| Сторінки (1/1): | « | 1 | » |
Це історія, яка трапилася зі мною влітку цього року.
Дякую дорогому В. та усім друзям і сім’ї за велику підтримку, завдяки якій вдалося провести цей фестиваль.
Коли ми віримо у себе, та у коли хтось вірить у нас – можливо все.
***
Моя відпустка справді була довгоочікуваною. Наскільки тільки може бути відпочинок після двох місяців роботи у крутому політичному центрі.
Я віднайшов собі гарне житло у самому центрі Києва – щоправда, із невеликим бонусом у вигляді двох сусідів-здорованів. Вони часом, буває, забувають вітатися зі мною або ж гупають дверима у кімнату так, що я почав підстилати на ламінат у кухні м’яку ковдру, щоб зберегти посуд.
Іноді сусід-здоровань на ній і засинає, коли приходить після чергового застілля – спочатку, підстілля – потім.
Тож у п’ятницю ввечері я вийшов з офісу і зупинився – як часто в мене бувало ще після останнього іспиту. Виходиш - зупиняєшся коло порога університету і дивишся вільно в небо.
Тому я так зробив, зупинився – підняв очі – та де віднайти те небо під забудовами столиці?
Я хотів-бо приглянутися, примружитися, аж тут хтось почав штовхатися та висловлювати невдоволення, що я стою тут – прямо на виході.
Тому я рушив далі. Спішити тепер нікуди.
***
Як так, що день має лише 24 години?
Я не могла заспокоїтися.
Мама приїжджає через одну годину, фестиваль розпочинається уже завтра, а я нічого не встигаю.
Мама якраз і поспішає, щоб підтримати мене у підготовці до фесту який мені доручили координувати на моїй новій роботі. До речі - він триватиме 16 днів.
16 днів.
У мене мурашки від цього терміну.
7+7+2.
І ще – буде близько 200 учасників.
Майже 50 спікерів.
А я ще не всіх встигла запросити, частина з них просто не відповідає.
Учасники телефонують кожні три хвилини, а волонтери – вибачаються, що не можуть приїхати.
Тож доки я їду зустрічати маму, паралельно телефонує нова експертка з питаннями що це за такий фестиваль і чому ми її запрошуємо. Я спішно їй розповідаю, що це Фестиваль демократії, де ми будемо обговорювати нові важливі цінності для нашої країни та чому вони важливі.
Помічаю, що водій з цікавістю мене розглядає.
Ми прибуваємо на залізничний вокзал і зустрічаємо маму з тисячами пакунками. Довго-довго обіймаємося.
Тепер можна рушати і показувати мій новий дім.
Прямо за порогом квартири нас перериває дзвінок від моєї колеги смм-менеджерки Каріни:
«Поліна, ми так і не знайшли ні PR-менеджера, ні журналіста. Схоже, тобі доведеться писати про все самій. Такого, чесно, в нас ще не було».
16 днів.
Я кладу слухавку, заходжу у кімнату та гепаюсь в крісло.
Мама розглядає кімнати:
«Непогано, донечко, непогано. Пройшла іспит на самостійність.»
Я з полегшенням зітхнула.
«Тільки от шпалери треба переклеїти. Сьогодні ж».
Я замружую очі.
***
Мене дратують стереотипи.
Хтось скаже – що відпустка – це круто. Те, заради чого варто жити й працювати.
Проте це точно не буду я.
У новому місті я ще не мав надто багато друзів, а ті, хто були – відпустки не мали.
Мої сусіді-здоровані – теж.
Тому я й блукав вуличками міста, дивився на Дніпро, забігав на пару хвилин у паби – згадував що не люблю їх та й ішов назад.
Складно знаходити собі мету, коли ти не можеш знайти собі місця.
Може я дивний – але робота, повертайся!
Я зайшов у квартиру та пошкандибав у свою кімнату.
Може, повернутися під час відпустки у рідне місто?
Та ні, це вже я погарячкував.
