M_Rever

Сторінки (1/2):  « 1»

День і Ніч

Ніч  приходить  —  юна  чарівниця,  
Ступа  несміло  по  стежині,
Яку  сліпучобіла  колісниця,
Проторувала  за  вершини.

Упала  мантія  з  плеча  Владики,
Та  коні  мчали  все  скоріш.
Холола  і  тьмяніла,  сірі  бліки
Погасли...  зникнув  Сонця  слід...

Одягнена  у  дивовижне  плаття,
Ніде  подібного  нема,
Ніч,  наче  квітка  в  озері  з  латаття,
Побачиш  —  мову  відбира.

І  пісня  тиха  з  вуст  її  зриваєсь,
Пливе  долинами,  рікою,  
Казкові  сни  нашіптує...  не  встоїш,
Й  не  спиниш  гір  її  стіною.

Всі  таємниці  світу  знає  Нічка,
Магічні  древні  заклинання,
Усе  підсилу...та  порвалась  стрічка,
Що  пов'язала  із  коханим
Дві  їхні  долі:  Дня  і  Ночі.

Коли  зароджувався  Світ  це  сталось,
Відтоді  парі  бути  разом
Вже  не  судилось...  Щастя  обірвалось
Суворим  батьківським  наказом.

"Як  брат  із  братом  зможуть  помиритись,
Тоді  і  вас  з'єднає  Доля.
Та  неможливо  це,  хоч  би  й  молитись..."  —
Отець  промовив,  в  ореолі
З'явились  нотки  суму.  І  пороги
Переступивши  ледь  ногою
Донька  не  стрималась,  Творця  чертоги
Наповнилися  плачем  невгамовним.

Хотіла  в  клопотах  навік  забути
Щасливі  миті,  що  майнули,
Та  крає  серце,  душу  каламутить...
Все  б  віддала,  щоб  повернути
Хоча  би  хвильку,  коли  разом  були...
Той  ясний  погляд...  ніжні  руки...

Мереживо  парчею  вишиває,
Життя  б  не  пожалів  емір
Оддать  взамін,  Ніч  небо  прикрашає
Гирляндами  з  іскристих  зір:
Немов  росинки  на  тоненькій  нитці,
Що  лапки  павука  прядуть,
Десь  там,  куди  недолітають  птиці,
Де  ненароком  розіб'ють
Віків  прадавніх  амфору,  проливши
Всього  ессенцію  життя...
І  потечуть  потоки  галактичні
Пробуджуючи  з  небуття
Безмежний  простір  чорної  безодні...

Втомилась  від  туги,  спочити  сіла.
І  зблисли  очі  в  темноті,
Важка  сльоза  додолу  покотилась...
Втопить  би  горе  в  забутті...
Годинника  стрілки  зодіакальні
Секундами  у  груди  б'ють,
Неначе  молота  удари  невблаганні...
Високі  мури  не  спасуть,
Ані  робота,  що  не  зна  спочинку,
Чи  безроздум'я  години...
Насолодитись  хоч  би  на  часинку...
Жаданим  подихом  весни...

І  знову  в  праці  метушиться,
Прискорюєсь  усе  мерщій,
Ось,  горизонт  вже  загориться,
Цар  мчить  в  короні  золотій.

Закралась  думка  в  голову  лихая,
Не  впоратись,  бракує  сил:
"А  що,  якщо  його  уже  немає..?"
Ніч  похитнулась...  вмить  застиг
Тривожно  час...  з  сапфіру  діадему  дорогу
Тонка  рука  не  втримала  дівоча,
Із  дзвоном  тихим  впала  зірка  молода
Й  розбилась  на  дрібні  шматочки...

А  Ніч  розплакалась,  і  не  спинити...
Давно  зник  усміх  із  її  лиця.
Ніхто  не  зможе  серця  звеселити,
Не  жди  поради  мудреця...

Помандрувала  Нічка  за  Карпати,
З-за  лісу  Сонце  ось-ось  гляне...
Невсилі  буде  погляд  одірвати
Од  кришталю,  неначе  п'яне
По  ньому  танцювать  зірветься  й  бігать,
Переливатись  кольорами...

І  спалахнули  в  полі  міріади
Маленьких  вогняних  іскринок!
Морозним  блиском  зваблені  наяди,
Сплели  корзинки  зі  стеблинок
Очерету,  і  притьмом  зібрали
Цілющий  подарунок  Ночі.
Обличчя  сміючись  свої  вмивали,
Смарагдами  роси,  охоче
По  ній  разом  стрибали  босоніж.

Птахи  ранкову  Сонцю  оду
Прокинувшись  від  сну  свою  складають,
В  річках  лелеки  чорні  броду
Зрання  шука,  сільські  хати  дрімають,
Купаючись  у  відблисках
Рожевих  променів,  мов  великодні
Барвисті  галунки  сіяють.

