| Сторінки (1/85): | « | 1 | » |
Важкий був день… Ще треба...
Блін!
На склі троянда!... Знову він!...
Беру… Вдихаю аромат…
І озираюсь крадькома…
Та ні, його давно нема…
Ок, трояндо… Сядеш тут.
Поставлю вдома в якийсь кут…
Ні, краще ззаду сядеш… Геть!...
Я усміхаюся… Ледь-ледь.
Дожились… З квіткою сварюсь!...
Ну, це ж його троянда… Плюс,
Я ще на нього трішки зла…
Ну може й ні… Але була!
Який же він!… Пустила в дім.
(А що робити було з ним?)
Проник в життя, проник в сім’ю…
І на балкон!... Я його вб’ю!
Ну як ну вб’ю, то хоч… Вкушу!
Не слухатиму ці «прошу»,
«Будь-ласка», «вибач» і «пробач»…
Вкушу і все! Терпи! Не плач!...
Ач, надокучливий який!
«Я не сталевий!... Я живий!...»
А я, виходить, кам’яна ?!
Двоє дітей, а я одна!
Йому ж дурниці в голові!
Йому б кіно десь на траві,
Або по лісі на коні…
Або горшки ліпити… Ні?
Йому б балкон!... Хай йому біс!
Навіщо він туди заліз?!
… Втискаю газ. Матіс ричить…
Троянді соромно. Мовчить…
Я усміхаюсь в дзеркала…
Та ні, на нього я не зла…
А може все це не дарма?...
А може я… така сама?… )
1.09.15 р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2016
Яка ти? Хто ти? Звідки ти така?
Усміхнено-повітряно-легка...
Вбиваєш пострілом з-під довгих вій
І кидаєш десь у країні мрій...
Нічний водій, ранковий кавоман,
Сама собі шеф-повар і гурман,
Гончар, художник, скульптор, а тепер
Ти, виявляється, ще й волонтер!
Ти романтична і сором'язлива...
Твій погляд — як у спеку літня злива!
Ти наполеглива і принципова,
Мінлива і завжди для мене нова...
Або вогонь, або арктична крига!
Ти таємниця... Ні! Відкрита книга,
В якій до біса іноземних слів!
Ти — викрадач моїх спокійних снів...
Чуттєва... І відвертий меломан!
Готова на підступність і обман,
(Наприклад з'їсти чіпси без дітей...)
Ти — дегустатор всіх моїх ідей !...
Та знаєш... Іноді ти — кошеня...
Яке тепла шукає навмання...
Долоні теплі... Або хоч одну...
І спокою...
І затишку...
І сну...
Corvin 18.12.14 p.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553262
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2015
Ну що ж, Європо... Пожинай плоди -
Вродило лібералам-боягузам...
Тепер не тільки ми, тепер і ти
Наїлась ескалації від пуза...
Базуку вклали мавпі до руки -
Вона ж не стрельне далі від вольєра...
Розсипались у небі на куски
Амбіції німецького прем'єра...
Тепер ти зрозуміла, who is who ?!
Тепер ти бачиш, з ким ти маєш справу ?!
Тобі ж давно казали: Хутін Пу...
А ти перекладала для забави...
Кричи, Європо. Нарікай і плач.
Скасовуй рейси, змінюй коридори.
Або "стурбуйся глибоко"... Пробач,
Ти все ще віриш у переговори?...
18.07.14р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512162
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.07.2014
Well... Sometimes I come
And repair some…
And I give you a rose,
And your smile is so close…
I can fix your floor,
I can cut your door,
Oh, dishwasher... Hope,
She doesn’t flood your home...
I can change your lamp,
Oops… I meet your mom…
I can eat your soup,
(Anyway I hope…)
I can burn your disc,
I can open MATIS…
I can fix your switch,
(But I don’t know which…)
I can make your light,
But can't take your night…
I can drink your vine,
But can't read your mind…
I can change your car,
When you are still far…
I want see your smile,
Can you tell me why?...
I can guess your name…
You think this is a game…
But I'm not so smart,
For repair your heart...
26.06.14 Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510742
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2014
Колись я приїду до Києва з сином...
Колись... Як цвістимуть каштани...
Під небом пройдемось високим і синім,
Пройдемось ошатним Майданом...
Торкнуся, припавши на мить на коліно,
Гладкого, новенького бруку...
- Він все ще гарячий! Це так неймовірно!
Давай! Приклади свою руку...
- То сонце нагріло! - і в сина усмішці
Шукатиму трохи розради...
- Ні сину, не сонце... На цьому ось місці
Горіли колись барикади...
Людей, що піднялись на ці барикади,
Ніщо не могло подолати!
Ніякої сили не було у влади,
Лиш страх, брудні гроші і ґрати...
І люди боролись... І найсміливіші
Дивилися снайперу в дуло...
І лилася кров... Але найголовніше, -
Війни в Україні не було!
Ось там можна їх імена прочитати,
Я всіх називати не стану...
- А що там? Чому стільки квітів там, тату?
- Це стелла Героїв Майдану...
- Цікаво... Навіщо туди позносили
Ці шини від автомобілів?