На фейсбуці – нове сповіщення - «Терміново шукаємо журналіста або піарника на фестиваль. Місце проведення – село Ч., Центр демократичних перетворень. Термін роботи – 16 днів. Гарна фінансова винагорода».
Я відчув, як доля дає мені шанс на гарне літо!
Центр Демократичних перетворень – гарне місце, яке я пізнав ще два роки тому. Тоді там проводилися цікаві тематичні тренінги, презентації та вечори коло багаття.
Я чимдуж написав, що я зацікавлений у цій пропозиції.
16 днів цілковитих пригод.
***
За вікном – вечоріло.
Мама клеїла шпалери, вже й не сподіваючись на мою допомогу.
Оголошення про пошук журналіста – це була гарна ідея, проте варто було передбачити, що для когось це надто довго або далеко, або чому в село Ч., або чому працювати увесь день?
Я з відчаєм відсунула телефон:
«Мам, давай на фонтани»?
Мама, тримаючи шпалери в одній, щітку з клеєм в іншій, хотіла щось заперечити, проте потім, подивившись на мене – погодилась.
І ми пішли.
Я споглядала на гарну підсвітку фонтанів, слухала улюблену композицію «Time» і намагалася не думати ні про що.
Ми пили апельсиновий сік, потроху позіхали і потроху посміхалися.
Раптом почула звук сповіщення на телефоні.
«Якщо це погані новини з Фесту – буду думати про них завтра» - , домовилася із собою.
«Я зацікавлений у вашій пропозиції бути журналістом фестивалю. Минулого року також був учасником вашого заходу. Льоша», - засвітилося у віконці повідомлення.
Від радості мало не розлила на себе сік.
Це означає, що все не так погано?
Я боялася наврочити, проте чи не вперше за цілий день я відчула спокій.
Я люблю тебе, Фейсбук!
***
Сьогодні селі Ч. все розпочалося.
Списки з реєстрацією – на столі. За столом – волонтери. У конференц-залі акуратно розкладені стільчики. Спікери пишуть, що вже виїхали та скоро будуть тут.
Аж раптом у кімнату забігає координатор волонтерів Андрій. Показує поранений палець і просить аптечку. Я відкриваю шухляду, а аптечки на своєму постійному місці немає!
Я телефоную нашому адміністратору Центру – і дізнаюся, що аптечка на переобліку до фестивалю.
А зараз хіба уже не фестиваль?
У метушні знаходжу пластир у своїй сумці.
Денис – адміністратор Центру - якраз прибігає з аптечкою.
Я чую, що мене кличуть:
«Поля, до тебе тут прийшли».
Я спускаюся сходами, раптом починає хитатися картина з нашої виставки «Громада захищає демократію», і я хутко ловлю її, не даючи їй впасти.
На другому поверсі вбачаю хлопця в ошатній білій сорочці та мою колегу Анастасія.
Хлопець підіймає голову і ми зустрічаємося поглядами.
Я спускаюсь і Анастасія мені представляє Льошу - нашого журналіста фестивалю.
Він простягає мені руку, я намагаюся у відповідь зробити те ж саме – проте картина заважає, я її беру під бік, та вона не вміщається, аж тут мене рятує моя колега і нам з Льошею нарешті вдається потиснути один одному руки.
- Поля – простягаючи руку, кажу я. - Координаторка Фесту. Дуже дякую, що Ви так швидко приїхали.
- Радий бути тут і можемо одразу перейти на «ти».
-
У відповідь я кивнула.
- Вийдемо на вулицю?
Ми сіли на лавку у дерев’яну альтанку.
Центр демократичних перетворень – це справді гарне місце. В нашому розпорядженні – великий триповерховий будинок із 2 конференц-залами, бібліотекою, кухнею та спальними кімнатами. На подвір’ї – гойдалки, великі зелені галявини, декілька дерев’яних альтанок.
Неймовірна краса, погодьтесь.
Одну таку альтанку ми якраз з Льошею й зайняли.
На розмову мали хвилин 15.
Я розповідала про обов’язки, про те, що статті про наші заходи слід готувати щодня, а світлини від фотографа можна буде отримати лише вночі.
