ЭленБрус

Лети, лети, лети…

Кленовий  лист  кружляє  над  землею.
На  хвилі  вітру  вирушив  у  мандри.
-  Нарешті  –  воля,  -  з  думкою  цією
Розправив  жовті  свої  крила  гарні.

Так  довго  слухав  він  пташині  співи,
Їх  волі  заздрив,  милували  змахом  крил.
Які  ж  були  вони  в  польоті  всі  красиві,
А  лист  на  гілці,  мов  прив’язаний,  сидів.

Тепер  і  він  може  літати,  вітер  крила
Йому  надав…  Лети,  лети,  лети…
Силою  вітру  зрушені  також  вітрила,
Підняли  його  високо  та  скинули  згори.

А  хвиля  вітру  підхопила  лист  кленовий,
Якщо  ти  маєш  крила,  не  розбитися  тобі.
Як  вільний  птах,  злітає  знову  й  знову,
Здобувши  волю  в  теплі  ще,  осінні  дні…      

На  жаль,  у  цій  історії  кінець  трагічний.
Недовгим  буде  той  політ  жаданий.
Кленовий  лист  без  живлення  загине,
Усе  ж  збулася  мрія  його  давня.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2024

По чорній смузі…

Підступна  доля  привела  війну.
Пішов  він  захищати  рідних  і  країну.
Вміє  стріляти  дуже  влучно  і  тому
Зі  снайперської  зброї  нищить  сміло
Нена́висного  ворога,  не  маючи  жалю.

В  розмові  з  мамою  учора  він  дізнався,
Що  його  подружка  загинула  у  своїм  домі.
Ракета  влучила  в  будинок,  руйнування
Під’їзд  їх  знищило  ущент…  Були  у  комі  
Її  батьки,  але  не  мала  доля  рятування.

Ненавистю  кипіло  серце  від  таких  подій.
-  Не  маєте  ви  права  жити,  живодери!
Навіщо  вдерлися  на  наші  землі?  -  Нищівні
Ворожі  дії  диким  болем  крають  серце.
Немає  йому  спокою,  минають  в  горі  дні.

А  ще  раніше  розповів  йому  Денис,
Один  із  побратимів,  були  хрещені  в  боях,
Що  серед  діток  у  лікарні  «Охматдит»
Загинув  і  його  племінник,  в  брата  на  очах.
Від  того  занедужав  той,  швидко  зсиві́в.  

-  Як  можна  убивати  діток,  в  чому  винні
Оті  малесенькі  створіння  –  хворі  діти?
Потвори,  нелюди,  ненавиджу  вас  сильно!
Ніколи  не  позбутися  цих  відчуттів  віднині.
Пішли  війною,  отже  маємо  вас  вбити…

І  кожен  день  тепер  в  країні  гинуть  люди:
В  лікарнях,  у  своїх  будинках,  і  деінде.
Куди  не  глянеш,  горе  визирає  всюди.
Що  ж,  крім  ненависті,  у  відчуття  полине?
Допоки  суне  ворог,  йдем  по  чорній  смузі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025756
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2024

Убивця мимоволі

1.

-  Напевно  вже  прийшов  той  час,
Повинен  ти  дізнатися  усе  про  себе.
Довідатися  намагався  вже  не  раз:
В  якій  родині  народився?  Дійсно  треба…

Я  розповім  тобі  про  твого  батька.
Він  був  мені  дуже  хорошим  другом.
Навчались  в  інституті,  він  зненацька
Його  покинув,  вирішив,  що  працювати  буде.

Знаннями  не  захоплювався,  лиш  автомобілі
Його  приваблювали,  швидко  їх  освоїв.
Причину  зламу  виявляв  він  за  хвилини,
Ремонтував,  відновлював  доволі  скоро.

За  кілька  років  збудував  автомайстерню.
Чимало  мав  клієнтів,  сколотив  бригаду.
Майже  не  мав  він  відпочинку,  характерна
Йому  була  відповідальність,  а  не  вади.

Коли  отримав  я  диплом  юриста,  то  одразу
До  нього  завітав,  він  вже  розширив  бізнес.
Мав  три  майстерні  та  автосалонів  пару.
Андрій  зрадів  мені,  довірив  справи  юридичні.

Сім  років  працював  я  з  ним,  діла  вів  чесно.
Клієнткою  він  захопився  й  скоро  одружився.
Спочатку  народився  ти,  а  потім  донечка  Інеса.
Обожнював  вас  тато,  коханою  була  дружина.

Щасливою  була  ваша  сім’я,  я  заздрив  навіть,
Але  по-доброму,  щиро  радів  за  свого  друга.
У  мене  так  не  склалося,  розлучений  я  й  зараз.
Не  стрів  кохання,  по  життю  –  розлучна  смуга.

А  в  них  було,  як  кажуть,  раз  і  назавжди.
Анастасія  гарною  була,  притягувала  погляди,
Але  ніхто  їй  не  потрібен  був,  лише  всі  ви.
Вами  жила,  у  чоловіка  лиш  була  закохана.

2.

Був  у  Андрія  помічник,  молодший  віком.
Хлопчина  дуже  спритний,  Даниїлом  звався.
Хтось  із  клієнтів  познайомив  їх,  він  швидко
Здобув  довіру,  бо  завзято  догоджати  намагався.    

Так  сталось,  що  Андрій  довірився  йому  занадто.
Той  наглядав  за  постачаннями  автомобілів.
Одного  разу  виявились  декілька  авто  зненацька
Дуже  сумнівні,  не  нові  були  вони,  хоч  і  красиві.

Твій  батько  дав  мені  завдання  перевірити
Всі  документи  з  постачань  за  рік  минулий.
Знайшов  підробки  я,  почав  хлопчина  скиглити,
Що  упустив  та  не  догле֜дів,  повз  очі  промайнули.

Машини  були  вкрадені,  я  мав  знайомих,
Які  колись  служили  у  поліції,  від  них  дізнався.
Отже  Андрія  помічник  -  із  злодіїв  в  законі.
Один  не  міг  все  запровадити,  то  –  однозначно.

Андрій  одразу  вигнав  Даниїла,  кидав  той  погрози.
Чимало  грошей  заробляти  він  почав,  до  того  звик.
Твій  батько  чесним  був,  він  не  порушував  закони,
Тому  і  не  пробачив  лицеміра…  Той  не  надовго  зник.

Вони  спалили  всі  його  майстерні  в  одну  ніч.
Загинули  там  люди,  лиш  один  якимось  дивом
Зміг  врятуватися,  але  чимало  шкіри  він  опік.
То  сторожі֜  були,  бандити  зовні  їх  закрили.

В  нас  почались  чималі  неприємності  тоді.
Поліція,  прокуратура,  безліч  усіляких  перевірок.
Запевнив  я  Андрія,  що  маю  докази,  і  немалі,
Дій  Даниїла,  звернусь  до  суду  неодмінно.

Твій  батько  найсильніш  боявся  за  родину.
Він  ладен  був  віддати  все,  аби  уберегти  вас.
Мені  сказав,  щоб  зачекав  я,  поки  вас  укриє
В  надійнім  місці,  на  те  йому  потрібен  час.

3.

А  через  тиждень  сталося  непоправиме.
Тобі  тоді  було  лише  три  роки,  а  Інесі  -  два.
Ти  відлучився  з  нянею  до  лікаря  лиш  на  годину.
Коли  ви  повернулися,  розстріляна  була  твоя  сім’я.

Нема  межі  жорстокості  людської  і  жадоби.
Помстився  Даниїл  за  те,  що  відібрали  в  нього
Чималий  заробіток,  звик  він  до  життя  такого,
А  ще,  у  казино  програвся  чоловікові  одному.

Як  виявилось,  чоловік  той  –  злодій  знаний.
Він  вимагав  від  Даниїла  продавати  ті  автівки.
Пообіцяв,  що  той  так  розрахується  з  боргами.
Але  твій  батько  виявив  ці  схеми  й  перекрив  їх.

Не  міг  я  передбачити  таку  подію,  як  таке  можливо?
Мале  дитя…  Як  здійнялась  рука  у  нелюдей  отих?
Ти  дивом  врятувався,  в  рокову  страшну  годину
Тебе  в  будинку  не  було,  тому  й  зостався  у  живих.

Але  бандити  знали,  що  в  Андрія  син  лишився,
Тому  повинен  був  я  діяти,  хутчіш  тебе  сховати.
Я  ріс  у  дитбудинку,  не  знав,  ким  народився.
Батьки  померли  молодими,  не  міг  їх  пам’ятати.

Відвіз  тебе  туди,  директор  таку  згоду  дав.
Мені  він  майже  батьком  був,  навчив  усьому.
Там  ти  і  жив  під  наглядом,  була  тоді  мета,
Що  час  спливе,  усиновлю  і  заберу  додому.

Через  два  місяці  помітив  стеження  я  за  собою.
В  поліції  чомусь  не  поспішали  із  розслідуванням.
Я  був  на  допиті,  мені  здалось,  що  в  них  було  метою
Скоріш  закрити  справу,  слідчий  був  невігласом.

Він  говорив  мені  такі  жахливі  речі,  дуже  болісні.
Андрія  звинувачував  у  вбивствах  власників  авто,
Які  в  його  салонах  продавались,  немов  закатовані,
Були  ті  люди…  Але  я  знав,  що  не  робив  Андрій  того.

4.

Коли  я  виклав  докази  на  дії  Даниїла,  той  затих.
Він  неохоче,  але  вислухав  мою  палку  промову.
Байдужість  приховати  слідчий  від  мене֜  не  зміг,
Лише  сказав,  що  викличе  того  на  допит  знову.

Я  зрозумів  одразу,  хто  звів  наклеп  на  Андрія.
Не  мав  я  сумнівів  у  тому,  хто  його  убивця.
Що  міг  зробити  проти  банди  одинак?  Не  сила
Було  мені  щось  довести,  не  маючи  підтримки.

Все  ж  я  пообіцяв  надати  документи  до  прокуратури,
Якщо  розслідування  ве֜стиме  він  проти  мого  друга.
Увесь  той  наклеп  сфабрикований  незграбно  дуже.
Слідчий  у  справі  був  нечесним,  отже  він  –  хапуга.

В  той  день  я  опинився  у  лікарні,  був  наїзд  на  мене.
Залишивши  машину  в  гаражі,  ішов  біля  будинку.
Швидку  сусідка  викликала,  лежав  я,  дихав  ледве,
Кров’ю  стікав…  Я  пам’ятаю  лише  спалах  світла.

Ніхто  машину  ту  не  бачив,  і  я  її  не  роздивився.
Лежав  в  лікарні  без  свідомості  два  тижні  майже.
Коли  прийшов  до  тями,  не  впізнав  свого  обличчя,
Я  попросив  у  медсестри  люстерко    і  заплакав.

Але  ті  сльози  -  не  від  болю,  раптом  здолав  відчай.
Мене,  немов  загнали  в  глухий  кут,  немає  виходу.
Не  відчувались  ноги,  отже  -  безпорадний  інвалід  я.
Життя  летить  у  прірву…  Страху֜  піддався  сильному.

Півроку  був  прикутий  я  до  ліжка,  сусідка  доглядала.
Багато  говорили  з  нею,  дуже  мудра  була  жінка.
Вона  лишилася  сама,  бездітна,  чоловіка  поховала,
Тому  й  займалась  мною,  все  прибирала  чисто.

Від  неї  я  почув  одну  історію  з  її  минулого.
Була  вона  закохана  у  хлопця  в  молоді  роки.
Він  дуже  гарним  був,  дівчата  на  красу  його
Притягувались  неабияк,  повз  не  могли  пройти.

5.

Вони  лише  дружили,  бо  захоплювався  іншими.
Тамара  не  була  красунею,  але  –  надійний  друг.
Із  хлопцем  сталася  трагедія,  скоро  лишився  він
Паралізованим,  але  здолав  важкий  недуг.

Вона  приходила  до  нього  часто,  розважала.
Возила  на  всілякі  лікувальні  процедури.
Його  упертість  з  дня  на  день  перемагала
Хворобу  злу,  і  зміг  нарешті  ноги  він  відчути.    

Ще  через  рік  упевнено  ходити  став  хлопчина.
Раділа  дівчина,    хотіла,  щоб  він  був  щасливим.
На  іншій  оженився,  бо  вона  була  красива.
Тамару  мав  за  подругу,  хоч  знав,  що    та  любила.

Вона  поїхала  у  інше  місто,  там  зустріла  чоловіка.
В  них  теж  із  дружби  почалось,  все  ж  одружились.
Не  сила  було  жінці  забути  те  кохання,  неабияк
Була  тоді  закохана,  але  з  роками  здобула  ті  сили…

Жінка  розповіла  мені  свою  історію  з  метою,
Що  надихне  вона  мене,  і  я  спрямую  усі  сили
У  бік  одужання,  а  не  плекатиму  злу  долю.
Вона  вдихнула  в  мене  віру  й  неабиякі  надії.

Через  півроку  процедур  й  упертих  тренувань,
Відчув  я  один  палець  на  нозі,  мов  сталось  диво.
Мав  кошти  я,  поїхав  у  Германію,  звісно  не  сам,
Представники  із  клініки  приїхали  за  мною  швидко.

Вже  через  рік  ходив  із  палицею,  мав  роботу.
Вивчив  закони,  мову  знав,  вів  справи  у  судах.
Розлучення,  поділ  майна…  Піднявся  я  нівроку.
Через  п’ять  років  лиш  у  рідне  місто  завітав.

Тамару  не  застав  живою,  рік  тому  вона  померла.
Хотів  віддячити  їй  за  натхнення  й  допомогу.
Знайшов  могили  їх  із  чоловіком,  завітав  у  церкву.
Стояв  я  поруч  із  святими  образа֜ми  довго.

6.

Замовив  пам’ятники,  встановили  через  місяць  їх.
Поїхав  в  дитбудинок,  бачив  тебе  зда֜леку.
На  свою  маму  дуже  схожий,  теж  красивий  ти.
Були  там  вже  нові  директор  й  вихователі.

Домовився,  що  переводитиму  гроші  кожен  місяць,
А,  коли  школу  ти  закінчиш,  заберу  до  себе.
Хотів  я  зовсім  повернутись  і  почати  якийсь  бізнес
Через  два  роки...  Але  рідко  вийде  так,  як  треба.

Я  одружився,  але  скоро  розлучились  ми.
Тобі  п'ятнадцять  виповнилось,  тоді  повернувся.
Дізнався  дуже  швидко,  де  перебуває  Даниїл.
Став  він  п’яницею,  відплата  наздогнала  неминуча.

Не  мав  я  наміру  йому  помститись,  зовсім,  ні.
Просто  хотів  поглянути  у  підлі  очі  й  запитати:
Чому,  за  що  він  їх  убив?  Зламав  житті  тобі,  мені?
Коли  прийшов  до  нього,  то  не  знав,  що  і  сказати.

Як  виявилось,  він  чекав  на  мене,  упізнав  одразу.
Побачив,  раптом  засміявся:  «Ось  і  ти,  заходь.
Прийшов  помститися?  Що,  думаєш,  заплачу?
Проситись  буду?  Хочеш,  вбий,  мені  вже  все  одно.

Спочатку  їх  ненавидів,  усе  мене  в  них  дратувало.
Андрій  -  такий  порядний,  благородний,  немов  ідіот.
Настя  подобалась,  але  вона  лиш  посміялась,
Коли  я  напідпитку  обійняв  її,  сказала,  щоб  пішов.

Такі  закохані  були  вони,  щасливі,  мали  все.
Гарний  будинок,  бізнес,  гроші  й  один  одного.
Я  міг  лиш  мріяти  і  сподіватись  на  життя  таке.
Мої  батьки  пиячили,  а  я  скитався  підворотнями.

Попався  якось  на  крадіжці,  витягнув  мене  сусід.
Як  потім  виявилось,  був  він  злодієм  в  законі.
Опікувався  мною,  хоч  манери  мав  бридкі,
Але  жалів  якось  по-своєму,  він  був  самотній.

7.

Батьки  мої  згоріли  у  будинку,  мабуть  газ  рвонув.
Я  у  сусіда  тоді  був,  не  встигли  врятувати  їх.
Мені  було  сімнадцять  років,  сильний  вибух  був.
І  досі  пам’ятаю,  що  полегшення  відчув  тоді.

Коли  мій  батько  напивався,  бив  нас  з  матір’ю.
Ходив  з  синцями  я,  десь  років  з  одинадцяти.
Не  розумів,  за  що?  А  мої  очі  завжди  плакали.
Вона  прощала,  не  могла  вже  жити  без  пиятики.

Коли  підріс,  то  вирішив,  що  більше  не  терпітиму.
Вони  ізнов  були  п’яні֜,  батько  ударив  матір.
Я  ухопив  ножа,  підбіг  до  нього  і  щосили  викрикнув:
-  Уб’ю,  якщо  іще  її  зачепиш,  не  боюсь  тюремних  гратів.

Мій  погляд  все  йому  тоді  сказав,  страх  промайнув
В  його  очах,  а  мати  почала  за  нього  заступатись.
Мені  було  так  боляче,  бо  знав,  що  був  ніким  отут,
У  цій  родині…  Не  знав  я,  як  це,  піклування  матері…

С  тих  пір  на  мене  руку  він  боявся  підійняти,
А  матір  лупцював,  але  вона  мені  завжди  брехала,
Що  так  упала,  виправдовувала  того  ката.
Хіба  ж  я  мав  родину?  Не  відчував  того  я  змалу.

Напевно  через  них,  зненавидів  я  щастя  у  очах
Тих,  хто  кохав  взаємно,  мав  сім’ю  щасливу.
Душею  зачерствів,  бо  піклування  і  любові  я  не  знав.
Не  горював  я  за  батьками,  все  одно  не  мав  родину.

Жив  у  сусіда,  став  мені  він,  немов  другим  батьком.
Навчатися  відправив  в  інститут,  вчив  виживати.
Казав,  що  злодій  із  освітою,  то  –  набагато  краще.
Знання  дають  можливість  більше  заробляти.

Виконував  усі  доручення  нового  покровителя.
Що  міг  я  вдіяти?  Напризволяще  кинули  батьки.
Він  брав  мене  на  справи,  добрим  був  учителем.
Вони  вбивали  власників  автівок,  міняли  номери.

8.

Хороший  мали  заробіток,  неабияке  багатство.
Голодне  маючи  дитинство  й  юність,  оцінив,
Як  добре  мати  грошей  купу  на  всілякі  забаганки.
Наче  засліпило  мене,  не  розумів  цінність  життів.

Уперше  вбив  я  в  двадцять  років  по  наказу
Свого  хазяїна,  за  те  мені  він  щедро  заплатив.
Радів  грошам,  можливостям,  які  відкрились  зразу.
Батьків  я  не  жалів,  ну,  а  чужу  людину  –  поготів.

Коли  закінчив  інститут,  мене  звели  з  Андрієм.
Повинен  був  я  втертися  в  його  довіру  однозначно.
Він  мав  автомайстерні  і  салони,  хоч  і  став  я  звіром,
До  нього  потягнувся…  Якби  ж  мені  він  був  за  брата…

Вони  із  Настею  були  такі  щасливі,  народився  син.
Андрій  хотів  їм  приділяти  більш  уваги,  піклуватись.
А  я  виконував  завдання,  приймав  людей  своїх.
Збут  крадених  автомобілів  починав  внідряти.

Ти  думаєш,  чому  Андрій  мені  так  довіряв  тоді?
Я  розповів  йому  про  себе,  крім  то֜го  лиш,  ким  став.
Його  ростила  одна  матір,  вмер  батько  молодим,
Мав  хворе  серце,  бо  наркотики  у  юності  вживав.

Усе,  що  далі  відбувалось,  знаєш  ти,  почав  я  грати.
Програвся,  кредитором  виявився  також  злодій.
Почав  ще  більше  крадених  автівок  продавати.
Повинен  був  я  борг  віддати,  й  розплатився  згодом.

В  той  час  Андрій  вже  мав  і  донечку  Інесу.
Я  полюбив  цю  крихітку,  немов  свою  дитину.
Коли  Андрій  розкрив  оті  афери  й  вигнав  м֜ене,
Почав  сильно  пиячити,  немов  у    горе  я  полинув.

Не  я  їх  вбив,  то  був  не  я,  ти  чуєш?  Не  вбивав.
Як  міг  я  вбити  оту  крихітку,  малесеньку  дитинку?
Ізгодом  я  дізнався,  що  хлопчини  не  було  із  ними  там,
Живим  він  залишився,  десь  сховали  його  швидко.

9.

Я  знав,  що  тільки  ти  таке  здійснити  міг,  а  потім
Мені  сказали,  що  наїзд  не  тебе  був  навмисний.
Боявся  я  зустрітись  із  тобою,  глянути  у  твої  очі.
Ненависть,  що  іще  побачив  би  у  них?  Просити

Пробачення  не  вмів,  не  був  ніколи  чемним.
Гени  батьків  передались  мені,  як  спадок.
Перетворився  за  роки  на  жалюгідного  нікчему.
Пробачити  собі  не  можу,  мов  став  убивцею  я  брата.

Всі  ці  роки  про  них  я  думав  і  себе  картав.
Зробила  підла  доля  з  мене  вбивцю  мимоволі.
Задля  наживи  двох  людей  я  вбив,  жалю  не  знав.
Тільки  здобув,  майже  сім’ю,  утратив  все  ізнову...»…

Ну,  ось,  тепер  усе  тобі  я  розповів  про  ті  події.
Не  знав  я,  що  сказати  Даниїлу,  мовчки  пішов  геть.
Мав  ти  батьків,  які  тебе  дуже  любили,
Але  жорстокі  підлі  люди  відібрали  в  тебе  все.

Хотів  завжди  опікуватись  я  тобою,  піклуватись,
Але  й  мені  вони  життя  зламали,  дивом  уцілів.
Хочу  тепер  допомогти  тобі,  щоб  уберіг  ти  пам'ять
Про  них,  продовжуй  справу  батька,  живи  ній…

Все  так  і  сталося,  Максим  мав  здібності  Андрія.
Швидко  освоїв  він  автомобілі  і  відкрив  майстерню.
Його  юристом  й  компаньйоном  був  Данило  -
Надійний  батьків  друг,  стійкий,  мов  крута  скеля.

Коли  Максим  зустрів  своє  кохання  й  оженився,
В  них  народилась  донечка,  Інесою  її  назвали.
Щаслива  в  них  сім’я  ,  розширився  ізгодом  бізнес.
Все  їм  вдавалося,  немов  небесні  сили  опікали.

Данило  теж  зустрів  своє  кохання  й  пізнав  щастя.
Іноді  доля  посилає  тих,  єдиних,  майже  на  закаті.
А  особливо  тим,  кого  водила  крізь  ненастя
Далекими  дорогами…  Світла  у  душах  їх  багато.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2024

Біль минулого

1.

-  Ніколи  вас  я  біля  се֜бе  не  триматиму.
Якщо  захочете  піти  -  в  щасливий  час.
Адже  ви  вільний,  не  –  за  ґратами.
Нехай  веде  удачливий  дороговказ.

До  вас  від  мене  не  полинуть  хвилі  гніву.
Потяг  до  іншої  відчуєте,  ідіть  туди.
У  ваші  обіцянки  з  головою  не  порину.
Мій  сумнів  житиме  зі  мною  вже  завжди…

Він  слухав  ці  слова,  здавилось  серце.
Немає  іншої  й  ніколи  вже  не  буде,
Аби  вона,  його  кохана,  не  закрила  дверці
До  свого  серця,  бо  її  лік  із  ним  –  усюди.

-  Якби  ж  я  міг  піти  від  вас,  заполонили
Ви  моє  серце,  але  то  –  щасливі  ґрати.
Любити  інших  намагався…    Немов  квіти,
Їм  дарував  без  почуттів  палке  бажання.

Ваші  слова  ці  можу  розуміти  я,  як  згоду?
Отже,  ви  вийдете  за  ме֜не,  не  за  нього?
Нічого  я  не  обіцятиму,  все  зрозумієте  ізгодом.
Моє  кохання  відчуватимете  знову  й  знову…

Ще  рік  тому  не  знав,  що  молода  ця  жінка
Йому  настільки  стане  дорога,  що  ради  неї
Захоче  змінюватись,  житиме  осідло
Із  мріями,  що  об’єднаються  вони  сім’єю.

Анфісі  лише  двадцять  два,  та  не  за  віком,
Вона  така  розумна,  мудра  і  розсудлива.
Князева  донька,  страшно֜го  то֜го  чоловіка,
Якого  всі  боялися,  зросла  відлюднено…

2.

Матусю  ледве  пам’ятає,  вмерла  молодою.
Вона  була  красива,  все  ж  не  мала  приданого.
Князь  одружився,  бо  кохав,  але  немов  рікою,
Лились  образи  на  дружину,  хоч  і  була  та  відданою.

Чима֜лі  ревнощі,  підозри,  або  просто  її  погляд
На  ко֜гось  не  сподобався  йому,  чи  її  слово…
Анфіса  пам’ятає  сльози  матінки,  світогляд
Маленької  дитини  заклав  на  них  основу.

Дізналася  у  десять  років,  що  приходить  смерть,
Безжально  забирає  дорогих  людей  у  свої  пащі.
Хвороба  дуже  швидко  знищила  матусю  вщент.
Останній  її  лік  Анфіса  не  забуде  вже  ніза֜що.

Нестерпний  біль  -  в  очах  у  найдорожчої  людини.
Вона  була  занадто  доброю  і  дуже  ніжною.
Князь  грубим  був,  але  вона  його  не  осудила
За  те,  а  вибачалася,  хоч  не  була  ні  в  чому  винною.

Батько  Анфіси  дуже  сумував  та  навіть  почав  пити.
Але,  вже  через  рік  покинув,  усамітнювався  у  кімнаті.
З  донькою  довго  не  жадав  він  навіть  говорити,
Але  вона  і  не  хотіла,  гадала  -  не  любив  він  матір.

Як  міг  із  нею  грубо  так  поводитися,  ображати?
Можливо  через  нього  та  пішла  з  життя  зарано.
Через  образи  матінки  цуралась  князя,  поважати
Дедалі  важче  їй  було  його,  через  душевну  рану.

В  шістнадцять  років  дівчина,  немов  розквітла.
Стала  красунею,  як  матінка,  з  очима,  мов  волошки.
Два  роки,  як  у  князя  вже  з’явилася  дружина  інша  -
З  немалим  статком  баронеса,  син  в  неї  був  дорослий.

3.

Вони  жили  в  її  великому  будинку,  а  Анфіса
Відмовилась  переселятись,  мала  гувернанток.
Була  прислуга  в  неї:  жі֜нки  дві  й  два  чоловіка.
А  з  князем  так  і  не  налагодилось  спілкування.

Вона  ставала  із  роками  дуже  схожою  на  матір,
Можливо  через  те,  поглянувши,  відводив  погляд.
Окрім  скупих  вітань,  нічого  він  їй  не  хотів  казати.
А  дівчину  душевний  біль  не  покидав  допоки.

З  її  матусею  він  дуже  грубим  був,  лише  образи
Вона  від  нього  чула,  проливала  гіркі  сльози,
А  з  баронесою  поводиться  спокійно,  його  фрази
До  неї  поважальні,  не  закида֜є  в  її  бік  погрози.

-  Ніколи  не  погоджусь  вийти  заміж,  ні,  ніколи.
Не  хочу  так,  як  матінка  страждати,  плакати  щоразу.
Чоловіки  такі  безжальні,  мов  чудовиська,  жорстокі.
На  краще  буде,  якщо  втіху  я  знайду  у  своїй  справі.

Через  три  роки  із  завзятістю  розпочала  діяльність.
Салон  краси  відкрила  майже  в  центрі  міста.
Хоч  не  подобалась  ідея,  не  став  князь  сперечатись.
Упертість  від  батьків  успадкувала  їх  донька֜  Анфіса.

Сама  хотіла  дівчина  себе  утримувати,  заробляти
Спочатку  невеликі  гроші,  але  кожен  рік  -  все  більші.
З  дитинства  мріяла,  що  зможе  князеві  сказати:
-  Без  ваших  коштів  відтепер  навчилася  я  жити.

Ніколи  не  забути  їй,  як  докоряв  він  матінці,
Що  та,  не  маючи  нічого,  була  його  утриманкою.    
Від  таких  слів  ще  більше  очі  жінки  плакали…
Колись  у  тітки  проживала,  бо  стала  вигнанкою.

4.

Батьки  померли  молодими,  їй  було  шістнадцять.
З  імення  її  виселили,  начебто  через  якісь  борги.
Посватав  князь,  погодилась,  бо  ні֜куди  було  діватись.
Якось  увечері,  уся  в  сльозах,  розповіла  про  це  донці֜.

-  Не  хочу  бути  я  залежною  від  ко֜гось,  як  матуся.
Ніхто  мені  своїм  утриманням  не  дорікатиме.
Так,  як  вона  терпіти,  я  не  зможу,  не  скорюся…
Така  рішучість  у  Анфісі  –  через  нещастя  матері.

Усе  ж  прийшов  той  час,  коли  негадане  кохання
Ввійшло  в  її  життя  і  розполохало  всі  наміри.
Він  –  із  заможної  сім’ї,  його  усміхнені  вітання
Стали  Анфісі  дуже  дорогими  і  жаданими.

Вона  ніколи  не  ходила  на  вечірки,  але  того  разу
Відмовитися  від  запрошення  ніякої  не  мала  змоги.
Клієнтка,  що  заможною  була,  сказала  таку  фразу:
-  Щоб  діло  процвітало,  потрібні  люди  вам  впливові.

Анфіса  мала  вже  й  майстерню  пошивальну.
Потрібні  їй  були  клієнти  із  грошима  і  чимало.
Погодилась  відвідувати  сходини  їх  вечорами,
З  багатими  людьми  знайомитись  щоб  змогу  мала.

Вже  через  місяць  познайомилася  із  Євгеном.
Син  графа  із  заможного  в  місцях  тих  роду.
Дуже  розумний  чоловік,  в  його  очах  зелених
Було  притягувальне  щось,  і  стать  -  нівроку.

Анфіса  мала  трохи  більш,  ніж  двадцять  років,
Але,  через  серйозність,  дорослішою  виглядала.
Євген  старішим  був,  але  не  надто  вже  серйозним,
Тому  різницю  в  чотирнадцять  років  не  відчувала.

5.

Кілька  розмов  годинами  їх  зблизили  доволі.
Не  думала  Анфіса,  що  хтось  її  так  розумітиме.
Можливо  у  Євгенові  вона  розгледіла  свої  дівочі
Таємні  сподівання,  які  жадала  бачити  у  чоловікові.

Він  відрізнявся  повністю  від  її  батька,  делікатним
Був  щохвилини,  ніколи  не  дивився  зверхньо.
Захоплювався  її  витримкою  і  підтримав  справи.    
Не  бачив,  щоб  так  дівчина  ішла  до  цілі  вперто.

Через  півроку  він  зробив  Анфісі  пропозицію.
Вона  злякалась,  хоч  давно  вже  мала  почуття
До  цього  чоловіка,  пам'ять,  мов  провидицею,
Нашіптувала:  -  Себе  ти  втратиш,  відповівши:  «Так».        

-  О,  Господи,  Євгене,  не  очікувала  я  такого.
Невже  це  все  не  сон,  мене  кохаєте  ви  та֜кож?
Я  відганяла  всі  думки,  навіяні  мені  любов’ю
До  вас…    Не  вірила,  що  можемо  ми  бути  разом…

Закохана…  Яка  ж  вона  закохана,  щаслива.
Які  там  спогади?  Усе  розвіялось,  немов  міраж.
Одружаться,  він  теж  кохає…  Мрія  галаслива
Картини  малювала…  У  неї  все  буде  гаразд.

Через  три  місяці  призначили  вони  вінчання.
Розквітла  дівчина,  від  почуттів  засяяли  у  неї  очі.
Одна  знайома  якось  до  її  салону  завітала,
У  їх  розмові  зруйнувались  сподівання  всі  дівочі.

-  Хіба  не  чули  ви,  Євген  одружений  був  двічі.
Обох  дружин  покинув  він  вже  через  рік.
Захоплюється  швидко,  лиш  поринувши  у  вічі
Жінок  красивих,  ось  такий  собі  бабій…

6.

Нездужала  Анфіса  від  такої  несподіванки.
Як  же  вона  забула  сльози  матінки,  той  біль,
Що  бачила  в  її  очах?  Попри  все  те,  повірила
У  своє  щастя  з  чоловіком  та  була  щирою  із  ним.

Прийшла  без  попередження  одного  разу
На  звичну  їх  вечірку,  щоб  побачити  коханого.
Її  одразу  не  помітив,  обіймаючи  красиву  даму.
Коли  побачив,  то  зніяковів,  але  вона  пішла  уже.

Він  зруйнував  її  надії,  перші  почуття  дівочі.
Зневіреною  остаточно  залиши֜лася  без  нього.
Хотів  поговорити  він  із  нею,  але  ті  нечесні  очі
Анфісі  не  хотілось  бачити,  відчути  біль  ізнову.

Поринула  завзятіше  у  справи,  щоб  забутись.
Євгенові  листа  відправила  з  проханням
Не  турбувати  її  більше,  не  буде  в  них  заручин.
Розбилось  вщент  палке  дівоче  те  кохання…

Навідався  до  неї  якось  батько  із  розмовою.
Здавався  іншим  він,  вона  його  таким  не  бачила.
-  Спочатку  ви  розсердили  своєю  непокорою,
Але  тепер  турбує  стан  ваш,  бо  непередбачувана

Була  для  мене  ваша  поведінка...  Відчуваю,
Що  зрадженою  ви  вважаєте  себе  з  якихсь  причин.
Розвійте  злих  моїх  думок  нещадну  зграю,
Повідавши,  чим  завинив  колишній  ваш  жених?

Не  хочете  казати,  розумію,  не  здобув  довіру.
Поганим  був  для  вас  я  батьком,  не  зігрів,
Коли  цього  потребува֜ли  ви,  чимало  гніву
На  вас  із  матір’ю  спрямовував  завжди…

7.

Якби  ж  ви  знали,  як  кохав  її  тоді  я  сильно,
До  крику  з  болем,  стогіну  душі  від  божевілля.
Краса  матусі  вашої  була  яскрава,  я  ревниво
Сприймав  всі  її  погляди  на  інших,  дії  самовільні.

Мені  хотілось,  щоб  вона  була  під  моїм  наглядом.
Як  тільки  десь  уходила,  я  малював  собі  картини,
Що  в  неї  є  коханець,  відчував,  що  збожеволію.
Боявся  втратити  свою  кохану,  не  міг  без  неї  жити.

Вона  мала  характер  впертий,  виявляла  непокору.
Її  бажання  вчитись  лікувати,  тоді  я  не  сприймав.
Ходила  до  лікарні,  коли  привозили  багато  хворих.
Навідувалася  до  знахарки  властивості  вивчати  трав.

