Кріпіпаста

Міраж

Якщо  писати  буду  магістрали
І  витрачу  силенну  купу  слів,
Як  стало  модно  в  наших  піснярів,
Піддамся,  певно,  натиску  навали.

Розчинений  поміж  сонетярів,
Складаючи  банальні  мадригали
На  славу  й  честь  мінливої  кагали,
Чи  називатимусь  вождем  співців?

А  визнання  так  хочеться  піїті!
Його  бажання  гонором  зігріті  –
Віддати  би  за  лестощі  талант…

Нехай  в  каноні  знайдуться  пустоти,
Хто  ж  догоджає  запитам  чорноти  –
Міраж  поезії,  а  не  Атлант.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2024

Жертва Зорі

Колись  давно  люди  згрішили  проти  Неба,  зруйнувавши  храм  його  та  пограбувавши,  
а  всіх  довкола  того  храму  вбивши,  не  жаліючи  ані  жінок,  ані  дітей.  
І  не  було  меж  люті  Всевишнього  тоді,  і  він  зібрав  дітей  і  дружину  свою,  і  всіх  богів  небесних  разом  у  Високому  Домі,  щоби  повідати  їм  свою  волю.  
Вогонь  палав  гнівом  на  людей  і  закликав  батька  випустити  його,  щоби  попалив  він  посіви  їхні  та  ліси,  та  багатьох  тварин  убив,  
і    щоби  води  закипіли  та  плавала  у  них  загибла  риба.  
Він  хотів  покарати  людство  за  пиху,  та  так,  щоби  лише  налякати  й  примусити  до  покори;  щоби  люди  відбудували  храм  і  принесли  щедрі  дари  вишнім.  
Зоря  пропонувала  інше:  проповідь  і  покаяння,
бо  любила  вона  людей,  яких  щоранку  та  щовечора  опікувала  своєю  увагою,  і  знала,  якими  можуть  бути  вони.  
Недовго  тривала  суперечка  між  дітьми  Неба,  бо  втрутився  він  сам  і  наполіг  на  своєму.  
Сказав  батько-Небо,  що  хоче  випустити  з-під  гори  Змія,  якого  полонив  був  Буря,  аби  той  страшний  звір  знову  пожер  сонце,  втопивши  землю  в  пітьмі  та  холоді,  доки  не  помре  на  ній  все,  що  було  живим  під  сонцем.  
Тільки  після  смерті  останнього  подиху  накаже  Небо  Бурі  побороти  Змія  та  звільнити  сонце,  щоби  вже  на  мертвій  землі  створити  життя  краще  за  попереднє  –  
так  сказав  Найстарший.
Вжахнувся  тоді  Вогонь  жорстокости  батька,  
і  всі  боги.  
І  не  знайшлося  серед  богів  того,  хто  виступив  би  проти  рішення  відкрито,  окрім  Зорі,  хоча  ні  Буря,  ні  Земля,  дружина  його,  не  погодилися  з  ним  у  серці  своєму.  
–  Як  смієш  ти  опиратися  моїй  волі?  –  сказав  Небо,  –  Хіба  не  я  є  початком  усього?  Хіба  не  за  мною  і  останнє  слово?
Зоря  хотіла  заперечити  й  переконати  його,  але  не  дав  він  їй  докінчити  слова.  
Наказав  тоді  Небо  Бурі  відібрати  у  Зорі  чарівний  ліхтар,  який  вона  щоранку  запалювала  на  сході  та  гасила  щовечора  на  Заході.  Але  син  відмовив,  сказавши,  що  не  може  відбирати  батькові  подарунки.  
Розлютився  Небо  ще  більше,  бо  його  ж  законом  проти  нього  пішли,  але  не  вразив  Бурю,  а  сам  піднявся  з  трону  свого  
та  відібрав  у  Зорі  ліхтар  і  зламав  його  через  коліно.  
Страшне  червоне  світло  заповнило  тоді  Залу  і  Зоря  впала  на  коліна  ридаючи,  
а  Вогонь  відвернувся,  
а  Буря  обурився  в  серці  своєму.  
І  тільки  Земля,  мати  всіх,  підбігла  до  Зорі,  щоби  її  втішити.  
І  випустив  Буря  за  наказом  батька  Змія  з-під  гори,  і  пожер  той  сонце,  що  впала  земля  у  пітьму  непроглядну.  І  почали  мерзнути  та  вмирати  люди,  і  всі  тварини  на  землі;  а  ріки  скувала  крига.  
Почали  гуртуватися  тоді  люди,  щоби  помогти  одне  одному  пережити  це  горе,  хоча  потуги  їхні  були  слабкі  проти  гніву  Всевишнього.  
Де-не-де  спалахували  вогники  серед  пітьми,  біля  яких  збиралися  люди.  Не  було  між  ними  різниці  тоді  ні  в  язиках,  ні  у  племені,  бо  всі  вони  були  єдині  перед  загрозою  смерти.  
І  постав  серед  них  Близнюк  –  один  із  тих,  хто  боронив  храм  і  був  воїном  його,  
і  повчав  людей  доброму.  
Багато  хто  дослухався  до  його  слів  у  ті  холодні  ночі.
Зоря,  разом  із  матір’ю  своєю,  повстали  проти  Сяйного  і  вирішили  хитрістю  виправити,  що  він  накоїв.  
У  Високому  Домі  були  священні  ватра,  які  беріг  Вогонь,  і  які  для  богів  були  джерелом  їхніх  менших  ватр,  біля  яких  зігрівалися  вони  та  біля  яких  бачили  світло.  
Увійшли  Зоря  з  матір’ю  до  місця  де  сяяло  величне  світло,  але  заступив  їм  Вогонь  шлях.  Зоря  підійшла  до  нього,  та  не  побачила  в  очах  його  злости.  Він  хотів  поговорити  й  висловити  сумнів.  
Не  того  він  хотів,  що  сталося,  і  не  хотів  він  бути  співучасником  того,  що  вважав  злочином.  
–  Я  –  бог,  але  ніщо  людське  мені  не  чуже,  –  сказав  Вогонь  матері  та  сестрі  своїм.
І  сказала  тоді  Земля,  що  не  так  уже  палає  вогник,  
і  що  навіть  у  його  гніву  є  межа.  
Вогонь  оповів  їм,  що  Буря  на  той  час  пильнував  Змія,  аби  той  іще  чого  не  накоїв,  і  що  брат  його  достатньо  сильний,  щоби  не  потребувати  в  цьому  допомоги.  
Але  Вогонь  пішов  на  поміч  брату,  полишивши  священні  ватра  без  нагляду,  бо  буцімто  не  був  упевнений.  Тоді  Земля  й  Зоря  взяли  від  вогню  священного  та  запалили  новий  день  без  сонця,  що  розтанули  ріки  і  люди  змогли  зігрітися  в  променях,  хоча  вже  були  готові  до  смерти.
Раптом  світанок  без  сонця  згаснув.  –  
Це  Небо  помітив  бунт  проти  себе  й  одразу  зрозумів,  хто  винний.  
Дмухнув  батько  так  на  східний  вогник,  що  він  погаснув  без  сліду.  
І  заточив  тоді  Небо  дружину  свою  в  покоях  їхніх  без  права  виходу  до  часу,  який  він  сам  вирішить,  
а  доньку  свою  він  скинув  з  висот  на  землю,  де  мала  вона  зазнати  тої  ж  муки,  що  і  люди,  яких  любила  більше  волі  Всевишнього.
Понівечена  та  принижена  богиня  сиділа  у  печері  тоді,  біля  вогню,  зігріваючись  і  чуючи  відгомони  мертвих  у  серці  своєму.  І  це  було  страшніше  для  неї  за  холод.  
І  вона  засумнівалася  в  своїй  правді,  
в  тому,  що  правильно  вона  вчинила,  
бо  втратила  вона  всі  божественні  дари  і  жила,  як  людина,  в  той  жахливий  час.  
І  довго  міркувала  вона  чи  варте  воно  було.  
І  допомагали  їй  у  ті  важкі  часи  служка  її  вірна,  що  приносила  таємно  їй  тепліший  одяг  від  Бурі  та  дрова  від  Вогню,  і  мед  від  себе.  Це  полегшувало  Зорину  долю,  хоча  соромно  їй  було  приймати  ту  поміч  і  наражати  на  небезпеку  близьких.  
Але  прийшов  до  її  печери  Близнюк,  що  шукав  уцілілих  серед  пітьми,  не  жалкуючи  себе,  та  попросив  погрітися  біля  ватр.  Не  впізнав  тоді  він  у  юній  дівчині  божественного  єства  і  спілкувався  з  нею,  як  з  людиною,  без  секрету  та  пишнот.  
І  розкаювався  Близнюк  у  провинах  людських  
і  власних,  
і  висловлював  віру  в  прощення  майбутнє,  
і  повчав  Зорю,  що  жити  треба  по-сумлінню  
й  закликав  її  піти  з  ним  до  інших,  аби  разом  триматись.
Встала  тоді  Зоря  й  подякувала  за  доброту  йому,  але  відмовила  в  запропонованого,  і  вийшла  з  печери  на  лютий  холод,  попри  заклики  та  благання  лишитися  біля  вогню.  
Стала  тоді  Зоря  на  горі  високій  і  висловила  пошану  людям.  
Вирвала  вона  своє  серце,  що  впавши  з  нею  з  висот,  розбилося  на  уламки.  –  Одні  з  них  пішли  на  небо  –  так  з’явилися  зорі.  Інші  лишилися  на  землі  й  тепер  ми  їх  називаємо  світляками.  Ще  інші  пішли  у  води  й  там  засяяли  вічне  світло,  непідвладне  волі  Неба,  бо  були  вони  від  Зорі.  
І  побачив  тоді  Небо  нові  джерела  світла,  хоча  й  слабкі,  і  відчув,  що  не  має  влади  над  ними  і  здивувався.  
Міркував  він  тоді,  аби  випустити  Зорю  й  Землю  та  примиритися  з  ними,  
але  не  знав  ще,  що  сталося.  
Тоді  вбіг  до  Зали  Вогонь  і  розповів  усе,  
прийшов  за  ним  і  мовчазний  Буря.  
Розкаявся  тоді  Найперший  Батько  у  дурості  своїй  і  щиро  заплакав.  І  прочитав  тоді  слово  прощальне  по  Зорі,  що  ніколи  вже  не  засяє  знову.  
І  наказав  Бурі  він  вразити  Змія  та  полонити  його  знову  ще  глибше  та  надійніше,  щоби  вже  ніхто  не  міг  його  дістати,  
і  звільнити  сонце  він  синові  своєму  наказав  у  розпачі.
Так  було  в  найдавніші  дні,  і  таку  жертву  принесла  Зоря  за  нас  перед  тим,  як  воскреснути  знову  у  своїй  подобі,  як  раніше.  І  в  світі  є  частинки  серця  її,  що  не  дадуть  більше  ніколи  згаснути  світлу  остаточно.  Це  –  зорі  небесні,  тварі  надземні  й  підводні.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023734
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2024

Поетам

Летять,  як  мухи  на  лайно,  піїти
Строчити  ляменти  по  Фаріон;
Колись  вони  раділи  за  Херсон,
А  вчора  їм  ще  снились  Охматдити.

О  чуйні  душі!  вам  низький  уклон.
Коханці  муз,  новинні  аколіти,
Такі  ви  всі  верткі  погомоніти,
Що  відгук  ваш  –  якийсь  уже  закон.

Куди  мені?  Черствий,  егоїстичний,
До  бід  людських  занадто  недотичний;
Все  про  любов,  страждання  і  плюшки.

Але  ж  погодьтеся,  пласкі  писаки:
Вогнем  не  дарма  зайнялися  сраки  –
Мої  щиріші  сльози  та  смішки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2024

Сказ — Вакханці

Ти  одержима  даймоном  кохання,
Віддайсь  йому,  прийми  солодкий  гріх,
Коли  жага  тебе  повалить  з  ніг,
Ошаленій  від  вечора  до  рання;

І  темні  сили  хай  довкола  стріх
Тобі  весною  крутяться  пізнання.
Цей  час  такий  недовгий,  мов  змагання!
Програє  той,  хто  побороти  зміг.

Проклятий  рай  нехай  не  милить  очі,
Бо  ж  насолода  в  пристрасті  одній,
У  ній  іржа  подібна  позолочі;

Пожертвуй  ним!  спинятися  не  смій!
Відкрий  для  себе  врешті  чари  ночі
Та  цноту  відітри,  неначе  гній.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2024

Запродана муза, або На самого себе

Якщо  зробиш  мні  мінет,
Напишу  ті  тріолет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017072
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024

Посланнє до…

Будеш  мзду  свою  стяжаті
На  моїй  м’якій  кроваті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024

Тетяні Балі

Тихо  станеш  межи  нами  в  центрі  людяної  зали,
Бо  бажаєш,  щоби  люди  твої  чари  приховали;
Та  не  вдасться  задум  хитрий,  адже  вій  твоїх  кинжали
Нам  красу  твою  відкриють,  дивну  вроду  Тані  Бали.

       Хоч  на  самім  краю  світу  заховайся  від  усіх
       Ти  отримаєш  від  долі  тільки  добродушний  сміх,
       Бо  ж  нехай  тебе  сам  Ібліс  від  коханців  би  беріг,
       Нас  тебе  знайти  примусить  райських  обіцянка  втіх.

Ти  ж  тікати  не  втомилась,  хоч  і  справа  безнадійна,
Все  ховаєшся  завзято  невпокорена  та  мрійна
І  юнацтво  проводжаєш  в  гордощах  своїх  постійна.
Ох  і  панна  недосяжна!  Ох  і  діва  самостійна!

       Чи  буває  від  природи  так  жорстока  красота?
       Все  нас  мучиш  без  упину,  все  твої  мовчать  уста.
       Ти  б  сказала  чи  у  серці  заховалась  пустота,
       Чи  уже  кому  ти  вірна  неприхована  й  проста.

Ми  ж  для  тебе  так  багато  присягалися  зробити,
Нам  би  усміх  твій  чудовий  –  і  уже  були  би  квити;
Чом  же  ти  від  нас  ховаєш  раювання  цього  квіти?
Вірним  лицарям  даруєш  тільки  ти  могильні  плити!

       Це  не  гожа  поведінка  з  хлопчаками  –  так  і  знай!
       Не  достойна,  отже,  мати  ти  такий  принад  розмай:
       Покохаєш  таку  дівку,  а  вона  тобі:  «Бувай!»
       Що  для  неї  ти  не  зробиш  –  буде  кепсько  все,  гай-гай!

Що  кажу  я,  навіжений?!  Най  пробачить  Божа  Мати!
Мені  б  цю  тендітну  паву  хоч  разочок  обійняти,
Щоби  вже  про  все  забути,  щоби  знов  одіти  лати.
Хоч  би  як  я  не  журився,  очі  в  неї  –  мов  блавати.

       Ще  би  я  страждав  за  неї  дні  та  місяці,  роки,
       Навіть  якби  не  подала  вже  ніколи  мні  руки;
       А  усі  мої  прокльони  –  це  лиш  усміхи  гіркі;
       Всі  закохані  вразливі,  ну  і  ми  ж  таки  такі.

