Меланія Дереза

Солодка скрипка

 У  хорі  дзвінких  дитячих  голосочків  хтось  нестерпно  фальшивив:
-  За  лапку,  за  лапку,  за  лапку
берись!
Ведмедик  і  зайчик
в  танку  покрутись!

-  Не  крутись,  Артуре!  Перестань  смикати  Соломійку  за  волосся!
Так,  стоп!

Ярина  -  музичний  керівник  дитячого  вокального  ансамблю  "Лелітки"  рішуче  обірвала  пісню.
-  Діти,  виступ  через  два  дні!  Артуре,  Соломія,  ви  розумієте,  що  вас  прийдуть  слухати  сотні  людей!
Припиніть  забавки  і  давайте  ще  раз  спочатку!  Ольго  Іванівно,  вступ!
Ольга  Іванівна  -  підсліпувата  концертмейстер  -  тряхнула  сивою  гривою  і  забарабанила  по  клавішах  шкільного  роздовбаного  фотеп'яно.
Саме  в  цей  момент  завібрував  мобільний.  Ярина  кивнула,  мовляв,  "продовжуйте"  і  глянула  на  екран

-  Оооо,  тіні  з  минулого?  -  тоненька  рука  забутої  тривоги  полоскотала  під  горлом.
Аня.  Давня  подруга.  Колишня  одногрупниця.  Дівчатка-скрипальки,  студентки  музичного  училища.
Підіймати  слухавку  чи  ні?
-  Ярино,  привіт!  Скільки  літ,  скільки  зим!  Ну  як  ти?
І  не  дочекавшись  відповіді,  продовжила:
-  В  середу  зустріч  випускників!  Прийдеш?  Приходь!  Ресторан  "Єрусалим",  будуть  всі  наші,  а  ще  третя  та  четверта  групи.  Чуєш?  Прийдеш?

Серце  підступно  вібрувало  і  скавуліло,  наче  по  голому  деку  скрипки  без  жодної  струни  водили  смичком.

Ярина  увійшла  до  зали  ресторану  "Єрусалим"  останньою.  Минуло  десять  років  відтоді,  як  вона  -  найкраща  скрипалька  потоку  -  блискуче  закінчила  музичне  училище,  отримавши  запрошення  на  роботу  до  симфонічного  оркестру  обласного  драматичного  театру.
Та  у  долі  були  вже  зовсім  інші  плани  -  за  тиждень  Ярина  вдягнула  весільну  сукню.  І  сказала  "так"  у  РАГСІ  футболісту  Максиму  -  давньому  другу  дитинства.
Щоб  назавжди  забути  іншого.
Святослава.
-  Моя  Солодка  Скрипка...  -  прошепотів  він  колись  -  тисячу  років  тому  -  у  крихітне  Яринине  вушко,  ковзаючи  по  її  тілу  руками  і  вивільняючи  його  із  шовкової  новорічної  сукні  опісля  бурхливої  новорічної  студентської  вечірки...
Свят  -  чорноокий  бас-баритон,  який  однаково  ідеально  виконував  як  оперну  партію  Ромео,  так  і  жартівливі  пісеньки  легковажних  оперет...
Чи  могла  здогадуватися  тоді  третьокурсниця  скрипалька  Ярина,  що  у  молодої  оперної  зірки  вокального  відділення  таких  скрипочок,  як  вона  набереться  на  цілий  оркестр?

-  Ярино?  Ти?  Прекрасно  виглядаєш!  Втім,  як  і  завжди!
Хто  цей  пузань  у  джинсовій  сорочині?
Чорні  палючі  очі  за  секунду  пропалили  дірку  у  Ярині...
Свят?  Невже?!
Наче  у  далекому  маренні  юності  Ярина  бачила,  як  Святослав  подав  їй  бокал  з  вином.

А  за  дві  години  у  дорогій  машині  Святослава  його  руки  знову  ковзнули  по  тілу  Ярини.
-  Солодка  Скрипка  моя,  ти  зовсім  не  змінилася...

Його  теплі  губи  були  так  близько,  аж  раптом  завібрував  телефон.  Святослав  матюкнувася,  розімкнув  обійми  і  поліз  у  кишеню.
-  Так,  кицю,  так!  Ну  ти  ж  розумієш  -зустріч,  однокурсники,  друзяки,  коньячок...  Ні,  не  треба  їхати  за  мною!  Припини,  я  візьму  таксі!

-  Ти  одружений?  -  тихо  запитала  Ярина.
-  Так.  Оленка  з  хорового  відділу.  Пам'ятаєш?  Така  пишна  блондинка)
Передати  їй  привіт  від  тебе?
А  чи...  А...  А  давай  зустрінемось  утрьох  -  як  тобі  ідея?  Не  пошкодуєш!  -  і  він  солодко  облизнув  масні  губи,  які  ще  мить  тому  були  такими  жаданими.

-  Ні,  дякую,  мені  пора!  -  рвучко  відчинила  Ярина  дверцята  машини.
-  Зачекай,  ну  чого  ти?!  Коли  ми  побачимось?

Та  Ярина  вже  крокувала  нічною  вулицею  у  бік  стоянки  таксі.
А  коли  вона  нарешті  зайшла  до  свого  помешкання,  перше,  що  зробила  -  відкрила  дверцятка  однієї  з  шаф.  Дістала  з  найдальшої  полиці  скрипку  -  інструмент,  якого  не  торкалася  багато  років.
Витерла  задумливо  порох.  Відкрила  футляр.  Дістала  забуту  красуню  і  торкнулася  струн...  Ті  бренькнули  -  фальшиво  і  глухо.
За  вікном  світало.
Ярина  сфотографувала  скрипку.  А  тоді  сіла  за  ноут  і  почала  писати  оголошення  :
-  Продається  скрипка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008224
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2024

Із довоєнного щоденника. Вокзальні історії.

Вокзальні  історії.

Бабуська.

 Сірий  день.  Потяги  прибувають  і  відбувають.  Світ  похмурий,  темний,  і  все  в  ньому  похмуре  також  -  і  пасажири,  що  вийшли  перекурити,  і  байдужі  провідники,  і  навіть  начебто  бадьорий  голос  із  динаміків  якийсь    надто  залізобетонний.  По  перону  бреде  бабуська.  Сукеночка  на  ній  рябенька,  дівоча,  хустинка  також.  Раптом  голосно    оголошують  відправлення,  пасажирів  ковтають  вагони,  двері  зачиняються,  потяг    рушає  ...  Бабуська    оживає  й  починає  бігти  пероном  вздовж    колії  та  потяга,  що  вже  рушив  і  набирає  швидкості.  Радісно  й    беззубо  регочучи,  бабуська  махає  рукою  комусь  у  вікні  вагону  потяга.  Махає  весело,  махає  натхненно,  схвильовано  і  збуджено.
-  Кого  вона  проводжає?  -  думається  мимоволі...  
Але  точнісінько  така  ж  сцена  повторюється,  коли  рушає  наступний  потяг.  А  потім  ще  один...  А  потім  ще  один...
А  потім  стає  зрозуміло:  бабуська  проводжає  усіх  і  -  нікого.  А  точніше  -  власних    привидів,    яких    бачить  лише    вона...

     Ідеальна  Феміна

 В  натовпі  пасажирів  не  помітити  її    було  неможливо!  Струнка,  висока,  неймовірно  приваблива.  Усі    персонажі  чоловічої  статі    -  і  добряче  потертий  провідник,  і  сором'язливий  студент,  і  компанія  заробітчан,  і  клишоногий    стариган  з  антикварним  наплічником    -  усі  виструнчились  і  активували    опцію  "юнацький  вогонь  в  очах".  Підбори  ідеально  підібраних  в  тон  кофтинці  босоніжок  цокали  по  перону    звабливо  і  дзвінко.  Густа  хвиля  волосся  ідеальної  довжини    дозволяла    роздивитися  ідеальний    макіяж    ідеальних  очей  на  ідеальному  обличчі.
-  Дозвольте  допомогти  вам!  -  байдужий  ще  секунду  тому  голос    провідника  раптом    став  масним,  мов  пончик  з  вишнями.
-  Дякую,  -  відповіла    Ідеальна  Феміна  й  дозволила    запопадливому  господарю  вагона  занести  її  -  також  ідеальну,  не  сумнівайтесь)  -  валізу  в  освітлені  двері.
"Краса  -  неймовірна  сила!"  крутнулася    в  голові  заяложена  істина.
Потяг  рушив.  За  вікнами  побігли  будинки  та  споруди,  понеслись,  мов  спринтери,  дерева,  полетіли  ліхтарі  та  зірки.  Свіженькі  пасажири  розкладали  клунки,  знайомились,  одягали  благенькі  матраси  у  вологі  синюваті  залізничні  простирадла...
Потяг  летів  у  ніч.
Раптом  за  дверима  тамбура  почувся    надтріснутий  та  різкий,  мов  крик  чайки,  голос.  Голос,  здається,  намагався  про  щось  домовитись  телефоном  із  далеким  абонентом.

-  Якого  дідька  ти  хочеш  ще  від  мене?  Ну  хочеш,  я  завтра  покину  Віталіка?!!

Звуки,  що  линули  з-за  дверей  довгих  кілька  хвилин  потому,  нагадували  глухі  ридання.  А  потім  звідтіля    вийшла  Ідеальная  Феміна.  Та  зміна  була  разюча:  тепер  це  була  заплакана  і  скуйовджена  жіночка.  Босоніж.  З  босоніжками  в  руках.
Феміну  було  шкода.
Віталіка  також.

Мінус  двадцять  два.

Усе  було  звично:  провідник  з  ліхтариком,  вхід  до  вагону  -  освітлений  і  звабливо-теплий  на  морозі,  сонні    пассажири.  Єдине,  що  трохи  дивувало  -  цієї  ночі  їх  було  набагато  менше,  аніж  зазвичай.  А  підмерзла  уява  -  мінус  двадцять  два,  на  хвилиночку  -  в  подробицях  малювала  апокаліптичну  картинку:  сотні  пасажирів,  які  так  і  не  доїхали  до  вокзалу...  Ось  їхні  заскорцюблі  крихкі  тіла  на  вулицях  та  металевих  животах  таксі,  перетворені  холодом  на  мовчазні  скульптури.  Ось  їхні,  вже  нікому  не  потрібні,  валізи  та  квитки...
Втім,  у  теплі  нічного  плацкартного  вагону  картинки  розтанули  й  зникли.
Мляве  світло.  Стукіт  коліс    і  розгойдування.    Моє  місце  -  "бокове  нижнє"  ,  і  розкладений  піді  мною  столик  геть  не  схожий  на  ортопедичне  ложе.  Втім,  втома  заколисує.  Очі  зплющуються.  Крізь  щілинку  напівстулених  повік  мені  видно  напівпорожній    вагон...  Їхати  три  години  "з  хвостиком".  А  здається  -  всеньку  зиму.  Раптом  чується  незрозумілий  шум.  По  проходу  якісь  дядьки  несуть  ...труну.  Труна  відкрита.  В  ній  лежить  покійник.  Носить  труни  через  вузькі  проходи  плацкартних  вагонів  -  діло  непросте...  Однак  вирази  облич  у  дядьків  буденні,  заклопотані.  Дядьки    спритно  оминають  перепони  -  виступи,  ноги-руки,  які  звисають,  валізи  та  клунки.    Один  з  дядьків,  притримуючи  труну  правою  рукою,  час  від  часу  заглядає  в  квиток,  який  тримає  у  лівій.  Так,  наче  шукає  номер  оплаченої    полиці.  Процесія  з  труною  і  покійником  у  ній  завмирає  коло  мене.  У  новопреставленого    плацкартне    місце  прямо  наді  мною  -  на  верхній  полиці.  Дядьки  намагаються  запроторити  труну  на  полицю...  Труна  не  поміщається.  Кряхтять,  підіймають  трішки  вище  і...    необережно  перевертають.  На  мене  падає  мертвий  холодний  дід  в  синьому  костюмі  та    білій  сорочці  в  рожеву    смужечку.

Від  жаху  я  прокидаюсь.  Я  справді    їду  потягом.  Лежу  на  верхній  полиці.  До  прибуття  на  мою  станцію    більше  години.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2024

То що було тут, панеБоже?

*
вже  вік  блука  обабіч  стіксу
z-патріот  "герой"  антон
бо  згидував  у  човен  взяти
харон

*
весілля  суне  мов  картинка
кортежі  модні  і  круті
хай  почекає  та  машинка
де  чорний  надпис  НА  ЩИТІ

*
велика  ракова  клітина
що  намагається  рости
гнила  рассєюшко  на  мапі
це  ти

*
рождався  світ  молився  йосиф
в  яскиню  зіронька  вела
хоч  смерть  сиренила  загроза
бпла

*
купити  свєті  фен    чи  шубку
нестерпно  мучився  кіндрат
а  потім  плюнув  й  задонатив
донат

*
дайБоже  вдалої  вечірки  -
куранти  рухнуть  в  олів'є
надкусить  смерть  кремлівську  зірку:
-  Моє!

*
совєтскій  нОвий  хай  си  свище
йде  Україною  -  новИй
наїжся  дусту  москалище
й  повий

*
стирчить  іржавіє  з  калюжі
звєзда  а  з  неї  жаби  ква
-  то  що  було  тут,  панеБоже?
-  москва

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003217
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2024

Because i love you too much baby

-  Бі  кОзи  ловлю  тлумач  бейбі  -  співає  невідомий  солодкий  голос  крізь  мій  непевний  ранковий  сон.  Це  бабінний  магнітофон  сусіда  Юри,  що  живе  поверхом  нижче.  Юра  -  патлатий  молодик  -    затятий  меломан,  гроза  і  мачо  нашого  третього  під'їзду  п'ятиповерхової    "хрущовки".  Стіни  у  ній  пропускають  усі  звуки,  наче  решето  -  воду.  Тому  пісню  скоро  перекриває  звук  зливу  води  з  туалетного  бачка  у  квартирі  зверху.
А  потім  калатання  допотопної  пралки  у    квартири  ліворуч.
-  Таня,  ти  погладила  мою  рубашку?  Де  вона?!!  -  це  вже  з  квартири  праворуч.
Сон  тривожать  не  лише  звуки,  а  й  сонце.  Бо  за  вікном  -  ранок  першого  літнього  дня.
А  це  значить  -  ранок  першого  дня  канікул!  Тепла  хвиля  золотого  щастя  накочується  на  мене.  І  крізь  тонесенькі  щілини  напіврозплющених  очей  я  спостерігаю  мерехтіння  зелені  за  вікном  нашої  стандартної  хрущовської  квартири  на  третьому  поверсі.    В  променях  сонця  світ  фантастично  зелений  і  красивий.
А  потім  -  коли  настає  несподівана  мить  тиші  і  час,  здається,  зупиняється  -  я  раптом  чую  далекий  перестук  коліс:  неподалік    залізничний  вокзал.
Потяги  їдуть-їдуть  кудись  у  майбутнє,  у  шалений  вир  життя,  у  далекі  велетенські  міста,  в  яких  -  як  мені  тоді  здається  -  я  коли-небудь  обов'язково  побуваю!
Де  я  знайду  мільйон  друзів  і  відчиню  мільйон  дверей!
До  незвіданих  морів  та  ніколи  не  бачених  океанів!  До  неймовірних  людей  та  карколомних  пригод  із  щасливим  завершенням!
-  Бі  кози  ловлю  тлумач  бейбі!  -  наспівую  я,  посміхаючись.
-  Ловиш,  кажеш,  кози?  -  летить  раптом  у  мене  подушка  із  сусідньої  спальної  локації  -  з  дивану,  де  спить  мій  старший  брат.  Точніше,  вже  не  спить.
У  нас  одна  кімната  на  двох,  селяві...
-  Твоя  черга  гуляти  з  собакою,  бейбі!  -  передразнює  він  мій  спів  противненьким  голосом.  А  потім  на  моє  ліжко  застрибує  волохата  собака  Люся  -  напівболонка,  напівовечка)

І  я  вибігаю  в  літо.
В  далеке  літо,  де  мені  назавжди  одинадцять.  Де  увечері  з  роботи  додому    повернуться  ще  молоді  і  здорові  батьки.  Де  сусід  Юрка  ще  не  нюхав  оковитої  (це  станеться  потім),  а  потяги  неодмінно  їдуть  у  далекі  прекрасні  міста.

Хто  б  міг  подумати,  що  спогад  про  той  далекий  ранок  грітиме  у  найтемніші  години  через  роки  і  відстані?
А  звук  перестуку  коліс  -  далеке  його  відлуння  -  й  сьогодні  повертає  мене  у  сонячний  перший  день  літа,  де  ще  немає  печалі,  де  вічно  молодий  Елвіс  співає  в  золоті  сонячного  проміння
-  Because  i  love  you  too  much,  baby!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003127
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2024

Найважливіша умова

 Лариса  Сергіївна  -  вчитель  вищої  категорії  -  уважно  розглядала  асортимент  за  вітриною  у  відділі  "Свіже  м'ясо".
-  Доброго  вечора!  Що  для  вас?  Вже  обрали?  -  привітно  усміхнулася  до  неї  дівчина-продавчиня.
Нафарбовані  вуста  Лариси  Сергіївни  трансформувалися  у  голівудську  посмішку:
-  Так,  дорогенька!  Зважте  мені  найсвіжішого  м'яска  -  ароматного,  солоденького  і  закривавленого...  Ось  цей  шматочок,  будь-ласка!
Продавчиня  здивовано  підняла  брову,  втім  мовчки  -  швидко  і  вправно  -  зважила  і  запакувала  обране.
Лариса  Сергіївна    похапцем  дістала  із  масивного  сріблястого  гаманця    купюру:
-  Решти  не  потрібно!
А  тоді  прошепотіла,  посміхаючись  до  пакунку  і  жадібно  принюхуючись:
-  А  тепер  начувайтеся,  любі  мої!  -  і  задріботіла,  вистукуючи  високими  підборами,  до  виходу.
-  І  вам  всього  найкращого...  пробурмотіла  продавчиня  і  покрутила  пальцем  коло  скроні.

-  Ну  що  ж,  золотенькі,  почнемо!  -  бурмотіла  Лариса  Сергіївна,  одімкнувши  двері  своєї  квартири,  скидаючи  чоботи  і  одразу  поспішаючи  на  кухню.
Мешкала  Лариса  Сергіївна  одна,  втім,  минаючи  коридором  вхід  до  кімнати,  зазирнула  туди  і  проспівала:
-  Сьогоооодні...)
На  кухні  вчитель  вищої  категорії  Лариса  Сергіївна  одягнула  великого  фартуха,  вправно  зав'язала  зав'язки,  дістала  дошку  для  нарізання  м'яса  і  великого  гострого  ножа.
Шматок  м'яса  був  прекрасний.
Жінка  помилувалася  ним  хвильку,  а  тоді  впевнено  і  вправно  взялася  різати  його  на  однакові  шматочки.
Шматочки  вона  викладала  рівненькими  рядами  на  дошці,  і  кожного  разу,  одрізаючи  новий,  гарно  поставленим  вчительським    голосом  нарікала  його  прізвищем:
-  Петренко,  ти  запізнився  як  завжди!
-  Жукевич,  не  плач,вже  пізно!  Усьому  є  межа!
-  Гармаш,  а  голову  ти  не  забув,  безголовий?  -  загиготіла  раптом.
-  Косиньська,  ану  на  місце!  Повія  малолітня!    -  зашипіла,  нахилячись  під  стіл  і  підіймаючи  шматочок,  що  раптом  вислизнув  із  рук.
-  Блазюк,  дитинко  моя,  навіщо  ти  послухав  їх?  Я  попереджала...
-  Трохимів,  учні  твого  віку  уже  несуть  відповідальність  перед  законом  та  суспільством!  І  сьогодні  ти  нарешті  зрозумієш  це!
-  Акимова,  паління  у  ранньому  віці    надзвичайно  шкодить  молодому  несформованому  організму...  Але  ж  тобі  пофігу,  авжеж?