Розмотується  сонячний  клубочок
В  огненних  нитках  все  навкруг...
Дубові  крони  —  до  небес  місточки,
Мов  куполи  мегаспоруд,
Що  височіють  гордо  над  масивом
Старих  урбаністичних  міст.
У  велетах  дріма  могутня  сила,
Яка  ще  з  стародавніх  пір,
Коли  зелених  полісів  простори
Охороня  від  ворогів,
Від  леза  гострого  меча  й  сокири,
Святий  не  стримуючи  гнів
На  варті  вічній  спокою  стояли
Безмовні  стражі  лісові  —
Дуби  кремезні  оповиті  в  хмари
У  Фавна  тінистім  саді.

Об'їздить  неоглядні  володіння
На  білосніжному  коні,
Долаючи  стрімкі  вали  з  каміння,
Бурхливі  ріки,  кріпості
гірські,  фортечні  смерекові  стіни,
Хоробрий  лицар  Короля,
Що  править  світом  вічно  і  незмінно,
А  слава  й  велич  страх  вселя
У  кожну  душу.  Обернути  може
Ласкавість  царську  він  на  гнів:
Життя  дарує,  а  коли  захоче  —
Нещасний  згине  у  огні.

Нелегка  служба  випала  на  долю,
Та  відданий  навіки  День
Своєму  Сонцю.  Від  німого  болю
Стражда...  неначе  вересень,
Або  й  листопад  сірий  враз  змішався
Із  завірюхою  зими.
Провалля  край  вже  бачив  в  сні,  скитався
Обірваними  ризами
Жалобними  обвитий  по  пустелі.
Та  не  дала  сконать  в  журбі
Молитва  тиха,  що  ламає  скелі  —
Дівоча  часточка  душі.

І  сталось  диво:  князь  північний  з  почтом,
До  брата  вирушив  у  путь.
Шалена  трійка  швидко  мчить  галопом,
Сміливця  не  знайти,  мабуть,
Щоб  ризикнув  зухвало  обігнати
Ескорт,  бо  голову  знесуть,
Ніхто  не  сміє  панську  честь  урвати.

З  дарами  скрині  щедрими  підносить,
Китайський  шовк,  п'янке  вино...
Молодший  брат,  прощення  щиро  просить
За  гріх,  який  вчинив  давно.

Вклонився  низько  Місяць,  та  й  благає:
"Прости  мою  тяжку  вину:
Хотів  я  править  твоїм  царством,  знаю,
Що  не  рівня  я  королю.
Із  рук  Творця  отримав  ти  корону,
Тоді  я  з  заздрдрощів  поблід,
Підступний  план,  як  скинути  із  трону
Тебе,  о,  брате,  вже  не  рік,
Виношував  у  своїм  чорнім  серці.
Із  ворогом  уклав  союз,
І  міг  убить  тоді  у  лютім  герці,
Та  не  зумів:  тебе  боюсь
Назавжди  втратить.  Чи  знайду  я  милість
У  рідних  братових  очах?
Тобі  рабом  готовий  бути  вічність!
Якщо  не  зможеш  ти  мені  пробачить  —
Негідного  зітри  на  прах!"

Устав  із  трону  старший  брат,  ні  слова
Не  промовивши,  підняв
Засмученого  князя,  плакав  довго,
З  обріймів  брата  не  пускав.

І  сповнилось  пророцтво  довгождане...
Кордони  стерлися,  навстріч
Чимдуж  біжать,  немов  би  у  останнє,
Білявий  День,  чорнява  Ніч.

Прорвали  греблю  сліз  глибокі  ріки,
Не  вірить  серце,  й  не  збагне,
Що  не  страждатиме  вже  вічні  віки,
Що  горе  щастя  не  вкраде.

І  спраглі  душі  поглядами  стрілись,
Вмить  зникло  все  для  них  навкруг,
З  обіймів  вириватись  не  хотілось...
Ніхто  сплетіння  їхніх  рук
Вже  не  зуміє  роз'єднати  знову...
Бо  найстрашнішою  є  смерть,
Що  в  серця  забира  кохання  мову...


11.03.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2024


***

Погожий  день  кричить  у  вікна,
Вриваєсь  синява  крізь  скло...
Мов,  цвинтарна  плита  гранітна
Безжалісно  в  підлоги  дно
Втопила.
Не  хочу  бачити  нічого:
Ні  сонця,  ні  людей,  ні  світ...
Зростуся  з  ложем,  лиха  мого
Ніхто  не  взнає...  Наче  в  сіть
Впіймала  ти  мене,  Афіно,
І  прямо  в  серце  мчить  стріла,
Останній  подих,  --  і  твоєю
Навік  уже  моя  душа...
Застигла  кров,  не  б'ється  серце,
Я  --  мрець  живий,  що  невмира.
Забудь  тебе,  хоч  не  вернешся,
Не  зміг.  О,  спопели  до  тла,
Свароже,  тіло  бездиханне,  прошу!
Не  вилікувать  вже  мене  ніяк!
Нестерпний  біль  стискає  груди;
Змією  думка  заповза,
Зжирає  мозок,  ллє  отруту,
І  через  очі  витіка.
Згасаю,  гасну,  кам'янію,
Іскра  остання  догара.
Люблю  тебе,  і  не  жалію...
Та  з  вітром  злилися  слова.



01.01.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2024