Я  б  забрав  її  на  небо,  до  чарівних  садів  гурій,
Щоби  все  було  довкола  вкрите  кольором  лазурі,
Щоби  сяяв  нам  щоранку  ніжно  барвами  Меркурій,
Щоби  нас  не  досягали  від  землі  нещастя  бурі.

       Пригортати  чудну  панну  я  хотів  би  у  вогні,
       Дарувати  їй  цілунки,  ніжні  дотики  й  шальні,
       Їй  віддати  всього  себе  без  вагань  і  без  борні,
       А  як  ніч  настане  темна...  Я  сказав  би,  але  ні!

Тож  чому  така  ти  дика,  все  ховаєшся  від  мене?
Все  стоїш  посеред  зали  і  цураєшся  ти  сцени;
Чом  ти  не  надягнеш  лаври  чарівної  Мельпомени,
Чом  тобі  не  аплодує  увесь  люд  заворожений?

       Ти  б  трагедію  зіграла,  заспівала  би  разок,
       Ти  б  упевненіш  робила  до  тріумфу  свого  крок;
       Бо  без  твого  чарування  нам  життя,  як  злий  той  рок:
       Не  порадує,  без  щастя  –  а  який  тоді  в  нім  прок?

Стань  же  сонцем  нашим,  Таню,  що  завжди  буде  сіяти,
Подаруй  комусь  надію  за  твої  потрапить  ґрати,
Зняти  з  тебе  вже  нарешті  ці  звабливі  пишні  шати
І  тобою  володіти  та  зробити  з  тебе  мати.

       Лоно  твоє-бо  не  завжди  буде  приносити  плід:
       Всі  старіємо  ми,  люба,  зволікати  нам  не  слід;
       Вже  пора  тобі,  крижино,  розтопитись,  наче  лід;
       Нову  душу  породити  і  порадувати  світ.

Ми  відходимо,  кохана,  та  кінець  вже  недалеко,
Ти  споганишся  і  в  грудях  вже  твоїх  не  зродить  млеко,
Парубки  всі  розбіжаться,  відлетить  з  дитям  лелека,
Щоб  уже  не  повернути,  та  й  потрапиш  в  руки  Пеку.

       Тож  хапайся  за  можливість:  обирай-но  парубка,
       Поки  ти  вродлива  й  мила,  поки  ти  ще  не  бридка,
       Поки  є,  що  брать,  скоріше,  й  не  ховайся  по  кутках
       Гордо  вигукни  «Евое!»  після  винного  ковтка.

Не  гордуйся  і  не  бійся,  йди  до  нас  хутчіше,  мила,
Ми  гуртом  тобі  покажем,  що  сховалася  за  сила
В  молодих  обіймах  ніжних;  що  за  сила  нас  зродила
І  яка  приємна  доля  у  людини,  якщо  сміла.

       З  нами  станеш  як  привітна,  ми  візьмемо  тебе  в  пляс
       І  ти  будеш  тацювати  усе  ближче  біля  нас,
       Танцюватимем  до  болю,  а  коли  вже  прийде  час,
       Обирай  собі  по  серцю,  в  кого  більше  з  нас  прикрас.

Може,  навіть  я  прийдуся  до  душі  твоєї,  діво;
Може,  навіть  зачарую  цим  нехитрим  щирим  співом,
Що  іде  з  душі  натхненно,  не  оцінен  справедливо
Та  в  собі  замкнувся  міцно,  ніби  схимник  горделивий.  

       Я  ж  надіюся  на  диво.  Подаруєшся  чи  ні?
       Почекаємо  ще  трохи  –  є  терпіння  ще  мені;
       Ну  а  як  відмовиш  знову,  утоплюся  у  вині
       Чи  поїду  за  три  гори  гордо  верхи  на  коні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2024

Мистецький маніфест

Якщо  мистецтво  наслідує  природу,  тоді  його  мета  –  виховання  людини.
Так,  дійсно,  футуристи  мали  рацію,  кажучи,  що  де  є  культ,  там  немає  мистецтва.  Але  рація  полягає  лише  в  тому  тут,  що  мистецтво  має  уникати  формальної  догматизації  та  стереотипізації,  виводячи  у  люди  другорядних  митців-формалістів,  і  заперечуючи  себе  зсередини.
Мистецтво  має  балансувати  між  крайнощами  формалізму  та  нестримного  авангардизму.  Бо  його  мета  –  виховання  в  людині  людини.  В  усіх  аспектах:  емоційному,  художньому,  моральному.  
Причому  виховується  як  глядач,  так  і  сам  митець.
Нам  не  потрібне  мистецтво  заради  мистецтва,  бо  з  нього  нічого  узяти,  окрім  хибної  думки  про  надлюдськість  митця.  Митець  не  надлюдина,  а  перший  серед  рівних  –  вихователь  і  піонер.  І  тому  він  має  обов’язки  перед  суспільством.  Обов’язки  бути  людиною  та  повчати  людяности,  як  себе,  так  і  інших.
Ми  зовсім  не  кажемо,  що  муза  померла.  Але  вона  і  не  безпутна  діва.  Не  безпутна  лише  в  тому  сенсі,  що  у  неї  є  мета,  шлях  до  якої  строкатий.  У  мистецтва  має  бути  мета,  що  балансує  між  двома  крайнощами,  але  й  суворо  визначена.
Мистецтво  –  творіння  людей  про  людей  і  для  людей.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016076
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2024

***

Ти  ніби  мала  за  собою  крила,
І  я  піддався  чарам  твоїх  вій,
Щоби  в  коханні  клястися  одній,
Лише  тобі  віддати  серце,  мила.

І  ця  любов,  неначе  буревій,
Так  легко  все  життя  моє  зломила,
Що  і  не  знав  був  я,  яка  то  сила,
Яких  вона  мені  надасть  надій.

Те  почуття  пішло  в  незнані  далі
І  я  не  знав  як  бути  мені  далі,
Куди  іти,  притулок  де  знайти.

Та  ти  вернулася  в  піснях  цих  ніжних,
Хоч  спів  не  дав  такої  красоти
І  він  лиш  відголосок  слів  некнижних.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014753
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2024

Сумна балада про підступи тульського пряника

Коли  життя  земного  половину
Спокійно  перетнув  я  без  турбот,
Зустрів  раптово  знижечку  на  ціну

Рашистського  я  джерела  скорбот  –
То  пряник  був  із  яблучним  начинням,
Якого  разом  кинув  я  у  рот.

І  був  я  вражений  отим  творінням
Режиму  Путіна  до  самих  сліз,
Бо  пряник  за  добро  воздав  злочинням:

До  шлунку,  клятий,  чомусь  не  поліз,
А  зачепився  деся  у  горлянці
І  зовсім  не  хотів  іти  униз.

Тут  почалися  в  мене  дики  танці,
За  горло  ухопився  і  скавчав,
І  тягся  до  води  в  своєму  ранці,

«Мершій!  «Боржомі»,  де  ти?  Кхав-кхав-кхав...»
Та  більшого  не  міг  сказати  потім,
Бо  Господу  вже  душу  віддавав.

Я  червонів  і  заливався  потом,
А  всі  довкола  смішками  ревли
Над  «дурником  німим»  й  «порохоботом».

О  що  би  трапилось  тоді,  коли  б
Не  виблював  я  пряник  із  обідом?
То  не  знайшлося  б  трупу  похвали,

Закінчився  б  поет  з  дебільним  видом,
Від  пряника  прийняв  би  люту  смерть,
І  так  валявся  би  отам  підкидом,

Роздягнений,  обісраний  ущерть
Звичайними  безхатьками  з  району,  
А  в  тельбухах  би  була  шкереберть.

Та  вижив  я,  аби  самим  Законом
Всі  тульські  пряники  заборонить,
Аби  соломку  їли  ми  солону,  

А  не  оцю  сухляву  тверду  гидь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024

Фанатик

Із  ревністю  біблійного  пророка
Я  йшов  на  перепони  по  життю,
Без  сумнівів,  не  давши  каяттю
Ні  разу  замилити  собі  ока.

Аж  ось  прийшов  кінець  тому  путтю,
А  в  серці  лиш  скорбота  вирлоока
Й  мені  тепер  вся  та  тропа  широка
Походить  на  анатему  буттю;

Й  востаннє  пісню  соловей  співає
Ось  тут,  на  крутозламі  двох  світів:
Між  тьмою  небуття  й  життєвим  гаєм;

Й  мені  не  любо  те,  чого  хотів.
Я,  було,  марив  позаземним  раєм,
А  стрів  руїну  та  прощальний  спів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014026
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2024

Сонет

Ти  була,  ніби  ніжний  подих  раю
У  найхолоднішу  зимову  ніч,
Що  довгі  пролетів  часи  сторіч,
Щоб  нагадати  щастя  того  краю.

А  я,  мов  грішний  Каїн,  зусібіч
Старався  удостоїтись  розмаю,
Що  тамо,  за  парканами,  безкрайо
Повів  свою  спокійно-чудну  річ.

Та  я  лиш  грішник  –  де  мені  красоти,
Загублені  в  струмках  медових  рік
Ще  як  гірські  творилися  висоти?

О  ні,  один  віщун  колись  прорік:
Людина  вкусить  сі  сладкії  соти,
Коли  шляхетно  проживе  свій  вік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2024

До Марії

А  що  тобі?  Порожнє  слово.
Ти  спиш  спокійно  вдалині
І  зневажаєш,  мов  полову,
Мої  замучені  пісні.

Та  я  таки  не  сплю  ночами,
Все  думаю:  як  то  було,
Чи  ти  змінилася  з  роками,
Чому  в  сей  трапив  я  полон?

Ми  були  друзі  віки-вічні
Чи  тільки  місяць  або  мить  -
Чому  ж  ти  голосом  безличним
Сьогодні  стала  говорить?

Чи  аж  такі  мої  провини,
Що  тільки  погляд  крижаний,
Що  навіть  не  береш  на  кпини,
Що  ти  забула  де  я  й  чий?

Мені  огидні  милі  фрази,
Ліричні  відступи,  надмір,
Тож  правду  мовлю  й  цього  разу:
Я  мру  в  скорботі,  ніби  звір.

Якби  ж  вернути  те  минуле
Або  сьогоднішнє  змінить,
Та  твоє  серце  вже  нечуле
І  парка  врізала  ту  нить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2024

Сонет

Була  би  істина,  та  де  її  узяти,
       Коли  тут  кожен  сам  про  себе  гомонить?
       Он  сидить  сонетяр  і  хвалиться  щомить.
Хто  не  вклонивсь  до  ніг,  нехай  будуть  прокляті!

       А  там  професор  наш,  до  слави  має  хіть.
Він  критикам  дурним  розумні  зичить  мати;
Скажіть  най  щось  йому  –  закине  всіх  за  ґрати.
       Аби  ж  авторитет!  Бо  правда  –  тьма  та  гидь.

Не  згоден  я  з  таким!  Є  дійсне  щось  у  світі.
       Покиньмо  пустощі  та  разом  працювать,
А  суперечки  нам  –  лиш  Аріадни  ниті.

         «Яка  наївність  –  гах!  Закрить  в  одній  з  палат;
Його  сорочкою  ви  руки  пов’яжіте.
       Такий  нам  утопіст  ні  трішечки  не  брат».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013828
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2024

Фрашка на прохвесора

Коли  відКрив  ротяку  /  наш  тупий  прохвесор
       В  усіх  нових  стУдентів  /  погорів  процесор:
Бо  він  логічний  дуже,  /  з  мудрими  сЛовами;
       А  щойно  заперечиш  –/  піниться  без  тями.
Йому  же  будь  покірний  –/  сумніви  до  біса!  –
       Він  пише  рехверати,  /  дИсертацій  писар!
Нехай  і  недотепа  /  і  прохван  зухвалий,
       Он  папірець,  печатКа!  /  –  поряд  з  ним  ти  малий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2024

На молоду вчительку руської мови та літератури

В  руськім  кабінеті  /  забиваєш  баки,
Гроші  заробляєш,  /  не  піднявши  сраки:
Кажеш  про  Шевченка,  /  про  цінники-ціни,
А  усі  довкола  /  думні  чешуть  міни  –
Як  прийшла  до  школи  /  важна  така  дама?
Відповідь  невтішна:  /  проштовхнула  мама.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012750
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2024

Епіграма

[i]Ґеніальна  поезійка  жартовна,  
в  оній  перші  силяби  кождого  піввірша  містять  посланнє  до  уважного  чительника.[/i]

ЧОР  –  Чорний  норов,  НО  –  носом  вгору  –  ГУЗ  –  гузном  підпирає,
ДРА  –  Дражнить  підло,  НИЙ  –  ниє  гідно;  ТУЗ  –  «туз»  римує  навіть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012729
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2024

Ґеніальні хімтрейли

[i](Футуристична  поезійка)[/i]

–  Дивись:  он  там!
–  То  що,  літак?
–  Та  ні,  то  –  Суперпес!
–  Кулик  чи  Чорногуз?
–  Оце  так  туз!
(Рима  не  моя,  це  –  Чорногуз!)

Ні-ні,  це  я,  лечу-
пержу;
Реактивною  тягою  власної  дупи
Пориваюся  вгору,  на  високі  віражі  
крутити  мертві  петлі
На  висоті  3000  метрів!
Лишаю  хімтрейли  за  собою,  ніби  змовник  світовий,
А  ви  –  нюхайте  
весну
Запашну
Квітами-косами  закосичену,
Поки  я  долаю  уявне  та  реальне  в  небі  Вашинґтона
(Залізна  людина!)
І  поки  хтось  строчить  сонети,  
Поки  Jerry  Heil  нарізає  куплети  
про  те,  яка  вона  бунтівниця
І  як  вона  не  слухає  чужої  думки,
А  ви  всі  за  це  плескаєте  в  долоні,  мов  ідіоти,
Я  десь  за  небокраєм  в  лижних  окулярах  Global  Vision  Trip,
Що  коштують,  як  вся  твоя  зарплата,  
І  в  навушниках  (хз,  як  вони  називаються)
Під  акомпанементи  Jad’и  Facer,
лечу  далеко
Від  марноти  світу  та  людей,
Адже  я  –  авіатор  між  вами,
А  вам  тільки  нюхати  кометні  коми,
Що  я  по  собі  залишаю  тут  і  зараз,  
колись  там.

[i](Сиджу  в  туалеті,  поки  це  пишу.
У  двері  постукали  –  
Я  відчинив
–  Эм…
–  Ну,  че  уставился?
–  Так  ты  это…
–  Да,  сижу,  сру,  какие  проблемы?  Классики  тоже  в  туалет  ходят.  Че  надо-то?
–  Так  я…  не  вовремя.  Но  ты  открыл,  и  я…
–  Ну  так  на  тебя  посмотреть.  Вдруг  ты  из  ТЦК  и  повестку  хочешь  вручить.  Скажешь  потом,  что  укрываюсь  от  вас.  Иди  давай,  я  занят.)
[/i]
Нюхайте  на  здоров’я!  
І  діткам  потім  розповісте,  що  я  комусь  із  вас  спросоння  дав  краба,
Під  час  своїх  коротких  приземлень.
О  так;  я  не  набиваю  друзів  у  Фейсбуці,  
Не  презентую  кніжонки,
не  лечу  у  Мальме,
А  пролітаю  повз  нього,
Не  пишу  дисертацій  на  800  сторінок  про  фігню,
Аби  отримати  надбавку  до  зарплатні,
Бо  я  –  просто  геній,  і  вам  до  мене,
Як  до  неба  рачки...