- Це замість вінків... Це тепер ніби символ,
Це знаки, для всіх зрозумілі...
Мій син помовчить і спитає останнє:
(Мов вітром холодним подуло!)
- Я все розумію... Одне лиш питання:
Чому тебе з ними не було?...
23.02.14р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481334
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.02.2014
Стояла шеренга підрозділу "Беркут",
Похмуро закрившись щитами...
До них підійшли журналісти:
- Чи можна нам поспілкуватись із вами?
- Та можна, чого ж...
- Вам не холодно хлопці?
- Та змерзли... Три дні на Майдані...
- Втомились, напевно?
- Втомились до біса! Хитаємось всі, наче п'яні...
- А з іжею як?
- Та годин вже сімнадцять нічого у роті не мали...
- Ого! Не позаздриш...
- Якась там затримка. Забули про нас генерали...
- А що в вашій службі найважче, найгірше, -
Допитувались журналісти.
Мовчали бійці... Повідводили очі...
Ніхто не хотів відповісти...
Нарешті один, підійнявши забрало, промовив:
- Та що там погода... Що голод чи втома...
В цій службі найгірше -
Іти проти свого народу...
13.12.13 р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466069
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 14.12.2013
Провінція безпомічно вмирає,
Занурившись в дрімоту ностальгій...
Провінцію, як завжди, залишають
Десь в стороні від головних подій...
Зелений Ленін височить убого,
Спортивна школа, далебі, не та...
Не купиш почитати тут нічого, -
Провінція давно вже не чита...
Тут тихо... Тут настільки тихо,
Що навіть чути як буксує час,
Потрапивши в руїни і безвихідь,
У світ епох і тупикових трас...
Вряди-годи прокинуться від дрьому,
Щоб погорлати в барі про пусте,
Відзначити утворення району
Або щоб вибрати "Міс смт."
...
У тишу враннішню двірник почовгав...
Сміття і листя вкупу знов згребе...
Сюди ніхто не їде... Та й для чого?
Хіба для того, щоб знайти себе...
4.11.13р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458501
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.11.2013
Я знаю так мало, а хочу так сильно
Про тебе сказати тобі...
Окремі фрагменти, як бульбашки мильні
Зникають у цій боротьбі...
То з чого почати? В коханні зізнатись?
Ні, це вже, здається, було...
А може так просто чогось побажати
І трошки зігріти теплом ?
Ну, щастя бажати? До біса банально...
Кар'єри? Грошей задарма?
Здоров'я ? Теж ніби не оригінально...
Кохання ? Як хочеш сама...
Ти сильна... Аж дивно... І де стільки сили
Взялось у цій ніжній душі ?
Як плечі тендітні усе це зносили ?
Де сховано вічний рушій ?
Недоспані ночі, програми й папери...
Сміливий рішучий порив -
І перед тобою зачинені двері
Гостинно SoftServe відчинив !
Ти ніжна... Безмежно! Десь там, на Арені
Тебе обіймав Океан!...
І білі ведмеді у парку Вільгельма
Тобі усміхались десь там...
Красива... До болю!... Для тебе розцвіли
Всі квіти всіх парків разом!
А знаєш, як личить тобі сніжно-біле ?
А келих з червоним вином ?...
Я б міг написати (аби лиш хотіти)
Про штутгартський тірамісу,
Про дряпанки нові, які твої діти
Тобі з Малювців принесуть...
Я міг би німецьке Різдво описати,
Санки, що Микола приніс...
Самотню троянду, що в'яне в кімнаті...
Засипаний снігом МАТІС...
Це було б, напевно, доречно і стильно,
Та я б не повірив собі,
Бо знаю так мало,
А хочу так сильно
Про тебе
Сказати
Тобі...
18.06.13 р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438568
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.07.2013
Я повертаюся додому... Знову
Як і завжди (о, скільки вже разів !)
Знімаю маску й кидаю додолу...
Я так давно зробити це хотів...
Знімаю маску... Втомлене обличчя
Болить від усмішок і від гримас...
І знову, ніби вдруге народився,
І знов клянусь, що це в останній раз !
Знімаю маску з мови і з вимови,
Зі звичок, зі смаків, з переконань,
Здираю все ! Я навіть вже готовий
Позбутись замаскованих бажань !...
Стою, мов голий... Самоспоглядання...
Без тіла... Без обличчя... Без ідей...
Німий... Безликий... Зиркаю востаннє,
Заплющив очі - зараз все пройде...
Задкую у куток... Рука завзято
Там нишпорить у пошуках лиця...
Вони всі тут! Яку ж мені узяти ?
Можливо підійде хоча б оця...
3.11.12 р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382186
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.12.2012
Я не знаходжу нового для себе
І в "Обране" нікого з вас не додаю...
Не вдовольняєте мої потреби,
Уяву й душу вам не вразити мою...
Ви про кохання пишете те саме,
Банально, пафосно, ображено на світ,
Немов цілуєте старезними вустами
Якусь стару, якій минуло двісті літ !
Ви пишете на політичні теми...
Це що вірші ?! Це, в біса, випуски новин!
Геть! На Майдан! Вирішуйте проблеми!
Що, опустили очі? О! Всі як один...