Як  же  мене  гніви֜ло  все,  можливо  мав  передчуття,
Що  не  скінчи֜ться  це  добром,  що  має  трапитися  горе.
Від  ко֜гось  заразилася,  невиліковною  хвороба  та  була.
Пішла  так  неочікувано,  зали֜шивши  багато  болю.

Я  так  боявся  її  втратити,  бо  закохався  до  нестями.
Мені  ввижалося,    що  покохає  іншого  й  покине.
Того,  що  сталося,  не  міг  я  передбачити  і  знати,
Що  забере  Господь  мою  кохану…  Як  без  неї  жити?

Вона  носила  у  душі  нестерпний  біль  через  батьків.
Твої  дідусь  з  бабусею  померли  та֜кож  молодими.
Хотілось  їй  навчитись  лікувати  і  допомагати  всім,
Хто  мав  потребу  в  цьому,  ці  наміри  мене  гнівили.

Я  був  із  нею  грубим,  знаю,  то  був  дикий  страх.
Вона  була  усім  для  мене,  сенсом  існування.
Якби  ж  я  знав,  що  згодом  станеться  усе  ось  так,
Ніколи  б  не  образив  свою  кохану  й  вашу  маму.

8.

Тоді  були  ви  ще  дитиною,  але  я  бачив  у  очах
Доньки  своєї  дикий  гнів  і  навіть  звинувачення.
Себе  картав  я  дуже  сильно  і  багато  випивав.
Вона  з’явилась  у  мій  сон,  мов  на  побачення.

Зненацька  обійняла  і  сказала:  -  Не  губіть  себе.
Нашій  донці֜  потрібні  ви,  що  з  нею  потім  буде,
Якщо  покинете  її?  Із  часом  біль  тяжкий  мине.
Будьте  завжди  із  нею  поряд,  яка  ж  вона  красуня…

Прокинувшись,  я  зрозумів,  що  вона  -  з  нами.
Покинув  пити  і  почав  занурюватися  у  справи.
Ви  виросли  і  стали  зовсім  схожою  на  свою  матір.
Не  міг  дивитися  без  болю  я  на  вас,  став  уникати.

Прошу  вас  мені  вибачити  із  минулого  образи.
Кохання  іноді  несе  не  тільки  радість,  а  і  біль.
Мені  так  хочеться,  щоб  ви  були  щасливою  заради
Матусі  вашої,  найбільша  її  мрія  полягала  в  тім…

Анфіса  підійшла  до  свого  батька  й  обійняла.
-  Якби  ж  розповіли  мені  усе  це  ви  раніше.
Здавалось,  що  лише  від  грубощів  страждала
Вона  тоді,  а  виявляється,  що  біль  був  глибшим.    

Як  можу  вас  судити  й  звинувачувати  я  тепер?
Кохання  дійсно  нам  несе  не  лише  радість.
Радію,  що  змогли  ви  зупинитись  і  уберегти  себе.
Ви  дуже  дорогі  мені,  тож  бережіться  і  надалі…

З  тих  пір  татусь  доволі  часто  приїздив  до  неї.
Вони  подовгу  говорили,  радилась  у  справах.
Анфіса  вірила,  що  матінка  на  неї  дивиться  із  неба,
Тому  хотіла,  щоб  вона  своєю  донею  пишалась.

9.

Через  півроку  в  дівчини  з’явився  шанувальник.
Доволі  статний  і  розумний,  також  старший.
Йому  було  за  сорок  років,  але  вигляд  мав  він
Підтягнутий,  а  його  одяг  -  дорогий  й  охайний.

Анфіса  мала  репутацію  занадто  ділової  леді.
На  справах  з  ним  зійшлись,  навіть  здружились.
Усе  ж  порівнювала  дівчина  чоловіків  з  Євгеном.
Такого  потягу  не  відчувала  більше  до  мужчини.

Хотілось  їй  забути  почуття  свої,  але  не  спромоглась.
Якось  вони  з  Георгієм  прийшли  на  світський  захід.
Євген,  її  побачивши  із  чоловіком,  враз  засумував.
В  його  очах  розгледіла,  і  біль,  і  гнів,  ніби  звірячий.

Він  підійшов  до  них  і,  привітавшись,  взяв  її  за  руку.
-  Ми  можемо  поговорити,  чи  тепер  вже  -  люті  вороги֜?
Такого  не  чекав  від  вас,  знайшли  собі  забаву  другу?
За  кого  мене  мали?  Заручини  навіщо  розірвали  ви?..

Вона  розгублено  дивилася  на  нього,  стисло  серце.
Він  зрадив  їхні  почуття,  а  звинуватити  хоче  її  у  тому.
-  Не  маю  більше  віри  вам,  це  я  мала  казати  все  це.
За  кого  мали  ви֜  мене?  Двічі  одружувались,  тепер
знову?

Скільки  дружин  вам  треба,  щоб  задовольнити
Свою  палаючу  натуру,  свій  азарт,  нестримний  дух?
Запалюєтесь  швидко  ви  й  так  само  схолодніти
Спроможні  через  рік,  бо  почуттів  вогонь  потух…

Тепер  розгублений  Євген  не  знав,  що  і  сказати.
Анфіса  мала  рацію,  він  дійсно  не  утримав  почуття,
Які  були  в  минулому,  але  ця  дівчина  змінила  зразу
Його  уявлення  сім’ї,  йому  потрібна  лиш  вона.

10.

Жінки  завжди  йому  увагу  приділяли,  помічали,
Бо  був  він  гарним  чоловіком  і  користувався  цим.
Своє  кохання  з  радістю  його  бажанню  віддавали.    
Євген  відчув  у  собі  зміни,  здорослішав  напевно  він.

Цю  дівчину  так  щиро  покохав,  адже  вона  геть  інша,
Ніж  всі  оті  красуні,  з  якими  знався  він  в  минулому.
Цілеспрямована,  упевнена  в  собі  й  від  того  вільна,
Щоб  пару  вигідну  шукати,  а  перевагу  віддає
розумному.

Вона  побачила  в  очах  Євгена  відчайдушний  біль.
Той  розумів,  що  зараз  він  втрачає  найдорожче.
Хіба  ж  могла  зізнатися,  що  хоче  бути  лише  з  ним?
Десь  у  душі,  страхи  з  минулого  іще  тривожать…

Два  тижні  не  могла  вона  позбутись  спогадів
Про  ті  хвилини,  у  які  тривала  їх  хвилююча  розмова.
Якби  він  проявив  байдужість,  не  була  б  сполохана,
А  розуміла  б,  що  не  варто  все  розпочинати  знову.

Якось  увечері  він  завітав  до  неї  неочікувано.
-  Я  хочу,  щоб  ви  знали,  що  я  зараз  відчуваю.
Те,  що  вас  втратив,  розумію  тепер  чітко  я.
Так  сталося,  хоч  і  плекав  надію,  що  ми  –  пара.

З  перших  хвилин  знайомства  з  вами  змінювався.
Я  раптом  зрозумів,  що  жив  життям  несправжнім.
Був  двічі  я  одруженим,  але  примарою  розвіювався
Мій  стан  закоханості,  бо  не  відчув  від  них  реальних

Я  почуттів…  Життя  зі  мною,  а  не  я,  потрібен  їм.
Отримали  вони  утримання,  їх  це  цілком  влаштовує.
Хотілося  взаємних  почуттів,  допоки  ще  сивинами
Моє  волосся  не  покрилося…  Тому  і  розлучився  знову
я.

Мене  ви  бачили  із  другою  дружиною,  я  не  хотів,
Щоб  сталось  так,  можливо  і  дозволив  собі  зайве.
Я  обійняв  її  більш  дружелюбно,  не  маю  почуттів
До  неї,  лише  до  вас  мій  потяг  вже  ніколи  не  ослабне…

Закохані  оголосили  про  заручини  вже  через  місяць.
Дівчина  мала  ще  якесь  побоювання,  але  незначне.
Євген  був  дуже  чуйним,  турботою  зігрів  свою  Анфісу.
Його  кохання  лікувало  її  душу,  воно  тепер  у  ній  живе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007290
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2024

У щасливі сподівання…

1.                            
   
Її  донька֜  вже  підросла,  усе  так  неочікувано.
Змиритися  із  цим  допоки  не  була  готова  Ліда.
П’ять  років,  як  жила  без  чоловіка,  при֜даного
Для  донечки  своєї  не  зібрала…  Бо  не  хотіла.

То  –  дійсно  гумор,  а  якщо  серйозно,
Як  мама  дівчинки,  якій  лише  сімнадцять,
Занепокоєна,  щоб  не  було  курйозів.
Молодики  тепер  трапляються  всілякі.

Батько  Софійки  згодом  виявився  бабієм.
Коханок  мав,  вона  не  уявляла  навіть,
Що  чоловік  її  такий,  здавався  «тюхтієм».
Завжди  була  упевнена  –  на  інших  і  не  гляне.

Ізгодом  виявився  «темною  конячкою».
Був  програмістом,  мав  чималі  заробітки  він.
Максим  ніколи  не  захоплювався  пиятикою,
Але  в  «відрядження»  частенько  дременути  міг.

По  місяцю,  а  то  і  два  він  «втілював  свої  проекти».
Ліда  займалася  донько֜ю  і  чимало  працювала.
З  навча֜нням  дівчинки  був  клопіт,  в  кожній  чверті
Якийсь  предмет  підтягували,  відставала.

Жінка  в  салоні  працювала  манікюрницею.
Нерідко  за  замовленням  була  в  клієнток  вдома.
Одна  із  них,  яка  була  занадто  вже  гламурницею,
І  виявилася  коханкою  Максима,  не  чекав  такого

Він  викриття…  Зайшов  в  її  квартиру  впевнено,
А  там  його  дружина  робить  манікюр  Інесі.
Він  неабияк  розгубився,  бо  не  збреше  вже.
Ось  так  й  скінчилися  його  ганебні  побрехеньки.

Ліда  одразу  висловила  намір  розлучитись.
Вона  не  розуміла,  як  йому  пробачити  таке.
Максим  ще  намагався  голову  їй  задурити.
На  те  відповіла,  що  від  брехні  його  недобре  тхне.

2.

Роки  біжать,  хіба  ж  вженешся  ти  за  ними?
Ось  і  донька֜  вже  підросла,  кінець  шкільним  урокам.
У  голові  Софійки  –  лише  гулянки,  танці,  співи.
Про  інститут  не  хоче  навіть  слухати,  постійні  склоки.

-  Як  же  мені  умовити  її  навчатись  далі  в  інституті?
Завжди  я  мріяла,  щоб  гідною  була  освіта  в  неї.
Може  тебе  послухає?  Ти  поясни  їй,  недолугій,
Як  це  важливо  у  подальшому  житті,-  Ліда  казала  Нелі.

Дружили  ще  зі  школи  подруги,  були  дуже  близькі.
Нелі  розлучена  давно,  своїх  дітей  вона  не  мала.
Коли  і  Ліда  розлучилася,  частіш  навідувалася  до  них.
Софійка  відчувала,  що  з’явилася  у  неї  друга  мама.

-  Еге  ж,  мене  вона  послухає,  то  –  дійсно  так.
Не  треба  було  потурати  їй  в  усьому,  йти  на  поводу.
Боялась,  що  ущемленою  відчувається  вона,
Тепер  ось  маєш…  Обов’язково  з  нею  я  поговорю.    

А  працювала  Нелі  стоматологом,  не  педагогом.
Як  можуть  вплинути  на  дівчинку  повчальні  балачки
Матусиної  подруги?  Софійка  їх  і  слухати  не  захотіла,  то֜му
Жінки  таємно  вирішили  слідкувати:  де  буває  й  з  ким?

Усе  дійшло,  як  кажуть,  майже  до  маразму  в  них.
По  черзі  бігали  за  нею,  кожен  раз  гримуючись.
Але,  усе  те  недаремно,  з’явився  в  дівчинки  жених.
На  лавочці  сиділи  в  сквері,  обійнявшись  і  цілуючись.

-  Який  же  гад,  йому  я  зараз  покажу,  як  руки  розпускати.
Вона  ж  іще  така  маленька,  їй  всього  сімнадцять  років…
Сховалась  за  кущем  і  виглядала  –  що  там  роблять  «молодята».
Аж  раптом  руку  на  плече  їй  хтось  поклав…  Затисла  рота,

Щоб  голосно  не  крикнути,  бо  ледь  не  вмерла  з  переляку.
-  Вам  допомога  не  потрібна?  Я  готовий,  будь  там  що.
-  Чого  вам  треба,  чоловіче?  Потреби  в  допомозі  я  не  маю.
Ідіть  собі,  куди  ішли.  Вам  що,  вистава  тут,  або  кіно?

3.

Він  відійшов,  бо  дуже  грізно  крикнула  вона  на  нього.
А  Ліда,  трохи  заспокоївшись,  знов  підглядати  почала.
-  А  може,  все  ж  допомогти  вам?  -  ізнову  не  чекаючи  такого,
Вона,  як  гаркнула  на  нього…  Немов  та  фурія,  в  ту  мить  була.

Той  чолов’яга  зрозумів  –  серйозні  дуже  отам  справи,
Але  далеко  не  відходив,  мов  на  шухері,  стояв  поблизу.      
А  парочка  підня֜лася,  кудись  пішла,  побігла  слідом  зразу.
Він  плентався  на  відстані  за  нею,  дуже  боявся    її  крику.

Попереду  було  кафе,  закохані  зайшли  всередину.
Біля  вікна  присіла  Ліда,  повернулась  до  них  спи֜ною.
Багато  літніх  столиків,  вона  взяла  серветку  із  мереживом…
-  Дозволите  присісти  біля  вас?  –  сів  поряд  з  Лідою.

-  Хто  ви  такий?  Чого  вчепилися  до  мене?  Що  потрібно  вам?
Сідайте  де  завгодно,  а  мене  залиште  в  спокої,  благаю  вас.
-  Скажіть,  а  хто  та  дівчинка  вам?  …      –  Це  –  моя  донька…
-  О,  Господи…,  -  він  зблід  одразу,  закрутилась  в  нього  голова.

Все  ж,  трохи  заспокоївшись,  він  вирішив,  що  треба  діяти.
-  Мені  сподобались  ви  дуже,  познайомитись  маю  бажання.
Але,  вас  про֜шу  –  не  кричіть,  бо  можуть  нас  помітити
Ті  хлопець  з  дівчиною…  Того  ви  не  бажаєте,  і  я  –  так  само.

Мене  Антоном  звати,  сидіть,  не  озираючись  на  них.
Я  буду  вам  розповідати,  що  там  діється  у  них,  тихенько.
А  вас  як  звати?  Чим  займаєтесь,  коли  –  не  детектив?
Донька  вже  має  вісімнадцять  років?  Діти  ростуть  хутенько…

Ліда  того  і  не  помітила,  як  швидко  він  її  розмовою  привабив.
Розповідав  про  себе,  що  має  магазини  з  продажу  сантехніки.
Вона  поглузувала  з  нього,  називала  «королем  всіх  унітазів».
-  Чому  -  лиш  унітазів?  Ще  й  кахелю…  А,  іноді  -  і  піротехніки.

Веселим  чоловіком  виявися  той  Антон,  не  уявляла,  що  такий.
Її  він  налякав  тоді  в  кущах,  подумала,  що  хтось  неадекватний.
Що  ж  міг  про  неї  він  подумати  тоді?  Чому  залізла  у  кущі?
Та,  ще  і  вигляд  в  неї…  Одежу  вділа  блеклу,  неприглядну.

4.

-  Чому  ви  за  донько֜ю  стежите,  чим  завинила  ді֜вчина?
-  Допоки  ще  нічим,  але  буває,  що  трапляється  усе  зненацька.
Сімнадцять  років  їй,  у  цьому  році  школу  лиш  закі֜нчила.
Той  хлопець  старший,  не  знала  я  про  нього,  бо  ховаються.

Мені  так  хочеться,  щоб  йшла  навчатись  далі  в  інституті,
Але  вона  не  хоче,  може  він  її  від  того  відмовляє  зараз?
Перше  кохання  так  захоплює  дівчат,  що  з  нею  далі  буде?
Він  розіб’є  їй  серце  і  покине…  Тяжкими  будуть  ті  страждання.

-  Чому  так  вирішили  ви,  що  він  її  покине?  Може  любить
Хлопчина  щиро  й  мріє  одружитися  із  вашою  донько֜ю?
Я  був  закоханий  іще  у  школі,  довго  чекав  на  згоду  Люди.
Ми  одружилися  нарешті,  але  вона  мене  покинула  ізгодом.

Був  в  мене  постачальник  іноземець,  запросив  його  додому.
З  дружиною  своєю  познайомив,  вона  сподобалась  йому.
Через  два  роки  розлучились  ми,  бо  закохалася  у  нього.
Шість  років  вже  живе  у  Швеції,  сина  покинула  отут.

Але,  я  їй  його  і  не  віддав  би,  нехай  щасливою  там  буде.
Данилка  –  все  в  моїм  житті,  для  нього  і  живу  тепер.
Тому  не  міряйте  усіх  чоловіків  однаково,  він  її  любить
По-справжньому,  про  це  я  точно  знаю,  бо  то  –  мій  син...

У  Ліди  очі,  мов  по  п’ять  копійок  стали  з  несподіванки.
-  То  ви  тако֜ж  за  ними  стежили  у  сквері?  А  яка  причина?
-  Він  розповів  мені  про  неї,  про  своє  кохання,  неочікувані
Такі  події,  адже  вона  -  неповнолітня,  приваблива  дівчи֜на.

Боявся  я,  щоб  поміж  них  не  сталося  чогось  такого,
Бо  це  –  стаття,  Данилі  виповнилось  двадцять  три  уже.
Не  знав  батьків,  ким  батько  є,  яка  реакція  можлива  в  нього?
Тому  і  вирішив  приглянути  за  ними…  У  цьому  ось  -  і  все.

Ліді  чомусь  так  смішно  стало,  про  кущі  згадалося.
Обоє  слідкували  за  своїми  дітьми,  їм  не  довіряючи.
-  Антоне,  так  радію  зараз,  бо  порядність  вашу  бачу  я.
Якщо  Данила  на  вас  схожий,  то  нема  межі  моєї  вдячності.

5.

Вони  так  захопилися  розмовою,  що  не  побачили,
Як  діти  їх  пішли  з  кафе,  бо  довго  розмовляли  зацікавлено.
Антон  –  надійний  чоловік,  розумний  і  обачливий.
Не  красень,  дійсно,  але  упевнена  у  тому,  що  не  зрадить  він…

Данила  вмовив  дівчинку  навчатись  далі  в  інституті.
В  навчанні  їй  допомагав,  бо  рік  тому  своє  він  закінчи֜в.
Через  два  роки  на  заочне  перейшла,  разом  лише  усюди
Закохані  завжди  ходили,  весілля  відбулось  їх  через  рік.

Так  сталося,  що  був  в  Антона  кращий  друг  з  дитинства.
Його  звали  Семеном,  дуже  сподобався  він  потім  Нелі.
Ліда  раділа,  що  у  по֜други  мужчина  теж  тепер  з’явився.
Антон  зробив  їй  пропозицію,  мов  уві  сні,  це  трапилось  із  нею.

Ще  через  рік,  Софійка  народила  хлопчика,  загальне  щастя
Звалилося  на  них  усіх,  бо  стали,  мов  одна  родина.
Антон  обожнював  онука,  на  нього  схожим  вдався.
Трохи  розширив  бізнес  свій,  відкрив  іще  два  магазини.

А  згодом,  народилась  дівчинка,  немов  ромашка,  біла.
Настунею  назвали,  оченятами  на  маму  дуже  схожа.
Данила  виявився  гарним  батьком,  головне  –  його  родина.
Софійка  відчувалася  щасливою,  цьому  раділа  її  мама.

Ліда  благала  в  Бога  для  доньки֜  щасливу  долю
Ще  до  народження  її,  напевно  так  і  має  бути.
Вагітна  жінка  у  щасливі  сподівання  обгортала  доню,
Бо  відчувала  -  буде  дівчинка…  Її  думки֜  були  почуті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990112
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2023

Чужі долі

Як  легко  зруйнувати  чиюсь  долю.
Життя  людини  іноді,  немов  ніщо.
Сповіщення,  що  є  загиблі  знову,
Війна  перетворила,  ніби  у  кіно…

Кожне  життя  важливе  неймовірно.
Допоки  це  не  стане  зрозуміло  всім,
Ламати  людські  долі  будуть  війни,
Серця  заполонить  нестерпний  біль.

Вони  вкладають  в  чужі  руки  зброю.
Бажання  влади  перетворює  їх  на  рабів
Своїх  амбіцій,  заздрощів,  жадоби.
В  солодких  снах  спливає  трон  царів.

Сколотять  недолуге  вбивче  військо,
Також  з  рабів,  жадоба  їх  –  понад  усе.
Вільну  людину  не  цікавлять  війни,
Бо  хоче  мати  у  житті  лише  своє.

Свою  родину,  свою  затишну  домівку,
Усе  здобуте  щирими  уміннями.
Тут  не  ховають  по  кутках  готівку,
Цінують  волю,  що  махає  крилами...

Усі  ті,  хто  руйнує  без  жалю  чужії  долі,
Є  люди  підневільні,  жалюгіднії  раби.
Живуть  в  кайда֜нах,  не  зазнати  волі
Ніколи  їм,  бо  мають  дух  слабкий.

Амбіціям,  ганебним  заздрощам,  жадобі
Вони  вклоняються,  наче  своїм  царям.
Але  не  вдасться  підлому  рабу  ніколи
Вільну  людину  подолати,  бо  не  скориться  вона.

Якщо  ти  маєш  вільну  щиру  душу,
То  чітко  знаєш,  в  чому  суть  твого  життя.
Підлим  царям  вклонятися  тебе  не  змусиш.
Закони  праведні  свої  ти  маєш  для  буття…

Легко  ламати  чужі  долі,  дуже  прикро,
Що  людство  допускає  війни,  крах  життів.
Поразка  на  рабів  чекає,  то  –  незмінно.
Вічне  життя  прописане  для  вільної  душі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2023

Рідні люди

1.

Вона  розповідала  про  минуле,  про  своє  життя.
Приїхала  з  Італії,  там  мала  вже  свою  родину  -
Коханий  чоловік  та  донечка  Селіна,  але  сама
Тепер  приїхала  у  місто  те,  у  ту  країну.

Сніжана  народилась  там,  була  зовсім  маленька,
Коли  сім’я  з  Італії  удочерила  хвору  дівчинку.
До  того,  майже  рік  –  в  лікарні,  бо  «важкенький»
Був  її  стан,  чималі  опіки  сприяли  вироку.

Навряд  чи  вдасться  все  загоїти,  відсоток
Пошкоджень  шкіри  дівчинки  дуже  великий.
Потрібні  операції  пластичні,  але  хто  ж  їх
В  лікарні  безкоштовній  зробить  цій  дитині?

Усе  ж  знайшлась  одна  людина  небайдужа,
Яка  звернулася  до  декількох  лікарень  у  Італії
З  проханням  врятувати  хвору  дівчинку,  бо  дуже
Було  їй  шкода  цю  дитинку.  Гірко  посміхалась

Сніжанка  через  біль,  пізнав  страждань  чималих.
Дива  напевно  іноді  трапляються,  бо  скоро
Приїхав  представник  від  однієї  із  лікарень.
На  власні  очі  він  хотів  побачити  все  терміново,

Щоб  оцінити  стан  дитини,  чи  можлива  допомога.
Оглянувши  її,  одразу  повідомив  про  свій  намір
Удочерити  дівчинку,  є  діти  та  дружина  в  нього,
Але  він  відчайдушно  хоче  цю  дитинку  врятувати.

Було  Сніжанці  дев’ять  років  усього  в  той  час.
Той  лікар  знав,  що  лікування  її  буде  дуже  довгим.
Потрібні  піклування  та  увага  цій  дитинці  повсякчас.
Він  та  його  родина,  немов  свою,  її  любити  зможуть.

Напевно  янгол-охоронець  допоміг,  пославши
Спасіння  дівчинці,  яка  чимало  прийняла  страждань.
Малесенька,  але  жорстокості,  байдужості  пізнавши,
Нарешті  здобула  родину,  той  дім,  що  вартий  сподівань.

2.

Усе  пройшло  чудово  -  три  пластичні  операції.
Через  два  роки  вже  нічого  не  помітно  стало  навіть.
Сніжана  підростала  в  піклуванні,  негаразди  забуваючи.
Батьків  прийомних  мамою  і  татом  одразу  називала.

Роки  минули,  стала  вже  дорослою  та  покохала.
З  одруженням  не  забарилися,  кохання  справжнє  їх  було.
Вона  на  лікаря  навчалась,  брала  приклад  з  батька,
Людей  хотілось  лікувати,  позбавляти  від  тяжких  хвороб.

Допоки  працювала  медсестрою,  скоро  завагітніла.
Така  гарненька  дівчинка  Селіна  з’явилася  на  світ.
Гостей  запрошували  рідко,  здебільше  жили  усамітнено.
Сніжана  відчувалася  щасливою,  Господь  родину  їх  беріг…

Якщо  усе  так  добре  склалося  у  дівчини,  тоді  навіщо
Туди  поїхала,  де  стільки  горя  і  страждань  завда֜ли  їй?
Лишилась  там  людина,  яка  була  для  неї  найрідніша
Тоді,  бо  то  -  її  матуся,  що  народила,  даруючи  роки  лихі.

Вони  жили  удвох,  батько  покинув  до  народження  іще.
Він  був  студентом,  зовні  -  негром,  із  арабської  країни.
Чорнява,  кучерява  дівчинка  Сніжанка,  миленьке  лице,
Але  дуже  смуглява,  незвична  зовнішність  в  дитини.

Для  матері  одразу  стала  тягарем,  постійно  лупцювала
Маленьку  дівчинку,  бо  напивалась,  майже  кожен  день.
Уранці  просинаючись  з  тяжкою  головою,  їй  кричала,
Щоб  готувала  їжу,  хоча  продуктів  не  було  ніде.

Але  їй  ба֜йдуже  на  те,  вона  повинна  десь  узяти  їх.
Хай  у  сусідів  випросить,  обов’язково  пожаліє  хтось.
Отримає  одразу  «на  горіхи»,  якщо  не  здібна  клянчити.
Сніжанка  бігала  просила,  приносила  додому  щось.

Була  бабуся  у  тієї  дівчинки,  але  жила  вона  в  селі.
Навідувалась  рідко  та  лише  розводила  руками.
За  що  вона  дитину  прогодує,  маленька  пенсія  її.
Хоча  дитина  й  поряд  з  матір’ю  завжди  голодувала.

3.

Настав  той  час,  потрібно  йти  до  школи,  але  з  чим?
Жінка  пиячила,  ставала  кожний  рік  іще  потворнішою.
Сніжанка  так  її  боялась,  що  ховалась  по  кутках  сирих.
Отак  і  спала,  стаючи֜  повз  страх,  швидко  дорослішою.

В  той  ранок,  який  став  кошмаром  для  дитини,
Мати  прокинулась,  як  за֜вжди,  дуже  зла  й  голодна.
Нічого  не  було  поїсти,  лише  сира  картопля  -  з  їжі.
Сніжанка  вже  поставила  каструлю,  але  вода  іще  холодна.      

Влетіла,  мов  та  фурія,  на  кухню,  стала  лупцювати
Маленьку  дівчинку,  яка  задовго  спала,  то  й  немає  їжі.
Вода  скипіла,  кришка  почала  одразу  «танцювати».
Вхопила  ту  каструлю  й  вилила  на  голову  дитині…

Сніжанка  втратила  свідомість  від  страшного  болю.
Сусідка,  що  підкормлювала  дівчинку,  немов  відчула,
Що  трапилось  лихе,  прибігла,  викликала  лікаря  швидкої.
Напевно  тим  її  і  врятувала,  бо  стан  тяжкий  був  дуже.

Страшна  історія,  яку  розповідала  вже  доросла  жінка.
Їй  років  тридцять  п’ять  було,  немов  кошмарний  сон  -
Оті  події  із  минулого,  з  далекого  трагічного  дитинства.
Приїхала,  щоб  матір  віднайти,  але  немає  вже  кого

Шукати  їй,  бо  та  давно  померла,  від  пиятики  згоріла.
Жінку  знайшли  вже  мертвою  уранці  біля  лавки
Посеред  скверу…  Сніжану  вість  та  дуже  засмутила.
Дізналася  від  тітки  рідної,  де  поховали  її  матір.

Спитала  в  тітки,  де  ота  була  тоді,  чому  не  переймалась
Життям  сестри  й  племінниці,  але  не  мала  відповідей.
Байдужість  рідних,  та֜кож  отій  страшній  біді  сприяла.
Так  сталось,  що  в  чужій  родині  знайшла  рідних  людей…

Історія  з  життя,  яку  розповідала  жінка  в  телепередачі.
Вона  приїхала  в  Росію,  бо  хотіла  матір  рідну  віднайти.
Була  упевнена  у  тім,  що  хвора  та,  її  потрібно  лікувати…
Давно  цю  розповідь  я  чула,  але  не  забуваються  історії  такі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2023

Слова, мов мотлох

Одного  разу  йшов  по  незнайомій  вулиці  мудрець.
Радів  красі  весняній,  теплим  променям  від  сонця.
Птах  раптом  пісню  заспівав…  Який  же  молодець,
Постійно  слухав  би  оту  мелодію…  Співає  добре.

Але  підбіг  до  нього  чоловік,  здавався  злиднем.
-  П’яниця  ти,  дурний,  немов  ота  вівця,  або  осел...
Накидав  слів  він  мудрецю  образливих,  огидних.
Той  зупинився,  щиро  посміхнувся  чоловікові…  І  все.

Пішов  він  далі,  навіть  не  змінився  в  нього  настрій.
Карета  зупинилася,  заможній  вийшов  чоловік.
-  Як  зміг  ти  змовчати,  чому  не  відповів  на  ті  образи?
-  Підемо,  я  наочно  покажу,  чому  отак  себе  повів.

Завів  він  багача  в  сарай,  знайшов  брудну  одежу.
-  Бери,  перевдягнися,  приміряй  її  на  себе,  пане.
-  Здурів?  У  руки  навіть  не  візьму,  бо  забрудню֜ся  нею.
-  Ось  так  і  я,  не  став  брудні  слова  на  себе  приміряти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986326
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2023

Не станеш…

Народжений  Шакалом  був,  але  хотів  здаватись  Вовком.
Хто  ж  здогадається?  Вони  манерами  були  лиш  різні.
Таке  ж  у  нього  хутро,  погляне  навкруги  він  грізним  оком
І  все…  Усі  повірять,  що  живе  хижак  сміливий  в  їхнім  лісі.

Він  нещодавно  завітав  в  той  ліс,  бо  вигнали  ганебно
Із  рідного,  в  якому  народився,  навіть  друзів  мав.
Його  вважали  другом,  а  він  їх  зрадив,  до  вовків  поперся…
-  Бридкі  шакали  ви,  мені  не  рівня,  боягузлива  душа

У  кожного  із  вас,  а  я  -  хижак,  нікого  не  боюся,  навіть
Напасти  зможу  на  Тигрицю,  перемо֜жу  впевнено  її.
У  іншій  зграї  -  моє  місце,  чому  в  мою  печеру  завітали?
Я  –  Вовк,  а  не  Шакал,  як  ви,  бо  -  жалюгідні  та  слабкі…

Звичайно,  відвернулися  від  нього,  навіть  у  родині,
Але  чомусь  з  вовками  теж  не  склалося,  покинув  отой  ліс.
У  інший  завітав,  прибився  знову  до  вовків  та  гонорливо
Почав  розповідати  їм  про  здобичі  свої,  й  повірили  вони.

Взяли  його  з  собою,  мали  намір  вполювати  Зебру.
Ішов  Шакал  із  ними  гордою  ходою:  «Досвід  маю…».
Коли,  майже  наблизились  до  здобичі,  неначе  зверху,
Звалилася  Пантера  величезна…  Шакал  в  кущі  тікає.

Вовки  зчепилися  із  нею,  але  вона,  мов  недосяжна  скеля.
Зебра  втекла,  а  бій  продовжується,  вовче  хутро  -  скрізь.
Шакал  сидить  в  кущах,  увесь  дрижить,  втікати  якось  треба.
Пантера  глянула  на  нього…  Вже  в  несвідомості  лежить.

Коли  відкрив  він  очі,  то  побачив  там  калюжі  крові.
Нікого  не  було…  Напевно,  хоч  поранені,  але  -  живі.
Поплентався,  немов  лайном  забруднений,  додому.
-  Ізнову  видав  мій  шакалів  дух  мене,  як  і  тоді,  підвів…

Кілька  разів  іще  вдавати  Вовка  намагався  з  себе,
Але  та  суть,  що  у  середині  сидить,  завжди  перемагала.
Якщо  Шакалом  народився,  то  не  злетиш  у  синє  небо,
Бо  ти  –  не  пташка…  Але  й  сміливим  Вовком  ти  не  станеш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2023

Справжність

1.

Вона  не  раз  вже  помічала  те,  що  якось  дивно
Події  відбуваються,  кудись  зникають  кредитори.
Спочатку  кожен  день  приходили,  незмінно.
Тепер  вже  місяць  їх  немає,  хоч  і  радіє  вона  то֜му.

Глафіра  залишилася  сама,  батьки  померли.
Вона  була  в  них  дуже  пізньою  дитиною.
Їй  виповнилось  двадцять  два…  В  минулім  серпні
Пішов  і  батько,  збіднілий  граф,  звали  Микитою.

Мама  пішла  раніше  на  три  роки,  бо  хворіла.
Батько  страждав,  почав  пиячити  із  горя.
Велике  в  них  було  кохання,  вона  була  красива.
Не  мала  в  молоді  роки  від  женихів  відбою.

Колись  розповіла  матуся  їй  історію  кохання,
В  якій  не  стало  більше  справжніх  двох  товаришів.
Велика  дружба,  що  корінням  в  юність  проростала.
Були  такими  нерозлучними  два  хлопчаки.

Вони  жили  сусідами  в  графських  маєтках.
Батьки  їх  мали  титули,  та  неабиякі  багатства.
Обидва  закохались  в  одну  дівчину  Єлизавету.
То  і  була  матуся,  яка  обрала  чоловіком  її  батька.

А  при֜ятель  тоді  зненацька  зник,  мабуть  із  відчаю.
Навіть  батьки  не  знали,  де  подівся  він  на  кілька  ро֜ків.
Можливо  потім  і  знайшли  його,  бо  стало  у  них  тихо,
Всі  перестали  се֜рдитись,  дивитися  злим  оком.