Авіатор  нового  століття-
тисячоліття,
За  яким  вам  не  поспіти.
Вам  тільки  нюхати  ґеніальні  міазми
Уже  якось  потім...
А  я  уже  тут,  у  небі,  всю  Землю  облетів,
Усіх  вас  запердів
І  на  Марс  полетів,
Одбираючи  першість  у  Маска;
Ну  а  потім  –  далі,
Вояджер  2,  Опорт’юніті  чи  ще  там  щось  із  НАСА.
Я  –  авіатор-хімтрейлер,  що  підкоряє  висоти,
Доки  мистецькі  босоти
І  всілякі  підставні  професори
Хизуються  перед  б*длом,  
що  можуть  зв’язати  кільканадцять  рядків
Із  кінцями
Чи  описати  «Суспільство  театру»,  
попри  те,  що  вони  –  клоуни;
Правду  сказано  добрими  людьми,  що  я  крутий.
Та  і  як-бо  не  так,  мої  любі,
Адже  щоби  вийшов  читабельний  текст  
мені  не  треба  сидіти  зі  словником  кілька  годин,
Та  і  як  тут  сидіти,  коли  я  лечу
На  реактивній  тязі  свого  пердака
У  невідомі  куточки  галактики?  
І  колись,
Через  сотні  мільйонів  років,
Туманності  моїх  пук-пук  накриють  рідну  планету
З  головою,
І  ваші  нащадки,  якісь  дельфіни  чи  гіперборейці,
Схвалять  мене  на  всі  100,
Назвуть  соколом  польоту  думок,
А  про  вас  скажуть:  «Недалекі  баклани».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012090
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2024

Панегірик, або Славослів'я

[i]на  світле  воскресіння  московської  плюшки,  яку  знову  почали  пекти  нормального  розміру,  на  хорошому  тісті  та  з  достатньою  кількістю  цукру  на  третій  день  після  моєї  скарги.[/i]

Воскресла  плюшка  –  всім  радіти!
Сьогодні  благодатний  день:
Квітчаються  деревні  віти,
Птахи  співають  нам  пісень
І  сонце  радощі  дарує;
Покинь  хутчіш  ридати  всує,
Бо  булка  ожила  для  нас:
Попрала  пекарів  пекарством,
І  митарів  пере  митарством  –
Хутчіш  пускаємося  в  пляс!

Вона  не  підлягає  тлінню,
Вертається  та  ожива,
Тож  протиставте  голосінню
Веселу  пісню  та  слова
Усім  кажіть  привітні  й  щирі,
Живімо  всі  у  вічнім  мирі,
Бо  плюшку  не  бере  Аїд,
Сам  Бог  її  благословляє,
Вона  пожертвувала  раєм,
Щоб  нам  віддати  свій  привіт!

Бо  як  Аїд  побачив  мертву,
Блиснули  сльози  на  очах,
І  не  прийняв  таку  він  жертву.
«Тобі  би  буть  на  небесах  –
Промовив  їй  монарх  підземний  –
Для  Смерті  подарунок  щемний;
Славетна  будь  межи  богів!
Тебе  я  радо  відпускаю,
А  заберу  до  Мертвокраю
Твоїх  натомість  ворогів!»

І  булочка,  немов  на  крилах,
Покинула  скорботний  край
В  усіх  Престолах,  Тронах  Силах,
В  обіймах  лебединих  зграй;
Її  узяв  сам  Бог  в  десницю,
Поклав  у  золоту  хлібницю,
Щоб  жоден  чорт  не  зачіпав;
Приставив  слуги  та  почети,
Сказав  святим  узять  кларнети
Та  янголів  звільнив  од  справ.

Всім  раєм  гопака  вдаряли!
Сивуха,  мандрики,  кисіль,  …
Співали  оди,  мадригали,
Музики  грали  звідусіль  –
Три  дні  ні  сну,  ні  просихання,
А  все  веселі  святкування.
Воно  й  не  дивно:  плюшка  тут  –
Велика,  свіжа  та  цукрова,
Духмяна  і  не  паперова  –
Немає,  значить,  більше  скрут.

Та  булці  сумно  на  бенкеті,
Її  не  тішить  спів  святих,
Вона  ж  бо  бачить:  на  планеті
Дитячий  сміх  давно  затих;
Не  світить  сонце,  гине  птаство,
Посохлі  квіти,  мов  монаство,
А  люди  скиглять,  гомонять...
О  ні,  живим  життя  не  раде,
Живим  ніякої  услади,
І  плач  лише  з  усіх  занять.

Здійняла  мужній  голос:  «Боже!
(Аж  протверезів  Адонай)  
Мені  на  небі  буть  не  гоже;
Живим  потрібна  –  так  і  знай!
Мене  витягуй  із  хлібниці
Та  дай  живильної  водиці,
Бо  світ  людський  –  то  є  мій  дім,
Без  мене  там  одні  турботи,
Не  схильні  люди  до  роботи,
Як  не  поїли  перед  тим!»

Та  й  нічого  робить  –  пустили,
Дали  в  дорогу  мідяка,
Позичили  летючий  килим
І  їздового  віслюка.
В  один  стрибок  злетіла  з  неба,
Мов  Афродіта  чи  ж  бо  Геба,
В  красі  дівочій  молодій,
І  повернулась  в  мертве  тіло  –
Усе  засяяло,  зацвіло,
Навколо  все  зраділо  їй.

І  так  вернулася  надія,
Вернулись  віра  та  любов,
І  та  величная  подія
Повчає  людство  знов  і  знов,
Що  світло  переможе  темінь,
Що  доброта,  неначе  кремінь,
Вогні  запалює  життя,
Що  плюшка  нас  не  полишає!
Тож  будьмо  радісним  звичаєм
Її  вславляти  вороття!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2024

Тренос, або Жалібний лямент

[i]на  погреб  московської  плюшки,  яку  тепера  роблять  значно  меншою  та  з  жалюгідною  дрібкою  цукру  (також  тісто  часто  підгорати  стало),  хоча  ціна  на  неї  лише  зросла.  [/i]

Московська  плюшко!  (Пам’ятаю:
Колись  ми  звали  так  тебе),
Шматочку  втраченого  раю,
Перлино  всього  АТБ!
Померла  ти  раптово,  люба,
І  для  усіх  тяжка  ця  згуба,
Бо  плачуть  навіть  вороги,
Що  за  москальство  проклинали  –
Язичні  воїни  й  вандали,  –
Гіркі  всім  стали  пироги…

Усі  боролися  за  назви,
Забувши  про  солодку  суть,
І  гоїли  московські  язви,
Поки  роки  її  беруть.
Та  перед  булкою  мертвою
Уже  не  тягне  нас  до  бою,
Бо  плюшку  добру  кожен  їв,
Хоча  б  «московська»  чи  «паризька»,
«Міланська»  та,  чи  навіть  «ризька»;
І  їли  ми  її  без  слів.

Та  й  бог  з  усякими  містами!
Начхав  на  них  з  дитячих  літ!
Та  не  досипати  цукрами
І  менше  тіста  всипать  –  ніт!
Таке  не  можна  пробачати,
І  мало  винуватцям  страти!
У  пеклі  зачиніть  козлів,
Най  біси  їх  товчуть  киями,
До  смоляної  кинуть  ями
І  не  жаліють  хай  котлів.

Як  було,  що  я  плюшку  гамав,
Читаючи  книжки  в  тіні;
Як  обкрадав  батьківський  гаман
Аби  змакнути  у  вині
Наступну  плюшку  після  школи!
Та  більше  плюшок  я  ніколи
Таких  не  спробую  смачних!
І  вам  таких  не  куштувати,
Хоч  віддали  би  всі  палати
І  всі  скарби  земні  за  них.

А  все  тому,  що  чорт  паскудний
Свою  копійку  поберіг:
Дав  кухарям  рецепт  облудний,
А  ті,  вклонившися  до  ніг,
Пішли  пекти  погані  плюшки;
І  не  тремтять  у  них  же  душки
Робити  булочки  малі,
Без  цукру,  на  дешевім  тісті
Та  продавати  їх  у  місті
За  ту  ж  ціну,  що  і  незлі!

Підступні!  генії  насилля!
Такий  потворний  глум  чинить!
Нема  душі,  ні  богомілля!
Вам  зникнути  б  у  ту  же  мить!
Та  ви  все  робите  злочинства,
Позбавили  дітей  дитинства
І  плюшку  нашу  передчас
Згубили  певно  й  безсумлінно...
Її!  невинну,  злотоцінну
Землі  віддали  –  й  світ  загас!

І  разом  з  тим  народ  убили,
Його  на  відчай  обрекли;
Підняли  бідних  нас  на  вили,
Всадили  задом  на  коли!
Бо  плюшка  –  запорука  щастя!
Так;  не  Наталка  і  не  Настя  –
Солодка  плюшка  та  вино!
І  хто  би  з  нас,  як  обирати
Між  булочкою  та  дівчати,
Дівчат  не  кинув  би  в  вікно?

Та  смерть  найкращих  забирає,
Й  узяла  зрештою  її
У  Царство  Божеє  безкрає
На  вічні  мири  й  спокої!
Вона  ж  у  пам’яті  навіки,
Хоч  не  розплющить  вже  повіки...
Та,  смерте  ця,  не  будь  пуста:
Веди  людей,  повчай  нащадків,
Онукам  будь  найтяжчим  спадком,
Що  їм  не  усладить  уста.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009933
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2024

Я. Ч. (ІІ)

Король  поезії  з  короною  сонетів:
       Двох  сотень  близнюків,  засуджених  на  смерть,
       Кастрованих  пером  і  шитих  в  круговерть
Порожніх  внутрішньо  затяганих  куплетів!

       І  низьким  гонором  набитому  ущерть
Владиці  римувань  та  силабічних  сплетів
Ніхто  не  дорікне  зі  словоблудних  кметів,
       Бо  він  таки  довів  свою  букварну  вперть.

Лиш  блазень  весело  за  кожним  поворотом
       Образливі  співа  йогомосці  рядки:
«Нехай  у  царстві  всім  прославлюсь  ідіотом,

       Та  трон  би  дудочці  віддати  за  гудки
Разом  із  гордістю  й  віршованим  почотом,
       Адже  у  них,  бодай,  нові  якісь  гадки».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009196
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024

Я. Ч. (І)

Ой,  наплодилося  віршариків-піїток,
       Що  страшно  стало  жить  під  їх  убогий  спів!
       Та  хто  би  повалив  бездарности  стовпів
У  світі,  де  повсюд  панує  недобиток?

       Невже  маестро  той  закінчень  і  тропів,
Що  настрочив  один  товстий  сонетів  зшиток,
Мов  не  поет  який,  а  продавець  відкриток,
       І  за  обгорткою  всім  змістом  поглупів?

Та  ні,  ще  гріше  це:  дурниця  по  канону,
       Адже  й  не  розрізниш  подеколи  обман
Удало  схований  під  буквою  закону.

       Відвертим,  друже,  будь  якщо  вже  графоман,
Бо  очі  милити  ти  зможеш  лиш  до  скону,
       А  потім  все  одно  розвіється  дурман.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024

Лист до друга

Pulvis  et  umbra  sumus
Hor.

Ось  зеленіють  уже  за  вікном  густовіті  дерева,
       Танець  весни  гомонить,
Перші  птахи  майорять,  і  на  ріках  розбитая  крига,
       Наче  у  вирій  пливе.

Світ  оживає  в  цей  час,  зацвіте  на  руїнах  зимових
       І  не  згадає  ніхто
Скоро  про  білі  сніги,  що  рослини  нові  напували,
       Гинучи  в  теплій  землі.

Бачиш  повсюди  життя,  розігралось  воно  в  повні  груди,
       Щоби  не  знати  біди,
Аж  до  наступних  лихих,  несприятливих  днів  передзим’я,
       Аж  до  наступних  снігів.

Друже,  триває  життя,  переходить  у  інше  незмінно,
       Тільки  байдужим  до  нас
Стане  воно  через  час,  незабаром  і  ми  посивієм,
       Як  посивіли  діди.

Скільки  нам  часу  дано?  –  Таємниця  розкриється  потім,
       Зараз  ми  знаєм  одне:
Парки  уріжуть  нитки,  безпросвітна  зима  неминуча,
       Вкриє  і  нас  заметіль.

Танути  будемо  ми,  проростуть  навесні  нові  люди,
       Взявши  води  з  наших  тіл,
І  не  згадає  ніхто;  заспівають  птахи,  як  поснемо,
       Наче  й  не  було  таких.

Марно  тікати  кудись  –  все  одно  нас  роки  наздогонять,
       Де  б  не  ховалися  ми.
Візьмемо  чарки  до  рук  –  подолаємо  смуток  сп’янінням,
       Що  подарує  вино.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2024

Час дощів

Темні  хмарища,
Тануть  обличчя
     У  переливах
Вікон  тендітних,
Бо  непомітно
     Линула  злива.

Зовсім  не  спиться
І  небилиці
     Дощ  проспіває
Про  обважнілі
За  небосхилом
     Хвилі  Дунаю.

Знову  постануть
Образи  жваві
     Перед  очима,
Щоб  нагадати
Дивні  блавати
     Давньої  днини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2024

Думка

Тускна  зоря  блищить  над  електричним  світом
     У  пошуках  очей,  чутливих  до  краси,
Аби  зогріти  їх  своїм  правдивим  світлом,
     Але  світлодіод  від  них  закрив  її.

Невдовзі  вибухне,  далека  та  незнана,
     Або  в  себе  саму  провалиться  зоря,
І  в  майбутті  колись  по  клаптиках  туману
     Припустить  астроном,  що  десь  вона  була.

Це  буде  відкриття  порожньої  химери,
     І  розрахунки  нам  на  мертвій  площині
Безцвітним  олівцем  пласку  накреслять  сферу.

Так  і  за  штучністю  нікчемисьок  гучних
     Ховаються  у  нас  талановиті  люди,
Що  вся  увага  їм  –  сухар  посмертних  штудій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007755
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2024

Танка

Кінець  осені,
А  далі  –  невідоме,
Але  ні  страху,
Ні  надії  немає,
Тільки  –  печаль  і  туга.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024

Єдиний вірш, написаний із думкою про…

[i]Дякую  нашому  чарівному  О.  Г.,  що  власним  прикладом  спонукав  мене  редагувати  давно  забуті  твори.
Кріпіпаста[/i]

Між  серцем  і  умом  –  широка  прірва,  мила,
       І  ум  пручається,  як  серце  гомонить.
Хоч  розуму  вогонь  чуттєва  гасить  хвиля  –
       У  ревній  боротьбі  проходить  кожна  мить.

Шляхами  почуттів,  однак,  життя  проходить,
       А  мудрості  твої  –  це  тільки  тьмяний  блиск,
Далека  красота,  неісходимих  ходів,
       Що,  поки  молода,  тобі  не  стануть  ближч.

Всі  мудреці  –  із  тих,  хто  вщерть  уже  постарів,
       Хто  захолов  уже  та  близиться  до  меж,
Що  їх  лиш  перетнуть  невидимі  примари.