П'ятнадцять  однакових  акуратних  шматочків  лежали  перед  Ларисою  Сергіївною.
Вона  прискіпливо  оглянула  свою  роботу,  задоволено  зітхнула  і  зняла  фартуха.
-  Ну  що  ж,  шостий  "А",  у  вас  є  право  на  останнє  бажання...  Слухаю!

П'ятнадцять  шматочків  м'яса  мовчали.
-  Оскільки  бажань  немає,  час  позбавити  світ  такого  огидного  явища,  як  ви!!!
Лариса  Сергіївна  взяла  дошку  і  рушила  до  кімнати.
У  сутінках  вбогої  спальні,  вздовж  однієї  із  стін,  світився  великий  акваріум.  А  в  ньому  завмерли  сріблясті  тіні.  Лариса  Петрівна  відсунула  накривку  і  тіні  схвильовано  заметушилися,  раз  у  раз  висовуючи  з  води  гостренькі  пики...
-  Прощавай,  Петренко!  -  вигукнула  Лариса  Володимирівна  і  вкинула  у  воду  перший  шматочок  м'яса,  голосно  регочучи.
Вода  звурдилась  і  забулькотіла.  Маленький  скривавлений  Петренко  перетворився  на  сріблястий  вібруючий  вир  -  сотня  гострих,  мов  лезо,  зубів  розтерзали  його  за  кілька  секунд.

Сусідка  Лариси  Сергіївни  студентка  Лідочка  у  цей  момент  солодко  цілувалася  на  сходовій  клітці  коло  ліфта  із  практикантом    кафедри  вищої  математики  Ярославом.
Страшний  сатанинський  регіт,  що  линув  із  вісімнадцятої  квартири,  урвав  процес.
-  Що  це?  -  збентежено  запитав  здивований  Ярослав.
-  Обожечки,  не  лякайся!  Це  учілка  з  вісімнадцятої  своїх  піраній  годує!  -  відповіла  Лідочка  і    знову  припала  до  Ярославових  вуст.

Наступного  ранку  Лариса  Сергіївна  -  висока,  доглянута  літня  жінка,  вчитель  вищої  категорії  -  як  завжди  прибула  до  школи  першою  із  педагогів.
Увійшла  до  класу  з  табличкою  "6-А"  і  турботливо  відчинила  вікно,  щоб  провітрити  приміщення  перед  початком  занять:  свіже  повітря  необхідне  для  правильної  і  плідної  роботи  учнівських  голів.

-  Ларисо  Сергіївна,  сьогодні  до  нас  завітають  журналісти  з  телерадіокомпанії.  Ви,  як,  один  із  кращих  наших  педагогів,  не  могли  б  сказати  кілька  слів  у  прямому  ефірі?  -  запитав  завуч  школи  по  закінченню  першого  уроку,  нервово  перекладаючи  якісь  свої  папери  на  робочому  столі.
-  Без  проблем)  -  посміхнулася  Лариса  Сергіївна.

І  коли  за  кілька  годин  вусатий  молодик  із  бейджиком  "преса",  тримаючи  в  руці  мікрофон,  запитав  у  неї
-  Так  що  саме  є  запорукою  успішної  і  професійної  роботи  з  вашими  учнями?  -
відповіла  без  вагань.

-  Найпершою  і  найважливішою  умовою  в  роботі  професійного  педагога  безумовно  є  любов  до  дітей.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002811
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2024

П'ять речень

   Як  утворилася  наша  ватага  і  на  чому  трималася  -  одним  реченням  сформулювати  непросто.  Скажу  так:  і  звичайнісінький  працівник  рибного  господарства,  і  шанований  податківець  з  братами,  і  я  -  досвідчений  пройдисвіт  -  усі  ми  гарно  проводили  час,  мандруючи  селами  та  збираючи  натовпи  простачків...
А  все  завдяки  нашому  "ватажку",  так  би  мовити  "ідейному  лідеру"та  учителю,  що  вправно  творив  "дива"  -  деякі  з  них  були  переконливими,  визнаю.
Втім,  скоро  в  нього  з'явилися  "улюбленці",  а  мене  він  помічав  лише  тоді,  коли  треба  було  витрусити  довірену  мені  скарбничку  -  а  це  боляче  визнавати.
Завтра  увесь  мій  біль  та  образу  я  проміняю  на  кругленьку  суму  в  тридцять  срібняків,  хоч  зараз,  у  мить,  коли  все  вирішено,  моє  серце  зрадницьки  болить  за  учителя  -  я  все-таки  його  любив...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001572
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2023

Трагікомедія в тональності "ля мінор"

Ярина.
Висока  жінка  зі  слідами  колишньої  вроди  на  розумному,  саркастичному  обличчі.
За  словом  у  кишеню  не  лізе,  втім,  небагатослівна.  Подруг  не  має,  хоча  приятельок  є  багато.  Чоловіків  начебто  зневажає  і  будь-які  спроби  простих  смертних  протилежної  статі  під'їхати  до  неї  на  найдорожчій  козі  закінчуються  або  дурнуватими  одноразовими  пригодами  або  ніяк.
Втім,  потай  мріє  про  справжнє  кохання  і  сама  ж  соромиться  цього.
40  років.  Колишня  зірка  музичного  коледжа,  де  навчалася  за  фахом  "диригент".  Подавала  "великі  надії",  втім  диригентом  не  стала.  Чому?  Соліст  вокального  відділення  того  ж  коледжа  Славік  швиденько  вклав  норовливу  конячку  спочатку  в  ліжко  студентського  гуртожитку,  а  потім  на  скрипучі  пружини  подружнього  дивану.  У  його  батьківській  двокімнатній  квартирі.  Пружини  видавали  ноту  "до",  якщо  поза  була  "місіонерська",  і  ноту  "ля  мінор"  -  якщо  Ярослав  повертався  напідпитку  після  "халтур".  Тоді  йому  праглось  подружньої  екзотики  і  він  вигадував  карколомні  способи  та  пози  аби  "нагадати"  дружині  хто  у  її  житті  господар.  Пружини  дивана  міняли  тональність.  Диригентом  була  не  Ярина.  І  навіть  не  Славік.  А  лише  його  налитий  "відбійний  молоток"  -  вібруючий,  безжальний  та  егоїстичний.  Чи  "до",  чи  "ля  мінор"  -  ритмічний  малюнок  вібрацій  та  поштовхів  ніколи  не  співпадав  із  Ярининими  бажаннями.  І  як  не  намагалася  Ярина  в  такі  моменти  абстрагуватися  та  пригадати  щось  із  класики,  крихітний  уявний  оркестрик  у  її  голові  опускав  скрипки,  губив  смички  та  литаври  і  безнадійно  замовкав.
Зазвичай  наступного  дня  після  ночі  "ля  мінор"  батьки  Ярослава  зневажливо  і  підкреслено  ввічливо  віталися  з  Яриною  -  стіни  тоненькі,  крізь  них  чути  все  на  світі.  А  от  зі  Славіком  жартували  та  підморгували  йому  на  поворотах  у  тісному  коридорі  з  кухні  до  туалету.
Славік  -  "лабух",  співав  по  весіллях  та  корпоративах.  Заробітки  були  не  щодня,  тому  грошей  катастрофічно  не  вистачало.  Тоді  Ярослав  йшов  в  кімнату  до  батьків  і  повертався  звідтіля  з  стопятсотою  позикою.  Яку  ніколи  їм  не  повертав.  Музична  ж  кар'єра  Ярини  завершилася  не  розпочавшись  за  два  місяці  після  весілля.  Двома  красномовними  смужечками  тесту  на  вагітність.  За  дев'ять  місяців  після  однієї  з  виснажливих  ночей  "ля  мінор"  Ярина  народила
двійко  хлопчиків-синочків.  Які  остаточно  розвіяли  останню  Яринину  мрію  про  сцену,  пюпітр  та  світову  музичну  славу.  Зате  дали  можливість  вимагати  кращих  умов.  Славік  вирішив  питання  як  зумів:  помінявся  кімнатами  з  батьками.  І  став  все  частіше  пропадати  на  корпоративах  та  приватних  вечірках.
-  Мені  потрібен  новий  сценічний  костюм!  -  казав  усе  частіше,  залишаючи  дружині  мінімальну  кількість  зім'ятих  купюр.  Тоді  недбало  чмокав  русявих  синочків  у  кругленькі  потилиці  і  йшов  на  всю  ніч.
І  "до",  і  "ля  мінор"  усе  рідше  лунали  у  "храмі  подружнього  кохання",  а  Славік  усе  частіше  приносив  із  собою  не  лише  дух  оковитої,  а  й  ледь  помітний  шлейф  жіночих  парфумів.Чи  може  здавалося?
Втім,  всьому  цьому  Ярина  відверто  кажучи  була  навіть  рада:  її  крихітний  уявний  оркестрик  знову  чекав  помаху  її  диригентської  палички.
А  однієї  ночі  -  потужно  і  солодко  -  зазвучав  у  серці  "Голубий  Дунай"  Штрауса.
А  чому  раптом?
В  одній  із  соцмереж  Ярина  познайомилася  із  Яковом  -  відомим  скрипалем  та  композитором.  Який  давно  та  успішно  проживав  у  Тель-Авіві.  Життя  раптом  закрутилось  гарячою  коломийкою  помережаною  "хава  нагілою"
Яшині  повідомлення  ставали  усе  гарячіші  та  солодші,  аж  якось  Ярина  роздяглась  у  ванній  та  уважно  оглянула  Яшиними  очима  своє  біле  драглисте  "ню"  у  захляпаному  дитячою  пінкою  дзеркалі.
І  насупилась,  мов  Бетховен  у  хвилини
суворого  натхнення.
А  тоді  почула,  як  немузично  близнюки  вивернули  на  підлогу  полицю  із  важкими,  ще  радянськими  вилками  та  ложками  на  кухні,  спалахнула  від  страху  та  гірко-  солодкого  сорому,  похапцем  одягнулась  і  побігла  відбирати  в  дітей  холодну  зброю.-  Ярино,  куди  ти  дивишся?!  Дивись  що  Василько  з  Тарасиком  наробили!  -  гавкнула  на  Ярину  свекруха.
-  До-ре-мі-до-ре-до!  -  проспівала  несподівано  сама  для  себе  Ярина,  не  помітивши,  як  відчинилися  вхідні  двері  і  причмелений  Славік  ввалився  до  квартири.
А  Славік  добре  почув  та  зрозумів  її  музичний  пасаж.  Двома  хиткими  кроками  перестрибнув  коридор  і  дав  Ярині  дзвінкого  болючого  ляпаса  по  обличчю.  Вперше  і  востаннє.  І  попри  біль
-  Was  wollen  wir  trinken,  sieben  Tage  lang,
was  wollen  wir  trinken,  so  ein  Durst!  -  чітко  залунав  ритм  німецького  військового  маршу  в  її  голові.
Той  день  змінив  усе.
Ярина  наче  прокинулася.  І  нарешті  дістала  із  власноруч  колись  зачиненого  сейфу  диригентську  паличку.Думаєте,  вона  подалася  у  місцеву  філармонію  і  стала  керівником  дитячого  ансамблю  "Дударик"  за  мізерну  зарплатню?
Ні.  Третій  рік  Ярина  працює  у  мережі  напівфабрикатів  "Балувана  Галя".
Ліпить  вареники.  Довгими  музичними  пальцями.  По  десять  годин.  Деколи  -  понаднормово.  Наспівуючи  то  баркаролу,  то  "Стріляй"  Вакарчука.
Золотої  обручки  на  її  руці  більше  немає.  Зате  є  зарплатня,  винайнята  квартирка,  пристойна  школа  плюс  репетитори  (англійська)  у  синів.  Та  початкова  стадія  варикозу  на  ногах  від  постійних  навантажень  -  вареники  ліплять  стоячи.
В  її  телефоні,  у  потайній  папці,  чотири  непристойних  фото  оголеного  славнозвісного  Якова  Штейрелмана.  Зі  скрипкою  та  без.  Одне  -  з  його  Тель-Авівською  дружиною  та  трьома  доцями.  В  непотайних  -  аудіокнига  модного  психотерапевта  Лабковського  і  двістіп'ятдесяшість  збережених  треків  із  виступами  найвідоміших  світових  оркестрів.
Єдина  мелодія,  яку  вона  ніколи  не  завантажить  до  свого  гаджета  -  це  вальс  Мендельсона.
Хоча...


*  завдання  письменницького  марафону  в  одній  із  соцмереж

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001538
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2023

Впіймати Потік або Спонтанне писання

*текст  -  завдання  письменницького  марафону  #ПишуУкраїнською    в  одній  із  соцмереж


-  Напишіть  текст  на  ТЕМУ    "Текст  без  певної  ТЕМИ"  і  прикладіть  зусилля,  щоб  від  ТЕМИ  не  відхилятися!  Ви  ж  письменники  -  йомайо  -  чи  просто  штанці  сюди  прийшли  протирати?
-  голос  Внутрішнього  Критика  безапеляційний  і  гучний.
-  Що  за  шум!  Є  запитання?  Прошу  озвучити!!!
-  Коли  здавати?  -  це  Вічна  Відмінниця  з  туго  заплетеними  кісками  і  обгризеними  од  хвилювання  нігтями  в  позі  низького  старту  завмерла  над  уже  списаними  в  усі  боки  зошитом  в  косу  лінійку,  нервово  покусуючи  кінчик  туго  заплетеної  кіски.
-  Оооо,  пішла  жара,  щас  ми  вам    організуємо    Кузькіну  Родіну-Мать,  пісатєльський  йпрст  марафон!!!  А  матюкатися  можна?  -  це    цинічна  Мадам  БатерФЛЯК,  в  роті  папіроска,  в  лівій  руці  кулькова  ручка.  Недбало  розписує  її  на  коліні,  тісно  обтянутому  шкіряними  штанцями
З  кутка  чуються  схлипувпння  і  ридання.
-  Мені  ще  2  км  сходів  мииииити-и-и-иааааааа.....  Це  Жіночка  в  Халаті,  зі  шваброю,  з  лівої  кишені  стирчить  банка  "Domestos",  в  правій  -  зломаний  олівець  і  вічний  список  покупок.
-  Хто  ридає?    Ви  ридати  тут  будете  чи  створювати  нові  нейронні  зв'язки  і  стратегії?!!  Шо  за  дєцкій  сад?!!
Чи  Ви  все  життя  плануєте  лише  шваброю  махати?!!  А  ну,  бігом  кинула  швабру  і  почала  писати!  -  нервує
Внутрішній  Критик.
-  А  яка  ТЕМА,  пробачте?  -  це  Жіночька  у  Хмарах.  Вона  у  романтичному    сарафані  в  цвіточки,  а  голова  її  весь  час  у  Хмарі,  яка  всюди  літає  за  нею.
-  ТЕМА  сьогодні  ідеальна  "Текст  без  ТЕМИ"...  Та  досить  вже  у  хмарах  літати,  скіки  можна?!!
Та  відповісти  Жіночька  у  Хмарах  не  встигає  -  звідкілясь  зверху  на  неї  падає  гігантського  розміру  друкарська  машинка  і  розчавлює.
-  Ну  я  ж  просила  -  акуратніше!!!  Ох  вже  ця  мені  доставка  -  качка  б  копнула  їх!  Ну  хіба  так  можна  -  це  ж  цінна  річ!  Точна  збільшена  копія  друкарської  машинки  Гемінгвея!!  Це  ж  мій  інструмент,  яким  я,  так  би  мовити,  ось-ось  переверну  світ,  бляхамуха!
Ой,  а  що  це  за  кров  тут...  Що  за  туман?  -  це  ТимчасовоНевідома  Велика  Письменниця  Жоан  Боулінг  намагається  розігнати  Хмару.  Бо  та  зависла  над  друкарською  машинкою,  бо  під  тією  відбивна  з  господині.
-  Таааак,  значить  тема  -  "Текст  без  теми"?  Прекрасно!  -  уточнює.  А  тоді  витягає  з  наплічника  важкі  черевики  з  чавунними  підошвами.  Взуває  їх.    І  починає  скажено  стрибати  з  клавіші  на  клавішу,  пітніючи  і  захекуючись.
-  У  вашій  друкарській  машинці  немає  ПАПЕРУ!!!  Ваш  твір  приречений  на  небуття!!!    -  у  голосі  Внутрішнього  Критика  явні  ознаки  лютої  істерики.
З-за  штори  раптом  виглядає  Містер  БІН.  Він  посміхається  і  артистично    подає  на  підносі  велетенський  рулон  ТУАЛЕТНОГО  ПАПЕРУ.
-  Не  смійте  використовувати  Папір  понад  норму!!!  У  нас  й  так  цього  місяця  з  фінансовою  стороною  велика  ДУПА!  Ось  бухгалтерські  звіти  -  лише  погляньте!
Краще  б  вклали  кошти  в  ребрендінг  чишо...  Манікюр,  наприклад,  і  спортзал!
А  не  ця  афера  з  письменством!  -  жорстка  і  пряма,  як  струна,  ГОЛОВНИЙ  БУХГАЛТЕР  дістає  запальничку  і  підпалює  свою  теку  з  паперами.
Пожежа  розгорається  миттєво!
Важкі  оксамитові  штори,  охоплені  полум'ям,  раптом  обриваються  і  падають  на  всю  гоп-компанію,  що  товклася  в  моїй  голові.  Чути  зойки  Вічної  Відмінниці,  нецензурну  лайку  Мадам  БатерФЛЯК,    стогони  Жіночки-В-Халаті,  шипіння  Хмаринки,  істеричний  регіт  ТимчасовоНевідомої  Великої  Письменниці  Жоан  Боулінг,  по  підлозі  котиться    око  Містера  Біна,  глухо  б'ється  об  розпечену  підлогу  вогнетривка  голова  Внутрішнього  Критика...
На  завершення  вибухає  велетенська  Друкарська  Машинка.  Букви  розлітаються  в  усі  боки,  догорають  і  шиплять:
-  Пшши..  Пшии...  Пиши..Пишшии...  Пишшшииии...
Шшшшш...  Шшшшшшш...
Шшшшшшш...
-  Шшшшшшшш!    -  закипає  нарешті  чайник  на  плиті.
4.57  ранку.
Я  роблю  величезний  ковток  гарячої  кави.