Коли ж у когось блисне світла думка,
Яку не соромно покласти на папір –
Кидає вам під виглядом дарунка,
Як кістку в клітку, де чигає дикий звір !
"Ось істина! Велика і тривожна!
Гризіть і думайте! Видобувайте суть!..."
А кістка ця – обсмоктана й порожня,
Без запаху й смаку. Вітри у ній гудуть...
Ви тонете... В маразмах, у велібрах,
В ідеях диких, божевільних і дурних...
Ніхто не здатен викликати більше
Ні сльози, ні повагу, ані сміх...
14.10.12 р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373323
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.10.2012
N......без мене
І світ тепер не має виходу нікуди...
Прийшов бо сам на синій поклик залізниць,
В дроти замотаний від потягів прибулих,
Загублений у русі незнайомих лиць...
Стихає вітер над пустим пероном,
Сріблястим диханням гудуть дроти і я
У щонайглибшому з усіх полоні
Вмикаю дійсність, щоб промовити ім'я...
Аби воно звучало наче й справді
Лише сьогодні світ хтось сотворив,
І не буває ніякого "завтра"...
Твій погляд - то найбільше диво з див...
Дух 3.03.11 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372003
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.10.2012
Хочу в Анталію! Хочу на Кріт!
Хочу в Іспанію або в Єгипет!
Хочу до біса кудись в Монтенегро!
Хочу до неба або до пекла!
Хочу на Кубу і хочу у Ріо!
Хочу туди, куди дуже хотілось,
Де б і не парило, і би не дуло...
Хочу туди, де мене ще не було!
Хочу на пальму і хочу на пляж!
Трохи посунься і збоку десь ляж...
Хочу мохіто і хочу в гамак
Разом з тобою... Або просто так...
6.08.12р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355690
рубрика: Поезія,
дата поступления 06.08.2012
Одного разу уявив твій день…
(Чи спробував, принаймні уявити…)
Хоч я не знаю як, коли і де…
Та й не мені, мабуть, про це судити…
Ти станеш зранку, спинку розімнеш,
Відкриєш очі чашечкою кави,
Дітей розбудеш, нагодуєш і збереш, -
Все під контролем – ти не ловиш ґави…
… У Львові корки – знову всі стоять,
Ти зиркаєш у дзеркала навколо,
У дзеркалі – дві пари оченят, -
Кому в садочок, а кому до школи…
Ти зустрічаєш погляди дітей
І тішишся, знайшовши в них відраду,
Забувши вмить про корки, про людей,
Про те, що хтось давно сигналить ззаду…
…Ти знову залишаєшся сама,
Та головне, щоб не сама з собою…
Не думати! На це часу нема!
Ти в справи поринаєш з головою:
Під’їхати, домовитись, знайти,
Сплатити, вибрати і встановити, -
Усе це можеш вирішити ти,
Не можеш лиш забути і змиритись…
Маленька ніжка тисне на педаль,
Летить MATIS пісочний через місто…
Ховаєш в собі біль, ховаєш жаль,
Втікаєш геть – тобі у Львові тісно…
Біжи ! Європа жде тебе давно.
Ти ж бач – уся приперлася до Львова
По тебе. І тобі не все одно,
Я знаю… Ти до цього вже готова…
Помчати! Полетіти! Попливти!
Зануритись в адріатичні води,
Зустріти знов акрополь і мости
Через Дунай… Відчути дух свободи!...
Де б ти не була, на якій межі,
Чи на Мальорці, чи на Санторіні, -
Промінчиком з’явися в мережі,
Щоб розігнати усмішкою тіні…
25. 06. 12р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350847
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 16.07.2012
Історія оця настільки давня,
Наскільки і смішна. Одного разу
Мій син (мабуть так мало бути)
Недугом тим дитячим захворів,
Який так легко і невимушено діти
Перебувають без страждань надмірних.
Однак дорослі, ті, яких в дитинстві,
Недуга ця безпечна обійшла,
Тепер страждатимуть удесятеро більше,
Якщо тих вірусів в дитини наберуться
І захворіють. Перетвориться в прокляття
Те, що в дитинстві лиш недугою було б...
І сталось так, що лиш один у домі
Я був такий, кого минуло щастя
Хворобу цю в дитинстві пережить...
Отож, щоб не піддатися недузі
Й уникнути небажаних подій,
Зібрався похапцем я й порятунок
Шукати став у мандрах - хоч би де...
Мій задум був простий - поневірятись
Зо три-чотири тижні. Може більше.
Й чекати звістки доброї із дому
Про те, що син свою недугу поборов
І небезпеки вже нема для мене,
І можна знов вернутися до справ...
Отак у мандрах день за днем минає,
Відвідані омріяні місця,
Ті, на які так завше часу не було...
Вже й хочеться додому... Але зась,
Бо поспіхом нестриманим в цій справі
Все можна було звести нанівець...
Аж ось отримав звістку довгожданну,
Що син здоровий вже і небезпеки
Поширення інфекції нема!
В ту ж мить зірвався з місця і під вечір
Вже вдома був і обіймав дружину
І сина, що ще трохи був блідий...