Нерівні  вояки  у  цім  зійшлися  герці:
       Чому  мовчить  закон,  коли  лютує  меч?
Що  ж  розум  одповість,  як  заговорить  серце?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024

Василь Іванович (билина)

Ой  у  стольному  Кийові-граді  славному
Та  й  у  доброго  та  й  князя  Володимира
Був  бенкет  чесний  та  пишний  був,
Всі  на  тому  на  бенкеті  напивалися,
Всі  на  тому  на  бенкеті  веселилися,
Всі  на  тому  на  бенкеті  похвалялися.
А  дурний  та  й  хвастає  усім  дружиною,
А  мудрий  та  й  хвастає  батьками  старими,
Інший  хваста  богатирською  всім  силою.
Тільки  Василь  та  й  син  Іванович,
Тільки  Василь  та  й  младий  дружинничок
Не  п’є  на  тім  бенкеті  вина  зеленого,
Тільки  Василь  та  й  младий  дружинничок
На  тім  шумнім  бенкеті  не  звеселиться,
Тільки  він  другим  не  похваляється.
А  й  підходить  та  й  до  нього  Володимир-князь,
А  й  підходить  та  й  підходить  красне  сонечко,
«Ти  чого  –  питає  –  на  бенкеті  не  звеселишся,
Ти  чого  –  питає  –  на  бенкеті  не  похвалишся,
Ти  чого  –  питає  –  вина  не  вип’єш  та  й  зеленого?
Чи  тебе  пивною  чашею  обходили,
Чи  тобі  не  по  чину  на  лаві  місценько,
Чи  безумні  над  тобою  насміялися?»
«Ой  ти  добрий  князю  Володимире,
Ой  ти  князю  києвський  та  ясне  сонечко!
Та  мене  пивною  чашею  та  не  обходили,
Та  по  чину  дали  мені  місценько,
Та  безумні  наді  мною  та  й  не  посміялися.
Сон  тривожить  думу  нещасливенький,
Та  у  сні  у  тому  було  зелено,
Та  й  у  сні  у  тому  верхи  їхав  молодий  Василечко,
Молодий  Василько,  син  Іванович,
А  на  тій  дорозі  та  й  на  зеленій
Звив  собі  лелека  біле  гніздечко.
А  я  теє  гніздечко  хотів  собі  об’їхати,
А  від  того  я  лелеки  заховався  в  зелені,
Та  й  у  високій  дальній  заховався  зелені,
А  лелека  той  крильми  закрив  та  й  гніздечко
І  чекав  допоки  промину  я  гніздечко,
Та  й  сорока  налетіла  білохвостая,
Та  й  злякала  та  сорока  білохвоста  гніздечко.
Полетів  лелека  в  небо  та  й  високонько,
Полетів  за  мною  він,  як  ворон,  крячучи,
Та  й  тікав  од  нього  верхи  я  дорогою,
Та  й  шукав  спасіння  я  там  втечею,
А  на  зустріч  пострічалися  розбійники,
А  на  зустріч  пострічалися  поганії.
Я  ліворуч  утікав  од  тих  розбійничків,
Та  й  стріла  нагнала  мене  швидкая».  
І  засумував  тут  Володимир-князь,
Тут  заплакав  Володимир-князь  та  красне  сонечко.
«Ти  іди  на  північ,  мій  дружинничку,
Там  коваль  живе  та  й  незвичайненький,
Ай  коваль  той  –  чарівник  всевідущий,
Той  коваль  чаклує,  сни  тлумачить  віщиї,
Ти  іди  на  північ,  мій  дружинничку,
Він  тобі  той  сон  роз’яснить  певно-напевно».
Та  й  поїхав  молодий  Василь  та  й  син  Іванович,
Та  й  поїхав  верхи  молодесенький,
Та  й  на  північ  все  поїхав  він  до  коваля,
Тільки  й  бачили,  як  споряджався  він,
Тільки  й  бачили,  як  він  сідав  на  коника,
Та  не  бачили,  як  їде  він  далеченько,
Стала  в  полі  тільки  курява.
Він  говорить  сон  свій  тому  ковалю,
Ай  тому  чарівнику-всевіднику:
«Сон  тривожить  думу  нещасливенький,
Та  у  сні  у  тому  було  зелено,
Та  й  у  сні  у  тому  верхи  їхав  молодий  Василечко,
Молодий  Василько,  син  Іванович,
А  на  тій  дорозі  та  й  на  зеленій
Звив  собі  лелека  біле  гніздечко.
А  я  теє  гніздечко  хотів  собі  об’їхати,
А  від  того  я  лелеки  заховався  в  зелені,
Та  й  у  високій  дальній  заховався  зелені,
А  лелека  той  крильми  закрив  та  й  гніздечко
І  чекав  допоки  промину  я  гніздечко,
Та  й  сорока  налетіла  білохвостая,
Та  злякала  та  сорока  білохвоста  гніздечко.
Полетів  лелека  в  небо  та  й  високонько,
Полетів  за  мною  він,  як  ворон,  крячучи,
Та  й  тікав  од  нього  верхи  я  дорогою,
Та  й  шукав  спасіння  я  там  втечею,
А  на  зустріч  пострічалися  розбійники,
А  на  зустріч  пострічалися  поганії.
Я  ліворуч  утікав  од  тих  розбійничків,
Та  й  стріла  нагнала  мене  швидкая».
Розтлумачив  йому  коваль  сон  той  певно-напевно,
Ай  чаклун  той  відучий-всевідучий:
«Те  зелене  –  то  твоя  легенька  доленька,
Той  лелека  в  гніздечку  –  життя  твоє  спокійненьке,
Та  сорока  білохвоста  –  це  твоя  тривога  лютая,
Та  утеча  –  втеча  є  від  життя  твого  спокійного,
Ті  розбійники  –  то  смерть  твоя  та  й  передчасная,
Та  стріла  –  то  несподіванка  смертельная».
Убоявся  та  й  Василь  та  й  син  Іванович,
Убоявся  він  та  й  молодесенький,
Верхи  сів  на  коня  свого  богатирського,
Та  й  поїхав  геть  од  світу  той  дружинничок,
Тільки  й  бачили,  як  споряджався  він,
Тільки  й  бачили,  як  він  сідав  на  коника,
Та  не  бачили,  як  їде  він  далеченько,
Стала  в  полі  тільки  курява.
Перший  зустрічається  йому  невідомий:
«Ти  куди,  Василю,  син  Іванович:
Чи  на  битву  чи  на  сватання?»
Відповів  Василь  та  й  син  Іванович:
«Не  на  битву  їду,  ні  на  сватання.
Я  тікаю  від  своєї  від  недоленьки».
Другий  зустрічається  йому  невідомий:
«Ти  куди,  Василю,  син  Іванович:
Чи  на  битву  чи  на  сватання?»
Відповів  Василь  та  й  син  Іванович:
«Не  на  битву  їду,  ні  на  сватання.
Я  тікаю  від  своєї  від  недоленьки».
Третій  зустрічається  йому  невідомий:
«Ти  куди,  Василю,  син  Іванович:
Чи  на  битву  чи  на  сватання?»
Відповів  Василь  та  й  син  Іванович:
«Не  на  битву  їду,  ні  на  сватання.
Я  тікаю  від  своєї  від  недоленьки».
Та  й  наїхав  той  Василенько  Іванович,
Та  й  на  місце  далеченьке  спокійнесеньке.
«Тут  мені  безпечно  буде»,  –  каже  молодесенький.  –  
Тут  мені  спокійно  буде»,  –  каже  той  дружинничок.
Він  собі  будує  терем  там  високенький,
Він  собі  загони  ставить  та  й  широкії,
Він  живе  собі  в  краю  далекім  тім,
Він  собі  та  й  пиво  варить,  пиво  світлеє,
Він  собі  та  й  вина  курить,  вина  зелені.
Та  й  у  тому  теремі  високіїм,
Та  й  по  тих  загонах  по  широкіїх,
Миша  несла  зело  та  й  поганеє,
Несла  собі  та  й  на  зиму  на  холодную.
Впало  зело  в  діжки  з  винами  зеленими,
В  пало  зело  та  й  у  діжки  з  пивом  світлиїм.
А  Василь  собі  з  тих  діжок  наливає  пива  світлого,
А  Василь  собі  вина  налив  зеленого,
А  ні  мало,  ні  багато  –  та  й  по  піввідра,
Одним  разом  випив  чару  винную,
Одним  разом  пивну  чару  випив  він
Та  й  помер  він  тут  у  теремі  далекому,
Та  й  помер  він  тут,  дружинничок,
Та  й  помер  він  тут  та  й  молодесенький.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2024

Елегія

І  я  щасливий  так,  як  Моїсей  похилий,
       Що  землю  ту  святу  Обітовану  зрить,
       Опісля  мандрувань  і  горестей,  за  мить
До  того,  як  його  Господь  візьме  всесилий,

       Як  бачу  океан  чи  ясні  небеса,
Чи  чую  стоголос  полів,  трави  та  лісу,
Чи  нюшу  пахощі  фіалок  і  нарцисів…
       Я  знаю,  що  життя  –  лиш  там,  де  ця  краса.

Та  радість  нетривка  –  руйнується  та  гине,
       І  часу  програє  вона  смертельний  бій.
Якби  ж  знав  наперед,  що  щастя  швидко  плине…

       О  ні!  мовчи!  мовчи!  Злякатися  не  смій!
Нехай  у  майбуття  не  зазирнеш  віднині,
       Так,  ніби  проживеш  до  скону  в  миті  цій.  

20.10.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2024

Очікування світанку

Поспи  у  спокої,  моя  тендітна  мріє:
       Іще  на  дворі  ніч  і  півень  не  співа,
       Нехай  не  чуються  тобі  громи  гармат
Чи  галас  бойовиськ  і  спалах  не  видніє.

       Поспи,  я  захищу,  нехай  оддам  життя,
Та  жоден  волос  твій  із  голови  не  паде,
І  мирний  сон  нічний  я  берегтиму  радо,
       Допоки  цю  пітьму  не  роз’яснить  зоря.

Поспи,  кохана,  ще.  Настане  ранок  новий,
       І  мла  покине  нас,  покинуть  і  жахи,
Покине  рідний  край  потворний  гуркіт  зброї;

       Поспи,  нехай  тепло  надійної  руки
Тобі  дарує  тиш  і  рани  всі  загоїть,
       Допоки  світ  новий  не  провістять  птахи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2024

Секвенція святині

Ти  співала  для  народу,
Дарувала  пісні  вроду
       Про  Марію-діву.
І  я  слухав  кожне  слово,
Що  із  вуст  твоїх  виходить,
       Дивувався  співу.  

О  Маріє,  мати  божа,
Чи  краса  такая  може
       Бути  на  цім  світі?
Чи  така  скорбота  звуку
Не  дарує  тільки  муку,
       А  і  щастя  миті?

Діво,  що  передо  мною,
Ти  говориш  слово  болю
       Про  мого  месію  –
Тож  чому  я  не  про  небо
І  не  про  благословенне,
       А  про  тебе  мрію?

Я  би  слухав  вічність  цілу
Ті  зітхання  в  твоїм  співі
       За  парканом  раю.
Нащо  всі  плоди  та  зорі  
В  тім  святім  чарівнім  хорі
       Як  тебе  немає?

Нащо  райські  всі  принади,
Де  живе  безмірна  зваба
       Божої  співиці?
Чи  не  в  тому  все  спасіння
Та  пророків  тих  прозріння  –
       Чути  молодицю?

А  коли  це  лиш  примара,
Що  мене  випробувала
       На  жаркім  багатті  –
Що  скажу  судді  страшному,
Голос  чий  подібний  грому,
       В  час  похвал  і  страти?

Я  сказав  би:  «Боже  милий,
Судде  праведний,  помилуй,
       Як  мені  ти  вчитель,
Не  позбав  надії  чути
Навіть  у  вогненних  путах
       Слова  сеї  діви.

Ти  повчав  серед  народу
Возлюбить  людську  породу,
       Як  самого  себе;
Я  ж  любив  єдину  тільки,
Та  без  себе  та  без  мірки,
       Навіть  більше  тебе».

І  господь  би  мні  дозволив
У  смертельнім  пекла  болю
       Чути  голос  щастя,
Бо  він  знає  своє  слово,
Пам’ятає  ту  домову,
       Що  подарував  нам;

І  сидів  би  вічно  в  залі
Я  між  голосів  і  марів,
       Любих  і  тужливих,
Що  мене  би  чарували
Навіть  без  райових  далей,
       Без  вагань  у  мріях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005884
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2024

Вічне світло (Драматична поема-феєрія)

ПЕРЕДМОВА  АВТОРА

Ця  невелика  драматична  поема  є  вільною  інтерпретацію  індоєвропейських  міфологем  з  метою  вираження  деяких  моїх  гуманістичних  ідей.  Я  поєднав  у  ній  наявні  в  багатьох  наших  переказах  сюжети  про  небесну  родину,  Прометея-бунтівника,  прихід  холодів  до  ойкумени,  що  загрожують  існуванню  людства  та  підбурюють  його  на  пошуки  нового  дому,  і  боріння  Громовержця  зі  Змієм.  Власне,  саме  звідси  походить  більшість  персонажів:  небесний  батько  (Дзевс,  Дієвас,  Дьяус)  із  дружиною-землею  (Гея,  Прітхіві,  Жеміна),  Вогонь  (Агні),  Буря  (Перун,  Пірва,  Перкунас,  Індра)  та,  звісно  ж,  Зоря  (Еос,  Аврора,  Ушас,  Аушріне  тощо).  Образ  Їми  взятий,  переважно,  із  індоіранських  легенд  про  першолюдину  (Яма)  та  царя-боговидця  (Їма),  але  й  значно  перероблений  мною  в  більш  сучасних  віяннях.
Як  уже  зрозуміло,  сама  поема  не  претендує  на  історичну  міфологічну  достеменність;  це  –  лише  плід  моєї  уяви  в  її  поєднанні  з  міфом,  що  зустрічається  також  і  в  кількох  моїх  віршах.  Але  мета  та  головна  ідея  поеми,  здається,  також  цілком  зрозумілі  читачу.  Я  би  хотів  значно  розширити,  ускладнити  та  психологізувати  її  текст  у  майбутньому,  щоби  всі  спонтанні  сюжетні  переходи  були  роз’яснені,  а  ланцюжок  думки  став  більш  чітким,  та  це  є  справою  лише  імовірного  майбутнього.
Щодо  зв’язку  твору  із  сьогоденною  нашою  кривавою  війною,  то  він,  звісно,  є.  Але  його  не  варто  перебільшувати.  Значною  мірою  мене  надихнув  на  створення  цієї  поеми  біблійний  сюжет  із  руйнуванням  Содому  та  готовністю  бога  помилувати  місто  заради  невеликої  кількости  праведників,  яких  там  не  знайшлося.  Отже,  мої  погляди  більш  ніж  дискусійні.  Вони  –  особистісні  й  по-людському  емоційні,  що  дає  їм  змогу  пізніше  і  змінитися  на  кардинально  протилежні  чи  заперечуватися  іншими  людьми  як  нікчемним.

