| Сторінки (1/10): | « | 1 | » |
ЯНГОЛАМ
А небо і досі
темне й сердите,
Земля просякнута
ранами.
Меленькі янголики
зорями-квітами
Оплакані гірко
мамами...
Від кожного вибуху,
гучно-кривавого,
Розкинуло силою
грубою...
Закрила б собою,
всім тілом, душею!
Та лють ворогів
дише згубою...
Не мають кати милосердя
найменшого
Вбивають в неділю,
у прощену...
А метері серце
не зцілиш пробаченням
Вона проклене тебе,
ірод, розбещений!
©Ірина Громик,
06.03.2022 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007184
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2024
ТИ Є НЕБО
Закрилось небо сірою завісою…
Воно сердиться… не пускає за лаштунки херувимів. Не пускає їх до світу земного.
Час не змигнеться. Прокрутить кола. Та вони бачитимуть перед собою лиш сіро-сіру сірість… Біло-білу блідість… Часом скляну бездушність… і ще частіше прозоро завуальоване себелюбство.
А люди - хто як: хтось поспішає жити, хтось дивиться крізь нього; хтось задивляється, шукаючи внутрішнього спокою; а хтось - виглядає когось…
А у височіні…немає ліку вічності…
Лік має лиш людське життя. У нього всього два шляхи: вічність або забуття. Безкінечність та попіл. Бо час, який ми маємо – це надзвичайно потужний ресурс. Відрізок шляху, на якому нам дозволено писати свою історію. Присвячувати та дарувати себе без лишку. Не засмічувати світ іржавою зброєю та грішно-темними міркуваннями, а розфарбовувати справжніми добрими кольорами. Намагатися виправити свої помилки, і зробити хоч щось, аби розігнати важкі портьєри в різні боки, повернувши йому ясну голубінь.
Зупиняючись на мить, все ж придивися, коли хмари розійдуться, там хтось малюватиме малюнок і передасть у ньому повноту, зміст, та інколи – відповідь.
Небо священне, воно є притулком для нас після тимчасового гостювання. Земля ж - є місцем пам’яті та шани гідності людського існування. Місцем, де не можна забувати про те, що ти людина.
Особистість, якій не рекомендується підійматися надто високо, щоб не послизнутися на вічності, а заслужити її. Не скоритися фанфарам! Не закришталевіти! І не бряжчати, мов скельце об скельце, від лестощів та омани. Не закам’яніти від розчарування та… страху… вірніше від його відсутності.
Придивившись, візьмеш до рук ножиці і розріжеш сукно сталево-сірої завіси аби дозволити підказці з неба торкнутися твоєї правиці, дозволяючи ангелам шепотіти тобі на вушко.
Поглянь, небо є тобою … а ти - є його продовженням… ти і є – небо!
© Ірина Громик,
22.11.2020 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899731
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2020
На вустах розтанули сніжинки,
Голочками сиплються з небес.
І немов мала дитина, жінка
Авторкою стала для чудес.
Усмішок і у долоньках снігу,
Вогників і хлопавок бажань.
Всі, чомусь, дорослі в диво вірять.
Не втрачають мрій і сподівань.
Сміх дітисьок, ямочки на щічках,
Мармеладу аромат гарячий.
Мабуть, щастя жінки у "дрібничках",
Ув очах блискучих, мов дукачі.
© Ірина Громик,
22.11.2020 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899730
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2020
НЕПОВТОРНА МІНЛИВІСТЬ
Калейдоскоп малює свої візерунки -
Сніжинки… самоцвітні…
Калейдоскоп життя - спогади.
Фотоспалахи в альбомах…
Почуття пережитого.
Вони завмирають в заціпенінні.
Німо споглядають з того часу…
Зупиненого…
Колись… давно прожитого.
А може недавнього.
Можливо… навіть вчорашнього.
Тоді ми не знали якими будемо.
Ким станемо.