У  тім  маєтку  зараз  також  тихо,  вже  померли
Ті,  що  старішими  були,  казали,  що  лише  онук
Живе  там  усамітнено,  його  карету  бачила  у  серпні
Поблизу  кладовища,  лиш  глянула  -  вона  здійснила  рух.

Не  встигла  роздивись,  хто  сидів  у  ній,  бо  сльози
Лились  постійно  із  її  очей  біля  могил  батьків.
Збіднів  маєток  їх,  батько  залишив  їй  борги  серйозні.
Накинулись  одразу  кредитори  із  усіх  боків.

2.

Але  тепер  вже  місяць  їх  не  видно,  все  це  дивно.
Глафіра  щиро  рада,  що  отак,  та  чи  надовго?
Усе  описане  в  маєтку,  напевно  виженуть  з  будинку.
Куди  подітись  їй?  Така  невизначена  її  доля.

Вона  ввібрала  в  себе  вроду  матері,  дуже  красива,
Але  не  мала  при֜даного,  лиш    -  борги  чималі.
Ніхто  не  сватає,  дуже  збідніла,  хоч  -  графиня.
На  телеграф  пішла  служити,  в  тім  сорому  не  мала.

Потрібно  жити  їй  за  щось,  потроху  сплачувати  борг.
З’явився  кавалер  у  неї,  теж  служив  на  телеграфі.
Доволі  гарний,  молодий,  але  самозакоханий  Єгор.
Жінкам  подобався,  навіть  княгинь  він  привертав  увагу.

Але  всі  заміжні֜  вони  були,  лиш  милувались  ним.
Він  радості  від  того  не  приховував,  навіть  пишався.
Глафіра,  хоч  і  бідна,  все  ж  графиня,  притягувала  цим.
Не  знаючи  того,  відповіла  взаємністю,  надіялась  на  щастя.

Одного  разу,  йшла  додому  пішки,  теплий  вечір  був,
Високий  чоловік  до  неї  підійшов  зі  шрамом  на  обличчі.
-  А  я  вас  знаю,  ви  Глафіра,  -  з’явився  на  її  обличчі  сум,
Подумала,  що  знову  кредитор  із  ви֜могою  заявився.

-  Я  віддаю  борги  частинами,  вам  скільки  винна  я?
-  Нічого  ви  мені  не  винні,  познайомитись  лиш  хочу.
Я  можу  прогулятись  з  вами?  Теплішає,  погода  чарівна֜…
Поглянула  -  він  делікатний,  ввічливий  та  має  добрі  очі.

-  Моє  ім’я  Микита,  часто  бачив  вас  на  телеграфі.
Мені  сподобались  ви  дуже,  я  розпитував  про  вас.
Прошу  не  се֜рдитись,  нагадують  постійно  очі  ваші
Мені  про  ко֜гось,  але  кого,  не  пригадаю  по  цей  час.

Вони  ішли  спокійно  в  бік  її  маєтку,  думала  постійно.
Його  ім’я…  Так  звали  її  батька…  Був  доволі  молодий,
Років  на  десять  він  від  неї  старший,  безупинно
Розповідав  їй  про  своє  життя,  навчався  за  кордоном  він.

3.

Дуже  цікаві  були  розповіді  про  його  мандрівки.
Адже  вона  ніколи  не  була  ніде,  можливості  не  мала.
Спитала  делікатно:    як  здобув  той  шрам  він  на  обличчі?
Горів  будинок  у  сусідів,  пожежа  розійшлась  чима֜ла.

Допомагав  людей  з  будинку  рятувати,  впала  балка
Прямісінько  на  нього,  але  не  сильно  постраждав.
Зали֜шився  відтоді  на  обличчі  шрам  йому,  як  згадка
Про  ті  події,  ніхто  там  не  загинув,  хлопчину  врятував.

-  Який  ви  молодець,  не  побоялися  пекельного  вогню.
Могли  загинути,  адже  такі  пожежі  -  дуже  небезпечні.
Я  бачила  колись  одну,  вогонь  там  майже  вже  потух.
Загинула  людина,  бо  спроби  врятувати,  всі  -  даремні.

Вони  ішли  так,  розмовляючи,  та  не  помітили,  що  вже
Попереду  -  її  маєток.  Микита  зупинився,  дивлячись  у  вічі:
-  Мені  так  шко֜да,  що  прийшли  вже,  але  думаю,  іще
Дозволите  зустрітися  із  вами,  може  сходимо  кудись  ми?

Глафіра  почувалася  розгубленою,  щирий  його  погляд
Її  приваблював,  з’явились  теплі  відчуття  до  нього.
-  Щиро  радітиму  цьому,  подобається  кожен  спогад
Ваш  слухати,  багато  у  житті  своїм  ви  бачили  усьо֜го.

Минуло  кілька  днів,  можливо  навіть  тиждень  вже.
Був  сильний  дощ,  Глафірі  добиратися  додому  настав  час.
Прийшов  до  неї  чоловік,  сказав,  що  унизу  карета  її  жде.
Вона  зніяковіла,  але  поїхала  у  ній,  бо  зливи  -  повсякчас.

Через  два  дні  побачила,  що  унизу  її  очікує  Микита.
Він  був  з  каретою,  сказав,  що  хоче  повезти  її  в  театр.
Такий  чудовий  вечір  провели  вони  разо֜м,  Глафіра
Давно  не  відчувалася  у  настрої  такому,  була  дуже  рада.

-  Ота  карета,  що  у  дощ  мене  додому  відвезла,  то  ваша?
-  Я  винайняв  її  для  вас,  хотів  упевнитись,  що  в  небезпеці
Ви  будете,  не  знаю,  як  так  трапилось,  але  хвилююсь,  Глашо,
Тепер  за  вас.  Ви  не  образились,  що  так  назвав  ваше  імення?

4.

Глафіра  відчувала  сильний  потяг  до  Микити,  але  хто  він?
Багато  усього֜  розповідав  їй,  про  сім’ю  свою  –  нічого.
Було  у  неї  відчуття,  що  десь  ізда֜леку,  він  завітав  до  них.
Чимале  виховання  відчувалося,  освіченість  висока  в  нього.

-  Скажіть,  вас  не  бентежить  шрам  мій,  не  огидно
Дивитися  мені  в  обличчя,  може  його  чимсь  прикрити?
-  О,  Господи,  що  ви  говорите,  Микито,  мені  прикро,
Таке  було  почути,  не  помічаю  я  його,  вже  очі  звикли.

Ізнову  не  хотілось  розлучатись  їм,  він  взяв  її  за  руку.
-  Ви  знаєте,  про  що  я  думаю,  коли  дивлюсь  у  очі  ваші?
Мені  здається,  що  я  знаю  вас  багато  років,  вашу  душу
Так  хочеться  читати,  поринати  в  її  світло,  мила  Глашо.

Якби  він  обійняв  її  в  ту  мить,  вона  б  відчула  щастя.
Він  цілував  їй  руку,  кожен  пальчик  зігрівав  диханням.
Не  знала  досі  дівчина,  що  викличе  у  неї  хтось  бажання
Такі  палкі,  все  її  тіло  раптом  вкрилося  дрижанням.

-  Вам  холодно,  о  господи,  ідіть  хутчіш  додому,  мила.
Якщо  не  проти  ви,  зустрінемося  у  вівторок,  маю  справи.
-  Звичайно,  я  не  проти,  навпаки,  бо  я  вам  вдячна  щиро
За  ці  емоції,  якими  ви  мій  вільний  час  заполонили  зараз.

Закохана…  Що  з  цим  робити,  адже  він,  мабуть  заможній?
Можливо  хоче  закохати  в  себе,  потім  скаже  –  не  потрібна
Йому  збідніла  дівчина…  Про  те  набігли  думи  їй  тривожні.
Багато  знала  випадків  таких…  Стати  коханкою  вона  не  здібна.

Навіщо  він  з’явився  у  її  житті,  аби  додати  ще  страждань?
Напевно  не  потрібно  зустрічатися  із  ним,  звикне  до  нього.
Єгор  –  самозакоханий  та  недолугий  трохи,  бо  не  має  знань,
Але  тепер,  фінансово  їй  рівний  він…  Думки  кружляють  знову.

Відмовить  вона  в  зустрічах  Микиті,  рішуче  вирішила  так.
Не  може  бути  щирим  він  до  неї,  адже  не  має  вона  статку.
Батько  зали֜шив  їй  борги,  достаток  він  лиш  проживав,
Що  від  батьків  зали֜шився,  не  мав  до  заробітків  хватки…

5.

А  у  вівторок  він  її  очікував,  Глаша  наблизилась  до  нього.
-  Давайте  просто  прогуляємось  та  поговоримо  із  вами.
Нам  не  потрібно  зустрічатися,  не  вашого  я  рівню,  то֜му
Благаю  зрозуміти,  хоч  бідна  я,  але,  все  ж  гордість  маю.

В  мене  -  борги,  які  я  сплачую  частинами,  але  ще  довго
Платитиму  я  по  рахунках,  не  вмів  мій  батько  заробляти.
-  Немає  тих  боргів,  Глафіро,  сплатив  усе  я  кредиторам.
Забудьте  вже  про  них,  ніхто  не  буде  більше  зачіпати.

-  Сплатили  весь  мій  борг,  яка  ваша  мета,  навіщо?
Тепер  повинна  сплачувати  вам,  які  ваші  умови?
-  Благаю,  заспокойтеся,  Глафіро,  нічого  не  потрібно
Нікому  сплачувати  більше,  нема  більш  кредиторів.

Вона  навіть  тремтіти  почала  від  несподіванки  такої.
Хто  він  такий?  Які  він  має  задуми?  Що  буде  з  нею?
-  Давно  я  знаю  вас,  Глафіро,  моє  серце  сповнене  любові
До  вас,  я  хочу  познайомити  вас  із  родиною  своєю.

Мій  батько  знає  вас,  але,  все  ж  більш  -  ваших  батьків.
Можливо  і  розповідали  вони  вам  про  друга  юності…
-  О,  господи,  ви  -  той  онук  з  сусіднього  маєтку,  живете֜  один.
А  батько  де?  –  щосили  крикнула,  не  стримуючи  гучності.

-  Має  приїхати  він  завтра,  розповісти֜  щось  хоче  вам.
Просив,  щоб  ви  прийшли  до  нас,  вас  бачив  лиш  здале֜ку.
Були  на  кладовищі  з  ним,  вклонилися  вашим  батькам,
Коли  пішли  додому  ви,  але  недовго  -  була  люта  спека.

Глаша  погодилась,  прийшла  до  їхнього  маєтку  із  Микитою.
Уперше  у  житті  побачила  того,  про  кого  чула  від  матусі.
Доволі  статний  чоловік,  в  літах,  але  з  красою  видною.
Заможній  граф,  колись  у  матінку  її  закоханий  був  дуже.

Подумала  про  вибір,  що  ота  зробила  в  молоді  роки.
Глафіра  дуже  татуся  любила,  але  той  не  був  красивим.
Чому  ж  матуся  з  них  обох  обрала  її  батька,  чому  він?
Можливо  справа  у  характері?  Татусь  був  дуже  щирим.

6.

-  Який  я  радий  бачити  вас,  Глашо,  ніби  -  знову  молодий.
Дивлюсь  на  вас  і  матінку  я  вашу  бачу,  тим  щасливий.
На  неї  дуже-дуже  схожі,  навіть  серце  защемило,  ніби  ви
Мені  всміхаєтесь  з  минулого,  моє  кохання  оживили.

Був  в  мене  друг  дитинства,  підростали  разом  ми.
Нам  виповнилось  по  шістнадцять,  з  ним  пішли  купатись.
Він  ледь  не  потонув  тоді,  я  витяг  його  тіло  із  води,
Підняв,  як  міг  за  ноги,  і  почала  вода  із  нього  витікати.

Не  знаю,  яким  дивом  сталося,  але  задихав  тоді  він.
Ту  радість,  що  відчув  у  ті  хвилини,  вимовити  я  не  взмозі.
Домовилися  з  ним,  що  ми  нікому  не  відкриємо  події  ті.
Не  сильно  захлинутись  встиг,  і  я  не  забарився  в  допомозі.

Я  стримав  своє  слово,  лиш  тепер,  коли  немає  вже  його,
Вам  розповів,  щоб  зрозуміли  ви,  що  був  мені  він  дорогий
Настільки,  що  готовий  захищати  був  від  лиха  усього֜
Свого  товариша…  Напевно  стрес  отак  подіяв  на  мене  тоді.

Він  навіть  вашій  матінці  розповідати  не  хотів  про  те.
Боявся,  що  вона,  за  його  слабкість,  визнає  оту  подію.
Удвох  у  неї  закохались  ми,  але  вона  тоді  його  за  те
Й  обрала,  знала,  що  слабкий  він,  а  мені  сказала  щиро:

«Повинна  вибачитись  перед  вами,  хоч  і  маю  почуття,
Але  не  можу  бути  поряд,  бо  Микита  набагато  слабший
Від  вас.  Ви  витримаєте,  а  він…?  Як  буду  жити  потім  я,
Якщо  здійснить  з  собою  щось?  Тому,  прошу,  пробачте».

Він  і  мені  казав,  що  закохався  так,  що  дихати  не  зможе,
Якщо  не  схоче  бути  з  ним,  якщо  відмовиться  від  нього.
«Навіщо  врятував,  тепер  вже  змусити  страждати  хочеш?
Я  знаю,  ти  подобаєшся  більше  їй,  то  прощавайте  ви  обоє…».

Повірте,  Глашо,  я  любив  вашу  матусю  дуже  сильно,
Але  й  Микита  був  мені,  як  брат  молодший,  безпорадний.
Покинув  все  тоді  й  поїхав,  мав  рідню  у  Сан-Франциско.
Батьків  не  попередив,  чим  хвилювання  їм  приніс  чима֜лі.

7.

Листа  лиш  залиши֜в,  що  повернусь  я  через  кілька  років,
Але,  вже  через  рік  там  одружився  й  корені  пустив  свої.
Так  і  живемо  із  дружиною  отам,  а  син  уже  не  хоче,
Тому  сюди  і  переїхав,  але  тепер  я  розумію,  чому  він

Здійснив  таке…  Ми  приїжджали  з  ним,  коли  матуся  ваша
Пішла  з  життя,  хотів  я  попрощатись  зі  своїм  коханням.
Тоді  Микиті  все  і  розповів,  він  вперше  вас  побачив,
Одразу  закохався,  розумію,  адже  ви  –  красуня  справжня.

У  дні  своєї  молодості,  Глашо,  мав  я  дуже  дорогих  людей,
Це  -  ваша  матінка  та  друг  мій,  його  іменем  назвав  я  сина.
Так  сталося,  що  другові  віддав  своє  кохання,  бо  про  те
Вона  мене  благала,  адже  боялася  у  його  смерті  бути  винна.

Я  знав  усе  про  їх  життя,  батькам  писав  постійно  я  листи.
Розпитував,  вони  мені  про  те  в  подробицях  повідомляли,
Що  довго  не  було  у  них  дітей,  а  потім  народились  ви.
Батьки  мої  померли,  тоді  я  сам  почав  таємно  приїжджати.

В  минулім  серпні  був  я  тут,  коли  не  стало  батька  вашого.
Останню  шану  я  віддав  своєму  другові,  бо  він  мені,  як  брат.
Дізнався  про  борги,  син  з’ясував,  рахунки  всі  посплачував.
Мені  ви,  як  племінниця,  не  заперечуйте,  благаю  щиро  вас...

У  неї  навіть  сльози  нагорнулися  на  очі,  не  могла  і  мріяти,
Що  є  на  світі  ще  людина,  для  якої  дорога  вона  настільки.
-  Я  дуже  вдячна  вам,  що  в  труднощах  мене  ви  не  покинули.
Мені  було  так  тяжко,  але  кому  могла  на  те  я  пожалітись?

Глафіра  скоро  зрозуміла,  що  Микита  –  справжній  чоловік.
Поряд  із  ним  вона  себе  відчула,  мов  у  кам’яній  фортеці.
Зробив  він  пропозицію  своїй  коханій,  одружились  через  рік.
А  згодом,  у  маєтку  народилась  донечка  гарненька…

Історія  про  справжню  дружбу,  справжні  щирі  почуття.
Про  те,  що  серце  любляче  спроможне  на  пожертву
Заради  тих,  хто  дуже  дорогий,  тому  майже  усе  життя
Присвячує  добробуту  їх,  іноді  -  аж  до  самої  смерті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2023

Поряд із тобою…

Мені  здається  іноді,  що  бачу  Бога
Та  відчуваю,  як  кладе  Він  руку  на  плече.
-  Тримайся,  тут  я,  поряд  із  тобою.
Все  знаю…  Боляче,  разо֜м  здолаєм  все.

Мені  Він  надсилає  промінь  сонця,
Щоб  звеселив,  зігрів,  коли  дрижу.
Ось,  білий  голуб  сів  на  підвіконня.
То  -  вісточка  від  Нього,  посміхнусь  йому.

А  іноді  здається,  що  іде  Він  поруч
Та  відганяє  негаразди,  злих  людей.
Раптово  вискочив  водій  ліворуч,
Він  на  червоне  їхав,  збити  міг  мене.

Хтось  ухопив  за  руку  ззаду,  стримав.
Проїхав  зовсім  близько  лиходій.
Господь  зберіг,  той  їхав  без  упину,
Можливо  десь  наробить  гірких  дій…

Усі  ми  при  бажанні  зможемо  відчути
Його  присутність  в  нашому  житті.
Одне  я  точно  знаю  –  усі  чисті  думи
Він  посилає  та  спрямовує  наші  шляхи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2023

Спогади

Незрозуміло  те,  чому  сумує  отак  серце,
Але  приходить  ніч,  плететься  сум  із  спогадів.
Чому  тривожать,  адже  в  них  немає  сенсу?
Тримає  чіпко  щось  незримим  поглядом.

Заполонили  серце  із  минулого  картини.
Немає  в  них  яскравості,  але  чомусь  вони
Все  випливають…  Їх  подробиці  навіть  і  нині
Такі  чіткі,  немов  учора  сталися  події  ті.

Незрозуміло  те,  чому  вчорашній  день
Ступає,  мов  по  сліду,  змушуючи  тим  тебе
Постійно  озиратись?…  Хто  ж  позаду  йде?
Нема  нікого,  але  спогади  все  ж  хтось  несе.

Думки  шукають  теплі  дні  в  роках  минулих.
Напевно,  то  душа  у  тому  має  необхідність.
Зігрітись  хочеться  їй,  загубитись  та  забути,
Що  сьогодення  виявляє  їй  свою  немилість.

Чому  сумує  серце,  спогади  скликаючи?
Вчорашній  день  не  відступає,  йде  впритул.
Пустеча  у  душі  живе  сьогодні,  та  поза֜очі
Радіє,  що  думки  -  в  обкладинках  із  чорних  палітур…

Не  маючи  теперішнього,  житимеш  в  минулому.
Наче  роман,  писатимеш  рядками  спогади.
Хай  доля  посилає  дні  яскраві  у  майбутньому,
Прийде  насичене  життя  з  рішучим  поглядом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2023

Не роби…

У  цій  душі  живе  тепер  вже  тінь.
В  полон  захоплені  надії,  сподівання.
Чи  дочекається  вона  якихось  змін?
Прийде  пора,  повернуться  бажання?

Живе…  Ніщо  не  зупиняється  навколо.
Радіють  люди,  посмішки,  свята.
А  в  неї  все  –  в  минулому,  нікого
Вже  не  зали֜шилось,  бо  відняла֜  війна.

У  цій  душі  живе  пустеча,  тяжкість.
Нема  за  кого  помолитись  навіть  їй.
Якби  хтось  знав,  як  залиши֜тись  важко
Одній,  адже  була  сім’я,  родинний  дім.

Майже  у  мить  все  зникло,  лише  біль
Живе  тепер  із  нею,  ллються  сльози.
Тяжкі  думки  спалахують  на  самоті,
Але  ділитись  ними  іще  важко  поки.

У  цій  душі  нескоро  спокій  запанує
Хоч  інколи,  бо  не  поверне  доля  їй
Минуле  щастя…  Скорботні  дні  у  сумі
Тепер  приходитимуть,  в  спогадах  тяжкі…

Ти  поглядай  навколо,  може  то  –  вона,
Ота  душа,  що  тяготіє  болем  та  сльозою.
Якщо  не  можеш  чимсь  допомогти,  хоча  б
Їй  тяжче  не  роби,  підтримай  добрим  словом.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981792
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2023

З надією на перемогу…

Зростають  позитивні  нотки  у  душі
З  листками  першими,  навіяні  красою.
Даруй,  промінчик  сонця,  лагідно  мені
Своє  тепло,  немов  щасливу  долю.

Бешкетник-вітер,  відганяй  холодну  тінь,
Що  вкрила  Україну,  немов  чорний  ворон
Своїм  крилом…  З  гіркою  долею  на  самоті
Люд  залиши֜в  в  містах,  що  окуповані  сьогодні.

Скільки  потрібно  ще  людського  горя,
Лютих  смертей,  хвороб,  знедоленості?
Країна  потопає  вже,  мов  в  океані  крові,
А  чорна  хмара  ще  –  за  межами  дозволеності.

Сили  добра  скликаючи,  молю  всім  серцем  -
Своєю  міццю  вкрити  світлих  воїнів  країни.
Благословення  слати  цим  творцям  легенди
Про  перемогу  світла  над  бридкою  тінню…

Зростають  позитивні  нотки  у  моїй  душі
З  надією  на  перемогу  справедливості.
Даруй,  щаслива  доле,  їм,  тобі,  мені
Божого  захисту…  А  ворогу  –  вразливості.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2023

Когда-то…

Не  слёзы  льются  по  щекам,
То  дождь  роняет  свои  капли.
Нет,  не  рыдает  более  душа,
Ей  не  страшны  судьбы  напасти.

Так  жаждет  сердце  теплоты,
Но  полнится  холодной  дрожью.
Когда-то  я  боялась  темноты,
Теперь  же  –  слов,  рождённых  ложью.

Пусть  омывается  дождём  щека,
Весенней  тёплою  росой  –  ладони.
Водою  чистой  полнится  река,
Смывая  горести  на  жизненной  юдоли.

Когда-то  я  боялась  пустоты,
Теперь  –  «обиженных  судьбою».
Друзей  искала,  в  ком  душевной  красоты
Немало…  Но,  увы…  Осталась  с  болью…

Не  слёзы  льются  по  моим  щекам  -
Дождь  плачет  за  окном,  роняя  капли.
Страшилась  дорогих  людей  терять,
Но  жизнь  от  сердца  отрывает  части.

Когда-то  я  боялась  –  не  поймут,
Теперь  же  облачилась  в  безразличие.
Ждёт  каждого  на  жизненной  юдоли  «кнут»,
Коль  растеряешь  ты  души  своей  величие.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980413
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.04.2023

Буде бій обов’язково …

1.

-  Його  більше  немає…,  -  вона  сиділа  на  підлозі  у  дивана.
Не  знала,  що  робити,  як  без  нього  тепер  буде  жити  далі?
Її  дитина,  її  хлопчик,  двадцять  п’ять  йому  було,  але  для  мами
Дитиною  Сашко  лишався,  ту  мить  його  народження  не  забувала.

Він  ріс  слухняним  хлопчиком,  добре  навчався  в  школі.
Відмінник  -  в  початкових  класах,  грамоти  вручали  на  лінійках.
Любила  його  вчителька,  хвалила  здібності  Сашка  на  зборах.
Одного  разу,  навіть  прочитала  твір  хлопчини  про  барвінки.

Як  же  вона  пишалась  своїм  сином,  адже  ріс  без  батька  він.
Покинув  її  той  ще  до  народження  дитини,  втік  далеко.
Відповідальності  злякався,  Ірині  не  хотілося  ніяких  змін
У  особистому  житті,  хоча  одній  виховувати  сина  так  нелегко.

З’явився  через  вісім  років  його  батько,  був  розлучений.
Чужу  дитину  весь  той  час  виховував,  але  почав  пиячити.
Таке  буває  у  житті,  щоб  зачепитись  у  великім  місті,  він
Заради  проживання  одружився,  була  від  нього  старшою.

Ірина  навіть  говорити  не  хотіла  з  ним,  нехай  зникає  знов.
Ніколи  не  забути  їй  оту  пустечу  в  серці,  величезний  біль.
Але  тепер  уже  не  впевнена,  чи  тії  почуття  й  була  любов.
Пустеча,  біль,  то  –  прикрість,  яку  своєю  зрадою  лишив  їй  він.  

Більше  не  бачила  його,  кудись  подівся  назавжди  Денис.
Сашко  зростав,  був  гарним  хлопчиком,  схожим  на  маму.
У  старших  класах  красенем  він  став,  дівчатка  захопились  ним,
Але  ні  з  ким  не  зустрічався,  звертав  увагу  лиш  на  Яну.

Гарненька  дівчинка,  але  Ірині  не  подобалась,  хоч  усміхалась,
Бо  вітряна  якась  була  та  балакуча  надто  вже  надмірно.
Не  стала  відмовляти  сина,  для  нього  бути  другом  намагалась.
Два  роки  зустрічався  з  Яною,  але  розчарувала  його  сильно.

Їм  після  школи  довелося  розлучитися,  навчатись  на  юриста
Поїхав  в  інше  місто  він,  а  дівчина  лишилась  вдома,  не  вдалось
До  інституту  поступити  їй,  пішла  в  училище,  бо  непогано  шила,
Щоб  не  губився  рік,  покращить  навички,  поповнить  гардероб.

2.

Й  півроку  не  пройшло,  як  зрадила  вона  їх  почуття,  бо  інший
З’явився  біля  неї,  був  старший,  мав  можливості  чима֜лі.
Ірині  стало  важко  на  душі,  Сашко  страждатиме  ще  гірше,
Коли  приїде  та  побачить  їх  разо֜м,  за  те  зненавиділа  Яну.

Тепер  лиш  усвідомила,  чому  так  не  вподобала  ту  дівчину.
Була  вона  нещира,  ненадійна  та  самозакохана  занадто.
А  син  її  любив,  і  та  любов  його  була  занадто  сильною.
Своєю  зрадою  розбила  серце,  зруйнувала  віру  у  кохання.

Ірина  бачила,  як  син  її  страждав,  відволікати  намагалась
Його  розмовами,  адже  вона  психологом  була  у  школі.
Сашко  бував  недовго  в  неї,  хотів  поїхати  назад  одразу,
Щоб  з  Яною  не  бачитись,  не  міг  позбутися  допоки  болю.

П’ять  років  промайнуло,  він  здобув  професію  юриста.
Додому  повертатись  не  збирався,  там  знайшов  роботу.
Ірина  розуміла  все,  погодилась  із  ним,  любила  сина.
Хай  тільки  не  страждає,  можливо  закохається  ізнову.

Але  не  сталось  тоді  дива,  залишався  довго  він  один.
В  той  час  вже  почалась  війна  кривава  в  Україні  з  росіянами.
Аби  сказав  хтось,  що  таке  відбудеться,  вважався  б  дурнем  він,
Не  йняли  віри  в  те,  але  захоплені  вже  землі,  немов  варварами.

Сашко  сказав  Ірині  у  останню  мить,  що  йде  він  найманцем
У  добровольчий  батальйон,  на  схід  країни  воювати  з  ворогом.
Вона  усе  покинула,  поїхала  до  нього,  але  не  застала  вже.
Відбув  в  навчальний  корпус  він,  її  дзвінками  заспокоював.

Навіщо  він  таке  зробив?  Адже  їй  стало  боляче  і  страхітливо.
Єдиний  син,  він  її  серце  розірвав,  мов  на  шматки  тепер.
Боролась  самотужки  із  жахіттями,  безпоміччю,  так  сиротливо.
Нікого  не  хотілось  бачити,  війна  прийшла  в  її  домівку,  до  дверей.

Він  намагався  їй  дзвонити  кожен  день  при  змозі,  щоранко֜во.
Ірина  трохи  заспокоїлась,  хай  бережуть  його  її  молитви.
У  церкву  почала  ходити,  два  роки  проминули,  але  так  раптово
Їй  повідомили,  що  її  син  та  усі  інші  з  його  взводу  зникли.

3.

Як  трапитись  таке  могло,  це  ж  не  одна  людина  -  всі  бійці?
Ніхто  не  міг  конкретно  розказати,  що  із  ними  сталось.
Лише  за  місяць  після  того,  про  те  в  деталях  їй  усе  розповіли.
Закидали  колону  із  бійцями  розривними  мінами  ворожі  тварі…

Загинув  він  на  місті  з  побратимами,  лиш  одиниці  уціліли.
Вона  зненавиділа  увесь  світ…  Хіба  ж  в  наш  час  таке  можливо?
За  рік  перетворилася  на  тінь,  лише  із  дітьми  в  школі  говорила.
Колеги  з  розумінням  ставились,  бо  бачили  –  страждала  сильно…

Вона  сиділа  на  підлозі  у  дивана,  в  руках  тримала  фото  сина.
Який  він  гарний,  її  хлопчик,  було  йому  тоді  лиш  двадцять  п’ять.
Три  роки,  як  пішов  з  життя  Сашко,  нестерпний  біль  лишив  він
У  серці  матері…  Без  нього  не  цікавим  стало  їй  тепер  життя.

Йшов  лютий  до  кінця,  почули  вибухи,  так  почалась  повномасштабна.
Одразу  всі  побачили,  яке  на  вигляд  зло,  що  убиває  та  руйнує.
Ірина  й  миті  не  вагалась,  вона  замінить  сина,  піде  воювати.
Психологи  потрібні  на  війні,  яка  тепер  калічить  души  людям.

В  той  самий  добровольчий  батальйон  пішла,  де  був  Сашко.
Її  взяли  одразу,  бо  могла  іще  й  медичну  допомогу  надавати.
Перев’язати  рани,  шини  наложити,  швидко  зупинити  кров…
А  головне,  тримати  дух  бійців  та  професійним  словом  надихати.

Напевно  їй  було  це  необхідно,  мріяла  пройти  його  стежиною.
Пізнати  на  собі,  що  відчував  він,  у  якому  стані  труднощі  долав?
Ірина  витримає  все,  бо  за  оті  роки,  без  нього,  стала  сильною.  
Хоча,  чому  «без  нього»?  У  її  серці  він  живе,  та  вічно  житиме  отам…

Важкі  бої  ішли  за  місто,  прагнув  ворог  його  стиснути  в  облогу.
Хлопці  стомилися,  але  тримали  оборону,  як  вдавалось  їм.
Тяжкою  артилерією  будинки  руйнували  в  місті  знову  й  знову.
Той  жах  забрав  життів  чимало,  не  лиш  бійців,  мирних  життів.

Ірина  бачила  реальний  біль,  такого  не  відчуєш,  дивлячись  кіно.
Їм  кожен  день  доводилось  ховати  хлопчаків,  вони  -  чиїсь  сини.
А  ворогу  вдалося  місто  окружити,  напіврозвалене  тепер  воно.
Пастка  зімкнулася,  ніяк  не  зможуть  вибратись  звідтіль  вони…

4.

Максим  любив  з  Іриною  поговорити,  бо  вдавалось  їй
Знайти  для  нього  ті  слова,  що  заспокоять,  хоч  і  тимчасово.
Вже  мав  звання  полковника,  поранення,  контузії  були.
Давно  воює,  з  перших  днів,  чимало  нагород  й  звання  «героя».

Його  дружина  з  донечкою  рік  тому  загинули  у  автокатастрофі.
Для  нього  ця  подія  -  наче  в  пеклі  побував,  скосила  неймовірно.
Багато  бачив  він  смертей,  але  тоді,  немов  відмовили  вже  ноги,
Коли  дивився  на  тіла  їх  бездиханні,  які  лежали  в  домовинах.

Не  міг  він  відійти  від  їх  могил,  хоч  розійшлися  вже  усі  давно.
Весь  день  так  простояв,  допоки  брат  не  повернувсь  за  ним.
-  Все,  їдемо  додому,  брате,  нічого  ми  не  змінимо,  таке  воно  -
Наше  життя,  тримайся,  ніхто  не  знає,  яка  доля  випадає  їм.

Ірина,  наче  відчувала  те,  що  мав  тепер  на  серці  він,  Максим.
Могла  вгадати  -  про  що  думає,  що  відповість  їй  на  питання.
Вона,  напевно  особлива,  можливо  навіть  має  здібності  якісь.
Немов  думки  читає,  чуттєва  жінка,  знає  всі  його  бажання.

Ще  рік  тому  він  думав,  що  ніколи  не  зустрінеться  йому  Вона,
Та  жінка,  із  якою  він  захоче  бути  разом,  мати  знов  родину.
Тепер  упевнений  у  тому,  що  Іринка  стала  йому  дуже  дорога.
Можливо,  навіть  покохав,  так  хочеться  її  зігріти  у  лиху  годину.

Ірина  теж  до  нього  відчувала  теплі  почуття,  такий  сміливий
Він  був,  нікого  не  покине,  буде  захищати  аж  до  самого  кінця.
Якби  ж  то  не  війна…  Могли  б  нарешті  бути  вдвох  щасливі.
Максим  Іринку  пригорнув  до  себе,  одразу  заспокоїлась  вона.

-  Не  бійся,  скоро  нас  врятують,  відкинуть  ворога  від  міста.
Ти  ж  бачила,  які  вони  слабкі,  лиш  артилерія  у  них  потужна.
Станеш  дружиною  мені?  Закінчиться  оця  війна  вже  швидко.
Поїдемо  з  тобою  мандрувати  світом…  Згодна  зі  мною,  люба?

Ірина  головою  лиш  кивнула,  в  знак  погодження  з  Максимом.
Хіба  ж  могла  вона  про  іще  більше  щастя  мріяти,  після  всього  того֜,
Що  пережито  нею…  Її  Сашко  завжди  у  серці  житиме,  не  вирве
Вона  його  ніколи,  бо  він  –  частинка  її  тіла  та  душі…  Сплакнула  знов.  

5.

-  Я  стала  думати  про  смерть  усе  частіше,  ніж  колись  раніше.
Якби  ж  отак  було,  що  є  усе  ж  душа,  що  відділяється  вона  від  тіла.
Той,  хто  пішов  раніше,  кого  любиш  у  житті  усіх  найбільше
Тебе  зустріне  першим  та  проведе  в  небесні  хащі…  Така  ось  мрія.

-  Не  треба  думати  про  смерть,  кохана,  ми  з  тобою  ще  -  ого!…
Все  надолужимо,  мені  так  хочеться  побачити  Париж  та  Лондон.
Ворог  не  зможе  нас  лишити  наших  мрій,  розгромимо  його.
Ми  будемо  щасливі,  вірю  в  це,  минеться  те,  що  маємо  сьогодні…

Тривожна  ніч,  їх  схованка  у  штабі  поки  ще  рятує,  але  ближче
Ворожа  сила  підбирається  до  них,  руйнуючи  їх  сподівання  та  надії
На  порятунок…  Ряди  бійців  із  кожним  днем  стають  все  рідше.
Максим  із  групою  вирішує  розвідати,  якою  атмосфера  є  у  місті.

