| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
Франко́ -
камінна ба́ба
на курганІ поли́сілім
стражденної Отчизни-України
Франко - той був Титан Труда́
був обдарований чуттям краси
і ко́ристі Душі та Духа
Він
як ніхто́ по нім
зноси́в до вулика свого́ пилок й нектар
з усіх принадливих усю́д
зати́м робився мед
із то́го що ото прине́слось
Чи геніальна та пчола́ за те́ що із її труда́ стає́ться мід?
Ніскільки.
Ні.
бо Труд - не Гєній є
ба́, навіть тітанічний
безвпи́нний
архірезульта́тний труд.
Всі знахідки Франка́ - як квіти в лузі
-
виросли самі
-
не сотворе́нні ним
-
хоч й гарні неймовірно і живі.
Найвищий у селі будинок - не за́вжди церква
як тут не крути.
от Слово Гєнія запалює й з півсло́ва,
тоді як чесний труд Тита́на Трударя́
дає тобі
ЛИШЕ найкраще з кращого до ру́к,
але небесним зіллям ЦЕ, на жаль, не є́
й не бу́де
як не гірко
якби й не бу́ло Тараса́ попе́ред ни́м,
то все рівно́ Франко́ не за́йняв б його місце.
нія́кому труду́
заслугам
чи
хору́гвам
тебе́ на небо не підня́ть
нія́к
а от Тарас
належав Не́бові
уже від са́мого свого́ поча́тку
й платив само́тністю сирітською за ЦЕ
все сірома́нське сво́є в чужина́х життє́
і навіть після смерти
зму́ченого тіла
Франко́ ж
все бу́в
у гущі у́спіхів й прина́д життєвого прогресу
скоромину́щої мирської слави
зовсІм не те́ що зго́рблений Тара́с
іще дитиною
Тара́са
відірвали
від сім'ї
від дому отчого
і
України
то й став ВІН сиротою Божою за ТЕ
усе́ віддав
і
став ОДНи́М обранцем
Божим
як те ягня́ ОДНе́.
на небі ску́по брав свої слова́
клав на папір
як фа́рби
ву́голь
во́ду акварелі
безпомилковий
абсолютно кожний рух пера його́
мов пензля
чи руки з вугіллям
чи гострого гравю́рного ножа́
матеріальний світ
у всім
все був йому тюрмо́ю
з портретів дивиться на нас тому він те́мно так
жив сиротою в пустці на чужині
без справжніх друзів
зда́тних вгамува́ти біль
і
ту́гу
і
невлашто́ваність розде́ртої душі
яку зсере́дини нести́шимо пекло́
ніким не ви́диме кале́неє тавро́ богообра́ння генія-пророка
а
кождому проро́кови - ніяких благ
скарбів
Бог не дає́
а й
навпаки́
-
усе́ те́ забирає
-
все са́ме дороге́
і
залишає ли́ш
( на глум тобі )
глибокі всевидю́чі очі
щоб боляче дивитися
як всім
круго́м тебе́
є́ щастя
а тобі – нема́
й
не бу́́де
тож зрікся То́ГО ВСЬОГО
і
більш ніде́
уго́лос
він
не жалкува́в за тим
що ма́ли всі звичайні лю́де
ото
за ТЕ
відре́чення його
-
щоко́жденька його сльоза́
-
у слові писаному ним
-
соло́ніша за кров
й
безцінна
як те Перше Слово
веселкою без кольорів
сягав сумним північним небом
той довгий довгий корінь
великого Шевче́нкового серця
в якім пророк тримав свої пісні чорнила
О, як же ж
довго довго й довго
йшли пішки
на небачену Вкраїну
його слова́
без відгуку
що камінь у без дна́ криницю
ні спрагу не таму́є
й не дає́ надій
та́к
в тім сумнім саму́мі
й пропа́в