Яку нитку прястиме Мокоша…
Довгу – коротку…
Щасливу чи ні…
Зрештою… в голові запалюються спалахи…
Вогню… ностальгічного…
Коліна побиті після футболу із друзями...
Посиденьки під липою літньою...
Бал випускний... перше побачення...
Тато чекає додому...
Заміж дозволили вийти за нього...
Поштовх маленької ніжки всередині...
Зубчики й беззубі усмішки....
Милуєшся...
І… повертаєш знову прилад оптичний.
Скельця мозаїк складають новий малюнок.
Скільки їх… цих фотомитей… калейдоскопічних.
Візерунок за візерунком.
Спогад за спогадом…
Впізнаю…
Злетівшу з вуст мамину замріяну усмішку і…
Татові очі ясно-голубі…
Знов поворот…
І я чую сонячний сміх… бачу…
Ямочки на щічках білявого братика…
І… веснянки руденькі на кирпатому носику старшої сестри…
Калейдоскоп розмальовує чорно-білі спогади
Фарбами.
А може…
Барвистими олійними ріками гоїть рани і тріщини.
Вони розливаються потоками і…
Воскресають рунами в найглибших закапелках мозку.
Малюють нові візерунки спогадів і почуттів.
Коштовну, барвисту дивовижу.
Ве...рі...а...бі...лі...те... ю...нік…
Неповторну мінливість.
© Ірина Громик,
05 травня 2020 р.
#Ірина_Громик
#Мавка_Клеванська
#Ярина_Грім
Світлина з мережі Інтернет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887753
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2020
P. S.
Від ніжного дотику
руки,
від мудрого
доброго слова,
душа розквітає,
мов проліски,
і починає жити
знову.
Крізь пЕлену,
туман, імлу
проб'ється
промінь світла.
Розсипле
спалахи відлунь,
щоб в моїм серці
любов квітла.
Відкриєш серце
ти моє,
не запитаю: хто ти,
звідки,
бо знаю,
що на світі є
людина з поглядом,
мов ліки.
З очима карої,
задУми,
Приникливої,
наче густий дим,
Він між рядків
читає мої думи
І всюди в помислах
своїх я з ним.
Всміхнусь йому -
змарніє стиглий смуток,
Росинкою на сонці
затремтить!
В моїх очах
запломеніє рута,
і страх пелюсткою
за вітром полетить.
©Ірина Громик,
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877392
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2020
Гра в шахи
Життя театр – а люди в нім актори. (В. Шекспір)
На дошці шаховій розставлено фігури
Життя – це гра, і люди пішки в ній.
Сховалась королева за плечі сильні - мури
Їм головне не відступати, не поламати стрій.
Чиясь рука згори зробила хід свідомий,
А ти у відповідь в безвиході стоїш.
Ти зробиш крок вперед – це буде вирок строгий,
А крок назад - ти більше не здійсниш.
І ти стоїш, тремтиш, чекаєш з неба ласки.
Той, хто гравець: людина чи сам Бог?
Як часто в світі цим через зрадливі маски
Втрачають люди людяність, живуть з добром у борг.
Вони бажають грати в житті в гру «Шах і Мат»,
Самі з собою. Партію. Це ж завжди - перемога!
А що, коли в життя ввірветься долі кат?
Тоді, можливо, зміниться твоя важка дорога!
Вони не стануть бити на шахівниці стрій,
Безжалісно і невагомо скидаючи полеглих,
Бо в грі суворій вернеться все на початок свій,
Коли навколо ЛЮДИ всі, а не орда підлеглих.
©Ірина Громик,
05 вересня 2019 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2020
ЧАРЕШНІ ДЛЯ ШПАКІВ
В невеличкому селі
У біленькій хатці.
Жили собі та й були
Дідусик та бабця.
У стареньких на горбочку
Розквітав рясний садочок.
Простягав щедро до світу
Вкриті ягідками віти.
А ті ягідки-черешні
Дідусь з бабцею сердешні
Доглядають ціле літо –
Ростять ласощі для діток.