Вона  чекала  їх  вже  п’ять  годин,  але  ніхто  не  повертався  з  них.
Серце  частіше  стало  битися,  Ірині  не  вдавалося  його  угамувати.
Якесь  передчуття  безповоротного  чогось,  що  сталося,  кипить.
-  Напевно  всі  загинули,  а  може  поміч  їм  потрібна?  Треба  вирушати.

Вони  пішли,  всього  п’ять  чоловік,  Ірина  була  з  ними,  не  могла
Більше  чекати,  може  їх  поранили,  потрібна  допомога,  взяла  ліки.
Через  годину  вже  побачили  їх,  вбито  всіх,  не  стримувала  плач.
Максим  лежав  з  відкритими  очима,  немов  дивився,  як  літають  птиці…

Ірина  знов  сиділа  на  підлозі,  жорстока  доля  випала  її  на  землі.
Покинули  усі…  Ті,  кого  дужче  всіх  любила,  полинули  у  кращий  світ.
Чи  заберуть  з  собою?  Навіщо  залишатись  їй  отут  без  них?  
Сашко,  її  синочок,  дорога  людина,  пішов  у  небуття,  тепер  –  Максим.

Той  біль  ти  не  відчуєш,  поки  сам  не  втратиш  найдорожче  у  житті.
Хлопці  сьогодні  не  хотіли  її  брати  із  собою,  розуміли,  як  їй  важко.
Але  Ірина  настояла,  вона  повинна  їм  допомагати,  треба  йти.
То  був  останній  день  її  життя,  бо  влучив  їй  у  серце  снайпер…

Можливо,  її  мрія  все  ж  здійснилася,  зустрів  її  там  першим  син.
Нарешті  заспокоїлась  душа  Ірини,  адже  він  ізнову  поряд  з  нею.
Навіщо  доля  посилає  війни,  людей  найкращих  позбавляючи  життів?
То  –  вічна  боротьба  добра  зі  злом,  яке  занадто  виросло  напевно.

Якби  ж  то  кожен  розумів,  що  якщо  впустить  зло  у  свою  душу,
То  врешті  буде  бій  обов’язково…  Мечі  добра  завжди  напоготові.
Хто  сумнівається,  що  буде  перемога  за  добром,  тим  нагадати  мушу,
Що  світло  розриває  темряву…  Та  лише  добре  слово  лікувати  взмозі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2023

Молчат ребята…

Он  к  ним  пришёл,  как  в  те  былые  времена,
Поговорить,  узнать  проблемы  каждого  бойца.
Почти  весь  взвод  его  собрался  здесь…  Весна
Пришла  с  теплом,  аллея  разноцветием  красна.

Молчат  ребята,  к  каждому  он  подошёл.
-  Ну,  как  вы  тут,  бойцы  мои,  я  знаю  –  ждали.
И  эту  зиму  пережили,  морозы  нипочём,
Бегут  враги,  словно  без  тормозов  у  них  педали.

Они  лишь  слушают,  что  взводный  говорит.
Перебивать  его  им  непривычно,  лишь  приказы
Привыкли  выполнять,  ну,  а  ему  за  каждого  болит.
Сберечь  бойцов  в  бою,  важней  гораздо,  чем  награды.

-  Вы  все  герои,  я  за  каждого  похлопотал  тогда.
Всех  наградили,  кого  орденом,  кого  медалью…
Щекою  мужественною  текла  подступная  слеза.
-  А  мне  уже  полковника,  ребятушки,  недавно  дали…

Пришёл  на  кладбище  он,  похоронены  его  бойцы
Все  здесь  почти,  он  выводил  свой  взвод  из  Иловайска.
Лишь  монументы,  памятники  на  могилах  и  кресты.
Один  он,  взводный  выжил…  Ранение,  контузия,  палата.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978712
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.03.2023

У білім кольорі…

Вона  зіткала  свою  шаль  тонку,  мов  павутиння,
У  білім  кольорі,  на  ній  ромашковий  був  візерунок.
Всю  душу  в  неї  вклала,  бо  мала  намір  світле  озаріння
Усім  охочим  дарувати,  малюючи  з  добром  отой  малюнок.

Всі  свої  мрії,  всі  надії,  мов  тонкою  ниттю  у  клубок
Змотала,  а  вже  потім  ткала  білосніжну  шаль  прозору.
Коли  завершила  ту  кропітку  роботу,  її  поклала  на  комод.
Від  шалі  -  світло  у  будинку,  адже  ввібрала  добру  волю.

Вона  хотіла  дарувати  її  дотик  всім  охочим  людям.
Так  мріяла,  що  після  того  кожен  буде  мати  світло  у  душі.
Ту  добру  волю,  що  у  шаль  вплела,  ніхто  вже  не  забуде.
Почнуть  ділитися  тим  світлом,  усе  відбілюючи  навкруги…

Вона  зіткала  білосніжну  шаль,  бо  мала  світлу  добру  душу,
Адже  та  діва  –  Доброзичливість,  усім  несла  лише  добро.
Засумувала,  коли  зрозуміла,  що  не  має  вона  попиту  у  люду…
Бо  поміж  них  пробігла  Заздрість,  її  чорна  шаль,  то  –  зло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2023

Таке ось диво…

В  одному  лісі,  затишний  був  він,
Багато  років  жили  звірі  дуже  дружно.
Цар  звірів  Лев  давно  уже  хворів,
Левиця  зберігала  силу,  ще  потужну.

Всі  знали,  що  цариця  мала  норов
Та  принципи,  не  дозволяла  ображати
Слабких  та  немічних,  то  не  дай  Боже  
Побачить,  викине  із  лісу,  немов  з  хати.

Тому,  напевно,  й  панував  порядок,
Бо,  як  то  кажуть:  «Риба  гниє  з  голови».
Лев  був  старіший,  сили  вже  пішли  на  спадок,
Левиця  ще  трималася,  хоч  ноги  -  теж  слабкі.

Та  ось,  одного  разу,  із  чужого  лісу
Забрів  до  них  Шакалик  молоденький.
Такий  вже  гонорний,  але  повіса.
Чіплявся  до  старих  тих,  що  слабенькі.

Всі  звірі  у  жіночій  статі,  трохи  старші,
Були  для  нього,  мов  старі  вже  шкапи.
Ніякої  поваги,  до  старійшин  навіть,
Не  мав,  принижував  їх  і  тому  був  радий.

Звірі  пішли  за  допомогою  до  їхньої  цариці.
Вона  уважно  вислухала  кожного  окремо.
Так  болісно  їй  стало,  гнів  зріс  у  Левиці,
Пішла  його  шукати,  аби  лиш  недаремно.

Півдня  ходила  лісом,  бо  він  був  немаленький.
Навіть  втомилася,  Шакалик  поки  не  знайшовся.
Тут  чує,  хтось  кричить  їй  голосом  мерзеним:
-  Гей,  стара  вішалка,  живеш  вже  дуже  довго.

Старі  часи  ще  згадуєш,  напевно,  маєш  втіху
У  тому,  мов,  як  добре  ми  усі  колись  жили…
На  нього  озирнулася,  а  він  –  такий  немитий,
Бридкий  Шакал,  чумаза  морда  та  гнилі  клики.

Вона  зробила  вигляд,  що  спіткала  неміч,
Втомилася  та  ледь-ледь  ноги  втримують  її.
Впритул  підскочив  та  почав  глумитись  з  неї,
Слиною  бризкає…  На  них  з  дерев  дивилися  Сичі.

Всі  в  лісі  знали  хитрощі  Левиці  та  чекали,
Що  буде  далі,  як  його  провчить  зараз  вона?
Коли  вже  добре  він  поглинув  в  «вакханалії»,
Цариця  різко  повернулась  та  пенделя  йому  дала.

Потім  підскочила  та  лапою  по  гидкій  морді
Йому  урізала,  далеко  відлетів  Шакалик  той.
Сидить  в  калюжі  він,  весь  з  переляку  чорний.
Такого  не  чекав,  з-під  нього  засмерділо  щось.

Поглянув  він,  а  то  –  лайно  під  ним,  і  так  багато.
-  Невже,  це  все  моє  воно?  –  поставив  запита֜ння  він?
-  Усе  оте  лайно  –  твоє,  -  відповіли  йому  звірята.
Зібрали  його  речі  та  відправили  назад  у  чужий  ліс…

Яка  ж  мораль  цієї  байки?  Хочеться  мені  дізнатись.
Невже  усе  отак,  лиш  силою  вирішувати  треба?
Якщо  якийсь  Шакалик  собі  дозволить  познущатись
Із  тих,  хто  слабший,  то  лише  -  в  морду?  В  тім  потреба?

Виховувати  пізно  вже  його,  слабка  тепер  наука.
Глумитись  хочеться  Шакалику,  бо  відчуває  силу.
Не  знав  він,  доки  не  отримав  відповідь  «у  вухо»,
Що  за֜вжди  зна֜йдеться  сильніший  хтось…  Таке  ось  диво…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2023

Доля зводить…

1.  

Чому  саме  вона,  її  такі  солодкі  ніжні  губи,
Коли  закриє  очі,  спливають,  наче  фільм?
Її  усміхнене  обличчя  ввижається  йому  усюди.
Два  роки  вже  минуло,  як  зустрів  уперше  її  він.

В  той  день  в  маршрутці  повертався  на  роботу,
З  партнерами  вирішував  питання  досудових  справ.
Юристом  працював  Євген,  радів,  що  вже  субота
Через  два  дні,  трохи  стомився,  тиждень  мало  спав.

Вона  зайшла,  попереду  присіла,  але  мов  заворожила.
Не  міг  Євген  очей  відвести,  гарна  жінка  молода.
Зеленоокий  погляд  кинула,  одразу  очі  опустила.
Скоріш  поглянув,  чи  нема  каблучки,  чи  незаміжня֜.

Немає,  то  напевно  одинока,  хоч  така  вродлива.
Йому  вже  сорок  п’ять,  але  одруженим  не  був  ніколи.
Мав  колись  дівчину,  покинула  та  серце  тим  розбила.
Занурився  у  справах…  Так  накивали  п’ятами  вже  ноги.

Перш,  ніж  зробити  пропозицію  та  одружитися  із  нею,
Хотів  від  розпочати  справу  та  окріпнути  фінансово.
Не  дочекалась,  іншого  знайшла,  живе  з  родиною  своєю.
Має  дітей  та  чоловіка,  але  знайшла  теж  небагатого.

Не  склалися  в  Євгена  справи,  то  вступив  до  Академії.
На  факультеті  юридичному  навчався,  також  працював.
Минули  ті  важкі  роки,  в  них  вечорами  довгими  і  темними
Законодавчу  базу  скрупульозно  та  відповідально  він  вивчав...

Вона  пішла  вже  до  дверей,  тож  має  вийти  скоро.
Його,  немов  спіймала  на  аркан,  з  собою  силоміць  тягла.
За  нею  вийшов  і  навколо  озирнувся,  бо  не  знав  району,
Та  байдуже  йому  було  до  того,  адже  попереду  ішла  вона.

Забігла  в  магазин,  він  зачекав,  а  потім  прямував  позаду.
Гарна  фігурка,  так  би  й  плентався  за  нею  безкінечно.
Красуня  повернула  скоро  до  будинку,  тим  його  злякала,
Адже  зайде  в  під’їзд  і  все…  Побіг  за  нею  він  бентежно.

2.

Євген  до  жінки  біг  й  просив,  щоб  не  заходила  в  будинок.
Розмова  в  нього  є  до  неї,  озирнулася  вона  на  його  крик.
Стояла  і  чекала,  бо  допитливість  її  схопила  тоді  сильно:
Хто  він  такий?  Що  йому  треба?  Чому  біжить  за  нею  він?

Коли  підбіг  впритул  до  жінки,  посміхаючись,  сказав:
-  Я  можу  познайомитись  із  вами?  Ви  так  сподобались  мені.
Знущається  напевно  він  із  неї,  за  день  багато  було  справ,
Втомилася,  хотілося  додому,  а  не  знайомитись  з  людьми.

Відповіла  відмовою  та  швидко  вскочила  в  будинок  той.
Йому  було  так  прикро,  що  навіть  не  хотілося  уходити.
Ніколи  не  підходив  до  жінок  на  вулиці,  як  винятковість  то,
Бо  так  вона  йому  сподобалась.  Чому?  Не  міг  він  усвідомити.

Напевно,  місяців  чотири  вже  минуло  із  тих  пір.
Він  вирішив  у  соцмережах  спробувати  познайомитись.
Гортав  сторінки  у  Фейсбуці,  кого  хотів  він  там  знайти
Поки  не  розумів,  але  все  ж  захопився  деякими  блогами.

А  потім  зрозумів,  що  важко  там  знайомитись  отак,
На  фотографіях  вони  із  дітьми,  деякі  із  чоловіками.
Ну,  досить  вже,  затія  зовсім  не  розумна  була  ця.
Аж  раптом,  він  її  побачив,  але  в  житті  вона  краси֜віша.  

Впізнав  одразу  і  ніяких  сумнівів  не  мав  у  тому,
Що  то  була  вона,  бо  весь  минулий  час  про  неї  думав.
Але  ж  вона  тоді  відмовила,  тому  відмовить  знову.
А  може  ще  раз  спробувати,  щоб  відігнати  отой  сумнів?

Можливо  розгубилася  вона  тоді,  адже  зненацька  він  
Підбіг  до  неї…  У  наш  час  на  вулицях  хіба  уже  знайомляться?
Минули  ті  часи,  в  сучасному  житті  пізналося  чимало  змін.
Знайомляться  он-лайн  усе  частіше,  не  соромляться

Чоловіки  жінкам  писати  незнайомим,  спілкуватись  з  ними.
Він  написав  одразу  їй,  бо  знав,  що  не  пробачить  те  собі,
Що  не  зробив  іще  раз  спробу,  можливо  свою  думку  змінить
Вона  про  нього,  коли  пізнає  краще,  тоді  не  скаже  знову  «ні».

3.

Три  дні  чекав  від  жінки  відповідь,  бо  не  заходила  на  сайт.
Коли  побачив  лист  від  неї,  так  зрадів,  що  захопився,
Почав  писати  їй  про  себе,  не  стримуючись,  все  розповідав:
Хто  він  та  чим  займається,  й  про  те,  яка  вона  вродлива.

Оксана  була  стримана  у  відповідях,  все  ж  відповідала.
Євген  був  радий  навіть  слову  «так»  чи  «ні»  тоді  від  неї.
Через  три  місяці  він  запросив  її  в  кафе,  довго  мовчала,
Потім  погодилась,  але  -  удень,  жінки  дорослі  -  обережні.

Він  хвилювався  дуже  сильно,  боявся  «ні»  почути  знову.
Вона  його  не  бачила,  він  фотографії  свої  не  надсилав  їй.
Можливо  не  сподобався,  як  чоловік,  тоді  їй,  лисий  трохи
Вже  став,  але  не  міг  відмовитись,  бо  довго  жив  у  мрії  тій.

Оксану  бачив,  ще  далеко  йшла,  розхвилювався,
От  зараз  підійде,  побачить,  що  то  знову  він,  і  пі֜де  геть.
Трохи  у  сторону  тоді  він  відійшов,  немов  сховався.
Пройшла  повз  нього,  не  пізнавши,  Євген  за  нею  йде.

Біля  кафе  стояв  кремезний  чоловік,  більше  -  нікого.
Він  розмовляв  по  телефону,  не  дивлячись  на  них.
Оксана  зупинилася  та  швидко  відвернулася  від  нього,
Хотіла  вже  уходити,  Євген  до  неї  підійшов,  той  зник.

В  її  очах  побачив  він  таке  полегшення  і  радість,
Що  той  кремезний,  неохайний  чоловік  –  не  він.
Жінка  тоді  Євгена  зовсім  не  впізнала  навіть,
Але  тим  заспокоїлась,  бо  він  -  одітий  чисто  чоловік.  

Він  їй  розповідав  про  себе  щиро  та  невимушено.
Оксані  це  подобалось,  хоча  мав  зовнішність  -  не  дуже,
Та  головне,  який  він  чоловік…  З  кафе  до  парку  вирушили.
Вже  вечоріло,  іще  тепло,  але  вночі    -  осіння  стужа.

-  Одного  разу  я  побачив  гарну  жінку  у  маршрутці.
Так  захотів  із  нею  познайомитись,  що  вийшов  слідом.
Вона  мене  не  помічала,  ішла  додому  дуже  хутко.
До  неї  підійшов,  щоб  познайомитись,  відмовила  із  гнівом.

4.

Оксана  глянула  на  чоловіка  та  відповіла  йому  на  те:
-  У  мене  теж  таке  було,  ти  не  засмучуйся,  не  через  тебе
Вона  відмовила,  такі  часи  ми  маємо,  буває  іноді  таке…
Тому  і  небезпечно  так  знайомитись,  не  звинувачуй  се֜бе.

Євген  у  кепці  тоді  був,  яку  обачливо  надів,  прикрившись.
Він  помовчав  кілька  хвилин,  а  потім  вимовив  рішуче:
-  Той  чоловік,  Оксано,  то  був  я,  ти  придивись  щільніше.
Зняв  з  себе  кепку…  Одразу  засміялась  голосом  співучим.

А  потім  насторожилась…  Навіщо  він  її  шукав,  для  чого?
Аби  помститись  за  відмову,  хто  зна,  які  бувають  зараз  люди?
-  Прошу  тебе,  поганого  не  думай,  все  сталось  випадково,
А  може,  доля  зводить  нас,  бо  у  душі  тепер  ношу  тебе  усюди.

Євген  поцілував  Оксану  у  той  вечір  та  ще  більше  захопився
Цією  жінкою,  ніколи  він  не  обіймав  такий  чуттєвий  стан.
Вона  –  сама  жіночність,  ніжність,  немов  чистої  водиці
Він  випив,  бувши  з  нею,  тепер  надію,  вічно  разом  бути,  мав…

Але  не  дуже  ті  складалися  відносини,  Оксана  відмовлялась
З  ним  зустрічатись,  то  у  нього,  то  у  неї  -  за֜вжди  купа  справ.
Не  вмів  наполягати  він,  чекав,  щоби  вона  те  забажала,
А  жінка  вже  занадто  стримана,  не  розумів  її  бажань.

Так,  швидкоплинно,  вже  два  роки  пролетіли,  але  сталось
Зненацька  те,  що  крушить  та  руйнує  все  навколо.
Війна…  Старі  події,  що  були  колись,  усім  згадались.
Фашизм  жорстокий,  мов  воскрес,  приніс  злодійства  знову.  

Отримавши  повістку,  він  не  став  ховатися,  не  зміг  отак.
Євген  у  армії  колись  служив,  сержантом  був,  сапером.
Хто  ж,  як  не  всі  такі,  як  він,  підуть  на  фронт  країну  захищать?
Хоча  й  багато  небайдужих  виявилося  й  без  досвіду,  напевно.

Війна  в  нас  відкриває  суть,  те  –  ким  ми  є,  усім  навколо.
Оксана  у  Євгенові  побачила,  який  він  справжній  чоловік,
Те,  що  приховано  було,  десь  дуже  глибоко  у  ньому.
На  пропозицію,  з  ним  одружитись,  не  сказала  йому  «ні»…

Вона  його  чекає,  молиться  за  нього,  бо  Євген  найкращий.
Той  чоловік,  якого  так  чекала  у  своїм  нелегкому  житті.
Хай  береже  Господь  наших  бійців,  не  кидає  напризволяще,
Бо  кожен  з  них  -  чийсь  батько,  чоловік  коханий,  або  син.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978268
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2023

Чому покинула…?

-  Чому  покинула  мене,  матусю?
Адже  така  незграбна  я,  бо  молода.
Мені  лише  тринадцять,  так  боюся
Без  тебе  жити,  бо  в  тобі  опору  мала  я.

Іще  не  вмію  готувати  навіть  їжу.
Такі  смачні  були  ті  пиріжки  із  м’ясом,
Які  пекла  ти  в  вихідні,  і  твою  піцу
Я  смакувала  з  задоволенням  дитячим.

Тепер  лиш  зрозуміла,  що  твій  борщ
Був  найсмачнішим  на  усій  планеті.
Коли  я  знала,  що  ти  поряд,  то  і  дощ
Не  міг  стривожити  вночі,  співаючи  куплети.

Не  знала  я,  що  сни  несуть  тривогу,  страх,
Ти  заспокоювала,  зігрівала  теплим  словом.
Як  буду  жити  я  без  тебе,  адже  ця  війна
Забрала  найдорожче,  лишивши  сиротою…?...

Жахи  війни,  сирітський  біль,  кінець  дитинству.
Швидко  дорослішають  діти  через  страх.
Багато  звершено  війною  вже  злочинства,
Але  кривава  варварка  не  спи֜ниться  ніяк.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976697
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023

Простые слова

«Люблю  тебя»  -  слова  эти  просты,
Но  сколько  в  них  таится  теплоты.
Их  не  устанешь  слушать  никогда,
Коль  говорят  любимые  уста.

«Люблю…».  Заворожили  вновь  меня
Слова  твои  желанные,  пылаю  я.
А  птицы  за  окном  споют  тебе  в  ответ:
«Слова  прекрасны  эти,  спору  нет».

«Люблю  тебя»…  Несутся  над  землёй
Слова,  даря֜щие  уверенность,  покой.
Влетают  в  те  дома,  где  любят  от  души,
И  к  счастью  оставляют  в  них  ключи.

«Люблю…».  Не  умолкай,  любимый,  говори
Слова,  сплетённые  из  сладостной  любви.
Не  собирай  в  букеты  их,  счастливой  буду  я,
Коль  упакуешь  в  искренность  свои  слова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976696
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.03.2023

Якщо маєш…

Якщо  ти  маєш  світло  у  своїй  душі
Та  відчуваєш,  як  воно  освітлює  дорогу,
Знайди  того,  хто  потопає  зараз  у  біді,
Вклади  промінчик  світлий  у  долоню

Та  простягни  йому  з  теплом  в  очах.
Можливо,  в  той  момент  побачиш  диво:
Кров  застигаюча,  долаючи  свій  страх,
У  то֜му,  хто  страждає  тяжко,  потепліє.

Якщо  бажання  маєш  зігрівати  інших
Та  розумієш,  що  те  світло  у  твоїй  душі
Живе  для  того,  аби  лиш  добру  служити,
То  без  жалю  його  даруй  та  не  чекай  хвали.

Коли  спалахує  після  дощу  веселка,
Змотай  із  неї  райдужний  клубочок,
Вклади  зі  світлом  у  долоню,  вона  легка,
Але  спроможна  сум  перетворити  на  пісочок.

Ділися  світлом,  зігрівай,  даруй  яскравість.
Багато  зараз  тих,  кому  це  вкрай  потрібно.
Не  матимеш  від  того  ти,  напевно  слави,
Але  роби  це,  якщо  маєш  у  душі  те  світло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976569
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2023

Таємниці долі

1.

Вона  була  тоді  страшенно  перелякана,
Ходив  хтось  іноді  в  її  будинку  по  ночах.
Ганна  –  вдова,  вмер  чоловік  за  ґратами,
Не  знала  до  останнього,  хто  він  –  її  Роман?

Такий  галантний  та  уважний  кавалер.
Одружені  були  три  роки,  завжди  дарував
Їй  квіти  та  прикраси,  обираючи  на  свій  манер,
Але  такі  вже  гарні,  її  він  ними  чарував.

Роман  мав  бізнес  свій,  таке  гадалось  їй.
Розповідав  він  мало  Ганні,  які  веде  справи.
Єдиний  друг  у  нього  був  з  ім’ям  Вадим.
Той  часто  гостював  у  них,  допоки  сталась  драма.

Вадим  прибіг  до  неї,  так  злякалася  тоді  вона,
На  ньому  була  кров,  легке  поранення  в  плече.
Сказав,  що  Рома  у  поліції,  облава  в  них  була.
Сховала  в  подруги,  не  розуміючи:  яка  облава,  де?

Через  два  дні  він  зник,  до  неї  прийшли  з  обшуком.
Як  виявилося,  належали  вони  обох  до  банди.
Роман  й  Вадим  –  грабіжники  з  чималим  досвідом.
Ніде  не  працювали,  але  гроше֜й  багато  мали  за֜вжди.

Ганна  була  шокована,  вона  не  уявляла  навіть,
Що  її  Рома  міг  займатися  такими  справами.
Хіба  ж  так  виглядають  ті,  хто  в  інших  краде?
А  згодом  зрозуміла  те,  з  якими  був  він  вадами.

Роман  завжди  робив  усе  по-своєму,  не  радився
Із  нею  він  ніколи,  вимагав  покорення  її,  хитруючи.
Вона  любила  чоловіка,  нехай  лише  не  свариться,
Погоджувалась  із  його  думками,  не  задумуючись.

Ще  на  початку,  один  раз  лише,  на  неї  крикнув  він
Та  навіть  замахнувся,  щоб  ударити,  злякалася  його.
Чотири  дні  мовчала,  а  той  нав’язливо  до  неї  говорив.
Здалось,  що  агресивний  він,  та  більш  такого  не  було.

2.

Ганна  не  знала  де,  в  якій  тюрмі  був  чоловік  її?
В  поліції  сказали,  що  із  ним  побачитись  немає  змоги.
Суд  був  закритий,  засудили,  потім  увезли  кудись.
Через  півроку  повідомили,  що  він  помер  раптово.

Все  це  було  так  дивно,  що  не  вірилось  їй  навіть.
Її  Романа  більш  немає,  він  -  крадій,  можливо  -  вбивця.
Вадим  десь  зник,  єдиний  він,  хто  добре  про  те  знає,
Що  вони  вкрали,  адже  при  обшуку,  скрізь  було  чисто.

Минули  місяці  з  тих  пір,  як  овдовіла  раптом  Ганна.
З’явився  в  неї  залицяльник,  вже  півроку,  як  колеги.
Спокійний,  ненав’язливий,  Семеном  його  звати.
Запрошував  в  кафе,  розповідав  цікаві  із  життя  сюжети.

Він  їй  подобався,  не  мав  нічого  схожого  з  Романом.
Після  всього֜,  що  сталося  із  нею,  мала  ду֜мки  обережні.
Кілька  ночей  вже  чула  шурхіт  у  будинку,  коли  спала,
Закрившись  у  кімнаті,  боятись  почала  ночей  -  бентежні.

Із  подругою  вже  давно  не  спілкувалися  вони  тоді.
Та  почала  від  неї  сторонитися  після  історії  отої.
Так  зрозуміла  Ганна,  що  як  дружину  злодія,  цуралася  її,
Не  віривши  у  те,  що  його  справи  були  їй  невідомі.

Кому  вона  могла  тепер  розповісти  про  страх  ночей?
Семену,  щоб  отим  злякати?  Так  покине  її  зразу  ж  він.
Але,  все  ж  поділитись  вирішила  станом  тих  речей,
Адже  упевнилась:  хтось  уночі  в  будинку  шурхотить.

Семен  уважно  її  слухав,  говорила  вона  дуже  довго.
Усе  розповіла,  й  про  чоловіка,  і  про  злодіїв  нічних.
На  диво  Ганни,  він  не  втік,  пообіцяв  допомогти  їй,  тобто
Провести  в  неї  ніч,  щоб  перевірити,  хто  шурхотить.

Вона  зраділа  навіть,  та  невже  він  є  такий  сміливий?
-  А  може,  краще  до  поліції  звернутись?  Мені  страшно.
-  Не  бійся,  ми  спочатку  перевіримо,  чи  є  там  лиходії,
А  потім  вже  й  поліцію  долучимо,  їм  це  розкажеш.

3.

Три  ночі  вже  Семен  ночує  у  будинку  Ганни.
Не  страшно  тепер  їй,  обрав  собі  сусідню  він  кімнату.
Але  ніхто  не  завітав,  не  чути  шурхотіння  у  вітальні.
Зніяковіла  жінка,  невже  їй  все  навіялось  зі  страху?

Четверта  ніч,  почувся  знову  шурхіт,  аж  зраділось.
Хтось  дійсно  завітав  та  шурхотить,  допоки  в  коридорі.
Вона  підкралась  до  дверей,  прислухалась  та  зачаїлась.
Із  тріском  залетіли  поліцейські  та  скрутили  ко֜гось.

Не  розуміючи  нічого,  Ганна  вискочила  із  кімнати.
Побачила  Вадима  і,  о  диво,  свою  подругу  в  кайданках.
Семен  допитував  їх,  поліцейські  поруч  лиш  стояли.
-  Це  -  моя  подруга,  а  це  –  Вадим,  дружив  з  Романом.

Він  –  слідчий,  зрозуміла,  а  навіщо  був  той  маскарад?
За  нею  слідкували,  а  які  події  їх  до  цього  спонукали?
У  неї  в  голові  одразу  вишикувався  з  питань  парад.
А  подруга  тоді  сказала,  що  Вадим  пропав…  Збрехала.

Усі  пішли,  залишивши  її  одну  в  будинку,  Семен  та֜кож.
Сказав  їй,  що  усе  розкаже  потім,  коли  скі֜нчить  допит.
Вона  така  шокована  подіями,  коли  пішли,  то  була  рада,
Чекала  злодіїв,  а  то  свої  шукали  щось  у  неї  в  домі.

Вона  прийшла  до  нього  в  кабінет,  він  викликав  її.
-  Сідай,  все  розповім  тобі,  лише  уважно  мене  слухай.
Твій  чоловік  –  убивця,  рік  тому  він  втік  з  тюрми.
Ми  слідкували  за  тобою,  думали,  що  повернувся.

Поранено  було  тоді  Романа,  але  розвіявся  він,  наче.
Багато  залишилось  крові,  та  не  знайшли  усе  ж  його,  -
Він  зупинився  на  хвилину,  Ганна  сидить  і  плаче.
Давно  Семену  зрозуміло  -  не  знала  усього  цього.

-  Прошу  тебе,  послухай,  він  небезпечний  дуже.
Багато  крові  на  його  руках,  навіть  жінок  вбивав.
Я  зараз  розповім  тобі  таке,  що  розбентежить  душу,
Але  така  вже  доля,  тримайся,  Вадим  мені  все  розказав.

4.

Створив  цю  банду  ще  твій  батько,  він  знайшов  Романа.
Йому  потрібен  виконавець  був,  що  здатний  убивати.
Вони  влаштовували  на  дорогах  свої  криваві  полювання.
Автівки  дорогі,  готівка,  також  прикраси  із  жінок  знімали.

Багато  років  не  могли  ми  їх  знайти,  вже  майже  десять.
Твій  батько  майстром  був  на  збройному  заводі,  пам’ятаєш?
Чимало  зброї  виніс  в  ті  роки,  її  ховав  надійно  десь  він,
Коли  їх  скоротили  з  друзями,  то  й  вирішив  таке  почати.

Твоя  матуся,  як  і  ти,  уявлення  не  мала,  звідки  гроші
З’являлися  у  чоловіка,  він  байки֜  всілякі  їй  розповідав
Про  бізнес  з  друзями,  командировки  всі  його  робочі,
А  він  із  бандою,  в  той  час,  грабунками  лиш  промишляв.

Купив  будинок  гарний  вам  та  поміняв  свою  машину
На  більш  дорожчу,  ти  поїхала  навчатись  за  кордон.
Таку  обрав  собі  криваву,  ненажерливу  стежину,
Але  п’ять  років  вже  минуло,  як  трапився  злий  рок.

Твої  батьки  загинули  у  автокатастрофі  несподівано.
Ти  повернулась,  кинувши  навчання  через  це.
Усе  було  підстроєно,  пошкодження  експерти  виявили.
Денис  нам  все  підтвердив,  то  Роман  зробив  таке.

Хотів  він  більшу  частку  мати,  але  батько  твій  відмовив.
Тоді  він  вирішив  усе  собі  забрати,  навіть  і  тебе.
Ховав  твій  батько  гроші  та  коштовності  у  вашім  домі.
Майже  одразу  одружився  на  тобі,  щоби  знайти  усе…

Ганна  зняла  з  себе  прикраси  та  поклала  на  столі.
Вони  пекли  їй  руки,  які  від  несподіванки  дрижали.
Їй  стало  холодно,  зали֜шитись  хотілося  тепер  на  самоті.
Стіни  будинку  скрізь  писали:  «дім  убивці»,  наче  на  скрижалі.

Вночі  вона  прокинулась  від  його  погляду,  був  поруч
Роман,  живий-здоровий,  але  чужий  вже  погляд  той.
Вбивця  її  батьків…  Його  тепер  ненавиділа  мимоволі.
Колись  дуже  кохала,  була  осліплена  його  красой.

5.

Вродливий  він,  хоч  на  п'ятнадцять  років  старший
Від  неї,  зачаровував  жінок,  адже  манери  гарні  мав.
Тепер  лиш  знала,  що  все  у  ньому  створене  із  фальші.
Жорстокий  вбивця  -  чоловік  її,  з  яким  три  роки  прожила.

Вона  злякалася,  але  трималась,  щоб  не  видати  себе.
Він  посміхався,  його  посмішка  злорадною  була.
-  Навіщо  ти  прийшов  сюди?  Про  тебе  знаю  тепер  все.
Ти  вбив  моїх  батьків,  я  зрадила  їх,  бо  була  тоді  сліпа.

-  Збирайся,  за  тобою  я  прийшов,  потрібна  ти  мені.
Ніколи  я  не  планував  своє  одруження,  тобою  захопився.
Я  –  звір,  звичайно,  але  поряд  із  тобою  омиваються  мої
Криваві  справи,  твоєї  чистоти  на  двох  достатньо,  ще  лиши֜ться.

Не  знав  я,  що  бувають  ось  такі  відверті  та  наївні  люди.
Нічого  не  просила,  довіряла  та  любила  лиш  за  те,
Що  був  з  тобою  поряд,  хотілося  сховати  свою  грубість.
Можливо,  це  і  є  кохання,  зачарувала,  мабуть  ти  мене.

Коли  приходив  у  цей  дім  до  тебе,  то  одразу  забував  -
Хто  я  такий,  був  із  тобою  тим,  кого  із  мене  ти  ліпила.
Ми  грабували  тих  людей,  я  без  жалю  всіх  убивав,
Але  з  тобою,  в  мене  виростали  білосніжні  крила.

Нема  в  нас  більше  часу,  не  зали֜шу  я  тепер  тебе.
Мені  потрібна  ти,  допоки  дихаю,  живу  іще  на  світі.
Усі  скарби  заховані  в  стіні,  охороняло  ліжко  їх  твоє.
Далеко  ми  поїдемо  з  тобою,  через  годину  треба  вийти.