наш спраглий заслане́ць
забутий світом в’язень
засо́х у руских болота́х
пома́лу вріс у ру́ску трясови́ну
бо ж нІкому було́
йому
всю правду та́к як є́ сказати
що він уже помалу пропада́є
і душу продає́ свою
бажаючи сподобатись чужим по духу
що за спиною насміхалися над ним
дури́ли
і водили ца́па
…
так геній згнив в трясови́ні
і вто́п
і ничия́ хоч малощи́рая сльоза́
не провела́ його́ як має бу́ти
у час його лихи́х кончи́н
Бог дав йому Вогонь
і
Бог його забрав
і
з тих часів
не дав його нікому більше зно́в
Франко ж
мав ІНШУ силу
да́дену йому
то́й
пильнува́в НАШ отчий дім
як той Труда́р
і
був твердий як камінь із каменоло́мні
тоти́м предвічним і спадковим духом
А скілько ще́
того́ корисного
рідкІсного «каміння»
і всього іншого
вкрай необхідного
позно́сив
за своє́ життє́ Франко́
у НАШУ хату
щоби́ ми всі
у решті ре́шт
та́к не відста́ли
як другІ
навсе́
лише в своїй архаїці тісній
без зелене́ньких паростків новеньких
а Час невпинно утіка́в
і забира́в з собо́в
живий сучасний ритм
прито́мний пульс
культури всього світу
яка забу́ла
що така й була́
під руским чо́ботом приду́шена Вкраїна
світ
на́ той ча́с
найголосніше чув лише Франка́
ТОМУ
він - ТОЙ
ХТО втримав Україну
й
не да́в пропа́сти
іскрі українства
у
лиху годину
ТОМу́
-
чим да́лі
-
величе́зніша стає́
Франко́ва тінь
в віки́ віків
Бог дав йому Перо́
і
Бог його забрав
та
з ти́х старих часів
нікому більш не да́в
тож
кла́няймося
нашому великому Франко́ви
за все́
але́
як і раніше
-
вкляка́єм ми лише до Тараса́
й
щора́з
паде́ сльоза́ жалю́
-
не годні вчу́ть його вживу
торкну́тися
хоча би пи́лу
що не осів
ще з тих часів
від тих нужде́нних його ка́пців
в яких ходив він
світом ти́м своїм
і
так й не го́ден був
аж до самої сме́рти
вернутися додому з тих пучи́н
оце́ лише́ в труні
привезеній на возі
вернувся він до на́с
і
більше
не сказав
ні сло́ва
нічо́го
головне́
що́
ми
тепер
не си́роти уже́
він з на́ми
у своїй землі
до не́ба й далі
пророста́
неви́димо
продовжує свій шлях
у сокрове́ннім серці
ще
не́наро́дженого
генія
цієї
благослове́нної
на всі що є́
стражда́ння
й
перемо́ги
Вічної Вкраїни
Тара́с
сирітським щастям чу́в
щоко́жде Бо́же сло́во
давав його́ нам, як ніхто́
за те́
і
корінь від його душі
ішов
не в зе́млю предків
а́
у се́рце Бо́же
вічне
не турбувався він
як дІйде до пуття́
те Слово
зробив ту надлюдську́ робо́ту
і
є́ кому́
не да́ть пропа́сти Бо́жиїм дара́м
даре́ним нам через Тара́са
Ми
тільки
з-за
здобу́того із неба
його́ печа́льними очи́ма
сло́ва
й
живе́мо
на "Вкраїні ми́лій"
-
ніхто́ з мілья́рдів на́с
допо́ки
Він сказа́в на́м
са́ме та́к
-
й не зна́в
-
де́
ми́
живе́мо з ва́ми
і
яка́
вселенська
матери́нськая турбо́та
нас огорта́
в часа́х лиш наших
на
Богом
даній
на́м
землі
ВОНИ пішли
оби́два
і
лиши́лись
бо
після НИХ
до нас
ніхто
від Бога
не прийшо́в
і
після Тараса́
з земли́
хто́ ?