За цю мою поспішну наглу втечу
Я вибачився перед ним і пояснив,
Що тільки так уникнути я міг
Біди багато більшої від тої,
Яка його спіткала. Та тепер
Все знову стало на свої місця...
Так днів минуло два чи три, аж раптом
Якусь непевність в собі я відчув,
Ту, що раніш мене не турбувала...
У душу зла підозра заповзла,
Що все-таки оцю гіркую чашу,
Яку я випити мав, - вип'ю все ж...
Передчуття мене не обдурили:
Чи надто пізно я із дому втік,
Рятуючись від вірусів дитячих,
Чи десь у мандрах підібрав хворобу
Аналогічну тій, якої вперто
Усе життя завзято уникав...
Валяючись у ліжку, довго думав
Чому ось так складається життя,
Що кажуть: від біди біди не знайдеш,
А як знайдеш, то точно принесеш
Її собі... Дарма, аби не гірше, -
Сміявся, знов провалюючись в сон...
15.03.12р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322233
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 15.03.2012
Я раптом прокинувся в стаціонарі,
В старій лікарняній палаті...
На мене дивилися два санітари
Й хабарник у білім халаті...
І очі дружини, наповнені щастям,
І всі вже спокійні і раді,
І так професійно бере за зап"ястя
Хабарник у білім халаті...
Він різав глибоко і шив акуратно,-
Він не допускає халатність...
Я дякував знову і знову стократно
Хабарнику в білім халаті...
Я сильний, здоровий, не вмер, не каліка, -
Звичайно - йому не звикати.
Чому ж я не можу забути: мій лікар -
Хабарник у білім халаті...
Я йшов, на ходу загинаючи пальці,
Рахуючи дні до зарплати...
Назустріч мені поспішали до праці
Хабарники - білі халати...
25.02.12р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320229
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.03.2012
Пічку в домі запалімо,
Шубу й шапку натягнімо,
В кожній хатині газу немає,
Кожен що має - в пічку кидає...
Приспів:
Україна замерзає
Замерзає вся земля!
В небі ангелів немає...
Небо більше не ля-ля...
Може, у хаті газу не мали ?
Може лічильник опломбували ?
Якщо не мали, то не горюймо,
Опломбували, то розпломбуймо!...
Corvin 10.02.11p.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312941
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 10.02.2012
. ...Да пребудут в целости,
Хмуры и усталы,
Делатели ценностей -
Профессионалы...
(А.Межиров)
Я інженер. Я з клану інженерів
Я не купую і не продаю.
Я рідко ставлю розчерк на папері
Я гріх на душу не беру свою...
Я маю хист - стихіями керую!
Я перший чую їхній рев і плач,
А потім боязко іде за мною
Наляканий, слабкий Користувач...
Спіймавши враз вогонь, повітря й воду
В тенета електричних кабелів...
Коли вони всі рвуться на свободу,
Тоді я надивився всяких див...
Я бачив, як енергія метану
Муштрує вуглеводи й протеїн,
І цей же дикий дотик урагану
Вбиває сотні й тисячі грибів...
Я бачив, як ржавіє нержавійка,
А чорна сталь - згорає, як папір,
А те, що вчора зміряла лінійка,
Сьогодні вже змінилося, повір...
Я бачив, як розмелене й зашите
За три години вже ляга під ніж...
І сотня нагодована і сита
Коли я ґудзика натисну лиш...
Я інженер. Я з клану інженерів.
Ми створюємо й змінюємо світ.
Я рідко ставлю розчерк на папері, -
Я краще у житті залишу слід...
17.09.11р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281332
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 18.09.2011
Слова - це вітер, дівчино кохана...
Слова - це дощ... Слова - це перший сніг, -
Розвіються, розлиються, розтануть,
Ніхто ще слів затримати не зміг...
Слова ніщо. Дивитись треба в очі,
Ловити погляд, бачити усе !
Ти прочитаєш все, якщо захочеш,
В очах... І погляд спокій принесе...
Та не завжди... І очі часто брешуть.
Лукавий вогник в капосних очах...
Сьогодні світяться і іскри крешуть,
А вчора випромінювали страх !...
Не вір очам, а спробуй доторкнутись,
П'ять пальців простягнувши і пітьмі...
Відчуй вогонь! Не дай йому заснути -
Хіба вогонь зігріє уві сні ?
Але тремтіння в пальчиках тоненьких...
Хіба воно всю правду розповість?
П'ять пальчиків... П'ять дотиків легеньких...
Холодне серце їх відразу з'їсть...
Не вір словам. Не вір очам. Не можна
Довіритися пальцям... Але як ?!
А так як всі ! Як кожен і як кожна -
Попробувати треба все на смак...
02.07.02 р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276845
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.08.2011
Ось час прийшов і Бороду вітати...
Півсотні з гаком - несерйозний вік,
Та все одно. Хіба важливі дати,
Коли є люди до яких ти звик?...
Ну як тобі живеться в Албуфейрі?
Чи видно Геркулесові стовпи?
Чи часто виникають на папері
Думки Гібралтар перепливти?...
Поборник правди, вірності і слави,
Останній лицар з тих, що не у нас...