Таку місію я виконувала вперше, тому дуже хвилювалася. Весь час перебирала камінці на своєму браслеті та поправляла зачіску.
Я щойно почала говорити про наших інформаційних партнерів заходу, аж тут мене покликали.
- Я все розумію, відповів Льоша. Я теж був якось координатором одного проєкту. Метушня – його постійний бонус.
- Так, дякую за розуміння – похапцем відповіла і побігла у Центр до Дениса, який вже стомився кликати мене.
- Йдемо, Поля, нам терміново потрібно перевірити кількість учасників та звірити кількість замовлень на обід.
Я кивнула і відчула на собі погляд. Обернулась і зустрілася очима з Льошею.
Він хутко перевів погляд,
«Цікаво» – тільки й встигла подумати я.
***
Часом мені здається, що все своє життя я й тільки робила те, щоби подобатися хлопцям.
Сміятися з їхніх жартів, погоджуватися на їхні дивні вибрики, розпускати волосся - все для них.
Все для того, щоб побачити запал у їхніх очах. Захоплення. Пристрасть.
Відмовитися від себе – справжньої – і стати для них ідеальною дівчиною.
Через це я потрапила у такі стосунки, від яких і досі здригаюся, коли думаю про них. Я не говорила того, що відчувала насправді, щоб не обтяжувати партнера «формальним невдоволенням дівчини», і це ледь не мало трагічне завершення.
Я вдячна, що все обійшлося, і після цього випадку я дуже обережно ставлюся і до хлопців і до їхньої поведінки.
Відтепер я вчуся бачити у хлопцях не лише – потенційну пару – а й перш за все людину – зі своїми прагненнями, бажаннями, відчуттями, сильними та слабкими сторонами.
Вчуся цьому і досі.
Тому – зробила я для себе такий висновок – потрібно бачити те, що в реальності трапляється зі мною, а не додавати у події те, що хочеш бачити.
Льоша – хоч і залишив перше гарне враження, і я вже відчувала як мій мозок солодко шепоче мені про те, що я сподобалась йому – інакше чому б він затримав погляд на мені, інакше чому б він узагалі приїхав.
Я намагалася їх ігнорувати – і пояснювала собі, що це така стандартна схема привернення уваги моєї свідомості. Щоб зачепити – тому істини тут шукати не варто.
***
Я пішов випити кави і знайти якесь смачне печиво доки все не почалося.
На кухні було малолюдно, всі потроху збиралися нагорі у великій конференц-Залі.
Ідеально, щоби налаштуватися на роботу.
У Центрі все було так само як і було минулого року. Як я розумію, у них тут так багато задач для кожного на цьому Фестивалі, а людей – мало.
Не впевнений, що я планував писати про все, що тут відбувається зранку до ночі. Проте нічого, звикну.
Я радий, що познайомився з Поліною – вона досить мила і смішно намагається бути серйозною або ж сказати щось не те.
Думаю, це буде чудовий час!
***
Перший день завершився.
З нашої наради стосовно проведення першого дня фестивалю я вийшла вся у сльозах.
За словами керівництва, те з чим ми не впоралися, перевищує те, з чим впоралися.
І це дуже засмучує.
Відчуття повної несправедливості пригнічувало мене.
Моя мрія була лише одна – швидше поїхати до своєї квартири в місті.
Я намагалася навіть не думати про те, що це завершення лише першого дня, а попереду ще …
- Обережно!
Від думок мене відволік Льоша.
Я відчиняла двері й мало не штовхнула його ними.
« Пробач», – хутко промовила я.
Відчула, як по щоці зрадницьки котиться сльоза і я чимдуж витерла її та почепила свою фірмову посмішку «аля-я-красуня».
Льоша ввічливо промовчав та запропонував зробити чай.
«Що ще за чай» - подумала я, коли так хочу звідси поїхати.
«Ні, дякую, – промовила я. - Я вже їду додому.
Рушила до виходу, і краєм вуха чула, як мені кажуть – що раніше координатори фестивалю завжди залишалися з ночівлею у Домі.