І  нарешті  у  повній  тиші  сідаю  писати.
Текст.  На  тему  "Без  теми".
Мені  треба  впіймати  якийсь  потік...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000949
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2023

Кукурудзяні палички

Мені  тринадцять,  але  я  не  пасу  ягнят  -    я  пасу  задніх    другий  тиждень  у  піонерському  таборі  .  А  сьогодні  страшенно  хочу  кукурудзяних  паличок.
Широкій  і  вусатій  Таньці  з  третього  загону  батьки  привезли  палички.  Кукурудзяні.  Такі  солодезні!
Вона  ходить  тепер  перед  корпусом  зі  своїми  вірними  подружаньками  Ладою,  Людою,  Лєнкою  і  Валькою    -  товста,  вусата  і  хрумтить  тими  паличками,  гордовито  поглядаючи  на  нас  усіх.  Усіх,  кому  паличок  не  привезли.
Ось  просто  зараз  Танька  роздала  по  три  штучки  паличок  своїм  вірним  фрейлінам.
Крихти  падають  на  піонерські  галстуки,  на  ошатну  коротеньку  спідничку,  яка  тісно  облипає  Танькіні  ноги,    збиваються  вологими  жовтими  грудочками  в  куточках  ротів.
-  Навіть  не  думайте!  -  пихато  говорить  Танька  вічно  голодним  інтернатівським  малявкам  із  сьомого  загону,  які  зграйкою  підбігають  до  неї,  зазираючи  в  рот.
Одна  з  тих  малих  -  Свєтка  -  починає  вити.  Сліз  нема,  є  гидке    безперервне  виття.
-  Цілуй  ногу!  -  каже  Танька  і  простягає  їй  свою  дебелу  кінцівку  у  червоній  лаковій  босоніжці.
Свєтка  -  дрібна,  худа,  стріпує  коротко  підстриженою  головою,    запопадливо  підходить,  нахиляється  і  тицяє  ротом  у  Танькіну  босоніжку.
Танька  кидає  Свєтці,  мов  собаці,  одну  кукурудзяну  паличку  у  траву.
А  тоді  обтрушує  галстук,  акуратно  поправляє  його  і  йде  зі  своєю    коробкою  кукурудзяних  паличок  до  дверей  корпуса,  де  розташовані  кімнати.  За  нею  пропливають  Лєнка  і  Валя.  Лада  і  Люда  відштовхують  інтернатівських  і  з  тріском  зачиняють  двері    просто  перед  їхніми  носами.
Все  це  я  спостерігаю  з  відкритої  веранди.  Літо  не  задалося  і  друзів  у  мене  тут  не  з'явилося.  Ну,  звісно,  я  знайома  з  багатьма,  але  дружбою  не  пахне.
Частина  з  відпочиваючих  -    діти  колег  по  роботі  моєї  матері.
"Профспілка  запропонувала  дешеві  путівки"  -  ось  як  називався  цей  "щасливий"  квиток,  який  витягли  батьки,  не  надто  цікавлячись  моєю  думкою.
І  ось,  я  сиджу  на  обдертій  дерев'яній  веранді,  між  карпатських  сосен  та  ялин,  і,  здається,  чую  хрускіт  кукурудзяної  насолоди    крізь  благенькі  дерев'яні  стіни  і  двері.
Не  те,  щоб  мої  батьки  нічого  мені  не  привезли    у  позавчорашній  "батьківський"  день  -  під  подушкою  на  моєму  ліжку,  у  торбинці,  лежать  кілька  бутербродів  з  маслом  і  чотири  яблука...  Одне  вже  надкушене...
Та  непокірні  смакові  рецептори  у  роті  все  посилають  і  посилають  у  мій  мозок  сигнали:  ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!  ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!

Вперто  ігнорую  їх.  На  очі  мені  потрапляє  "Памятка  пионера",  присобачена  на  стіну  чотирма  шматочками  "ізолєнти".  Уважно  читаю:
"Пионер  —  честный  и  верный  товарищ,  всегда  смело  стоит  за  правду"  -  і  помічаю,  що
піонеру  на  картинці  вже  хтось  домалював  кульковою  ручкою  великі  вуха  і  монументального  пісюна.
А  потім  помічаю  Сашку.
Сашка  -  жвавий  підліток  з  "інтернатських  старшаків",  вуха  в  нього,  як  в  Чебурашки,  голос  -  як  у  Шапокляк.
Сашка  виходить  на  веранду  і  пхає  в  рот  -  о,  ні!  -  кукурудзяні  палички.
-  Тобі  Танька  дала  кукурудзок?  -  запитую.
-  Ну,  ехм,  вона  була  не  проти)  Хочеш?    Так  зайди  і  візьми,  там  нікого  нема!  Вони  пішли  фарбуватися  перед  дискотекою  в  "душову"  (  о,  я  й  не  помітила  -  піонер  з  причандалами  відволік  мою  увагу)
Я  постою  на  "шухері",  не  сци!  -  жує  Сашка,    і  золоті  кукурудзяні  крихти  фонтаном  розлітаються  з  його  рота.

Намальований  піонер  на  пам'ятці  підморгнув    і  ствердно  хитнув  пісюном.

Про  що  я  думала  тоді?  Ні-про-що.
Я  просто  встала  і  пішла.  Довгий  темний  коридор,  ряд  дверей.  Ось  вона  -  заповітна.  Серце  моє  робить  кульбіти,  спітніла  рука  торкається  дверної  ручки,  ось  я  вже  у  кімнаті.  Танькіне  ліжко  і  тумбочка.  Відкриваю  дверцята  тумбочки,  вони  скриплять.  Серед  трусів  та  піонерських  вимпелів  омріяна  коробка.  Я  запускаю  всередину  руку  і  відчуваю  хрумку  і  розкішну  поверхню  заборонених    кукурудзяних  демоненят.  Вони  солодко  лоскочуть  мої  пальці,  урочисто  вітаючи    на  тонесенькій  стежинці  гріха...
-  Тримайте  її!!!  -  це  Танька  хапає  мене  за  руку  і  за  волосся  одночасно.
-  Біжіть  по  старшу  вожату!  Ми  впіймали  злодійку!!!
-  Ах  ти  ж  тварина!
-  А  ще  й  дівчинка!!!
-  Позор!  Ось  така  ти  піонерка?!!
Валька,  Лада  і  Люда  верещать,  мов  папуги  в  зоомагазині.
Всі  разом  вони  викручують  мені  руки    ноги,  притискають  до  підлоги,  а  тоді  дебелі  Танькіні  розчепірки  починають  пхати  мені  в  рот  зірваний  галстук.
Хтось  копає  мене  в  бік  і  тоді  якась  нелюдська,  невідома  до  того  темна  сила  прокидається  в  мені  і  я  кусаю.  Кусаю  Танькіну  пухлу  щоку,  Валькіну  худючу  руку,  хапаюсь  за  ніжку  ліжка  і  воно  сунеться  по  слизькій  фарбованій  підлозі.    Я  викручуюсь  в'юном,  вивільняю  ноги  і  хвецяю  все,  до  чого  дотягуюсь.
В  кімнаті  вереск  і  порох  до  стелі.

Чим  закінчилась  історія?
Добу  я  пролежала  в  своїй  кімнаті,  обгорнувшись  ковдрою,  мов  мумія,  намертво  вчепившись  у  металевий  каркас  ліжка.
Мене  не  могли  відірвати  від  нього  ані  старші  вожаті,  ані  завгосп  з  медбратом,  ані  начальник  табору,  ані  всі  разом.  На  мене  приходили  подивитися  усі,  кому  було  не  лінь  -  шкандаль  був  грандіозний.
Мені  погрожували,  вмовляли,  обіцяли.  І  тільки  коли,  хвилюючись  за  моє  здоров'я,  вирішили  подзвонити  батькам,  я  розтиснула  долоні.  І  попросила  спалити  мене  у  піонерському  вогнищі  на  загальному  вечірньому  табірному  зборі  під  пісню  "  Как  здорово,  что  все  мы  здесь  сегодня  собрались".

Чи  подзвонили  моїм  батькам,  я  не  знаю  й  досі.  Зміна  закінчилась,  усі  роз'їхались.  Додому  я  привезла  сувенір  -  перший  свинцевий  камінчик  сорому  та  провини.  В  табір  мене  більше  ніколи  не  відправляли.

Озираюсь  сьогодні    на  події  того  літа  і    думається:
-    Чому  кукурудзяні  палички  колись  були  набагато  смачніші,  аніж  тепер?
-  Чому  Сашка,  який  стояв  на  "шухері",  так  і  не  подав  мені  жодного  знаку?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000807
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2023

Експеримент Господній

Бог  нудьгував.  Всього  було  в  садах,  
на  те  він  рай  -  ідилія  картинна...
Так  рясно  квітли  мальви  і  шипшина,
бриніло  перше  слово  на  вустах,
та  ні  з  ким  мовить  друге...  Їде  дах.
Творець  узяв  до  рук  шматочок  глини.

М'яка,  тепленька,  доторкнешся  -  кайф!
Чудові  вийдуть  миски  та  горнята!
Одна  біда  -  вже  мисок,  мов  ягняток,
в  кошарах  райських,  в  маківках  -  зернят...
Кому  потрібні  сто  мисчин  і  гальб?
як  ти,  мов  палець,  сам...  
Господь  не  знав.

Почухав  носа,  гмикнув,  а  тоді
в  задумі  глянув  в  дзеркальце  маленьке...
Натхнення  -  річ  примхлива,  хоч  і  piękna  -
таки  прийшло  -  аж  глина  в  бороді!
Господь  зліпив  людину.
Хай  кривеньку!  -  і  радісно  промовив  
їй  "ІДИ!"

З  тих  пір  минула  Вічність.  Світ  здурів.
Експеримент  Господній  виліз  боком  -
кривенькі  люди  око  жруть  за  око  -
-Ти  -  ***  старий!  Глюк  передозу  коки!
В  дрібненьких  душах  повно  тарганів  -
вали  із  раю!  Солодко  пожив  -
усіх,  кого  можливо,  возлюбив?
Твій  вийшов  час!  
Тріщать  у    Бога  крокви...
-    Вже  б  краще  полумисків  наліпив!

Терпіння  не  гумове  -  то  є  факт!
хай  навіть  то  -  Божественне  терпіння.
Допоки  не  схопив  Творця  інфаркт,
і  "діти  божі"  не  зрубали  сад,
зім'яв  людисьок  знов  у  грудку  глини.
Зліпив  із  неї  люльку...  Квітне  сад.
І  в'ється  дим  у  тиші  в  небо  синє...

Дзвенять  птахи  -    ні  матюків,  ні  війн.
На  те  він  рай  -  ідилія  картинна...
Яка  мораль?  Що  виліплене  з  глин
кривенько  -  то  піде  назад  у  глину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2023

Казка

-  Дозвольте,  я  сьогодні  побуду  без  обладунків  -    я  здолав  такий  нестерпно  довгий  шлях  у  них!    -  голос  Лицаря  линув  крізь  сотню  дірочок  великого  шолома  в  тому  місці,  де  на  обличчі  має  бути  рот.

-  Звісно-звісно!    -  Сказав  Розпорядник  Королівського  Чаювання  і  посміхнувся  однією  зі  своїх  професійних  посмішок.
 Королівське  Чаювання  завжди  відбувалося  урочисто  і  велелюдно.
За  довгим  білосніжним  столом,  на  якому  стояли  красивенні  таці  з  тістечками  та  горнятка  з  чаєм,  уже  сиділо  парканадцять  гостей.  Стіл  був  такий  довгий,  що  протилежний  його  край  губився  в  тумані.
-  Дивні  у  вас  обладунки!  То  хендмейд?  "Сам  пан  склЄпав"  так  би  мовити?  -  підкручуючи  тоненький  вус,  промовив  Серйозний  Пан.
-  О,  хендмейд  -  це  дуже  модно  в  наші  дні!    -    верескнула  ошатна  Пані  в  мереживі  та  блискітках  і  вкинула  шматочок  рафінаду  у  рот  крихітному  сріблястому  горностаю,  що  виглянув  з  її  декольте.

Лицар  не  відповів,  бо  якраз  знімав  з  голови  свій  важкий  шолом,  викутий  із    найміцнішого  шматка  загартованого  сплаву  ПсевдоМоралі  та  залізобетонних  Обов'язків.
Під  шоломом    голова  виявилася  в  рази  меншою.  Обтягнута  тонесенькою  шапочкою,  сплетеною  із  найякісніших  волокон  Головного  Болю,  голова  була  неповороткою  і  трішки  квадратною.
-  Кажуть,  Ви  той  самий  Лицар,  який  убив  велетенського  Дракона  і  взяв  на  виховання  трьох  його  драконенят?
-  поцікавився  пишний  молодик  і  сьорбнув  чаю.
-  О,  так  це  про  Вас  писали  усі  газети?  -  схвильовано  прошепотіла  нафарбована  підстаркувата  красуня,  ефектно  опираючись  на  зморшкувату  руку.
-  Так,  це  я  вбив    Дракона,  ім'я  йому  -  Сумління.
Драконенят  справді  залишилось  троє.  Провина,  Огида  і  Втома.  Вони  були  зовсім  крихітні,  коли  стали  сиротами  -    і  не  відступали  від  мене  ні  на  крок.  Вони  вважають  мене  своїм  батьком,  а  Я  й  досі  їх  годую.  Вони  значно  підросли!  -  сказав  Лицар,  і  видобув  з-під  панцира  світлину.  
-  Ось,  погляньте  -  красунчики,  чи  не  так?
-  Які  милі!
-  Чудові,  так  би  й  поцьомала!
-  Ммммммм...  Тааак...
-  Мімімі!
Лицар  тим  часом  стягнув  із  себе  здоровенний  панцир,  спресований    із  стомільйонів  Невисловлених  Бажань.
Без  панцира  плечі  його  здалися  вузькими  і  жалюгідними,  а  жилаві  тонкі  руки  вже  розв'язували  шнурівки  високих  і  міцних  металевих  наколінників.  Наколінники  були    виготовлені  з  Терплячості  найвищої  проби  -  сліди  та  подряпини  на  їхній  поверхні  внаслідок  неодноразового  падіння  на  коліна  красномовно  свідчили  про  це.
-  А  меч!  Покажіть  нам  свій  меч!  Чоловіки  і  зброя  -  це  моя  слабкість!  -  затарахкотіла  сеньйора,  вставна  щелепа  якої  немилосердно  клацала  при  кожному  слові.

-  Меч?  Ось  він.  
Лицар  підняв  над  головою  бутафорського  пластикового  Меча,  з  блискіток  і  орнаменту  якого,  втім,  стікала  кров.  Схожа  на  справжню.
Розпорядник  Королівського  Чаювання  постукав  довгим  пальцем  по  Мечу  і  поцікавився:
-  Слабкодухість  першого  гатунку?
-  Ображаєте,  Марнославство  найвищої  проби!  Гартоване  і  перевірене!
-  Респект!  З  такою  зброєю  на  будь-яку  потвору  можна  -  хоч  на  Геніальну  Ідею,  хоч  на  здичавіле  Волелюбство!

Раптом  усі,  хто  сиділи  за  столом,  піднялися,  як  один,  а  тоді  синхронно  вклонилися  і  завмерли  у  чудернацькій  позі.
-  Королева!!!  -  покотилося  луною.

Маленький  і  згорблений  чоловічок  -  а  саме  таким  був  Лицар  без  своїх  обладунків,  боязко  підняв  очі.
Перед  ним  стояла  Королева  -  стара,  кістлява  жінка  в  чорному,  очниці  її  були  порожні,  а  картонна  корона  увінчувала  голий  череп.

-  Лицарю,  нарешті  ви  тут!  Багато  чула  про  вас  -  сказала  Королева.
-  Слава  про  Ваші  щоденні  подвиги  тішить  моє  втомлене  серце.  
Дозвольте  випити  з  Вами  на  брудершафт!

Вона  підійшла  до  Лицаря,охопила  його  голову  руками,  поглянула  в  його  очі.  А  тоді  розірвала  його  благеньку  грудну  клітку  і  дістала  звідти  серце  -  маленький  годинниковий  механізм.
Між  його  коліщатками  застряг  крихітний  блідо-блакитний  метелик.  Він  був  ще  живий  і  ледь-ледь  стріпував  крильцями.

-  Остання  Потаємна  Мрія...  Ось  ти  яка...  -
пробурмотіла  Королева,  звільняючи  метелика  за  крильця  двома  кістлявими  пальцями.
Метелик  сидів  на  її  долоні  і  марно  намагався  злетіти.
-  Красивий...  Живий...  -    пробурмотіла  Королева.

І  стиснула  кулак.

#менідужетребависпатись

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2023

Мойва і балет

От  не  треба  заводити  мову
про  дор-блю,  бланманже,  фуагра...
Ось  тарілка.  В  тарілочці  -  мойва,
 і  хрустка,  бо  підсмажена  кльово,
і  жадана,  як  виграшна  гра!

Я  чекала  на  неї  так  довго!
Запливала  до  мене  у  сни...
Аж  тремтіли  і  руки,  і  ноги,
тільки  внутрішній  голос  мій  строго
белькотів:  тільки  б  жерла!  Засни!

Я  танцюю  в  балеті...  Нам  звично
їсти  мало,  мов  діти  Сахар...
Дозволяється  літра  водички
і  вчорашній  сіренький  сухар...
От  не  треба  заводити  мову
про  бізе  бланманже  і  кус-кус...
Я  піду  та  куплю  собі  мойви!
і  нарешті  з  балету  звільнюсь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2023

Ніч Цукрового вампіра

Меланіє  Тарасівно!  Меланіє  Тарасівно!  В  п'ятій  спальні  вся  стіна  у  крові!!!

Двадцять  чотири  години  перед  тим.

День  Святого  Миколая  -  це  епічний  день  у  більшості  дитячих  закладів.  А  в  нашому  й  поготів.
Дня  цього  починають  чекати  одразу  після  того,  як  розтане  в  роті  остання  цукерка  з  попереднього  подарунку  і  не  припиняють  ніколи.  Святий  Миколай  -  то  часто  останній  аргумент  виснажених  і  замордованих  педпрацівників  в  період  зимових  свят.
-  Андрійку,  для  чого  ти  написав  слово  Х...Й  на  спині  у  Софійки?  Миколай  все  бачить!  От  що  ти  написав,  те  він  тобі  й  принесе!
Андрійко  намагається  ліквідувати  сліди  злочину  -  витирає  Софійчину  спину  мокрою    ганчіркою  для  підлоги,  дожовуючи  клятий  шматочок  крейди.
-  Я  більше  не  буууу...  Луп!  Це  Софійка.
Помста  -  вона  така.  Несподівана.
Андрійко  і  Софійка  вчепились  один  одному  у  волосся,  обоє  верещать  і  бризкають  слиною.
-  Мабуть,  колись  вони  одружаться  -
меланхолійно  думає  вихователь,  розтягує  майбутнє  подружжя    у  різні  боки  під  пісеньку  "  Ой,  хто-хто  Миколая  любить..."
А  тоді  настає  довгоочікуваний  день  Святого  Миколая!
Усі  волонтери,  гості,  опікуни  та  благодійники  вважають  своїм  найсвятішим  обов'язком  потішити  "бідних  сиріток".  Звісно,  серед  подарунків  є  й  корисні  речі  -  шапки-рукавички,  зошити-пенали...  Та  шоколад  і  карамель  ллються    рікою!
Приміщення  школи  всипане  кольоровими  обгортками,  класи  перетворюються  на  підпільні  базари,  де  відбувається  торгівля  та  обмін  шоколадками,  кіндерам,  вафельками  та  халваю.  Плитку  пористого  "Міленіума"  віддадуть  за  п'ятдесят  желейних  ведмедиків.  Десять  пірамідок  "Зоряного  сяйва"  за  дві  пачки  суничних  жуйок...
Відсоток  солодощів  на  душу  дитячого  населення  закладу  у  цей  день  сягає  критичної  межі  -  шкільний  стоматолог  зачинився  в  своєму  кабінеті,  б'ється  головою  об  стінку  і  п'є  нерозбавлений  спирт.  Медсестра  наготувала  з  десяток  клізм  та  зарядила  патронтаж    проносними.  Завгосп  Ярославович  і  компанія,  озброїлись  вантусами,  суворі  і  небагатослівні,  очікують  перших  викликів  у  повній  бойовій  готовності.
Якщо  прибрати  зайві  звуки  і  прислухатися,  можна  почути  рівномірний  шум,  наче  жуки  короїди  точать  дубову  щоглу:  діти  безпервно  їдять  цукерки.