Не відцурався рідної держави,
Не втратив віри у важкий цей час!...
Твої вірші вертають журавлями
У села українські і міста
І падають в серця... І поміж нами
Ця віра знов спалахує свята!...
Бо ж не пропала дідова наука -
Він сіяв в душі, сіяв у серця...
Лягла у душу і у серце внука
Добра та істини зернина ця...
Ти, друже, вдало перейняв цю справу, -
Став сіячем - цілителем душі...
І від Атлантики до Борисфену
Хай знову й знов летять твої вірші!...
21.08.11р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276349
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 22.08.2011
Найкращому другу
Осінь…
Золото і дим…
Ліс під небом мовчазним…
Борсуки, вогонь, слова…
Філософія…
Сова…
Польща, бізнес, старший брат…
Тренування, сталь, шпагат…
Стиль старий – нове ката,
Світло, тінь і Пустота…
Дощ…
TV, магнітофон,
Лампа, книга, тигр, дракон…
Схід…
Японія, Китай…
Чорний кіт і теплий чай…
День і ніч…
Старий сарай…
Вітер… Запахи… Врожай…
Дім, батьки, малий Максим…
Осінь…
Золото і дим…
4.10.2000р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272335
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 27.07.2011
Коли стара стіна
Знову закрила горизонт,
Коли поїхав друг,
Коли мовчить магнітофон,
Коли чекаєш день,
Але приходить знову ніч,
Коли нема нікого,
З ким ішов би пліч-о пліч,
Коли солений піт
Ти відчуваєш на губах,
І ще коли неспокій
У твоїх сумних думках,
Тоді ти раптом чуєш
Голос десь із глибини,
Який кричить:”Я прошу!
Прошу,час цей зупини!”
Чому летить вперед?
Чому він забирає в нас
Усі хороші дні,
Які згадаємо не раз?..
21.08.96p. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268950
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2011
Если хочешь что-то знать,
Что-то, что не каждый знает,
Я могу тебе сказать:
О друзьях не забывают…
Даже если все не так,
Все не так, как бы хотелось –
Улыбнись ! И неспроста,
Ведь улыбка – это смелость !
Вспомни, ты же не один !
Вспомни, кто с тобою рядом !
И смелей на все смотри,
А печалиться не надо !
7.10.96р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267093
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.06.2011
Сегодня я снова останусь один...
Сегодня я снова приму "Викодин"...
Под вечер нога разболелась опять,
Но ближе к утру мне удастся поспать...
А завтра опять чью-то жизнь я спасу,
Но чью и кому - глубоко мне в... носу.
Возможно, от жизни спасут и меня...
Так больно... Так долго ждать этого дня...
Я доктор! Я дока! Я сволоч! Я врач!
Я гений, который вам сможет помочь.
Быстрей запишитесь ко мне на приём -
Хочу подтереться больничным листом!
Все лгут. Вы молчите. Я ждать не привык!
Ректальный термометр развяжет язык...
Потом провернем МРТ головы
И все по домам. Но, конечно, не вы...
Я вылечу вас и отправлю домой.
Доеду до бара. Уеду в запой...
Отдайте ключи! Я не пьяный! Пока...
И где моя трость? Что-то ноет нога...
Сегодня я снова останусь один...
Сегодня я снова приму "Викодин"...
Под вечер нога разболелась опять,
Возможно к утру мне удастся поспать...
25.05.11 Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262317
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 29.05.2011
Я Віталій Войтко, –
Немічна людина,
Придумайте мені риму
На слово КАЛИНА…
Овва! Сам придумав!
«Калина - людина»!
Ось я вже і маю
Вірша половину…
Трохи ще набрешу
Про очі-волошки,
Про стежину й рушничок
Десь приліплю трошки…
Треба ще згадати,
Як летять лелеки,-
Вийде віршик гарний,
Хоч і недалекий…
Ну ось і готово!
Стрічайте поета!
Я Віталій Войтко –
Людина-легенда!
Коментуйте мої вірші,
В Обране скидайте,
Як знайдете десь пумилку,
То не осуджайте…
Краще фото подивіться –
Я крутий там дуже!
Головне – то те, що зверху,
Що в серці – байдуже…
Автобіографію
Уже почитали?
Дочитали вже? Отож!
Я Войтко! Щоб знали!...
18.05.11р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261098
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 22.05.2011
Про що ти хочеш зараз прочитати?
Про музику? Про тишу? Про кришталь?
Про бога із можливістю розплати?
Про все одразу? Та мені не жаль!..
Я розкажу про прірву. Що між нами,
І про наймення наших кораблів,
І про ілюзію твоїх стагнацій,
І навіть трохи більше, ніж хотів…
Або напишу казку про… про екто р,
Як небо падає чи хмарами іде;
Ще про егоілюзії й Nigredo,
Куди крива свободи заведе…
А ще розкажу, як дощі вмирають,
Memento mori бродить по світах
Або про те, як сонце засинає!
