| Сторінки (1/31): | « | 1 | » |
Через розбиту мертвим часом дорогу,
Рясно усіяну камнем дрібним,
Йшов незнайомець, дивлячись вгору.
Він щосили намагався триматися шляху вітрил.
Бетонні конструкції, своди незграбності,
Довгі стовбури сплячих світил
Рухалися разом із зеленими ковдрами,
Підіймаючи в небо пам'ять і пил.
В кожному кроці – трепотіння сердечності,
В кожному погляді – нудота чуття.
Йому Дім уявлявся підсумком звершення,
Палацом затишку під охороною променів дня.
04.05.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912847
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2021
Писати вірші - справа не легка,
В них крики, а не співучі рими.
Писати вірші для урни – сумно,
В ній прах, а не папери.
05.03.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2021
Бліднозеленим квітом
Розкриваються бруньки дерев.
Сірим, ще заспаним світом,
Оточений промінчастий день.
Річка, звабливо скинувши шати,
Оголює свій привабливий стан.
Намагається щось довести нам зяблик,
Виконує арію шпак.
Вітер завзято гра в догонялки,
Ніжно торкається наших плечей.
Повстають із забуття метушливі комахи.
Ладаном дихає все.
Повільно спадає нетканна завіса.
На небі лише ліхтар та свічки…
Уява зупиняється. Все завмирає
І сном переходить в паралельні світи…
03.05.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2021
А як Він наближався вже до сходу з гори Оливної, то ввесь натовп учнів, радіючи, почав гучним голосом Бога хвалити за всі чуда, що бачили, кажучи: Благословенний Цар, що йде у Господнє Ім'я! Мир на небесах, і слава на висоті! А деякі фарисеї з народу сказали до Нього: Учителю, заборони Своїм учням! А Він їм промовив у відповідь: Кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!
Євангеліє відЛуки 19:37-40
«Благословенний Цар…! … Мир…! … і Слава!» -
Луна радісно співала гучними криками з гори
Вже з півгодини. Городяни ж, боючись римської покари
Раділи тихо. Сам в собі.
«Невже наблизились ті дні, про які сповіщали нам пророки?!
Господь визволить з неволі! Бог покарає ворогів!».
І кожен думав про ту долю, що дісталась його народу,
Про той сором і той біль,
Що тягорем носився з ним.
Вони дивилися на гору і з їх очей лилися сльози.
Надія ще у них жива! Не згасло полум’я вогню,
Навіть коли воно залите кров’ю!
Хтож визволитель? Хто ж цей пан?
Тут всякий житель уявляв його як міг:
Він мужній воїн – страх поган,
Безжалісний завзятий месник,
Суддя правдивий, господар,
Народом вимолений цар...
Чим ближче спускалась в бік Міста,
Тим гучніше співала хода.
Її було вже добре видно
В яскравому обрамлені дня.
На молодому осляті їхав без жоднихи владних ознак чоловік.
Його прославляли учні, кидаючи одіж услід.
За вчителем тим ішли люди
Різних станів й чинів,
Бідні йшли і багаті, здорові і хворі, старі й молоді…
Кожен із них, напевно, мав там свій інтерес –
Хтось відгукнувся на заклик Божий,
Для когось був інший сенс.
Серед Його учнів були фарисеї – вороги люті поган.
Віру свою вони зберігали в народі,
Бо відчували, що вмирає другий Храм.
Винили безжально за конформізм садукеїв -
Формальність до віри їх сприйнять не могли.
Проте, поступово, своїм міцним лепом й їхні думки заросли.
Останнім часом їх хвилювало, чи можна Ісуса Христом визнавать,
Звичайно, Писання свідчить про це ясно,
Але як буде той факт Юдея сприймать?
Народ за багато років вже привчився чекати,
І, навіть, Христа по собі уявляти.
Образ же, що ніс собою Ісус, навряд чи схожий на той, що виходив з їх вуст!
«Благословенний цар, який йде у Господнє ім’я» -
Серед олив йдучи славословила хода.
«Мир на небі, і слава в горі» -
радісним духом співали ходоки.
Здавалось, що в той час Земля з горнім світом єдналась.
Бруду життєвого і зла позбавлялась.
Але не всі відчували ту величну радість –
Людською доцільністю деякі з них переймались.
До вчителя підійшли старі фарисеї,
Поважні і знатні в народі юдеї.
Вони порадили йому дати наказ
Негайно припинити цей «людський сказ».
Та мовив Ісус, прямо дивлячись в очі:
«Навіть, якщо ці учні назавжди замовкнуть,
Каміння кричатиме замість них на весь світ!»
Звістки цієї не зупинить!
Камінням бездушним були наші серця,
Охоплені вадами людського життя.
Та прийшов на Землю Син Божий – Христос,
Двері відчинив нам до Небесних Чертог!
І нині радісно оголошуємо цю новину,
З Анголами святими співаємо: «Мир і слава Йому!».
30.04.- 01.05.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912606
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2021
На дворі – ані місяця, ані зірок.
Тільки дощ монотонний та мокре гілля.
У мене давно не має жодних думок
Про приховану цінність буття.
Мене давно не приваблює зміст
Буденних романів, загорнутих в сітки.
Моя душа вже не уловлює вміст тих подій,
Що розгортаються у межах сходової клітки.
Холодно. Тільки ніч огортає теплом
Розпечених вуглів неприкритої правди.
Самотньо. Тільки ніч дарить радість розмов
З оповісниками Священної Тайни.
29.04.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912475
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2021
Ты любишь мир?!!
Его густые рощи,
Культуры Парфенона жмых,
Разгул слепых околиц,
Страдание святых?!!
Черствеющей души полено,
Истление костров побед
И ласковое бремя,
Забаюкавшее гордый век?!!
Ты любишь мир иль виды
Написанные Творцом,
Прекрасные картины
За своим лицом?!!
22.07.07
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910255
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.04.2021
Прорвусь! Всеми чувствами. Мерами.
Кулаками сжатыми. Добытыми в бою доспехами.
Крыльями. Мозолистыми стопами.
Водоворотом общения. Одиночеством. Хохотом.
Слышишь, прорвусь!
20.07.07
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910254
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.04.2021
Геометрические формы внутри округлости мира,
Как символ краткосрочных каденций.
Время в вечно свежей иконке из ветра
И горение восковой свечки.
