| Сторінки (1/13): | « | 1 | » |
Доборолися! Докричалися! –
Океанами ллється кров,
А за що ж Ми, скажіть, змагалися
Не за Мир, Доброту́, Любов?
Розпинаєте зголодні́лих Нас
І вкладаєте злі ножі́,
Щоб Народ перері́зав час,
Украї́нці вже на межі́!
Ні браті́в у Вас, ані совісті,
Ру́ки гру́знуть у кро́ві знов,
Про Братерство - слове́сні повісті,
Про Свободу - порожність мов.
Га́сла кожного – «Демокра́тія,
Гла́сність, Мудрість і Паритет!»,
Розпинає Нас Плутокра́тія,
І на тру́пах – нови́й бенке́т.
Як смаку́ється? Вас не зну́дило?
Не наїлися ще гарма́т?
І проміння, напевно, гу́дило -
Вихваляв лиш чино́вний кат.
Помирилися чи б’єтеся все
За кривавий пусти́й папір?
Від синці́в не болить лице́?
Скільки вже поміня́ли вір?
Відхрестилися, відцуралися,
Відкупилися, розійшлись,
Як розпу́стою Ви впивалися,
У Любові до Нас кляли́сь!
Бу́дуть ви́бори з післямо́вами,
Ма́ски ско́тяться без причи́н,
Голосни́ми вб’єте́ промовами
Пограбо́ваний Магази́н.
Нас дратує «радянське» мислення,
Негуманний чужий режим,
Геть з дороги безбожне тиснення -
Ми не гвинтики від машин!
У парламенті засідаєте,
У палацах і ло́рдів й общин,
Невимовно Народ зневажаєте,
Комуна́ри без Батьківщи́н!
Перед Богом за все запла́тите –
Не врятує «святий» мандат,
Не одно́го ще Брата стратите,
Бо захочете більших плат.
Не втомилися? Вам не боляче
Шкіру дерти з живих Людей?
Як Вас гріє тепло́ ще сонячне?
Україна – це не бурде́й!
Як Вам спиться? Чи вільно дишеться
На могилах мої́х Браті́в?
Декларація добре пишеться
На правди́вій брехні́ світі́в?
Скільки вкрали? Якщо втомилися,
На сезон у відпустку йдіть,
Що Ви кажете? Знову билися? -
Валер’янку в Стари́х крадіть.
І квартири, організації,
Іноземний мільярдний транш:
За законом цивілізації -
Це мізе́рний для Вас реванш.
У молитві хіба клонилися,
На поклони від Нас не ждіть,
Нам потрібно, щоб Ви зміни́лися,
Тільки спра́вами доведіть!
© Аліна Ластович. 30.06.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797680
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.07.2018
Шуми́ росо́ю та світа́нком,
Сяй з висоти́ святих небес,
Укрий окри́леним серпа́нком,
Купай у за́тишкові плес.
Сховай у про́сторі розваги,
Прогомони́, як ковила́,
Гостри́ життя щоденні шпа́ги,
Щоб тиша вдаль мене вела.
Співай симфонією лі́та,
На стру́нах чистих грай Душі́,
Аби теплом була́ зігріта,
Щоб з неба падали куші́.
Вітай зоре́ю хмари си́ві,
Кради секунди й давні дні,
Сльозою в легковажній зли́ві
Блищи на зру́баному пні.
Волошкою в чудовім лу́зі,
Червоним маком си́ні будь,
Готуй з весе́лки ба́рвний сму́зі
Та корабле́м вікі́в прибудь.
Схиляйся со́няхом чи жи́том,
Тань шоколадом на губах,
Пливи шале́ним оксами́том
По срі́бно-зі́тканих горба́х.
Мовчи розчу́леним візитом,
Шукай заблу́кану в стежка́х
І смійся сонячним блаки́том
У Богом пи́саних книжка́х.
Літай орлом у тихих хмарах,
Здіймай цілу́нками до веж,
Хмелій у дивовижних чарах
І будь найбільшою з пожеж.
Бери щодня за ру́ку тихо,
На ній проводь тонки́й пунктир,
Аби заснуло сві́ту лихо,
Добро читало нам Псалтир.