«Буремні мрії», – відповіла я.
Частина друга.
Наступні дні фестивалю йшли куди краще – я намагалася нічого не приймати на свій рахунок, радіти кожному учаснику і спікеру, і з натхненням слухала подяки за організацію такого важливого дійства.
Моєю найбільшою гордістю були волонтери – у нашому спільному чатику ми бажали один одному «Доброго ранку», «На добраніч», а ще – вони відгукувалися на прохання раніше, ніж я встигала надіслати повідомлення.
Фантастично!
«Поліно, то що там з екскурсією, - мій колега Костя очікувально дивився на мене, завчасно підготувавши блокнот та ручку, щоб нічого не забути зі сказаного».
Екскурсія – це була моя найбільша радість. Ще до початку фестивалю я запропонувала проводити деякі тренінги не лише в приміщенні Центру, а й у красивенних замках, яких у цьому регіоні справді дуже багато!
Мою ідею погодили лише з деякими уточненнями – це буде одна екскурсія на території міста. І після завершення усіх сесій групи.
І от вона – вже майже настає.
Тож попід вечір, порахувавши усіх учасників, я сідаю в автобус.
До транспорту добігає Льоша і тримає в руках маску.
- Мало не забув.
- Добре, що не забув – відповідаю я.
Вільне місце було лише коло мене.
Його Льоша і зайняв.
Тож ми поїхали у місто П. – дуже гарне місто П.!
І історія його та культура – такі величні!
Історичні церкви, собори - з пам’ятками тут усе на найвищому рівні.
І от екскурсоводка повела нас до будинку, де колись жив Іван Франко.
«Із цим місцем пов’язана особлива історія, - жінка почала розповідати про дівчину, яка спочатку закохалася в Івана Франка, а потім і він у неї. Проте проблема була в тому, що вона була вдвічі молодша за нього, та ще й його далека родичка. Вони не змогли бути разом, бо батьки дівчини були проти.
На неї це рішення мало нещадний вплив – позаяк у молодому віці вона й померла.
І за легендою, якщо побачити привид дівчини коло цього будинку – то людину буде чекати велике та багате кохання».
Я закотила очі – де б ви не були, вам обов’язково будуть розповідати історію про нещасливе кохання хлопця та дівчини.
Обов’язковий елемент будь-якого міста, країни.
База завжди одна – а от прізвища – різні, залежить від відомих людей краю.
Мені ця ідея здалася такою дотепною, що я не могла, аби з кимось нею не поділитися.
Льоша!
Виявляється, увесь цей час ми йшли поруч.
Я з захватом поділилась своїми здогадками. У відповідь на мою історію Льоша засміявся і похвалив мою спостережливість. Після цього ми розмовляли один з одним більше, і ще більше – сміялися. І лише згодом я зрозуміла, що це було надто голосно. В якийсь момент на нас подивилася екскурсоводка поглядом вчителя на старшокласників, що сидять на задній парті й постійно привертають на себе увагу.
Хулігани, які так заважають проводити уроки.
Хулігани, без яких так нудно приходити на урок.
Ми з Льошею посміхнулися один одному.
Екскурсія з успіхом та оплесками – завершилася. Тепер всі мали дві години вільного часу.
Льоша подивився на мене з передчуттям чогось грандіозного:
«Поля, підемо в Мак?»
***
І ми пішли.
Це було таке дивне відчуття – точно побачення.
Але ж ні – повторювала щосили до себе.
Ми просто разом ідемо із цим макфлурі і нам добре.
Добре, тому що вже вечоріло і зовсім не було спекотно.
Добре, що цілий день до мене не було жодних зауважень з фестивалю.
Добре, тому що в якийсь момент я відчула – у мене є друг.
Ми проходили повз різні старовинні будиночки міста, які мають особливе дерев’яне різьблення.
Я розповідала все, що знала про них – і показувала окремі елементи на будівлях.
Однак як я раділа, коли боковим зором помічала на собі захоплений погляд Льоші.
А слідом за цим питала себе – навіщо?