-  Нікуди  не  поїду  я,  як  хочеш  -  вбий,  тобі  це  звично.
Померли  вже  в  мені  колишні  ті  наївність  та  довірливість.
Ким  би  не  був  мій  батько,  нехай  простить  мені  Всевишній,
Дуже  любила  я  його  і  маму,  а  ти  відправив  їх  у  вічність…

Вже  через  декілька  хвилин  вона  сиділа  зв’язана  у  кріслі.
Роман  дістав  всі  гроші  з-під  її  кроваті  та  коштовності.
Багато  там  всього  було,  затаєне  в  надійнім  місці.
Не  уявляла  навіть,  що  таке  багатство  там  приховано.

6.

Вони  з  будинку  вийшли,  Ганну  вів,  мов  арештантку.
Рюкзак  важкенний  із  добром,  був  за  плечима  в  нього.
Було  ще  темно,  але  скоро  вже  почнеться  час  світанку.
Лиш  до  машини  підійшли,  упав  Роман  раптово.

Був  мертвий  він,  не  чула  пострілу,  то  –  снайпер.
Не  встигла  і  злякатись  навіть,  дуже  скоро  усе  сталось.
Підбігли  поліцейські,  мовчки  дивилась  на  них  Ганна.
Семен  з’явився,  розв’язав  її,  наче  в  тумані  те  ввижалось.

-  Навіщо  ви  його  убили?  –  вони  уже  сиділи  у  будинку.
-  Не  міг  ризикувати  я  тобою,  Роман  був  небезпечний.
Ти  знаєш  де  ховався?  Увесь  цей  час  жив  у  провулку,
Що  поряд  із  тюрмою,  у  жінки,  яка  сховала  під  час  втечі.

Місяць  тому  знайшли  її  убитою,  так  їй  віддячив
За  те,  що  врятувала,  лікувала,  годувала  майже  рік.
Не  зразу  зрозуміли,  що  то  він,  ніде  не  накосячив.
Сусід  впізнав  на  фото,  якось  таємно  бачив  його  він…

Минув  вже  рік,  Ганнуся  народила  дівчинку  Катрусю.
Нічого  не  залишилось  у  неї,  все  конфісковано  судом.
У  скромній  чоловіковій  квартирі  мешкають,  «однушці».
Вона  дуже  щаслива,  хоч  і  тісняться  там  усі  гуртом.

Семен,  той  слідчий  –  чоловік  її,  закоханий  в  дружину.
З  появою  доньки,  вже  має  двох  дівчаток  найдорожчих.
Вони  завжди  хвилюються  за  нього,  дружня  в  них  родина.
Хай  береже  його  любов  їх,  від  небезпечних  намірів  ворожих.

Бувають  різні  таємниці  долі,  заплутані  в  ній  лабіринти.
Ми  можемо  блукати  довго  в  них,  якщо  ворожа  воля  є.
Але,  все  ж  хочеться,  щоб  посилала  доля  вихід  світлий
Всім  людям  з  чистою  душею,  хай  щастя  в  домі  їх  живе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976567
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2023

Відпустка

Він  цілий  тиждень  уже  вдома,  у  родині.
Яке  то  щастя  –  обійняти  діток  та  дружину.
Коли  дали  відпустку,  пам’ятає  нині
Те  здивування:  «А  хіба  ж  таке  можливо?»

Нікого  про  приїзд  не  попередив  він.
У  дім  зайшов  зненацька,  здивувався  тиші.
Синок  Миколка  у  будинку  був  тоді  один,
А  мама  із  сестричкою  десь  вийшли.

Хлопчина  крикнув  голосно:  «Татусю!»
Підбіг  до  нього,  обійняв,  не  втримав  сліз.
Не  вірив  він  очам  своїм,  сльозинки  ллються.
«Так  скучив  за  тобою,  а  зброю  ти  привіз?»

«Є  пістолет  трофейний,  потім  покажу.
А  де  наші  жінки?  Чому  немає  їх  удома?»
«До  лікаря  пішли,  в  Іринки  розболівся  зуб,
Скоро  прийдуть  вже,  ти  сховайся,  добре?»

Але  не  встиг  сховатись  він,  зайшла  донька.
«Ой,  тату,  та  невже  це  –  ти?»  -  побігли  сльози.
Сім  років  дівчинці,  велика  стала  вже  така.
Підняв  на  руки  та  поцілував  пухкенькі  щоки.

«О,  Господи,  коханий,  ти  вже  повернувся?»
Вона  присіла  навіть,  бо  ослабли  чомусь  ноги.
Він  підійшов,  сів  біля  неї,  тихо  взяв  за  руку.
Сльозами  умиваючись,  прилинула  до  нього…

Півроку  вже  воює  він,  боро֜нить  рідні  землі
Від  ворога  жорстокого,  який  вбиває  українців.
Багато  бачив  смерті,  душі  побратимів  –  в  небі.
Була  контузія  у  нього,  та  швидко  відновився.

Він  відчував,  яке  то  щастя  -  жити  із  сім’єю,
Виховувати  діток,  бачити,  як  підростають,
Лягати  спати,  прокидатись  із  дружиною  своєю,
Але  дозволити  собі  тепер  цього,  не  має  права.

Повинен  захищати  свій  народ,  свою  родину,
Бо  дуже  хоче,  щоб  його  країна  скинула  кайда֜ни.
Ніхто  не  може  нав’язати  силою  свою  доктрину
Народу  вільному,  з  майбутнім  в  тім,  щоб  процвітати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975618
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2023

Останні дні

Луна  наспівує  в  моє  віконце  колискову.
Бліда,  немов  зі  страху,  але,  все  ж  співає.
Чекає,  як  усі,  із  сподіваннями  весня֜ну  пору.
Напевно  теж,  як  і  мені,  тепла  не  вистачає.

Зима  збігає  до  кінця,  минають  дні  останні.
Намети  снігові  землі  скидає,  мов  прощальні.
Сумую  я  за  зорями,  які  світити  мають  ясно,
Але  сховалися  за  сніговими  хмарами  завчасно.

Останні  дні,  вже  відчувається  весня֜ний  подих.
Як  же  душа  її  чекає,  мов  відродження  життя.
Того  життя,  що  стало  забуватись  мимоволі.
Але  минуле  не  повернеш,  воно  іде  без  вороття.

Змінилось  все,  ми  стали  інші,  з  болем  у  очах.
Воєнне  покоління,  що  зустрілося  з  війною.
Пізнали  відчай,  дикий  біль  і  справжній  страх.
Смерть  ходить  вулицями,  поряд  із  тобою.

Нехай  скоріш  минають  зимові֜  холодні  ночі.
Із  подихом  весни,  наблизиться  нове  життя.
Хай  посмішкою  щирою  спалахують  частіше  очі.
Мирне  життя…  Яке  воно?  Повинна  те  згадати  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974877
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2023

Не винен…

Збираю  впевнено  свої  думки֜  докупи,
Нехай  мені  складуть  історію  якусь.
Не  треба  тільки  горя,  нещасливі  люди
Хай  цю  історію  сьогодні  обійдуть…

Її,  майже  дівчиськом,  старшокласницею
Він  покохав,  уперше  глянувши  на  неї.
Була  гарненька,  те  вважав  фантастикою,
Що  може  бути  з  ним  така  чарівна  Фея.

Але,  усе  ж  хотів  її  причарувати  чимсь.
Розповідав  веселі  жарти,  різні  анекдоти.
Вона  сміялася,  подобалося  бути  з  ним.
Про  його  друзів  та  знайомих  слухала  курйози.

Зустрітися  домовились  вони  одного  разу.
Він  мав  її  чекати  біля  школи,  але  не  було
Його,  пішла  додому,  зачаївши  в  глибині  образу.
Шукав  із  нею  зустрічі,  але  вона  обходила  його.

Дивилась  пустим  поглядом,  мов  незнайомі.
Хотів  заговорити  з  нею,  але  зразу  далі  йшла.
Була  занадто  гордою…  Щоб  через  хлопців  -
сльози?
Такому  не  бувати…  В  тім  переконана  вона.

Через  півроку  десь,  почав  він  зустрічатись
З  сестрою  подружки  її,  ревниві  кидав  погляди.
Їй  не  хотілось  його  навіть  бачити,  вітатись.
Нав’язливо  їй  приділяв  увагу,  не  соромлячись.

Та  дівчина,  напевно  знала,  про  його  захоплення,
Бо  іноді  дивилася  на  неї  з  неабияким
презирством.
Байдужі  були  їй  ті  погляди,  бо  поряд  інший
топчеться.
Він  намагався  викинути  з  голови  її  з
настирством…

Пройшли  роки…  Вона  у  рідне  місто  повернулась.
Скінчилося  навчання,  підвернулася  робота  їй.
Поринула  у  неї,  щоб  невдала  ситуація  забулась.
Був  хлопець,  але  ревнощами  до  розриву  довів
він.

Їй  іноді  ставало  навіть  страшно  бути  з  ним.
Його  скандали  та  агресія  лякали  неабияк.
Лише  на  неї  гляне  хтось,  міг  влаштувати  бійку  він.
-  Ні,  краще  припинити  все  це,  -  вирішила  Віка.

Так  звали  дівчину,  якій  її  краса,  лиш  заважала.
Вона  була,  як  кажуть,  з  категорії  отих  жінок,
Яких,  або  занадто  люблять  все  життя,  це  -  драма,
Або  не  люблять  зовсім,  боючись  їх,  як  злий  рок.

В  той  час  вони  зустрілися  ізнову,  не  забув  він
До  неї  почуття  свої,  вона  лиш  посміхнулася  йому.
Пішла  від  нього  дівчина,  відносини  порвав  із  ним,
Тим,  що  не  любить,  докоряла,  виливши  злоби
досхочу.

До  Віки  підійшов  тоді  упевнено  і  взяв  за  руку.
-  Не  можу  я  без  тебе,  розумієш,  із  тих  самих  пір
Лише  про  тебе  думаю,  бо  вкрала  мою  душу.
Ти  варта  кращого,  та  я  не  винен,  що  так  полюбив…

Через  півроку  одружилися  вони,  просте  весілля
Було  в  них,  наречена  тоді  дуже  гарною  була.
З  роками  ще  сильніше  полюбилася  дружина,
А  чи  вона  любила,  невідомо,  але  життя  з  ним
прожила֜.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974876
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2023

Засніжив…

Засніжив  Лютий  лісові  доріжки.
Сховався  заєць  в  кучугурі  непомітно.
Злилася  біла  шубка,  немов  сніжна,
Лише  очима  кліпа  обиватель  лісу.

Сова  заснула  у  дуплі,  сніг  пада.
Присипав  вихід,  та  у  день  стемніло.
Наснився  їй  дзвін  водоспадів.
Прокинулась,  коли  вже  вечоріло.

Накрилась  річка  кригою  тонкою,
Малює  морозець  свої  малюнки
Іскристо-сніжні  пензликом  із  льоду.
Сріблясті  ювелірні  візерунки.

З  розбігу  білочка  в  сіренькій  шубці
Пробігла  кригою  на  інший  берег.
Живе  там  подружка  у  соболинім  хутрі,
Самотньо  стало,  хоч  потеревенять.

А  заєць  все  сидить,  немов  розвідник.
Він  за  зайчихою  своєю  приглядає.
Сусід  до  неї  залицяється,  негідник.
Від  ревнощів  вже  кілька  днів  страждає.

Вона  не  раз  йому  казала,  що  лиш  він
Потрібен  їй,  але  приходить  сумнів
До  нього  кожен  ранок,  у  їх  дім,
Адже  зайчиха  –  неабияка  красуня.

Вже  трійко  підростає  в  них  зайчат,
Усі  вони  на  татка  дуже  схожі,
А  він,  все  рівно,  з  ревнощів  отак
Слідкує,  щоб  сусід  до  неї  не  підходив.

Краще  поглянув  би  у  щирі  її  очі,
Вони  відкрились  би  із  силою  кохання,
Що  в  них  живе,  хоч  у  зайців  вони  розкосі,
Але  не  брешуть…  Відкинув  би  питання…

Засніжив  Лютий  лісові  доріжки.
Казковою  красою  обгорнув,  зачарував
Дерева,  на  галявинах  -  кущі  та  річки,
Які  течуть  посеред  лісу,  напоюють  звірят.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973261
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2023

Дім посеред лісу

1.                                

Навіялась  історія  в  зимовий  вечір  крізь  віконце.
На  каву  завітала,  відганяючи  мою  самотність.
Бо  надоїдливо  ота  приводить  сум  укотре,
З  історією  стане  веселіше,  ось  така  її  змістовність:

Жив  у  глухому  лісі  чоловік  дуже  самотньо.
Був  у  роках  уже,  але  не  зовсім  ще  старий.
Дні  коротав  свої  тепер  сумуючи,  скорботно,
Адже  дружину  поховав,  є  в  нього  діти  немалі.

Син  та  донька,  живуть  окремо,  досить  далеченько.
Будинок  серед  лісу  він  для  себе  нещодавно  збудував,
Щоб  від  людей  сховатися,  жити  спокійно  та  тихенько,
Уникнути  інтриг,  проблем  та  суперечок  шквал.

Будинок  немаленький  той,  він  має  п’ять  кімнат.
Кухня  велика  в  ньому,  є  просторий  коридор.
Те  місце  -  тихе  в  лісі,  завжди  підкормлював  звірят,
Немає  хижаків  -  косулі,  зайці,  білки  та  єнот…

Якось  пішов  він  ввечері  пройтися  літнім  лісом.
Почувся  йому  плач,  був  тихий,  тихий,  мов  дитячий.
Там  юна  дівчина  сиділа  біля  кущику  ірису.
Підбіг  до  неї  швидко,  бо  злякався  того  пла֜чу.

-  Що  трапилось  з  тобою,  мила,  звідки  отут  ти?
Вона  злякалася  його  та  іще  дужче  затремтіла.
-  Не  бійся,  я  тебе  не  скривджу,  чому  сидиш  на  самоті?
Є  тут  з  тобою  хтось  іще?  –  вона  мовчала  та  сопіла.

Що  ж  ти  доб’єшся  від  дівчиська,  переляканого  чимсь?
Він  вирішив  привести  її  в  дім,  щоб  заспокоїлась.
На  диво,  вона  погодилася  без  вмовляння  іти  з  ним.
Добрим  очам  його  довірилась,  лише  соромилась.

Тій  дівчинці  було  років  шістнадцять,  звалася  Оринка.
Така  гарненька,  миловидність  грала  в  погляді  очей.
Була  голодна  дуже,  мов  три  дні  уже  вона  не  їла.
Десь  з  півгодини  їсть,  але  він  бачить  -  хочеться  їй  ще.

2.

Вона,  напевно,  бачила  у  ньому  батька,  все  розповіла.
Пристав  до  неї  графський  син,  сп’янілий  дуже  був.
Оринка  з  тіткою,  що  там  прислужувала,  в  них  жила.
Не  знала,  хто  її  батьки,  від  того  мала  гіркий  сум.

Тітка  сварилася  на  неї,  коли  ставила  питання.
Роботою  завалювала,  щоб  говорити  не  було  бажань.
В  той  день,  в  терпінні  дівчини  була  крапля  остання,
Адже  синок  хазяйський  не  соромився  тих  приставань.

Вона  шукала  захисту  у  тітки,  але  та  із  неї  лиш  знущалась,
Казала,  що  дурна  вона,  якщо  не  бачить  користі  своєї
У  тім,  бо  може  жити  в  розкоші,  утриманкою  значить.
Орина  так  журилася,  а  тітка  іще  більш  знущалась  з  неї.

Вона  втекла  від  нього,  побігла  швидко  у  садочок.
Додому  йти  боялася,  тому  просиділа  там  аж  до  ранку.
Побачила,  що  всі  її  шукати  почали,  побігла  у  лісочок.
У  ньому  заблукала,  а  як  стемніло,  то  заплакала  від  стра֜ху.

Він  розумів,  що  випадок  такий  не  одинокий  зараз.
Гарні  дівчатка  завжди  потерпають  від  своїх  хазяїв.
Інше  питання,  що  не  всі  від  залицянь  таких  тікають.
Бути  утриманкою  –  то  заманливо,  дарунки  дорогі  їм  дарять.

Але  Оринка  -  інша,  дуже  мила  дівчинка,  сором’язлива.
Він  так  проникся  її  долею,  що  вирішив  допомогти  їй.
Вона  така  відкрита,  щира,  добра,  неабияка  красива.
Таке  зустрінеться  не  часто,  хай  поживе  трохи  із  ним.

Вона  прокинулася  дуже  рано,  звикла  вже  до  цього.
На  вулицю  побігла,  до  кормівлі,  щоб  звіряток  підкормити.
Прибігли  вже  зайці֜  з  зайчатами,  нагодувала  терміново,
А  потім  повернулася  у  дім,  на  кухню,  їсти  хазяїну  варити.
   
Уже  обід  настав,  а  він  з  кімнати  не  виходить,  іще  спить.
Заходити  до  нього  вона  не  мала  права,  так  її  навчили.
Вже  скрізь  поприбирала,  речі  випрала,  готова  їжа  -  на  плиті.
Тут  він  зайшов  у  дім,  коли  виходив,  не  помітила    оті  хвилини.

-  Тримай,  -  простяг  їй,  згорнуті  в  хустину,  її  речі.
-  О,  Господи,  він  розповів  їм,  де  я,  що  тепер  робити?-
У  неї  думка  промайнула,  згадалися  лихі  події,  втеча.
-  Не  бійся,  захищу  тебе,  бо  маю  владу  над  такими.

3.

-  Він  має  владу…,  -  із  цією  думкою  вона  вже  місяць
Не  розлучається,  постійно  думає:    ким  є  цей  чоловік?
А  він  радіє,  що  так  чисто  в  домі  і  така  смачненька  їжа.
Лиш  Богу  дякував,  що  таку  донечку  тепер  здобув  і  він.

Його  донька֜  розбещена,  лінива  та  самозакохана.
Вона  на  десять  років  старша  від  Оринки,  заміжня֜.
Дітей  не  має  ще,  розваги  любить  та  вечірки  вдосвіта.
Коли  не  стало  матері,  про  батька  геть  забулася  вона.

Син  теж,  майже  такий,  йму  трохи  за  тридцять.
Одружуватися  не  хоче,  але  любить  дуже  коней.
Вечірки  полюбляє  із  віном,  бажає  веселитись,
А  батьку  дуже  захотілося  вже  спокою  у  лісовому  домі.

Сумує  за  дружиною,  два  роки,  як  покинула  цей  світ.
Так  несподівано,  що  він  не  встиг  із  нею  попрощатись.
Було  у  неї  хворе  серце,  часто  запрошував  їй  лікарів.
Поїхав  в  інше  місто  в  справах,  одразу  довелося  повертатись.

У  молоді  роки  вона  була  красунею,  яскраво  чарівна֜.
Одразу  закохався,  вперше  побачивши  її  у  друзів.
Погодилася  вийти  заміж,  з  роками  відчувалось,  що  вона
Його  не  любить,  а  своє  життя  із  ним,  любила  дуже.

А  він  завжди  її  кохав,  хоч  часто  відчував  байдужість.
Вечірки  вдосвіта  із  друзями  йому  набридли,  а  вона  любила.
Відвозив,  потім  забирав,  частенько  напивалася  у  друзів.
Та,  все  одно  любив  свою  дружину,  її  смерть  його  розбила.

Є  в  нього  ще  племінник,  дуже  гарний,  добрий  хлопець.
Дмитром  батьки  назвали,  на  честь  діда,  при  народженні.
Син  брата  рідного,  осиротів  він  рано,  доля,  ніби  роком,
Звалилася  на  нього,  коли  батьки  втопилися  посеред  осені.

Навіщо  було  їм  іти  купатися,  коли  вже  стало  прохолодно?
Ніхто  не  знав,  але  подія  та,  скорботою  накрила  рідних  на  роки.
Хлопчиною  спочатку  опікалися  дідусь  із  бабою,  але  недовго.
Несила  пережити  таке  горе  було  їм,  за  п’ять  рокі֜в  пішли  й  вони.

4.

Сьогодні  вже  Дмитрові  двадцять  три,  минуло  десять  років,
Як  дядько  став  опікуном  його  та,  майже  другим  батьком.
Навчався  кілька  років  за  кордоном,  дуже  розумний  хлопець.
Ось  повернувся,  навідується  часто,  щоб  побачитись  із  дядьком.

-  А  гарна  була  б  пара:  Оринка  і  Дмитро,  -  сяйнула  думка.
Розповідала  йому  дівчинка,  що  хто  її  батьки,  вона  не  знає.
-  Але  ж,  були  вони,  треба  дізнатися  про  них,  -  з’явилася  задумка.
Він  вирішив  допомогти  Оринці,  нехай  щасливою  нарешті  стане.

Дмитро,  побачивши  Орину,  закохався  в  неї,  більше  –  в  її  душу.
Він  став  частіше  ще  з’являтися  у  дядька,  щоб  побути  біля  дівчини.
Вона  соромилась  спочатку,  але  хлопчина  був  відвертим  дуже.
Все  ж  пара  склалася,  взаємністю  тих  почуттів  були  освітлені.

Але  одного  разу  довелося  дівчині  дізнатись  те,  що  не  чекала.
Дмитро  їй  розповів,  ким  був  насправді  його  таємничий  дядько.
Вона  так  розгубилася,  як  їй  поводитися  з  ним  тепер,  не  знала,
Адже  він  –  князь,  впливовий,  знатний,  має  неабияке  багатство.

Раптова  смерть  дружини,  яку  завжди  кохав  занадто  сильно,
Його  збентежила  настільки,  що  страждання  завели  сюди,
В  тихий  будинок  серед  лісу,  жадав  самотності  він  та  постійно,
Тут,  майже  рік,  про  неї  згадував  з  любов’ю,  зігрівав  думки.

-  Він  дійсно  має  владу…  О,  господи,  та  як  же  сталось  так?
Три  дні  минуло,  як  поїхав  він  кудись,  її  одну  лишив  в  будинку.
-  Як  говорити  з  ним  тепер,  поводити  себе  повинна  як?
Хотілось  їй  піти,  але  Дмитро  одразу  заспокоїв  її  ду֜мки.

-  Просив  приглянути  він  за  тобою,  пове֜рнеться  через  два  дні,
Довідатися  про  твоїх  батьків  він  вирішив,  бо  ти  ж  цього  хотіла.
У  неї  очі  загорілися,  невже  про  них  дізнатись  зможе  він?
Ким  не  були  б  вони,  але  вона  душею  їх  завжди  любила.

Якщо  відмовились  від  неї,  краще  все  одно  про  це  їй  знати.
Вона  на  них  зла  не  тримає,  адже  вони  –  рідні  батьки.
Багато  років  мріяла  побачити  свою  матусю,  обійняти.
Прощення  попросити,  якщо  образились  за  щось  вони.

5.

Він  повернувся  у  будинок  рано  вранці,  шостий  день  минув.
Вона  з  питаннями  в  очах  до  нього  підійшла,  благаючи.
-  Тепер  лиш  чітко  бачу,  як  на  батька  схожа  ти,  -  сум  промайнув.
З  першого  дня  його  бентежив  її  погляд,  когось  нагадуючи.

-  Сідай,  Оринко,  мила,  розповім  усе,  я  знав  твоїх  батьків.
Дружили  ми  із  твоїм  татком,  коли  були  ще  зовсім  юними.
Твій  дід  дуже  заможнім  графом  був,  але  маєток  їх  згорів.
Казали,  що  помстився  хтось,  жорстоким  був  з  прислугою.

Антона  врятували,  то  був  батько  твій,  до  тітки  переїхав  він.
Своїх  дітей  у  неї  не  було,  лише  мала  прийомна  донечка.
Він  на  п'ятнадцять  років  був  від  неї  старшим,  але  полюбив
Ту  дівчинку,  спочатку,  як  сестру,  а  потім  склалася  сумна  історія.

Коли  вже  виповнилось  їй  п'ятнадцять,  закохалися  вони
Один  у  одного,  але  приховували  почуття  свої  від  тітки.
Даринка  мала  хворе  серце  ще  з  дитинства,  завжди  лікарі
За  нею  доглядали,  але  вона  ховалася  від  них,  набридли.

Антон  кохав  Даринку  так,  що  ладен  був  померти  ради  неї.
Її  хвороба  кожен  раз  лякала,  навіювала  хвилювання.
Через  три  роки  їх  кохання  виросло,  майже  в  могутню  скелю.
Антон  відкрився  тітці,  та  на  диво,  не  було  від  неї  сперечання.

Вона  любила  дівчинку,  як  власну  донечку,  навіть  зраділа.
Кому  ж  іще  довірити  таке  чарівне,  але  хворіюче  створіння?
Хай  буде  щасливою  Даринка,  така  відкрита,  мила  і  тендітна.
Єдине,  що  не  зміг  дізнатися:  чия  вона  була  рідна  дитина?

Казали,  що  вона  народжена  на  стороні,  утриманкою.
Дуже  таємно,  ніхто  не  знав,  хто  її  батько,  лише  тітка  знала,
Але  нікому  не  розголосила  таємницю,  була  вірною
Своєму  слову,  яке  дала,  коли  дитину  до  себе  забирала.

Осиротіла  через  рік  Даринка,  після  народження,  мати  хворіла.
Хвороба  дівчинки  передалась  від  матері,  яка  померла  молодою.
Тітка  просила  в  молодят,  щоб  не  заводили  дітей,  носила
В  думках  свій  страх,  що  доля  матері  накриє  дівчину  собою.

6.

Але,  засліплені  своїм  коханням,  вони  мали  спільну  мрію,
Що  все  ж  народиться  дитинка,  зробить  їх  щасливими.
Даринка  в  Господа  благала  благословення  на  дитину,
Одразу  завагітніла,  але  жорстока  доля,  її  теж  очікувала.

Вона  померла  при  твоїм  народженні,  не  витримало  серце.
Антон,  твій  батько,  з  горя,  майже  збожеволів,  став  пиячити.
Помер  через  сім  років,  після  неї,  тебе  винив  у  її  смерті.
Тітка  боялась,  що  сп’янілим,  тобі  нашкодить,  із  ненависті.

Ти  не  тримай  на  татка  зла,  він  дуже  твою  матінку  кохав.
Віддала  тебе  тітка  у  два  рочки  рідній  сестрі  твоєї  матері.
Можливо,  твоїм  дідом  був,  нині  померлий,  отой  граф,
В  якого  ви  прислугою  жили,  ніхто  того  уже  не  знатиме…

Оринка  плакала,  хіба  ж  вона  чекала  ось  таких  вістей?
Хотілось  їй  в  те  вірити,  що  десь  живуть  її  батьки  доселе.
-  Не  плач,  така  життєва  доля  в  них,  вони  не  кидали  тебе.
Більш  за  життя,  любили  один  одного,  а  доля  своє  стеле…

Вже  майже  рік  пройшов,  як  одружилися  Орина  і  Дмитро.
Їх  покровитель  князь  зробив  усе,  щоб  їм  жилось  безбідно.
А  скоро  народилася  дитинка  в  них,  в  тім  щастя  прибуло.
Орина  -  міцна  та  здорова  дівчина,  все  буде  добре  з  ними.

Напевно,  батькове  здоров’я  передало֜ся  їй,  як  спадщина.
Родився  хлопчик,  потім  народила  іще  трьох  богатирів.
Князь  до  них  ближче  перебрався,  мав  в  онуках  щастя.
Із  ними  повернувся  до  життя,  а  потім  й  сина  одружив.

Велика,  дружня  склалася  сім’я,  у  сина  народились  донечки.
Про  що  було  ще  мріяти?  Жалів,  що  не  побачила  дружина  їх.
Все  рідше  приїздив  у  дім  посеред  лісу,  лише,  як  сонячно
Було,  щоб  звірів  підкормити  та  поси֜діти  із  пам’яттю  на  самоті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973260
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2023

Зігріє…

Вона  чекала  почуття.
Хотілось  жити  їй  в  любові.
Світ  холоднів  без  вороття,
Бажаючи  страждань  і  крові.

Вона  з  надією  жила,
Що  стрінеться  палке  кохання.
Ту  мрію  в  косу  заплела,
Вставала  з  нею  на  світанні.

До  неї  часто  уві  снах
Приходили,  немов  видіння,
Картини  у  майбутніх  днях,
Палаючі  в  щасливім  озарінні.

Чекала,  вірила,  плела
З  надії  кружевні  малюнки.
Свою  любов  для  Нього  берегла,
Він  посміхався  із  палкої  думки…

Вона  чекала  почуття,
Не  рік,  не  два,  а  майже  вічність.
А  доля  невблаганною  була,
Лиш  обіцяла,  приховав  цинічність.

Але,  блукаючи  в  холодних  днях,
Вона  натрапить,  все  ж,  на  свою  мрію.
Світ  схолоднів,  але  тепло  у  почуттях
Зігріє  тих,  хто  не  втрачав  на  них  надію.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972855
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2023

Живи у моїм серці…

Яка  щаслива  я,  що  ти  зі  мною,
Бо  надихаєш  на  потоки  слів.
Не  кидаєш  мене,  хоч  і  сумною
Буваю  я  тепер  частіше,  маю  гнів.

А  як  без  нього,  коли  стільки  горя
Ти  бачиш  навкруги?  Іде  війна.
Летить  загроза  від  «сусідів»,  з  моря,
Несе  нам  руйнування,  смерть  вона.

Хай  сколихне  морські  простори  хвиля,
Насуне  ураганний  вітер,  здійме  шторм.
Так  хочеться  побачити  казкове  диво:
Богатирі  могутні  йдуть  на  берег  з  вод.

Непроханих  гостей,  їх  велетенська  сила
Наза֜вжди  знищить…  Геть,  потворне  зло!
Хвиля  добра,  його  з  потужністю  накрила,
Затягуючи  смертоносних  злодіїв  на  дно…

Яка  щаслива  я,  що  ти  зі  мною,
Твоя  підтримка  -  надихаюча,  єдина.
До  тебе  я  звертаюсь  знову  й  знову:
-  Живи  у  моїм  серці  за֜вжди,  моя  мрія.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2023

Не покидайте…

Покинуті  надії,  сподівання,  мрії
Блукають  згублено  серед  людей.
Шукають  своїх  власників  у  вірі,
Що  приймуть  їх  назад  у  сьогодень.

Вони  готові  справдитись,  здійснитись,
Лише  прийміть,  не  покидайте  їх.
Без  них  людині  дуже  важко  жити,
Адже  ввібрали  в  себе  теплоту  душі.

Надії,  сподівання,  мрії,  не  губіться.
В  цей  час,  важкий  для  нас,  цінніші  у  рази
Ви  стали,  адже  спокій  лише  сниться,
Вже  майже  рік,  на  українській  вогняній  землі.

Коли  трагедії  лише  зростають  скрізь,
Загибелі  невинних  крають  серце,
Війна  так  розійшлась,  що  набирає  міць,
То  важко  сподіватись,  що  скінчи֜ться  все  це.

Ніщо  не  вічне,  закінчи֜ться  ця  війна,
Зненацька  завітавши,  несподівано  й  піде.
Наза֜вжди  забере  жахливі  сни  вона,
Повержена,  розбита  нанівець  зійде…    

Живіть  у  кожному,  надії,  сподівання,  мрії,
Притягуйте  скорішу  Перемогу  нам
Над  злом  пекельним,  вбивши  темні  сили,
Бо  маєте  ви  міць,  що  ворогу  не  по  зубам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971601
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2023

Где-то там…

Где-то  там,  где  живёт  моя  юность,
Просыпается  тёплый  рассвет.
Лёгкость  жизни  рождает  бездумность,
Плач  росы  лишь  -  слезой  по  траве.

Светлячок  зажигает  фонарик,
Когда  солнце  плывёт  отдыхать.
Надоедливый,  злобный  комарик
За  тобой  устремится  опять.

Ночь  тиха,  только  звуки  природы
Разрывают  мелодией  тишь.
В  свою  пору  приходят  морозы,
Новый  год  не  встречают  без  них.

Снежны  зимы,  на  санках,  да  с  горки.
Щёки  красные,  счастье  в  глазах.
Там  остался  друг  детства  Егорка,
Что  с  разбегу  катал  на  санях…

Где-то  там,  где  живёт  моя  юность,
Память  пишет  пейзаж  на  холсте.
Простота,  беззаботность,  бездумность
Манят  мысли  мои  к  той  поре.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971600
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.01.2023

Своїм теплом…

Я  хочу  жити  у  душі,  що  тепла,
Немов  парник,  серед  льодовні.
Нехай  вбиває  сум,  який  крізь  стекла
Крадеться  у  моє  вікно  сьогодні.

Не  лиш  у  сьогодення,  кожен  день.
Він  відчуває  себе  за֜вжди  переможцем.
Оскал  зі  сміху  здригає  звуками  сирен,
Блекаутом  лякає,  світло  вкрасти  хоче.

Потвора  -  дійсно,  але  все  ж  вразлива.
Вона  відступить,  якщо  без  страху֜
Ти  глянеш  в  тії  очі,  в  них  ослабне  сила.
Я  зможу,  тільки  міць  у  со֜бі  віднайду…

Я  хочу  жити  у  твоїй  душі,  що  тепла,
Немов  парник,  серед  льодовні.
Хіба  ж  здолає  сум  тоді  крізь  стекла?
Зігрій  своїм  теплом  мої  долоні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969368
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2022

Не залишай…

-  Не  залишай  мене  із  думами  моїми
На  самоті,  бо  тяжкість  неймовірна  в  них.
Війна…  Сирени  голосами  неслабкими
Тривожать  сни,  під  них  наснився  мені  Вій.

Я  так  злякалася  оту  потвору  та  відкрила  очі.
У  ті  хвилини  зрозуміла,  що  самотність  –  жах.
Без  тебе  у  безсоння  обгортаються  зимові  ночі.
Тривожність  переслідує,  та  сумніви  не  йдуть  ніяк.

У  Миколая  попросила  зустріч  із  тобою.
То  було  б  диво,  якби  я  побачила  тебе,  обійняла.
Вже  скоро  Новий  рік,  плету  я  мрію  із  любові,
Що  ти  приїдеш,  якою  б  я  щасливою  тоді  була.

Не  маю  інших  я  бажань,  лише,  щоб  поряд
Ти  був  завжди  зі  мною,  та  закінчилась  війна.
Вона  нас  розлучила,  тепер  я  можу  тільки  зорям
Вечірні  хвилювання  вилити,  із  ними  –  біль  моя…

Нехай  на  Новий  рік  здійсняться  мрії  та  бажання.
Закохані  зустрінуться,  хоча  б  на  день,  на  два.
Закінчиться  війна,  зупинить  свої  руйнування,
Не  лиш  будинків  та  споруд,  а  не  ламатиме  життя.