Тримай у ви́вчених обі́ймах,
Горни до се́рця запах мій,
Перемагай у вічних війнах,
Хустинку втри́мати зумій.
Заходь у снах на теплу ка́ву,
Весні́ дару́нок свій принось,
Носи в Душі́ мене ласка́ву
Й ніко́ли звідти не винось.
© Аліна Ластович. 14.06.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796619
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2018
Кудись поділась людська совість
Вона сховалась між століть
Я напишу про неї повість
За совість Господа моліть.
Бо у теперішньому світі
Усе вже куплено давно,
А люди знов ідуть в ті сіті,
Бо їм, здається, все одно.
Вони всі прагнуть лиш наживи,
Побільше грошей і крові,
І у бажанні тім поживи
Їх душі знов стають криві.
У них ще є чимало сили,
Щоб світ змінити навіки
Із рук витягують їх жили –
Вони стоять крізь всі віки.
Вони втікають від слів правди,
Не хочуть чути про добро
Та вірю: буде так не завжди
Зламають злу його ребро.
Та доки все не так, інакше,
Добро лиш дріб`язок і все
Не голоси, співачко-квакше
Змінити зможу я усе.
Я вирву з коренем байдужість,
Яка у душах пророста,
Туди посію слова дужість
Нехай, мов квіточка зроста!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786636
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.04.2018
А я тебе кохаю до знемоги,
А я тебе до бе́зуму люблю,
Хоч знаю те, що різні в нас дороги,
Щодня за тебе небеса молю.
Ми розійшлись – провини тут немає
Твоєї й кри́хти. То чому ж пішла?
Я відповім: душа моя шукає,
Чого людина жодна не знайшла.
Бо я митець, я віддана роботі,
Мій хліб глевки́й із поту, сліз, біди,
Літаю в хмарах на небесній ноті,
А ти земну та люблячу знайди.
Мене земне ні крихти не цікавить:
Воно мені нагадує про смерть,
Письмовий стіл мені за по́стіль пра́вить,
І так по колу – вічна круговерть.
Хоча натхнення заважає спати,
Його від себе я не прожену,
Повір: я вмію радісно страждати,
Сім літ веду з собою цю війну.
Я розкололась, розітнула душу
Життям людини, Вічністю митця,
Я кожен день рядки писати мушу,
Які мені надходять від Творця.
У творчості безсмертя, насолода,
А що з тобою? Праця, старість, смерть…
Безсмертя – це найвища нагорода,
Життя ж людини змелеться на дерть.
Серед людей на самоті блукаю,
А натовпи живуть мені в душі,
Дивлюся в очі, їх напам’ять знаю,
У ній не квітнуть ніжні спориші.
Повз мене карі, чорні, сині, сірі
Мільярдом дивним тихих лун пройшли,
А я зміцніла, виросла у вірі,
Вони мене у Вічність понесли.
Я очі всі до частки пам’ятаю,
Я їх ношу, як оберіг і меч,
Коли пишу, немовби виростаю,
Немов тікаю від моїх же втеч.
Якщо люблю, немов перед причастям,
Якщо кохаю – відчай і нудьга,
І серце болем, а душа нещастям
По вінця повні. Сплін, журба, туга́.
Я поетеса оксамитних слів,
Я архітектор вражень дивовижних,
Я провідник із краю гарних снів,
Творець законів модних і престижних.
Я відкриваю для краси цей світ,
Його я мрію в безвісті пізнати,
Людська любов – троянд колючий цвіт,
Цей Божий дар хотів би кожен мати.
Це світ безмежний, широчінь фантазії,
Юнацький запал і дівочий стид,
Це іспит справжній першої гімназії,
Яка з нас робить лицарів-сновид.
Якщо поет, прозаїк чи художник
Наступить їй на ледь помітний хвіст,
То люди скажуть: це якийсь безбожник,
Що прокладає й знищує свій міст.
А я скажу: кохання неможливе
Для всіх митців, бо часу в них нема,
І лиш тоді життя в митців щасливе,
Коли його не тринькають дарма.
За кожну мить нам треба звітувати,
Брехати ж Богу - гріх такий тяжкий,
Що краще вже ніколи й не кохати,
Аніж нести дубовий хрест важкий.