Я  черговий  вихователь  у  один  із  таких  святкових  днів.  Вечоріє.  Вечеря  була  марною  затією  -  яка  каша,  коли  у  твоєму  розпорядженні  кілограм-два  "ромашок",  "корівок"  та  інших  "шалених  бджілок"?
Заганяю  стадо  липких  і  перемазаних  шоколадом  баранців  до  спальні,  читаю  лекцію  про  шкоду  надмірного  вживання  вуглеводів.  Баранці  скачуть,  регочуть  і  продовжують  поглинати  вуглеводи.  Славабожечку,  хоч  обгортки  знімають.  А  завтра  у  них  -  виступ.  Переодягнуті  зайчиками  і  сніговичками,  вони  танцюватимуть  на  святі  у  мерії.  Напрасовані  костюмчики  уже  розкладені  по  кріселках  коло  ліжок.  Спати  ніхто  не  збирається.
Тоді  я  вдаюся  до  забороненого  прийому:
-  Вампіри  дуже  люблять  солодку  дитячу  кров...  Вони  приходять  після  півночі    на  аромат  какао-бобів  та  ванілі,  якими  вже  так  солодко  пахнуть  ваші  дитячі  шийки  та  тельбушки...
Навмисно  розповідаю  тихим  загробним  голосом,  низьким  і  хрипким.  Спочатку  мене  чує  лише  одне  дитя,  згодом  -  усі  інші.
І  ось,  вже  у  повній  тиші,  я  продовжую:

-  Вампіри  також  святкують  цієї  ночі    -  у  них  ніч  Цукрового  Вампіра...  Ооо,  як  вони  полюбляють  шоколадно-криваві  коктейлі,  які  біжать  зараз  вашими  судинами...  Ха-ха-ха  -  ням  -  ням...

Сміюсь  страшним  сміхом.
Баранці  дивляться  квадратними  очима  і  чутно,  як  у  когось  випадає  з  рота  карамелька  й  починається  гикавка...
-  Ану,  марш,  повдягали  піжами,  почистили  зуби  і  по  ліжках!
За  кілька  хвилин  всі  лежать.
Ну  нарешті  я  можу  піти.  Завтра  мені  сюди  знову  на  сьому  ранку,  а  добиратися  додому  ще  ойойой.

А  наступного  ранку  назустріч  мені  вибігає  просто  в  піжамі  переляканий  Максим:
-  Меланіє  Тарасівно!  Меланіє  Тарасівно!  В  п'ятій  спальні  вся  стіна  в  крові!!!  До  Андрійка  приходили  вампіри!!!

Біжу!  Ні,  лечу  -  прихопивши  по  дорозі  медсестричку.
Коло  п'ятої  спальні  натовп  дітей.
Заходимо.  Коло  одного  з  двоповерхових  ліжечок  на  зеленій  фарбованій  стіні  величезна  пляма  червоно-коричневого  кольору.  Потьоки  явно  дають  зрозуміти,  що  відбулося,  як  мінімум,  виверження    вулкана...  На  костюмчику  сніговичка  -  теж  незрозумілого  кольору  плями...

-  Його  покусав  вампір,  так?!
-  А  де  Андрійко?  -  запитую
-  В  туалеті.

І  тоді  картинка  раптом  відкривається  у  всій  своїй  "кривавій"  красі.  Андрійка  знудило.  Шоколадом.  Просто  з  другого  поверху  ліжечка.  Уже  й  не  розбереш  у  живописних  плямах,  де  там  "Рошен",  а  де  "Світоч"...
Андрійка  -  блідого  та  сердитого  -  забирає  медсестра.
Я  кличу  на  підмогу  тьотю  Любу  -  працівницю  пральні,  і  ми  довго  розглядаємо  плями  на  костюмчику  сніговичка...
-  "  Фейрі"  чи  "Персіл"?  -  запитую
-  Чи  може  "Ваніш"?
Тьотя  Люба  хитає  головою  і  каже:
-  Побачимо...  Забирає  костюмчик  і  йде  у  пральню.
За  кілька  хвилин  до  ігрової  прибігає  Андрійко,  а  внизу  чути  гудіння  пральної  машини.

А    яким  засобом  від  плям  користуєтесь  ви,  коли  минає  Ніч  Цукрового  вампіра?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000266
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2023

Друг у добрі руки

-  Гавлілуя!  Нарешті  Бог  почув  мої  скавулитви!  -  це  вищить  на  радостях  болонка  Зіта  на  руках  у  якоїсь  поважної  пані.  
Пані  апетитна,  таку  приємно  облизувати,  і  пахне  вона,  мабуть,  смачно...  Он  як  завзято  впихає  у  Зітину  розчахнуту  од  радості  пащу  якісь  смачні  шматочки...
У  "Притулку  врятованих  тварин"  сьогодні    аншлаг.  З  моменту  початку  повномасштабного  вторгнення  це  втретє.  Звідкіля  я  -  звичайний  пес  -  знаю  про  повномасштабне  вторгнення?  Петрович  -  кривий  та  глухуватий  доглядач  -  щодня  слухає  прямі  ефіри  марафону.  Я  слухаю  також  -  а  що  мені  ще  робити?
Я  не  надто  розуміюсь  на  людських  справах  -  що  там  у  них  таке  коїться?
Знаю  лише,  що  повномасштабне  вторгнення  бліх  на  мені  не  так  давно    припинилось  -  якась  огидна  мерзенна  рідина  обірвала  раптом  мої  муки.  А  було  це  так.
-  Ну  що,  Сірий,  влаштуємо  їм  хімічну  атаку?  -  прошамкав  Петрович  тоді  і  криво  посміхнувся.  Я  криво  посміхнувся  у  відповідь,  та  так  щиро,  що  Наталочка  -  молоденька  волонтерка  -  скрикнула  й  перепитала:
-  Петрович,  а  він  не  вкусить?  Он  як  гарчить!
-  Сірий?  Ні-і-і,  не  бійся,  цей  не  вкусить...  Він  давно  тут,  з  найперших.  
Я  його  знаю  -  гада  хвостатого,  Сірий  -  добряк.  Контужений  був.  На  ланцюгу  сидів  колись...  Потім  під  обстріл  потрапив,  кажуть.    От  без  лапки  залишився.  Ігорович  тоді  йому  за  свій  кошт  операцію...  Трилапий,  та  ще  й    безпородний...  Як  тривога  -  то  йому  взагалі  дах  зносить,  але  жодного  разу  нікого...  Але  ніхто  таких  не  хоче.
Поки  Петрович  теревенить,  Наталочка  боязко  поливає  мене  з  пляшечки  і  втирає  вміст  у  шкіру.
Ух  і  нестерпно  було  сидіти  -  покірним  і  мокрим,  замотаним  у  біле  простирадло.  Фуууууу!  Та,  здається,  блохи  пішли.

 А  сьогодні  втретє  за  моєї  пам'яті  сюди  набігло  людисьок.  "Благодійна  акція  ДРУГ  У  ДОБРІ  РУКИ"  -  так  називається  це  збіговисько  двоногих.
Наталочка  зав'язала  усім  маленьким  песикам  кольорові  стрічечки  на  шиї.  Великим  -  пригладила  настовбурчену  шерсть  щіткою...  Два  французькі  бульдоги  -  Бася  і  Вася  -  ті  геть  крихітними  дзвіночками  на  ошийниках  баламкають,  хоч  їхніх  рідних  "дзвіночків"  під  хвостами    і  сліду  нема.  Зате  пихаті  які  -  так  би  й  вкусив!
Стареньку  пуделиху  Марго  теж  причепурили  -  у  неї  на  голові,між  кучериками    -  обожечки  -  бантик!  Вона  знічено  й  тривожно  поглядає  з-під  того  дурнуватого  бантика  -  так  їй  ніяково.    Аякже,  вісім  років  прожила  в  родині  хірурга,  слухала  лекції  для  студентів-медиків  під  кафедрою  аудиторії...  А  одного  разу,  коли  ми  згризли  на  двох  пахуче  і  перестояне  яблуко  -  його  нам  поні  Степан  підкинув,  гуляючи  -  похвалилася  навіть,  що  власнозуб  подавала  господарю  скальпеля  під  час  складної  операції...  А  тут  на  тобі  -  бантик!
 О,  якесь  людське  дитя  вже  кошлатить  їй  неслухняну  гривку  з  тим  бантиком...  
Тільки  погляньте  на  кота  Митрофана!  -  яке  він  янголятко  на  руках  у  сивенької,  загорнутої  у  вовняну  хустку  бабусі!  Але  очі  його  горять    хижим    вогнем  -  щойно,  просто  перед  його  носом!  -  молода  закохана  пара  посадила  в  маленьку  клітку  й  понесла  до  воріт  закоханих  Мімі  і  Мілка!  Мімі  і  Мілк  -  два  карликових  хом'яка.  А  точніше  -  на  думку  Митрофана  -  дві  смачні  котячі  тефтельки...  Не  судилося  тобі,  Великий  Мисливцю  Митрофане  Зашипій  Перший,  скуштувати  хом'ячатинки.    Їстимеш  ти  тепер  біленьку  сметанку  з  найближчого  супермаркета,  бо  хом'яків  там  не  продають  -  ані  свіжих,  ані  морожених.
О...  Ні...  Тільки  не  це!!!
Ааааааооооооооууууууаааааааоооооуууууууууааааааооооооооуууууу...
Моя  голова  починає  нестерпно  боліти  -  наче  мене  знову  луплять  залізним  ланцюгом  -  та  так,  що  я  зриваюсь  на  усі  три  лапи  і  біжу!  Біжу,  біжу,  біжууууу-у,  біжууууууууааааа,  біжууууууууаааааааааааоооооооуууууууаааааааооооооууууууу...
-  Увага,  повітряна  тривога,  негайно  пройдіть  в  укриття!
Повітряна  тривога!  Негайно  пройдіть  в  укриття!
Зупиніть  цей  звук!  Будь-ласка,  хто-небудь!  
З-під  моїх  трьох  лап  летить  у  всі  боки  багнюка,  трава,  листя...  Перегородки  вольєрів    несуться  на  скаженій  швидкості  повз...  Повз...  Моя  голова...
Аж  доки  не  врізаюся  мордою  у  щось  велике  і  тепле.  
Велике  і  тепле  пахне  Петровичем.
-  Тихо,  Сірий,  тихо,  бідний  мій  хлопчику  -  белькоче  велике  і  тепле.  Петрович.
І  лише  тоді  я  розплющую  очі  і  бачу  його  рідне,  пошматоване,  наче  мої  барабанні  перетинки,  обличчя.

А  ввечері  -  коли  давно  відлунала  тривога,  Наталочка  та  ще  трійко  волонтерів  прибирають  подвір'я  притулку.  День  видався  шалений  -  У  ДОБРІ  РУКИ  не  потрапили  тільки    поні  Степан,  сонна  ігуана  Марісабель,  шість  морських  свинок  з  іменами  Один,  Два,  Три,  Чотири,  П'ять  і  Туз,  одноока  обгоріла  кішка  Мія  та  я.
Але  мене  це  не  засмучує.  
Бо  Петрович  вдягає  на  мене  нашийника  і  веде  у  дальній  закуток  притулка.  Там  стоїть  будівля.  Вдень  там  повно  двоногих,  а  ввечері  залишаємося  лише  ми  з  Петровичем.
Ми  йдемо  довгим  темним  коридором,  тоді  Петрович  відмикає  ключем  брунатні  двері  і  ми  опиняємось  у  маленькій  кімнатці.  Тут  тепло  і  затишно.  Є  стіл,  старий  кострубатий  диван,  стілець.    Іноді  тут  пахне  їжею,  іноді  -  шкарпетками  Петровича.  І  перше,  і  друге  -приємно.  
Тоді  Петрович  вмикає  "єдиний  марафон",  дістає  з  кишені  пакетик  з  кормом  -  для  мене,  з  маленької  шафки  прозору  пляшку  та  склянку,  а  з  шуфлядки  стола  -  якесь  фото.  На  фото  -  красивий  молодий  двоногий  у  військовій  формі.  Петрович  наливає  з  пляшки  повну  склянку,  випиває  одним  махом,  тоді  каже  до  фотографії:
-  Добрий  вечір,  синку  -  гладить  зображення  і  знову  наливає.
Коли  пляшка  порожніє,  Петрович  гладить  тремтячою  рукою  мою  голову,  а  тоді    вкладає  похмуру  свою  на  руки  і  засинає,  сидячи  за  столом.
Я  вмощуюсь  поруч  на  підлозі.
Мені  спокійно  і  світло.
-  Гавлілуя  -  шепочу,  заплющуючи  очі  і  радіючи,  що  мене  ніхто  не  взяв.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000113
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2023

Експеримент

Якщо  сонячного  літнього  ранку  прокинутись,  та  не  розплюшувати  повіки  до  кінця  -  лише  ледь-ледь  зробити  крихітну  щілинку  -  крізь  негустий  парканець  темних  вій  ллється  золото...  Таке  тепле,  немов  обіцянка  щастя.  Таке  красиве,  наче  голос  янгола.  Це  моя  давно  забута  дитяча  гра  -  на  межі  сну  і  реальності  слухати  золоті  пісні  нескінченного    літа...  А  серед  них  -  ледь  помітне  гойдання  моря,  плюскіт  хвиль...  Одна,  дві,  три,  чотири...  Скільки  років  йому    -  морю?  А  мені?  Здається...  Вісім?
Чудасія  -  я  не  знаю  свого  імені)  Але  попереду  на  мене  чекає  новий  день!  І  -  зустріч  з  кимось  дуже  особливим...  Як  його  звати?  Дивина,  не  можу  пригадати...
Але  я  його  дуже  люблю.
Де  ти?

Професор  N  поправив  окуляри  і  обернувся  до  нечисленної  групи  людей  в  білому.  
-  Отже,  колеги,  пацієнтка  номер  04.
Діагноз:  відмова  усіх  систем  організму  внаслідок  шокуючої  події.
Дозвіл  на  випробування  експериментального  препарату  надали  родичі,  документ  знаходиться  в  базі  даних  під  номером  Zq_357.

Як  бачите,  після  введення  препарату  пацієнтка  -  точніше,  її  свідомість  та  енергетичне  тіло  перебувають  у  мало  досліджених  на  нинішній  день  "тонких"  світах.  Завдяки  сполукам,  що  створені  штучним  інтелектом,  пацієнтка  знаходиться  у  перехідному  стані:  це  вже  не  життя,  але  ще  не  смерть.  
Це  прецедент.  Це  -  прорив  у  трансцендентальній  медицині!  
Щоправда,  на  даному  етапі  спрогнозувати  розвиток  подій  непросто.  За  гіпотезою  доктора  S  пацієнтка  ніколи  не  повернеться  у  фізичне  тіло  -  оскільки  матерія  змінюється  незворотньо.
За  версією  науково-дослідницького  центру  "Fenix",  повернення  може  відбутися  будь-якої  миті,  втім,  процес  може  затягнутися  на  тисячоліття.
Експеримент  триває.
Науковці  стримано  заплескали  в  долоні,  де  й  узявся  -  заклацав  крихітний  накопичувач  інформації  в  руках  представника  космоновин.

За  товстим  та  надпрозорим  склом  лабораторного  боксу  на  білому  лежаку  лежало  тіло  жінки.
Сіре  і  неживе.

Лише  крізь  щілини  не  до  кінця  заплющених  очей  сяяло  ледь  помітне  золоте  мерехтіння.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2023

Вітрила

-  О,  хороший    шмат...  Цупкеньке,  норм!  -  сказав  жилавий  чолов'яга    -  начальник  бригади  будівельників,  розгортаючи  сувій  сірої  зашкарублої  тканини.  
-  Тим  дрантям  накриємо  інструменти  -  он  край  неба  як  потемнів,  мо'  й  злива  яка  буде  -  сказав  і  цворкнув  слиною  крізь  рідкі  зуби
Будівельників  найняв  новий  господар.  Він  зовсім  недавно  купив  за  безцінь  цей  будиночок  край  моря.  Колись  тут  жив  відлюдник-  дивак.  Чим  він  займався,  ніхто  достеменно  не  знав.  Казали  -  будував  кораблі  і  більше,  аніж  землю,  любив  море.  А  й  справді  -  море  було  зовсім  поряд,  краєвиди  були  неймовірні,  на  місці  будиночка  мав  постати  ексклюзивний  готель,  новий  господар  був  зверхній  і  огрядний,  терміни  підганяли.

За  кілька  хвилин  бригада  будівельників  -  восьмеро  сірих  і  надвечір  спраглих  пива  чоловіків  -  справді  накрили  інструменти  чимось  на  кшталт  брезенту  і  рушили  в  місто  до  найближчого  бару.

А  потім  стався  шторм  із  страшним  буревієм.  
Вітер  був  такої  сили,  що  зірвав  брунатну  від  часу  тканину,  перевертаючи  будівельний  реманент,  підхопив  і  поніс  кудись  у  темряву  негоди.

Вода  була  зверху  і  знизу,  хвилі  накочувалися    на  приморське  містечко,  мов  хотіли  проковтнути  мурашник  двоногих  комах,  які  ховалися  по  будівлях  та  щілинах...
Може  тому  ніхто  й  не  помітив,  як  десь  там  -  вгорі  -  поміж  клекотливих  хмар  гордо  пливла  примара  корабля  із  туго  напнутим  вітрилом.  Отим  шматком  цупкої  тканини,  що  багато  днів  чекав,  коли  господар  пошле  по  нього  вітер.
І  цей  день  -  настав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999670
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2023

Файні льоди

   Мертвий  продавець  морозива  у  дивній  позі  коло  самотньої,  яскраво  освітленої  вітрини  у  нічному  парку    -  чим  не  кадр  із  фільму  жахів?
Казали  ж  мені  добрі  люди  ,  нашіптував  здоровий  глузд    -  не  ходи  одна  вечорами!  Тим  більше  -  через  парк...    А  особливо  -  взимку.
Але  ж  ти  не  любиш  людей,  але  любиш  дерева,  ага?
От  і  стій  тепер  темної  ночі  між  цих  дерев  -  одна  єдина  жива  душа  на  гектар  столітніх  насаджень.  Де  тьмяні  ліхтарі  горять  через  один.  Де  тіні  та  звуки  живуть  своїм  потойбічним  життям.  І  лише  вітрина  з  надписом  "Файні  льоди"  гуде  -  яскрава  і  життєрадісна  -  од  електронапруги.
А  в  кутку    на  стільці  за  вітриною...  Ні,  не  дивись  туди!!!

