| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Олег був настільки традиційним підкаблучником, що з нього, як кажуть, аж капало. Ним він став від самого початку, з одруження. Бо на ранок понеділка, молода дружина відразу забажала ексклюзиву: «Алєжик, вставай солнишко. Сдєлай своєй зайкє кофейку з бутерком». А як ти не виконаєш забаганку, коли поряд ніжиться в «ночнушкє» багатство на 100 кг. З тих пір і пішло все так, як бажала його «зайка»-Танюха, але зовсім не по омріяному Олегом сценарію зі смачним і ситним сніданком, з великим кухлем молока на додачу, бо трактористу, яким і був чоловік, потрібна добряча «заправка» організму для нелегкої праці в полі. За деякий час він зненавидів свою половину, але подавлений морально, не показував виду. Так і продовжувалося років з двадцять. Ні, одного разу Олег таки збунтувався – випадково попав на футбол, а опісля з друзяками «прийняли на грудь». Страх де й подівся! Вдома Танюха насупившись, кілька хвилин мовчки гіпнотизувала жертву, яка, не добираючи слів, виговорювалася, здавалося, за всі мовчазні роки, за всі муки сумління, що давили на душу бентежну безсонними ночами! Чоловік ледь встиг закінчити свій монолог, як був контужений з правої прямим в око. Бравурні марші враз стихли в голові нерозумній – навпаки, десь в мізковому закапелку тренькнув реквієм по нездійснених мріях і сподіваннях. І противно засмоктало під ложечкою. Так був жорстко придушений і покараний прояв інакомислення, а за ним прийшло упокорення, усмирення і відчуття безвиході. Та й куди ти поткнешся у свій сороковник з грязними нігтями і волоссям у носі! Ти ж не суперстар якийсь, що має мільйон силіконовмістних прихильниць! Ти простий роботяга-тракторист, який вміру випиває після роботи, за умови, що хтось пригостить, бо за свої… Та отих – «своїх», просто не буває в кишені – все під цілодобовим контролем всевидячого ока і нещадних кулачищ перезрілої богині Танюхи - дружина постійно шпетила з приводу і без. Чоловік, на її думку, мусить заробляти більше, топтати землю в беушних шкарбанах і взагалі – жінка – вінець божого творіння, а тому заслуговує на те, щоб жити не гірш за оту стару з пушкінської казки про лукаву бабу-недотепу, яка не змогла розпорядитися такою халявою. Олег, бувало, пробував процитувати закінчення байки про розбите корито, та рупорний бас дружини враз заглушав своїми децибелами слабовольного опонента.
Якось Олегу, наче з неба манна небесна, нізвідки дістався спадок. Він, як законний спадкоємець, вмить потайки розпорядився статком, і на отримані гроші придбав у знайомого торгаша розцяцьковане диво російського автопрому - «Калину». Враз у його погляді з'явився непереможний Рембо, або – супермен з міцними горішками. Палаючий зір додавав впевненості, і Олег намотував кілометри по сільських лабіринтах, по ямах, канавах, давлячи живність, яка попадала під колеса. За тиждень водій став дуже популярним у жінок-офіціанток придорожнього «Бістро», бо що не кажи, а «Калина» виблискувала на сонці, заманюючи до міні-салону бажаючих проїхатися за так. Олегу вдарив у голову дух волі і авантюризму.
Одного разу Томка-барменша погодилася на інтелігентний пікнік. Попередила – «без інтиму», а сама подумала: «Як получиться». Все було шикарно – і їжа, і смачне вино… Обстановка навіювала продовження процесу в горизонтальному положенні, але хмара, що налетіла зненацька, розбила вщент розпашілу уяву. Але не пристрасть. Вирішено було перебратися на заднє сидіння авто. Як не пихтіли блудники, які пози не перепробували, але до спільного знаменника так і не дійшли. У Томки ж фігура! Одні ноги ледь не по півтора метри. На превелику біду у дівки щось хруснуло нижче спини і біль паралізував скручене в три погибелі жіноче тіло. Жінка ледве перевернулася на живіт і сповзла з автівки додолу.
- Ну, що ти став, як вкопаний… Скільки я буду голою задницею комарів годувати?
Олег спохватився. Охопив обома руками за талію і з силою потягнув на себе.
- О-ой! – Заволала Томка. – Шо ж ти робиш, гад! Обережніше! Дорвався...
Чоловік розгубився. Думки навели на мисль - треба вертати додому, в гараж, бо там є старий диван, що завбачливий господар-водій притяг зі смітника неподалік. Не довго думаючи, Олег сміло направив автівку до домівки, благо - Танюха в цей час на роботі.
З горем пополам чоловік вмостив коханку на дивані, аж тут в дверях несподівано з’явився місцевий фельдшер Іван Іванич. Олег зрадів, що все так складається – не треба шукати доктора – сам явився. В трьох словах пояснив ситуацію, промовчавши про найцікавіше, найпікантніше. Доктор, який був відомим гультіпакою -ловеласом, тільки й зробив губами «тпру-пру-пру».
- Нагрій цеглину і неси сюди. – Наказав фельдшер. - Ща вилічимо.