С.  Желіба
 
Дійові  особи:
Зоря,  богиня  світанку
Небо,  батько  богів
Земля,  мати  богів
Буря,  громовержець
Служка  Зорина
Вогонь
Ворон  (без  слів),  дух  війни
Їма,  людський  воєначальник
Хор  дівчат-німф,  божества,  людські  воїни
 
ФАБУЛА

Батько-Небо,  обурений  святотатством  людського  роду,  наказує  випустити  давнього  Змія,  який  проковтнув  сонце  та  прирік  усе  живе  на  смерть.  Зоря  виступає  проти  такого  рішення,  наражається  на  гнів  батька  і  втрачає  свій  чарівний  ліхтар.  Зоря  із  Землею,  своєю  матір’ю,  викрадають  для  людей  нове  джерело  тепла  та  світла,  та  ненадовго.  Зранена  та  принижена  дівчина  починає  сумніватися  у  правильності  своїх  переконань,  але  після  розмови  з  Їмою  жертвує  собою,  подарувавши  деяким  тваринам  власне  світло  та  породивши  на  небі  непідвладні  Небу  теплі  спалахи  –  північне  сяйво.  Суцільна  темрява  та  холод  стають  неможливими.  Небо  розкаюється  та  наказує  Бурі  знову  звільнити  сонце.
 
І

Ніч  посеред  поля,  та  зірок  на  небі  мало,  видніються  лише  найяскравіші  сузір’я  та  Північна  зірка.  З  правого  боку  сцени  виходить  Зоря,  босонога  юна  дівчина  у  пурпуровій  сукні.  Простоволоса.  У  правиці  тримає  палицю,  на  кінці  якої  згаслий  ліхтар.  Озирає  простір.  Потім  виходить  на  авансцену.

ЗОРЯ

Пітьма  і  ніч,  і  холод  без  життя
У  цім  безбарвнім  краю  нині  править,
І  що  у  світі,  крім  зірок  ось  цих
Та  Місяця  сіяння,  є  –  поснуло.
Що  –  ніч?  Вона  лиш  тихий  океан,
З  якого  вийшло  все  у  час  без  часу,
Лишень  на  мить  одну  вона  бере
Ізнову  свою  владу  над  землею.
Та  щойно  цей  ліхтар  в  моїй  руці
Тендітним  вогником  заграє  в  ночі,
Вона  відступить  миттю  в  далечінь,
На  захід,  і  життя  воскресне  знову.
А  по  мені  прийде  жаданий  день,
Засяє  сонце  в  небесах  і  Небо,
Мій  батько,  батько  всіх  живих  створінь,
Творець  Землі,  своєї  половини,
Відпустить  птаха  радости  сюди,
Аби  усе  живе  пісень  співало.

ХОР

Богине  світанку,  
Чарівная  весно,
Засяй  небеса,  
Воскреси  цілий  світ!
Життя  починаєш    
І  дбаєш  про  нього,
Поставив  Отець  
Царювати  тебе.
Священний  ліхтар  твій  –  
Це  ознака  влади,
І  разом  –  це  дар,  
Тож  достойною  будь:
Пильнуй  свою  справу,  
Аби  благоденство
Тривало  вовік,  
Щоби  Батько  хвалив.

ЗОРЯ
(до  хору)

Хоч  це  і  дарунок  –  ви  скажете,  друзі,
Хоч  скажете,  що  я  цариця,
Та  тільки  заслужено  я  владарюю,
Лише  за  чесноти  найвищі
Мені  цей  дарунок  від  батька  навіки!

ХОР

Ми  знаємо,  люба,  та  ти  не  забудься!

ЗОРЯ
(до  хору.  Радісно)

Як  можна  мені  забуватись?

Ліхтар  займається  ніжним  пурпуровим  світлом,  у  якому  тане  Зоря,  так,  що  від  неї  видко  лише  добру  посмішку  та  деякі  жіночі  обриси.  Правий  бік  сцени  усе  більше  піддається  світлу  ліхтаря,  після  чого  небо  все  світлішає  та  світлішає  –  зачинається  новий  день.  
До  Зорі  підбігає  з  правого  боку  Служка,  така  ж  юна,  та  її  волосся  заплетене  у  косу,  вона  взута  й  одяг  на  ній  більш  офіційний.

СЛУЖКА

Богине,  я  тебе  шукаю  всюд,
Скоріш  іди  на  збори  щонайвищі.
Велів  отець  небесний  всіх  зізвать,
Послав  мене  та  Ганімеда,  й  інших,
Сьогодні  слово  мовить  отче  він,
Напевне,  доленосне.

ЗОРЯ  

Що  ж  відбулось?
Тремтиш  уся  та  втратила  свій  вид.
Отець  давно  не  кликав  на  зібрання,
Адже  йому  закон  цікавий  лиш
Правічних  сфер  незримих  і  супокій  –
Байдужий  він  до  всього,  крім  того.  
І  навіть  суперечки  між  ріднею
Та  ця  війна  між  люде  на  землі
Його  минали.

СЛУЖКА  

Ох!  не  знаю,  мила.
Я  бачила  одне:  йому  орел
Шепнув  на  вухо  щось,  як  повернувся
З  тривалих  мандрувань.  Він  помовчав,
Неначе  у  глибоких  думах,  трохи,
А  потім  вдарив  кулаком  о  стіл,
Повстав  з  лицем  суворим  і  рішучим
(Страшенний  був  у  ту  жахливу  мить),
Він  мовив  так:  «Нехай  же  діти  мої
Та  жінка  завітають  до  небес!
Нехай  усі  поважать  на  цей  заклик,
Бо  їх  позвав  Творець  і  батько  вперше
За  довгі  роки.  Та  й  хутчіш!»  І  дав
Наказ  усім  служницям  і  всім  джурам
Шукати  по  усюдах  божества  –
Од  малого  до  старшого  на  раду  –
Ось  так  я  полетіла  за  всіма
Із  жахом  на  устах  своїх,  Зорице.    

ЗОРЯ

То,  значить,  невідкладне  і  важке
Щось  думать  будемо  напоспіх  разом,
Інакше  би  розумний  наш  Отець
Упорався  й  без  нашої  поради.

ХОР

Чи  не  боїшся  ти  того,  що  вам
Обговорити  буде  треба?

ЗОРЯ

Друзі!
Боятись  будемо  пізніше  ми,
А  зараз  маєм  слухатись  наказу.
Ходім  хутчіш!

СЛУЖКА

Поглянь!  Он  Буря…

ЗОРЯ

Де?

З  лівого  боку  сцени  входить  Буря,  мужній  воїн  літнього  віку.  Він  одягнений  у  шкіряні  обладунки  без  шолома,  за  спиною  сагайдак  і  лук.  На  правій  руці  його  спокійно  сидить  Ворон.

БУРЯ

Вітаю,  діви!  Чи  здорові?

ДІВЧАТА  
(разом)

Звісно!

ЗОРЯ

Та  що  ти  робиш,  громовержче,  тут,
У  цім  спокійнім  краю?

СЛУЖКА

Ворон  чорний!

ЗОРЯ

А  й  справді.  Нащо  ти  війну  та  дощ
Сюди  несеш,  до  цих  земель  прекрасних?!

БУРЯ

Лиш  бурю  я  приніс  од  себе.  Бог,
Хоч  він  і  грізний,  –  тільки  лик  природи,
Тому  і  Ворон  цей  не  бог,  а  дух:
Він  є  людське  творіння,  і  свободу
Йому  від  божих  примх  Отець  надав.
А  що  разом...  то  просто  стежка  спільна;
Земне  –  турботи  для  людей  одних.  

ЗОРЯ

Та  боги  теж...

БУРЯ  

Та  боги  не  вбивають
Своїх  братів  ані  сестер  в  кінець.

СЛУЖКА

Нам  треба,  Буре,  йти:  Отець  чекає  –
Чи  чув  уже  ти  тую  новину?

БУРЯ

Я  чув,  
(його  погляд  мутнішає)
і  знаю  для  зібрання  привід.

ЗОРЯ
(помітивши  сум  у  очах  Бурі,  чуйно)

Відкрий-но  нам  своє  знання,  прошу!

Буря  випускає  Ворона  у  правий  бік  сцени,  сам  виходить  на  авансцену.

БУРЯ

Ти  пам’ятаєш  день,  коли  жахливий
І  лютий  Змій  пожер  небес  вогонь,
І  морок  затуманив  цілий  Всесвіт.
Тоді  боги  та  люде,  як  один,
Пізнали  миттю  ненадійність  щастя,
Та  думали  про  те,  що  рай  помер,
В  якому  всі  ми  жили  безтурботно,
Наповнюючи  животи  та  хіть
Свою  тамуючи  всечасно  дику.
Який  був  сум  тоді,  який  був  страх
За  те,  що  має  закінчиться  радість.
(дістає  з-за  спини  лук)
Але  мені  Отець  подав  цей  лук
І  мовив:  «Захистити  маєш  суще;
Візьми  громи  та  гнів  усіх  вітрів
Ставай  до  бою  із  тим  злом  потворним,
Звільни  світило  для  людей,  богів,
Для  всіх  живих  істот,  що  я  сотворив,
Адже  кінець  для  нас  ще  не  прийшов,
А  враженого  Змія  полонити
У  темряві  ти  маєш  поблиз  гір
До  певного  часу,  поки  розважу».
Так  сталося  і  я  побив  Змію
Та  зачинив  на  самім  краю  світу.
Тоді  ми  дбали  про  життя  усіх,
Боролися  за  благо  всезагальне,
Аж  ось,  межи  врятованих  істот
Знайшлася  недостойна  дару  того:
Подоба  наша  це,  дитя  богів  –
Людина,  що  порушила  закони!
Не  має  більше  моці  наш  Отець
Терпіти  людську  ницість  жалюгідну,
З  тих  самих  пір,  коли  одних  в  крові
Втопили  інші  в  стінах  міста  віри!
(у  голосі  чується  сум)
І  я  іду  тепер  на  збір,  де  нам
Повідають  про  долю  віроломних,
Яких  любили  ми  до  хвиль  оцих.

ЗОРЯ  
(про  себе)

Люблю  і  досі  їх…

СЛУЖКА

В  дорогу,  друзі!

(Усі  троє  йдуть  у  правий  бік  сцени)

ХОР

Діво  славна,  станеш  супроти  Батька?
Любиш  рід  людський  осоружний  щиро,
Як  тобі  прийдеться  жалітись  потім,
Бідна  красуне!
Ти,  що  сяєш  зранку,  провістиш  ночі,
Берегине  грішних  людей,  прокинься!
Більше  їх  не  можна  прощати,  Зоре,
Згинуть  нарешті!  
Небо  кару  лютим  несе  жорстоку,
Ти  ж  повстала,  воля  твоя  даремна,
І  любов  твоя  недоречна  зараз,
Як  же  ти  можеш?!
Горе,  горе!  скоро  нещастя  прийде,
Голову  твою  чарівну  покриє
Чорний  попіл  гніву  Отця  пекельний,
Людства  зречися!

Кілька  митей  порожньої  тиші.  З  лівого  боку  сцени  виходять  Їма  –  чоловік  середніх  літ  –  і  гурт  воїнів.  Вони  всі  одягнені  у  шкіряні  обладунки  без  шоломів.  Гурт  несе  на  сокирах  зраненого  товариша.  У  Їми  сокира  мідна,  у  всіх  інших  –  кам’яні.
Поранений  на  сокирах  видає  болісний  зойк.

ПОРАНЕНИЙ  ВОЇН

Ах!  Браття,  вже  кінець  прийшов  мені.
Полиште!

ДРУГИЙ  ВОЇН

Їмо!  Він  помре.  Притулку
Чи  ліків  нам  для  нього  не  знайти!

(Кладуть  його  на  сокирах  на  землю)

ПОРАНЕНИЙ  ВОЇН

Пусте!  Життя  людське  коротке  зовсім,
Блаженний  той,  хто  клав  його  в  бою
Чи  помирав  од  ран  вже  після  січі,
Якщо  він  захищав  богів  і  дім.

ЇМА

Твої  слова  не  за  роками  мудрі,
Та  й  гідний  провід  має  бути  теж.
Героїв  ми  вчорашніх  не  забудем,
Коли  сьогодні  сонце  зійде  знов  -  
Така  у  нас  людська  природа,  друже,
Що  нас  із  божеством  ріднить  лише.
Іди  у  світ  незнаний,  ми  подбаєм
Про  прах  геройський  твій...  Прощай!

ПОРАНЕНИЙ  ВОЇН  
(легко  усміхається)

На  мить!

(Помирає)

Усі  схиляються  над  тілом  товариша.  Хвилина  мовчання.

ЇМА

Тож  поховаймо  тут,  в  землі  чужинців,
А  на  дощечці  пам’ятній  нехай
Слова  про  мертвого  говорять  гордо.  

ХОР

Помер,  але  лишився  для  століть,
Як  найгідніший  син  свойого  краю,
І  навіть  через  тисячі  епох
Нащадки  діл  твоїх  знайдуться  певне.

ЇМА

Брати!  нехай  душа  звитяжна  ця
Собі  знайде  у  сонмі  предків  спокій;
Нехай  вона  за  нами  нагляда
Із  того  світу  пильно.  Ми  тепера
Одні  завіти  божі  бережем,
Допоки  до  країв  незнаних  підем
Достойними  дітьми  своїх  отців!

ВОЇНИ

Нехай!

ЇМА

Помер  наш  друг,  але  не  вбити
Все  те,  що  він  так  ревно  захищав.
Ми  відійшли,  зруйновані  святині,
Та  людяність,  закон,  любов  і  честь
Згасити  остаточно  неможливо!
Вони  воскреснуть  завтра  на  зорі,
Як  новий  день,  із  нашими  синами.
Хто  бачив  і  коли  кінець  богів?
Так  само  слово  їхнє  в  Усесвіті,
Що  ними  створений,  живе  завжди.
А  ми,  як  ті,  що  за  богами  перші,
Даємо  світлу  поміч:  у  серця,
Що  так  відпали  дурно  від  закону
Несем  вогонь.  Та  як  уже  війна,
Коли  не  можна  з  дурнем  розмовляти,
Тоді  ми  як  захисники  у  бій
Без  сумніву  ідем,  хоча  і  знаєм,
Що  і  без  нас  добро  у  решті  решт
Здобуде  перемогу  остаточну  –
Ми  здатні  лиш  наблизити  її.
І  чи  не  гідна  доля  це  для  людства?
Для  нас,  хто  після  бога  зразу  йде?      

(Завіса)

ІІ

Просторий  зал  на  вершині  гори  серед  хмар.  Посередині  далі  стоїть  простий  дерев’яний  трон  Батька-неба.  Боги  по  обидва  боки  трону  вже  зібралися.  Одразу  по  лівий  бік  од  нього  стоїть  Земля.  По  правий  бік  спершу  порожнє  місце  –  його  ніхто  не  займає.  Це  місце  Зорі.  Вона  хутко  підбігає  до  трону  та  займає  своє  місце.  У  її  правиці  палиця  із  ліхтарем  на  кінці.  Потім  поважно  входить  і  Небо  та  сідає  на  трон.  Божества  стають  довкола  нього  з  обох  боків  півмісяцем.  

НЕБО

Дружино,  діти!  вам  привіт  сердечний!

БОГИ

Вітаєм,  батьку!

НЕБО

Ні  з  чим  тут  вітать.
Зібрав  я  вас  сьогодні  всіх  нашвидку,
Щоб  новину  повідати  сумну:
Межи  людей  небачена  донині
Іде  війна,  що  наш  величний  храм
Учора  так  безжально  зруйнувала.
Свята  твердиня  впала,  а  народ  –
Жінки  та  діти,  всі  жреці  –  забиті!