Нема провини більшої від тої,
Що не зробив, не склав, не написав,
Любов подібна до п’янкої хвої,
До гри, в якій, хто виграв, той програв.
Кохання – це хвороба чи нездужання,
Це лихоманка, нежить, гострий біль,
Назви, як хочеш – знай лиш для одужання
З душі людської має вийти сіль.
А що вже я ніколи не ридаю,
І ні за ким гірких не ви́ллю сліз,
То я тебе навік-віків кохаю,
Як любить воду срібний верболіз.
Люблю тебе, та разом нам не бути,
Я поспішаю до небесних меж,
Мені тебе ніколи не забути,
Я знаю те, що ти кохаєш теж.
Але митець не може не творити,
Бо протилежне – смерть і забуття,
Тобі мене ніко́ли не скорити,
Не вбити в серці радощів буття.
Залишаю тебе назавжди
В прохолодній Землі оселі,
А сама йду шукати правди,
Розбиватись об гострі скелі.
Я боротимусь за ідеали
Наших пращурів призабутих,
Я писатиму про п’єдестали
Сьогочасних митців розкутих.
Воскрешатиму рідним словом
України незгасну славу,
Мати Божа, святим покровом
Захисти, дай священну главу.
Україну врятуй від насилля,
Розпинання катів безсердечних,
Ми втомилися від безсилля,
Від порожніх розмов недоречних.
І дозволь нам у злагоді жити,
Розірвати на тілі кайдани,
Бо ми хочемо, справді, любити:
Не чекаючи з неба манни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786260
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2018
Час розтинає тишу камертоном -
Раптова хмарка на ясні́м чолі,
Солодкий усміх пристрасним фантомом
Простягся тінню на мої́м столі.
А я пишу диктант сумних акацій,
Вітри́ й зірки́ шепочуть знов слова́,
Їх запишу в альбомі аплікацій,
Аби розтала брила льодова.
Бо я з Тобою втратила лік часу,
Неначе загубилася в рока́х,
Змайструю з щирих слів собі прикрасу,
Вінок сплету в моїх щасливих снах.
Роси краплину на прозорім склі,
Цей дощ ранковий, паморозь зимову,
На жовто-синім двоколірнім тлі
Я намалюю нашу рідну мову.
Я понесу стяг волі й непокори
На все життя, бо Ти живеш в мені,
З Тобою разом перевершу гори,
Тобі віддам мої найкращі дні.
Бо Ти мене на творчість надихнув,
Народе мій, єдиний, нездоланний,
Мене до себе ніжно пригорнув,
Зі мною був у час лихий туманний.
Ніхто не зможе розлучити нас:
Ми не роздільні - в цьому наша сила,
Ми українці - молодий Парнас,
Який здійняв у небеса вітрила.
Занадто горді, щоб комусь коритись,
Ні перед ким не схилимо чола,
З неволею не зможемо змиритись,
Не запрягти нас в ярма, як вола.
Бо українці - це свободи діти,
Фанатики та пристрасні борці,
Розкішні, запашні, чудові квіти,
Життя нового, Вічності творці!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786248
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2018
Я не буваю ні сама, ні з кимось,
Ніко́му зла та кривди не чиню́
Я жодним словом, наміром якимось,
Але себе ніко́ли не спиню́.
Кажіть, що я нав'язлива й жахлива,
Що недоречна й надто запальна́,
Жорстока, горда, зла, примхлива,
Я розсміюсь на ті слова звільна́.
Бо Ви не Бог - не можете судити
Мене за мій характер нелегкий,
Я знаю, як мені́ потрібно жити,
І шлях сама́ я вибрала такий.
Назвіть мене безглуздою, дурною,
Наївною, довірливою теж,
Розпусною, брехливою, смішною,
Людиною, яка не знає меж.
Я не почую Ваших слів бридких,
Вони не зможуть долетіть до мене,
Від насмішок прихованих їдких,
Мене врятує слово лиш натхненне.
Спасибі Всім, хто надихнув мене
На ці рядки складні й прості водночас,
А час у далеч спішно знов жене,
Безсмертя зорі знов мені пророчать.
