| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
КОЛОВРАТ
Чорні гілки дерев оповиті туманом, сірим змоченним пір́ям,
З крони сиплеться кмин — стиглий дощ. Небо рак.
Мутні води довкілля, затремтіла велика калюжа !
Вчасно стовбур здригається, сухе листя чекає підпалу.
Який біль, зубожіння, щорічна хвороба,
Перетворює копни зелених смарагдів
На осінню бурштинову ковдру ? Опала листва.
Пісня флейти лунає в повітрі,
Замурована в камні, прикута до нотного стану,
Розчинилась на жовті, бордові п́янкі кольори.
Я помер. Не в ночі і не в вечір. Хай їм грець...
То закляття зграї брудного гайвороння,
Клекотало дзьобами огидними. Живляться. Трощать горіхи.
Крила грака вдень затулили обличчя.
З серденька на грудях зробили гніздо...
Колонію з десятків та сотень гнізд утворили.
Я — помер ! Стукот грудок землі з червоною глиною.
Перетворення людини в жовтяницю потвору.
Цвинтар відкритий навстіж. Чорне все навкруги,
Жалюгідне, збоченне, морок та тріщини, як не прикрашай,
Не заквітчуй вінками, букетами, плетеним лозою, стрічками.
Я помер... Пред дверима очниці. “ У врат “ ? То — стіна. Я в Китаї !
Я і бовдур, і злиднями шитий...
Восьмирічний хлопчисько. Дитина !
Та мій вчитель поважно, з надривом, додає в мої вуха “тугенькі”, що
“Не маючи знань ти в неуцтва пітьмі і хробак !”.
Я не плачу, вклонивши головоньку, погоджуюсь.
Може колись і сам буду всіх повчати !
Гуаньінь ! Захисниця богиня ! Благаю !
Вчитель мій, на схід Сонця, спопашив розсаду.
Розкумекати б вчасно ! А я не второпав...
Яму вирив, тримає рослину нагору корінням,
І каже: “Саджай ! Щоб усе зеленіло”.
Поїхав. Пісок зсипався весь. Я чекаю сумлінно.
Не їде. Нікого нема. Припікає.
Всю посадив, належно, корінням у грунт.
Встиг полити ошатні рядки. Показався мій Вчитель.
Зустрічає із лайкою, топче листячко, стогне.
Не зробив я розумно. Обітниця послуху.
“Ти роби, неборак, не так як схотілося !
А як тобі кажуть ! Як показує Вчитель,
То гойда ! Ось так і саджай.”
Надвечір́я. Бамбукове ліжко. Голе дерево чорної сливи.
Стирчать гілки рясні, немов жили.
Двадцять років минуло. Агов ! Пам́ятаю з пошаною, Вчитель.
Той куток із дитинства, садибу...
Стусани, що розсаду капусти не зарив до землиці бадиллям.
Голе дерево. Чорная слива.
Без міцного, гладенького плоду та листя,
Засинає, примружує віки, стоїть непохитна,
Начебто перевернута догори
Гірким, запашним корінням.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2024
АЛЬТЕРНАТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ
Отримала листа з кінця того світу...
Помітно, що в аду не так вже спекотно
Як про це, по вчорашньому заповіту,
Нам се доводять, триндять { гомонять }, розказують.
Видно — печать сургуча застигла,
Вдавивши в запеклу кров грішника клеймо
Соковите, рогатого бідканця * Чорта.
Чорт біжить, не ховається.
Всіх залякує вправно.
Посипає з щиглика-бешкетника металеві з іржою цвяхи.
— Де взялась цяя ржа ?
— Та ще й в адову му́ку !
Каже здобрений — “сльози”. Це все дівки запекло ридають.
Хоч пензлі бери та малюй з них картину.
“Давай книжку їм ! — кличе на мене сам Сатана. — Оту релігійну,
Де заповіді. Нехай плачуть очами на неї.”
По сторінці розмокнуть, пливуть чорні літери...
Не Третій Рим, не Сполучених Штатів Пітери.
Люди всі, поетапно, скиглять крячкою,
Або сміх розбирає: що в “леді Гага” було з тою собачкою?
Чуєш, збоченець кривдний ? Попитай може ще...