16.07.07
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910253
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.04.2021
Зазвичай я ще на зупинці знаходжу гроші «без здачі» і тому, коли сідаю до автобусу, не затримую пасажирів. Але цього разу чи то маршрутка прийшла швидше, чи я пізніше добрався до зупинки - довелося мені рахувати гроші вже в салоні. Але і тут я використав максимум можливості щоб було зручно і мені і пасажирам: я пропустив усіх вперед, а коли зайшов сам, прижався до щитка між першим кріслом салону і кріслом водія.
Одразу знайти потрібну суму я не зміг. Звичайно, я міг сісти і спокійно, не кваплячись знайти і передати гроші. Але я спрогнозував такий розвиток подій: я сідаю на самий зад, бо всі інші місця були вже зайняті і в цю мить чую докірливий вигук водія:
«Пасажири, будемо розраховуватися за проїзд, чи , ні?!»
Я відчайдушно і гарячково посилюю пошуки, які від того не стають більш ефективними, а скоріш, навпаки. Ключі випадають з моєї кишені, документи з портфеля… А народ, прищуривши очі, споглядає за цим дійством. Я відчуваю осуд, мовляв, хотів проїхати «зайцем», починаю виправдовуватися, але роблю це так нервово і безглуздо, що не вірю і собі.
Коротше, план – «сісти і рахувати», я відкинув одразу і беззастережно!
Малих купюр я так і не знайшов, була лише достатньо велика і мені довелося її віддати.
Тут також можна було застосувати згадуваний план. Але одразу виникло два фундаментальних питання – чи не забуде водій про решту, і не менш важливе – чи не забуду про неї я?
- Молода людина, - звернулася до мене жінка похилого віку, яка стояла зі мною майже на одній лінії – проходьте до салону!
- Я не можу, я чекаю на решту.
- Так сідайте, і чекайте! Мені зараз виходити!
Мого обурення не було меж! Я збирався їй сказати, що жодної перешкоди для її виходу я не становлю, адже прохід залишається вільним. Збирався підкреслити, що чергова зупинка буде хвилин за п’ять, і починати вже зараз бити на сполох - це псувати нерви собі й іншим. Збирався розповісти в подробицях чому не міг сісти і шукати гроші, і чому не можу сісти і чекати на решту. Багато що хотілося сказати, але вийшло не зовсім те. Вірніше, зовсім не те. Якесь безглузде буркотіння! І це мене неймовірно дратувало!
Решту дали незадовго до того, як автобус зупинився на черговій зупинці. Я пропустив ту жінку, а сам зайняв порожне місце, яке було біля неї.
Мені подзвонили:
- Так… Звичайно, буду. Я і так збирався бути і без цього дзвінка. До зустрічі! - намагаючись казати як можна тихіше, і застосовуючи як можна менше слів промовив я.
- Ххха… , - почув я голосний вигук на весь салон. Я підняв голову і зрозумів, що виходить він із людини яка сиділа на сусідньому зі мною кріслі.
Щоб вже не виникало сумнівів, що голос належить саме йому, і те, що направлений він саме мене, чолов’яга ще раз видав:
- Ххха…». Мені здалося, що на цей раз до звучання додалася певна дзвінкість.
Я в упор подивився на нього. То був худорлявий чоловік років тридцяти п’яти, одягнений в спортивний костюм і кепку. В одній руці він тримав пам'ятий пакунок одного з супермаркетів з написом «З 8 березням, милі жінки!», а в іншій, почату пляшку пива.
- Кажеш, все одно прийшов би… До кума, так? До кума?!!!, - чомусь з явним задоволенням кричав той .- Ось так кум, чекай. Готуй там бухло. Закусь всяку! До кума, так?
Я нічого не кажучи, і взагалі ніяк не комунікуючи, продовжував дивитися на нього. По-перше, настрій зіпсувала попередня історія, а по-друге, і напевно, це було основним - я не міг збагнути, яким чином тут можна реагувати!
А той з захватом продовжував:
- Кума, мабуть до матері дьорнула?! Дьоргула, так?! Так ви утой… Ххха… Молодці… Правильно, правильно… Молодці… Треба і дівчат запросити. Вже запросили, ти ба, кажу ж молодці!
Увесь цей час я мовчки і беземоційно дивився на нього, намагаючись зрозуміти, що саме видає мене, роблячи можливим цій людині так легко викривати усі мої задуми.
Він вийшов на наступній зупинці, продовжуючи захоплюватися чи то моїм самочинним рішенням бухати у кума, чи то моїм кумом, який вирішив так раціонально скористуватися відсутністю жінки, чи то своїм детективним талантом.
- Давай, дружбан, веселої гульні – сказав він ще в салоні, а вже на вулиці, в знак прощання вдарив долонею по склу.
Трохи від’їхавши, я пригадав, що мені вкрай важливо зробити один дзвінок.
- Олена Петрівна, ви вже на роботі? - спитав я коли припинилися гудки і почулося бадьоре «Алло», - це добре. Скажіть, будь ласка, Івану Андрійовичу, як прийде, що мене до десятої не буде. Я в банк…
21.01.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910252
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2021
За вікном гуляла весна:
сонце, дощик, ніжна трава.
Дув обережно вітерець.
Зима зникала нанівець.
Дивився хлопець через скло,
Й не бачив з того нічого.
Він був далеко десь в собі.
Його бентежили думки.
Ще вчора те було чужим,
Не тут, не з рідними, не з ним.
Хоча й палала вся планета,
Він був як кріт, в собі сліпим.
Ніщо не варте сумних вражень!
До чого ті нудні слова?
Він почувається прекрасно,
Як інші? Значення нема!
Він знає все, що варто знати,
До біса приписи й наказ!
Із галасом скидає маску,
На знак протесту проти поневолення покірних мас!
Він ставить смайлики фейсбучні,
Він пише коменти смішні,
Й тим хто переніс жахіття,
Й тим хто втратив вже близьких.
Раптово – жар, задуха, відчай.
Собі повірити ледь зміг!
Його доставили в лікарню
Коли до смерті був за мить.
Як довго б зараз не відводив погляд,
Постійно дивиться назад.
Там мертвий дід лежить, від мук покритий потом.
Старому також не хотілося вмирать...
02.04.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2021
Дія перша: Навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!
Електричка була переповненою. Змушений стояти в тамбурі. Довго. Години із дві. Брудні стіни, тиснява, гуркіт, потягова хитавиця і найголовніше - сусідство з туалетом, з усіма прогнозованими наслідками все більше і більше зміцнювало моє бажання звідси тікати.