Не засмучусь, якщо не зрозумів
Душі та серця хтось моїх поривів,
Бо ще ніхто, далебі, не зумів
Ввійти у душу й не лишить надривів.
Я вдячна Всім, хто душу розітнув,
Життя на дві частини: до і після,
Хто гострим словом, як ножем торкнув,
З'явились з того ві́рші, ніжність, пісня.
Я вдячна тим, хто завжди біля мене,
Хто говорив, що скоро все мине,
Хто дарував мені щось незбагненне,
Хто зміг з нічого викувать мене!
Спасибі Вам, і вороги, і друзі,
За те, що Ви є, будете й були,
Я напишу на чорно-білій смузі
Всі імена, всі дні, що вже спливли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786107
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.04.2018
Між нами бу́дуть відстані та час,
Тривога, біль і гіркота розлуки,
З'єднає доля й знов розлучить нас,
Літатимуть у небі хижі круки.
У час непевний, повний горя й суму,
Згадайте, люди, про близьки́х людей,
Бо серце кожне має власну думу,
Йому затісно в о́бширах грудей.
Між нами будуть блискавки та гро́зи,
Розлука тишу навпіл розітне,
І згасне сонце, і прийдуть морози,
Про щастя спогад уночі сяйне.
Комусь мене ніколи не забути,
Хтось любить, хтось ненавидить мене,
Хтось просто хоче завжди поряд бути,
А хтось від себе почуття жене.
Мене хтось завжди бачить уві сні,
Колись і я когось у нім зустріну,
Дарує сонце лиш одній мені,
А хтось ножі чомусь готує й міну.
Я вдячна всім без винятку, вагань,
Людей нема ні гарних, ні поганих,
Людина кожна - це мільйон страждань,
Мільйон хвилин щасливо-безталанних.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786105
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.04.2018
Не Робесп'єр, не Драйзер, не Дюма,
Наполеоном не була ніколи,
Нічого в мене спільного нема,
Мабу́ть, ні з ким серед цієї школи.
Хода смішна, ледь згорблена, швидка,
А руки, мов відірвані від тіла,
Занадто емоційна і важка,
Хоч зла нікому, справді, не хотіла.
Чоло високе зморшками взялось,
І форма брів доволі специфічна,
Не раз мені, повірте, довелось
Зустріти Долю, хоч вона трагічна.
Мене вважають дивною якоюсь,
Хоча живуть з моїх-таки ідей,
А я не можу бути не такою,
Що дуже схожа на малих дітей.
Я не люблю ні тиску, ні образ,
Ні зауважень, ні терпкого слова,
Я в голові тримаю стільки фраз,
Що не одна вже склалася з них мова.
Я відпускаю легко всіх людей,
Бо не люблю я ні за ким тужити,
Бо серцю мало обширу грудей,
Йому постійно хочеться творити.
Ніхто не розуміє тих причин,
Які мене штовхають до Науки,
А я скажу: багато є місцин,
Де тільки я почую ніжні звуки.
О, скільки ще не скорених вершин,
А десь чекають стомлені дороги,
Колись зросту я, може, на аршин,
Тісни́ми стануть батьківські пороги.
Я не люблю ні примусу, ні сили,
Ні звинувачень гострих і різких,
Мене вже люди, певно, утомили,
А я не можу не піти до них.
Я міс Любов, міс Ініціатива,
Захоплень, знайте, безліч маю я,
Нескорена, розумна, норовлива,
В мені течуть і ріки, і моря.
Фантазія та Логіка блискучі,
Все пояснити можу й довести,
Я щось шукаю, мов колись Веспуччі,
І як мені цей світ переплисти?
Куди звернуть, щоб не зійти з дороги,
Не допустити помилки в житті?
Я за́вжди вірю в близькість перемоги
Й у те, що Люди - Янголи святі.
Я не люблю обмежень, болю, зиску,
Вимог, диктату, гордості та сліз
Люблю комфорт - не ілюзорність блиску,
Люблю солодку музику беріз.
Я не люблю страждань, зізнань і міри,
Ненавиджу приховану брехню,
Бо я це я, це вічний символ віри
В те, що Наука знищить маячню.