Щойно сипне весна цвітом,
Розрум’янить плоди літо.
Деревце вдягне намисто -
Так одразу в садку дійство.
На горішнику - хатина.
В ній живе шпаків родина.
Тато - шпак, мама – шпачиха,
Шпаченят четвірка тиха.
Та й не тиха! Гомінка!
Що не день - пісень ріка!
Бо шпаки черешень хочуть,
Через те в садку шваркочуть.
Цілий день їдять, кружляють.
Стиглі ягідки зривають!
І по ягідці-сережці -
Тільки камінці на стежці.
Прилітають так щороку
До стареньких на толоку:
Тато - шпак, мама – шпачиха,
Шпаченят четвірка тиха!
Бо з теплом, що ллється в квітні
Пташечки летять привітні.
Поспішають з чужини
Після довгої зими.
А старенькі й собі раді!
Адже повний двір розради!
Птахів – друзів дорогих,
Наче діточок малих!
© Ірина Громик (Мавка Клеванська)
27.04.2019 р., присвячено батькам, які чекають своїх дітей додому...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873926
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2020
ОГОЛЕНА
Світ для мене - це щось загадкове та нерозгадане! Відчуваю його через дотик, через глибокий подих... Через уважні погляди в очі найрізноманітніших відтінків.
Відчуваю навіть між рядків...
Високих... інколи мілких...
Відчуваю, коли притулившись спиною до дерева, ніби зростаєшся з ним і набираєшся енергії. Током по тілу біжить заряд природної сили та бадьорості...
Світ для мене - це щось притаманне й властиве не лише природі. Я помічаю це в людині мудрій... через потік її думок. Бурхливих. Через їх кришталеву прозорість - чесність та простоту оголеної душі...
Коли її слухаєш, заплющивши очі, з острахом відмічаєш про себе, щоб її сторінки ніколи не закінчувалися...
І щиро втішаєшся, бо кожний наступний рядок - цілюща ехінацея...
Світ для мене - це люди з відкритими душами... Вони завжди світяться в темряві, заповнюючи пустку... те місце, де колись було серце... Вони поливатимуть його увагою та любов'ю аби знову забрунькувалося.
Вони пройдуть з тобою поруч босими ногами по першому снігу.
Не відпускатимуть руки, коли нога зісковзне з гострого леза.
Зроблять з тобою перший крок після наркозу.
А коли знесилено падатимеш - закриватимуть своїми руками твоє тіло і голову аби не забилися більше...
Годуватимуть з ложки і розминатимуть атрофовані м'язи.
Підійматимуть... і проситимуть...
"Давай, зроби ще крок...
Ще один...і ще... хоч півкроку..."
Для мене світ - це не театралізована дійство, не показна прем'єра розрекламованого бестселера... Це почуття світлої істини. Не закальковане... і не натиснуте на комбінацію клавіш "Сtrl+С" та "Сtrl +V". Воно величне та справжнє...
Їх правда провідмінювана у всіх мовних відмінках. Їх слова розібрані за схемою на букви та звуки. Поділені на склади та розібрані за своєю будовою. І в кожному їх слові, в кожній літері, в кожнісінькому звуці (навіть в самому глухому) є відгомін тихої любові. Терпіння та смиренності.
Світ для мне похмурий без їх любові. З цими людьми я відчуваю гармонію душевного спокою. Гармонію з цілим світом. Вона просочується крізь пальці чистої води, торкається блискучих рибок, чиї лусочки монетками виблискують на сонці і усміхається.
Не зловлю їх за хвіст аби попрохати їх милості виконати моє бажання!
Бо... ті, прудкі плавунці, раз у раз тікають, варто лиш торкнутися води.
Але... вся сила у тому річковому потоці! Зачеплю долонею хвильку і відчую прохолоду та життя, які вона несе в собі. Живильні бульбашки води зволожать шкіру, сукню та волося, в якому заплутались сонячні промінці. І сміючись, зачерпну прогошню, і каскадом кину на того, хто чекає на березі... В тих очах палахкотітиме добро та радість.