Влітку  тут  стояли  кілометрові  черги  -  мами,  обліплені  дітьми  і  дитячими  возиками,    елегантні  мужчини  з  дамами  попід  руку,  сором'язливі  юнаки  з  нафарбованими  дівицями,  підстаркуваті  мачо  і  загадкові  донни  в  елегантних  капелюшках.  Песики  та  пси  найрізноманітніших  порід  крутилися  тут  же  -  одні  на  дорогих  шкіряних  пасочках,  інші  -  без.
Песики  гавкали,  діти  пищали,  черга  рухалась  повільно.
Бо  вибір    морозива  був  фантастичний!
Яких  тут  тільки  смаків  не  було:
"Груша  та  камамбер",  "Горогонзола  з  рибою",  "  Сир  тофу  з  полуницею",  "Огірок  з  малиною",  "Смак  копчених  ковбасок  зі  смородиною",  "  Борщ  з  ваніллю,  "  Шампанське  з  пампухами",  "  Баблгам  з  марципанами",  "Поцілунок  Коломбіни"...  Очі  розбігалися.  Продавці  вправно  міксували  кольорові  кульки  в  елегантні  стаканчики.  Асфальт  плавився,  слина  текла,  песики  гавкали...
Літо  минуло.

Тепер  зимовий  парк  порожній  і  холодний,  наче  губи  мертвої  Коломбіни.  Усі  звичайні  смертні  сіли  у  маршрутку  і  поїхали.  Лише  тобі  по  дорозі  додому    захотілося  пригод  і  трохи  свого  власного  "твін  піксу"...
На,  маєш.
"А  до  вітрини  таки  треба  підійти,  подивитися,  що  з  людиною  -  раптом  треба  "швидку"  викликати,  чи  поліцію"    -  каже  якась  дуже  твереза  і  правильна  громадяночка  у  тобі.
Підходжу.
Під  склом  ядучо  мерехтять  лотки  з  різнокольоровим  морозивом  -  таке  собі  задоволення  у  мінус  один...
Продавець  сидить  в  кутку  ятки  за  вітриною  у  дивній  позі  -  тричі  скручений,  абсолютно  нерухомий.  На  ньому  куртка  і  фірмовий  фартух  зверху.  Здається,  він  не  дихає.
Точно  мертвий.
Треба  подзвонити  кудись...
Задубілими  пальцями  намагаюся  дістати  з  сумки  телефон.
Чорти  б  побрали  ті  замки  взимку!
Смикаю  з  усієї  сили.  Замок  розкривається  і...  Сумка  повна  бебехів  вислизає  з  дерев'яних  рук  -  гучно  гепає  об  землю.  За  вітриною  якийсь  рух.
-  Та  щоб  тебе!!!
-  Хто  тут?!!

З-  за  скляної  вітрини  на  мене  дивляться  перелякані  очі  заспаного  продавця.  Він  ще  кілька  разів  кліпає  довгими  підмороженими  віями,  а  тоді  звично  запитує:
-  Морозива?  Ви  вже  обрали?  Одну  кульку?
Я  мовчки  тикаю  пальцем  в  найближчу  кольорову  субстанцію.
Розраховуюсь  тремтячими  пальцями  -  холодно  так,  що  паперова  купюра  потріскує.
Але  тепла  хвиля  вдячності  до  продавця,  який  не-мертвий  раптом  робить  його  таким  рідним-рідним...
Наче  ми  з  ним  останні  люди  на  планеті,  ми  пережили  страшний  апокаліпсис,  довго  блукали  у  темряві  та  холоді,  і  нарешті  зустрілися...
Щоб  сказати  один  одному

-  Доброї  ночі)
-  Ми  зачиняємось,  приходьте  завтра)

Йду  через  темний  холодний  парк,  холодним  писком  їм  холоднюче  морозиво.  Здається,  воно  зі  смаком  сирого  фаршу,  але  пахне  ваніллю.
В  голові  крутиться  самотня  думка:

-  Ну  нарешті  я  скуштувала  ті  "Файні  льоди"  і  навіть  в  черзі  не  стояла.



[b][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2023

Японамать або Камутохєровато.

*  Текст  писаний  в  рамках  одного  з  творчих  марафонів  у  соцмережах.

-  Я  не  знаю,  для  чого  Боженька  придумав  старших  братів.  Як  на  мене,  то  від  них  одні  неприємності!  -  думала  я  сонячного  літнього  ранку.
Мені  десять.  Старших  братів  у  мене  четверо.  Один  з  них  -  дванадцятирічний  Павлик  -  рідний.  Це  з  ним  два  дні  тому  нас  привезла  матінка  до  бабусі  у  крихітне  затишне  містечко.  Інші  троє  братів  -  Олексій,  Сашко  та  Єгор  -  двоюрідні.  Олексій  найстарший,  йому  чотирнадцять.  Близнюкам  Сашку  та  Єгору  по  тринадцять.  Не  минуло  й  години,  як  брати  мої  утворили  дружнє  плем'я  казна-яких  команчів.  
А  що  робити  мені?
Я  стою  на  ганку  і  спостерігаю,  як    Мурчик  ловить  мух.  На  яблунях  жовтіють  молоденькі  планети,  кури  заклопотано  ходять  двором...  Нудно.
І  раптом  чую  з  кущів  малини    голос  Павлика:
-  Великий  Вождь  Соколине  Око,  а  може  таки  візьмемо  малу  Скво  Надіне  з  нами  у  розвідку?
-  Павле  Влучна  Стріла,  ні,  не  візьмемо.  Бо  мала  Скво  "здасть"  нас,зуб  даю  -  відповідає  інший  кущ  малини  голосом  Олексія.
Кущі  смородини  поряд  додають  голосами  Сашка  та  Єгора:
-  Скво  повільноє  бігає,  ще  сторож  упіймає...  Доведеться  застосовувати  отруйні  стріли.
Та  ну  її,  дівчисько!

Мала  Скво  -  це  я.  
І  я  цього  так  не  залишу.  Я  стрибаю  просто  з  ганку  в  бік  грядок.  Кущі  зрадницьки  тріщать  і  за  секунду  в  бік  лісосмуги  несеться  на  уявних  жеребцях  блискавичне  плем'я  команчів  -  моїх  братів.
Вони  біжать  на  колгоспне  горохове  поле.  Де  заляжуть  у  найближчій  грядці  і  набиватимуть  свої  індіанські  животи  молоденьким  українським  горохом.  Ризикуючи  розбудити  вічно  п'яного  сторожа  Наминася  у  халабуді  неподалік.

Я  повертаюсь  у  двір.  Мені  так  образливо,  що  сльози  навертаються  на  очі.  І  замість  чотирьох  курок  я  вже  бачу  вісім.  
Раптом  голосно  рохкає  у  сараї  -  він  тут  же,  у  дворі  -  свиня  Бейжа.  Бейжу  назвали  так  на  честь  модного  бразильського  серіалу.  Двері  сараю  відчиняються  і  звідти  виходить  дід.
Мій  дід  Василь  -  голубоокий  і  кучерявий  -  помічає  мене  зарюмсану  і  тривожно  нахмурює  кошлаті  брови.
-  Надюню,  ти  чого?
А  де  хлопці?
Я  схлипую,  тому  не  одразу  відповідаю:
-  Вте...  Втек...  гик...  Кли  -иииии!
І  тут  така  вселенська  самотність  накочується  на  мене,  що  вода  ллється  з  моїх  очей,  як  газіровка  за  2  коп  з  совкового  автомата  -  у  цьому  містечку  кілька  таких  вціліло.  (  Щоправда,  замість  2  коп  треба  просто  добре  гепнути  по  такому  кулаком  і  підставити  рота  -  стаканів  давно  нема)
Дід  хитає  головою  і  белькоче:
-  Засранці!  
А  тоді  починає  мені  пропонувати  неймовірно  цікаві  на  його  думку  речі.
Погладити  Бейжу.  Ні,  я  її  боюсь.  Піти  позбирати  на  картоплі  жуків.  Фуууууу!  
Порахувати  курей.  Я  їх  вже  рахувала  сто  разів  -  їх  одинадцять,  одна  кривенька.
Тоді  дід  встає,  знову  відчиняє  дверцята  сараю  і  звідтіля,  з  якихось  його  нетрів,  виводить  на  світ  божий  ВЕЛОСИПЕД.  
"  УКРАЇНА"  -  читаю  я,  захоплено  оглядаючи  великого  і  міцного  металевого  велетня.  Їздити  я  вже  пробувала,  але  вмію  ще  не  дуже.
Втім,  душа  моя  вже  співає  і  рветься  в  мандри.  Дід  зітхає  і  відчиняє  нам  з  велосипедом  хвіртку,  де  починається  стежка  через  лісосмугу.
Велосипед  важкий,  мов  танк,  зріст  мій  дозволяє  мені  їхати  лише  під  рамою.  Як  на  зло  стежкою  бродить  стадо  сусідських  індикачок,  вони  поважні  та  пихаті.  Обабіч  кілька  калюж  з  густою,  аж  масною  багнюкою,  ще  далі    -  височенні  зарості  кропиви.  В  людський  зріст.  
Я  просовую  ногу  під  раму.  Натискаю  на  педалі.  Відштовхуюсь  від  землі  і  -  ми  летиимоооооооо!  Вітер  у  скронях  шепоче  "давай,  давай"  -  великі  колеса  крутяться  все  швидше,  розбризкуючи  багнюку  у  всі  боки...  В  якийсь  момент  стає  зрозуміло,  що  я  вже  не    керую  велосипедом  -  він  летить  по  інерції  -  важкий  і  могутній!
І  зупинити  я  його  можу  лише  одним  способом.  Впасти  разом  з  ним.
О,  я  не  знала,  що  поважні  індикачки  в  критичну  хвилину  такі  спритні  і  можуть  розвивати  ТАКЕ  прискорення!
Кут  нашого  польоту  із  велокосмольотом  "Україна"  стає  критично  небезпечним  і...
Тільки  не  це.
На  швидкості  світла  крихітним  болідиком  я  відриваюсь  від  загальної  конструкції  і  влітаю  в  пекельну  стіну  хижої  пекучої  кропиви.  Зверху  на  мене  падає  велосипед.

Тіло  моє  неповоротке  і  нечутливе.  Здається,  одна  лямка  на  сарафанчику  обірвана.В  уяві  тремтить  фото  з  журналу  "Наука  і  жизнь"  -  голий  йог  у  чалмі  на  дошці  з  цвяхами.  Ні,  не  на  дошці  з  цвяхами.  У  басейні  з  переляканими  їжаками.  Ноги-руки  мої  погано  згинаються,  а  очі  ледь-ледь  відкриваються.  Я  додибую  до  калюжі  і  заглядаю  туди.  
Відображення  мене  дивує  -  там  червонощока  дитина-млинець  із  вузенькими,  як  у  японки,  розрізами  очей.
-  Японка...  А  раптом  це  назавжди?  
Дибаю  назад  до  хвіртки.  Руками-ковбасками  -  гнуться  вони  погано  -  відчиняю  її.  Дід  стоїть  до  мене  спиною  коло  дерев'яного  столу,  розкладаючи  сушитися  квасолю.
Я  підходжу  ближче  смикаю  його  за  рукав  і  кажу  єдині  японські  слова,  які  знаю  -  їх  мене  навчив  брат  Павлик.

-  Камутохєровато  японамать.

Брови  діда  лізуть  догори.  Кілька  секунд  ми  мовчки  дивимося  один  на  одного,  а  тоді  він  кричить  кудись  в  бік  літньої  кухні,  де  бабуся  готує  обід:
-  Василино!
Бабуся  виходить.  Бачить  мене.  Дивиться  на  діда.  Кілька  секунд  вони  стримуються,  а  тоді  починають  реготати,  схлипуючи  та  виймаючи  з  моїх  кучерів  індикачині  пір'їни  та  листочки  кропиви.

Того  ж  вечора,  коли  мене  -  вмиту,  розчесану  і  вже  не-японку  бабуся  вкладає  спати,  дід  оголошує  загальний  збір  племені  команчів  і  про  щось  розмовляє  з  ними  у  літній  кухні.

Наступний  ранок  сонячний  та  ясний.
Я  стою  на  ганку,  на  яблунях  жовтіють  молоді  планети,  кіт  Мурчик  ловить  мух.
Брати  команчі  виходять  на  ганок  також  і  Олексій  запитує:
-  Скво,  підеш  з  нами  сьогодні  на  полювання?
-  Нєа  -  відповідаю  я.
Коло  стіни  сараю  стоїть  полагоджений  велосипед  "Україна"  -  руль  його  рівнесенький,  а  що  кількох  спиць  немає  -  так  це  зовсім  непомітно)

п.с.  Велосипеди  люблю  досі.  Одна  з  моїх  мрій  -  доїхати  велосипедом  до  моря.
Українського  моря.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999085
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2023

Потворка

Потворка

"Ось  і  все...  Ось  і  все...  Ось  і  все"  -  настукують  мені  колеса  трамваю,  яким  я  того  ранку  їду  в  абсолютну  невідомість.  На  поворотах  старенький  трамвай  кряхтить  і  стогне.  І  -  якщо  чесно  -  я  не  проти,  щоб  на  одному  з  них  він  перекинувся,  аби  все  закінчилось  в  одну  мить.
"Чудовий  настрій  для  першого  дня  на  новій  роботі"  -  кажу  сама  собі  і  гірко,  палко,  нестерпно  хочу,  щоб  мобільний  у  кишені  звично  ожив,  перекидаючи  мені  через  час  та  простір  Антонове    "Мала,не  забувай    ти  крута!  Лю!"
Але  Антон  більше  не  напише.  
Антон  -  моя  любов,  мій  сенс,  моє  плече,  моя  гордість,  моя  мука,  мої  сто  ненамальованих  картин,  моїх  сто  підгорілих  котлет,  наших  вісімсотдванадцять  днів  спільного  життя.  Яке  вчора  закінчилось.  Десь  о  18.30.    Його  сухим
-  Я  втомився,  Владо.  Давай  розбігаємось.
Титри.
Темрява.
Нагадування:  вантажне  таксі  на  19.00.
Сьогодні.
Вантажне  таксі,  яке  перевезе  мене,  мов  міфічний  Харон  через  останню  річку  Стікс,  із  успішного  подружнього  життя  у  вогку  темряву  небуття  у    порожній  орендованій  квартирі.    І  найбільше  зараз  я  боюсь  тієї  тиші,  яка  настане,  коли  вантажники  завантажать  мій  нехитрий  скарб  і  підуть,  причинивши  двері.
Де  я  залишусь  сам  на  сам  із  своїм  розтрощеним  життям.  У  повній  тиші.
Але  це  потім.
Спочатку  мені  потрібно  пережити  перший  день  на  новій  роботі.
Куди  мене  зараз  везе  трамвай,  нагадуючи:
-  Ось  і  все...  Ось  і  все...  Ось  і  все...

-  Ну,  загалом,  ви  все  зрозуміли,  чи  не  так?  -  огрядна  завідувачка  веде  мене  лункими  коридорами  до  класу.
Коридорів  багато,  вони  довгі,  як  змії.  Повз  нас  щоразу  пробігають  туди-сюди  дітлахи.  На  одному  з  поворотів  жіночка  в  уніформі  завзято  махає  шваброю.  Вікна  височенні.  Я  вже  розумію,  що  абсолютно  не  пам'ятаю,  скільки  разів  ми  повернули  і  де  знаходиться  вихід.  Нарешті  ми  підіймаємось  великими,  старовинними,  дерев'яними  сходами  -  третій  поверх.  Знову  коридор.  В  кінці  його,  поряд  з  високим  вікном,  в  самому  куточку  -  двері.  "3-В  клас"  написано  на  красивій  табличці  із  зайчиками  та  бегемотиками.
Моя  супутниця  і  віднині  керівниця  відчиняє  ці  двері  і  ми  опиняємось  на  моєму  робочому  місці.
-  Знайомтесь,  дітки,  це  ваш  новий  вихователь,  Владислава  Олександрівна!
Та  говорить  вона  це,  швидше,  для  вчительки,  яка  зараз  сидить  за  вчительським  столом.  Вона  єдина  проявляє  до  мене  цікавість,  бо  видно,  що  діткам  -  по  барабану.
Діток  шестеро.  Вони  сидять  за  партами,  які  розташовані  півколом.  На  стінах  безліч  навчальних  таблиць,  плакатів,  абеток,  цифр,  підлога  вкрита  зеленим  килимком,  в  кутку  під  вікном  полиця  з  іграшками,  навпроти  мерехтить  чимось  різнобарвно-повчальним  великий  білий  екран.
-  Владиславо  Олександрівно,  ну  нарешті!  -  це  вчителька,  яка  навчає  цих  малих  у  першій  половині  дня.
(Наступна  половина  дня  -  аж  до  вечора  -  виховательська.  Тобто  -  моя)
О  де  ти,  славний  друже  Макаренко,  озвись  із  глибин  моєї  ще  студентської  пам'яті,  підкинь  мені  якусь  шпаргалку  -  що  мені  робити  далі?
Вчителька  -  та,  що  до  обіду  -  поспіхом  збирає  свої  речі  і  паралельно  говорить:
-  Пам'ятайте,  дітей  без  нагляду  не  залишайте!  Це  вони  зараз  такі  спокійні,  доки  я  є  -  я  їх  видресирувала.
Вас  вони  не  знають  -  то  не  сюсюкайте  з  ними,  тут  треба  строго  і  чітко!  Вони  ж  як  звірята  у  зоопарку  -  слухають  лише  тих,  хто  сильніший  і  авторитетніший.  Не  кричіть,  але  й  на  голову  собі  сісти  не  давайте!
Стасе,  ану  на  місце!!!
Поки  я  уважно  слухала  імпровізований  інструктаж,  крайня  зліва  дитина  -  це,  здається,  хлопчик  -  поволеньки  спустився  під  парту  і  хробачком  повзе  в  напрямку  вікна.
Почувши  команду,  зупиняється  і  повертається  за  парту.

Розглядаю  його.  Велика  голова  на  тонесенькій  шийці,  цупке  рідке  волоссячко,  криві  рахітичні  ніжки.
Одягнутий  у  махровий  сірий    костюм,  взутий  у  теплі  вовняні  капці.
Обличчя  характерне.  Синдром  Дауна  -  його  ні  з  чим  не  сплутаєш,  вуха  причеплені  якось  криво  -  одне  вище,  друге  нижче,  під  носом  натерто  -  видно,  хтось  активно  витирав  йому  шмарклі...  Він  раптом  починає  гудіти  і  потріскувати,  як  комаха  -  і  ще  одна  зелена  крапля  викочується  з  його  широкого  короткого  носа  просто  в  рот.
Огидна  Потворка.
У  Макаренка  про  це  нічого  не  було.