Але, вільних місць ще не було. Тому тікати можна було лише в середину себе. Думав про щось важливе. Високе. Проте, недовго... Глибоку рефлексію порушував чоловік років сорока та його старший колега. Останній, правда, це робив опосередковано. Після того, як його до тамбуру заніс молодший товариш, той для чогось обматюкав його, а потім тихо сів на східці, обпершись на двері, і не вставав звідси аж до приїзду на свою станцію. Він мужньо боронив своє місце перед людьми, які мимоволі буцали його, намагаючись зайти, або вийти з вагону.
- А ти до Наукової їдеш ?, - спитав у мене молодший.
- Ні, до Лозової.
- До Лозової?!, - чомусь радісно викрикнув той. А потім, трохи промовчав, наче намагаючись пригадати причину своєї радості, і додав: - А в мене друг там був. Сто… Не знаєш? На Авилівці жив!
Мені чомусь зовсім не хотілося розмовляти. Тим більше про друга мого нового знайомого. Але я для поваги усміхнувся і не менш радісно ніж той сказав:
- Ні!
- Ні?, - перепитав він.
- Ні, - підтвердив я, чомусь продовжуючи радісно посміхатися.
Трохи помовчали.
Потім мій новий товариш подивився на свого старого товариша, який чухав спину через товстий просалений піджак, і театрально погрожуючи йому кулаком, голосно крикнув:
- Казав я тобі, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!
Той стомлено глянув на свого колегу і якось зовсім неемоційно відповів:
- Та пішов ти на…
Після такого дійства, молодший глянув на мене і, напевно, для того щоб я остаточно засвоїв потрібну інформацію, додав:
- Кажу я йому, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!
Я хотів щось відповісти. Ну правда, хотів. Але я не знайшов що, окрім тупуватого:
- Та буває…, - і не менш тупуватої радісної посмішки.
Перед черговою зупинкою до тамбуру став збігатися, сходитися, вірніше, зважаючи на тисняву, злазизитися народ. Одна жінка впритул наблизилася до нього. Ні, ну сама винна!
- Ви в Покотилівці виходите?, - спитав він.
- Так!
- Живете там?
- Так!
- О, а в мене там подруга живе. Ма… Не знаєте?, - радісно.
- Ні!
Дивіться на старого. Погрожує кулаком:
- Казав я тобі, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!
Старий:
- Та пішов ти на…
Жінці повезло. Станція Покотилівка. Жінка виходить. Заходить чоловік з кепці. Чоловік в кепці дивиться на старого, який сидить на східцях.
- Казав я тобі, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!,- лунає голос мого новітнього товариша.
Його старий товариш навіть не дивлячись на нього тихо посилає його в те саме місце.
- А ви з Покотилівки?
- Ні!
- З Октябрської?
- Ні!
- З Комаровки?
- Так…
Ну хоч якась інтерпретація тексту!
Але далі все було чітко і прогнозовано:
- Ви з….
- Так?!, - радісно.
- А знаєте…?…
- Ні?, - але все одно, радісно.
- Казав я тобі, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!, - традиційне звернення до друга.
- Казав я тобі, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!, - а це вже повторення для співбесідника…
Мерефа, Міст, Селекційна, Єзерська, Липкуватівка…Те саме…
Кожен новий співбесідник – посміхався. А я вже ні. Правду казали мудрі люди, що театр цікавий лише зі сцени. Дивлячись за лаштунки, можна втратити любов до нього.
Дія друга: Явище.
Іноді, однин, здавалось би незначний епізод, може охарактеризувати ціле явище…
В тамбурі нас залишилося всього троє. Окрім мене, два вище згадуваних товариша. Один продовжував сидіти на східцях, інший – стояв біля туалету, але часто змінював дислокацію: заглядував через вікно до вагону, очікуючи нову «жертву». Було видно, що на мене він вже майже не сподівався. За цей час мені вдалося навчитися успішно протистояти цій навалі, роблячи вигляд повного зосередження на пейзажі за вікном. Пейзажі, який я давно знав на пам’ять. Проте, іноді, він все ж таки намагався знову поновити розмову. Але, нічого окрім завчених фраз про свого товариша, погоду та поламаний електрочайник на думку не спадало. Десятий раз бурхливо реагувати на такі повідомлення я вже не міг. Просто беземоційно кивав.
Хвилин п'ятнадцять їхали в повній тиші. Складалося враження, що мій тамбурний товариш зовсім зневірився: вже довгий час до вагону ніхто не виходив і не заходив. І навіть ознак такої перспективи не було. Придумати ж що сказати мені нове і цікаве не дозволяв алкоголь. Тому він зніяковіло притулився до стінки і мовчки розглядав величезну пляму на підлозі.
І тут несподівано ривком відчиняються двері і з салону до тамбуру входить головна причина мого «опусу». Причина мала вигляд чоловіка років сорока-сорока п’яти, з чорним пакетом «BOSS» та щедро покритою гелем головою. Він зверхньо подивився на кожного з нас, цим самим привертаючи увагу до себе. Потім повільно дістав з грудного карману сорочки тонку коричневу сигарету, а з карману брюк - дешеву підробку запальнички «Zippo», демонстративно підпалив її та повільно затягнувся. Ще більш повільно видихнув. Запах ароматизованого шоколадом тютюну швидко заповнив тамбур.
- Дай сигарету!, - нікотин розбудив старого на східцях.
- Что… Простите, что?, - спитав новоявлений.
- Сигарету, кажу, дай!
- От вам, дам. Не такую, правда, но, дам!
І він витягнув з пакету пачку синьої «Прима оптіма».
- Ось чудак! Навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!, - почув я знайому фразу.
- Кажу я йому, навіщо так пити, якщо ноги ватні!!!, - і ще раз.
Щасливий володар «ЛжеZippo» посміхнувся і постукав старого по плечу:
- Нечего, бать! Держись! Все хорошо! Главное ты наш, не чурка какая!
- А ви в Борках встаєте?
- Да. В Борках. Сейчас…
Молодший трохи замислився. По його занепокоєному обличчю було видно, як він відчайдушно намагається пригадати хоч когось в Борках.
- А!!!, - через хвилинну напруженої роботи вигукнув він, - Серьога з Кірюхи!!! Знаєш?!
- Ну это, не совсем, Борки. Деревня… Нет, не знаю…
Потяг поступово почав зупинятися.
- В Борках живеш?
- Да, в Борках. Наш – русский!