Боги  вражені.

ХОР

Невже  в  людській  істоті  більш  нема
Людського,  щоб  таке  робити,  Батьку?
Твої  слова  –  мов  ніж  у  серце  нам;
Як  так?  Ми  їх  створили,  їм  надали
Свою  подобу  й  свої  почуття,
Свої  закони  –  лиш  би  в  щасті  жили!


(Виступає  Вогонь)

ВОГОНЬ

Великий  злочин,  непростимий  гріх!
Вели  скарати  мором  чи  грозою,
Поля  палити  повели  мені.
Коли  відчують  міць  природи  грізну,
То  зразу  стихнуть  їхні  всі  бійки,
Згадають  швидко  про  богів  небесних,
Про  їхній  суд  і  кари,  і  в  страху,
Мов  ті  ягнята,  побіжать  чимдужче
На  попелищі  зводить  новий  храм.
Хоч  захисник  я,  та  лютую  нині!

ЗОРЯ

Мій  брате  схаменись!  Вони...

ВОГОНЬ
(Роздратовано)

Людці!

ЗОРЯ

Як  смієш  ти  людей,  нащадків  наших,
Творіння  наше  зневажати  так?
Ти  в  них  себе  принижуєш,  мій  брате!

ВОГОНЬ

А  ти  як  смієш  прирівнять  мене...

НЕБО

Мовчіть  обидва!  Я  тут  головую:
За  мною  перше  слово  між  богів,
За  мною  і  останнє  завжди  буде  –
Такий  закон  відколи  світ  стоїть  –
І  хоч  ми  звикли  все  обговорити,
Я  не  дозволю  власний  дім  ганить
Ось  цим  нікчемним  суперечкам  вашим!

ОБИДВА

Пробач  нас,  батьку  милий.

НЕБО  

Та  пусте.
У  вас  обох  є  рація,  рідненькі:
В  людині  кров  і  праця  божества,
Але  від  того  тільки  їх  провина
В  моїх  очах  ще  тяжчає  така;
Вони  не  гідні  більше  буть  під  сонцем,
І  я  позбавлю  сонця  їх  тепер.
Нехай  загинуть  всі  без  їжі  й  світла,
(Земля  мовчки  дивується  на  Небо)
Нехай  померзнуть  на  своїй  землі,
А  на  могилах  їхніх  ми  посієм,
Можливо,  нові  паростки  життя.

ЗОРЯ
(Викрикує)

Це  вбивство,  тату!  І  не  можна  зовсім
Одних  людей  на  других  замінить
В  таких  речах...

НЕБО

Я  сам  скажу,  що  можна  –
Законодавець  я  на  світі  цім!
(до  Бурі)
Тож  слухай,  Буре,  мій  наказ  суворий:
Негайно  сили  всі  збирай  свої
Та  йди  до  гір  на  самім  краю  світу,
Щоб  випустити  Змія.  Він  нехай
Вогонь  небесний  проковтне  ізнову,
Як  вже  було  колись...

ЗОРЯ

О  ні!  

НЕБО
(до  Зорі)

Мовчи!
(до  Бурі)
І  не  чіпати  цю  страшну  тварюку,
Допоки  смертне  не  погине  все,
А  тільки  потім  знов  до  мене  прийдеш
І  відзвітуєш  про  стан  справ!

ЗОРЯ

Не  дам!
Я  не  дозволю  в  примсі  цій  миттєвій
Увесь  людський  занапастити  рід!
Якщо  дозволиш  Змію  з’їсти  сонце
Я  все  одно  крайнебо  запалю.
Мій  батьку  припини,  спинися,  прошу!
Ти  пожалкуєш  про  наказ  цей  ще.

ХОР

Противитись  особленню  Закону?!
То  небувала  смілість;  а  отцю  –
Це,  певно,  те,  чого  не  має  бути...

ЗОРЯ

Нехай  він  вигадав  закон  такий,
Але  таких  порядків  буть  не  має!
Не  справедливість  це,  а  просто  гнів!

НЕБО

Ах  ти!  Погрожуєш  давать  надію
Людському  роду  своїм  ліхтарем!
Надумала  зневажити  порядок!
Віддай  мені  ліхтар!

ЗОРЯ

Не  дам!  Не  дам!

НЕБО
(до  Бурі)

Візьми  ту  цяцьку  у  дитини!

БУРЯ

Батьку!
Це  твій  донці  дарунок  і  мені
Його  забрати  не  годиться  зовсім.

НЕБО
(обурено)

Які  порядники  у  нас  пішли!
То  сам  я  відберу  й  зламаю  зразу!

Небо  відбирає  у  Зорі  ліхтар  і  ламає  його.  Уся  сцена  на  мить  займається  червоним  світлом  світанку.  Зоря  падає  на  коліна  та  плаче,  закривши  обличчя  долонями.  До  неї  підбігає  Земля  й  обіймає.  Буря  явно  невдоволений,  але  не  втручається.  Вогонь  відводить  очі,  щоби  не  бачити  цієї  картини.  Потім  світло  згасає  і  на  сцені  вже  немає  нікого.
Тепер  це  –  палац  посеред  нічних  хмар.  На  лівому  боці  сцени  на  великому  камені  стоїть  маленька  скринька,  з  якої  пробиваються  ледь  помітні  вогники.  З  правого  боку  виходять  Земля  та  Зоря.

ЗЕМЛЯ

Ось,  доню,  зал,  де  бережуть  вогонь
На  випадок,  якщо  якимось  чином
Не  вдасться  Бурі  сонце  повернуть;
З  тих  самих  пір  тут  скриня,  як  уперше
Замислились  ми  про  кінець  буття.
Вже  так  багато  років  промайнуло...
Та  й  сумнівалася,  що  час  прийде
Звернутися  до  скрині.  І  ще  більше  -
Що  це  для  людства,  а  не  для  богів.
Ба  видко,  чоловік  накоїв  дурість,
Хоч  і  його  можливо  зрозуміть.

ЗОРЯ

Спасибі,  нене,  за  помогу  слушну.
Без  тебе  б  я  не  відшукала  цю
Чарівну  скриню  вчасно!

ЗЕМЛЯ

Будь  щаслива!
Вже  третій  день  як  в  темряві  наш  світ.
Якщо  дістати  зараз,  то  устигнем
Його  зігріти  до  великих  бід.

Зоря  наближається  до  скрині.  З  лівого  боку  виходить  Вогонь.  Земля  підбігає  до  доньки  та  бере  її  за  руку,  заступаючи  перед  Вогнем.

ВОГОНЬ

Я  припускав,  що  прийдеш  ти  сестрице,
Та  досі  не  надумав  як  вчиню,
Якщо  таки  наважишся  повстати
Супроти  волі  батька  та  мого
Ще  нещодавнього  бажання.

ЗОРЯ

Брате!

ЗЕМЛЯ

Хіба  ти  не  пішов  до  Бурі,  щоб
Допомагати  пильнувати  Змія?

ВОГОНЬ

Ще  ні.  Він  і  без  мене  все  владна.

ЗОРЯ

Невже  погубиш  наше  діло,  Вогне?
Прошу:  не  стій  на  нашому  шляху.
Невже...

ЗЕМЛЯ

Стривай-но,  Зоре,  ти  не  чула?
Здається,  вже  вогонь  гарячий  цей
Не  впевнений  в  своєму  гніві.

ВОГОНЬ

Нене,
Ти  бачиш  завжди  все  поперед  всіх.
Уже  не  так  лютую  –  правду  кажеш.
Хотів  я  тільки  покарать.  Хоча...
Хто  знає,  як  далеко  я  б  роздмухав
Свої  пекельні  ватра  день  тому?
Я  бачу  світ  таким  порожнім,  темним,
Не  видно  люду  та  квіток  тепер.
Моєї  люті  досі  вистачає,
Та  цих  руїн  багато  і  мені.
Хто  знав,  до  чого  все  дійшло  би,  нене?
Лиш  ви  удвох  побачити  змогли.

ЗОРЯ

Тож  ти  на  сповідь,  не  на  гріх?

ВОГОНЬ

На  сповідь.
Але  не  все  рішив  для  себе  я:
Наказ  жахливий,  визнаю.  Одначе...

ЗОРЯ

Піти  супроти  волі  батька...

ВОГОНЬ

Так.
Я  вражений  був  ще  коли  наш  батько
Зламав  ліхтарик  твій.  Уперше  він
Розважливість  утратив  за  століття.    
І  я  міркую:  чи  святі  боги?
Чи  завжди  бачать  все?  чи  знають  певно?
Але...  

Зоря  підходить  до  Вогню  та  дивиться  йому  в  засоромлене  обличчя.

Ти  мала  рацію  тоді:
Людина  –  це  подоба  божа,  отже
Усе  людське  у  бозі  також  є,
І  в  першу  чергу  –  людяність,  сестрице.
До  Бурі  я  піду,  щоб  тут  не  буть.

(Вогонь  іде)

ХОР

Інколи  зміни  
приходять  учасно,  
богине  світанку:
Вчора  ще  ворогом  був  
нині  ж  –  надійний  твій  друг.

Певне,  з  тобою  
щаслива  зориця  
на  справу  хорошу,
Тож  і  відвела  вогонь,  
що  погубити  все  міг.

Мужньою  будеш  
віднині  ще  більше,  
тендітная  діво,
Зверши  добро  до  кінця:  
люду  надію  неси.

Зоря  якусь  мить  дивиться  услід  Вогню.  Потім  підходить  до  каменю  та  бере  скриню.  Вони  із  Землею  йдуть.

(Завіса)

ІІІ

Посеред  неглибокої  печери  сидить  Зоря  та  стискається  від  холоду.  Її  сукня  обідрана.  Перед  нею  горить  багаття.  Її  погляд  задумливий.  Входить  Служка  з  клунею  за  спиною  та  дровами  в  руках.  Кладе  дрова  недалеко  від  вогню  та  сідає  поруч  із  Зорею,  обіймає  її.  Одяг  Служки  все  такий  же  охайний,  як  і  раніше.

СЛУЖКА
(чуйно)

Чи  ти  здорова,  Зоре?  чи  хворієш?
Скажи:  що  в  тебе  на  душі  тепер?
Тепла  тобі  достатньо  чи  підкинуть
Побільше  дров  у  вогнище  твоє?

ЗОРЯ
(у  її  голосі  сум)

Спасибі,  подруго,  за  внесок  добрий,
Лиш  ти  зі  мною  розмовляєш  тут,
Лиш  ти  приходиш  самоту  розвіять.
Всі  інші  відцуралися  мене.
Тож  як  на  серці  моїм  бути  може?
Я  думала,  як  краще  буде  всім,
А  зрештою  сиджу  сама  в  печері
На  тій  землі,  що  людям  віддана.
Ми  з  матір’ю  змогли  один  лиш  спалах,
Хоча  й  гарячий,  дати  для  людей.
Аж  раптом  згасло,  ніби  і  не  було,
Бо  батько  був  могутніший  за  нас.
Як  розлютився  він  коли  побачив!
Ні  матері,  ані  сльозам  моїм
Не  удалось  допомогти  в  негоді.
Я  вигнана  та  скинута  сюди,
А  неня  де,  я  навіть  не  дізнаюсь.

СЛУЖКА

Не  говори  же  більше  слів  лихих,
Ніж  виправдала  Доля    ненависна,
Бо  я  таки  дізналась,  де  Отець
Твою  подів  матусю.  Він  сердешну
За  вік  її  та  й  трохи  пощадив:
Вона  в  покоях  особистих  нудить,
Під  ключ  зачинена  на  самоті.    
А  інші  –  ти  не  думай!  –  ті  сумують,
Що  ти  тепер  живеш  межи  людей,
Що  так  з  тобою  обійшовся  Батько.
Вони  підтримують  тебе  всяк  час,
Мені  допомагають  непомітно
Тебе  навідувати  та  дари
Передають  тобі  на  допомогу.
Ось  дрова  від  Вогню,  
(лізе  у  клуню  та  дістає  рукавички  та  хутряну  шапку)  
від  Бурі  ось
Тобі  для  тіла  одяг  потепліше,
А  ось  від  мене  найсвіжіший  хліб
(Дістає  з  клуні  плаский  коржик).
Ти  не  подумай,  що  тебе  забули,
І  Батько  ніби  для  науки  це,
А  не  навічно  все  зробив,  Зорице.

ЗОРЯ

Та  хай  там  буде  те,  що  буде.  Я
Байдужа  навіть  трохи  стала,  люба,
Чи  буде  завтра  день,  чи  ні.  Нехай...

СЛУЖКА

Як  шкода,  Зоре,  що  така  повисла
Над  твоїм  серденьком  туга.  Колись
Була  ти  серед  нас  найвеселіша,
І  ти  сіяла  радістю  колись.
Як  підточила  Доля  ця  скорботна
Твою  красу  чарівну,  і  твій  спів;
Ти  так  змарніла,  розгубила  радість.
Невже  найкращим  з  нас  дарує  жаль
Закон  одвічний  світу  за  страждання?

ЗОРЯ
(знехотя)

Нехай...

СЛУЖКА

Мені  рушати  час  уже.
Бо  як  розкриє  Батько  хитрість  нашу  –
Мені  не  вдасться  більш  сюди  прийти.
Я  повернуся  з  дровами  й  харчами.

Служка  міцно  притискає  Зорю,  встає  та  йде  з  печери.  Починається  хуртовина,  чути  вряди-годи  посвистування  вітру.

ЗОРЯ

Ну  ось  і  хуртовина.  Вітер  й  сніг  –
Для  них  одних  не  треба  світла  зовсім.
Погине  світ,  а  далі  –  лиш  пітьма,
Пітьма  та  холод,  вітер  і  пустеля,
Нічого  не  лишиться,  крім  богів,
Окрім  бездушного  каміння  й  пустки.
І  я  ховаюсь  від  негоди  тут,
В  людському  краю,  на  землі,  що  люба;
Між  смертними  помру  на  самоті,
Неначе  сутінок  останній  людства,
А  не  зоря  привітливого  дня.
І  ось,  до  чого  все  звернулось,  нене:
З  тобою  ми  в  полоні  мрій  своїх,
Яким  утілитися  бог  завадив;
Подолані,  зневаженії  ми,
А  людство  і  надалі  помирає.
І  я  міркую  тут,  в  своїй  тюрмі:
Чи  варте  все  було,  що  ми  робили?
Чи,  може,  розумніший  був  Отець?
Можливо,  заколот  наш  був  шляхетний
Лише  для  нас,  матусю,  а  добро
Насправді  по  той  бік  стояло  завжди?
Та  ми  таки  за  своє  полягли,
Із  переможеними  нам  судилось
Від  переможців  погибати  рук.
Та  й  інше;  те,  що  нині  лиш  помітне:
Увесь  наш  блиск  і  наша  вся  краса,
Усі  багатства,  влада  та  свобода  –
Усе  зів’яло  за  один  момент,
Ми  –  зрадниці,  вигнанки,  полонянки!  –
Такими  нас  запам’ятають  всі,
Нехай  і  хтось  зажурений  сьогодні.
Тож  я  питаю  знов  і  знов  себе:
Чи  варте  все  того?  Чи  ми  за  правду,
Чи  тільки  за  юродство  полягли?    