-  Стасе,  не  гуди!  -  голосно  каже  моя  віднині  колега  -  вчителька-що-до-обіду.  Раптом  чується  якесь  булькання-хлюпання  у  Потворкіних  штанцях  і  приміщення  наповнюється    смородом.  
-  О,  ну  звісно!  Як  без  цього!
Вчителька-що-до-обіду  відкриває  нижню  шухляду  вчительського  стола,  дістає  памперс  і  великі  гумові  рукавиці,  бере  Потворку  за  маленьку  павукоподібну  долоньку  і  веде  до  виходу.
-  Владиславо,  сьогодні  я  його  ще  помию,  а  від  завтра  це  вже  ваша  робота.  Душові  -  у  спальному  корпусі.
Вчителька-що-до-обіду  з  Потворкою  за  руку  виходять  за  двері.
Сморід  залишається.  Залишається  до  вечора.  Бо  вікна  відчиняти,  доки  є  діти,  не  можна  -  третій  поверх.

Перший  тиждень  мого  нового  не-життя  схожий  на  страшний  сон.  
Темрява  змінює  світло,  мерехтять  знайомі  і  не  дуже  обличчя,  нічні  супермаркети  щедро  пропонують  алкогольні  напої,  а  цілодобові  аптеки  таблетки  від  головного  болю.  Мої  вихованці  не  розмовляють  -  лише  видають  якісь  тваринні  звуки.  І  я  увесь  робочий  день  старанно  намагаюсь  вловити  і  зрозуміти  їх  зміст.  Безрезультатно.
В  усіх  моїх  вихованців  є  батьки.  Усіх  забирають  наніч  додому.  До  завершення  робочого  дня  ми  залишаємось  із  Потворкою  удвох  -  його  забирають  лише  на  вихідні.
Долоні  у  нього  завжди  холодні,  вологі  і  слизькі  -  тримати  його  за  ручку  неприємно,  мов  яку  жабу  чи  плазуна...  Він  весь  час  тягне  мене  до  вікна.  Спочатку  я  боролася  із  цим  його  бажанням.  А  потім  здалася.
Ми  беремо  маленькі  кріселка  і  сідаємо  край  вікна.  
Потворка  дивиться  у  вікно,  розгойдується  і  скрегоче,  як  комаха.  Що  робиться  у  його  голові  -  хтозна.
-  Такі  довго  не  живуть  -  сказала  мені  якось  медсестра,  спостерігаючи  одного  вечора  як  я  веду  блідого  і  вкотре  смердючого  Потворку  до  душової  повз  медпункт.
-  У  нього  ж...  Далі  йде  перелік  діагнозів  кучерявою  медичною  мовою  і  мимоволі  думається:
-  Та  для  чого  він  живе  взагалі?  Який  сенс?
А  потім  наступає  пекельна  тиша,  де  у  напівтемряві  хододної  квартири,  у  візерунках  старих  шпалер  на  стіні  мені  щоночі  ввижається  Антонове  обличчя.

Вечір  п'ятниці.  Ми  з  Потворкою  як  завжди  сидимо  коло  вікна.  Ось-ось  прибудуть  Потворчині  батьки:  спочатку  на  подвір'я  школи    заїде  чорна  дорога  іномарка,  тоді  з  неї  непоспіхом  вийде  елегантно  одягнута  статечна  жінка  середнього  віку.  Батько  залишиться  чекати  в  машині.
Потворка  байдуже  колупатиме  пальцем  в  носі,  і  лише  коли  обережний  стук  у  двері  примусить  мене  встати,  він  тривожно  зіщулиться.  
Цього  разу  батьки  заходять  разом.
-  Владиславо  Олександрівно,  у  нас  до  вас  делікатна  справа...
Мати  Потворки  вмовкає.  Батько  -  сивий  пещений  чоловік  -  виразно  кахикає  і  вона  продовжує.
-  Можливо,  Ви  нам  підкажете  -  чи  знаєте  Ви  якийсь  спеціальний  заклад...  Ну,  на  кшталт  цього...  Тільки  щоб  не  потрібно  було  Станіслава  забирати  з  нього...  Щоб  лише  провідувати...  Ну,  у  нас  складна  робота  (  обоє  чиновники  із  захмарними  зарплатами)  та  й  умови  для  утримання  такої  дитини  так  собі  (  чотирикімнатні  апартаменти  в  центрі  міста)  -  ми  б  Вам  віддячили...
В  цей  момент  Потворка  боязко  бере  маму  за  руку  і  я  бачу  погано  тамовану  відразу  на  її  доглянутому  обличчі.
-  Станіславе,  зачекай,  поки  дорослі  розмовляють!
-  Нічим  не  можу  допомогти,  на  жаль  -  кажу  я,  хоча  в  голові  моїй  крутиться  "Стара  ***  Це  ж  ТВОЯ  ДИТИНА!  Візьми  його  за  руку...  Обійми  хоч  раз!"  
А  потім  спостерігаю  через  вікно,  як  вони  усі  втрьох  виходять  зі  школи  і  прямують  до  машини.  Батько  попереду,  за  ним  мама.  А  на  відстані  трьох  кроків  теліпається  Потворка  у  своїх  вовняних  капцях  -  вони  забули  його  перевзути.
Того  вечора  по  дорозі  до  квартири  я  вирішую  зайти  до  кафе.  Вперше  за  довгий  час.  Сідаю  за  столика  і  доки  офіціант  несе  мені  мій  коктейль,  оглядаю  відвідувачів...  Через  чотири  столика  від  мого  сидить  Антон.  З  кралею.  Вона  -  ефектна  блондинка.  Ідеальний  макіяж.  Наманікюреними  пальцями  вона  вставляє  кінчик  пластикової  трубочки  у  ідеальної  форми  нафарбований  рот.
За  секунду  я  виходжу  з  кафе,  завертаю  за  ріг  і  у  найближчому  супермаркеті  купую  пляшку  дешевого  коньяку.
Потім  -  вже  вдома  -  я  вмикаю  світло  і  довго  розглядаю  своє  відображення.
Сіра  невиразна  пляма.  Ніхто  і  ніщо.
"ВАВА  Олександрівна"  -  так  називають  мене  діти,  яким  важко  вимовити  ВЛАДИСЛАВА.
ВАВА.  Потвора.
Тієї  ночі  в  мені  щось  зламалося.  

Наступного  ранку  я  вдягнула  найкрасивішу  сукню  -  ну  і  байдуже,  що  до  вечора  на  ній  будуть  усі  види  аналізів  Потворки  і  компанії.  А  потім  вперше  за  довгий  час  нафарбувалася.
А  коли  переступила  поріг  школи,  фізкультурник-бабій,  який  ніколи  не  помічав  мене,  прицмокнув  губами  і  солоденько  процідив:
-  Оу,  яка  краса  осяяла  цей  день!  Ви  до  кого?
-  Я  тут  працюю.  Третій  місяць.  Білик  Владислава  Олександрівна,  вихователь  у  "3-В"
-  О...  Ехм,  дозвольте  Вас  сьогодні  підвезти  додому?
Від'єбись,  старий  козел,  я  більше  не  по  цих  справах!  -  але  вголос  кажу:
-  Дякую,  приємно)  Втім,  сьогодні  мене  вже  підвозить  Іларіон  Степанович.  
Пробачте,  Іларіоне  Степановичу,  за  майбутню  хвилю  перешіптувань  та  хихотінь  за  вашою  невинною  спиноюч.  Іларіон  Степанович  -  вчитель  музики  пенсійного  віку,  власник  старенького,  як  він  сам,  "жигуля",  що  вічно  ламається.
День  минув  без  пригод,  а  все  пообіддя  я  вчила  Потворку  складати  з  кубиків  вежу.  У  нього  нічого  не  виходило.  Але  це  вперше  не  дратувало  мене.  І  його  вогка  ручка  перестала  викликати  огиду.


Весна  нарешті  перемогла  холод.  Весь  світ  сповнився  щебетом  птахів  і  запахами  нового  життя.

Того  дня  усіх  моїх  вихованців  забрали  несподівано  швидко.
Потворка  длубався  у  кубиках  і  звично  скреготів,  мов  велика  цикада.
Весняне  сонце  щедро  лилося  крізь  вікно  і  я  подумки  вперше  потихеньку  намріювала  літо.  Літо  на  самоті.
Без  нікого  поруч.
Раптом  дзенькнув  телефон.    Мрії  мої  були  невагомі,  Потворка  сидів  на  килимку,  і  мені  зовсім  не  хотілося  зазирати  до  телефона.
А  коли  я  нарешті  таки  глянула  у  повідомлення,  в  моїй  душі  вдарили  усі  Великодні  дзвони!  
АНТОН!
Тремтячими  руками  я  торкнулася  екрану  і  заплющила  очі...  Щоб  хоч  на  секунду  ЩЕ  НЕ  ЗНАТИ  і...

-  Мала...  Я  не  можу  без  тебе...  Давай  почнемо  спочатку?

Серце  моє  гарцювало,  наче  молоде  лоша,  веселки  вставали  над  світами  і  небокраями,  солодко  чесалася  спина,  де  відростали  колись  відломані  крила...
Він  написав!!!
Почнемо  все  спочатку!!!
Так!!!  Так!!!  ТАК!!!
Я  нарешті  розплющила  очі,  наче  винирнула  із  темної,  густої,  мертвої  води...

На  підлозі  височіла  складена  з  кубиків  вежа.  Кривенька,  вона  як-не-як,  а  трималася.
Вікно  було  відчинене  навстіж  (  як?!!),
один  вовняний  капець  злетів  із  кривої  ніжки,  а  другий  був  на  нозі  Потворки,  який  балансував  на  підвіконні.
Він  посміхався.  Вперше.  І  очі  його  -  неймовірно  блакитні  сьогодні  -  були  схожі  на  людські.
А  тоді  він  зробив  крок.
За  секунду  всі  звуки  стихли  -  щебіт  птахів,  передзвін  трамваїв,  дитячі  вигуки  на  вулицях...  Залишився  лише  один  -  високий  і  пронизливий.
Це  був  мій  власний  крик.
Який  розітнув  моє  життя  на  "до"  і  "після".
Назавжди.







 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2023

Близьким далеким

Вірш  -  для  близьких,  які    далеко.
В  День  Вишиванки.

Наснився  Львів  у  сонячнім  серпанку,
дитинства  миті  й  світлі  друзі  в  нім.
Я  одягну  сьогодні  вишиванку
як  теплий  спогад  про  далекий  дім.

Про  мирні  дні,  де  радість  колосилась,
про  перший  грім,  що  принесла  війна...
про    сто  доріг,  які  пройти  судилось,
що  ними  й  досі  котиться  луна.

На  іншій  мові  тут  лунає  "Отче"
Але  душею  ми  назавжди  там
де  серце  птахом  звільненим    стукоче
під  українським  рідним  вишиттям.

Chanel,  Версаче,  Гучі,  Прада,  Бьянка  -
диктує  мода...  Та  не  в  моді  суть.
Я  одягну  сьогодні  вишиванку
за  всіх,  кому  її  вже  не  вдягнуть...

За  воїнів,  що  душі  їх  до  Бога
несуть  лелеки  -  і  мережить  біль...
За  всіх,  хто    наближає  ПЕРЕМОГУ
де  "броніки"  щодня  гаптує  бій.

Травневий  день,  бузок  квітує  п'янко...
І  сниться  дім,  пресвітлий  дім,  а  в  нім
Господь  вдягнув  пребілу    вишиванку  -  
він  вчора  повернувся    із  війни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983604
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2023

Пародія - також реклама. НеСимоненко.

Джерело  натхнення
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968323

 
НеСимоненко

Я  із  Бейрута,  я  -  бейрутянка!
дуже  кохаю  свій  рідний  Бейрут!
дякую  всім  бейрутянам  за  те  що
люблять  Бейрут  навіть  більше  ніж  я!

Так  свій  Бейрут  я  люблю  неймовірно
хочу  щоб  всівсі  дізнались  про  це!
Й  жоден,  повірте,  мене  не  здолає
у  написанні  шаблонних  рядків


*  авторко,  ви  красуня  і  розумниця!
Будь-ласка,  не  марнуйте  свій  талант  на  примітивну  шароварщину,  а  надто  коли  патріотизм  -  рушійна  сила  кривавої  боротьби.

Хто  хоче  кинути  в  мене  каменем  -  welcome

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980851
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2023

Пародія - також реклама.

Джерело  натхнення:

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980502

ДАЙ  ПОСПАТИ

Прокидайтеся,  думки!  
Скільки  можна  спати?
Третя  дня,  а  в  голові  
якось  пустовато...  

-Час  прийшов  -  кричу  думкам  
сотворити  вірша!
Храп  у  бідній  голові  -
 тихо,голосніше...  

Майте  совість!  Не  встають...  
Віршів  -  ані  грама!  
Як  же  люди  осягнуть  
сутність  полум'яну?!!  

На  духовність  на  мою  
ви  плювать  хотіли!  
Тіло,  бачите,  росте,  
але  ж  тільки  -  тіло!  

Суть  важлива  і  ясна  
вас  чекає  зранку!  
Ліпшим  світ  робити  я  
мав  ще  від  сніданку!  

Раптом  -  скрип...  Чекай,  Парнас!  
Вийшла  ДУМОЧКА  одна  
й  стала  позіхати:  
-Ой,  Євгене  -  мо'  без  нас?  
Друже,  дай  поспати!!!


Не  ображайтесь,  авторе!  Щиро  бажаю  натхнення  і  зростання)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980845
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2023

Пародія - також реклама.

Джерело  натхнення

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968302



КРІЗЬ  ЗУБИ

І  ніч,  і  шия  -  лебедині...
Страждання...  Муза...  Декольте.
Роскошный  вєчєр,  хуртовина
-  закони  жанру  -  знай,  мете...

Палають:  свічка,  губи,  труби...
Прекрасний  кадр  для  мелодрам!
Одне  але:  чому  КРІЗЬ  ЗУБИ
сміється  дика  ця  мадам?


Не  гнівайтесь,  авторе,  пародія  -  це  ознака  того,  що  Ваш  вірш  не  залишив  шансів  бути  байдужою  після  прочитання)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2023

Пародія - також реклама або У ореолі снів…

Джерело  натхнення  (третя  його  частина)

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980492

У  ОРЕОЛІ  СНІВ

Тут  історія  така:
швабра  є  у  морячка)

Шпарить-шпарить  кипяточком
капітанші  п'яту  точку.

Закохалась  капітанша  -
знесло  дах  аж  до  ЛаМанша.

Для  цілунків  каблучок
Для  удава  -  хомячок)

Посміхнувся  морячок  -
є  в  заначці  коньячок!

У  хмільної  капітанші
вже  покусаний  бочок.

Капітан  прийшов  -  Полундра!-
вирвав  жінці  язичок.

Тут  в  складних  емоцій  гаммі
наступає  end  that's  all
Ще  б  могла  тривати  драма  -
жаль,  проснувся  oreol..

)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2023

синопсис драми

прийшла  до  сповіді  альона
фейсліфтінг  філлер  живанші
вколи  ісусик  силікону
душі
*
ісусик  вийшов  із  печери
воскрес  укотре  і  за  мить
всміхнувся  звично  знову  юра
летить
*
з  цибульок  виросли  тюльпани
з  цеглинки  виріс  хмародер
а  з  паски  виросло  оксани
центнер
*
дзвеніли  дзвони  великодні
кінець  війні  лунало  з  прес
воскрес  господь  іван  освоїв
протез
*
суцільна  паска  йшла  оксана
гудки  сигналили  машин
хороші  дріжджі  тільки  глянув  
згрішив
*
до  храму  вирядилась  свєта
сім  сукня  триста  манікюр
жаль  підборіддя  третє  не  от
кутюр
*
ефектно  хреститься  оксана
офіри  спрагла  і  краси  
моргає  з  кошика  кільце  ков
баси
*
паски  пектиме  катерина
петрусь  коханий  помічник
купив  родзинки  пре  ялинку
в  смітник
*
ось  вова  пу  в  новеньких  штанях
хотів  до  храму  підійти
та  закидали  кулічами
чорти
*
жувались  писанки  і  хряки
лилось  в  ковші  стікало  з  вус
ну  славабожечку  без  драки
воскреслий  тішився  ісус
*
а  після  свята  понеділок
новини  з  фронту  дощ  трамвай
і  сонця  крашанку  червону
здається  вчора  хтось  розбив
*
люблю  подумала  оксана
капець  подумав  холодець
ну  ось  і  весь  синопсис  драми  
кінець

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2023

***

дівчинко  сонця  більше  не  буде
в  сонця  од  болю  з'їхала  стріха
сосни  густі  мов  людські  перегуди
струшують  з  лап  позолоту  і  крихти
дня  що  розтанув  пігулкою  в  склянці
легко  човнами  пливуть  ендорфіни
ліс  проростає  торкається  пальцями
сосни  високі  високі  та  сині
звільнені  рими  рушають  до  риму
гідазепаму  ведмежі  обійми
срібна  імла  моя  нарнія  вирій  
тільки  пташине  ледь  чується  віруй

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2023

Пиріжки з підсніжниками

*
весна  рожеві  окуляри
згубила  в  парку  у  траві
олег  знайшов  і  вірш  павличка
здав  в  бухгалтерію  як  звіт

*
весна  упевнилась  світлана
бо  де  була  бурульок  рать
сьогодні  вже  чиїсь  коханці
висять

*
І  падав  сніг...  Кружляв  і  падав  сніг...
І  в  голові  звучала  пісня  Уітні...
Сніг  шепотів:  поглянь  -  як  гарно,  ні?..
А  потім  -  Гониш!  Тобто  -  перше  квітня?!

*
взяли  б  чорти  якого  біса
цей  сніг  і  дощ  і  грві?!!
аж  тут  з-за  хмари  строгий  голос
-  де  чек  оплати  за  весну?

*
ХТО  КОГО  ВКУСИВ  (дню  Поезії  присвячено)

Пампух  -  миколу
катю  -  муха
ельвіру  павлівну  -  тарас...
а  от  антона  -  нетверезий
пегас

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979160
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2023

cмс

Сяйво  в  небі?  Що  це?  Що  це?
Серце  тьохкає  у  боці...
Забобонні  впали  в  кому,
Астрономи  впали  в  шал!
В  синім  космосі  летіло,
мов  ліхтар  -  палахкотіло,
-  Хто  ти  є,  небесне  тіло?  -
думав  снайпер,  думав  Hubble...

СМС.
Читаю.
"Ірко!
Я  в  порядку.  Зараз  тихо.
Бережи  себе,  вредното,
і  маленького  Іллю!"