Тут прокинувся я. Ще не до кінця розуміючи причину свого пробудження, я з цього часу почав з увагою прислухатися до діалогу. Скоріш за все алогічність відповіді вразила і його співбесідника. Пару секунд він простояв мовчки. Але – не більше:
- … церква біля вас красіва… Спасів Скит…
Потяг почав заходити до населеного пункту. Його рух з кожної секунди ставав все повільніше і повільніше…
- Слава Богу, что есть такая церковь! И посвящена она не американцу там какому-то и не сектанту, а нашому Царю-Батюшке Николаю II, святотерпцу! Императору! Достоин, потому что! А пиндосы-бандеровцы извратили историю! Чудо просто, что храм в честь святого земли русской стоит у нас... Это Небо так устмотрело, за особые заслуги…
- Співбесідник почухав потилицю.
- … якому Ніколаю ІІ? Храм то на честь Олександра ІІІ стоїть…- якось тихо, нерішуче пробурчав він, - і не за заслуги… Аварія там була. А той – врятувався. Ось і поставив собі храм… не за заслуги!
Потяг зупинився зовсім. Відчинилися двері і шанувальник Миколи ІІ та ароматизованих сигарет вишмигнув на перон.
- Чуєш… Храм то Олександру стоїть, а не Ніколаю!, - прийшовши до тями викрикнув «молодший». Побачивши, що його опонент зовсім не реагує на його слова, висунувся з вагону і ще раз гучно прокричав:
- Храм то, Олександру стоїть, а не Ніколаю!
Той не обертаючись лишемахнув рукою і сухо, але так «мудрьоно» і «благородно» сказав:
- Да какая б… разница!
Двері зачинилися. Потяг поступово почав набирати хід. «Молодший» подивився на мене. Я на нього.
- Какая разница!…. Тю… Дурень якийся!.., - задумливо промовив «молодший».
Я погодився… І дружньо посміхнувся… Щиро!
31.08.- 09.09.2016 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910159
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2021
Дощ ллє з самого ранку. В повітрі туман.
На дорогах сніг, змішаний з брудом.
Однією із них йде стариган,
Несучи на собі пакунки.
Його рухи повільні - ниють кістки.
Він дихає ротом– ниє серце.
Очі додолу звів –ниє душа.
Човгає важко, ледь плететься…
Плететься по вулиці затишних хат.
Кожна з яких цілий світ уявляє.
Радість і смуток, активність і спад
Тут любов дивовижним чином єднає.
Натоплено в хаті, аж пахне теплом.
Діти в куточку весело грають,
Батькі молоді сидять за столом
і з насолодою за тим споглядають.
Дідусь зупинився, поправив вантаж,
Міцно заплющив вицвівши очі.
Він посміхнувся.
Здається, жебрак знову опинився в рідному домі.
Потяг заревів протяжним гудком,
І бодро здригнувши вагони, рушив.
Я відкрив очі й побачів вікно
А за ним чорний квадрат глибокої ночі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2021
Сквозь дверную щель входило Солнце,
Танцующее пылинками огня.
Оно дрожало струйкой тонкой,
Ко мне и из меня.
Ослепляло взор, усыпляло мысли,
Вводило в земли отстраненных стран;
Звучала постельным тоном жизни
Скрипка умерших нирван.
И в том тумане маяк чуда
Нисходил из самых странных снов.
Амуры… Всадники… Иуды…
Кружили хороводом образов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909879
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.04.2021
Пахло землей
И утренней свежестью,
Сельской неспешностью
И букетами трав.
Осязание вечности,
Сути человечества
Канальцами розбутых, испачканных пят.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909878
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.04.2021
В свете. В странствиях. В бесцветном льду.
В бессмысленном житейском ходе
Ютится время.
«Я иду!»,-
В словах фантазия иль воля?
Иль вера взятая с небес,
Перстами святости желания?
Иль неукротимый глупый бес,
Толкающий опоры мироздания?
Иль тишина, покой, уют,
Пленяющий ясностью могилы?
Часы, как масса пластилина
Стекает по плечам секунд.
Идем ли мы, плывем ли по теченью речкой,
А может, ледоколом пробиваем путь -
В ночи глубокой тает свечка.
А люди все идут…идут…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909877
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.04.2021
Неразговорчивость небес
Сошла на землю белым покрывалом.
Остановилось время.
Чуть заметною совой,
Застыло в воздухе моё дыхание.
Ни лиц, ни ветра, ни машин.
Одни деревья восседают долом.
Стою и я, как в медитации буддист,
Ожидая с нетерпением чего-то…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909686
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.03.2021
Порою пыль бывает слаще меда.
Порой дороги слаще, чем покой.
Мне не заменит вкус приятный сдоба.
Мне не ответит милостью устой.
«Постой! Постой! Не нужно тратить нервы на фантомы» -
сквозь пульс эмоций мудрый старец говорил.
И путь он закрывал собою.
И в то же время тихо тайный план чертил.
А за окном, в лучах играл свинцовый воздух.
Звучал все тише в машине Стинг -
Я был уже весь там, в стране за перекрестком,
Где одиноко перочинный нож точил.
Я был уже весь там, где распускались чудо - вишни,
Где ел их жирный, вязкий манно – клей.
Я был уже весь там, где голос ребятишек
Поставлен фоном важных взрослых дел.
Где каждый угол был наполнен тайной.
Где всякий раболепно подчинялся ей.
Где пластуном, на крышах самотканых
Пугал ворчащих пышных голубей.
Я жил в землянке, созданной туманом.
Бродил по мифам разных троп - миров.
Мой верный пес «одной лишь левой лапой»
Готов загрызть был всех моих врагов.
Но все стихало резко в нашей тусклой хате,
Где смачно пахло терпким жаром и борщом.
На мягком раскладном диване
Я засыпал, беспомощным щенком…
И вот тогда:
Щетина деда, символом уюта,
И вот тогда:
Щетина деда, символом добра
Потоком жгучим проникала прямо в душу,
Отворяя ворота для небесного тепла.
Ну, а - сейчас:
Смотрю очами - вижу камни, щепки, доски,
Столбы – кресты вдоль пустыря…
Смотрю душою – вижу солнце,
Средь темных гладей бытия.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909685
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.03.2021
Двері раптово відчинилися і до палати, ледь протиснувшись увійшла огрядна санітарка років шестидесяти. Вона тримала наповнену до країв цеберку з водою та дерев’яну швабру, з якої звисала мокра бавовняна ганчірка. Суворим поглядом з під лоба вона оглянула приміщення: звичайна лікарняна палата з дерев’яною, пофарбованою в свіло-коричневий колір підлогою, білими, в деяких місцях подертими від давності проведеного ремонту стінами, великим покритим прозорими шторами вікном, яскраво-білим рукомийником. З двох боків кімнати стояло шість залізних ліжок, біля яких розташовувалися тумбочки, стільці й штативи для крапельниць.