го́ден був підня́ти
його́ ша́пку
свято́го бо́лю
й
в на́с
нема́
тепе́р
ніко́го
із ТАРАСо́ВИМИ очи́ма
на ча́с на́ш
і
на на́с
він бачив все́
і
все́ сказав нам
все́ зрушив з місць
почутим словом Божиїм
й Своїм
ми до́вго слухали
і
тілько в ча́с оста́нній
в час кра́йньої біди́ із бід
до нас дойшло́
вре́шт
Тарасо́ве Сло́во
"Вкраїна ми́ла"
-
то́
-
єди́не місце на земли́
де ми́
не бу́дем си́роти
ніко́ли
як бу́в ото Тара́с
що
у своЇм великім серці
ховав від всіх
той океан жалю́
щоде́нних сліз
від неможли́вости
верну́тися живи́м
в цю́ зе́млю
щоби́ бода́й померти мирно в ній
зібрав
в два сло́ва
заповіт свій на́м
і
да́в
ТИМ
на́м
майбутнє
він
оди́н
всім на́м
все да́в
вкраїньмо ж
на Вкраїні милій !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035400
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2025
невпинно пáда сніг
я думаю про тебе
як ці сніжи́нки
ніжно
тихо
в один бік
ти посміхаєшся мені
тільки очима
блищить ж
сліпучий білий сніг
до сліз
моїх
незамерза́ючих
котигоро́шків
пульсує стежка
через зморшки на обличчі мо́му
у напрямку до губ
від мокрих-мокрих вій
що в іній стекленіють на морозі
нічого з тим
не ро́блю я
бо невідри́вно зараз
ди́влюся на те́бе
не дихаю
й завмерло серце геть моє́
щоб не споло́хати тебе
бо
пе́рше
ти
так довго
не трапля́лася
мені
–
наскізь
нещасному тобов
без те́бе
тепер
як сніг
на мо́ю голову паде́ш
тебе я обіймаю на морозі
й не можу зупинить сльозу́ ту
що серце
по́верх вінця
залива́
усім твоїм добром
теплом
тобою
але ж
тебе́
нема́
–
лиш
сніг
–
давно уже ти не зі мною
лиш сніг над мо́йов сивов головою
й лиш ти́
у моїм спогаді про жизнь
усю розси́пану як ці літаючі сніжинки
у всім
знахо́джу
щось від тебе зно́ву
бо ти була для мене всім
тому́
й
не забуваєшся мені ти назавжди́
хоча вся ре́шта вже давно забулась
ось знов з тобов ми йде́мо по снігу́
ти воркоти́ш дівочим голосом розмову про ніщо́
у плямах світла ліхтарів
через які
ми крок за кроком просува́ємось до дому тво́го
він недале́ко вже десь
як і смерть моя́
то́ж жадно наостанок я ловлю́
той урочи́стий блиск твої́х очей
і танець звабний гу́б
що все гово́рять і говорять і смію́ться
мені
бо більш ніко́го з нами тут тепер нема́
лиш ми́
і
сніг кружля́ючих сніжи́нків
здає́ться – то маленькі зірочки́
падут’ з беззо́ряного неба доліли́ць
і
ми йдемо́ по них веселими нога́ми
я загово́рюю тебе словами
й твої глибокі темні очі Но́чі
невпинно
па́да сніг
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035322
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2025
Франка́ неправильно сприймають,
він бога́то більший за фігуру письменника.
Франко́ – то стиль (кольоровий фільтр) життя,
губка культурно-орієнтованого світогляду щоде́ннокреати́вної особи́стості,
яка перейшла межу безсме́ртности
–
вірус Франка́,
яко́сь
все ж
попадає в молодому віці в кров юнака́
(ніколи не жінки)
(в Франка́ немає жіночих генів вираження культурної ідеї)
(як і немає чудових жіночих образів)
і якщо резус дозволяє,
то священна кров меровінгів крокує світом русинським штибом.
Франкó був досконалим самодостатнім клітковим автоматом
з вірусним ініціюванням прибічників ідеї культурно-побутового балансування
з невичерпним багажем рудників
трипільської-
-скіфської
-хазарської
-хорватської
-древлянської
-дулібської-
та….
дунайсько
-дністерсько
-дніпровсько
-донського вузла
непомерлих
на генному рівні досягнень
Ду́ха землі
-сонця
-води
-солі
-лісів
-гір
-річо́к
-дібро́в
-ланів
з культом пшени́ці
-гречки
-квасолі
-гарбуза
-гороху
-хмелю
-айстр
-мальви
-калини
-вишень
-вишивок
-багаття
-ставків
-лелек
-ластівок
-багатодітності
-предкошановності
-капустоквашення
-співу
-співання
-материнства
…
ця земля пропахла до кождого атома
цим щемом і дзвоном,
де́ ще кажуть “земля гуде́”
–
ніде́.
Це треба вміти чути,
вірус Франкó дає таку поміч
і
дитина,
юнак
го́ден все́ прислу́хатися до сво́їх коренів
і
стати для оточуючих непосвяче́них
неадекватним і дивакуватим
ти́м,
що з того часу
такий юнак
перестає шукати собі звичайне товариство
і
має все товаришів в собі
і
в своє́му містичному чутті єдиної роди́ни
з диваками всіх часів цієї землі.
Її зуд
не дає йому лінуватися,
не вірити в себе,
бо є кому його ого́втати
і
накреслити вдячну цяточку світла
на цупкому горизонті
коли здається нема як пройти догори́.