А найстрашніше - закиди та до́кір,
Які в мені пробуджують той гнів,
Який чомусь породжує жорстокість
І позбавляє спокою та снів.
Коли сварюся - стукаю дверима,
Пробачень після цього не прошу,
На світ дивлюсь я іншими очима,
Його з собою повсякчас ношу.
Я вірю в Розум розумом дитини,
На людях я не знаюся, на жаль,
Але малюю я нові картини,
Бо все ніяк не скі́нчиться скрижаль.
Оце й усе - я все вже розказала,
Тепер самі́ Ви визначте мій тип,
Мене ж ніяка сила не зламала,
Не вбило зло - душі свинячий грип.
Я зрозумію кожне Ваше слово,
Його до сивих райдуг віднесу,
Бо в мене за́вжди все в житті чудово:
Уміє серце бачити красу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785996
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.04.2018
№1
За ві́що люди стратили Христа?
За те, що Він навчив по правді жити?
За те, що Його проповідь свята
Хотіла зло в серцях навіки вбити?
За що Він розіп'я́тий на хресті
Безбожною, розпусною рукою?
За те, що Його істини прості?
Що врятував усіх людей Собою?
Що Мудрість найвеличнішу явив?
Що не любив обману та розпусти?
Що від гріха навіки захистив
І розум дав, а не листок капусти?
Щоб постували ми земне життя,
Побудували храм собі на небі,
Щоб не пішли в злу прірву забуття,
Аби не скніли у своїй потребі.
Щоб не лилися океаном сліз
Слова образ, ненависті, прокльонів,
Щоб ми були подібними до кіз,
Не розлучили нас гудки перонів.
Щоб ми завжди́ лишалися Людьми,
Які не зрадять за одну копійку,
Щоб ми були маленькими дітьми,
Які не вчи́нять за багатство бійку.
№2
Святої паски крихітка свята
Нехай освя́тить душі та оселі,
Нікого не тривожить самота,
Навіки зникнуть повені та селі.
Хай кожен з нас отримає своє,
Навчиться світ по-справжньому любити,
Не скаже брату: це тепер моє,
І буде в мирі сам з собою жити.
Бо чесним зараз дуже важко бути:
Загруз цей світ під тягарем спокус,
Коли до нього при́йде тінь покути,
Його вже не врятує й землетрус.
Ми горді й злі, ми любимо обійми,
Інстинкти тіла за́вжди верх беруть,
Ми ведемо страшні, криваві війни,
Як атом бомби, як смертельна ртуть.
На жаль, це констатація і факт:
За гроші ладні й душі ми продати,
Для нас кохання - це миттєвий акт,
Подивишся - захочеться ридати.
А до батьків пошана наша де?
Де почуття жертовної любові?
Не знаю я: до чого призведе
Ненависть наша в кожній краплі крові.
Нехай свята вода освя́тить серце,
Людині кожній принесе добро,
Бо серце наше - це потік, джерельце,
Це зла та кривди зламане ребро.
Святе яйце, фарбоване любов'ю,
Його її торкнулася рука,
Нехай освятить Ваше тіло з кров'ю,
Хай плине в ньому ніжності ріка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785990
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.04.2018
Нехай сміються солов'ї,
Коли самотність плаче,
Коли вуста чужі німі,
А в небі ворон кряче.
Коли ніхто не зрозумів
Моєї поведінки,
Коли постійно грім гримів
Жахливої оцінки.
Коли мене цькував злий пес
Критичного обману,
А я злітала до небес,
Віддавши Богу ша́ну.
А я сміялася й тоді,
Коли мені казали:
Не треба в Арт іти тобі,
Дороги закривали.
Бо знала я: не можу, ні,
Добра всім не робити,
Моє покликання мені
Допомагає жити.
І хто б мені, що не казав,
Я Слову завжди рада,
За Нього не один страждав,
Мій біль, моя порада.
Ми не розлучимось повік,
Не розлюблю ніколи,
Немов дружину чоловік,
Як мед солодкий бджоли.
Нехай сміються солов'ї
З прозорого туману,
А я таки люблю Її,
Провісницю дурману.
Поезія - сестра моя,
Життя єдина втіха,
У цих рядках сховалась я,
Добра й любові стріха.
