажає недругу нестерпну судому.
Кожен називає себе «Людина»,але...ми всі Люди?
Адже дехто істота без серця,егоїст по натурі своїй,
вбиває,знущається і чекає поваги на срібному блюді,
і без винагороди не піде у бій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822952
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.01.2019
А помнишь, как летали... и
парили в бездонных облаках?
А помнишь, мы упали и
поломали крылья, запутанные в волосах?
А помнишь, как смеялись,
и все грехи свели на нет?
А помнишь, мы менялись
и ко всему искали странный тот ответ?
А помнишь, как ругались,
и ты кидала тарелки в потолок?
А помнишь, испугались,
что умрёт любви нашей мотылёк?
А помнишь, мы любили,
но потом устали вместе быть?
А помнишь, как забыли
то наше обещание любить?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811299
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.10.2018
Ми живемо з думкою, що кожен день- це мить,
забуваючи з кожною хвилиною про "вчора",
і не помічаємо, як потрапили у сіть,
де живе лихе чудовисько—покора.
Ми ж підкоряємося часу.
Він ж нами грається у лови.
А... потім ми перетворюємося у рідку масу,
для якої немає логічної умови.
Ми відкидаємо усе на "завтра"
лиш би жити саме у цю мить.
Не знаючи чи та подія цього варта,
ми хочемо у цю секунду саме нею жить.
І... забуваємо, що "завтра" не настане,
а що було "сьогодні "різко стане "вчора".
Тоді-то перед нами нелегке пояснення повстане:
"" завтра "вже" сьогодні", а" сьогодні "—" вчора "".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783997
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2018
А скільки всього бачила ніч...
Поцілунки під брамою, дороге вино,
як зароджується і погасає вогник свіч,
десь на підвіконнику, дивлячись у вікно.
Вона бачила все, що заполоняє людей —
їх розум, думки, історії, душу.
Вона бачила різні обличчя іудей,
які хочуть вилізти з брехні на сушу.
Її заполонили історії й почуття,
любов, ненависть, посмішки, сльози.
Вона бачила помилки й каяття,
і зв'язала їх усіх разом у лози.
Ніч — це велика скринька таємниць,
до якої ключик не створено.
Відкрити її можна лише поглядом зіниць,
які злобою та заздрістю не спотворено.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779684
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.03.2018
А пам'ятаєш наш остатній дощ?
Він був сірий,без різних спецій та пахощ.
У минулому ми були такі безтурботні,
і дороги наші були безповоротні.
А пам'ятаєш мене таку смішну,навіжену,мрійливу?
Тоді я ще походила на живу.
Я раділа навіть банальній буденності,
а ти думав,як позбавитися від моєї невіженості.
А я пам'ятаю тебе такого серйозного та ділового,
у тих дорогих костюмах ти походив на жорсткого.
Ти напоказ усім тримав ту ідіотську планку,
а всі почуття свої закрив в небаченому банку.
А пам'ятаєш нас таких простих,можливо,трохи дурнуватих?
Люди шарахались від наших дій дивакуватих.
Всі наші зустрічі були кольору пастелі,
можливо,тоді і без води ми б вижили в пустелі.
А пам'ятаєш,як кінець жахливий той прийшов?
Він зненацька,тихо так зайшов.
До розлуки я була явно не готова,
але зрозуміла,що вона не буде тимчасова.
А пам'ятаєш,як сказав:"Прощай."?
Твоє остатнє слово було:"За мною не ридай".
Мені ж казали:"Ти його не зміниш.",
але я сподівалася,що значення життя ти переміниш.
А пам'ятаєш,як раділа я дощу?
Тепер моє бажання,щоб він вщух.
У моєму серці тільки злива неминуча,
а з лиця навіки зникла посмішка живуча.
А пам'ятаєш наш остатній дощ?
Він був сірий,без різних спецій та пахощ.
Він приніс лише біль.
І я сподіваюсь не мені одній.