До  печери,  непомітно  для  Зорі,  входить  Їма.  На  ньому  хутряна  накидка.  Він  дивиться  мить,  знімає  з  себе  накидку,  підходить  з-за  спини  до  Зорі  й  кладе  їй  плечі.  Та  злякано  підстрибує  й  обертається,  але  Їма  притримує  накидку  у  повітрі  та  знову  лагідно  одягає  її  на  плечі  богині.

ЇМА

Пусти  погрітись  до  вогню,  дитино.

ЗОРЯ

Сідай  і  грійся  тут.  Вогонь  для  всіх.
(Їма  сідає  навпроти  й  тягне  долоні  до  багаття)
Але  твоя  накидка…

ЇМА

Одягнися.
Ніжніша  ти  та  слабша,  тож  нехай,
Вона  тобі  залишиться  й  на  потім.
У  цей  жахливий  час  ми  всі  гуртом,
І  слабшим  сильний  помагати  має.

ЗОРЯ

Я  дякую  тобі  за  дар!

ЇМА

Пусте!

(Якусь  мить  вони  сидять  мовчки)

А  ти,  як  бачу,  не  тутешня  квітка?

ЗОРЯ

Ти  маєш  рацію:  не  звідси  я,
З  країв  далеких  дуже.

ЇМА
(задумливо)

А  й  даремно!
З  країв  далеких  у  такі  часи...
Негодою  тебе  стрічаєм,  діво,  –
Це  зовсім  недостойно  нас,  повір.
Моя  країна  квітне  та  радіє,
Коли  весна  приходить;  восени
Її  вінчає  золотий  віночок,
Узимку  ми  спокійно  п’єм  вино,
А  влітку  –  праця  на  землі  багатій.
Та  ще  таких  не  було  холодів!
Їй-богу,  скільки  пам’ятаю  себе.
Я  бачив  Змія  з  батькових  казок,
Він  сонце  проковтнув,  мов  ту  хлібину,
Коли  ми  табором  стояли  тут,
Настала  тиша  й  темрява  спустилась.
Від  жаху  лиш  вогонь  зберіг  усіх.
Подумавши  хвилину,  наказав  я
Своїм  бійцям  усе  гілля  збирать
І  берегти  вогонь  життя  ціною,
А  сам  пішов  на  пошуки  людей,
Аби  їх  теж  до  укриття  привести.
Вже  я  чимало  врятувати  зміг
За  кілька  днів  пітьми  та  холоднечі,
(пауза)
Багато  нашукав  я  і  мерців,
Поки  знайшов  тебе  у  цій  печері.
А  тобі  пощастило:  ти  вогонь
Сама  зуміла  зберегти,  укрившись;
Це  і  мені  нагода  відпочить
І  трошечки  собі  зігріти  руки.
(пауза)
Без  сумніву,  карають  небеса
Увесь  наш  рід  людський  за  святотатство:
Спалили  місто  варвари  святе,
А  ми  їх  зупинити  не  зуміли,
Лиш  на  коротку  хвилю  із  тих  пір
Зайнялось  небо  й  трошечки  погріло.
Можливо,  це  кінець  для  нас  усіх,
Такого  досі  не  бувало,  госте.
Не  знаю  звідки  ти,  та,  певно  й  там
Щодня  здіймалось  сонце  з  океану.
Чи  ти  б  хотіла  до  людей  піти?
Ходім  зі  мною,  як  зігріюсь,  діво.
Ми  нагодуєм  і  води  дамо.
Нам  всім  потрібно  поєднатись  нині.

ЗОРЯ
(трохи  помовчавши)

Нема  потреби  йти  мені  кудись,
Тут  є,  що  їсти,  є,  що  пити,  друже,
Нехай  запасів  на  мене  одну.
Та  зичливість  твоя  мене  вражає:
Ти  у  голодний  час  шукаєш  рот,
Що  із  тобою  їжу  розподілить.

ЇМА

Людина  я,  в  мені  лише  людське,
Та  я  пишаюся,  що  я  –  подоба
Творців  небесних,  мудрих  вчителів,
Які  так  само  сповідають  світло.
Не  розум  нас  єднає,  та  серця.

ЗОРЯ
(вражено)

Ти  правду  кажеш.  Я  в  тім  сумнівалась,
Та  бачу  нині:  рація  твоя,
І  хто  подумати  посмів  би,  друже,
Що  у  людині  світло  більш  тривке,
Ніж  у  богів,  що  здатні  все  згубити?
Нехай  людина  може  нагрішить,
І  навіть  вбити  інколи  спроможна,
Але  вона  ніколи  ще  –  о  ні!  –
Не  погасила  людськости  назовсім!
Заради  двох  чи  трьох,  чи  десяти
Стояти  має  світ  найкращих  мужів,
Адже  вони  ту  іскорку  малу
В  багаття  ціле  розпалити  можуть.

ЇМА

Я  вражений  твоїм  чудним  словам,
Бо  ті  слова,  їй-богу,  богохульні,
Але  у  них  закрився  добрий  сенс.

ЗОРЯ

Я  маю  відійти.

(Скидає  накидку)

ЇМА

В  таку  негоду?!
Залишся!  може,  вітер  стихне  ще!

ЗОРЯ

Ні!  Ні!  Я  маю  справи  невідкладні!

Їма  вражений,  але  Зоря  вибігає  з  печери  так  швидко,  що  він  не  встигає  нічого  зробити.  Він  стоїть  трохи,  потім  знову  сідає  до  вогню  грітися.  Входить  Служка  та  частина  Хору,  у  когось  із  них  в  руках  дрова,  у  когось  харчі  та  речі.

СЛУЖКА

А  де?  Ти  хто?  І  де  Зоря  поділась?
Лишила  нещодавно  тут  її.
Ти  що  зробив  з  богинею,  людино?!

ХОР

Куди?  Куди  поділась?

ЇМА
(встає  та  клякне)

Я?  Та  я...

СЛУЖКА

Зоря  поділася  куди?!

ДІВЧИНА  З  ХОРУ

Стривай-но.
Давай  подумаєм  тверезо  мить.
Не  міг  би  він  Зорі  нашкодить  якось,
Адже  людина  він.  

ІНШІ  ДІВЧАТА  З  ХОРУ

Це  слушно,  так!

ДІВЧИНА  З  ХОРУ

Вона  –  богиня  непідвладна  смерті.

СЛУЖКА

Напевне...  та  куди  ж  вона?..  Сама?
А  цей  звідкіля  взявся  в  цій  печері?
Чому  він  тут  без  нашої  Зорі?

ЇМА
(перебираючи  слова)

Та  що  ж?..  Та  дівчина  –  небесна  діва?

ХОР
(до  Служки)

Невже?  Так  обмарніла  вже  вона?
(до  Їми)
Ти  під  лахміттям  не  впізнав  богині?

ЇМА

О  ні!  Клянуся!  Диво!

СЛУЖКА

Де  вона?

ЇМА

З  печери  щойно  зо  всіх  ніг  побігла.
Ми  трохи  розмовляли  про  людське.

ХОР

Скоріш!  Скоріш!  Вона  у  небезпеці!

Служка  хапається  за  груди.  Дівчата  з  Хору  тягнуть  її  за  собою  геть,  покидавши  всі  речі  напризволяще.

(Завіса)

Знову  той  самий  зал  із  троном.  Батько-небо  ходить  неспокійно  з  боку  в  бік.  

НЕБО

Напевно,  я  таки  перегнівив.
Не  тільки  людство,  а  й  дружину  й  доню
Піддав  тортурам  навісним  разом
У  запалі  миттєвому  й  сліпому.
Чи  правда  за  плечима,  а  чи  ні?
Якщо  то  правда,  то  звідкіля  горе?
Донька  завжди  добро  творила  всім,
А  жінка...  то  порадниця  найперша.
Я  так  свавільно  учинив  тоді,
Що  і  не  знаю,  як  спочити  нині.
Дружину  відпущу  я,  та  й  хутчіш!
А  доню...  доня  хай  ще  день  посидить.  
Навчиться  розуму  разом  з  добром.

На  обрії  спалахують  небесні  вогні  –  полярне  сяйво,  –  що  перетворюють  пітьму  на  сутінки,  а  залу  заповнюють  світляки.

А  це  ще  що  таке?  Та  й  диво  дивне:
Не  кориться  мені!  Як  так?  Невже?

(Вбігає  Буря)

БУРЯ

Владико!  Я...  та  ми!..  та  я!
(Важко  дихає  й  не  може  вимовити  і  слова  розбірливо)

НЕБО

Спокійно!
Спокійно,  сину,  що  таке,  скажи?

БУРЯ
(захекано)

Зоря!  Зоря!  Вона  све...  серце...

НЕБО

Буре!

Буря  падає  на  коліна  чи-то  в  знемозі,  чи-то  від  горя.

БУРЯ

Зоря  померла,  батьку,  назавжди!

Мить  враженого  мовчання.  Небо  падає  на  свій  трон  і  закриває  очі  рукою.

Вона  на  горі  серце  з  грудь..

НЕБО  

Що  кажеш?!
Що  кажеш?!  

БУРЯ

Вирвала  з  грудей  своїх!
Я  поспішав,  старався  зупинити,
Та  марні  крики  всі  мої  були,
Та  марно  все!  Упала!  А  те  серце
На  тисячі  уламків  розбилось.
І  з  тої  чари  всі  вогні  на  небі,
І  з  неї  світло  у  тварин  своє!

(Вбігає  Служка  з  половиною  Хору)

СЛУЖКА

Татусю,  зникла!  Я  її  в  печері
Навідувала  попри  твій  наказ.
Тепер  прийшла  –  немає  вже  і  сліду,
Шукали  ми,  та  не  знайшли  ніде,
Аж  тут  все  небо  загорілось  разом,
І  тане  сніг,  і  крига  потекла…

(Зупиняється,  бо  починає  розуміти)

Мовчання.  Небо  береться  за  голову  й  так  сидить,  а  Служка  падає  без  тями  на  руки  Хору,  її  виносять  і  з  хору  лишається  лише  одна  дівчина.

ДІВЧИНА  З  ХОРУ

Пізно  покаявся,  боже.
Поки  ти  нищив  людей
Втратив  усе  найдорожче,
Що  тільки  мав  у  житті.

Де  твоя  сила  поділась?
Чом  не  повернеш  дочку?
Певно,  убити  всіх  легше,
Ніж  одного  воскресить.

Вигадав  ти  нам  закони  –
Сам  же  від  них  постраждав;
Серце  чутливе  роздмухав  –  
Зникло  воно  в  одну  мить.

Мудрим  вважався  іздавна,
Тільки  чому  –  розкажи!  –
Відгуку  власного  діла
Ти  передбачить  не  зміг?

Чом  ти  впритул  відмовлявся
Бачить  рішучість  доньки?
То  хіба  мудрість  велика  –
Знати,  що  молодь  палка?

Вона  йде  за  рештою.  Небо  важко  встає  з  трону

НЕБО

Моя...  ніколи  більш  не  зійде  знову...
А  як  дружині  розповім  своїй?
Я  ладний  був  губити  людство  ціле,
Але  Зорю...  О  ні!  Що  наробив?!
Вона  була  достойна  всього  світу
І  навіть  більшого  була  завжди
Для  мене...  Мене,  що  її  сердешну
Ось  так  раптово  погубив  тепер!
(пауза,  простягає  руку,  на  яку  сідає  світляк,  обертається  до  небесних  вогнів)
Та  ні!  Вона  жива!  Точніше  –  подвиг,
Який  вона  здійснила  для  життя!
Поглянь!  Які  вогні!  Вони  навічно.
Вони  переживуть  і  нас  обох,
Бо  це  –  сіяння  серця  чарівного,
Що  було  світлим,  добрим  і  палким.
Воно  одне  усіх  перемагає,
Воно  одне  розчулить  до  сльози.
Немає  зла  в  його  основі  зовсім,
Воно  найкраще  із  моїх  творінь.
Адже  немає  у  моїм  творінні
Такого  зла,  щоб  назавжди  було,
А  світло  є!  Воно  сіяє  нині,
Воно  для  всіх  і  в  кожному  воно!
Те  серце  розлучилося  із  тілом,
Аби  для  всіх,  і  навіть  для  мене.
Хіба  це  дурість?  Ні!  Я  не  посмію
Сказать  огуди  на  таке  добро!
І  це  добро  воно  мудріше  буде
За  сотню  мудреців  і  за  творця.
Як  так,  що  серце  моє  лютувало,
Та  в  мить  смирилося  воно  добром?
То  сила  вічна,  старша  за  найстарших,
У  ній  закон,  закон  благий  для  всіх.
Не  сила  це,  та  покаяння  щире,
І  я  покаявся  в  гріхах  своїх!
(до  Бурі)
Мій  сину!  не  барися  з  цим  наказом:
Звільни  світило  віковічне  знов,
Нехай  радіють  всі  йому  віднову,
Нехай  воно  зігріє  все  живе,
Бо  я  порозумнішав!  Бачу  світло,
Що  не  могло  за  ницих  засіять!

(Завіса)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2024

Тисяча полів (ренка)

1

(1)  Тисяча  полів
Перед  очима  стали.
Наче  шепіт,  шум.
(2)  О  ні!  то  дощ  почався
І  стукає  у  вікна.

2

(3)  Чи,  може,  гості
Завітали  милі  то,
Щоб  сум  розвіять?
(2)  О  ні!  то  дощ  почався
І  стукає  у  вікна.

3

(3)  Чи,  може,  гості
Завітали  милі  то,
Щоб  сум  розвіять?
(4)  Якби  ж  було  у  світі
Все  так  просто,  друже  мій!

4

(5)  Листа  напишеш
І  тоді  проясниться
В  темряві  душа.
(4)  Якби  ж  було  у  світі
Все  так  просто,  друже  мій!

5

(5)  «Листа  напишеш
І  тоді  проясниться
В  темряві  душа»  –
(6)  Казали  так  давніші
У  вік  людства  золотий.

6

(7)  «Деруть  нас  війни,
І  голод  пожирає
У  нашім  краю»  –  
(6)  Казали  так  давніші
У  вік  людства  «золотий».

7

(7)  Деруть  нас  війни,
І  голод  пожирає
У  нашім  краю,
(8)  А  я  про  інше  зовсім
Розмірковую  один.

8

(9)  Як  мені  бути
По  життю  посеред  бур,
Що  стали  зараз?
(8)  А  я  про  інше  зовсім
Розмірковую  один.

9

(9)  Як  мені  бути
По  життю  посеред  бур,
Що  стали  зараз?
(10)  Невже  вони  здолають
Усе,  що  будував  я?

10

(11)  Сумніви  гіркі
Всі  плани  довговічні
Накрили  щойно  –
(10)  Невже  вони  здолають
Усе,  що  будував  я?

11

(11)  Сумніви  гіркі
Всі  плани  довговічні
Накрили  щойно  –
(12)  То,  певне,  лиш  на  хвильку,
А  після  знов  те  саме.

12

(13)  Прокинусь,  встану,
Робота,  вечеря,  сон...
Аж  я  замислюсь!
(12)  То,  певне,  лиш  на  хвильку,
А  після  знов  те  саме.

13

(13)  Прокинусь,  встану,
Робота,  вечеря,  сон...
Аж  я  замислюсь:
(14)  Яким  чудовим  світ  є  
У  незмінності  своїй!