Недопустима доза – вічний страх…
З любов’ю напишу про сік граната,
Про сходу випадок, про ланцюжок,
Про те, як нам полотна оживляти,
І, навіть, крилами робити крок…
А про провалля у коротку вічність,
Сонцестояння виклик у весні, –
Чарівнику-Коту знак твого січня
Доки ти спиш, тихенько розповів…
Життя крізь дихання! Вода крізь Вікна!
Ковтати листя! Віри. ти! Як ти?
Невидимий в мені… Він вже не втікне, -
Мій бог! Я вкрав усі твої світи!
17.05.2011 Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260930
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.05.2011
Присвячується Джеку, який збудував дім...
Ось сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А це – легендарні й не дуже поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А це - майстер страху і гри VELVET CAT,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А ось ще ніким не підкорений ДУХ,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А ось БОРОДА – думка зроджує рух,
В якому вирує нескорений ДУХ,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А ось і ЛАСУНКА з своїми думками,
Які в БОРОДІ вже прискорили рух,
В якому вирує нескорений ДУХ,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А ось ІГОР ВОВК пильно стежить за нами,
Який забирає ЛАСУНКУ з думками,
Які в БОРОДІ вже прискорили рух,
В якому вирує нескорений ДУХ,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А ось ЛЯЛЯ БО і щоденник її,
Яка не напише про ВОВКА ні грама,
Який забирає ЛАСУНКУ з думками,
Які в БОРОДІ вже прискорили рух,
В якому вирує нескорений ДУХ,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
Ось CORVIN, який трохи дивний або…
Який зупиняється на ЛЯЛІ БО,
Яка не напише про ВОВКА ні грама,
Який забирає ЛАСУНКУ з думками,
Які в БОРОДІ вже прискорили рух,
В якому вирує нескорений ДУХ,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
9.04.2011р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252747
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 09.04.2011
НІХТО не скаржиться…
НІХТО не плаче…
НЕ проклинає…
Не грабує…
НЕ краде…
НЕМАЄ мародерства…
Так, неначе, життя давно шляхами битими іде…
ВСІ на місцях!
ВСІ вірять в перемогу!
І КОЖЕН КОЖНОМУ підставивши плече,
Потроху ВСІ спинаються на ноги…
І біль утрати вже не сильно так пече..
Весна прийшла… І сакура цвістиме,
Бо сильна нація зарадить цій біді!
Воскресне все! Воскресне Фукусіма!
А біль розчиниться, як кола на воді…
22.03.11р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248842
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 22.03.2011
Мы дрались спина к спине –
Я и ангел – мой хранитель…
Он, заботясь обо мне,
Защищал души обитель!
Крылья чувствуя спиной,
Слыша звон булатной стали, -
Я спокоен: он со мной…
Но враги не отступали!
Мертвых втаптывая в грязь,
И моей желая смерти,
Толпами спешила мразь
Погубить меня, поверте!
Но рука была тверда,
Ангел им в лицо смеялся,
Я ругался иногда…
Вот уж мало кто остался…
Вот последний из врагов
Принял сталь, давясь слезами…
Все! Он, кажется, готов!
Оглянулся я… И замер...
Пух и перья… Кровь и плоть…
Кто-то врал о их бессмертьи …
Если бы минуту хоть –
Я бы смог! Успел! Поверте!
Ми дрались спина к спине –
Я и ангел... Мой хранитель…
Он заботился о мне,
Ну а я… А я… Простите…
14.03.2011р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247061
рубрика: Поезія, Езотерична лирика
дата поступления 14.03.2011
Разом з N....................
Вікно закуталось у мокрі шпальти,
Друкує погляд твій у кожному рядку...
Як боляче, що не умію їх читати...
Але не йди... Бо я без тебе не засну...
Не спиш ти... Плачеш... І стікають сльози
По шибці - ти у змові із дощем...
Не плач, зажди - травневі прийдуть грози...
Можливо ти наплачешся іще...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246254
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2011
Полковник Сендел швидко йшов по нічній вулиці. Звернувши вліво, він зайшов у маленьке фотоательє. За касовим апаратам дрімала дівчина. Вона підвелась і втомлено усміхнулась на його побажання солодких снів.
Сендел витягнув з кишені фотоплівку, нерішуче покрутив її в руці, глянув на дівчину, гадаючи, скільки років може мати це юне створіння. Він поклав плівку перед дівчиною.
– По одній штуці, будь-ласка. Негайно.
Дівчина взяла плівку і за десять хвилин повернулась з пакетом фотографій. Вона була червона, як рак і ховала від Джона очі. Сендел розплатився і взяв пакет.
– Вибачте, – пробурмотів він і вийшов на вулицю. Там він переглянув фотографії і залишився задоволеним.
За кілька хвилин полковник вже був біля свого дому. По дорозі він кинув капелюх у якийсь смітник, але не став знімати постріляний плащ – під ним був "Кондор".
Парк за домом був якось дивно освітлений. Джон здивовано обійшов будинок і побачив Флору з мольбертом, фарбами і пензлями. Навколо були розставлені спеціальні ліхтарі на підставках, які заливали світлом найближчі дерева. Серед молодих секвой навпроти Флори у чарівній позі завмерла Лейсі. Як і годиться натурщиці, вона була в чому мати народила.