Навіть за найкращим сценарієм, чи вірю я - хоч і потенційно - у стосунки на відстані?
Коли ти тільки і робиш – що рахуєш і чекаєш.
Це так, коли ранок твій розпочинається коло календаря, коло і завершується.
І ти рахуєш час, коли ви побачитеся знов.
Скільки разів ти маєш пройти цією дорогою – раз – на роботу. Другий – додому.
Скільки разів маєш купити пляшок водою – однієї вистачає на 2 дні.
Скільки буде прибирань до того часу – одне на тиждень.
Переходиш у світ чисел.
У світ цокання годинникової стрілки, де кожен «цок» – наближає тебе до мене.
Але зараз – ми йшли тут, у цій вечірній літній прохолоді, і я до кінчиків пальців відчувала як це добре. Відчуття абсолютного задоволення повністю охопило мене.
Я зупинилась, подивилась на Льошу і сказала – «Дякую тобі за цей спокій і таке, знаєш наче повернення до себе».
Він розгублено посміхнувся.
***
Усе, про що я думав на прогулянці із Польою того вечора - не облажатися.
Флірт з дівчатами – це не моє.
Після несмішного жарту у компанії, очевидно, сміявся лише я – та ще й так, що обов’язково потім починав гикати.
На побаченні ніколи не міг знайти той самий момент поцілунку, і виходила все украй дивно.
Я міг зашпортатися на рівній дорозі, облитися колою, або просто – сказати якусь дурницю.
З іншого боку – я надто сумнівався у симпатії Полі до себе, щоби назвати це хоча б якимось підвидом побачення.
От раптом вона зупиняється так близько до мене, і це дивує мене.
Чи це є знак?
Що я повинен зробити?
Певно, якби я слухав її більш уважно, а не лише потайки дивився на неї – усе було б куди краще.
Поля дивилася мені у вічі і дякувала за прогулянку.
Запанувала незручна мовчанка.
Зі стаканчика макфлурі гігантська крапля морозива впала на ногу.
Пам’ятаєте, я говорив вам про свою удачу?
Незручну мовчанку перервав легенький смішок Полі –
«Зазвичай таке трапляється зі мною» - сказала вона.
Поля співчутливо подивилася на зрадницьку краплю.
«Серветку?» - запитала та потяглася до сумочки.
У її очах була легка стурбованість, трохи ніяковості, проте у них я не побачив і сліду насмішки.
***
Піднімемося на гору? Тут – зовсім поруч – є Ч. Г. Назва – погоджуюся – драматична, проте це вважається пам’яткою!
Потім я подивилася на годинник. 18. 20
Ох, пробач, не встигнемо – до автобуса залишилося сорок хвилин.
- А скільки йти до цієї гори?
- Дуже далеко, я ще й, чесно, не дуже добре пам’ятаю де вона. А що як ми заблукаємо? А автобус нас чекати не буде – та й всі нас чекати не будуть, як же тоді ти потрапиш у Центр?
- Поля, 6 хвилин.
- Що 6 хвилин? – не одразу зрозуміла я
- Карта показує, що до цієї гори йти 6 хвилин.
- А, ну добре. Значить вона ближче, ніж мені здавалась.
Усе, що мені залишалося у цьому випадку – посміхнутися. Бажано якось й мило ще.
Слава богу, Льоша мені посміхнувся у відповідь.
До гори ми справді дійшли швидко. Льоша підіймався першим, і дав мені руку. Так вперше торкнулася його долоні.
Коли були на вершині – не дивилися в очі один одному.
- Дякую тобі за цю зустріч, - з абсолютною ніжністю сказав Льоша.
- І тобі дякую! Здається, я полюбила це місце ще більше.
-
Льоша підійшов ближче, щоб обійняти мене, а я зробила крок назад.
- Я все розумію, - Льоша кивнув головою та збільшив між нами дистанцію. - Для всього потрібний час.
****
Новий день – новий заїзд, а це дуже нервово. Потрібно підготувати – вже точно якісно – реєстраційні листи, поселити учасників та зустріти спікерів.