І  летить  гаряча  зірка,
і  несе  незнана  зірка
із  війни  маленьку  звістку:
слово  пошепки  "Люблю

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978662
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2023

День до

-  Загадай  мені,  янголе,  сон...
-  Може,  хлопчику  мій,  хай  це  буде  великий  слон?
-  Ні,  не  слон!  
-  Може,  ВЕЖА,  звідки  сонце  за  світом  стежить?
-  Ні,  не  те...
-  Карамелькове  дерево,  що  у  райськім  саду  росте?
-  Може  ні,  може  так...
-  Хм...  Планета,  де  все    -  навспак?
-  Здогадайся!  Думки  читати  -  це  ж  завиграшки  в  янголят?
-  Троє  зоряних  лисенят?
-  Ну,  янголику,  не  тягни...      Ще  які  залишились  сни?
-  День  до  перших  сирен  війни.
-  Ось  -  його...  Ось  його  відкрий.
День,  в  якому  я  -  ще  живий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978378
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2023

Ти надовго у Львів?

Вчора  перша  весняна  злива  -
геть  намок  мій  червоний    плащ  -
-  поливала  мене,  ловила,
ми  стрибали  -  смішні  й  щасливі!
А  сьогодні  лежу  -  хоч  плач...

Од  ВЕСНИ  не  лишилось  й  тіні.
(  В  горлі  -  кузька...  В  душі  -  імла...)
Мабуть,  в  сонячне  Есватіні,  
де  в  кокосах  бульбуль  мартіні,
просто  в  Африку  утекла...

Там  усюди  ростуть  банани
а  гепарди  пасуть  слонів,
королівські  цвітуть  ліани...
Там  Лобамба  та  ще  й  МбаБАне...

 -  Львів?  Не  знаю!  Який  ще  Львів?

Де  під  ковдрою  мерзну  вперто,
п'ю  пігулки,  чий  розмір  -  м'яч...
Сниться:  в  Африці  Мсваті  Третій
 знай,  дарує  ВЕСНІ  портрети,
а  ВЕСНА  йому  -  мокрий  плащ...

А  на  ранок  -  ВЕСНЯНИЙ  ранок!  -
сонце  сяє,  я  мабуть  -  теж!
-  Як  у  Африці?
-  Надто  жарко)
-  Ти  надовго  у  Львів?
-  Авжеж)


Побилася  об  заклад  з  однією  милою  семикласницею,  що  напишу  стішок  про  африканську  крахнуСвазіленд,  з  2018  -  Есватіні.  

*  Лобамба  і  МбаБАне  -  столиці,
*  Мсваті  III-  король)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978310
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2023

Селфі

Віршик  до  картинки,  творче  завдання,  писано  на  швидкість.

На  байку  вечір  мчав  мікрорайоном  -
предвісник  літа,  диригент  котів!
А  я...  А  я  варила  макарони,
ті,  що  з  пшениці  -ух!  -  твердих  сортів.

Гойдались  і  "хрущовки",  й  хмародери,
вмостилась  перша  зірка  на  гараж.
Не  макаронів  праглося  -  мадери!
не  вул.Крива  щоб,  а  кураж  і  пляж...

Щось  красень-вечір  шепотів,  нестерпно
Од  слів  його  крутилась  голова...
Не  витримала  -  вийшла  клацнуть  селфі
з  хрущовки  42  по  вул.Крива.

Стотридцять  кадрів  селфі  в  телефоні...
І  я  на  кожнім  -  просто  мрія  з  мрій!
Якби  лиш  не  деталь  маленька  фону:
палають  кухня,  штори  й  макарони
в  квартирі  орендованій    моїй.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2023

…

І  маленька  принцеса  сказала  "Мій  любий  драконе!
Папарацці  вже  в  лісі,  зніматиме  відео  дрон...
Тільки,  знаєш,  мені  вже  начхати  на  трон  і  корону!
Хтиві  принци  все  рвуться  мене  рятувать  в  унісон...
Тільки  дім  мій  –  печера  твоя.  Отже,  так  тому  й  бути.
Я  не  хочу  назад,  до  облудних  і  ницих  людей.
Тож  вдягаємо  маски  і  вип'ємо  з  чаєм  цикути)
Налякаєм  востаннє  двоногих  і  просто  заснем".


*  це  просто  літературна  вправа  -  вірш  до  ілюстрації.  
Писано  на  швидкість)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2023

все по одній гривні)

*
ридав  редактор  дохли  миші
жахався  критик  від  душі
а  стівен  кінг  мугикав  плюнь  і
пиши

*
ні  вбить  кондуктора  пакетом
ні  спати  в  шафі  ні  вина
мені  не  хочеться...  Напевно
весна

*
ледь  чутно  -  та  співав  про  сонце
птах  на  світанку  як  лиш  міг
а  зверху  падав  чи  то  попіл
чи  сніг

*
коттон  акрил  колор  пайєтки  -
мейд  ін  зе  турція-базар!
ми  наче  дві  круті  шкарпетки
та  з  різних  пар...

*
венецій  марились  канали
ля-мурррр  сопранили  коти
як  я  уперше  йшло  на  каву
до  ти

*
самозакохано  талончик
бубнів  монеткам  в  гаманці
яке  таксі  як  є  синиця  
в  руці

*
не  став  коньяк  за  вісім  метрів
де  край  стола  в  пітьмі  зника
від  того  довшає  у  мене
рука

*
прийшла  у  сні  на  берег  стіксу
а  там  знервований  харон
мотор  паромний  ремонтує
питає  викрутки  нема?

*
коли  мене  вдягали  в  тільце
і  відправляли  у  життя
казав  янголик  це  недовго
всерйоз  нічого  не  сприймай

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977085
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2023

***

Бувай,  вчора  вбитий  хлопчику,  ось  і  все...
Вже  вічна  ріка  в  нескінченне  тебе  несе.
Безшумно  кружляють,  торкають  крилом  води
два  птаха.  Їх  звати  "  Ніколи"  і  "Назавжди".
Аж  янголи,  Боже,    вдягнули  скорботний  стрій...
Невже  був  Твій  задум  для  нього  -  такий...  Такий?
В  його  вісімнадцять  -  навік  зупини  весну  -
пізнати  не  жінку,  а  кулю  -  війну...
Війну...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975701
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2023

Мадам Батерфляй

"Чи  любите  ви  Брамса?"  запитала  якось  у  світу  одна  харизматична  француженка.
"Чи  любите  ви  Пуччіні?"  -  запитала  несподівано  я  сама  себе,  помітивши  на  театральній  афіші  дивовижне  прізвище.  Місто  -  попри  війну,  тривоги,  вимкнення  електрики  -  намагалося  жити.  Афіша  була  красива,  а  чудернацьке  прізвище  обіцяло  чи  то  неймовірну  глибину  пучіни,  чи  то  здуття  і  кольки  -  одне  з  двох  точно.
Оперний  театр  святково  зблискував  вогнями,  коло  ошатного  входу  прогулювалися  різноманітні  любителі  оперного  мистецтва  .  Тут  тобі  й  підстаркуваті  музи  із  намальованими  бровами,  і  суворі  чоловіки  у  камуфляжі  на  милицях  -  лише  вчора  з  війни,  і  молоді  дівулі  з  найновішими  гаджетами  у  обвішаних  золотом  руках  -  наче  й  немає  війни,  і  навіть  кілька  іноземців  з  наплічниками.
"  Мадам  Батерфляй"  -  так  називалося  оперне  дійство,  куди  мене  занесла  доля.  В  оперний  театр.  Соромно  зізнаватися  -  вдруге  у  житті.
Вперше  там  я  дивилася  балет  "Бембі"  -  у  далекому  дитинстві,  на  гальорці  під  стелею.  Стеля  мене  тоді  зацікавила  більше  -  золота  й  розмальована.
Тому  перший  раз  не  рахується)

Всередині  оперний  театр  був  таким  же  величним  і  переконливим,  як  і  зовні.  Мармурові  сходи,  високі  дзеркала,  ліпнина  й  золото,  амури  та  різноманітні  боги  музик,  драм  та  комедій,  які  насмішкувато  поглядали  з  картин  на  публіку.
О,  як  велично  подала  мені  нумерок  працівниця  гардеробу,  о,  як  вишукано  походжали  коридорами  знавці  та  критики,  о,  як  багатообіцяюче  видавав  різні  музичні  звуки  оркестр,  налаштовуючи  інструменти  десь  у  нетрях...
Нарешті  -  дзвінок!
Моє  місце  збоку  в  останньому  ряду  -  селяві!  -  і  перед  моїми  очима  розгортається  барвиста  картина.  Публіка  найрізноманітніших  штибів,  форм  і  фасонів  займає  місця.  Зблискують  ефектні  декольте,  пікселить  військова  форма,  мерехтять    буденні  картаті  сорочки...
Потрошку  стає  зрозуміло,  що  ряд  попереду  -  повністю  арендований  для  представниць  клубу  поважного  віку.  Вони  -  наче  зграйка  школярок  -  
старанно  займають  місця  згідно  якогось  списку.
-  Ольга  Матвіївна  -  тут?  -  хрипко  запитує  ділова  жіночка,  пофарбована  у  фіолетовий.
-  Ні,  ще  немає,  а  от  Галина  Семенівна  вже  підходить!  -  деренчить  мадам  у  жовтому  капелюшку  й  затісних  оксамитових  штанях.
-  Так...  Алевтина  Олександрівна...
-  Є!  
-  Мирослава  Павлівна?
-  Є.
Фіолетова  Мадам  відмічає  щось    маленькому  блокнотику,  уважно  оглядає  зал.
-  Персефона  Вальдемарівна  де?
-  Ой,  немає...  Зараз  задзвоню!  -  поскрипує  вставною  щелепою  якась  підстаркувата  герцогиня  у  мереживі  на  зморщених  руцях.
Другий  дзвінок.  Зал  вирує  і  вібрує.
Герцогиня  дістає  із  складок  мережива  стареньку  кнопочну  моторолу  і  тисне  до  вуха.  
-  Персефоно  Вальдемарівна,  Ви  де?  -  Це  я,  Стефанія  Леонтіївна!  Алло!..  Алло!..  Персефоно  Вальдемарівно,  як  забули?  Негайно  викликайте  таксі!  
Маєте  бути!  Мають  бути  всі!  Алло...  Алло!  Не  знаєте  як  викликать  таксі?
Третій  дзвінок.
Світло  поволі  гасне.  Занавіс  підіймається.  Оркестр  виводить  перші  ноти.
-  Персефоно  Вальдемарівно,  набирайте  749
Набрали?  Набирайте!  Алло!  Алло!..  -  шипить  десь  попереду-збоку  герцогиня.
На  сцені  пурхає  закохана  Батерфляй.  Пінкертон  молодечо  притримує  тісненький  військовий  френч  -  щоб  не  тріснули  й  не  повідлітали  гудзики  на  найвищих  нотах.  В  текст  італійського  лібретто  органічно  вписується  громоподібний  шепіт  збоку.
-  Передайте  будь-ласка  отій  пані,  що  Персефона  Вальдемарівна  вже  їде...  Скоро  буде!
Пінкертон  і  Батерфляй  щойно  на  сцені  стали  подружжям,  коли  по  проходу  між  кріслами  посунуло  в  мій  бік  щось  велике  у  великому  дамському  капелюсі.
І  цей  капелюх  усівся  просто  поперед    мене.  Затуливши  капелюхом  той  шматочок  сцени,  який  з  мого  місця  було  видно.
Персефона  Вальдемарівна  -  прибула!

Наступні  дві  дії  -  й  до  кінця  -    вона  успішно  прохропіла,  час  від  часу  прокидаючись  і  скрикуючи  "  Браво!"

Чи  люблю  я  оперу  й  Пуччіні?  
Я  досі  не  зрозуміла,  якщо    чесно)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974820
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2023

пиріжки та інші дурнички

..........
вода  і  сніг  сліди  і  тіні
відгомін  звуків  гул  сирен
тоненька  нитка  київстару
і  тридцять  вісім  колдрекс  плюс

.........
наснився  гриць  гукав  до  болю
впіймає  світ  чого  ж  ти  спиш
мене  впіймав  матрас  григорій
хоч  ріж

..........
був  бойовим  франківський  голуб
була  ракета  із  москви
амур  поцілив  віртуозно
летять  закохані  в  рязань

.........
бувають  дні  на  серці  мулько
у  носі  палець  світ  в  журбі
катав  петро  зелену  кульку
і  думав  бі  ор  нот  ту  бі

..........
о  ні  не  з  перлами  перлова
не  рай  солодкий  спотикач
моя  маленька  підшлункова
пробач

..........
у  темній  шафі  мій  ліхтарик
відкрив  багато  таємниць
труп  хомячка  шкарпетку  м'ячик
дверей  у  нарнію  нема

..........
наснилось  стрілися    залужний
і  отаман  іван  сірко
і  звук  сирен  трансформувався
в  козацький  переможний  марш

..........
в  торговім  залі  зачинили
гула  тривога  ніч  гула
ми  з  манекенами  учили
про  путінлалалала

..........
чому  закінчується  дружба
усе  не  вічне  і  це  ок
а  надто  вже  коли  ця  дружба  
сирок

..........
паслись  в  траві  маленькі  танки
ісусик  спав  у  дитсадку
війна  й  марія  юні  мами
дискутували  про  прикорм

..........
не  плач  дуриндо  витри  соплі
життя  коротке  вже  десь  там
спасибі  скажеш  режисеру
і  посмієшся  разом  з  ним

..........
як  жаль  що  в  мене  ти  не  віриш
сказав  безхатченко  Іван
як  жаль  що  в  мене  ти  не  віриш
зітхнув  зажурений  господь

...........
п'ятсот  мільйонів  триста  сорок
п'ять  тисяч  двісті  тридцять  два
рахує  втомлено  фанатів
джоконда  з  рами  на  стіні

.........  
моя  підступна  підсвідомість
свідомо  знаки  подає
всім  підсвідомостям  навколо
в  обхід  свідомості  щодня

..........
стоять  міста  мороз  дерева  
повзуть  мурашки  й  дрижаки
летять  думки  птахи  ракети
кружляють  долі  зорі  сніг

...........
мені  не  треба  натякати  
що  палець  в  носі  моветон
там  пульт  налаштувань  у  мене
пардон

..........
ви  не  зважайте  що  сьогодні
є  тільки  гуси  й  комарі
жруть  москаля  дерева  біо
лабораторії  не  сплять

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968658
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2022

Яйце

 -  Цього  року  мені  не  потрібні  подарунки!  -  голосно  мовила  я  у  динамік  мобільного,  аж  у  очах  Георга,  який  спостерігав  за  мною  зі  свого  кутка,  з'явилась  якась  подоба  людських  емоцій.  Ну,  емоції,  в  нього  звісно  були,  але  чи  людські  -  хтозна...
Георг  -  це  чортик,  якого  я  виносила  під  пахвою  у  порожньому    курячому  яйці.  Цілу  вічність  -  кілька  довгих  темних  місяців  -  я  ходила  у  величезній  старій  Денисовій  куртці  -  у  ній  зручно  було  носити  мою  таємницю.    Вічність  спогадів,  відчаю,  безмовного  смутку,  ігнору  телефонних  дзвінків,  настирливих  друзів  і  обережного  відчуття  маленького  і  крихкого  під  рукою...  Друзі  й  досі  переконані,  що  у  мене  поїхав  дах.  Після  Денисової  загибелі  -  у  перші  ж  дні  клятої  війни  -  я  сховала  усі  його  фото.  А  надто  ті,  де  він  у  військовій  формі.    
Пам'ятаю    день,  де  гойдаючись  од  ридань,  втікаючи  од  сторонніх  людей  і  нестерпного  звуку  сирени  та  далеких  вибухів,  я  несподівано  забігла  у    сарайчик,  в  якому  дивакуваті  сусіди  тримали  двох  курок  -  чорну  й  білу  -  просто  серед  міста,  на  крихітній  ділянці  за  багатоповерхівокою.  Курки  порозбігалися  у  різні  боки,  а  в  кутку  я  побачила  яйце.  Давня    дитяча  страшилка  закрутилася  в  голові:  як  отримати  власного  чортика.  Чортика,  який  виконуватиме  усі  бажання.    Я  взяла  яйце.  Поклала  під  пахву.  І  більше  не  плакала.  
Георг  -  так  я  назвала  крихітне  сіре  і  голомозе  створіння,  що  вилізло  із  шкаралупи  дощової  літньої  ночі  -  забрало  у  мене  весь  нестерпний  біль.  Хоча,  здається,  душу  мою  він  забирає  потрошку  також.  І  тіло  -  я  дуже  схудла.
Денис  сниться  усе  рідше,  а  маленькі  червоні  Георгові  очі  почали  світлішати,  голубішати.  І  ставати  схожими  на  людські.  
А  коли  за  вікнами  у  стонадцятий  раз  завиває  тривога,  Георг  обіймає  мене  волохатою  лапкою  з  гострими  пазурами  і  у  його  хрипкому  скавулінні  можна  впізнати    улюблену  Денисову  пісню  "Океану  Ельзи".
Вчора  подзвонила  мама...  Довго  і  слізно  вмовляла  повернутися  із  нашого  колись  спільно  винайнятого  з  Денисом  ще  до  війни  помешкання.  Вмовляла  повернутися  додому  -  у  сусіднє  містечко.
А  потім  запитала,  як  колись  у  сонячному  дитинстві  -  що  подарувати  тобі  на  Новий  Рік?
-  Цього  року  мені  не  потрібні  подарунки!  -  сказала  я  і  поклала  слухавку.
А  коли  озирнулася,  побачила,  що  у    Георга  блакитні  Денисовій  очі  і  він  простягає  мені  ще  одне  яйце.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968278
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2022

пиріжки, порошки та інші дрібнички

о  бланманже  й  каляфіори
ох  консоме  й  бабагануш
він  шепотів...  тремтіло  серце...
а  то  він  так  читав  меню

***
гранату  дрон  і  перемогу
додому  тато  щоб  живий
читав  листи  із  України
й  журився  сивий  Миколай

***
ти  ж  поетеса  більше  драйву
де  шквал  емоцій  розкіш  рим?!!
волав  мій  власний  мікрокритик
в  порожню  шкірку  мого  я

***
ловила  думку  не  впіймала
мене  покинули  думки
руйнує  ром  мої  нейронні  
зв'язки

***
маленьке  яблучко  планета
зірвалось  з  гілки  -  чуєш?  -  гуп!
нам  просто  мить  -  сумна  й  красива
а  черв'ячку  -  армагедон

***
о  неприступна  хризантемо!  -
тріщав  мороз  -  мені  скорись!
І  голови  не  похилила,  бровою  і  не  повела...
Минула  ніч.  Стояла,  наче  жива...