– А ось і таємничий Джон Сендел! – весело вигукнула Лейсі, коли полковник з'явився з-за рогу будинку. Вона навіть не ворухнулась і весело підморгнула Сенделу, побачивши вираз його обличчя. Схоже вона була на сьомому небі від того, що він бачить її такою...
Флора повернулась до брата.
– Джоне! Джоне, я... Сьогодні я наговорили тобі багато зайвого... Вибач. Я не мала права...
– Все о'кей. Забудь. Можливо ти й була права...
– Ні! – аж закричала Флора. Цей дивний парк – єдина справжня цінність у моєму житті. Яка ж я була дурепа, коли хотіла рубати його! Він чудовий! Нехай залишається таким, яким є.
Сендел дивився на неї як на божевільну. Сьогодні вдень вона з жаром відстоювала абсолютно протилежну точку зору, а тепер?...
– Що ж. Я бачу цей парк надихнув тебе на нову картину...
– О, так! Я впевнена – вийде чудово!
– Тоді продовжуй, бо Лейсі вже змерзла.
Флора подивилась на свою натурщицю і усміхнулась.
Полковник зайшов в дім і піднявся по сходах. Він зупинився перед дверима великої кімнати, яка колись належала йому. Тепер її ділило між собою подружжя Джорімел.
Джон зайшов до кімнати, роздивився навколо і знайшов маленьку сумочку Флори. Взяв її до рук і ще раз замислився чи правильно він робить.
Він любив свою сестру і не хотів робити їй боляче. Але назад дороги вже не було. Стівен був негідником і вона повинна знати про нього все. А з Лейсі нехай розбирається сама.
Сендел запхав в сумочку пакет з фотографіями і поклав її на місце.
Повернувшись до дверей, він ступив два кроки і завмер.
Справа біля дверей на стіні висіло величезне дзеркало, якого кілька років тому тут не було. Джон побачив себе в ньому і повільно підійшов впритул до двійника.
Він вже давно хотів це зробити, але чомусь не наважувався. І навіть тепер піднімав погляд з якимось дивним відчуттям.
Його погляд ковзнув по дірявому сірому плащі, по незворушній масці обличчя з різкими рисами і, нарешті, зупинився на чорних очах.
Сендел вдивлявся в свої очі все глибше і глибше, але так нічого й не побачив крім безмежної Пустоти. І він раптом зрозумів, чому його став боятися Кор, і чому люди уникають дивитися йому в очі... І йому стало страшно...
Сендел відвернувся від себе і швидко вийшов з кімнати. Він теж не міг дивитися собі в очі, хоча це було лише холодне відображення...
Десь далеко в темряві з'явилась червона точка. Вона почала наближатись і збільшуватись. І ось це вже була червона маска. Вона ожила і перетворилась на лице корейця. Сендел напружено чекав. Він добре знав, що має статись далі.
Лице наблизилось впритул до свідомості і завмерло. І раптом на цьому обличчі з'явилась посмішка. Сумна посмішка, в якій не було нічого агресивного. Лице усміхалось так, ніби, нарешті, виконало свою важку справу...
Деякий час Джон спостерігав за ним, поки воно не стало повільно віддалятись і, нарешті, безслідно розчинилось в темряві. Назавжди...
І уві сні Сендел знову відчув, що він щось втратив. Але тепер він знав, що саме. Він втратив віру. Віру в своє призначення. Віру в те, що він для чогось потрібен у цьому божевільному світі...
Сходило сонце. Від дерев і будинків простягнулись довгі тіні – останній притулок нічної темряви.
Тусон ще спав, оповитий ранковим туманом, і, мабуть, ніхто не бачив людину, яка виходила з міста.
По шосе швидко йшов чоловік у легкій військовій куртці. Його лице було спокійним, а рухи плавні та впевнені. Погляд старих чорних очей був спрямований кудись далеко, за лінію горизонту, ніби чоловік хотів побачити, що діється на Тихому океані.
У довгій брезентовій сумці кольору хакі, яка висіла в нього на плечі, крім усього іншого лежали дві дивні речі. Однією з них був модифікований "Кондор" – останнє слово науки, техніки і приреченості людського роду. Іншою – довгий японський меч.
Полковник Джон Сендел повертався на війну...
Життя це тільки
Як Схід і Захід, –
Більше нічого...
1996–1998 рр.
кінець першої частини...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246073
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 09.03.2011
Важко писати разом. Не домовившись. Тому вибачте за розміри та інше... Тому й на різних подихах і ударах... Тому й Аритмія...
Разом з N...........
Рухи цих днів - протистояння років...
І погляд твій Весною ходить по землі, -
Здуває з рук усе, що буде потім,
Зображення Тебе лишаючи в Мені...
Скажи, що не боїшся ти мене,
Скажи, що знаєш хто я, як я, де я,
Скажи, що усміхнешся і простиш,
Якщо я тінь на пройдених алеях...
Скажи, що з неба вранці падає роса,
Скажи... Мене, як і її вбиває сонце...
За руку день у день тримають небеса
Ці тіні, що одна з них Ти... Хіба не сон це?
Моє натхнення, мій неспокій і думки
Позбавлені земної суєти...
Як кола на воді від дотику руки...