У світі є люди, які справді вміють виконувати бажання! І не потрібно ніяких рибок... Але не всі вміють цінувати те, що хтось для нас робить. Хто переступає чeрез себе і живе для нас. Я не ідеальна, але це в мені є...
І тоді хочеться малювати...
Малювати словами... і свідомо oголювати власну душу. Як приклад та наслідування незмінного почуття людяності та любові до тих людей - без яких світ не світ.
©Ірина Громик (Мавка Клеванська)
28.04.2020р.,
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873925
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.04.2020
КОЛИСАНКА (віршована оповідка на добраніч малечі.)
Люлі-люлі за віконцем
Павутикою спустилюсь сонце.
М'яко стелить попід вушко
Ніжну вишиту подушку.
Люлі-люлі, мій синочку,
Закривай маленькі очки.
Ось вже нічка у гайочку
Одягла на світ сорочку.
Походжає вона гаєм
Ясні зорі розсипає.
Дістає з чудо-торбинки
Сон для кожної дитинки.
Люлі-люлі сплять лелеки
Нічка ллє туман із глека.
Він молочною рікою.
Стелиться, мов сніг зимою.
Жабенятка дзвінким хором
Скрекотять ув осокорах.
Нічка просить: «Тихше-тихше.»
Аби діткам спалось ліпше.
Десь заснули миші в нірках,
Зайченятка у комірках.
Позгортали у клубочки
Квіточки рясні віночки.
Люлі-люлі, мій коточку,
Ось вже й місяць у таночку.
Наче легінь руки в боки
Й пританцьовує навскоки.
З ним кружляють срібні зорі
У далекім синім морі.
Вони сонцю на борідку
Причепили оповідку.
Хай поспить руде курчатко
Завтра день почне спочатку.
Буде хлопчика для мами
Зігрівати промінцями.
Люлі-люлечки, серденько.
Скоро ніч мине швиденько!
Війки утворили дужку.
Сон цілує тебе в вушко.
© Мавка Клеванська (Ірина Громик),
17.04.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873816
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2020
ЇЇ ДІТИ
Колись вони повернуться!
Вона дочекається їх...
Колись діти прийдуть.
Вирвуть бур’ян.
Знімуть з грудей камені.
Важезні.
Вона чекатиме їх...
Чекатиме...
Чекатиме...
Кати били... а вона плакала...
Кати ганьбили... а вона плакала...
Кати з градів гатили... а вона плакала...
Її СИНИ втирали їй сльози своїми руками.
Притискали до грудей, шкодуючи.
Цілували грудочку найсвященнішої.
І самовіддано йшли за неї.
На смерть...
Бо кати бездушні...
Її СИНИ!
Її Маківки падали додолу.
Встеляли її своїм багрянцем...
Задихались від болю!
Бігли на ворога.
НЕНЕ!..
НЕНЕЧКО!...
НЕ...НЕ...
Колись вони повернуться...
На землю.
Весною і літом цвістимуть.
Маками... рубіновими...
Довитимуться у море-височінь
Небесно-лазурову.
А їх очі голубі та сині усміхатимуться їй.
Барвінком.
Волошками.
Петровими батогами.
Чомусь вона завжди думала, що янголи мають голубі очі...
Вони усміхаються на небі.
І тоді, в полях, між маками горять їх ніжні люблячі очі...
Вона вмиє їх ніжки-стеблинки росами!
Погладить ручки-листочки живим вітерцем.
Поцілує сонечком їх голівоньки!
СИНИ!..
МАЛЕНЯТА!..
СИНОЧКИ МОЇ!..
Колись діти її дітей повернуться...
Заберуть ті камені!
Розіб’ють брилу.
Оброблять чорноземи!
І посіють жито.
Житечко!
Життя!
© Мавка Клеванська (Ірина Громик),
15.04.2020р.,
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873811
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2020