Це – сво́я мова
і
цнота́
(відсів непотребних звичок і уподоба́нь)
і
відзнаки за вперте самовдосконалення
і жертви́.
Франкó
як та Римська вовчиця
на п’єдесталі
з цицьками
годував і годує ти́х
хто бачить його таки́м,
бо він таки – ТАКИЙ.
Він каже своїм дітям:
“пийте мо́є молоко
від нього вам буде вічність
а не від пилку́ на лапках кри́льцят барвистих метеликів.”
Франкó з залізного каменю.
В цьому символі – перша посв’ята
к не кожен побачить
що са́ме вовчи́ця
–
символ
ніяк не жіно́чого Риму,
так і Франко́
–
символ
годівни́ці
народжених це́ю земле́ю
і
її безсмертним духом.
Москаль і жид і европеяни́н
воліли б то́ собі загре́бсти,
але не йде́ до них
гул неїхньої земли́
з генетичним кодом
кодо́ваним
на́
залізні криваві золоті тисячоліття зростання духовної сили
в незнище́нних символах
приби́тих до землі-води і не́ба.
Тут небо не таке́ як деінде.
Ти мадрував
і
знаєш це дивне почуття,
що
щось
не так
із не́бом
і
сонцем
та й
вітром
на чужині́.
Ото – найпе́рше резонує в молоді́м,
що ти́
живеш та́м
де
був рожде́нний
любле́ний
вико́ханий
навче́ний співа́ти
і
слухати правдивий спів глиби́н усіх часів,
душу твою
омиває
вітер води і сонця.
Дихаєш
серед
своїх
братів
–
поміч від них
у всьому
–
лиш прихили́
сво́ю голову
їм
і
попроси їх
забрати
твій страх висоти,
вчуйся в те́
як
ті атоми
із
яких
ти
скла-
даєш-
ся
вже́
дола́ли
колись
такі
самі
труд-
нощі,
як
з таки́х
от
як ти́
живцем
пово́лі
здирали
всю шкіру
заливали язик їх
свинце́м,
потім ноги лама́ли
й кидали в боло́тах,
забира́ли зерня́тка життя́ тво́їх вну́ків.
Ти виріс
як ота́ва
опісля́ пожеж й пото́пів.
Твій чагарник подер в паздір’я кінників орди́.
Франкó не сам зроби́вся,
він
–
позолоче́на ланка в ланцюжкови до́лі всіх поколінь сеї земли́.
В тяжку годину він світив,
горла́в,
дзвони́в,
шарпав брудними
і
смердючими руками мерця́
сучасне і прийде́шнє
чистеньке
пусте покоління
духовно ненароджених людиноподібних ссавців
благополучних лиш собі
і
злополучних цій землі.
Відєх’ нєчєстіваго прєвознося́щася, і вы́сящася я́ко кє́дры Ліва́нскія
І мімо ідо́х, і сє́, нє бє́, і взыска́х єго́, і мє́сто йєго́ нє обря́щєся
Свої помилки́
і
епатажні прова́ли
Франкó заслужив,
бо
в кождім є рівно світла і те́мряви.
Ве́лич особистості бога́то варту́є,
бо ця Велич – не тво́я,
ти лишень вбра́вся в неї,
аби сокрушити спільного во́рога,
по то́му
–
ма́єш все поверну́ти
і
стати знов про́стим,
таким
як всі тво́ї,
бо
ти́
–
таки́й сами́й,
але
“покли́каний” їх вартува́ти,
їх путь,
їх сліпоту́
що тягне в прірву
цілі покоління на́с
Вмерла сила силе́нна людей.
За ніщо́.
І те́ нікого ніц не навчи́ло.
“Ади́, си́нку, вздри́ як воно́ випада́є
йти манівцями-хитрівця́ми
ві́вцями за горобця́ми.”
“Підніми очі, дити́но, уви́дь сонце, небо
–
це́ тво́є життє́
і
надія
що тво́ї діти
вкриють цю землю сво́єю щоденною працею
і
тепло́ їх спра́вджених про́стих надій
та
сподіва́нь
після спо́внення
–
знову верне́ться
як до́щ
в скарб земли
що похо́ваний вглиб
від Чужо́го
й від ока Його́
О́сь, сину,
уви́дь
вчу́й
і втя́м
що́
То
таке́
–
Ф р а н к ó.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035320
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2025