І виправдовуватися - чому учасників не цілий зал у Домі, на подвір’ї та черга за забором.
«У нас буде вестися запис лекції, і ми це будемо поширювати потім в
Інтернеті. Тому не хвилюйтеся, будь ласка. Ми забезпечимо широке охоплення».
Я сиділа у конференц-залі та розмовляла зі спікеркою заходу.
Спікерка з не надто великою довірою подивилась на мене: «От і подивимося».
Виховано попрощавшись, біжу звіряти – традиційно - порції на обід.
У коридорі майже врізаюся у Льошу.
Непідконтрольно - радію?
- Привіт, ти як?
- Привіт, добре, дякую. Так рада тебе бачити, проте, пробач, справді дуже поспішаю.
- Поля, я сьогодні вже повертаюся до Києва. Одразу після обіду – о 14.
-
На мить я зупинилась. Так значить сьогодні п’ятниця. Невже пройшов уже цілий тиждень фестивалю?
Я обернулася до Льоші.
- Час так швидко летить.
Сходами підіймався трохи закеханий учасник. Запізнюється.
- Пропустіть, будь ласка.
Я даю йому дорогу.
- Як тільки звільнишся – каже Льоша – підіймайся на другий поверх, потрібно остаточно визначитися с сайтами для публікації новин.
- Обов’язково!
А потім – все було у такому швидкому темпі, ми запланували зустріч з командою з організації фестивалю наступного тижня, одночасно закінчувалася лекція і потрібно було подякувати спікерці .
Я побігла до Зали.
До завершення залишалося хвилин 5, проте так одразу і не скажеш! Учасники підіймали руку один за одним, ставили питання, а спікерка з захватом відповідала.
Годинник показував 13:45.
Я схвильована раз за разом дивилась на спікерку, чому вона не завершує?
Я так можу не встигнути попрощатися !
Нарешті спікерка завершує промову з легким докором згадуючи, що я на неї «попереджувально подивилась».
Що?
Учасники почали розходитися, а спікерка поділилась, що давно не мала такого активного включення учасників.
Я вибігла з Зали та швидко почала шукати Льошу.
Я шукала його в столовій, переглянула всі наші альтанки, гойдалки – його ніде не було.
Я дуже злилась.
На себе, на спікерку, яка повинна була все завершити вчасно, на учасників, яким раптом стало цікаво все на світі.
На себе.
Ми не встигли попрощатися.
«Поля!»
Я повернулася і побачила … Льошу.
У руках у нього була дорожня сумка.
Я підійшла ближче.
На подвір’ї було дуже шумно – під час перерви учасники себе не стримували.
Ми дивилися у вічі один одному.
Чи знала я що сказати?
Просто стояла – переповнена радістю, що все-таки знайшлися, сумом, що скоро розійдемося.
«Можна я тебе проведу?»
І Льоша погодився.
Ми вийшли за територію Центру та йшли мовчки до зупинки.
Я відчувала, як тремтять долоні, коліна, я.
Льоша зупинився.
- Поля.
Його голос тремтів.
Він підійшов до мене ближче. Взяв мою долоню у свою.
Відчувалося, якими вологими були наші руки. Якими тремтячими були наші руки.
Ми мовчали.
В якийсь момент, ця несподівана близькість, це таке глибоке, багатозначне мовчання – почали надто тиснути не мене і я зробила крок назад.
Льоша здивовано підняв брови, проте продовжував стояти непорушно.
- Поля. Ти мені подобаєшся. І взагалі одразу сподобалась – як тільки я побачив тебе.
Він це говорив, і не дивився на мене.
І я не могла дивитися на нього теж.
Він замовчав.
Я й не починала говорити.
Наші погляди зустрілися.
Він міцніше стис мою руку.
- Мені було так добре з тобою. І неважливо що ми робили – чи разом правили статтю, чи їхали на екскурсію чи просто разом обідали.
Льоша знітився.
- Я й навіть не знав, що може бути так. – Льоша вперше посміхнувся за всю розмову.
Я продовжувала мовчати.
- Мені дуже важливо знати чи це взаємно.