***
прийшла  натомлена  з  роботи
лягла  на  хвильку  прилягти
куди  це  ви  мене  несете?
навіщо  стрічки  і  оркестр?

***
варкалось...  І  пирькі  хливкасті
пиряли  німно  крізь  фову...
скажи-но  Керрол  от  для  чого
живу?

***
мені  всміхаються  собаки
цвірчать  новини  горобці
дерева  кличуть  обійматись
а  от  з  людьми  все  навпаки

***
колись  в  минулому  столітті
в  нас  не  було  ще  соцмереж
чорт  забирай  які  дизлайки
прийшов  побачив  в  морду  дав

***
десь  у  малесеньких  колисках
новонароджені  сніги
ще  сплять  так  солодко  та  квітка
уже  шепоче  прощавай

***
кондом  мельдоній  кальцій  смекта
вугілля  морфій  бром  флюколд
до  мене  жив  у  фармацевта
жако

***
лежало  вухо  на  газоні
самотній  сонях  в  клумбі  сох
підозру  маю  пробігав  тут
ван  гог

***
ну  казимир  сказала  галя
яка  ідея  задум  вклад
й  пробила  довгим  носом  чорний
квадрат

***
коли  пройдеш  ворота  раю
тобі  назустріч  вийде  бог
прожив  достойно  скаже  отже
гра  призова  побудь  котом

***
трамваю  дзвін  сирени  крики
каштан  гуп  гуп  гуде  таксі
а  сніг  упав  і  щезли  звуки    
усі

***
як  на  світанку  тихо  тихо
прийде  в  кімнату  перший  сніг
насниться  дім  не  повернутись
куди  ніколи  тільки  в  снах

***
п'ятнадцять:  ми  зухвалі  генії
художник  я,  ти  -  мандрівник
за  сорок:  не  малюю  й  лінії
а  ти  -  навІки  на  війні

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2022

Великий конструктор снів

Мені  сняться  жахіття,  а  вам?
Я  їх  записую  іноді.  
На  маленьку  книжечку  жахів,  або  на  велику  історію  хвороби  вже  вистачить...

Ось  і  сьогодні...

Великий  Конструктор  Снів.

Будинок  був  дерев'яний  -  і  підлога,  й  стелі.  Медового  відтінку,  дерев'яні  дошки  порипували  під  ногами,  великі  кімнати  були  чомусь  без  вікон,  довгі,  тьмяно  освітлені  коридори  -  порожні  і  таємничі.  Вздовж  -  велика  кількість  дверей,  за  якими  -  кімнати,  кімнати...
 У  кожній  кімнаті  -  багато  ліжок,  щось  на  кшталт  покинутого  санаторію  чи  готелю.
Десь  там,  за  стінами  -  холодне  морозяне  повітря  гірської  ночі,  білі  сніги,  тиша  й  ніч.    
Сон  був,  як  завжди,  надреальним  -  Великий  Конструктор  Снів  любить  балувати  мене  деталями.
-  Чому  немає  вікон?  -  крутилося  в  голові.  У  будинку  -  це  був,  мабуть,  гірський  готельчик  -  було  тепло  і  порожньо,  золотаво  горіли  електричні  лампочки,  оманлива  тиша  не  віщувала  нічого  хорошого...  
І  -  почалося...  З  щілини  у  кімнаті  полізли  чорні  пласкі  мокриці.  Одномоментно  у  мою  свідомість  було  вкинуто  інформацію,  що  комахи  ці  -  отруйні.  
Я  топтала  їх  ногами  з  усією  швидкістю,  на  яку  була  здатна  уві  сні  -  ноги  мої  були  семитонними,  а  мокриці  множилися  у  геометричній  прогресії.  Вони  вогко  чвакали  під  моїми  підошвами,  десятками  і  сотнями.  І  коли  я  почала  розуміти,  що  сили  нерівні,  опинилася  в  сусідній  кімнаті.  Там  усе  те  ж  світло  -  лампочка  у  сто  ватт,    багато  ліжок,  жодного  вікна  і  -  нікогісінько.  Але  в  руках  моїх  -  котушка  червоних  ниток.  Які  потрібно  намотати  низько  над  землею  між  ліжками  -  це  якимось  чином  захистить  мене  від  мокриць.  
-  Дивна  логіка  у  Конструктора  -  думалось  мимохіть.  Але  нитки  я  жваво  взялася  в'язати,  обплутуючи  ними  ніжки  ліжок.
Нитки  рвалися  і  плуталися  -  якщо  ви  помітили,  усередині  сна  важко  робити  тонку  роботу  -  ба,  навіть  найпростіші  речі.  І,  звісно,  мокриці  полізли  знову.  А  я  опинилася  у  довгому  коридорі,  темному  й  довгому,  промайнула  його  за  секунду  і  опинилася  в  точнісінько  такій  самій  кімнаті,  як  і  попередня:  дерев'яні  підлога,  стеля,  ліжка,  стоватна  лампочка,  жодного  вікна.  З  однією  різницею  -  там  була  Ірка.  Ірка  -  це  моя  подруга  дитинства,  я  знаю  про  неї  все-все,  вона  рідна  душа  моя  і  з  нею  мені  не  так  страшно.  
Великий  Конструкторе  Снів,  з  яких  закапелків  моєї  свідомості  ти  виколупав  цю  кирпату  дівчину  -  в  реальному  житті  у  мене  ніколи  не  було  жодної  подруги  Ірки  -  зринало  у  тій  частині  мозку,  яка  навіть  уві  сні  намагається  думати.
Але  зараз,  тут,  я  була  неймовірно  рада  бачити  Ірку.  
-  Ірко!  Давай  шукати,  звідкіля  лізе  це  зло!  -  скрикнула  я.  Ірка  весело  підхопилася  і  ми  разом  легко  відсунули  величезну  дерев'яну  шафу.  А  потім  я  смикнула  за  надірвану  шпалеру  і...  Виявилось,  що  у  дірі    за  нею  була  абсолютна  темрява.  Вогке  потойбічне  зло  причаїлось  у  прірві,  яка  виявилась  там,  де  мала  б  бути  стіна.  
Зло  не  забарилося.  З  діри  вистрибнули  чорні  щурі  -  велетенські,  зубаті  й  звісно  -  отруйні...  
-  Великий  Конструкторе  Снів,  здається,  хтось  надто  часто  дивиться  другосортні  фільми  жахів!  -  подумалось.
Але  перший  щур  вже  вчепився  зубами  у  Іркіну  руку,  і  я  відчула,  наче  я  сама  й  була  Іркою  -  як  гострі,  мов  леза,  щурячі  зуби  прокусили  живе  тіло...  
Великий  Конструктор  Снів  полінувався  вигадати  щось  оригінальне  -  Ірка  ось-ось  мала  перетворитися  на  зомбака.  І  мені  було  дуже  боляче.Бо  це  була  моя  -  хай  і  неіснуюча  -  але  подруга  дитинства,  нехай  примарна  й  вигадана  лише  для  цього  сну...  І  ось  -  за  законами  жанру  -  мені  необхідно  вбити  Ірку-зомбака.  Щоб  вижити.  І  по  зомбі-очах  Ірки  було  зрозуміло,  що  вона  це  знає  теж.  
-  Прощай  -  подумки  сказала  я  і...  Ми  стрибнули  одночасно.  Іркіне  пульсуюче  горло  опинилося  під  моїми  руками.  Я  тиснула  з  усіх  сил.  Без  емоцій.  Аж  доки  щось  не  хруснуло  під  моїми  пальцями  і  ті  не  провалилися  в  щось  ще  тепле,  але  вже  м'яке  й  беззахисне.
Я  покинула  мертву  Ірку  на  підлозі  коло  темного  пролому.  Звідтіля  перли  щурі  і  хрускотіли  тим,  що  колись  було  людиною.
А  я  холодно  й  тверезо  думала:  допоки  щурі  будуть  зайняті,  потрібно  тікати.  Наплічник.  Бігом  порожніми  коридорами.  Двері.  В  голові  крутиться  якась  дурнувата  чудернацька  пісенька:  "  Більше  ні  ногою  сюди,  більше  ні  ногою!  Більше  ні  ногою  сюди,  більше  ні  ногоооооою!"
Вискочила  на  сніг.  Темна-темна  зимова  ніч,  яку  обступили  силуети  чорних  гір,  абсолютно  безмовна.  На  небі  -  жодної  зірки,  навіть  натяку  на  місяць...  
І  лише  тоді    така  безодня  відчаю  ковтнула  мене,  що  я  не  витримала  й  обернулась,  щоб  знову  побачити  дерев'яний  будинок  -  готель.  Будинок  розгойдувався    й  вібрував,  наче  в  ньому  хтось  на  повну  потужність  у  сто  дицебелів  увімкнув  рок-музику  -  аж  дзвеніли  шиби  темних  вікон,  хоч  всередині  -  жодного...    Прислухалась  -  а  це  моя  пісня"  Більше  ні  ногою  сюди,  більше  ні  ногоооооооооююююю!"

І  смертельний  біль  якоїсь  непоправної  втрати  примусив  мене  відкрити  рота  й  закричати  -  просто  в  лунку  темряву  байдужих  чорних  гір:

-  Аааааааааааааааааааа!.....

І  сон  почав  танути,  а  коли  силуети  і  абриси  його  стали  напівпрозорі,  далекою  луною  покотився    голос  Великого  Конструктора  Снів:

-  Ну  от  нащо  кричати?

Прокидаюсь.  Вдома.  Серце  калатає  скажено,божевільно,  холодний  піт  на  чолі  стікає  на  подушку.  Моя  кімната.  Передсвітанкове  вікно  ледь-ледь  вихоплює  контури  звичних  речей.  Мирно  спить  мій  пес  в  ногах...  Все  на  своїх  місцях.
Яке  полегшення!  
Скільки  разів  мені  доводилось  ось  так  повертатися  з  надреальної  реальності  моїх  снів  -  кожний  раз  як  вперше.
Неможливо  звикнути.
Вибираюсь  з-під  теплої  ковдри  до  ванної  кімнати.  Вмикаю  воду.  
-  Досить  з  мене  снів,  Великий  Конструкторе  -  звертаюсь  невідомо  до  кого,  вглядаючись  у  дзеркало  над  умивальником.
І  раптом  помічаю  у  відображенні  як  по  підлозі  за    моєю  спиною  по  білих  кахлях  ковзає  велетенська  чорна  мокриця.
Десь  іздалеку  -  наче  із  далеких-далеких  гір  -  докочується  відлуння  реготу  Великого  Конструктора  Снів.
-  Доооо  зуууустрічііііі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965008
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2022

Ніжність

НІЖНІСТЬ
НІЖНІСТ
НІЖНІС
НІЖ
Н

І  од  початку  створення  світу  -  тобто  з  моменту  здачі  нам  в  оренду  крихітного  двокімнатного  помешкання  -  нас  було  троє:  Я,  Він  та  наша  новонароджена  Ніжність.
Напівтемрява  квартирки,  просякнута  духом  невмирущої  совдепії,  вогко  ковтнула  нас,  мов  темна  вода  падаючі  зірки.  Сірі  штори  раптом  молодечо  струсили  порох  та  павутину.  Диван  еротично  заскрипів  пружинами  і  пристрасно  забулькотіло  щось  у  трубах  опалення.
-  Сонечко  моє!  -  мліючи,  шепотів  він  
-  Зайчику...  -  белькотіла  я.
-  Солоденька  -  мурмотів  він.
-  Міміміііііііііій  -  лебеділа  я.
НІЖНІСТЬ  керувала  нашим  маленьким  оркестром.
Минуло  кілька  днів.  Температура  наростала.  Гарячими  були  обійми,  батареї,  драматичні  сцени,  голови...  Все  плавилися  й  пливло.  НІЖНІСТЬ  затемпературила  і  втратила  букву  "Ь"
Втрата  була  помітною  -  НІЖНІСТ  стала  зовсім  несхожою  на  себе:  диван  стверд,  жарти  втратили  тонку  талію,  час  од  часу  прослизала  груба  лайка.  Температура  суттєво  впала.  Іноді  -  особливо  вночі  -  холодок  бігав  туди-сюди  квартиркою  і  лоскотав  чимось  гостреньким  десь  під  горлом...  Ми  ще  тулилися  один  до  одного  у  темряві,  але  НІЖНІСТ  тремтіла  і  вкривалася  ціпками.  Одного  ранку  вона  прокинулась  без  "Т"  -  "Т"  відмерзла  і  безтолково  лежала  на  підлозі  без  ознак  життя.
Ми  вирішили  жити  як  жилось:  Я,  Він  і  НіжНІС.  Але
НіжНІС  зробилася  нестерпною  -  пхала  свій  НІС  всюди,  куди  могла:  ми  спостерігали  один  за  одним  не  згірш  найманих  детективів,  читали  потаємні  переписки  у  телефонах,  взаємно  відслідковували  вмісти  гаманців  та  напрямки  маршрутів.  
А  якось  Він  сказав:
-  У  мене  страшенно  чухається  НІС...  Мабуть,  до  випивки.
Ми  пили  щовечора  багато  днів  -  я,  Він  і  НіжНІС.  Аж  наші  носи  почервоніли,  а  душі  обвуглились...  На  одній  з  останніх  вечірок  у  НіжНІС  відвалився  НІС.  Од  НІЖНОСТІ  залишився  НІЖ.
НІЖ  був  настроєний  дуже  рішуче.  Хоч  од  минулої  ніжності  годі  було  знайти  й  сліду,  НІЖ  усе  ще  керував  нашим  маленьким  оркестриком  і  орендованим  двокімнатними  королівством.  Усі  слова  були  гострими,  як  леза,  різали  по  живому.  Пружини  дивана  копирсали    ще  теплі  тіла  наших  спогадів,  билися  тарілки  та  глибоко  врізалися  в  товщі  сердечних  м'язів  гостренні  уламки  дрібнесенько  поколотих  сподівань.
НІЖ  вимагав  повної  покори  і  їжі.
-  Їж!  -  якось  крикнула  я  у  відчаї,  жбурнувши  добрячий  шмат  свого  серця...  Од  НІЖ  одвалилося  ІЖ."  Н",  яке  залишилося  од  нашої  колись  Ніжності,  мовчки  стояло  притулене  до  стіни.  І  дуже  нагадувало  ноші.  Медичні  ноші.
Коли  прийшли  санітари,  вони  мовчки  зібрали  на  "Н"  ,  як  на  ноші,  усе,  що  залишилося  від  нашого  світу.
Я  і  Він  вийшли  з  орендованої  квартири.  Віддали  ключі  господарю  і  розійшлися  в  різні  боки,  щоб  більше  ніколи  не  зустрітися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963974
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2022

Вівальді, із циклу "Пори року". "Зима"

Останнього  осіннього  вечора  -  такого  безрадісного,  як  мікстура  од  кашлю  -  я  поверталася  додому  стареньким  трамваєм.  Настрій  був  препаскудний,  якщо  відверто.  За  вікном  лив  дощ.  Благенькі  лампи  мляво  освітлювали  майже  порожній  вагончик  -  кілька  невиразних  пасажирів  байдуже  порпались  у  своїх  гаджетах.  Вагончик  гойдався  і  порипував  на  поворотах,  наче  стара  дірява  морська  посудина,  приречена  незабаром  втонути.
Холод  стояв  собачий,  тож  не  дивно,  що    я  натягнула  шапку  майже  на  ніс  і  заплющила  очі.
Прокинулась  раптово,  коли  трамвай  завмер  на  одній  із  зупинок.  З-під  потоків  небесної  води  у  трамвайчик  зайшов  чоловік  у  темному,  за  спиною  його  був  великий  пошарпаний  футляр  -  віолончель?  Контрабас?    З  мене  тут  кепський  експерт.  А  за  секунду  до  того,  як  дверцята  зачинилися,  до  вагончика  застрибнули  дві  миршаві,  наскрізь  промоклі  собачки.  Здається,  вони  були  пекінесами,  але  довга  шерсть  обліпила  коротенькі  тільця  і  зробила  їх  схожими  на  дві  мокрі  ганчірки  на  лапках.
Один  з  пекінесів  був,  вочевидь,  альбіносом  -  маленькі  очки  раз-у-раз  спалахували  червоним  вогнем  на  білій  аж  рожевій  мордочці.
Трамвайчик  рушив,  новоприбулий  пасажир  зняв  зі  спини  футляр.
З  іншого  кінця  вагону  -  де  й  взялася?  -  вигулькнула  до  новоприбулих  жіночка-контролер.  Наміри  у  неї  були  серйозні  -  видно  було  неозброєним  оком,  бо  -  наставивши  вказівного  пальця  з  манікюром  кольору  "пожежа"  -  вона  строго  запитала:
-  Що  у  вас  за  проїзд?
Кілька  секунд  чоловік  у  темному  мовчав.  А  потім  сказав:
-  Барвінок.  Вживайте  настоянку  барвінку  -  мікстуру  таку.  Вона  заспокоїть  вашу  розкошлачену  нервову  систему.
-  Що?  Де  ваш  квиток?  -  проказала  вже  гучніше  сувора  пані.
-  Така  кепська  погода  -  крижаний  дощ  так  і  періщить...  Здається,  й  зима  -  не  за  горами...  Ви  любите  зиму?
-  Квиток!  Або  штраф!  -  коротко  й  чітко  гавкнула  контролерка.
-  Ось,  послухайте  лише...  Це  Вівальді,  із  циклу  "Пори  року",  "  Зима".
Чоловік  дістав  із  внутрішньої  кишені  плаща  гостру  тоненьку  диригентську  паличку  і  -  диригуючи  невидимим  оркестром-  почав  наспівувати  музичний  фрагмент,  погойдуючись  і  ризикуючи  втратити  рівновагу  у  хиткому  вагончику.
-  КВИТОК!  -  прогарчала  контролерка.
-  Музика  -  це  вічне  мистецтво!  -  продовжував  чоловік,  натхненно  вимахуючи  паличкою.
-  Штраф!  -  вибухнула  контролерка  так,  що  аж  трамвайчик  підскочив  і  похилився  на  один  бік,  а  мокрі  пекінеси,  що  досі  сиділи  спокійно,  підскочили  й  загавкали.
А  тоді  сталося  непоправне.
Чоловік  завмер  на  мить,  а  потім  проштрикнув  горло  контролерки.  Гострою  диригентською  паличкою.
Та  закашлялась,  заточилася  і  осіла  на  підлогу,  розбризкуючи  патьоки  крові,  що  стрімко  зацибеніли  з  наскрізної  рани.
-  Пандо!  Кефір!  -  гукнув  диригент  до  песиків  -  тут  для  вас  робота!
Ті  підскочили  і  почали  жадібно  злизувати  криваві  калюжі.
Чоловік  зміряв  поглядом  тіло,  яке  ще  хрипіло  й  сіпалося,  а  тоді  вправно  відчинив  футляр  од  контрабаса.  Футляр  виявився  порожнім.  Чоловік  подумав  хвильку,  тоді  стягнув  з  ніг  контролерки  гостроносі  чоботи  -  вони  не  вмістилися  б  до  футляру  ніяк  -  і  вклав  туди  тіло.  Помилувався,  промимрив:
-  Ну  просто  русалка  у  гроті...
І  закрив  віко  футляра,  клацнув  замками,  запроторив  футляр  на  спину  і  посунув  до  виходу.
Трамвай  заскреготів  і  зупинився.
Тоді  незнайомець  обернувся  до  кількох,  закамянілих  од  жаху  пасажирів,  дістав  з  маленької  зовнішньої  кишеньки  квитка,  жбурнув  його  в  напрямку  компостера  і  сказав:
-  Закомпостуйте  будь-ласка!  -  а  тоді  -  Пандо!  Кефір!  За  мною!
І  вийшов  з  трамваю.
Трамвай  прямував  до  кінцевої  зупинки.
Дощ  припинився.
З  неба  посипалися  сніжинки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961384
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2022