Палата була майже порожньою. Тільки на останньому ліжку, яке стояло біля вікна, сиділо двоє чоловіків років тридцяти. Вони були дуже схожими один на одного – худа статура, світле волосся. Обидва були одягнутими в спортивні брюки та білі футболки. Один з них, обіймаючи двома руками тримав целофановий пакет, наповнений фруктами.
Жінка поставила цеберку так різко, що з неї вихлюпалося з літр води. Командним, безапеляційним голосом вона попередила:
- Підлогу буду мити!
Деякий час чоловіки мовчки спостерігали за її роботою, потім той що був без пакета спитав:
- Ну, як ти, друже?
- Тяжко, Василю, - видохнув той, - іноді так зле, що й жити не хочеться!
- Не переймайся ти так, Дмитре!
- Не переймайся?! Легко тобі казати! Кому я тепер потрібен?!
Дмитро подивився в вікно. На вулиці царювала весна. З десяток людей гуляло в сквері. Серед них чоловік приблизно їх віку. На візку. Його везла молода жінка, а поруч з ним, тримаючи його за руку йшла маленька дівчинка. Вони втрьох весело про щось розмовляли й так гучно, що деякі звуки долітали через зачинене вікно. На очах Дмитра заблищали сльози.
- Вчора навіть тиск підвищився. Я, правда, його не міряв, але точно, знаю – тиск! Знаєш, голова запаморочилася, нудити стало… Таке у мене буває…
Від переживання за товариша Василь похитав головою.
- А тут ще, серце. Буває так заколошматить…три дні тому валідол навіть пив, - додав Дмитро.
- І все ж таки, ти чоловік! Мусиш тримати себе в руках!, - твердо промовив Василь.
- Розумію… Розумію… Але нічого вдіяти не можу…, - сказав Дмитро, міцно стискаючи пакет.
З хвилину друзі просиділи мовчки. Санітарка вже промила майже половину палати. Очами вони дивилися на неї, але було видно, що їх зір був десь глибоко всередині себе.
- Чуєш, а може все минеться й не піде від тебе Олена?, - почав Василь.
- Піде! Точно піде! Вона на це натякала. Неодноразово! Ти знаєш яка вона у мене красуня, знайти для неї нормального чоловіка – не проблема…
- Ось тобі й раз!, - перебив його Василь, - ти себе вже ненормальним почав називати! Деградуєш, друже!
- Деградую… Це ти правильно підмітив, саме деградую!, - промовив Дмитро таким страждаючим голосом, що Василь пожалкував про щойно вжите слово.
- Дмитре, скажи відверто, ти дійсно хочеш далі жити з Оленою?
- Звичайно! Хочу! Дуже хочу!
- Навіть якщо вона готова тебе кинути за гроші?
- Тааа…к… Так!
- Тоді тобі слід йти на радикальні заходи. Не захотіли тобі зарплату підвищувати – звільняйся! Шукай більш грошову роботу!
Дмитро саркастично посміхнувся:
- Та де я її знайду? До того ж… й не вмію я більш нічого… та й в професії я вже десять років. Освіта за профілем…
Чоловіки в унісон зітхнули.
Саме в цю мить до них підійшла санітарка. Кинувши цеберку, вона впритул наблизилася до Дмитра, грізно, наче солдат націлює гвинтівку на ворога, тримаючи швабру. Простір довкола ліжка на якому сиділи чоловіки залишався єдиним немитим місцем в палаті:
- Ноги прибрав!, - вигинула вона.
Дмитро майже рефлекторно відірвав ступні від підлоги. Але одразу ж поставив їх назад:
- Ні… Ні… Я ненадовго… Я вже піду… Бувай…
Встав. Відійшов на крок й повернувся. Поставив пакет на тумбочку. Поплескав товариша по спині:
- Бувай, Василю! Тримайся!
Щоб не заважати жінці Василь вирішив лягти на ліжко. Він зігнувся, пробуючи обпертися на плече. Зробив кілька спроб. Не вийшло. Зосередився, щоб просто впасти на постіль… Відірвавши очі від підлоги, жінка нарешті помітила рухи Василя. Одразу кинула швабру і підбігла до нього. Збила й поправила подушку. Потім, тримаючи Василя за голову та спину, допомогла йому лягти. Накрила до пояса підодіяльником.
Жінка сіла на сусіднє ліжко і вдивляючись йому в обличчя спитала:
- Новенький?
- Так… Вчора доставили…
- Звідки?
- З Песок…
- Я відчиню тобі кватирку, хочеш? На вулиці добре… Тепло…
- Так… Дякую…
Санітарка зробила пару рухів шваброю по ще не митій частині підлоги, потім підійшла до вікна і відчинила кватирку. Взяла цеберку. Ще раз подивилася на Василя і зітхнула:
- Тримайся. синку. Тримайся!
Кімната одразу наповнилося веселим гулом розмов та дивовижним ароматом, який поєднував в собі весняну свіжість і випаровування мокрої підлоги. Василь дивився вгору, але бачив не побілену стелю, а замотані бинтом обрубки обох своїх рук.
6 лютого 2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909605
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2021
Я не должен любить, но люблю,
Я не должен страдать, но страдаю.
Как мне жить без Тебя не пойму,
Как мне жить с Тобою не знаю.
И не знаю что будет тогда,
Когда сад мой утратит все листья.
Одурею от пустынности я,
Или найду в пустынности смыслы?
Я не должен любить, но люблю,
Я не должен страдать, но страдаю.
Созерцаю движение дня,
И о тех днях в полуснах вспоминаю.
Понимаю, сквозь муки и боль,
Все равно пронесу ощущение связи.
Только Ты ли это была или ДЕВА ИЗ СНОВ,
Показавшая мне направление РАЯ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909596
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.03.2021
Ноет дождь.
Машины. Ветки.
Кровожадно и сыро.
Где –то под забором нервы.
Где – то сердце…
Как темно!!!
Я? А что это такое?
Мысли?
Это- облака.
Размываются следы надежды,
Оголяя провода.
Звуки, как в могиле, редки.
Взгляды безучастны. Холодны.
Только что взорвалось от страданий небо,
Растворяя тихий крик души.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909595
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.03.2021
В каждом творении – долька Божества,
В каждом куплете – чья-то душа,
В каждом человеке – биллиарды звезд,
В каждом провидении – Иисус Христос!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2021
Прохлада. Дождь. Игра теней.
Машины плавают по лужам.
Под козырьком подъезда свет.
(тогда он был нам так не нужен).