14

(15)  Граються  хвилі,
У  камінь  врізаються,
Щоби  зникнути  –    
(14)  Яким  чудовим  світ  є  
У  незмінності  своїй!

15

(15)  Граються  хвилі,
У  камінь  врізаються,
Щоби  зникнути...    
(16)  А  я  дивлюся  на  це,
І  себе  розумію.

16

(17)  Дитина  квітку
Зірвала  біля  стежки.
Радіє  весні.
(16)  А  я  дивлюся  на  це,
І  себе  розумію.

17

(17)  Дитина  квітку
Зірвала  біля  стежки;
Радіє  весні.
(18)  Та  час  незмінно  летить
І  скоро  літо  буде.

18

(19)  Наближається
Весняна  злива  перша
Землю  зросити,
(18)  Та  час  незмінно  летить
І  скоро  літо  буде.

19

(19)  Наближається
Весняна  злива  перша
Землю  зросити,
(20)  Розсипається  крига
На  іще  сонній  ріці.

20

(21)  Камінь  з-під  ноги
Покотився  швиденько,
Коли  я  блукав  –  
(20)  Розсипається  крига
На  іще  сонній  ріці.

21

(21)  Камінь  з-під  ноги
Покотився  швиденько,
Коли  я  блукав.
(22)  Сполохав  звіра  в  хащах,
Що  й  сам  перелякався.

22

(23)  Вітер  завива  –
Пташині  зграї  з  листя!  –
Аж  раптом  стих  він:
(22)  Сполохав  звіра  в  хащах,
Що  й  сам  перелякався.

23

(23)  Вітер  завива  –
Пташині  зграї  з  листя!  –
Аж  раптом  стих  він
(24)  І  співи  стихли  разом,
Неначе  суму  хвиля.

24

(25)  Раділи  життю
І  гуляли  весілля.
Та  в  долоні  сплеск...
(24)  І  співи  стихли  разом.
Неначе  суму  хвиля.

25

(25)  Раділи  життю
І  гуляли  весілля,
Та  в  долоні  сплеск
(26)  Щомиті  розважав  нас
У  безтурботнім  щасті.

26

(27)  Коли  ішли  ми
Серед  золотих  полів,
Сонця  промінець
(26)  Щомиті  розважав  нас
У  безтурботнім  щасті.

27

(27)  Коли  ішли  ми
Серед  золотих  полів,
Сонця  промінець
(28)  Засліпив  очі  твої
Для  поцілунку  на  мить.

28

(29)  Гей,  чоловіче!
Згадай  і  посміхнися:
Зухвалий  вітер
(28)  Засліпив  очі  твої
Для  поцілунку  на  мить.

29

(29)  Гей,  чоловіче!
Згадай  і  посміхнися:
Зухвалий  вітер
(30)  Усю  твою  одежу
Розкидав  по  подвір’ю.

30

(31)  Лаялись,  пили,
Мирилися.  Ти  кажеш,  
Що  у  той  день  я
(30)  Усю  твою  одежу
Розкидав  по  подвір’ю.

31

(31)  Лаялись,  пили,
Мирилися.  Ти  кажеш,  
Що  у  той  день  я
(32)  Щиріший  був,  ніж  завжди,
А  в  цім  своя  приємність.

32

(33)  Сьогодні  біля
Хвиль  морських  замріявся,
І  солоний  бриз  
(32)  Щиріший  був,  ніж  завжди,
А  в  цім  своя  приємність.

33

(33)  Сьогодні  біля
Хвиль  морських  замріявся,
І  солоний  бриз  
(34)  Мене  збудив  раптово
Від  заніженого  сну.

34

(35)  У  двері  стукіт  –
Незваний  листоноша  
Папери  приніс...
(34)  Мене  збудив  раптово
Від  заніженого  сну.

35

(35)  У  двері  стукіт  –
Незваний  листоноша  
Папери  приніс...
(36)  І  друга  лист  із  фото,
Де  красувалось  поле.

36

(37)  Вітер  повіяв.
Зірвав  листок  осінній,
А  разом  із  ним
(36)  І  друга  лист  із  фото,
Де  красувалось  поле.

37

(37)  Вітер  повіяв.
Зірвав  листок  осінній,
А  разом  із  ним
(38)  Полетіла  та  печаль,
Що  подолала  серце.

38

(39)  Церковні  співи,
«Аніма  Хрісті»,  «Стелла»  –
Звідкіль  вони  тут?
(38)  Полетіла  та  печаль,
Що  подолала  серце.

39

(39)  Церковні  співи,
«Аніма  Хрісті»,  «Стелла»  –
Звідкіль  вони  тут?
(40)  Чи  не  з  душі  твоєї
Ці  звуки  рознеслися?

40

(41)  Як-то  бувало
Почуєш  голос  квітки,
Що  під  ногами,  –  
(40)  Чи  не  з  душі  твоєї
Ці  звуки  рознеслися?

41

(41)  Як-то  бувало
Почуєш  голос  квітки,
Що  під  ногами,
(42)  Тихесенький,  тендітний  –
Зразу  спокій  і  радість.

42

(43)  Бачу  з  високих
Пагорбів  зелень  трави,
Шум  її  чую,
(42)  Тихесенький,  тендітний  –
Зразу  спокій  і  радість.

43

(43)  Бачу  з  високих
Пагорбів  зелень  трави,
Шум  її  чую,
(44)  А  десь  там  гірко  плачуть
За  рідним  краєм  птахи.

44

(45)  Я  подумаю
Якось  із  чаєм  в  руках
У  день  осінній:
(44)  «А  десь  там  гірко  плачуть
За  рідним  краєм  птахи».

45

(45)  Я  подумаю
Якось  із  чаєм  в  руках
У  день  осінній
(46)  Чи  було  би  інакше,
Якби  звернув  зі  стежки.

46

(47)  Переді  мною
Ріка,  поле  –  позаду,
І  небо  вгорі  –
(46)  Чи  було  би  інакше,
Якби  звернув  зі  стежки?

47

(47)  Переді  мною
Ріка,  поле  –  позаду,
І  небо  вгорі.
(48)  Спочину  я  з  дороги,
Бо  дуже  натомився.

48

(49)  «Вітаю,  бабо!  –
Скажу  привітно  в  дверях,
Присяду  з  чаєм  –
(48)  Спочину  я  з  дороги,
Бо  дуже  натомився».

49

(49)  «Вітаю,  бабо!  –
Скажу  привітно  в  дверях,
Присяду  з  чаєм  –
(50)  І  ти  сідай,  любенька!»
Та  розмова  поллється...

50

(51)  На  лаві  парку,
Де  вже  весна  вирує
Чарами  квіток,
(50)  І  ти  сідай,  любенька!
Та  розмова  поллється...

51

(51)  На  лаві  парку,
Де  вже  весна  вирує
Чарами  квіток,
(52)  Спокійно  оглядаюсь
І  пісню  наспівую.

52

(53)  У  теплому  сні
Так  багато  зелені,
Бадьорих  пташок.
(52)  Спокійно  оглядаюсь
І  пісню  наспівую.

53

(53)  У  теплому  сні
Так  багато  зелені,
Бадьорих  пташок,
(54)  І  тільки  ти  сумуєш
Неодмінно  щоночі.

54

(55)  Коли  я  пішов
До  невідомих  світів,
Цей  світ  лишився.
(54)  І  тільки  ти  сумуєш
Неодмінно  щоночі.

55

(55)  Коли  я  пішов
До  невідомих  світів,
Цей  світ  лишився.
(56)  То  добре,  бо  на  мені
Чому  скінчитись  має?

56

(57)  Як  добре:  діло
Моїх  дідів  нащадки
Продовжать  мої.
(56)  То  добре,  бо  на  мені
Чому  скінчитись  має?

57

(57)  Як  добре:  діло
Моїх  дідів  нащадки
Продовжать  мої,
(58)  А  я  поступаюся
Місцем  без  суму  й  жалю.

58

(59)  Ти  йдеш  уперед,
Перешкоди  долаєш  –
Тож  іди,  друже,
(58)  А  я  поступаюся
Місцем  без  суму  й  жалю.

59

(59)  Ти  йдеш  уперед,
Перешкоди  долаєш  –
Тож  іди,  друже,
(60)  А  негоди  майбутні
Загартують  нехай  лиш.

60

(61)  Любові  в  цей  дім
І  сумлінної  праці
Задля  достатку,
(60)  А  негоди  майбутні
Загартують  нехай  лиш.

61

(61)  Любові  в  цей  дім
І  сумлінної  праці
Задля  достатку,
(62)  Мирне  поллється  життя
Упереміш  зі  співом.

62

(63)  Літні  вечори
Насувають  на  душу
І  вітер  теплий.
(62)  Мирне  поллється  життя
Упереміш  зі  співом.

63

(63)  Літні  вечори
Насувають  на  душу
І  вітер  теплий.
(64)  Добра  влітку  природа
Для  всякої  істоти.

64

(65)  Липовий  запах
І  ранковий  серпанок
Трави  повили  –
(64)  Добра  влітку  природа
Для  всякої  істоти.

65

(65)  Липовий  запах
І  ранковий  серпанок
Трави  повили.  
(66)  Чи  не  взятись  до  книги?
Чи  почати  роботу?

66

(67)  Коли  ти  поруч,
Тоді  будь-яке  діло
Радісним  буде.
(66)  Чи  не  взятись  до  книги?
Чи  почати  роботу?

67

(67)  Коли  ти  поруч,
Тоді  будь-яке  діло
Радісним  буде.
(68)  Без  тебе  речі  скрутно
Навіть  буденні  підуть.

68

(69)  Будь  поруч,  друже,
Адже  вдвох  веселіше
Та  легше  обом.
(68)  Без  тебе  речі  скрутно
Навіть  буденні  підуть.

69

(69)  Будь  поруч,  друже,
Адже  вдвох  веселіше
Та  легше  обом,
(70)  І  громи  чи  посухи
Не  такі  вже  і  страшні.

70

(71)  Людство  могутнє,
Коли  позбирається,
В  порівнянні  з  ним
(70)  І  громи  чи  посухи
Не  такі  вже  і  страшні.

71

(71)  Людство  могутнє,
Коли  позбирається,
В  порівнянні  з  ним
(72)  Чого  варта  єдина
Людина  на  терезах?

72

(73)  Коли  я  бачу
Одинокі  геройства,
То  замислююсь:
(72)  Чого  варта  єдина
Людина  на  терезах?

73

(73)  Коли  я  бачу
Одинокі  геройства,
То  замислююсь:
(74)  А  й  у  героїв  діти
Та  дружини,  певно,  є.

74

(75)  Думають  інші,
Що  їм  далеко  дуже
До  особливих.
(74)  А  й  у  героїв  діти
Та  дружини,  певно,  є.

75

(75)  Думають  інші,
Що  їм  далеко  дуже
До  особливих.
(76)  Справді:  як  не  старатись,
То  не  здолати  шляху.

76

(77)  Гляну  на  гори  –
Вершини  засніжені.
Зійти  на  одну?
(76)  Справді:  як  не  старатись,
То  не  здолати  шляху.

77

(77)  Гляну  на  гори  –
Вершини  засніжені.
Зійти  на  одну?
(78)  Чи  поки  тут  посидіть  
Біля  квітів  останніх?

78

(79)  Ходіть  до  столу,
Там  чай  і  тепло  буде.
Поки  не  прийду.
(78)  Чи  поки  тут  посидіть  
Біля  квітів  останніх.

79

(79)  Ходіть  до  столу,
Там  чай  і  тепло  буде.
Поки  не  прийду.
(80)  Та  й  без  мене  знайдеться
В  домі  якась  розвага.

80

(81)  В  дорогу  пора
Й  через  те  не  сумую:
Запрацюються,
(80)  Та  й  без  мене  знайдеться
В  домі  якась  розвага.

81

(81)  В  дорогу  пора
Й  через  те  не  сумую:
Запрацюються
(82)  В  мирнім  полі  селяне,
Що  дивитися  тепло.

82

(83)  Пахощі  літа
І  зелень,  і  золото,
І  ріки  буйні;
(82)  В  мирнім  полі  селяне,
Що  дивитися  тепло.

83

(83)  Пахощі  літа
І  зелень,  і  золото,
І  ріки  буйні;
(84)  Світ  закликає  душу
До  миру  та  роботи.

84

(85)  Я  би  почитав
Чи  помріяв  самотньо,
Та  гляну  в  вікно  –
(84)  Світ  закликає  душу
До  миру  та  роботи.

85

(85)  Я  би  почитав
Чи  помріяв  самотньо,
Та  гляну  в  вікно,
(86)  Бо  ні  книги,  ні  мрії
Не  можу  знайти  собі.

86

(87)  Весело?  Сумно?
Ніяк  –  сказати  краще.
«Чому?»  –  питаю.
(86)  Бо  ні  книги,  ні  мрії
Не  можу  знайти  собі.

87

(87)  «Весело?  Сумно?»
«Ніяк  –  сказати  краще».
«Чому  питаю?  –
(88)  Ти  ж  для  мене  найближча
У  цьому  світі  душа!»

88

(89)  Злагоди  хочу
І  тобі  помагати
В  усьому  хочу.
(88)  Ти  ж  для  мене  найближча
У  цьому  світі  душа…

89

(89)  Злагоди  хочу
І  тобі  помагати
В  усьому  хочу.
(90)  Чи  хвороба  це  якась
Зненацька  так  напала?

90

(91)  Храм  на  вершині  –
Аж  зачхався  завзято.
Неба  синява?
(90)  Чи  хвороба  це  якась
Зненацька  так  напала?

91

(91)  Храм  на  вершині  –
Аж  зачхався  завзято.
Неба  синява
(92)  Приємна,  та  водночас,
Лоскоче  дратівливо.

92

(93)  Що  є  подруга  –
Радість  або  нещастя?
В  одній  обидві!
(92)  Приємна,  та  водночас,
Лоскоче  дратівливо.

93

(93)  «Що  є  подруга  –
Радість  або  нещастя?»
«В  одній  обидві!»  –
(94)  Так  відповів  товариш,
І  вдарили  ми  кухлі.

94

(95)  «Зберемось  колись
Чи  навік  розійдемось?»
«Вирішить  Бог  те».  –  
(94)  Так  відповів  товариш,
І  вдарили  ми  кухлі.

95

(95)  Зберемось  колись
Чи  навік  розійдемось?  –
Вирішить  Бог  те.  
(96)  А  сам  не  знаю,  люба,
Чи  прокинуся  завтра.

96

(97)  Думка  про  зустріч,
Неначе  про  минуле,
Що  вже  відбулось,
(96)  А  сам  не  знаю,  люба,
Чи  прокинуся  завтра.

97

(97)  Думка  про  зустріч,
Неначе  про  минуле,
Що  вже  відбулось,
(98)  Та  вона  ось  триває.
І  нудьга  мене  точить.

98

(99)  Життя  мінливість!
Де  вона,  де?  Покажи!
Краса  нетлінна!  
(98)  Та  вона  ось  триває...
І  нудьга  мене  точить.

99

(99)  Життя  мінливість!
Де  вона,  де?  Покажи!
Краса  нетлінна!  
(100)  Потонути  можливо
У  дивовижі  такій.

100

(1)  Тисяча  полів
Перед  очима  стали,
Наче  шепіт,  шум.
(100)  Потонути  можливо
У  дивовижі  такій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2024