| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Ніч приходить — юна чарівниця,
Ступа несміло по стежині,
Яку сліпучобіла колісниця,
Проторувала за вершини.
Упала мантія з плеча Владики,
Та коні мчали все скоріш.
Холола і тьмяніла, сірі бліки
Погасли... зникнув Сонця слід...
Одягнена у дивовижне плаття,
Ніде подібного нема,
Ніч, наче квітка в озері з латаття,
Побачиш — мову відбира.
І пісня тиха з вуст її зриваєсь,
Пливе долинами, рікою,
Казкові сни нашіптує... не встоїш,
Й не спиниш гір її стіною.
Всі таємниці світу знає Нічка,
Магічні древні заклинання,
Усе підсилу...та порвалась стрічка,
Що пов'язала із коханим
Дві їхні долі: Дня і Ночі.
Коли зароджувався Світ це сталось,
Відтоді парі бути разом
Вже не судилось... Щастя обірвалось
Суворим батьківським наказом.
"Як брат із братом зможуть помиритись,
Тоді і вас з'єднає Доля.
Та неможливо це, хоч би й молитись..." —
Отець промовив, в ореолі
З'явились нотки суму. І пороги
Переступивши ледь ногою
Донька не стрималась, Творця чертоги
Наповнилися плачем невгамовним.
Хотіла в клопотах навік забути
Щасливі миті, що майнули,
Та крає серце, душу каламутить...
Все б віддала, щоб повернути
Хоча би хвильку, коли разом були...
Той ясний погляд... ніжні руки...
Мереживо парчею вишиває,
Життя б не пожалів емір
Оддать взамін, Ніч небо прикрашає
Гирляндами з іскристих зір:
Немов росинки на тоненькій нитці,
Що лапки павука прядуть,
Десь там, куди недолітають птиці,
Де ненароком розіб'ють
Віків прадавніх амфору, проливши
Всього ессенцію життя...
І потечуть потоки галактичні
Пробуджуючи з небуття
Безмежний простір чорної безодні...
Втомилась від туги, спочити сіла.
І зблисли очі в темноті,
Важка сльоза додолу покотилась...
Втопить би горе в забутті...
Годинника стрілки зодіакальні
Секундами у груди б'ють,
Неначе молота удари невблаганні...
Високі мури не спасуть,
Ані робота, що не зна спочинку,
Чи безроздум'я години...
Насолодитись хоч би на часинку...
Жаданим подихом весни...
І знову в праці метушиться,
Прискорюєсь усе мерщій,
Ось, горизонт вже загориться,
Цар мчить в короні золотій.
Закралась думка в голову лихая,
Не впоратись, бракує сил:
"А що, якщо його уже немає..?"
Ніч похитнулась... вмить застиг
Тривожно час... з сапфіру діадему дорогу
Тонка рука не втримала дівоча,
Із дзвоном тихим впала зірка молода
Й розбилась на дрібні шматочки...
А Ніч розплакалась, і не спинити...
Давно зник усміх із її лиця.
Ніхто не зможе серця звеселити,
Не жди поради мудреця...
Помандрувала Нічка за Карпати,
З-за лісу Сонце ось-ось гляне...
Невсилі буде погляд одірвати
Од кришталю, неначе п'яне
По ньому танцювать зірветься й бігать,
Переливатись кольорами...
І спалахнули в полі міріади
Маленьких вогняних іскринок!
Морозним блиском зваблені наяди,
Сплели корзинки зі стеблинок
Очерету, і притьмом зібрали
Цілющий подарунок Ночі.
Обличчя сміючись свої вмивали,
Смарагдами роси, охоче
По ній разом стрибали босоніж.
Птахи ранкову Сонцю оду
Прокинувшись від сну свою складають,
В річках лелеки чорні броду
Зрання шука, сільські хати дрімають,
Купаючись у відблисках
Рожевих променів, мов великодні
Барвисті галунки сіяють.
Розмотується сонячний клубочок
В огненних нитках все навкруг...
Дубові крони — до небес місточки,
Мов куполи мегаспоруд,
Що височіють гордо над масивом
Старих урбаністичних міст.