Ти ж пам'ятаєш наш остатній дощ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770493
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.01.2018
"У дитинстві,так років в десять,ти обожнювала Новий Рік. Лише і робила,що чекала його з року в рік,щоб наїстися мандаринками до посиніння,щоб прикрасити ялинку різнокольоровими вогнями,щоб святкувати це свято із найдорожчими людьми,щоб зустріти магію... "
"Десь у п'ятнадцять під бій курантів ти ревіла у подушку і заздрила друзям,адже ті,як вони виразилися «зняли хату»,авжеж за гроші батьків, і святкують разом...разом з алкоголем,який винесли з дому,і на п'яну голову роблять дурниці. А ти проклинаєш батьків,які сказали,що ти ще замала для цього... Але через тиждень,місяць,рік ти вдячна ,що все-таки залишилася дома. І... потроху перестаєш вірити у диво."
"Зараз тобі двадцять з хвостиком. Ти вчишся в іншому місті чи країні. Ще декілька годин до 00:00,а ти сидиш і допиваєш пляшку дешевого шампанського чекаючи бій курантів,щоб привітати Новий рік у самоті...адже батьки чи родичі далеко,у друзів свої плани,а хлопець... Напередодні свята він сказав,що святкуватиме в іншому місці. А далі все пішло-поїхало. Слово за словом – сварка... і рішення,яке приведе вас двох до кращого життя... Він спокійно зібрав свої речі, кинув ключі від квартири на стіл у кухні та попрощавшись з тобою обернувся та пішов...пішов з твого життя. А ти із якимось сумним полегшенням видаляєш номер його телефону і спокійно забуваєш про нього...ніби вас ніколи і не існувало... А зараз ти допиваєш дешеве шампанське,бо на дороге грошей би не вистарчило, до остатньої краплини, дивишся на годинник і вирішуєш прогулятися ..."
І... на, що я надіялася? На всесвітнє чудо? Та і, що мало б бути під цим значенням —"диво"?
Господи,дівчино,ти дурна! Новий рік...це просто... свято,а не час для магії. Хоча, і магії не існує. Це просто дурний міф.
Та навіть маленької милості не було... цього року ще ні разу не випадав сніг...і навряд чи випаде.
Йдучи по пустих вуличках з парою трійкою перехожих...чому я так боюся зустрітись з ними поглядом? Боюсь,що побачу у кольорових очах...страх...надію чи,може, презирство? Насправді я й сама не знаю...напевно боюся очей щасливих,які говорять без парочки липових фраз,які віддзеркалюють душу. Напевно боюсь я дізнатись,що все у цьому світі не так, не так як в книжках,поемах чи композиціях музики...Хоча, я і так розумію, що усе не так,як у вигаданих світах.
Я хочу знову повірити в диво, але... Двадцять три роки... потрібно вже дивитися на світ без рожевих окулярів, без оп'яніння цікавими книгами, без серця,що тихо так шепче:» Ти вір і все буде!».
Я ще деколи,як дурочка, вірю... Вірю,що у світі може бути так,як в книжках,як написано в великих романах чи в фантастики трилогіях. Як співається в прекрасних піснях.Як в думках перед сном,де живеться краще,ніж у реальності.
Телефон показує,що ще година до «всесвітньої магії»,а я сиджу на лавці у не засніженому парку і чогось чекаю...чомусь ноги не можуть мене підняти,а серце кричить :» Сиди!»...а я його слухаю і чемно продовжую сидіти...хоча сама підніматись і кудись йти не хочу. Та і куди мені йти,у пусту не мою квартиру? Ні, я краще посиджу тут...
П'ять...десять...двадцять і ще двадцять хвилин... вже пройшло і я потроху перестаю відчувати пальці на руках,напевно я їх все-таки відморозила...Ну,а на що я надіялась вночі у нуль градусів без рукавиць. Стискаю руки у кулаки,дмухаю пару раз на них своїм теплим диханням,а потім суну їх у кишені своєї зимової куртки. Головою все сильніше втискаюсь у шарф,Господи,я схожа на курку.А шапка все нижче сповзає до моїх брів,очей.
- Дівчино,з вами все нормально? – чую я тихий басистий голос. Дістаю руки з кишень,поправляю шапку та дивлюся на людину,що стоїть навпроти. Хитаю головою і бачу,як хлопець,на вигляд мій одноліток, сідає на лавку коло мене. – Ви ж не проти,якщо я присяду?
- Та ні...
Чомусь я і насправді не проти...Але мене інтересує одне питання:» Чому у новорічну ніч він,як я перебуває у самоті?»