Для мене, будь ласка, бісе огидний,
Чом Диявол сам книжку не пише ?
Жбурляє недопалки ? Пляшку трощить жвавіше ?
Тридцять три срібні монетки коштує таке виданячко,
Або Манускрипт Величний.
І ти, самець рогатий, вже розумієш з народження Світу
Як це солодко всіх продавати ! З потрохами, з камінням
Та з борошном здати всіх за кумедний безцін.
Нехай навіть сплатять мені, на підгрунті, у відповідь.
— Расход диму буде дуже великий.
— То ви, панство чортівня, людей ще не знаєте.
Великий виток буде не диму. Інше полізе...
Грішні носяться з тими принадами,
Сало жруть, об'їдаються динями, манго.
Я шукала таку Людину у Всесвіті,
На всих горизонтах та обріях виглядала,
Зазивно промовляючи на всі сторони Світу.
Щоб хоч трохи поплекати мудрості,
Слушно зважити на Вічну Істину,
Цілувати повітря думки та чистенького розуму.
Шанувати, захищати, підтримувати мудреця впливового
Або жіночку — Софію Київську, красуню у відчаї правди.
Непереборна життєва наука. Щербатих повно ! Одна, друга, третя —
Всі пихаті профури та збуджені квочки.
— І-і-і ?..
— Наприкінці пошуків вкладаюсь собі спатоньки.
Не скигли подробиць... Сама !
Без окремої пари. Міцних ручок та ніг,
Без чужинської хибної, хитрої, хижої вдачі.
Сам на сам роздивляюся Небо.
Зіркування небесне, Відлуння.
Прислухаюсь до Бога, до Чорта, до бісовської зграї та крил.
Може Янгол мені запозичить...
Кат ма ! Розумієш, не... бого ?!
— Розказуй.
— Сон вбачаю, цікавий для мене.
Бачу рот, звичайнісіньку пащу,
Не звірячу, немов би, а людську.
Відкривається рот, не до мене, повернутий вправо...
Аж лузгіння чумне !
Випадають два зуби з щелепи,
Не кроваві з корінням, потужні.
Проти мене вони ? Я не винна ! Маю доказ — письмові сторінки...
Місце кидає зуб чи звільняє, без страждання, ненависті, болю.
За ознаками зуба я вгадую хто.
Древня Греція, Конго чи Московія Красна ?
Той Шанхай чи Тибет, я не доктор,
Не толмач побрехеньок, провидець...
Всі ошукані люди. Саме так. Достоменно.
Чом, не знаємо досі, напевно.
Сновидіння вперте то правда силенна ?
Чи хотіння моє запроваджує імпульс ?
Як я хочу послухати правду.
В мене дозвіл на сон, на жорстокість, на спокій.
Підводиться з чемності шукач волоокий...
Користь передбачається інша,
За кальяном молочним чи в струмі гашиша.
Поволі. Приховано. Тишком-нишком.
Невловимо. Поступово хрести та кришка.
* бідканець — слово авторське (невдоволенний, закликаючий біду).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2024
САД
— Не можна так, дитино ! Від мене взята ти...
Ти — плоть моя... З мого ребра, прогин, площина кості...
Єва !
Хіба вона послухає ? Тендітна сіломіць.
Уперті пальці з хижостю гнучкою стискають шмат стегна.
Рука тремтить Адама — вже кут тонкого рота
У пах йому дихання віддає.
Вона жбурляє стогін. Забракло сонця. “Моя жар-птиця!”
Кисень...
Ця насолода достає до серця, здригається живіт,
По венам кров хитає. Поглажує жвавіше та притуляє груди,
До збудженого м́яса. Сила й міць.
— Язик твій...
— Пружний ?
— Да! Що робиш ти, панянка божевільна.
Вуста Господь поб́є.
— Це — праведність моя. Я потрапляю в Небо...
Чи саме, любий, так ? Невже насправді, вільна ?
Адамова статура. Перформанс.** Колір шкіри відблискує,
Як промінь. Він Єву надихає, царапає по м́язам, примушує її.
Преривчасто, краплинками спадає оголений харит,
Звучання злої ніжності, солодкая знемога.