У велетах дріма могутня сила,
Яка ще з стародавніх пір,
Коли зелених полісів простори
Охороня від ворогів,
Від леза гострого меча й сокири,
Святий не стримуючи гнів
На варті вічній спокою стояли
Безмовні стражі лісові —
Дуби кремезні оповиті в хмари
У Фавна тінистім саді.
Об'їздить неоглядні володіння
На білосніжному коні,
Долаючи стрімкі вали з каміння,
Бурхливі ріки, кріпості
гірські, фортечні смерекові стіни,
Хоробрий лицар Короля,
Що править світом вічно і незмінно,
А слава й велич страх вселя
У кожну душу. Обернути може
Ласкавість царську він на гнів:
Життя дарує, а коли захоче —
Нещасний згине у огні.
Нелегка служба випала на долю,
Та відданий навіки День
Своєму Сонцю. Від німого болю
Стражда... неначе вересень,
Або й листопад сірий враз змішався
Із завірюхою зими.
Провалля край вже бачив в сні, скитався
Обірваними ризами
Жалобними обвитий по пустелі.
Та не дала сконать в журбі
Молитва тиха, що ламає скелі —
Дівоча часточка душі.
І сталось диво: князь північний з почтом,
До брата вирушив у путь.
Шалена трійка швидко мчить галопом,
Сміливця не знайти, мабуть,
Щоб ризикнув зухвало обігнати
Ескорт, бо голову знесуть,
Ніхто не сміє панську честь урвати.
З дарами скрині щедрими підносить,
Китайський шовк, п'янке вино...
Молодший брат, прощення щиро просить
За гріх, який вчинив давно.
Вклонився низько Місяць, та й благає:
"Прости мою тяжку вину:
Хотів я править твоїм царством, знаю,
Що не рівня я королю.
Із рук Творця отримав ти корону,
Тоді я з заздрдрощів поблід,
Підступний план, як скинути із трону
Тебе, о, брате, вже не рік,
Виношував у своїм чорнім серці.
Із ворогом уклав союз,
І міг убить тоді у лютім герці,
Та не зумів: тебе боюсь
Назавжди втратить. Чи знайду я милість
У рідних братових очах?
Тобі рабом готовий бути вічність!
Якщо не зможеш ти мені пробачить —
Негідного зітри на прах!"
Устав із трону старший брат, ні слова
Не промовивши, підняв
Засмученого князя, плакав довго,
З обріймів брата не пускав.
І сповнилось пророцтво довгождане...
Кордони стерлися, навстріч
Чимдуж біжать, немов би у останнє,
Білявий День, чорнява Ніч.
Прорвали греблю сліз глибокі ріки,
Не вірить серце, й не збагне,
Що не страждатиме вже вічні віки,
Що горе щастя не вкраде.
І спраглі душі поглядами стрілись,
Вмить зникло все для них навкруг,
З обіймів вириватись не хотілось...
Ніхто сплетіння їхніх рук
Вже не зуміє роз'єднати знову...
Бо найстрашнішою є смерть,
Що в серця забира кохання мову...
11.03.19
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2024
Погожий день кричить у вікна,
Вриваєсь синява крізь скло...
Мов, цвинтарна плита гранітна
Безжалісно в підлоги дно
Втопила.
Не хочу бачити нічого:
Ні сонця, ні людей, ні світ...
Зростуся з ложем, лиха мого
Ніхто не взнає... Наче в сіть
Впіймала ти мене, Афіно,
І прямо в серце мчить стріла,
Останній подих, -- і твоєю
Навік уже моя душа...
Застигла кров, не б'ється серце,
Я -- мрець живий, що невмира.
Забудь тебе, хоч не вернешся,
Не зміг. О, спопели до тла,
Свароже, тіло бездиханне, прошу!
Не вилікувать вже мене ніяк!
Нестерпний біль стискає груди;
Змією думка заповза,
Зжирає мозок, ллє отруту,
І через очі витіка.
Згасаю, гасну, кам'янію,
Іскра остання догара.
Люблю тебе, і не жалію...
Та з вітром злилися слова.
01.01.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2024