Мы то смотрели друг на друга,
Внедряясь взглядом в глубь сердец.
То очи опускали долом,
В порыве страсти, как чернец.
Бежала дрожь волной по телу.
Уста мололи чепуху.
Забыто все, забилось время
Собачкой в угол. Свет потух…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909485
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2021
Не говорите мне, каким мне быть,
Не буду я другим, даже если очень захотел бы.
Я человек. Конечно.
Но еще и сны, раскрытые потоком озарения.
Я интуиция, зияющая из глубинных рек,
Вулкан, бурлящий лавой подсознания.
В молчании, в движении закрытых век
Я ощущаю радость созерцания.
Я боль в душе. Разрыв всех связок, связей.
Натянутый струною нерв.
Я чувствую все шорохи страдания.
Я слышу, как собакой воет прошлый век.
Я уходил не раз в шеол душой нагою,
Убитый лестью клоунской улыбки.
Тогда под звуки арфы нежно пели скрипки
И снег хрустел под равнодушный топот ног.
И снег ложился как печаль на плечи,
И раскрывались тайны человеческих увечий,
И время тануло, сливаясь с темнотой.
Из окон смачно пахло терпкой пустотой…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2021
Він стояв на ганку свого під’їзду і ще не міг визначитися, робити йому це сьогодні, чи перенести цю подію на якийсь інший час. Черговий раз оглянувся довкола: важкі чорні хмари лежали на дахах блідих багатоповерхівок та кронах сіро-зелених тополь, а трохи нижче вони поступово перетворювалися в густий, димоподібний туман. Доща ще не було, але вологе повітря та шалений атмосферний тиск, який здавлював його скроні, позбавляв будь-які сумніви щодо його неминучості.
Подув сильний, з низьким голосом вітер, який підняв на декілька метрів пил, целофанові пакети, папір, недопалки та інших легкий бруд. Бруд по-тяжеліше хаотично ширяв асфальтом, то збираючись до купи, то знову рівномірно розподіляючись простором.
Чоловік дістав сигарету. Запалив. Глибоко затягнувся. Швидко видохнув дим, і одразу затягнувся знову. Потім ще раз... І ще… Але очікуваного полегшення так і не наступало. Серце продовжувало шалено битися в груді, наче в’язень, який намагався достукатися до уявних рятівників.
Пару років тому, один спеціаліст, ретельно проаналізувавши стан справ, виніс свій вердикт: «Це ж треба так себе не поважати!». А ситуація тоді, м’яко кажучи, була дещо кращою ніж зараз.
«Звичайно, це робити треба, і так склалася ситуація – лише сьогодні, - переконував він себе, - інакше процес буде критично запущеним. Нарешті час приймати рішення – бути ганчіркою суспільства, жертвою власного безсилля, чи нарешті почати поважати себе!»
Для початку треба зробити перший крок. Тоді буде набагато легше. Тоді все буде за інерцією. За хвилею. Але цей, перший крок – дорівнював навантаженню астронавта, який стартує в космос. Адже він розумів, це був не просто крок, а крок невороття...
Чомусь пригадався зарослий, в засмальцьованих лахміттях безхатченко, якого він колись побачив біля «Стєкляшкі». Тримаючи чорними від бруду руками він жер хот-дог. Ні, не їв, а реально жер. Разом з целофановим пакетом та паперовою серветкою. Він видавав якісь страшні фиркаючі звуки. Це створіння було сконцентроване виключно на дійстві споживання, і тільки коли хтось близько до нього наближався, він міцно притискував хот-дог до шиї і проводжав перехожого повним підозр і ненависті поглядом. Весь час кетчуп витискався з бутерброду й розмазувався по його неприродно блідим губам та сірому обличчю. Той безхатченко нагадував людожера, який споживав ще теплу людську плоть з гарячою, паркою кров’ю.
Чоловік пригадав, як на його очах з’явилися сльози. Напевно та потвора колись була людиною. Мабуть, мала родину. Роботу. Читала книжки, чи принаймні, дивилася телевізор. Відчувала радість, турботу. Неймовірно, але цілком вірогідно – його колись любили. А зараз… Як страшно, все це втратити. А ще страшніше, не відчувати страху від цього!
Чоловік різко повернув голову назад. Його будинок був вже метрів п’ятдесят від нього. Він зробив цей крок!
І що? Та нічого! Це як відчуття речі, на яку чекаєш роками. Можлива хвилинна радість. І все. А потім буває навіть розчарування –невже вона була вартою таких очікувань…
Пішов дощ. Спочатку дрібний, ледь помітний, а потім рясний, з велетенськими краплями. Все навколо почало нагадувати ще свіжу акварель талановитого художника: тотальний сірий колір, з незначними вкрапленнями яскравих штор, що виглядали з вікон будинків, дзеркальний ефект калюж, розмиті силуети людей з парасольками…
Чоловік зупинився, розгорнув парасольку, яка в зібраному вигляді нагадувала тростину, і трохи прискоривши кроки продовжив свій шлях.
Амбівалентне почуття він відчував до сірого. З одного боку – воно вводило його в стан чіткого розуміння своєї нереалізованості, ба більше -нікчемності. Чого він спромігся за майже півстоліття свого життя? Посади типового малого клерка. Типової двокімнатної квартири. Типової дешевої машини. Типового одягу… Звичайно, він відчував, що його душа, його дух є унікальними, але це зовсім не заспокоювало, а навпаки – травмувало. Тоді будь-який дотик реальності оголяв нерви і приносив неймовірні страждання з самої середини власного «Я». Але з іншого боку – сірість розчиняла особистість. Треба було лише віддатися тій сірій дирі, як незабаром ти більше не бачив, не відчував себе, а сам ставав частинкою тією ніким не контрольованою енергією, яка несла безликі душі до цілковитого безболісного НІЩО.
Непомітно швидко він опинився на автобусній зупинці. Оточена з усіх боків водою, вона нагадувала маленький острів з гумористичних картинок, на якому, міцно притиснувшись один до одного, рятувалися жертви корабельної аварії. Тільки замість лапастих листків пальм над їх головами височіли щитки тонкого прозорого пластику.
Наче катер, що піднімає бурхливі хвилі, до зупинки «пришвартувався» мікроавтобус, який за пару хвилин забрав на свій «борт» з десяток щасливчиків. Серед «врятованих» був і він. Усівшись на сидіння біля вікна, витерши долонею запітніле скло, почав відсторонено спостерігати, як однотипні стовбури багатоповерхівок, самотні в своїй різноманітності коробки приватних будинків, обдерті білборти, пустирі й смітники демонстрували дивовижні варіації буття. Проте, неозброєним оком було видно, що все це було зіткане з однієї депресивно-сірої матерії.