Хай  кожна  жінка,  яка  любить  і  чекає,  дочекається.
У  серці  материнському  не  буде  більше  сліз.
Тим,  хто  несе  нам  зло  і  смерть,  хай  повертається
Все  те,  що  ними  заподіяно,  на  сотні  довгих  літ…

Що  ж  побажати  дівчині,  яка  так  любить  і  чекає?
Одного  вечора,  що  сумом  знову  обгорне  її  думки,
Відчиняться  зненацька  двері,  та  коханий  скаже:
-  А  ось  і  я,  так  скучив,  моя  люба,  єдина  у  житті…

Якщо  дарує  доля  нам  кохання,  то  -  велике  щастя,
Але  важливо,  щоб  взаємністю  воно  палало.
Той,  кого  любиш,  поряд  був  щоб  і  в  ненастя,
Серця  закохані,  щоб  біллю,  ранами  не  покривало.

Коли  в  житті  твоєму  є  хоча  б  одна  людина,
Якій  від  тебе  треба  тільки  те,  щоб  був  щасливий,
То  не  жалійся  на  життя,  не  зламані  ще  крила,
Тримай  дарунок  долі,  адже  душа  твоя  красива.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968923
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2022

Не сумуй

Не  сумуй  без  ме֜не.
Поміж  нами  –  лише  час.
Розвидніє  скоро  небо.
Ти  надію  не  втрачай.

Всі  палаючі  світанки
Розквітатимуть  для  нас.
Почуттями  спозаранку
Обгортатимуть  всякчас.

Вечори  нам  заспівають
Про  кохання,  що  завжди
У  серцях  живе,  не  тануть
В  мріях  краплі  золоті.

Таємницю  захід  сонця
Відкриватиме  для  нас.
Світлом  зорі  у  віконце
Обгорнуть  обіймів  час.

Не  сумуй,  квітнуть  надії.
Хай  скоріш  минає  лихий  час.
Зорі  збережуть  намисто  мрії  -
На  роки  щасливі  вірний  шанс.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2022

Посеред зареву вогнів

Десь  там,  посеред  зареву  вогнів,
Вони  стоять,  мов  скелі,  в  обороні.
Країна  виростила  стійкість  у  бійців,
Незламність  духу,  та  залізні  скроні.

Хіба  злякає  ворог  тих,  хто  любить
Свій  дім,  рідних  людей,  свою  країну?
Скоріше  честь  свою  він  тут  загубить,
А  не  здобуде  славу,  несучи  руїни.

Твоя  ганебна  доля,  во֜роже,  в  руках
Могутніх  лицарів,  бо  їх  броня  –  любов.
Не  знаєш  навіть,  що  любити  так
Уміє  серце  українське,  пламеніє  кров.

Посеред  зареву  вогнів  стоять  вони,
Незламні  воїни,  мов  скелі,  в  обороні.
Честь,  гордість  нації,  дочки  й  сини
Країни,  що  відстоює  свої  кордони.

Хіба  ж  ти  думав,  враже,  що  мала  країна
Зуміє  встояти  під  натиском  ганебних  зрад?
Але,  як  виявилось,  в  намірах  своїх  єдина
Вона,  женучи  зрадників  та  чужаків  під  зад.

Твоя  поразка  та  ганьба,  воро֜же,  у  руках
Бійців,  без  краю  люблячих  свою  країну.
Вони  відстоюють  своє,  ті  села  та  міста,
В  яких  жила  душа  укра֜їнська  й  живе  понині.

Десь  там,  посеред  зареву  вогнів,  в  боях
Відважно  борються  за  честь  всього  народу
Бійці,  які  творять  легенду  на  твоїх  кістках,
Чужинцю,  про  незламність,  що  веде  до  Перемоги.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2022

Мов Лебідка …

Моя  Країна,  мов  Лебідка  із  пораненим  крилом.
Жива  та  дихає,  але  потрібна  термінова  допомога.
В  її  очах  блукає  страх  та  відчай,  стогін  розриває  сон.
Нестерпний  біль  палає,  навкруги  -  у  полум’ї  дорога.

Якби  ж  могла  її  душа  словами  вимовити  наболіле.
Перед  очами,  мов  світлини,  в  неї  -  неймовірний  жах:
Нестримні  сльози  матері  біля  могили  свого  сина,
Обличчя  діточок,  що  немов  янголи,  до  раю  вже  летять...

Так  тяжко  їй  витримувати  безкінечний  біль,
Який  стікається  у  серце  звідусіль,  з  усіх  куточків.
Дощі  ракетні  знову  роз’їдають  рани,  немов  сіль.
Їй  мріється  сховатись,  серед  цвіту  білого,  в  садочку.

Тримайся,  моя  люба,  запалає  скоро  світло  у  вікні.
Повернеться  із  вирію  промінчик  сонця,  обігріє  рани.
Загояться  вони,  перебинтують  їх  твої  дочки֜  й  сини.
Зросте  могутня  сила  -  на  безчестя  ворогу,  а  нам  -  на  славу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2022

Якщо…

Якщо  горітиме  вогонь  кохання  нашого,
Нехай  палає  він  яскравим  гарним  полум’ям.
Щоб  не  згорали  в  ньому,  бо  немає  кращого
Дарунку  долі…  Лише  обом  сія֜ти  б  вволю  нам.

Дивись,  он  посміхаються  у  небі  наші  зорі.
Радіють,  що  вдалось  з  тобою  нам  зустрітись.
Кружляють  мрії,  опускаючись  в  теплі  долоні,
Немов  сніжинки,  але  квітнуть,  мов  би  вічні  квіти.

Лунає  дивна  пісня  про  кохання,  не  затихне
Вона  ніколи,  навіть,  якщо  згаснуть  в  небі  тії  зорі.
Нехай  завжди  звучить  її  мелодія  для  тих,  де
Таке  ж  багаття  пламеніє,  спалахує  що  від  любові.

Горить  вогонь  кохання  нашого  яскравим  полум’ям,
Лунає  ніжна  пісня  про  любов,  що  не  вмирає  вічність.
Напевно,  на  галявині,  посеред  лісу,  то  згуртоване?…
Та  ні  -  у  домі  нашому,  як  символ  -  незгасима  свічка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2022

Насичене життя…

Вона  прокинулась  сьогодні:  «В  мене  зйомки…».
Актриса  досить  популярна,  має  неабиякий  талант.
Знімається  у  драмі,  фільм  за  її  участю  вже  восьмий.
Задіяні  артисти  імениті  у  зйомках  в  серіал…

Учора  стюардесою  була,  розносила  напої  пасажирам.
Три  іноземні  мови  знає,  легко  спілкувалась  із  туристами.
Була  проблема  з  турбулентністю,  всіх  в  спокої  уговорила
Триматися  та  не  лякатись  неіснуючими  катаклізмами.

А  позавчора  фінансистом  працювала  в  корпорації.
Дуже  престижна  фірма,  посада  в  неї  теж  поважна.
Проблеми  з  персоналом,  заздрісні  творять  там  варіації…
Але  вона  в  них  острах  визивала,  її  загледівши,  бояться.

Минулий  тиждень,  передноворічний  був,  веселий.
Снігуронькою  одягнулась,  та  разо֜м  із  Дідусем  Морозом
Ходила  на  корпоративи,  влаштовувала  конкурси  пісенні.
За  Дідом  наглядала,  щоб  не  пив,  і  так  -  з  червоним  носом.

Ну,  а  раніше,  працювала  провідницею  в  купейному  вагоні.
Завжди  у  неї  чисто  по  купе,  дуже  старанно  прибирала.
За  пасажирами  відповідально  наглядала,  не  було  сторонніх.
Якщо  за  допомогою  зверталися,  не  відмовляючи  допомагала…

І  так  постійно  в  неї  діється…  Та,  ким  вона  вже  тільки  не  була.
На  кораблі,  що  здійснював  навколосвітню  подорож,
Майже  півроку,  працюючи  офіціанткою,  пів  світу  обійшла.
Таке  насичене  життя…  Лондон,  Париж,  Лімож  тако֜ж...

Цікаво  уявляти  все  це,  поринувши  в  фантазії,  немов  би  -  яв.
Сьогодні  ти  –  актриса,  завтра  –  стюардеса  або  мандрівниця…
Та,  ось  вже  вкотре,  дуже  швидко  день  минув,  вечір  настав.
Чекають  сни  тебе,  вставати  рано  вранці…  Моя  ж  ти  чарівниця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2022

Проситиму…

Останні  дні  свої  гортає  сумна  Осінь.
Зима  підходить,  випліта  морози.
Рік  Тигра  через  місяць  вже  уходить.
Хижак  привів  війну  нам  на  пороги.

Уходь  скоріше,  злий  кривавий  Тигре.
Чого  іще  могли  від  тебе  ми  чекати?
Навіть  уявлення  не  мали,  що  так  вийде.
Хіба  ж  такі  тобі  бажання  посилали?

Останній  місяць  року  на  підході.
Іще  сильніше  сумом  обгортають  дні.
Вже  подумки  сильнішають  морози,
Адже  ворожі  наміри  підступні  та  бридкі.

А  як  же  хочеться  у  передноворічну  по֜ру,
Очікувати  здійснення  чудес  та  мрій.
Відчути  атмосферу  райдужну  вже  поряд,
Дарунки  вибирати  тим,  хто  дорогий.

Просити  у  святого  Миколая  Чудотворця,
Щоб  здійснив  справжні  чудеса  свої.
Хай  заплітає  в  них  він  промені  від  сонця.
Лише  із  щастям  роздає  дарунки  всім.

Але  тепер,  я  знаю,  що  проситиму  у  нього.
Хай  справдиться  найбільше  чудо  із  чудес,
Орда  ворожа  зникне  миттю,  а  не  поступово.
Здійсниться  чудо,  та  прийде֜  війні  кінець.

Рік  Тигра,  мов  хижак,  приніс  війну  жорстоку,
Тепер  її  з  собою  забирає  хай,  без  вороття.
А  рік  новий  із  миром  завітає,  розбива  скорботу…
-  Ти  чуєш,  Миколаю,  це  я  до  тебе  промовля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2022

Полюблю…

Я  полюблю  тебе,  не  забоюся…
Та,  чи  чекаєш  ти  моє  кохання?
Укотре,  чи  то  плачу,  чи  сміюся,
Жену֜чи  почуття,  немов  востаннє.

Та,  лиш  почую  голос  ніжний,
Розгледжу  у  твоїх  очах  світлини,
На  них  одразу  намалюю  свої  мрії,
В  яких  з  тобою  ми  такі  щасливі.

Я  полюблю  тебе,  не  забоюся…
Без  тебе  день,  немов  пустеча.
Нас  розділяє  безсловесна  круча,
Та  я  наважусь,  закінчи֜ться  втеча.

Так  довго  вже  тікав  від  почуттів,
Здавалося,  що  за  гримасою  сховаю
Свій  острах  зрад,  що  у  моїм  житті
Пізнав  не  раз,  та  мрію  я  не  відпускаю.

Я  полюблю  тебе,  не  забоюся…
В  моє  життя  ввійшла,  не  попередив.
Бажанням  із  самого  серця  я  іскрюся,
Своєю  пристрастю  відкрию  його  двері

Лише  для  тебе…  Адже,  мов  із  мрії,
Ти  завітала,  розполохавши  моє  життя.
Підступні  сумніви,  немов  гримучі  змії,
Душею  повзають,  не  знають  каяття.

Я  полюблю  тебе,  не  забоюся…
Ти  –  моє  все,  життя  –  в  цім  почутті.
З  надією  до  тебе  подумки  звернуся:
-  Ким  можу  бути  у  твоїм  житті?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2022

Не зламати

Палайте,  зорі,  яскравіше  вдвічі,
Бо  ворог  відбирає  світло  у  оселях.
Запалимо  вечірні  романтичні  свічі,
Немов  в  давні  часи  відкрились  двері.

Розширте  свої  береги,  глибокі  річки,
Бо  ворог  жадібно  вже  випиває  воду.
Пустіть  до  кожної  оселі  водяні  доріжки,
Щоб  втамувати  спрагу  люди  мали  змогу.

Запалюйтесь  ентузіазмом,  українські  душі.
Нас  не  зламати  ворогу,  гидкій  мерзоті.
Драконові,  що  спалює  усе  та  кру֜шить,
Ми  відрубаємо  усі  три  голови,  по  о֜дній.

Палайте,  зорі,  яскравіше  вдвічі.
Нам  світло  ваше  -  путівник  в  дорозі.
Розширте  свої  береги,  глибокі  річки,
Щоб  вдосталь  напоїтись  були  в  змозі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966519
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2022

Проводжаєш…

Ти  проводжаєш  свого  сина  на  війну,
Через  прокляття,  з  братньої  могили,  діда.
Загинув  він  в  жорстоку  Другу  світову.
Ділив  в  окопі  із  товаришем  окрайок  хліба.

Той  був  із  України,  братом  його  називав.
Пліч-о-пліч  билися  із  вражою  ордою.
Фашистський  звір  на  землі  наступав,
Жорстоко  убивав,  дім  рідний  -  за  спино֜ю.

Хто  був  їх  ворог,  сумніву  у  тім  не  мали.
Готові  були  захистити  один  одного  собою.
Згуртовано  тяжкі  часи  тоді  переживали.
Настигла  смерть  обох  в  одному  бою…

Тепер  ти  проводжаєш  свого  сина  на  війну.
Кого  вбивати,  ти  його  благословляєш?
Дітей,  онуків  тих,  хто  в  Другу  світову
Із  твоїм  предком  разом,  стійко  воювали?

Що  сталося,  зганьбивши  світлу  пам’ять  вашу,
Про  діда  та  таких,  як  він,  життя  свої  віддавших,
За  райдужне  майбутнє,  як  мріяли,  наза֜вжди?...  
Лиш  зрада  тих,  заради  кого,  вони  -  в  могилах  братніх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966190
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2022

Сторінки із життя

Якби  ж  то  вміли  говорити  в  небі  зорі,
Підказувати  вірні  дії  та  направлення.
Завжди  ми  у  своїх  думок  в  полоні,
Звідкіль  вони,  не  маємо  уявлення.

Напевно  зорі,  все  ж  говорять,  пошепки.
Так  тихо,  що  не  має  змоги  уловити  звук.
А  ду֜мки,  мов  у  гості,  але  незапрошені,
Приходять  у  мій  вечір  та  історії  плетуть…

Почувши  її  сміх,  одразу  закохався  в  неї.
З  сусідськими  хлопчинами  сиділа  у  дворі.
Навмисне  подружився  він  із  зграєю  тією,
До  неї  щоб  наблизитись,  у  літній  тій  порі.

Помітила  симпатію,  здружились  швидко.
Вона  сприймала  його,  як  і  інших,  майже  всі
Були  нею  захоплені,  але  різноманітно.
Їм  привід  не  давала,  лиш  дружні  балачки.

Але  Сергій  завжди  її  уводив  із  компанії.
Хотілось  йому  бути  з  нею,  щоб  лише  удвох.
Історії  розповідав,  здавалися  цікавими.
Він  їй  подобався,  але  не  відчувалася  любов.  

Хлопець  із  іншими  поводив  себе  замкнено.
Батьки  були  розлучені  та  з  другими  жили.
Старша  сестра  заміжня  стала  нещодавно.
Казав,  що  після  школи,  поїде  до  сестри.

Закінчити  вже  через  рік  мав,  дівчина  молодша.
Лише  два  роки,  він  готовий  був  її  чекати.
«Люблю  тебе,  ніколи  не  потрібна  буде  інша.
Повір,  готовий  все  і  завжди  тобі  вибачати».

Він  ніжно  обіймав  її,  з  таким  захопленням,
Цілунки  його,  хоч  були  незграбні,  але  щирі.
Чому,  не  знала,  все  ж  залишалася  холодною.
Сергій  поїхав,  їх  прощання  пам’ятається  по  нині.

Він  простягнув  їй  своє  фото,  кажучи:  «На  пам'ять».
Вона  взяла,  щоб  не  образити  його  іще  сильніше.
Воно  лежить  в  альбомі  серед  інших,  зберігається,
Бо  бачила,  як  він  страждав,  уперше  полюбивши.

Через  багато  років  з  ним  зустрілись,  дещо  бігло.
Друга  дружина  в  нього,  відгукнулась  на  таке  ж  ім'я.
Ледве  його  впізнала,  виглядає  зовсім  іншим.
Коли  на  неї  подивився,  то  біль  в  очах,  така  ж  була…

Вона  так  гостро  зрозуміла,  що  чужий  був  він.
Відчула  і  раніше,  дещо  схоже  відчуття  до  нього.
На  пам'ять  зберегла  світлину,  але  пізнав  вже  змін
Оригінал…  Нехай  залишиться  для  неї,  як  на  фото.

Сторінки  із  життя…  У  кожного  вони  свої.
Приходить  час,  коли  гортаєш  їх,  аналізуючи.
Нехай  запам’ятаються,  як  на  світлинах,  молоді
Ті  образи  минулого,  переглядай  їх  не  сумуючи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966189
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2022

«Запам’ятай своє ім’я…»

Колись  я  бачила  у  фільмі  дуже  тяжку  долю,
В  концтаборі,  в  далеку  Другу  світову  війну.
Там  матері֜,  майже  вмивалися  сльозою,
Бо  відбирали  в  них  дітей,  в  годину  рокову.

Вона  маленькому  синочку  пошепки  казала:
«Запам’ятай  своє  ім’я  та  прізвище,  благаю».
Знайти  його  після  війни,  усе  ж  надію  зігрівала.
«Ти  –  найдорожче,  що  в  житті  своєму  маю».

Загинув  чоловік  її,  синочка  відібрали  вороги.
Трималась  сподіванням,  що  повернеться  до  неї.
Коли  закінчилась  війна,  пороги  оббивала  всі.
Шукаючи  дитину,  терпіла  важкий  біль  душі  своєї.

На  довгі  ро֜ки  затягнулись  пошуки  ті  марні.
Бувало,  їй  здавалось,  що  то  -  він,  та  ні  -  поми֜лка.
Пройшли  в  пітьмі  десятиріччя  ті  страждальні,
Усе  ж  надію  не  втрачала,  що  зна֜йдеться  дитина…

Тепер  ми  маємо  такі  ж  страшні  події  історичні.
Безжально  відбирає  ворог  в  матерів  малих  дітей.
На  чужину  вивозять,  знущаються  із  них  цинічно.
Лише  надією  тримаються  батьки,  чекаючи  вістей.

Так  хочеться  сказати  кожному:  «Запам’ятай  своє  ім’я…».
Обов’язково  всі  повернуться  додому,  у  свої  родини.
Їх  щиро  любить,  піклується  про  них,  лише  укра֜їнська  сім’я.
Рідна  країна,  що  згуртована  в  стражданні  та  єдина  нині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2022

Знайдеш мрію…

Чую  пісню  українську,
Над  містами  ноти  розкидала.
Своїм  словом  дуже  ніжним
Вечорами  осінь  колисала.

Ой,  вгорі  понад  ланами,
Світлий  ореол  кружля  надії.
Випліта  тенетами,  над  нами
Вічний  оберіг  розвіяла  щосили.

Не  втрачай  надії  світлої  та  віри
В  те,  що  розквітатимуть  рідні  краї.
Не  ослабнуть  у  народу  сили,
Бо  його  чекають  чарівні  скарби.

То  –  любов  в  обіймах  здійсненої  мрії,
Щастя,  що  зайде  у  кожен  дім.
Вітерець  підхопить  шлейф  надії,
Справдить  в  неї  сподівання  всіх…

Заспіваймо  пісню  українську.
Нехай  міць  країни  кріпне  за֜вжди.
Ніжна  колискова  материнська
Залунає  в  серці  воїнів  відважних.

Нездоланий  той  народ,  що  вірить
В  свої  сили,  маючи  мету  єдину.
Коли  ти  в  любові  своїй  щирий,
То  в  її  обіймах,  знайдеш  мрію.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965751
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2022

Мені страшно…

«Мені  так  страшно,  любий,  що  робити?»  -
Завжди  його  питала,  коли  дзвонив  поміж  боїв.
Євген  із  друзями  пішов,  щоб  ворога  громити.
Тяжкі  бої  під  Бахмутом,  та  за  сім’ю  дуже  болів.

Дружину  мав,  двох  діточок,  що  поки  ще  малі.
Квартира  їх  була  в  багатоповерхівці  на  проспекті.
Ворог  здавав,  під  натиском  наших  бійців,  позиції  свої.
Немов  оскаженівши,  збільшувались  обстріли  ракетні.

Незнамо  те,  куди  ракета  може  знову  прилетіти,
Одній  із  дітками  в  квартирі,  Тамарі  дуже  страшно.
Адже  так  часто  вже  траплялись  випадки  різноманітні,
Коли  ракети  прилітали  в  самі  будинки  та  й  на  трасу.

Пошкоджені  багатоповерхівки,  загиблі  і  поранені.
Євген  в  гарячих  точках  у  містах,  дуже  багато  бачив,
Що  залишалось  від  отих  будинків,  тому  порадив  їм,
Знайти  будиночок  приватний,  щоб  йо֜го  винайняти.

«Бери  з  собою  маму,  та  поживіть  усі  разо֜м,
Десь  на  маленькій  вулиці,  щоб  був  не  з  краю  він.
Там  стане  спокійні֜ше  вам,  бо  затишно  кругом.
Не  полетять  ракети  прямісінько  в  приватний  дім».

Знайшла  будиночок,  там  нещодавно  хтось  помер.
Здали֜  недорого,  далеко  був  від  траси,  затишно.
Їм  стало  спокійніше,  вночі  майже  не  чули  гул  сирен.
Тамарі  не  було  так  страшно  поряд  із  своєю  матір’ю.

Гарячі  йшли  бої  тоді,  вже  кілька  днів  без  перестану.
Євген  дружині  не  дзвонив,  не  мав  можливості.
Тут  командир  до  нього  підійшов  та  обійняв  одразу:
«Тримайся,  величезне  горе,  вони  не  вижили…».

Ракета  влучила  по  їх  будинку,  коли  вони  ще  спали.
Євген,  не  вірячи,  майже  летів,  до  них  машиною.
Ще  декілька  будинків,  що  були  поряд,  постраждали,
Але  лиш  четверо  людей,  одна  сім’я,  загинули.

Хіба  ж  страшне  те  пекло,  що  десь  отам,  на  небі?
Він  побував  вже  в  ньому,  поки  ще  живу֜чи  на  землі.
Його  дружину,  діток,  частинами  з  розвалин  вигрібали.
Випробування  долі…  Війна  несе  страждальні  та  важкі  часи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965010
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2022

Кущ жасмину

Мені  наснився  кущ  жасмину.
Так  рясно  білим  цвітом  розквітав.
Здається,  що  він  квітне  і  до  нині.
Там,  де  жило  дитинство,  проростав.

Той  ніжний  аромат,  ніби  відчувся.
Білі  красуні-квітки  на  зеленім  фоні.
Думки  мої  в  те  місце  іноді  несуться,
В  якому  спогади  дитинства  у  полоні.

Нічого  не  змінилось  там,  бо  я  так  хочу.
Живуть  ще,  дорогі  мені  та  рідні  люди.
Блукаю  в  мріях  і  захопленнях  дівочих.
Купаюсь  у  любові,  піклуванні  всюди.

Щороку  розквітає  кущ  жасмину
У  спогадах,  що  теплі,  немов  ковдра.
До  себе  пригорну  пахучу  квітку  білу.
Приємні  спогади  дарує  мені  доля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2022

Грустные строки

Из  небесной  дали  вдохновенье  плывёт,
Только  грустные  строки  ложатся.
Что-то  с  радостью  дружба  пока  не  идёт,
Хоть  желаю,  лишь  ней  вдохновляться.

Грусть-тоска  из  души  уплывай  поскорей,
И  отчаянье  с  болью  пусть  тают.
Так  хочу,  хоть  немного,  пожить  без  скорбей,
С  яркой  радуги  нити  смотаю.

Этой  радужной  нитью  я  душу  сошью,
Клочья  все  соберу  воедино.
Жизнь  вдохнётся  в  неё,  я  увижу  зарю,
И  не  будет  она  сиротиной.

Пустоту  я  заполню  теплом  из  мечты,
И  легко  от  того  сразу  станет.
Позабуду  я  всё,  сожалений  не  жди,
От  тепла  уж  цветок  прорастает.

Из  небесной  дали  уже  радость  плывёт,
С  вдохновением  строчки  ложатся.
Будет  всё  хорошо,  утром  сон  уплывёт.
Новым  днём  стану  я  наслаждаться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964177
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.10.2022

Прийшла вона…

1.

Пишу  в  майбутнє,  небайдужим  поколінням
Про  те,  що  випало  на  нашу  тяжку  долю.
Прийшла  вона  зненацька,  мов  прозріння,
Зневіру  до  людей,  принесла  щедро  із  собою.

Були  ми,  мов  сліпонароджені  малі  котятка,
Не  йняли  віри  в  те,  що  зло  таке  велике.
Не  вірили,  що  може  вона  просто  завітати
На  наші  рідні  землі,  несучи  гірке  лихо.

Звідкіль  прийшла  вона,  менше  за  все  чекали,
Адже  народ  той  був  нам,  майже  братнім,
Бо  наші  предки  ра֜зом,  із  фашизмом  воювали.
Хто  ж  знав,  що  підлість  та  жадоба  поряд  з  нами.

Манила  їх  ясна  краса  укра֜їнських  земель,
Дуже  родючих  та  оздоблених  копалинами.
Можливість  жити  біля  моря,  його  узбереж,
Та  мати  все  хотіли  через  «правові  прогалини».

Тоді  й  пришла  вона,  оздоблена  ракетами,
Кривава  та  жорстока,  людожерлива  війна.
Роками  випліталася  нена֜висть  там  тенетами
До  всього  українського,  Росії  велич  прославля.

Але  та  велич  –  лише  міф,  що  створений  з  брехні.
Загрузла  влада  їх  в  жадобі,  ненажерливості.
Коли  свого  добра  вже  стало  мало  крадіям  усім,
Поклали  око  заздрісне,  сприючи  людожерливості,

На  все,  що  мали  українці,  в  нас  бачачи  своїх  рабів.      
Їм  не  подобалось,  що  ми  хотіли  бути  вільні.
У  більшості,  жилось  нам  просто,  не  маючи  скарбів,
Багато  років  проросійська  влада  діяла  і  в  Україні.

Нам  захотілось  іншого  життя,  з  країнами  Європи.
Надію  мали  в  тім,  що  почуватимемося  хазяєвами.
Пригнічували  наш  народ  вже  сотні  довгих  ро֜ків,
Постійно  обкрадаючи,  із  царськими  уявленнями.

2.

Що  знали  про  війну?  Із  розповідей  та  із  фільмів.
Різні  книжки֜  читали  про  кровопролитну  ту  пору֜.
Жахались  від  злодійства  та  жорстокості  фашистів.
Не  уявляли  навіть,  що  побачимо  і  ми  таку  війну.

Справжню  її  –  жорстоку  та  пекельну,  вбивчу  силу.
Для  нападу,  наш  лютий  ворог  не  жалів  своїх  бійців.
Ракетами,  гарматами  він  руйнував  міста  красиві,
Вбивав,  не  розбираючи,  також  дітей,  жінок  і  стариків.    

Страждання,  обездоленість,  сирітство,  горе  матерів.
Розстрілювали,  ґвалтували,  катували  неповинних,
Бо  навчені  були  жорстокості,  ненавиділи  нас  вони.
Їм  влада  та  провладці,  брехнею  заповняли  мізки.

Багато  гинуло  людей,  маленькі  дітки  покидали  світ.
Летіли  ворога  ракети  в  житлові  будинки,  школи,
В  торгові  центри,  у  лікарні,  пологові  та  дитсадки,
Божі  обителі,  багатоповерхівки  та  аеродроми…

Цілі  міста  зруйновані,  на  вулицях  лежали  трупи.
Тіла  ворожі  залишали  на  місцях  загибелі,  не  поховав.
Страшні  часи…  В  містах,  що  окуповані  були,  мов  скуті,
Люди  вмирали,  їжі  не  маючи,  води,  полишені  житла.

Не  розуміли  в  перші  дні,  як  можуть  діяти  так  з  нами,
Ті,  кого  мали,  майже  за  своїх,  були  там  рідні  навіть
У  багатьох…  Адже  колись  жили֜  усі  в  одній  державі,
Яка  об’єднувала  до  часів,  коли  країни  роз’єднались.

Таку  війну,  мабуть,  ще  світ  не  бачив,  бо  прокляття
Лились  на  родичів,  які  так  швидко  стали  ворога֜ми.
Син,  що  давно  жив  у  Росії,  йшов  вбивати  рідну  матір,
Та  по  обидві  сторони  бійці,  забули,  що  були  братами.
   
Можливо,  все  це  здасться  неймовірним  та  сумнівним.
Людина  з  розумом,  цього  не  може,  навіть  усвідомити.
Але  усе  це  бачили  на  власні  очі  українці,  і  не  тільки,
Весь  світ  це  бачив,  безумство  росіян  було  хворобою.

3.

На  нашу  вдачу,  в  боротьбі  зі  злом,  ми  мали  поміч.
Допомагали  нам  країни  європейські,  даючи֜  озброєння.
Велика  допомога  йшла  від  них,  долаючи  кордони.
Із  цим,  ставали  більш  непереможні,  наші  великі  воїни.

Безстрашність,  відданість,  рішучість,  майже  легендарні,
Вселились  в  армію  країни,  що  пізнала  нападу  безчестя.
За  воїнів,  не  лише  сім’ї,  а  усі,  спасіння  в  Господа  благали,
Та  кожне  втрачене  життя,  оплакували  безкінечно.

Війна  –  це  смерть,  біль,  відчай,  величезне  горе,  страх.
Немов  хижак  голодний  в  хащах  лісу,  ви֜ла  сиренами.
Безславний  ворог,  без  жалю  терор  свій  здійснював  на  нас,
Кілька  разів  на  день,  закидував  наші  міста  ракетами.

То  було  полювання  на  життя  людей,  випробування  долі.
Страшні  загибелі  знаходили  їх,  у  різноманітніших  місцях.
Багато  хто  загинув  просто  уві  сні,  в  своєму  затишному  домі.
Брехав  цинічно  ворог,  що  по  мирним  людям  не  стріляв…

Ніколи  ми  не  зможемо  пробачити  загибелі  людей.
Усі  знущання,  катування  та  інші  вражі,  підлі,  вбивчі  дії.
Про  це  дізнаються  із  кни֜жок,  фільмів  та  із  оповідей.
Так  хочеться,  щоб  збереглися  достовірні,  ці  події.

Наступні  покоління,  щоб  дізнались  правду  про  ганьбу
Російського  народу,  що  оба֜грив  руки  в  братній  крові.
Їх  влада  зруйнувала  міф  про  свою  велич,  розпочав  війну,
Бо  армія  Росії  виявилася  не  другою  у  світі,  а  слабкою.

Гармати  та  ракети  –  їхня  міць,  багато  руйнувань  несли.
Ховаючись  за  ними,  заходили  в  наші  міста  та  села.
А  з  часом,  виганяли  звідусіль  їх,  немов  із  сталі,  наші  бійці.
Війна  зробила  українську  армію  могутньою  з  натхнення...

Пишу  в  майбутнє,  небайдужим  поколінням,
Про  весь  той  жах,  що  довелось  нам  пережити.
Війна  іще  триває,  та  ворог  не  поставив  на  коліна
Стійкого  духу  українську  націю,  могутню  та  велику.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2022

Жовтнева пора

Втрачає  поступово  Жовтень  календарні  дні.
Із  кожним  днем,  теплішу  ковдру  він  шукає,
Бо  холоднішими  стають  вже  вечори,  нічні  часи,
Але,  затримати  з  собою  «літо  бабине»,  надію  має.

Приходять  іще  поки,  теплі,  затишні,  яскраві  дні.
Їм  виплітається  у  різних  візерунках  павутиння.
Кружляє  його  вітерець,  кидає  вниз:  «Лови!».
А  зловиш  -  обіцяють  щастя,  павутинок  озаріння.

Упевнено  обходить  Жовтень  володіння  вже  свої.
Талановито  вимальовує  із  позолотою  малюнки.
А,  якщо  раптом,  змиють  їх  рясні,  настирливі  дощі,
Відновить  знову  колоритні,  загадкові  візерунки.    

Пора  краси,  здобутків,  втрат,  підготування  до  зими.
Нову  красу  здобуто,  хоч  і  милуватися  недовго.
Втрат  значно  більше,  бо  темнішають  скоріше  дні,
Тепло  згасає  у  повітрі,  вітерець  йому  співає  томно.

З  надією  благаю  втримати  ще,  теплі  та  яскраві  дні,
Бо  не  вдалося  поки  упіймати  мені  павутинку  щастя.
Все  ж  подарує  Жовтень  довгоочікуваний  шанс  мені:
Щасливу  павутинку  ухопити,  обминаючи  ненастя.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962938
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2022

Ніби сниться…

То,  ніби  сниться  мені,  такий  сон.
Жахливий,  затяжний,  глибокий.
Наче  реально,  чую  сумний  стон.
Біль,  відчай  линуть  з  марев  ночі.

Чиїсь  скалічені,  загублені  життя.
Тіла,  що  бездиханні,  лежать  всюди.
Блукаю  серед  них,  пекуча  біль  моя
Випалює,  навколо  серця,  груди.

Та,  раптом,  густу  темряву  прорвав,
Виходить  велетенська  тінь  в  подобі
Людини,  але  щось  ввижається  не  так,
Чогось  не  вистачає  в  тій  потворі.

Все  зовні  ніби  є,  та  дивиться  очами.
Ступає,  як  людина,  людські  руки  -  теж.
Та  придивившись,  бачу  -  діру  має
Потвора,  замість  серця…  Загубилось  де?

Як  ти  живеш  без  серця,  ти  ж  людина?
Всі  нутрощі  з’їдає  темрява  та  мозок  теж.
Маревом  ночі  виплітаєш  свої  темні  сили.
А  міражі  розсіються,  без  них  ти  пропадеш…

Якби  ж  то,  лиш  наснився  мені,  такий  сон.
Відкривши  очі,  я  б  полегшено  здихнула.
Наслала  доля  на  народ  мій,  тяжкий  стон.
Ворог  не  має  серця,  бо  його,  потвора  загубила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022

Пропасть

Большая  пропасть  скрыта  между  нами,  враг.
Мы  разные,  как  лето  тёплое,  холодная  зима.
Есть  у  нас  то,  чего  не  суждено  тебе  познать.
Судьба  твоя,  в  том  скорбно  обошла  тебя.

Что  знаешь  ты  о  тёплой,  искренней  любви?
Есть  ли  те  люди,  кому  нужен  ты  и  дорог?
Заботу  чувствуешь  -  в  кругу  своей  семьи?
Те,  кто  нас  любит,  рисковать  собою  не  позволит.

