| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
Одна із тисяч, та для мене найрідніша,
У неповторності велична і проста.
Я не кажу, що твої звуки наймиліші,
Я про це піснею в душі моїй співа.
Незламана, незламністю ж бо вкрита,
Нескореність живе у молитвах,
Така консервативно-розмаїта
І в той же час щоденно молода.
Прославити ніхто не зможе краще
Тебе, ніж ти оспівана в піснях,
Нема для тебе більшого визнання,
Ніж коли ти лунаєш у серцях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2021
Вирвано з життя сторі́нки,
І до них нема вороття,
Я забув уже всі ті вірші,
І вони пішли в небуття.
Мені шкода, що втрачено мрії,
Та спинятися вже не гаразд.
Мене кличуть нові надії
І нові сторінки́ життя.
Я гортатиму їх поволі,
Щоб не втратити цінність слів,
Щоб по знайдених стежках долі
Не розсипати перли сліз.
Я нові напишу поеми,
Я нові напишу пісні
Про кохання й життя шалене,
Про любов, що явилась мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2021
Ми були один для одного створені,
Ми пізнали цей світ до народження,
Ми ходили стежками не протореними,
Ми кохалися серед зірок в просторі.
Вічність кликала нас нездоланністю,
Вічність в душі нам сіяла мрії,
Вічність дихала в спину радістю,
І гасила останні надії…
Я тримав твої руки впевнено,
Я любов виміряв океанами,
Я пустельному вітру ревному
Не давав занести оазиси.
Ти ж покликала бурі прадавнії,
Вони знищили храми підступом,
Замели піском душі грішнії,
На спочинок поклали вічність…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2021
Коли стихне гамір великого міста,
Й землю тихо огорне ночі вуаль,
Ти до мене прийдеш, мов із мрії, – чиста,
сонцесяйна, й розвієш печаль.
Ту печаль, що навіяна мороком ночі,
Що вповзає до серця крізь рани душі,
Що приходить зненацька, хоч ти і не хочеш,
Що пригнічує розум, коли ти мовчиш.
Ти до мене прийди, не тривожся, я хочу
ласку ніжних очей твоїх бачити знов.
І про ніжність кохання під покривом ночі
Хай нам тихо шепоче сон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923309
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2021
В четвертий рік відновленої незалежності України я написав вірш, який сьогодні публікую. Він не є взірцем поетичного слова, але у ньому – мої думки того далекого вже 1995 року. Чому не публікував раніше – не знаю, чому зараз – не знаю. Просто захотів поділитися...
Призахідне сонце світило нам в очі,
нам гріли у спини пожежі віків.
Мовчазні́ конвоїри – вісники ночі –
вели нас у вічність крізь згарище днів.
Йшли через Поле, Степом широким,
копитами коні топтали траву,
свистіли шаблюки чи стріли із лука,
і падали люди на землю чужу.
Струмочком гарячим, краплинами смутку
збігали поті́чки в велику ріку.
Ми берегом мовчки плелись світ за очі,
нам ніч була вічність, і день мов та ніч,
ми знати не знали, куди та дорога,
пройшовши пороги, вгледіли Січ.
Ми бачили: люди навколо багать
варили обід чи гострили шаблі́,
ми знали, що їх поєднала всіх рать,
ми знали – війни вони всі вороги.
Багаття горіли спокійно і тихо,
Доки́ хтось не кине поліно чи кілька;
згасали на мить, щоби знов спалахнути,
червоні язи́ки світили в майбутнє.
Горіли багаття, теплом всю країну,
мов сонце полуденне, лагідно гріли.
По-літньому мило в густих верховіттях
ганявся за димом ви́тівник вітер.
розніжені спокоєм, ми задрімали…
Прокинулись: січень, майдан, Переяслав…
Чужинці довкола стоять поміж наших,
їх трішечки, жменька, та згасли багаття,
на згарищі долі жеврі́ють надії,
та думка нестримна викохує мрії.
На се́рцях і в душах – прозорая крига,
та їх березнева зігріла відлига.
І знову струмочки дзюрчать і співають,
але за лісами вже жовтень палає,
а потім – північні вітри-суховії
задули маленькі свіче́чки надії,
свинцева хурделиця вимела поле,
червоні замети занесли дороги.
Голодні, холодні, замерзлі, убогі
брели ми Сибіром і берегом моря,
вітали нас там монастирськії стіни,
тіла – у болоті, та думки – в Україні.
А потім верталися й ми поодинці
у землю батьків наших прадідів сивих.
Хто – в ящиках цинкових, хто – в домовині,
хто – подумки лиш у останню хвилину.
Багато пішло, лиш кільком пощастило
у рідній землі спочити із миром.
Весняної гожої теплої днини
ми поверталися в рідну країну.
Вдихнули повітря на повнії груди,
дивіться – щасливі, усміхнені люди.
та доля не дала ще гожих нам днів –
запахло полином гірким, лісовим,
О, Боже мій, що це? – на́вколо дим,
густий і смердючий, нічого не чути,
і дихати важко, і крикнути – зась.
Та це ж хтось навмисне пожежу роздмухав,
та це ж потруїти хочуть всіх нас.
Хай вітер прадавнього духу надії
розвіє і дим, і ту́гу, й ганьбу,
і знову в серцях той вогонь зажеврі́є,
що вів нас в сьогодні крізь морок й пітьму.
Я не йду у світи, тут бо наша земля,
і нехай десь там сонце більш лагідно гріє,
та своє українське буття
не зміню на чужі я могили.
(1995 рік)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2021