«Напевно це і є справжнім кольором Буття» – подумав чоловік, – а всі інше – лише наші уявлення. Все інше – лише ілюзія сірого!»
Автобус був переповненим. Люди, наче воскові фігури мадам Тюссо стояли мовчки, зображаючи кожен свою роль: стурбованого чимось чоловіка, який не спускає зору із свого вимкненого телефону; дівчини, яка любується власним віддзеркаленням у вікні; відстороненого від навколишнього світу, як Шакьямуні, парубка з великими червоними навушниками натягнутого на голову…
Раптово одна із статуй ожила. Чоловік, який сидів поруч, несподівано різко поставив на свої коліна величезну пластикову сумку і почав завзято в ній ритися. При цьому він безпардонно махав руками і щось бурчав собі під ніс. Піт багатьма струмками тік з його лоба по обличчю і діставшись підборіддя, важкими мутними краплями падав йому за комір.
Щодня наш герой їздив цим автобусом і ніколи ще не почував себе в ньому так зле. Кожен вид, кожен дотик, запах, голос здавалися йому неймовірно гидотними. Гидотними аж до нудоти!
Царство мертвих!!! Все це нагадувало йому Царство Мертвих! Навіть той сусід, який рився в сумці, шукаючи, напевно, якусь малопотрібну річ, був мертвим! Усі вони були сфокусовані лише на собі, але й в середині себе нічого не мали. Тому й – мертві!
Задовго до потрібної зупинки він встав з свого сидіння та підійшов до виходу. З вікна водія дивився на мокрий, дзеркальний асфальт...
Коли автобус почав зупинятися, з задніх місць пролунав дзвінок телефону:
«Ало… Так, я»,- відповів гучний жіночий голос, - «Що? Невже! О, горе!!!»
Зупинилися. Відчинилися двері. Чоловік не вийшов, а буквально виплигнув з автобусу. Одразу ж повними грудьми вдихнув свіже повітря. Дощу вже не було, але вологість придавала повітрю неймовірно приємний смак.
Йшов повільно, маленькими кроками, дивлячись лише собі під ноги. Намагався не думати. Ні про що не думати! Але купа несформованих думок все одно лізла до його душі всенаростаючою тривогою. Нудота знову взяла верх! Зупинився. Подивився вперед. Неподолік, метрів з п’ятдесят від нього, височіла семиповерхова, давно не ремонтована будівля.
«Ну що ж, ось я й прийшов!», - вголос сказав він собі і попрямував до вхідних дверей.
Хол будівлі був переповненим. Манівруючи між людьми він дійшов до сходів і повільно, наче приречений, який піднімався на ешафот, дібрався до другого поверху. Повернув праворуч. Пройшовши темним коридором, зайшов до потрібного залу. Людей тут було значно менше ніж внизу. Помітив навіть одне вільне місце на лавці. Сів.
Напроти нього час від часу відчинялися великі, пофарбовані в білий колір дерев’яні двері. Заходили та виходили люди. Він з жадібністю вдивлявся в їх очі. Намагався побачити страх, відчай, зневіру - все те, що в даний час відчував він сам. І нічого цього не помічав! Більш того, складалося враження, що більшість з присутніх не придавали всьому цьому великого значення. Деякі з них дозволяли собі навіть гумор та сміх.
Незабаром на його обличчі з’явилася посмішка. Аж здригнувся, усвідомлюючи її недоречність! Оглянувши усю публіку, нахилився, обпершись ліктями об коліна. Долонями міцно прикрив очі.
Він знову відчув серцебиття. З часом воно ставало все сильнішим і сильнішим. Потім в грудях з’явився якийсь ком. Важкий і колючий. Він поступово дістався до початку горла і осів там. Голова почала важчати...
Пригадався ранок понеділка. Приємний осінній дощик, мовчазні, але добродушні пасажири маршрутки, милі серцю краєвиди… Відчуття спокою і радості! Власне вони, зазвичай, і панували в його серці. До середи, коли неспокій почав впевнено розширяти свої горизонти.
«Розумію, що все це – в мені. Що все це – я», - нарешті зізнався він собі, - «Розумію й те, що за годину все зміниться. Все, напевно, стане на свої місця. Але нічого з цим зробити не можу. Просто маю прийняти умови того світу, який сам й створюю…»
В цю мить він відчув дотик чиєїсь руки у себе на плечах. Відкрив очі. Випрямився. Перед ним стояв чоловік в білому пом’ятому халаті й чорних пластмасових окулярах. Він дивився на нього і якось дуже по-доброму посміхався:
«Що, мій друже, нарешті наважилися? Та не переживайте ви так! Запломбуємо ми ваш зуб і не помітите!!!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909478
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2021
Наполегливе поштовхування в плече і різкий голос добилися своєї мети. Розплющив очі. Переді мною стояв чоловік в коричневій шкіряній сумці через плече та переносним терміналом в правій руці.
«Квиток є?», - повторив він, напевно вже вкотре.
Я почав нервово шукати. Де ж він?! Знову забув куди поклав! Почав ритися у внутрішньому кармані піджака.
«Так є?», - перепитав чоловік.
«Є!», - відповів я, - «але кудись поклав… Я знайду…», - заклопотано казав я, не перериваючи процес пошуку.
«Добре… Добре…», - відповів чоловік і пішов до сусіднього ряду.
Я озирнувся довкола. Зал театру був заповненим вщент. І це стосувалося не тільки сидячих місць. Людей було багато і в проходах.
Конферансьє закінчив свою останню фразу і зник за лаштунками.
Погасло світло. Під бурхливі аплодисменти почали виходити музиканти. «Ляпис Трубецкой»! Давно полюбляю цю групу! Уххх… Прекрасна підбірка пісень – від старих альбомів гурту, таких, як «Ранетное сердце» та «Ты кинула», до «Рабкора» и «Матрёшек». Пару пісень Сергій Михалок виконав з репертуару його нового гурту – «Брутто». Навіть і не знаю, що краще – «Ляпіс…», чи «Брутто». Не дивлячись на їх явну несхожість, є якась спільна родзинка, сутність якої, треба зазначити, я ще не виявив.
По завершенню їх виступу вийшов конферансьє і оголосив іншого учасника дійства – Еніо Маріконе! Це щось! Маріконе я «відкрив» для себе років десять тому, і з того часу не припиняю дивуватися. І не дивно, фактично усі знакові мелодії нашого часу належать його генію!!!