Уходишь  ты  на  вероломную,  жестокую  войну
В  страну  чужую,  её  суть  не  понимая  толком.
Отговорить  пытались,  в  страхе  за  твою  судьбу?
Вот  это  –  вряд  ли,  провожали  с  песней  звонкой.

Когда,  воюя,  многое  узнал,  сжигая  клевету,
Ты  попытался  рассказать  своим,  поверили  тебе?
Сквозь  слёзы  им  кричал:  «В  чужой  земле  сгнию!»
Небось,  ответили:  «Не  супротивишься  судьбе».

Не  знаешь  ты,  как  искренне  любимы  те,
Кто  вынужден  идти  на  смертный  бой  с  тобой.
Как  молятся  об  их  спасении,  у  каждого  в  семье.
Они  –  защитники,  за  ними  –  дом  родной  .

И  всякий  раз,  когда  ракеты  насылаешь  ты
На  наши  земли,  обжигая  пламенным  огнём,
Мы  искренне  переживаем  за  своих  родных.
Им  сразу  пишем,  звоним,  умоляем  их  о  том,

Чтоб  берегли  себя…  Болит  за  каждого  душа.
Скажи,  кто  чувствует  себя  счастливей:  ты  иль  я?
Большая  пропасть  скрыта  между  нами,  враг,
Ведь  мы  имеем  то,  чего  тебе  не  суждено  познать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962559
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.10.2022

Напев любовный

Напев  простой,  любовью  дышит  он.
Заложниками  станем  мы  своих  желаний.
Любовь  нас  уведёт  с  тобою  в  страстный  сон.
Ты  с  первой  ноты  начинай,  моя  –  вторая…

Нам  о  любви  слагает  песнь  пора  ночная.
Без  удержу  прильну  с  желанием  к  губам.
В  объятьях  жарких  сладость  познавая,
Дрожащим  голосом  я  прошепчу:  «Твоя…».

Напев  простой…  Любовный,  жаркий.
Фантазии  затягивают  в  край  любви.
Судьба  одарит  щедро  нас  подарком,
Который  долго  ждали…  Сей  презент  прими.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962263
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.10.2022

Без кохання…

Хто  я  без  тебе,  без  твого  кохання?
Пустеча  в  серці  та  спустошена  душа.
Надія  покидає,  мов  була  остання,
Журбу  накинула  на  мої  очі  та  пішла.

Згасає  промінь  сонця,  навкруги  сіріє.
Життя  не  має  сенсу,  пошуки  буття.
Сховалась  від  думок  щаслива  мрія.
Ненасні  дні  вбивають  почуття.

Блукає  тінь  самотності  кутками
Оселі  та  мереживо  плете  сумне.
Про  відчай  тиша  пісню  заспіває.
Ввірвався  вітер,  гучно  сумнів  дме.

Уранці  неохоче  підіймуся  з  ліжка.
Ранкова  кава  -  зовсім  без  смаку.
Нав’язлива,  немов  скорботна,  тиша.
Задумливо  кілька  годин  сиджу.

Осінні  дні  холодні,  мов  зимова  тінь
Вже  завітала,  попереджуючи  строк.    
Скорботний  день  лишив  на  самоті
Моє  палке  бажання  покохати  знов…

Спустошеність  заполонила  усі  дні,
Не  маючі  в  любові,  навіть  сподівання.
Та  хочеться  про  те  дізнатися  мені:
Хто  ти  без  мене,  без  мого  кохання?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962262
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2022

Нарисуем…

Давай  с  тобою  нарисуем  мы  свою  любовь.
Сойдёмся,  наконец,  уж  здесь,  в  пересечении.
Что  было  до  того,  не  станем  мы  листать  альбом.
Пусть  прошлое  ступает  следом,  но  без  тяготения.

Вот  наш  очаг…  В  нём  мы  с  тобою  лишь  вдвоём.
С  работы  возвращаясь,  знаю,  в  нём  тепло,  уютно.
Твою  уверенность  пусть  тоже  сохранит  наш  дом.
Мы  уже  чётко  знаем  то,  чего  хотим,  не  смутно.

А  нашу  спальню  мы  особо  нарисуем,  разукрасим.
Прикрыты  шторы…  Вот  уж  тайный  полумрак.
Не  будут  позабыты  в  ней  желанья  наши...
Дрожь  телом  пробежала…  Увлеклась  уж  так.

Года  идут,  с  тобой  друг  другу  так  же  интересны.
Хочу  я  знать  твои  желания,  и  на  иные  вещи  взгляд.
Какие  нравятся  тебе  стихи,  мелодии  и  песни?
И  пирогами  хочу  баловать  тебя,  порою  просто  так.

Конечно,  старости  не  избежать  нам,  но  мы  вместе.
Немало  лет  мы  про֜жили  вдвоём,  душа  к  душе.
Тебе  скажу,  как  дорог  мне,  без  всякой  лести.
Пройдём  свой  путь  мы  до  конца…  Рука  в  руке.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962055
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.10.2022

Бачити майбутнє…

Я  хочу  бачити  майбутнє  та  знати:  що  чекає  і  коли?
Грядуть  великі,  переламні,  у  життях  укра֜їнців,  події.
Той,  хто  приніс  пекельне  зло,  і  сам  того  не  зрозумів,
Що  міць  народу  відродив,  в  нена֜висній  йому  країні.

Хіба  ж  цінуєш  ти  життя,  коли  нема  йому  загрози?
А  рідні  люди,  без  страху֜  їх  втрати,  стануть  найдорожчі?
За  місяці  війни,  що  вкрила  всю  країну  та  триває  й  досі,
Багато  розумінь  прийшло  до  кожного,  немов  прозріли  очі.

Майбутнє…  Бачиться  воно  лише  у  світлих,  теплих  мріях.
Війна  закінчиться  обов’язково,  перемогою  добра  над  злом.
Народ,  який  не  потонув  під  натиском  ганебного  напливу
Безчестя  ворога,  здобуде  право  визначати  свій  кордон.

За  перемогою,  настане  час  відновлень  з  неабияким  азартом.
Усе  відстроїться  та  стане  кращим,  ніж  в  період  «до  війни».
Засвітяться  бажанням  очі,  та  посмішки  сіятимуть  вітальні.
Майданчики  дитячі  накриє  безтурботним  сміхом  дітвори.

Країна  покрокує  вільним  шляхом  сподівання  та  надії
Людей,  які  плекаючи  у  тім  бажання,  віддали֜  свої  життя.
Скорботна,  невмируща  пам'ять  житиме  навічно  з  ними.
Велика  біль  у  тім,  що  доля,  не  питаючи,  обрала  їх  сама.

Минуть  роки,  до  поки  весь  цей  жах  війни  стихатиме.
Багато  тепер  тих,  кому  нести  пекучий  біль  усе  життя,
Та  кожен  новий  день,  світліше  від  минулого  ставатиме.
Нехай  зігріє  доля  кожного,  часи  без  болю  випліта.

Всі  думи  про  майбутнє,  споріднені  лиш  світлій  мрії.
Хіба  ж  присвятиш  сподівання  ти  тенетам  темряви?
Життя  країни  вільної  в  великому  цивілізованому  світі.
Яке  воно?  Омріяне…  Йому  назустріч  йдемо  впевнено.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962054
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2022

Вернётся вновь…

Сожги  мою  глубокую  печаль,  Царица-Осень.
Тебе  ведь  это  сделать  -  проще  из  простого.
Опавших  листьев  горсть  в  костёр  мы  бросим,
А  пепел  ветром  разнесётся  по  просторам.

И  нет  её  уж  более,  легка,  словно  пушинка.
Расправив  плечи,  шаг  уверенный  -  со  мной.
В  опавших  листьях  утопает  золотая  волосинка,
Спадающая  с  головы,  с  редеющей  косой.

Не  вечно  твоё  золото,  дары  не  драгоценны.
Сгорает  быстро,  коль  земли  касается  его  кайма.
Укрась  период  увядания,  рождая  луч  надежды,
Желания  питающий,  что  возродится  красота.

Не  лишь  в  природе  -  в  действиях  и  мыслях.
Сожги  навеки  тень  всеразрушающего  зла.
Пускай  зачахнет,  пусть  сгорит  оно,  как  листья.
Верши  ему  свой  приговор  безжалостно,  судья…

Свою  печаль  глубокую  я  затеряю  среди  листьев,
Пусть  в  плен  её  захватит  бесконечный  сон.
Слаба  природа  перед  Осенью,  несущей  тризну,
Но,  красота  её,  слегка  вздремнув,  вернётся  вновь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961672
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.10.2022

Милый друг

1.

Два  года  был  он  лучшим  другом  для  неё.
Порой  –  не  другом,  а  скорей  –  подругой.
Всё  сокровенное  своё  доверила  ушам  его.
Так  добр  к  ней,  плохого  никогда  не  думал.

Вместе  работали,  в  годах  –  немного  старше.
Шестнадцать  лет…  Она  совсем  не  чувствовала  их.
В  глазах,  что  улыбались  ей  –  ни  грамма  фальши.
Располагал  к  себе,  притягивал  он  обаянием  своим.

Всегда  захаживал  к  ней  в  кабинет  попить  чайку.
Хоть  и  шутила,  что  худеть  пора,  всё  же  печенье,
Конфеты  припасала,  с  большой  радостью  ему.
Подолгу  говорили,  а  вокруг  бродили  сплетни.

Какое  дело  было  им  тогда  до  разговоров  тех?
К  нему  ведь  только  дружеские  чувства  испытала.
Женат  был  и  имел  давно  уж  взрослых  дочерей.
Единственного  внука  обожал,  всё  это  знала.

Ни  словом,  никогда  не  намекал  на  что-то  более.
За  то  к  нему  и  потянулась,  редкостью  бывало  так.
Немало  принял  на  себя  он  сокровенной  её  боли.
Пришёл  тот  час,  пошло  меж  ними  -  наперекосяк.

Новый  начальник,  внешность,  словно  у  бандита.
Шакалий  его  взгляд,  её  изрядно  сразу  напугал.
Проходу  не  давал,  повадок  наглых  не  стыдился.
Она  подумать  не  могла,  что  друг  её  приревновал.

Однажды,  они  что-то  отмечали  на  работе,
Немало  кто  тогда  напился,  но  -  не  он,  и  -  не  она.
Друг  отошёл  куда-то,  ей  домой  уйти  было  охота,
Вдруг  оглянуться  захотелось,  к  повороту  подойдя.

Начальник  выскочил  в  ворота,  крикнул:  «Где  она?»
Перепугалась,  во  дворы  стремительно  вбежала.
Бежала  без  оглядки,  знать  бы  ещё  ей  тогда:  куда?
Из  переулка  друг  машиной  выехал,  не  ожидала.

2.

Какое  счастье,  что  нашёл,  не  слышала  его  звонков.
Домой  отвёз,  они  тогда  почти  не  говорили  с  ним.
Дал  лишь  понять,  что  поддержать  её  во  всём  готов.
Решит  уволиться  –  он  с  ней,  не  сомневаясь,  ни  на  миг.

Утром  начальник  извинился  перед  ней,  пообещал,
Что  будет  сдержанней,  рассказывал  ей,  как  похожа
На  его  первую  любовь,  и  даже  имя  девушки  назвал,
Старался  так  расположить  к  себе…  Не  удавалось  всё  же.

Такой  был  гнусный  человек,  неприязнь  не  скрывала.
Период  -  неприятный  в  её  жизни,  не  достоин  памяти.
И  лишь  беседа  дружеская  дни  тоскливые  те  украшала.
Сильнее  привязалась  к  другу,  с  добротой  бескрайнею.

Тот  день,  свершив  конец  их  дружбы,  стал  ненастным.
Он  позвонил  и  попросил  её  о  встрече  вне  работы.
Она  пришла  к  нему,  был  голос  грустным,  непонятным.
Взор  отведя,  сказал,  что  любит,  сквозь  печали  ноты.

«Ты  понимаешь,  вдруг  так  остро  осознал,  что  без  тебя,
Я  жизнь  дальнейшую  свою  не  представляю  теперь  даже.
Всё  понимаю,  не  свободен  я,  есть  у  меня  жена,  семья.
Коль  примешь  предложение  моё,  уйти  от  них  согласен».

Наверно,  грянул  гром  тогда,  ей  на  душе  тревожно  стало.
Пред  ней  стоял  тот  человек,  что  стал  ей  очень  дорогим.
До  этого  момента,  его  лишь  лучшим  другом  принимала,
Ну,  а  теперь,  то  поняла,  какой  счастливой,  была  бы  с  ним.

Он  очень  терпелив  был  с  ней,  заботлив  безгранично.
Такое  понимание  в  глазах  читала,  открывалась,  не  таясь.
И  успокоит,  и  всегда  поддержит  искренне,  а  не  цинично.
Когда  он  стал  таким  ей  дорогим,  того  тогда  не  поняла.

Если  удастся  стать  друзьями,  искренними,  настоящими,
То  чувства  с  лёгкостью  зажгутся,  без  каких-либо  усилий.
Сейчас  лишь  стали  для  неё  те  состояния  понятными,
Ну,  а  тогда,  взгрустнулось,  что  грань  дружбы  преступили.

3.

«Ты  понимаешь,  как  впоследствии,  об  этом  пожалеешь?
Что  для  тебя  семья?  Ты  сколько  раз  мне  говорил,  что  –  всё.
Твой  внук  –  твоя  надежда,  твоя  гордость…  Без  него  сумеешь
Ты  жить,  коль  не  простят,  коль  отвернутся  от  тебя  потом?

Молчишь,  сомнения?  А  я  отвечу  за  тебя:  не  сможешь.
Не  только  дед  ты  для  него,  давно  уж  ты  ему  –  отец.
Он  на  тебя  ровняется,  своим  примером  его  огорошишь?
Учил,  воспитывал,  теперь  вот:  «Здрасте,  я  влюбился,  наконец».

Родной  отец  их  бросил  с  мамой,  а  теперь  и  ты  –  за  чемоданы?
Прости,  но  мне  такую  ношу  не  осилить,  слишком  тяжела  она.
Судьба  меня  и  без  того  не  пощадила,  новые  наносит  раны.
Я  тоже  ведь  считаю,  что  в  жизни  каждого,  важней  всего  –  семья»…

Им  было  тяжело,  прекращены  все  дружеские  разговоры.
Ей  от  внимания  начальника  не  раз  скрываться  приходилось.
Вдруг  предложили,  как  спасенье,  перейти  на  новую  работу.
Спиною  чувствовала  взгляд  тоскливый,  когда  оттуда  уходила.

Шесть  лет  прошло,  скорее,  всё  же,  пролетели  сумрачные  годы.
Её  судьба  –  сплошные  испытания,  тем  закалялась,  словно  сталь.
Не  до  любви  ей  тогда  было…  Четыре  года  -  горькие  невзгоды,
Лишь  года  два,  как  сердце  стало  тише  биться,  ритм  держать.

Однажды,  возле  супермаркета  увидела  знакомый  силуэт.
Тот  человек,  как  прежде,  был  по-дружески  ей  очень  дорог.
Чтоб  не  заметил,  «шапку-невидимку»  натянула,  отошла  живей.
Был  рядом  внук,  красивый  парень,  и  почти  уж  взрослый.

Он  улыбнулся,  когда  тот  ему  рассказывал  о  чём-то  увлечённо.
Ей  стало  веселей,  теперь  запомнится  друг  навсегда  таким.
Тот  милый  человек,  как  солнце,  освещал  и  согревал  два  года.
В  кругу  своей  семьи,  он  счастлив,  ведь  уважаем  и  любим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961439
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.09.2022

Когось щасливим…

Її  життя,  немов  трагічна  повість,  вкрита  болем.
Написаний  сценарій  долі  десь  у  темних  закутках.
Можливо  і  роман  напишеться  чорнилами  із  горем,
Бо  наданий  їй  хист  до  цього,  лише  потрібно  мати  час.

Неймовірна  сила  у  жіночім  тілі  зачаїлась.
Та  в  спілкуванні  ти  цього  не  зрозумієш…  Її  хід:
Спочатку  придивитись  до  людини,  щоб  відкрилась
Вся  суть  її  змістовності,  затаєних  кутків  душі  політ.

Цінує  простоту  в  усьому,  ким  би  ти  в  житті  не  був.
Відкриту  щирість,  доброзичливість,  за  дар  сприймає.
Ніколи  не  тримає  зла,  провину  завжди  визнає  свою,
Та  лиш  самозакоханість,  до  себе  вже  не  підпускає...

Ми  часом  забуваємо,  що  маємо  любити  щиро
Усе  живе  у  цьому  світі,  який  створено  для  нас.
Цінуючи  своє  життя,  нехай  малі,  але  щасливі  миті,
Повинні  розуміти,  що  кожному  дається  такий  дар.

Влада  пітьми  неймовірно  сильна,  якщо  Ти֜  слабкий.
Зародить  в  тобі  безліч  негативних  рис  характеру.
Не  зрозумієш,  навіть,  де  мотузку  ту  ти  відпустив,
Яка  тримала  за  розсудливість,  щоб  був  при  пам’яті.

Не  втримав,  полетів  у  вирій,  але  безрозсудливості.
Можливо,  в  тім  спочатку  ти  угледиш  вдачі  хист.
Зігріють  думки-міражі,  приховуючи  свої  дурощі,
Але  обов’язково  приведе  цей  шлях  у  кут  глухий.

Тиран  та  вбивця,  все  його  нутро  давно  зчорніле,
Створив  навкруг  себе  велику  армію  потвор.
Зло  виливається,  немов  черпається  із  океанів  сила,
Але  проходить  час,  та  виявляється,  яке  слабке  воно.

Сила  не  в  тім,  щоб  залякати,  знищити  когось,
А  навпаки,  коли  твоє  бажання  бути  щиросердним,
Когось  щасливим  зробить…  Ну,  а  після,  і  цей  хтось,
Від  того  стане  сильним,  даючи  відсіч  силам  темним.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2022

Сумна пісня

Співає  Осінь  колискову  листям  наостанок.
У  вічний  сон,  у  небуття  вони  уже  впадають.
Сумна  та  пісня,  навіть  сльози  навертає.
Дерева  в  розпачі,  бо  красота  їх  покидає.

Вони  вже  встигли  звикнути  до  убрання.
Таке  своє,  немов  би  рідне,  листя  стало.
Навіщо  розлучатись?  Біль  пече  різка.
Їм  гі֜лками  тепер,  до  нього  не  дістати.

Не  зрозуміти    та  не  усвідомити  той  факт,
Що  кожен  рік  вони  втрачають  дороге,
Таке  вже  цінне,  до  якого  звикли  так,
Щоб  через  час  укритись  знову  у  нове…

Нове  кохання…  А  чи  буде  щасливі֜шим?
Адже  у  серці  зачаїтись  може  назавжди
Той  милий  образ,  без  якого  тяжко  жити.
З  ким  би  не  був,  а  відчуваєш:  загубився  ти.

Бо  не  зберіг  кохання,  відпустив  від  себе.
В  інших  очах  шукаєш  його  знов  і  знов.
Сумна  ця  пісня,  звуки  линуть  десь,  у  небо,
Навіює  душі  самотність,  хоч  і  будеш  вдвох.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961085
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2022

Все минеться…

Вона  пробігла  вранці,  хвостиком  махнула.
Руда  красуня-білочка,  таке  миле  створіння.
Одразу  настрій  підняла,  та  думка  промайнула,
Що  все  минеться,  мов  жахливі  сновидіння.

На  дереві,  у  листі  загубилась,  знов  стрибнула,
Немов  їй  захотілося,  тепер  погратися  зі  мною.
Спостерігала  у  вікно  за  нею,  посміхнулась.
Згадала  здивування,  вперше  побачивши  її  зимою.

Адже  вона  тоді  змінила  своє  хутро  на  сіреньке.
Така  ж  була  гарненька,  мила,  але  дещо  інша.
Стрибнула  з  дерева  на  сніг,  пробіглася  хутенько,
Щось  ухопила,  та  назад  побігла  ще  скоріше.

Природа  -  поряд  з  нами,  вона  щиро  надихає.
В  осінні  дні  згасає  поступово  листя,  опадає,
Але  до  того,  у  яскравих  кольорах  воно  засяє…
І  подружка  красуня-білочка  по  дереву  стрибає.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2022

Не удастся…

В  осенних  днях  теряются  желания.
Унылый  и  дождливый  день  грустит.
Мечты  уж  не  стремятся  на  свидания.
Луч  солнца  стал  далёк,  неуловим.

Не  успеваешь  светлым  днём  напиться.
Растёт  стремительно  осенний  вечер.
Пора  раздумий,  рассыпаясь  на  крупицы,
На  крыльях  ветра  зажигает  свечи.

Гори,  свеча,  не  гасни  от  потока  мыслей.
Пускай  затягивают  в  тайны  бытия.
Вопросы  все  над  головой  зависли.
Есть  ли  ответы?  Не  уверенна  в  том  я.

Осенних  дней  мятежность,  беспокойность
Влияют  на  события,  меняя  ход  войны.
Сон  ненадёжный  у  врага,  тревожность
Крадётся,  словно  хищник,  страхом  сражены.

Пришёл  тот  час,  когда  плоды  созрели,
Придётся  пожинать…  Награда  за  труды.
С  жестокостью  нам  песнь  о  смерти  пели,
До  боли  наши  земли  истоптали  вы.

Зачем  хоть  приходили,  ироды,  скажите?
Загубленные  жизни,  разрушения,  к  чему?
Проклятия  теперь  попробуйте  вы  унесите,
Их  с  ненавистью  нашей,  передайте  пахану…

Грустна  пора  осенняя,  период  увяданий,
Но  этот  год  –  особый,  хоть  и  роковой.
Весну  и  лето  подлые  враги  у  нас  украли,
А  осень,  зиму  –  не  удастся…  Пора  уж  им  домой!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959432
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.09.2022

Пропагандистам РФ

Откуда  столько  алчности  взялось,  бесчестия?
От  злобы  у  вас  скулы  сводит,  сузились  глаза.
Душа  такая  тёмная,  сплошное  мракобесие,
А  ведь  у  каждого  имеется  своя  семья.

Как  можно,  подло  призывать  кого-то  убивать,
А  после,  приходя  домой,  обнять  ребёнка?
Слова  любви  заботливо,  при  том  сказать,
Совсем  уж  непонятная,  та  чёрная  душонка.

Откуда  то  невежество,  что  льётся  через  край?
Или  для  вас  предмет  был  специальный  в  школе?
Как  же  меняет  жадность  человека,  Господи,  избавь
Меня,  прошу,  как  вы,  продаться  Бесу  за  червонец.

Как  можно  так,  заведомо  всё  понимая,  лгать?
На  курсах  «Подлых  лицемеров»  пройдена  наука.
Одно  не  поняли,  что  очень  просто  себя  потерять…
От  злобы  лопнуть,  утонуть  в  своём  дерьме,  как  муха.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958682
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.09.2022

Сбываются…

Истории  любви  порой  бывают  восхитительны.
Как-то  читала  я  одну  из  них,  и  не  могу  забыть.
Подробности  не  все  запомнила,  но  удивительны
Мне  действия  мужчины,  что  сумел  так  полюбить.

Её  увидел  в  первый  раз,  когда  в  плену  уж  жил.
Был  трудовой  концлагерь  во  Вторую  мировую.
Стани֜слав  родом  из  Варшавы,  знал  русский  язык.
Заметил  девушку  тогда,  очень  приметную  такую.

А  чем  приметную?  Конечно  видной  красотой.
Две  ямочки  на  милых  щёчках,  когда  улыбнулась.
В  тяжёлых  жили  они  там  условиях,  но  всё  равно,
Он  Нину  очень  полюбил,  искал  глазами  всюду.

Порой  им  удавалось  пересечься  и  поговорить.
Его  заботливые  взгляды  согревали  добротой.
Привыкла  к  нему  очень  сильно,  то  уже  не  скрыть.
После  войны  мечтал  забрать  её  с  собой.

Не  один  год  они  прожи֜ли  там,  пробил  тот  час,
Когда  пришли  освобождать  их,  как  же  рады  были.
Вот  только  Нину  сразу  увезли,  безумно  заскучал.
Его  любимая,  что  в  сердце  зажила֜,  была  из  Украины.

Вернулся  он  домой,  но  не  имел  уже  спокойствия.
Его  любовь  никак  не  забывалась,  снилась  иногда.
Годы  тяжёлые  послевоенные,  пора  тревожная.
Приехать  в  Украину  не  имел  возможности  тогда.

Лет  через  пять  женился,  думал,  что  забудет.
Двое  детей  у  них  с  женою,  про֜жили  немало  лет.
А  в  семьдесят  он  овдовел,  и  понял,  что  не  будет
Закончен  путь  его  без  долгожданной  встречи  с  ней.

Нашёл  он  свою  Нину,  через  специальные  каналы.
Их  встреча  на  глазах  у  всей  деревни  состоялась.
Остался  с  ней,  счастливые  вдвоём  там  доживали.
Им,  после  смерти,  памятник  поставили  односельчане.

Два  сердца  любящих,  всё  же  навек  соединились.
История  такой  любви  достойна  вечной  памяти.
Десятки  лет  в  мечтах,  с  ним  проживала  его  Нина.
Как  хорошо,  что  всё-таки,  мечты  сбываются.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958681
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.09.2022

Провожаю…

Провожаю  я  лето,  загрустил  светлый  день.
Тает  с  каждой  минутой,  разрастается  тень.
Осень  дверь  открывает,  как  хозяйка,  пришла.
Календарь  то  вещает,  что  настала  пора.

Не  гони  сразу  ветры,  подожди,  не  спеши.
Проводить  дай  мне  лето,  а  уж  после  –  дожди.
Клин  по  небу  пронёсся,  помашу  в  след  рукой.
Лучик  жаркого  солнца,  попрощаюсь  с  тобой.

Не  на  век,  ну,  конечно,  лишь  до  новой  поры.
Уходя,  прошу,  лето,  луч  надежды  возьми.
Возвратишь,  как  подарок,  приходя  в  новый  срок.
Разожгу  ним  огарок,  разрастётся  тепло.

Дни  осенние  кружат,  составляя  свой  план:
Пригласить  сразу  стужу,  иль  чуток  погодя?
Красно-жёлтые  краски  на  подходе  уже.
Нарисуют  пейзажи,  в  том  -  осенний  сюжет.

Провожаю  я  лето,  но  не  стану  грустить.
Стало  меньше  в  дне  света,  тают  осени  дни,
Но,  рассветы  искристей,  когда  ранний  закат.
О  поре  золотистой  ветры  песнь  сочинят.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958234
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.08.2022

Не теряйте

Своих  любимых  не  теряйте.
Для  них  вы  сказку  создавайте.
И  станет  тогда  день  ненастный,
Улыбкой  озарён  прекрасной.

Коль  вам  послалась  в  жизнь  удача,
И  судьбоносной  стала  встреча  ваша,
То  никогда  не  отпускайте  руку,
Чтоб  не  испытывать  терзаний  муку.

Своих  любимых  не  теряйте,
Их  чувства  нежные  не  обижайте,
Ведь  может  быть,  после  разлуки,
Гремучей  станет  ваша  скука.

Любовь  и  уважение  в  придачу,
Несущие  взаимность  вам  в  отдачу,
Всем  тем,  кто  дорог,  посылайте,
О  честности  не  забывайте.

Своих  любимых  не  теряйте,
Словами  нежными  их  осыпайте.
Пускай  несут  они  вам  радость,
Ведь  царствует  в  семье  любовь.

А  без  любви  не  стоит  даже,
Мечту  свою,  что  мёда  слаже,
Пытаться  воплотить  на  деле,
Коль  вы  вдвоём,  того  не  захотели.

Своих  любимых  не  теряйте.
Все  клятвы,  данные  им,  выполняйте,
Чтоб  никогда  потом  разлука,
Не  захотела  посылать  вам  муки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958233
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.08.2022

Тяжкість долі

Тяжкість  долі  людської  із  війною  прийшла.
Серце  матері  з  болем,  поряд  –  з  сином  труна.
Він  –  герой,  нагороди  за  відвагу  в  боях,
Б’ючи  ворога  скроні,  без  страху  здобував.

Та  хіба  ж  тепер  тішить  те,  що  знає  вона,
Що  зростила  хлопчину  на  геройські  звання?
Він  ніколи  не  сяде  поряд  з  нею  живим,
Не  обійме,  не  скаже,  як  він  любить  її.

Тяжкість  долі  людської  із  війною  прийшла.
Вже  посивіли  скроні  від  страху,  як  чума.
Хто  зігріє  всіх  сиріт,  забере  від  них  біль?
Їм  ворожа  немилість  принесла֜  горя  тінь.

Та  хіба  ж  розуміють  малі  дітки  тепер,
Чому  доля  сирітська  не  співає  пісень?
Ця  дитина  вже  має  рану  в  серці  на  вік.
Буде  з  болем  зростати  непростий  чоловік.

Тяжкість  долі  людської  із  війною  прийшла.
Смерть  невинним  з  собою,  без  жалю  принесла֜.
Та  хіба  ж  зрозуміло,  що  породжує  вбивць?
Не  забути  ніколи  біль,  що  вилилась  скрізь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958023
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2022

Все і нічого…

Я  –  лише  подих  вітру,  посмішка  луни,
Промінчик  зоряного  світла,  темінь  ночі,
Джерельце  мрії,  важкі  думи  у  журбі…
Все  і  нічого…  Але  бажанням  світять  очі.

Глибокі  думи  нагадають,  що  живу.
А  мрії  з’являться  -  згадаю  про  надію.
Загублено  я  серед  натовпу  завжди  іду,
Світ  внутрішній  ховаючи  в  бездію.

Я  –  лише  крапелька  дощу  та  шурхіт  листя,
Думки  вечірні,  запал,  що  запалює  зірки,
Змах  крил  метелика,  що  в  темряву  унісся…
Все  і  нічого…  Але  надію  випромінюють  думки.

Глибоке  мислення,  бажання  висловити  думку.
Не  завжди  дії  виражають  погляд  та  ідеї.
Незграбні  вимальовуються  іноді  малюнки…
Та  віра  в  себе  –  головне,  бо  я  –  ніщо  без  неї.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2022

Я продолжаю жить…

Живу  я  в  своих  мыслях  и  мечтах.
На  во֜лнах  ветра,  с  ними  разлетаюсь.
Купаюсь  в  нежных  солнечных  лучах.
В  цветочных  ароматах  растворяюсь.

От  радости  перебегаю  в  грустный  день.
Апатия  порою  просится  в  подруги.
Скрываюсь  от  неё,  надежды  видя  тень.
Гоняются  за  мною,  злые  её  слуги.

В  вечных  боях  живу,  повержена  тоска
Сегодня  мной…  А  завтра,  уже  я  –  в  нокауте.
Смеётся  надо  мной  проказница-судьба,
Улыбкой  озарюсь,  ведь  всё  прощаю  ей.

Живу  я  в  твоих  мыслях  и  мечтах.
В  них  просыпаюсь,  засыпаю  с  ними.
Подглядываю  за  тобою,  прячась  в  облаках,
Восторженно  любуясь  небом,  синим-синим.

В  своих  строках  живу,  в  них  -  моя  жизнь.
Открыто,  иль  кусочками  лежит  на  полочках.
Надёжно  спрятан  там,  от  боли  моей,  крик.
Сама  себе  я  стала  вдруг  врачом-психологом…

Пока  приходят  мысли,  выплетаются  мечты,
И  вечный  бой  не  прекращается,  идут  реванши,
Мне  солнце  светит,  зацветают  вновь  цветы,
Ты  посвящаешь  мне  мечты,  словно  романсы,

Я  продолжаю  жить…  Слабеет  моя  боль.
Ей  годы  постелили  уж  пуховую  перину,
Чтобы  удобно  ей  спалось,  не  издавая  стон.
Судьба  ложи֜тся  разноликим  серпантином.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957680
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.08.2022

В обіймах…

В  обіймах  ніжної  любові,
На  крилах  радості  та  щастя.
В  своїх  бажаннях  невгамовних,
Забути  про  минулі  негаразди.

Лише  у  снах,  чи  у  реаліях,
Можливі  почуття  яскраві?
Лебідка  у  польоті  дальнім,
В  обіймах  Лебедя  розтане.

Кружляють  мрії  та  розносять
Сни  романтичні  про  кохання.
Кому  крихкі,  кому  глибокі,
То  їм  навіюють  бажання.

На  хвилях  вітру  розлітаються
Пісні  любовні,  окриляючі.
Сни  на  зорі֜,  немов  стидаючись,
Ховають  очі,  щастя  укриваючи.

В  обіймах  ніжної  любові,
Пізнати  радість  почуттів  в  реаліях,
Бажає  літній  вечір  зачарований
Закоханим,  купаючи  їх  у  фантазіях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2022

Пусть подскажет…

Я  не  стану  страдать,
Коль  не  любишь  меня.
Запретишь  мне  мечтать?
Больше  я  -  не  твоя.

Сердце  мне  заживить
Помогает  другой.
Ну,  а  ты  к  ней  иди,
Лишь  оставь  мне  покой.

Ты  не  будешь  страдать,
Коль  тебя  разлюблю.
Попрошу  погадать
Я  ночную  звезду.

Пусть  расскажет  она:
Будем  вместе,  иль  нет?
Ей  подскажет  луна
Тот  правдивый  ответ...

Ты  страдай  без  меня,
Так  хочу  о  том  знать.
Пусть  подскажет  луна:
Как  тебя  удержать?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957478
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.08.2022

Іншої не хочу…

Ти  пам’ятаєш  миті  ті,  години,
Коли  з’явилась  я  в  цей  божий  світ.
Мій  перший  крик,    що  за  хвилини
Проносився  вдовж  родової  стін.

Ти  бачила  все  те,  що  відбувалось
Зі  мною  вперше  та  мій  перший  крок.
Як  падала,  а  після  того  підіймалась,
Йшла  з  радістю  на  перший  свій  урок.

Ти  знаєш  мій  улюблений  предмет,
Як  я  любила  всі  його  контрольні.
Хвилюючись,  тягнула  свій  білет,
Відповідала  та  була  екзаменована.

Ти  пам’ятаєш  моє  перше  почуття,
Він  навіть  не  помітив,  що  була  закохана.
Мій  страх  та  відчай,  дикі  відчуття
Зламали  мою  мрію,  подорослішала.

Ти  бачила,  як  поступово  я  втрачала  віру,
Але  надію  на  її  відновлення  –  ніколи.
Не  гналася  за  відчуттями,  знала  міру.
Дорослим  шляхом  у  життя  пішла  зі  школи…

Ти  знаєш,  як  люблю  тебе  та  іншої  не  хочу.
Бо  ти  мені,  як  мати,  Україно,  земля  рідна.
Завжди  наповнюєш  бажанням  мої  очі,
Навіть  тоді,  коли  зі  мною  біль  неймовірний.