- Агов, ви мене чули?
Він до мене щось говорив? А я...перебуваючи у своїх думках його не чула.
Тут я бачу перед своїм носом...як повільно падає сніжинка і розумію,що почав падати сніг. Піднімаю очі до неба... і справді...маленькі пухнасті сніжинки спускаються з неба.
- У вас красива посмішка.
Я подивилася на хлопця. Ще ширше посміхнулася... і він у відповідь також посміхнувся...а потім зробив те,на що я не очікували. Він відкрив рот і почав ловити сніжинки язиком...Пам'ятаю як я це любила робити і не гаючи ні хвилини почала ловити сніжинки так як хлопець.
Весь парк залився сміхом двох незнайомих людей,які сміялися один з одного...і над собою. Нам подобалася ця мить. А потім нас перервав салют... Який означав, що прийшов Новий Рік.
"Не обмінявшись телефонами...не знаючи імені один одного дівчина з хлопцем покинули тепер засніжений парк окутаний їхніми спогадами,їхнім сміхом та невеличким щастям.Не знаючи один одного,двоє молодих людей розійшлися,але вони вірили,що одного разу знову зустрінуться. "
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770429
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2018
Мене приваблює писати вірші,
коли лунає музика,бо не витримую я тиші.
Я люблю робити фото,
але точно знаю,що не отримаю за це я злото.
Я сама малюю своє життя,
і сама вибираю палітри для свого буття.
Пензлики-вчинки мої,палітра-різні кольори,
якими я малюю суть якоїсь гри.
Життя моє-це гра заплутана у лабіринти,
які проходжу я відкручюючи гвинти.
Не люблю я залишатись в тупіку,
тому і розношу кулаками ту невидиму стіну.
Точні науки-явно не для мене,
обожнюю я диво та щось дуже шалене.
Творчість-та казка без кордонів,
але у ній багнато є полонів.
Люблю я дізнаватись нове,
але воно має жити без точної умови.
"Правила створені для їх порушень!"-ось мій девіз,
і із цієї фраз починається мій будь-який ескіз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2018
Шукай міста, яких нема на карті.
Шукай любов, яку ще не знайшов.
Проходь ти між людей,які стоять на варті.
І знай, що місяць вже зійшов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2017
Замінивши реальність на мережу,
сама собі я брешу.
Інші люди,інше покоління,
носимо у грудях ми важке каміння.
Ми замінили реальність мережею,
яка не керується межею.
Ми уже й забули,що таке кохання,
а ще щастя,вірність,щирість та зітхання.
Замінивши любов на *лайки*,
ми віримо у брехливі байки.
Завжди шукаємо ми підвоху,
зупиняючись лише на пів шляху.
Пустота у людському серці,
ніби ми давно уже мерці.
Ми самі до цього докотились,
після того,як на землі опинились.
Серця наші вже дано розбиті,
очі темним смутком оповиті.
Руки вже давно у шрамах,
ми давно живем у темних драмах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767651
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2017
Я знаю, що життя — важка новела,
в ній багато різних сторінок.
І коли доля тебе в глухий кут завела,
ти повітря робиш ще один ковток.
Знайди сторінку ти окрему
і заповни її тим днем яким сьогодні ти живеш.
Хоч він схожий на піфагора теорему,
всеодно ти зможеш дотягнутись до найвищих веж.
Візьми в кулак усю силу та надію
і живи сьогоднішнім лиш днем.
Зрозумій:" З кожним днем я не молодію!
і потрібно палати від пригод гарячим тим вогнем! "
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765461
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.12.2017
А хто сказав, що час лікує,
що отвір в серці, пізніше, вже не так болить.
І хто сказав, що рани він мурує,
що новий вогник ще можна запалить.
Що шрами він не залишає,
і з легкістю із часом ти почнеш нове життя.
Що радість, спокій, щастя він вертає
тоді, коли ти підеш у нове буття.
Але ж... насправді все не так то просто.
Адже вогник щастя вже не так горить.
Адже повірить комусь ой як вже не просто,
і серце важко вже відкрить.
Адже час... він не лікує...
він не антибіотик і не аспірин.
Він (ж) повільно так тебе смакує
тоді, коли ти залишаєшся один.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2017