Олег бігцем подався у двір, а лікар, озирнувшись по сторонах, закрив ворота гаража зсередини. Де не візьмися, як той джин з лампи, додому повернулася Танюха. Біля воріт вона на мить зупинилася - її насторожило підозріле охкання в гаражі. Жінка підійшла ближче, притулилась вухом до дверей. А потім враз неначе сказилася! Кулаками і ногами почала гепати у двері, а її громогласні прокльони і погрози було чути за двадцять хат. Ось на очі трапилася важезна ломака. Не роздумуючи, схопила залізяку у свої ручища, і вдрузки рознесла нещасливу «Калину». Аж тут, з цеглиною на лопаті, з'явився отетерілий Олег. Далі німа сцена зі спогляданням розбитої таратайки… А в цей час повільно відзябилися двері гаража і звідти прожогом вискочило двоє напіводягнених осіб…
Олег, все-таки, набрався духу, і пішов від Танюхи до своєї нової подруги Томки, яку, до речі, місцевий фельдшер вилікував від прострілу. На запитання, як тому вдалося вигнати оказію з хворого тіла, він хитрувато посміхався, та посилався на якусь таємницю лікування. Але божився, що «нічого не було». Зрештою Олег змирився з думкою «аби в тілі нічого не боліло», проте до сих пір час-від-часу інтуїтивно здригається, зачувши за спиною чийсь басистий голос – Танюха обіцяла переламати ноги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869184
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.03.2020
Я так думаю, шановне панство, що всі біди і всяка бестолковиця у нашому житті через неточність, недбальство і нехлюйство. Це я переконався на своєму особистому досвіді. Ось взяти хоча б пригоду, в якій фігурує моя дружина Ірена Паньківна. Я вам скажу, що характер у неї… у-у-у! Палець в рота не клади! А що вже неспокійна, то інколи навіть дуже нервова стає.Така нервова, що без заспокійливого не засне. От якось увечері мені й каже: «В мене був напружений день – на базарі всі про коронавірус плещуть, так я трохи полаялася з Лідкою Купезиною, сказала, що від її ціни на картоплю, той вірус втече назад у Китай. Ти сходи до Зеніка-вуйка, може в нього якась настоянка є від того вірусу і заодно щось від нервів візьми». А воно й справді, в того Зеніка-вуйка є все: і самогон, і коньяк, і настоянка, і мазі, і витирання. Чого тільки нема! Він все щось мудрує – ставить експерименти, змішує-збовтує… Каже: «Шукаю істину!» А я так думаю, то все для того, щоб від його «коктейлів» не так смерділо вранці з пащеки. Ось, наприклад, від оції клятої, що ми дегустували на двадцять третє лютого, запаху як би й не було, а голова все-одно на ранок, як атомний реактор, конфлікт інтересів. І видіння якісь… наче я стою біля Рейхстагу. Жінка в репет, кричить – від твого перегару герань на вікні засохла. А папуга наш мовчун, бо думали, що німий – так той почав по-німецьки кричати «Русіш швайне!Русіш швайне!». Я так думаю, що та гаспидська душа, той Зенік, кольку йому в поперек – допустив неточність, переборщив з якимись порошками. Ясно ж – порушив технологію, дідько взяв би того вуйка. Ну, значить, послухався я жінку, пішов до того алхіміка, кажу, мовляв, треба якусь настоянку для моєї Ірени Паньківни… Може, кажу, якісь краплі, чи порошок помічний є. Щоб не дуже нервувалася через той коронавірус… І той бісів Зенік за двадцятку мені подав зелененький флакон. Сказав – приймати по 20 крапель через три години. Ну я, значить, капав-капав… Збився з ліку… Всеньке викапав. Та й скільки там його було… подумав – нащо посеред ночі тривожити жінку? А жінка випила і якось швидко закліпала очима… загарчала, як… як тигра. Тут той Зенік на порозі. Поманив мене пальцем і стиха каже: “Я тобі, каже, не той слоїк підсунув.” А я йому: “Тихо будь, може минеться. Бо нам точно буде назавтра кришка і траурна музика”. А тут і жінка озвалася, каже якось так бадьоро: «Ох! Я прямо відчула, що тепер мені той вірус – до одного місця». І зразу ж така спокі-і-йна стала. І на другий день теж – без репету, без лайки. Цілий тиждень пройшов мирно й тихо. Мені від тії тиші не раз здавалося, що я оглох. А сусід, пика куркульська, все підштрикує, все підпитує: «Де це пропала Сірена Паньківна?» Це так він мені нерви робить, передражнює. Незвично, каже, починати ранок без її тарараму. Каже, що його корова навіть надої збільшила… Тут і сусіди по той бік вулиці дзвонять, і торговки з базарю питають, чи у нас часом нічого не сталося, мовляв – хвилюються за здоров’я Ірени Паньківни.Чи не оніміла бува, слава тобі, господе. Ото з тих пір у неї характер змінився – тепер має голос м’якенький і погідливий. Ну то й добре, що все так обернулося. Добре що того разу Зенік-вуйко допустив ляпсус. Бо саме в той час до нього нагодився Петро Палітурка. Прийшов, значить, по краплі від собачих бліх. І ото поки ми гомоніли, поки той паразит-алхімік капав-наливав у слоїки своє шайтан-зілля, поки шукав пробочки – сталася неточність і підміна товару. А в результаті що? А в результаті, як на мене – то й добре все вийшло. Недарма люди кажуть – «все що робиться – робиться на краще». Але вам, шановне панство, моя пересторога і щира порада: коли будете капати своїй дружині якісь ліки – старанно відраховуйте крапельки. Або зовсім не ходіть до таких от зеників. Краще – звертайтеся до лікаря, бо не кожен вірус боїться «зеникового» бальзаму. І то є науковий факт! Будьте здорові!
лютий, 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868905
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.03.2020