Ти  пам’ятаєш,  бачиш,  знаєш  та  приймаєш
Мене  такою,  як  я  є,  можливо  також  любиш.
По-материнськи,  в  піклуванні  надихаєш
На  світлу  мрію,  що  незалежна  завжди  будеш.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957477
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2022

Простить?

Простить?  Нет,  никогда  я  не  смогу.
Урок  господний,  значит,  плохо  я  усвоила.
Строка  из  Библии  стремится  научить  тому,
Чтоб  возлюбила  лютого  врага  безбожного.

Не  носит  Бога  в  своём  сердце  он,  как  я.
Его  душа  окаменевшая,  жестокая,  циничная.
Сомнения  гнетут:  имеется  ли  у  него  душа?
Продал  он  демону  её,  ведь  так  ему  привычнее.

Простить?  Нет,  никогда  я  не  смогу.
Боль  матерей,  отцов  и  си֜рот  обездоленных.
За  всех,  кого  лишил  он  крова  –  ненависть  врагу,
За  боль  земли  укра֜инской,  от  ран,  уж  сгорбленной.

Без  Бога  в  сердце  враг  пришёл,  не  знает  он,
Что  руки  обагрил  по  локоть  кровушкой  невинною.
Себя  обманываю…  Всё  он  знает,  только  лихо  врёт.
Вонзая  в  сердце  кол,  услышишь  лишь  его  повинную.

Простить?  Нет,  никогда  я  не  прощу.
Нечеловечий  облик  у  него,  рога  и  хвост  от  чёрта
На  нём  виднеются…  Ту  амуницию  вручил  ему
Пахан  -  исчадье  ада…  Всё  к  нему  вернётся.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957365
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.08.2022

Мій смуток…

Пробач  мені  мій  смуток  та  мій  біль.
Я  дуже  хочу  веселитись,  як  колись.
Тоді  мені  навіювала  мрії  неба  синь,
А  босі  ноги  відчували  твердість,  міць.

Здавалося,  що  все  найкраще  у  житті,
Було  для  мене  створене,  уся  краса.
А  я  назустріч  їй,  лише  повинна  була  йти,
Вів  мене  Янгол,  змахом  крил  у  небесах.

Напевно  світло  мене  дещо  засліпило,
Не  вгледіла,  коли  зійшла  з  щасливого  шляху.
А  іншим  шляхом  мене  в  хащі  затягнуло,
По  бездоріжжю,  немов  брід  шукаючи,  іду.

Яскраві  спогади,  які  роками  душу  зігрівали,
Прискорено  згасають,  блекне  неба  синь.
Покинув  Янгол,  мої  плечі  силою  розправив…
Пробач  мені  мій  смуток  та  мій  біль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957364
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2022

Непорозуміння

«Не  розумію,  чому  я  його  не  розумію?»
Вона  сидить,  та  час  від  часу  думає  про  це.
Відносини  їх  потерпають  від  напливів
Образливих  незрозумілих  фраз  тепер.

Була  ж  така  гармонія,  єдиний  погляд.
Ну,  а  тепер  його  дратує  кожне  її  слово.
Не  може  ж  швидко  так  змінитися  світогляд,
Щось  вплинуло  на  нього,  що,  їй  не  відомо…

Обов’язково  вплинуло,  але,  щоб  зрозуміти,
Що  саме  у  душі  зароджує  бунтарський  дух,
Треба  лише  бажання  для  того,  щоб  оживити
Ідилію  минулу,  єдиний  погляд,  що  чомусь  потух.

Образитись  та  грюкнути  дверима  –  дуже  просто.
А  ось,  щоб  потім  не  жалітись  на  свою  бездію,
Не  думати  із  жалістю,  що  виправити  було  можна,
Але  бажання  не  було…  То  краще  починай  вже  діять!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2022

Друг

Он  постоянно  звонил  в  клинику  с  одним  вопросом:
«Скажите,  как  он,  всё  теперь  нормально  будет  с  ним?»
Там  медсестра  уже  устала  от  его,  словно,  допросов.
«Да  успокойтесь  вы,  всё  хорошо  с  ним,  ещё  спит».

Проходит  час,  опять  хватает  телефон,  а  там  -  та  же  история.
Волнуется,  ведь  другу  операцию  на  сердце  провели.
«Из-за  меня  всё  это,  испугался,  когда  сбросил  его  в  море  я,
Вот  и  случился  у  него  инфаркт,  хоть  бы  его  теперь  спасли».

Он  заплатил  за  операцию,  привёз  необходимые  лекарства.
Для  друга  ничего  не  жалко,  только  бы  всё  обошлось.
Но  никаких  нет  сил,  чтоб  усмирить  квартирою  мытарства.
Не  может  успокоиться,  переживая,  он  не  спал  всю  ночь.

«Сказал  врач,  завтра  к  вечеру,  чтоб  приезжали  вы  за  ним».
«Ну,  слава  Богу,  никогда  его  я  больше  не  обижу,  никогда».
Он  полюбил  это  создание,  назвал  котёнка  именем  Черныш.
Из-под  развалин  его  вынул,  испуганные  были  у  того  глаза.

Он  в  Мариуполе  лет  шесть  уже  снимает  комнату  в  квартире.
Военный  офицер,  воюет  с  первых  дней  начавшейся  войны.
Было  затишье,  а  тогда  бои  серьёзные,  недели  уж  четыре,
С  врагом  за  город  шли,  никто  не  видел  больше  горя  и  беды.

Полномасштабная  война,  в  кольце  был  город,  но  ещё  не  взят.
Забрал  котёнка  он  к  себе,  а  после  в  штаб  отнёс,  там  безопасней.
Чуть  потеплело,  захотел  он  в  море  искупнуться,  и  котёнка  взял.
Тот  так  воды  боялся,  всё  равно,  забросил  в  море,  чтобы  искупался…

Через  два  дня  заметил,  что  Черныш  болезненно  смотрел,  слеза
В  его  глазах  вдруг  заблестела,  сразу  же  в  ветклинику  отвёз  его.
Инфаркт,  о,  ужас,  что  коты  болеют,  как  и  люди,  кто  же  знал?
Благополучно  обошлось  тогда,  с  ним  и  хозяином  сейчас  всё  хорошо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957145
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.08.2022

Страхи

Страхів  у  кожному  затаєно  немало.
Лякає  мене  подих  темряви  щемливий.
В  дитинстві  дуже  сильно  я  боялась
Ночей,  видіння  бачилися  страхітливі.

Чи  то  корова  посміхалась  серед  ночі,
Висовуючи  голову  до  мене  з-за  дверей,
Або  шипіння  пацюка  пронизувало  сон  мій,
Озлобленість  очей  тих  пам’ятається  й  тепер.

В  дорослому  житті  страхи  іще  сильніші,
Адже  багато  розумінь  приходить  на  поріг.
Все  закладаєш,  мов  би  в  розумові  ніші,
Але  прийняти,  іноді  не  все  ти  зміг…

Народжуєшся  у  цей  світ,  з  чиєїсь  волі.
Слабкий,  беззахисний,  такий  чудний.
Та  поки  ще  прийдуть  до  тебе  розумові
Ті  здібності,  наробиш  помило֜к  дурних.

Але  ті  помилки֜  –  ніщо,  вони  на  досвід
Лягають,  та  навчають  дечому  завжди.
Лише  хай  будуть  не  критичні,  щоб  і  досі,
Ти  згадував  про  них  з  теплом,  не  навпаки.

Та  настає  все  ж  мить,  коли  твої  страхи
Стають  вже  не  невинні,  бо  зростають.
Річ  не  у  тому,  що  пов’язані  тепер  вони
Із  розумінням,  що  усі  колись  вмирають.

Ти  розумієш,  що  ті  люди,  яких  любиш,
У  цьому  світи  не  захищені  від  лютої  біди.
З  цим  розумінням,  ва֜жкого  страху  набудеш,
Тому  й  звертаємось  до  Бога,  щоб  уберегти.

Нехай  молитви  наші  бережуть  їх  та  вкривають
Від  бід,  хвороб,  та  здовжують  їхні  життя.
Хай  війни  ненависні  шлях  свій  розвертають
До  тих,  хто  їх  розпалює,  ведучи  нелюдів  у  небуття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2022

Дом

Ты  принеси  спокойствие  в  мой  сон.
Дай  опереться  о  твоё  плечо,  подай  мне  руку.
Чтоб  засыпая,  знала  –  сон  счастливый  мой.
И  даже  мысль  не  принесла  бы  мне  разлуку.

Свой  вольный  ветер  отпусти,  коль  мы  вдвоём,
Коль  наша  встреча  всё  же  состоится.
Тепло,  уют,  любовь  поселим  мы  в  свой  дом.
По  капельке  пусть  счастье  с  нами  нарастится.

Приятные  беседы  вечерами,  за  руки  держась.
Объятья  нежные  и  сладостные  поцелуи.
В  твою  любовь  ночами  окунусь  я  всласть…
Своей  любовью,  словно  эхом,  отзываться  буду.

Но  если  всё  же,  вольный  ветер  твой,
Ужился  в  жизни,  нет  милее  для  тебя  отрады,
Ты  стороною  обойди,  придуманный  наш  дом.
В  нём  от  печали,  одиночества  вдвоём,  устали…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956299
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.08.2022

Чекайте…

Прийшли  в  наші  домівки,  запрошення  не  маючи.
Наповнили  одразу  горем,  усі  простори  міст.
Скрізь  хвилями,  жахливі  руйнування  просуваючи,
Серед  розвалин,  помітний  був  драконів  хвіст.

Чи  то  у  казці  злій,  ми  ненароком  опинилися,
Або  фільм  жахів  дивимось,  глядацький  повен  зал,
Щоб  ні  було,  та  хочеться,  щоб  очі  затулилися,
Жахливий  сон  закінчився,  та  світлий  день  настав.

Прийшли  в  наші  домівки,  хоча  ми  не  запрошували.
Немов  нові  хазяїни,  свої  порядки  просувають  в  них.
Здобутки  та  пожитки  речові  чужі  охоче  уподобали.
Глибока  мародерська  суть,  в  їх  нації  приховано  сидить.

Чи  хворий  розум  ними  заправляє,  злий,  маніакальний,
Або  народ  згниває,  заздрість  та  жадобу  прославляючи,
Щоб  ні  було,  та  нелюди  такі  нехай  живуть  у  дальніх
Просторах  їхньої  держави,  на  чуже  не  зазіхаючи.

Прийшли  в  наші  домівки,  дарунки  з  горем  дарувати,
Тепер  чекайте  бандероль,  з  відплатою  за  гостювання.
Навзаєм  горя,  сліз,  страху,  хвороб,  смертей  запакували,
Та  відправляємо  для  кожного…  Чи  мали  інші  сподівання?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022

Горіть, палайте…

Яка  ж  то  радість,  коли  ворог  потерпає,
Коли  отримує  він  по  заслузі  за  свої  труди.
Аеропорт  в  Криму,  сам  по  собі,  чомусь  палає.
Небесна  кара,  не  інакше,  насилається  туди.

Уранці  важко  підійнятися  мені  із  ліжка,
Пів  ночі  милувалась  відео,  мов  феєрверками.
Такі  яскраві  спалахи  вогню  та  мерехтіння,
Захоплююсь,  у  миті  ті,  ворожими  об’єктами.

Горіть,  палайте,  вороженьки,  Божу  кару
Давно  вже  ви  чекали,  зло  несучи  досхочу.
Я  після  перемоги  висплюсь,  дочекаюсь…
За  кару  ворогові,  дуже  вдячна  Богу  й  ЗСУ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956003
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2022

Вдали шагаю…

Прости  за  все  твои  печали  -  без  меня.
Холодных  одиноких  вечеров  нашествие.
Ночей  тех,  когда  сны  обходят  стороной  тебя,
Заманивая  мысли,  создавая  головокружение.

Прости,  что  много  лет  не  знала  о  тебе.
Порою  счастлива  была,  другого  обнимая.
Не  был  героем  в  затяжной  моей  тоске,
Не  ты  рождал  те  мысли,  что  мечтой  спасали.

Прости,  коль  не  позналось  счастье  без  меня,
Коль  прижилась  мечта  на  годы  в  твоей  жизни.
Не  знал,  что  быть  счастливым  -  просто,  полюбя.
Способен  разум  отводить  от  горькой  тризны.

Прости,  что  не  дарила  годы  счастья  без  тоски,
Что  не  уверен  был  в  себе,  сомнениям  внимая,
Не  изменила  направление  тропы  своей  судьбы,
Что,  как  и  прежде,  без  тебя  вдали  шагаю…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956002
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.08.2022

Твоей звезде…

Так  хочется  свою  звезду  на  небе  увидать.
Ведь  говорят,  что  есть  у  каждого  она  -  своя.
Тайным  сиянием  наш  путь,  дано  ей  освещать.
Как  же  узнать,  какая  из  всех  звёзд  –  моя?

То  не  дано  нам  знать,  но  всё  же,  есть  она:
Твоя  звезда,  твой  спутник  над  землёй.
На  её  свет  ведёт  тебя  судьбы  тропа,
И  в  «злые  шутки»  ей  дано  играть  с  тобой…

Я  улыбнусь  звезде,  пускай  она  и  не  моя,
Тогда  я  улыбнусь  твоей  загадочной  звезде.
Пусть  передаст  тебе  приветик  от  меня,
Чтобы  ты  знал,  что  мои  мысли  -  о  Тебе…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955942
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.08.2022

Серпень

Серпневі  дні  такі  тепер  бажанні.
Чому?  Не  знаю,  спека  ж  досаждає.
Але  вони  -  у  літнім  місяці  останнім,
Вже  літо  до  кінця  із  поспіхом  ступає.

За  пагорбом  осінній  силует  застиг.
То  -  Вересень  чекає  свого  часу.
На  світлий  день,  він  має  вже  свій  вплив,
Краде  хвилини  та  затемнює  одразу.

Минають  дуже  швидко  теплі  літні  дні,
А  осінь  в  сприйнятті  -  завжди  різноманітна.
Чи,  після  спеки,  подарує  прохолоди  тінь,
Чи  угасання  час,  в  очах  -  депресія  тендітна.

А  Серпень  -  щедрий  місяць,  плодовитий.
Одарює  фруктово-овочевим  подарунком.
Запаси  накопичуй  в  організмі  вітамінні,
Бадьорість,  щоб  була  узимку  порятунком.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2022

Таємничі хащі…

Останній  місяць  літа  протікає…Як  же  сумно!
Я  тільки  стала  відчувати,  що  воно  прийшло.
Серпне֜ві  дні  летять  так  швидко,  безупинно.
Вже  осінь,  майже  на  порозі,  стукає  в  вікно.

Ні,  я  не  хочу  відпускати  літні  дні,  не  хочу,
Бо  не  встигаю  обігрітись,  хочу  ще  тепла.
Омити  мріється  водою  теплою  лице  та  очі
Із  джерельця֜  цілющого,  десь  у  гора֜х,  тече  вона…

Я  відпускаю  свої  думи  у  казкові  таємничі  хащі.
Блукають  там  герої  із  казок,  яких  любила  я  малою.
Варвара  з  довгою  косою  у  підводнім  царстві
Зустріла  красеня  Івана,  зачарувався  він  її  красою.

Запам’ятався  мені  той  сюжет  у  казці  про  Варвару,
Коли  вона  випробувала  претендентів  на  її  любов.
Голубкою  перетворилася,  розмножилася  зразу,
А  він  повинен  був  знайти  її  між  них  за  кілька  спроб.

Але  Івану  не  потрібні  були  спроби,  він  її  лиш  бачив.
Не  мало  значення  для  нього,  скільки  навкруги  голубок,
Бо  в  серці  зажила  красуня,  що  душею  усіх  краще.
Справжнє  кохання  не  дозволить  зародити  смуток…

Краса  не  лише  тіла,  а  й  душі,  були  героями  казок.
Яскравими  героями,  що  за֜вжди  здобували  щастя.
Зло  у  казках  було  потворне,  не  подобалось  воно.
Краса  душі  завжди  перемагала,  йду֜чи  крізь  ненастя…

Як  би  ж  всі  люди,  виростаючи,  не  забували  ті  казки֜.
Свої  емоції  яскраві  від  перегляду  їх,  прочитання.
Адже  раділи,  коли  зло  згасало  від  ударів  доброти.
Мабуть  і  війни  злі,  ніколи  б  не  розпочинали...

Останній  місяць  літа  протікає,  сумно  неймовірно.
Війна  іде  вже  шостий  місяць,  море  горя  навкруги.
Зло  виросло  серед  людей  занадто  вже  надмірно,
Але  Добро  не  має  інших  шансів,  лише  його  перемогти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955807
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022

Тишина

Порой  такою  звонкою  бывает  тишина,
Та,  что  вдали  тревожно  затаилась.
Так  много  звуков  издаёт  в  ночи֜  она,
Но  слышимость  её,  не  каждому  открылась.

Вон  там,  ты  слышишь  –  взмах  крыла?
То  стая  птиц,  на  Юг  уж  устремилась.
Шагами  томными  приблизилась  тоска,
Но  тёплый  воздух  отпугнул,  и  затаилась.

Проказник-ветер  листья  в  вальсе  закружил.
Мелодия  слышна,  нежнее  нот  я  не  слыхала.
От  зависти,  на  небе  Месяц  захандрил.
Звезда  его  на  танец  уж  давно  не  приглашала.

Всю  ночь  могла  б  я  слушать  тишину,
Но  сны  уж  приближаются,  глаза  закрылись.
Под  звуки  тишины  в  сон  окунусь  и  отдохну…
Ночные  тайны  вдаль  ушли  и  затаились.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955397
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.08.2022

Твои глаза

Когда  подарит  нам  с  тобою  щедрая  судьба
То  счастье  -  вместе  проводить  все  вечера  и  ночи,
Не  говори  о  том,  как  велика  любовь  твоя,
Лишь  обними…  Пусть  обо  всём  расскажут  очи…

Хочу  читать  в  твоих  глазах  я  нежность.
Пусть  закипает  в  твоём  взгляде  страсть.
Твоя  любовь  в  моей  судьбе  –  то  неизбежность.
Уж  звёзды  тайные  ведут  друг  к  другу  нас.

Хочу  я  слушать,  как  волнителен  стук  сердца.
Как  учащается  дыхание  в  твоей  груди.
Желание  моё,  в  твоих  объятиях  согреться,
Сильно֜,  как  волны  у  бушующей  реки.

Не  говори  о  том,  как  любишь  ты  меня,
Лишь  тёплым  нежным  взглядом  одари.
Прижми  к  груди…  Расскажет  сердце  за  тебя,
Как  я  нужна  тебе,  и  как  тоскливы  были  твои  дни.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955200
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.08.2022

Природные истоки

Дух  полей,  лесов,  загадочных  долин.
То  –  природы  зов,  манящие  просторы.
С  появлением  просвета  первых  же  седин,
Крепнет  тяга  к  дивности  пейзажной  флоры.

Чистота,  невинность,  красота,
Каждый  год,  не  уставая,  прорастает.
Поутру  слезой  рассыпалась  роса.
Слёзы  радости,  природа  ведь  не  унывает.

По  полям,  что  колосятся,  пробегусь.
Васильков  пестрящих  синева  искрится.
В  чистый  воздух  с  головою  окунусь.
Полнится  теплом  душа,  поёт  в  такт  птицам…

Жаль,  что  всё  то  –  лишь  души  полёт.
И  пейзажи  те  –  воображения  потоки.
За  зимой  придёт  весна  –  всё  снова  оживёт.
Жизнь  и  смерть  –  в  природе  их  истоки…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955199
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.08.2022

Скажи, зачем?

Тихо  плачет  небо,
Болью  на  землю  опускаясь.
Быль  то  или  не֜быль,
Но  боль  та,  душу  застилает.

Ночным  сияньем  молний,
Искра  её  пронзает  сердце.
Слезами  рам  оконных,
Боль  ло֜мится,  ломая  дверцу.

Скажи,  зачем  ты,  небо,
Тоску  на  землю  посылаешь?
Из  звёздной  пыли  невод,
В  глуби֜ны  недр  опускаешь.

А  небо  тихо  плачет.
Его  рыданий  не  услышишь.
А  боль  -  игривый  мячик.
Всё  скачет,  скачет,  лишь  бы  тише.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955108
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.08.2022

Не греют…

Пошли,  Господь,  мне  два  крыла,
Чтоб  я  могла  их  с  лёгкостью  расправить.
И  сразу  вера,  чтоб  в  себя  пришла,
Способная  сомненья  вдаль  отправить.

Не  стану  более  в  себе  я  боль  держать.
Всю  тяжесть  сожалений  в  пропасть  сброшу.
Есть  крылья  у  меня  теперь,  хочу  летать,
С  желанием,  надеждой,  сбросив  тяжку  ношу.

Пошли,  Господь,  мне  путь  спасения.
Коль  провалюсь  я  в  бездну  ледяную,
Пусть  воля  крыльями  растёт  без  опасения,
Несёт  мне  в  тело  лёгкость  неземную.

К  чему  нужны  мне  все  эти  терзания?
Подступные  обиды  и  непониманий  горы?
Забудется  и  боль  от  расставания.
Шагами  капель  от  дождя,  уйдут  невзгоды.

Пошли,  Господь,  мне  понимание:
Зачем  так  долго  я  в  ночи  блуждала?
Зачем  мне  посланы  все  были  испытания?
Прошу  я  лишь  тепла…  Уже  не  греют  одеяла.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955107
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.08.2022

Забрела…

Ты  спроси  у  меня:
Как  живу  без  тебя?
Я  скажу,  не  таясь,
Что  на  сердце  –  зима.

За  окном  –  туча  чёрная.
Льёт  сильный  дождь,
Словно  осень  холодная,
Посылает  мне  дрожь.

Лишь  тоскливые  дни,
Толи  день,  толи  ночь.
Разбежались  все  сны,
И  не  спится  мне  вновь.

Груз  сомнений  гнетёт,
Что  закончится  ночь.
Новый  день  настаёт,
Не  идёт  тоска  прочь.

Ты  спроси  у  меня:
Как  живу  без  тебя?
В  сердце  снова  зима
Летним  днём  забрела…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954994
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.07.2022

Она ушла…

Она  ушла…  Из  грубых  мыслей  и  сердец.
Лишь  осветила  шлейфом…  Чистым,  белым.
Под  ноги  бросила  свой  ла֜вровый  венец.
Обиду  не  скрывая,  замела  всё  снегом.

«Сердца,  коль  ваши,  ледяными  стали,
Коль  растеряли  из  души  вы  красоту  свою,
Забыли  суть  добра,  лишь  злоба  с  вами…
Она  мне  неприемлема,  от  вас  я  ухожу».

Она  ушла…  Остались  лишь  руины  в  сердце.
Слезами  омываясь,  гордою  ходою  шла.
Замёрзло  всё  вокруг,  теперь  уж  не  согреться.
Осталась  ненависть,  стремительно  росла  она…

Её  остановить,  ведь  даже  не  пытались.
Зачем?  Давно  сердцами  овладела  злость.
Вся  горесть  от  потери,  осознается  едва  ли.
Она  ушла…  Ведь  то  была  -  сама  Любовь…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954993
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.07.2022

Чудесный сад

Люблю  я  нежности  в  себе  порывы,
Расслабленность,  и  телом,  и  душой.
В  минуты  те,  не  стану  «над  обрывом»,
Лишь  изливаюсь  шёлковой  строкой…

Я  обернусь  голубкой  сизой,  нежной,
И  полечу  в  счастливые  далёкие  края.
Быть  может,  скажут  мне  небрежно,
Что  слишком  далеко  летит  мечта  моя.

Кто  ж  виноват,  что  те  края  так  далеки?
Лишь  птицей  можно  к  ним  добраться.
И  стелется  мой  путь  вдоль  берега  реки.
Уж  скоро  должен  край  тот  показаться.

Лети,  лети  с  надеждой,  сизая  голубка.
Наградой  станет  счастье  нежное  тебе.
Сны  на  ветвях  висят,  но  лишь  под  утро,
Найдёшь  ты  свой...  Заждался  он  уже.

Края  те  дивные  ты  видела  во  снах,
Но  выбирай  лишь  свой,  счастливый.
Висят  они  красивые  на  радужных  ветвях.
Чудесный  сад!  В  нём  счастья  переливы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954893
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.07.2022

Как исповедь…

Моя  уставшая,  поникшая  душа
Услышала  призыв,  что  шёл  из  ночи.
Кто  звал  меня,  заманивал  туда?
Того  не  знала,  но  тянуло  очень.

Всё  в  том  призыве  услыхала  я:
Боль  и  тоску,  и  радости  немного.
Куда  ж  зовёшь?  Того  не  поняла,
Но  мысли  налетели,  позвала  дорога.

Что  ж  так  меня  туда  влечёт?
Какими  тайнами  та  ночь  укрыта?
Холодная,  как  эхом  –  страхом  отдаёт.
Светлым  лучам  дорога  в  ней  закрыта.

Быть  может,  то  –  вина  моя,
Пред  совестью  страшась  ответа,
Затягивает  в  ночь,  усиленно  маня,
Туда,  где  больше  не  видать  мне  света…

Была  ли,  в  чём  моя  вина?
Мне  совесть  уж  того  не  скажет.
Представ  пред  Богом,  лишь  узнаю  я.
Как  исповедь  мою,  мне  на  суде  расскажет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954892
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.07.2022

Тревожный сон

Вторую  ночь  подряд  ей  снился  тот  тревожный  сон.
В  нём  начинала  резко  плакать,  повод  только  разный.
А  после,  плач  в  рыдания  переходил,  от  боли  -  стон.
Нехватка  воздуха…  Теперь  уж  стала  задыхаться…

Проснулась  среди  ночи…  Облегчённый  вдох.
«Ну,  слава  Богу  -  сон,  но,  как  же  было  страшно!»
Вторую  ночь  одно  и  то  же  снится,  странный  он.
Решила  сонник  почитать,  чтоб  в  этом  разобраться.

По-разному  трактуют  сонники  рыдания  во  снах.
Всё  больше  радость  и  удачу,  в  них  пророчат.
И  лишь  в  одном,  предвестники    беды  нашла  она.
Тревожно  стало,  но  ведь  в  большинстве  её  отводят.

Какая  глупость,  верить  всем  тем  предсказаниям.
Ей  раньше  уже  снились  сны,  конечно,  словно  вещие.
Лишь  после  понимала,  их  пророчие  повествования.
Но  этот  сон  особый  был,  словно  реальны  ощущения.

Прошла  неделя,  более  тревожных  снов  не  насылала  ночь.
Она  уж  успокоилась,  бывают  и  пустые  сновидения.
Дурные  мысли  притаились,  прогнала  их  постепенно  прочь,
Но  вновь  средь  ночи  просыпается,  испытывая  удушение…

Плач,  тяжкие  рыдания  душили  её  вновь  в  глубоком  сне.
Нехватка  воздуха,  казалось,  что  навек  глаза  сомкнутся.
Проснувшись,  глубоко  вдохнула,  оглянулась  в  тишине.
«О  чём  же,  все  эти  предвестники  ко  мне  из  сна  несутся?»

Ещё  неделя  пролетела,  но  никак  уже  не  забывался  сон.
Лишь  успокаивалась  мыслью,  что  судьба  ей  неподвластна.
Тревога  выплетала  каждый  день,  всё  красочнее  свой  узор.
Сон  прояснился  лишь  тогда,  когда  пришла  война  ужасная…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954699
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.07.2022

Гроза

Гроза,  немов  би  навпіл,  згасле  небо  розриває.
Розкати  грому  гучні  неймовірно  –  гнів  небес.
Під  звук  сирен  тривожних,  до  болю  серце  крає.
Мов  судний  час  вже  настигає,  наближається  кінець.

Бешкетний  вітер  розгулявся,  пориваючись.
Дерева  пригинаються,  немов  вклоняються  вони.
То,  може,  сам  Диявол,  з  неба  опускаючись,
Йде  сходинками,  насилаючи  негоду  навкруги.

У  рукаві,  немов  Царівна-лебідь,  блискавку  тримає.
Змахнув  рукою…  Спалахнуло  вмить  яскраве  світло.
А  потім  –  громові  розкати,  землю  гуркіт  той  здригає.
Гнів  неба  насилається  тривожно  та  несамовито…

Гроза  минає,  та  бешкетний  вітер  вже  не  поривається.
Дерева  випрямляють  стан,  лисніють  знову  крони  їх.
Чи  то  Диявол  гуркотів…  Та  сонце  знову  посміхається.
Затишшя  завжди  наступає  після  емоційних  злив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954503
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2022

«Зелёный коридор»

Не  один  год  уже  идёт  война,  он  с  первых  дней  воюет.
Лишь  тридцать  восемь  лет  ему  –  уж  в  звании  полковник.
В  конфликтной  зоне  он  бои  с  врагом  всегда  организует.
Уверенно  отброшен  враг,  под  грохот  взрывов  громких.

Евгений  получил  приказ:  в  «котёл»  врага  зажать  надёжно.
За  восемь  дней  приказ  был  выполнен,  враг  окольцован.
Предложено  им  сдаться,  мечутся  они,  затихшие  тревожно.
«Зелёный  коридор»  потребовали,  чтоб  был  для  них  организован.

Когда  услышал  это  требование  их,  от  горькой  боли  сжался.
Он  вспомнил  сейчас  то,  что  никогда,  по  сути,  и  не  забывал.
Командовал  тогда  лишь  взводом,  воевали  в  Иловайске.
Своих  бойцов  отважных,  друзей  надёжных  там  он  потерял.

В  осаду  взяли  их  войска,  противник  превышал  в  разы  по  силе.
Так  много  раненых  ребят,  все  обессилели,  ведь  не  было  еды.
Приказ  получен  выводить  людей,  им  «коридор»  враги  открыли.
Всех  раненых  в  автобус  поместили,  поехали,  не  чувствуя  беды.

За  город  выехали,  чётко  ехали  лишь  разрешённою  дорогой.
Обрадовались  все,  что  удалось  спастись  им  из  тяжёлого  «котла».
На  пять  минут  остановились  лишь,  перекурить,  чтоб  на  природе.
Он  вышел  первый,  отошёл  на  несколько  шагов…  Дорога  изрешетена.

Взлетел  с  людьми  автобус,  не  успел  Евгений  даже  вздрогнуть.
Его  отбросило  на  поле  с  кукурузой,  метров  на  сто  пятьдесят.
Сколько  лежал  там  без  сознания,  он  ничего  того  не  помнит.
Тяжёлая  контузия,  ранение  ноги,  бросал  вокруг  безумный  взгляд.

Никто  не  выжил,  он  один  живой  пока,  враг  затаился  рядом.
По  полю  полз  голодный  трое  суток,  сырую  кукурузу  только  грыз.
Безумный  страх,  гул  дикий  в  голове,  как  будто  грохот  от  снарядов.
Как  до  своих  добрался,  помнит  сквозь  «туман»,  от  дикой  боли  выл.

Он  позже  хоронил  их  всех,  своих  бойцов,  друзей  надёжных.
Открыт  был  им  тогда  «зелёный  коридор»,  поверили  они  врагу.
За  город  выехали,  думали,  что  спасены,  предвестников  тревожных
Никто  не  усмотрел…  Прощания  бросали  «Иловайскому  котлу»….

Нет,  никакого  «коридора»  им  не  будет,  пусть  сдаются  в  плен,
А  не  хотят,  тогда  загибель  верная  их  ждёт,  нет  никакой  пощады.
Враг  подлый,  лицемерный  и  циничный  ходит  по  родной  земле.
Отплата  его  ждёт,  за  всех  наших  погибших,  лютой  мести  ради.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954396
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.07.2022

Заради нього…

Три  довгих  місяці  вона  не  бачила  його.
Вже  скучила,  що  навіть  уві  снах  з’явився.
Пекучий  біль  на  серці  від  суму  свойого֜.
Війна  іде,  та  поки  ворог  ще  не  зупинився.

Тамара  не  змогла  сидіти  вдома  та  чекати,
Коли  закінчиться  війна,  душа  її  страждала.
Пройшла  навчання  бойове,  готова  воювати.
Спочатку  важко,  а  потім  вже  звикати  стала.

В  усьому  намагалася  завжди  бути  корисною.
В  боях,  із  іншими  підносила  снаряди  бойові.
Пораненим  бійцям  була  підтримкою  великою.
Допомагала  готувати,  коли  закінчувалися  пайки.

Навчилася  стріляти,  досвід  бойовий  здобу֜ла.
М’яку  жіночу  суть  свою  губила  кожен  день,
Адже  кругом  страждання,  біль,  гроза  лютує.
І  навіть  уявити  не  могла  жорстокість  тих  людей.

Ганебність  ворога  вражає,  породжує  незрозумілість:
Як  носить  їх  земля?  Звідкіль  така  цинічність  в  них?
Адже  на  зовнішність  -  людська  подоба,  а  не  звірі.
Чи  є  у  них  душа?  Хто  породив  такий  злочинний  світ?...

Три  довгих  місяці  їй  мріялось  до  себе  пригорнути,
Цілунками  покрити  творіння  найдорожче  на  землі.
Якось  вдалося  вирватися  їй,  неподалік  вели  маршрути.
Був  вечір  вже,  але  побачила  вогні  оселі  дуже  дорогій.

«Матусю,  рідна,  де  він?»  -  крикнула  з  порогу  емоційно.
Побачивши  єдину  доню,  мати  не  утримала  сльозу.
«Все  добре,  спить,  яка  щаслива  бачити  тебе,  дитино».
Влетіла  в  спальню,  сина  обійня֜ла,  цілувала  досхочу…

Заради  нього,  щоб  він  мав  своє  майбутнє  право
В  країні  вільній  жити,  розвиватися,  рости  духовно,
Вона  пішла  на  ворога  з  ненавистю,  бо  кожна  матір,
Завжди  боронить  найдорожче  -  своє  потомство.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022

Нічка темна

Темна  нічка,  небесні  вогні.
Сон  тривожний  співає  пісні.
Він  до  ворога  вже  завітав,
Очі  міцно  їм  позакривав.

Спи,  вороже,  насняться  хай  сни.
Ніч  таємна  блукає  в  пітьмі.
Духи  -  скрізь,  зачаїлись  вони,
Мітки  ставлять,  йдучи  повз  склади.

Ворог  спить,  передвісник  дріма,
Ще  не  знає,  що  криє  пітьма.
Десь  далеко  готують  йому,
Пісень  гарматних  влучну  стрілу.

Нічка  темна,  поблеклі    зірки.
Вмить  злетіли  ворожі  склади.
Вічним  сном  спить  проклята  орда.
Духи  йдуть  вже  у  інші  місця…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2022