Я чула, як стукає його серце. Воно так чітко і безжально відбивало ритм цього вечора, цього зізнання, цих сутінок, цих зірок, які скоро мали статися.
Я стояла розгублена. У мої думки, у цю 16-денну картину фестивалю, що розпланована на декількох аркушах А-4, раптом увірвалося щось невловиме, щось, що не можна прописати, дати цьому колір, назвати, підготуватися, описати.
Зізнання, яке ти малюєш собі перед сном, одягаєш з самого ранку, заплітаєш у коси, шукаєш в очах перехожих, у світлі вогників вечірнього міста.
Де ти?
Що роблю я тут – зараз, стою коло цієї дороги, з правого боку – дорожня сумка, ззаду – там, за ворітьми – інша реальність, нереальність – чи почалась вчасно наступна лекція, чи всі місця зайняли учасники, чи не забули для спікерів додати води?
- Поля?
Льоша дивився у самі вічі.
Намагався зрозуміти мене, мою відповідь, шукати підказку у тремтінні, у рум’янці, у прискореному диханні.
- Я розумію, що це досить несподівано, і ти, можливо, і не знаєш що сказати мені – просто тоді, будь ласка, не відповідай зараз.
І справді- я могла відповісти зараз.
Я не можу відповісти потім.
Стояла, спіймана зізнанням.
І далі – бережи його, ховай у холодні вечора, запалюй ним свічки, дмухай на руки, коли замерзнеш.
Дорогий Льоша – що я можу зараз відповісти тобі?
Ти зігрів мене і мене серце – обійняв, і я стала окрилена.
Окрилена - злетіла, літала, повернулася до себе й ось я тут.
Що я можу відповісти тобі ще – дорогому, цього літнього вечора?
Як можу я, зараз, стоячи прямо тут напроти тебе – тут - сказати як я дякую тобі, що був поруч зі мною тоді – коли прямо над нами – такі великі сірі хмари. Жодний вітер не зміг би поборотися з ними. А ти – так сміливо і так відважно узяв свої вітрила в руки і впорався.
Врятував нас від бурі. Врятував мене від дощу.
І це – таке велике тепло вдячності охопило мене.
Огорнуло до самих кінчиків пальців.
Все, що я тут – зараз – така справжня і така радісна – це завдяки тобі!
- Льоша!
Я зробила крок уперед і міцно-міцно обійняла його.
- Дякую тобі, що ти був поруч зі мною весь час. І дякую тобі за твою безмежну турботу і віру в мене. Ти надзвичайно допоміг мені. Думаю, цілому фестивалю допоміг. Просто, будь ласка, не очікуй від мене нічого – окрім великої подяки, яку я відчуваю до тебе. Яка і досі мене зігріває.
Я перевела подих.
- Зараз ми з тобою розійдемося – і прошу – давай не будемо писати один одному нічого. Це все лише зіпсує. Бо спочатку – куди не подивися – усі один одного обожнюють. Зривають і дарують квіти, пишуть вірші, кажуть найтепліші слова світу на вушко. А потім чомусь – це все проходить. І на заміну приходить «А я тобі казала», «Ти завжди так», «Як я могла лише тебе обрати». Тільки я не хочу, щоб це стало нашою історією. Бо ти… ти … зовсім інший.
- Я… пробач, я не дуже тебе розумію.
У мене на очах почали з’являтися сльози – очищення, радості, смутку?
- Будь ласка, йди, не розвертайся, аби подивитися на мене – і не пиши мені.
- То це …. Це значить – що все-таки почуття невзаємні?
Долонями я взялася за його обличчя, стала навшпиньки і поцілувала його.
- Давай просто залишимо це тут.
Я звільнилася від його обіймів.
Мені потрібно було піти першій.
Це було складно.
Проте це було єдине правильне рішення.
Пошепки я сказала «дякую», забрала його руки зі своєї талії та повільно почала йти назад.
Сліз уже не було.
- Я тобі напишу, коли приїду – сказав Льоша.
Проте через скрип хвіртки я цього не почула.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934145
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2021