У Єви рветься серденько...
Адам жадає ритму,
Він звичним рівним поштовхом жагає її контур.
Віддаленність та спокій, іскрить все навкруги.
Поток здіймає спеку — постав вечор в Едемі,
Дерева, бранці пустощів, свої думки скидають.
Плоди, немов застигли, ховаючись під листя.
— Адам — шепоче Єва, з питанням віковічним,
— Не вміючи роблю ? — Ні, дівчинко розпусти, не кайся,
Це приємно. Повинні підкоритися бажанню та піддатись
Спокусі... Час минає. Роби, моя гранатова, що робиш.
— Без жалю.
Жар подиху гріховний, ривок журби в долоні,
Окута Єва спрагою, клубить Адамов хрип.
Все зачіпляє погляд, червоний простір квітне,
Майорить вдалині чертополоха шип.
Минула терпка ніч. Душа не рветься в вирій.
Холодна кров не бачить перепон шляху.
На ранок розпустився аромат ванілі,
Птахи пищать прийнятно у граба на даху.
Струмок води стікає, краплини тішать пальці,
У Єви віддзеркалення, в очах зелений жмих.
Пустотно навкруги... Не хочеться спокою,
Ворожих відчайдухів та сирості гливи.
— О, верхолазе, Змій !
Цей фейхоа тобі, тримай в зубасту ненажерну пащу.
Який ти непривітний, дошкуляють мухи ?
Шмагай їх по потилиці. Глазюкі Мухаммада !
Даремно ти, як сич. Не в гуморі ? Чому ?
— Ви з Богом на свавіллі ? Та маячня стискає ?!
Або це друга річка, що обтікає землі царства Куш * ?
— Що чую, Зміє, я ? Плювання пінне з рота ?
Отрута трав́яна чи насипом погрози ?
— Ти б краще проміж пальців стискала б свій сосок.
Та подавала б мелодійно тілом. Тримай руками голову,
Збий квітку з себе долу. Долонями притисни цей аромат волосся.
Я спокушав тебе для себе ! Моя Єва !
А ти... Як казна що...
— Премудрий Змій в цупких переконаннях або в твердині розуму
Гадає, що можу я собой розпоряджатись ?..
Омана, Зміє... Жінка я — Адама.
Він крутить мною, силує, побільше навіть Бога.
Спокійна течія впаде в потік бурхливий.
— Є щастя з плазуном.
Чимало задоволень випробувати варто
Відомий кшталт ласкатися рукою,
Тим більше в допомогу суха яскрава шкіра,
Зроби її вологою, нехай брязкає луска.
Для більшого надхнення торкнусь зубами шиї,
Впорснути крапель кайфу, солодкої отрути.
— Ти кажеш дивні, незвичайні речі.
— Шокована ? Чому тоді глузуєш ?
З Адамом не стидалася...
— Сам бачив ?
— Ні, почув.
Кажи відверто, що тебе дратує ? родимка моя зоряна...
Чим Змій недосконалий ?
— Ласкаве називання до вподоби.
Як виглядаеш ти ? Природний ставролит.***
Повинен бути впевненим, вдоволеним собою.
Загадка і мені: “Звідкіль жага береться ?”
А в тебе потяг, Зміє, до імені “Життя”.
Піду вже до садиби... Будь ласка, не затримуй.
Чогось жахаюсь трошечки
— Розчавив би його.
— Порадь собі інакшеє. Втамуй колишню помсту.
Вдивись в красу майбутнього та не втрачай свого.
Химерний той Едем... Кружляй пташине пір́я,
Руйнація у співі відсутності чудес.
Завжди доб́ється успіху плодове потрясіння,
Незвична нерозсудливість торкається небес.
Звучання злих литаврів, пробудження у зливу,
Знервовано до одягу — скрутився мертвий лист.
Покинуті черешні, залиш хурму щасливу,
Таємному вдоволенню потрібен хижий хист.
* — Библия. Ветхий Завет. Бытие, глава 2, стих 13 «Имя второй реки Гихон [Геон]:она обтекает всю землю Куш.»
** — от английского — performance (исполнение, представление, выступление).
*** — ставролит, камень-самоцвет, минерал.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019190
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2024