Нехай сміються солов'ї,
Моя душа не плаче,
Коли судитимуть її
За Слово Правди зряче.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785791
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.04.2018
Як мало днів, а так багато справ
Я просто маю встигнути зробити,
Перечитати сто п'ятнадцять глав,
Вершин сто десять тисяч підкорити.
І треба бігти завжди перед часом,
Когось наздоганяти навздогін,
Людей зустріти дивним викрутасом,
Щоб серед них блукати, мов між стін.
Бо люди люблять вигадку й химерність,
Видовища, збіговиська примар,
А потім кажуть ще про ефемерність,
Вигадують митцям стонадцять кар.
- Яка з них користь? Що в них за наука?
Коли вони подумають про нас?
Складати вірші - не велика штука,
Яка в них забирає тільки час.
На жаль, мені й не про таке говорять:
Я звикла жити під склепінням брил,
Хоч темні люди так усе потворять,
Що вже мені нагадують горил.
- Куди Ти йдеш? Заказано дорогу!
Чи ти осліпла від своїх прозрінь?
Тобі дамо таку пересторогу:
Відмовся краще від своїх видінь.
- О, люди, ні, я маю душу чисту,
Що слово рідне без упину ллє,
Як бачить серце райдугу барвисту,
Його ж ніхто не ви́міряв у льє.
Не можу не писати ці рядки,
Бо я помру від передозу Слова,
Як сіячу не дбати про грядки?
Навіщо ж нам тоді й потрібна Мова?
Навіщо жити? - Сенсу ж більш нема...
От що скажу, коли не буде хисту,
Бо це мій дар, покликання, чума,
Назви як хочеш музику пречисту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785773
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.04.2018
Моя душа - не глиба льодова,
Це промінь світла, ніжності й надії,
Відомі їй якісь такі слова,
Які лікують всіх від безнадії.
Моя душа - це справжній океан,
Злиття стихій, тернистий шлях до Вічності,
Це творчий пошук, критики туман,
Переплетіння радості й трагічності.
Окремий світ, фрагменти різних вражень,
Це справжні друзі й люті вороги,
Альбом світлин, портретів і зображень,
Це Україна, воля, корогви.
Це успіхи, невдачі, перші спроби,
Майстерність, запал, витримка, мій хист,
Це золото стотисячної проби,
Це золотий тремкий осінній лист.
Це ті, кого любила й зневажала,
Ким марила, хто зраджував мене,
Це ті, кого я щиро поважала,
Це те, що вже минуло й ще мине.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785644
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.04.2018
Ніко́ли не закохуйся в Митців:
Вони примхливі й дуже непостійні,
Всякчас живуть зі славою творців
І в цім вони всі, як один, не змінні.
Ніколи не захоплюйся Письменником,
Вогнем любові в сонячних очах,
Твоє ім'я зостанеться іменником
На неспокійних, зболених устах.
Ніколи не захоплюйся Актрисою,
Що змінює все ма́ски, грає роль
І ділить серце навпіл бісектрисою,
І нівечить мільони людськи́х доль.
Ніколи не захоплюйся Художником,
Аби не стати жодною з тих муз,
Які несуть Йому ганьбу безбожника,
Якому не клекоче й чорногуз.
Ніколи не захоплюйся Музи́кою,
В якого в серці му́зика бринить,
Тобі не треба бути Евридикою,
Яка Його навік занапастить.
А надто ж, не захоплюйся Поетами
Азартом їхнім, словом часом злим,
Бо стиснуть серце гострими лабетами,
І зникнеш Ти, не знайдений ніким.
Чи ритмом ніжним - арфою пейзажною
Поволі з Тебе просто зроблять тінь
І скажуть: ця любов була міражною,
Ти був одним з чудових сновидінь.
Митцю нелегко вірності в коханні
Хоча б на мить єдину досягти,
Не знаю я: чи в Їхньому стражданні,
Хтось-таки зможе Їм допомогти.
Митець повинен Сам Себе не зрадити,
Не розгубить у Всесвіті талант,
Не знаю я: чи може хтось зарадити,
Напевно, ні, цього ж не знав і Кант!
© Аліна Ластович. 02.04.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785632
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.04.2018