«Пиріжки…Свіжі пиріжки», - пролунало в залі.
«У вас з чим?»
Повернувся назад.
«З капустою, картоплею. Біляші. Все гаряче!», - відповіла жінка в синьому спортивному костюмі та пом’ятому білому фартусі.
«Скільки?»
«Пиріжки - шість. Біляші – сім».
«Дайте мені два з капустою!», - промовив лисий здоров’яга з триденною щетиною.
«А у вас не буде не буде без здачі?»
Я був обурений! Це якась неповага до великого композитора і дирижера, до музикантів! Проте, коли до мене наблизилися дві сумки з неймовірно ароматним вмістом, я купив. Два з картоплею і один біляш. Знаєте, а слухати Маріконе, смакуючи чудово приготовленим фаршем та добре просоченим цим же фаршем ніжним тістом – неймовірна насолода!
Їжу запив кавою зі стіків «Якобс». Але це було трохи згодом. Коли вже виступав гурт «Еней». Власне то була лише одна, але неймовірно запальна пісня – «Радіо Хеллоу», тому допивати каву мені довелося вже під іншу музику – Вівальді. Він був у своєму відомому червоному сюртуку з під якого виглядала яскраво біла сорочка, на голові – не менш відомий довгий парик. В руках тримав електрогітару. Нічого дивного, до виходу пана Антоніо, конферансьє оголосив, що пролунає рок-обробка його музичних творів. Чесно зізнаюся, рок-обробка мене не приголомшила. Більше полюбляю його «природні» твори. Добре, що під час «Осені» я купив збірник кросвордів, було не так нудно…
«Ваші білети… Чоловіче, ваші білети…», - почув я різкий голос та відчув легке, але наполегливе поштовхування в плече.
«Тююю, та я ж вже…», - здивовано відповів я і…. розплющив очі. Переді мною стояв чоловік в коричневій шкіряній сумці через плече та переносним терміналом в правій руці.
Я зняв навушники, і почав знервовано шукати білети.
«Є?», - спитав чоловік.
«Є», - відповів я.
«Добре… Добре…».
Чоловік пішов далі.
Я взяв свій смартфон до рук та вимкнув програвач. Поклав його до внутрішньої кишені піджака. Потім знову витяг, знайшов папку з дивною сумішшю різнобарвних пісень, яку «закачав» вчора ввечері і натиснув «DELITE”.
Весь час що залишався до прибуття розгадував кросворди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909387
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2021
Твой лик подобен пантере,
Играющей с легким взморьем.
Бетонной походке идеи
На перепутье тонущей лодки.
Бенгальских огней перепадам,
Следам затуманенной дали,
Где в каждой могиле догадки
Невоплощенных житейских экстазов.
В волнующем слове мигают украдкой
Тысячи подозрительных, алчущих взоров.
В румбическом токе гаснут заряды
Открытости священных хрупких узоров.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909385
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.03.2021
На вулиці весною ще й не пахне,
Але вона вже в нас, в середині душі.
По першим теплим крокам безпорадним
Відчуваємо триумфальне сходження її.
Великий піст… Ми згадуєм минуле:
Христову кров, батіг, вінець,
Гріхи людські, що розіп'яли на Голгофі
Того, хто є Початок і Кінець.
І в тому, звісно, не один Іуда винен,
Не прокуратор, фарисей чи саддукей.
А кожен з нас, бо ми усі любов Господню
Віддали за дріб'язок брудних ідей!
Я винний! Я гідний лише страти,
І вічних мук пекельного життя!
Не здатен я гріховне коло розірвати!
Пускає свою слину сатана!
Молюсь і каюсь, прошу про спасіння,
Свою нікчемність й безпорадність визнаю!
Єдина втіха – пам'ять драгоцінна
Про те що Бог нам вже омив усі гріхи.
На вулиці весною ще й не пахне,
Але вона вже в нас, в середині душі.
В розгарі піст. До Пасхи ще далеко...
Але, повір, Христос уже воістину воскрес!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909384
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2021
Ночь писала акварелью,
Разбавляя цвет туманом.
Двор мой дивным Колизеем
Освещал квартал огнями.
От него дорожка вилась.
Погружались чьи- то стопы.
Так творились эти строки,
Тишиной моей нирваны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909383
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.03.2021
Поезд мчал стрелою ветра
По раскатистым холмам.
Ухмылялся белым светом,
Безответно всем моргал.
Резал ночь волной сияний,
Смесью гула и гудков
Уводил в безбрежье тихо
Чуть заметных алых снов.
И в фантазиях картинок,
В осязаниях мечты,
Растворялось без остатка
Громогласие толпы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909382
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.03.2021
Смієшся голосно, здригається повітря.
Мовчиш ледь дишачи, не здіймається і пух.
Йдеш по життю, варіюючи дорогами,
Приходиш завше в один і той же пункт.
Не має сенсу галас підіймати,
Болить душа? Терпи цей біль в собі.
Повільно відчай серце розриває.
Терпи! Не дай байдужості надій.
Живе вона в очах, що дивляться крізь тебе,
Живе вона в мотивах монотонних фраз,
Живе вона усюди де бракує Неба
Де йде у пекло витрачений час.
Сидить вона на троні золотому,
В ногах її кістки людських страждань.
Лунає тиша… Мертвою ходою
Блукають душі вбитих сподівань.
Колись й вони зверталися до світу,
Шукали в ньому потаємний зміст.
А головне, вбачали там свободу,
І порятунок від душевних криз.
Пройшли часи наївних теплих марень,
Відкрилось жорстко Правило життя –
Байдужість світу то його фундамент.
Самотність – келія твоя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909380
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2021
Перший пішов…
Другий пішов…
Третій пішов…
Четвертий…
Крокуєш вперед
І вагання та страх
Вмить залишаєш на декілька сот метрів.
Крокуєш вперед, сфокусований вниз,
А вітер підкидує вгору.
Ти бачиш буття істинний зміст,
Написаний духом і полем.
Ти бачиш річки, автостраду, думки,
Ти бачиш себе і світи, що всередині тебе.
Минають секунди, хвилини, віки,
Наповнюючи сенсом небо.
Летиш, наче дервіш робить сама,
Летиш, наче буддист занурений в мантри -
В яскравому сяйві фотони життя
Кресають підковами різнобарв’я.
Охоплюєш всесвіт суцільним добром,
Ладан любові несгасним підтримуєш в серці…
А хтось обсервує, як дві точки небесні під чаруюче «ОМ»
В рубіновому обрії виносить за межі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909379
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2021