Цей дотик - Ти одна і тільки Ти...
Придумаю слова і вимовлю під звуки
Кроків твоїх на всіх стежках Землі...
Дотик ожив і простягає сонні руки...
Повітрям йдуть солодкі сни Тобі...
Добраніч... Засинай... І спи сьогодні так,
Як спить мале дитя в своїй колисці,
Якому ангел на чоло поставив знак...
І завтра день прийде в новім намисті !...
2.03.2011р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246057
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2011
V
Флора Джорімел з силою кинула пензлем об паркет і рвучко вибігла з кімнати, сильно тряснувши дверима.
Після цієї розмови з братом у неї все валилося з рук. Вона спробувала заспокоїтись і почала малювати нову картину, але виходило жахливо, як ніколи.
Нервово спускаючись по сходах, Флора раптом відчула, що стіни старого дому зсуваються навколо неї і женуть її геть. Її душа забилась, як птах у клітці і вона, спостерігаючи, як світ пливе перед її очима, швидко пробігла через темний хол, шарпнула вхідні двері і вибігла в ніч.
Душа вирвалась на свободу, і Флора завмерла, прислухаючись яку пісню вона тепер заспіває. Спокій огорнув всю її сутність і вона глибоко вдихнула нічне повітря. Флора раптом відчула, що її з неймовірною силою щось тягне в темний парк навколо дому, і вона не стала опиратись цьому несподіваному бажанню...
...Великі лапи ялин м'яко торкались її рук і зовсім не кололи, коли Флора ніжно стискала їх. Вона раптом знову відчула себе дитиною, маленькою дівчинкою, яка колись бавилась у цьому парку разом з братом. Як давно це було!...
Флора згадала, як одного разу сховалась від Джона під величезною ялинкою, пробравшись через розлогі гілки, які звисали і стелились по землі. Під ялиною панувала темрява, але зовсім не було страшно. Пахло живицею, біля стовбура на гілках метушились маленькі пташки, а земля була вкрита грубезним шаром хвої. Флора незчулась, як заснула на цьому пухкому духмяному килимі і брат так і не знайшов її. Прокинулась вона від того, що Белла лизала їй обличчя, знайшовши її в парку за наказом батька...
Це було вісімнадцять років тому.
Флора вдихнула прохолодне повітря на повні груди і знову відчула цей вічний запах соснової смоли. І їй здалося, що все це було лише вчора, а всі ці роки стали якимись блідими і гарячковими. Як помах крила – елітна школа, Академія мистецтв у Лос-Анджелесі, квапливе заміжжя зі Стівеном, якого вона майже не знала...
Флора раптом зрозуміла, що тільки тут, у духовній і фізичній гармонії з цим старим парком вона є по-справжньому щасливою. Вона відчула, що всім серцем любить ці віковічні дерева і цей похмурий затишний дім. Любить такими, якими вони є, бо вона виросла серед них і перейняла від них свій талант, своє відчуття прекрасного та дивовижного...
Вийшовши з темного провулка, Сендел зупинився і оглянув широку нічну вулицю. Його очі недобре звузились – за квартал від нього стояв чорний "Порш". З салону машини через напіввідкрите вікно повільно піднімався сигаретний димок.
Джон підняв комір плаща, низько опустив на чоло капелюх і швидко пішов до "Порша". Він різко відкрив дверцята і мовчки сів на заднє сидіння, нахиливши голову.
Салон був заповнений димом. За кермом сиділа людина з сигарою в зубах.
– Ну? – почув Сендел знервований голос Стівена Джорімела. – Все о'кей?
Джон промовчав, відчуваючи, що Джорімел намагається роздивитись його лице у дзеркалі заднього виду. Дим і темрява заважали йому це зробити. Сендел витягнув з-під плаща "Кондор" і поклав біля себе. Джорімел повернувся назад і помахав рукою, розганяючи дим. Джон повільно підвів голову і подивився Стівену в очі.
Сигара вивалилась Джорімелу з рота, а в очах з'явився такий жах, якого Сендел не бачив навіть на війні. За кілька секунд Стівен все-таки повірив своїм очам і рвонувся за пістолетом, який виглядав у нього з-за ременя. Рука Сендела догнала його руку і вдарила в зап'ястя. Наступний удар ззаду в потилицю кинув Джорімела вперед на кермо. Стівен стиснув зуби і знову різко повернувся, намагаючись вдарити Сендела з розвороту. Його занімівша рука свиснула в повітрі і він негайно отримав жахливий удар в обличчя, після якого світ поплив перед його очима і зник.
Джону хотілось вдарити його ще раз, ще і ще, але він пересилив себе і ненависть до цієї людини знову змінилась байдужістю і безмежною Пустотою. Він швидко вирвав з-за пояса в Джорімела блискучу "Беретту", витягнув обойму і висипав патрони собі під ноги. Стівен слабо застогнав і ворухнувся.
Під ногами на килимку диміла сигара, і Сендел затоптав її, подумавши, що з такою ж легкістю він міг щойно затоптати життя її власника...
Стівен знову застогнав, ворухнувся і відкрив очі. Відчувши кров на обличчі, він згадав про Сендела і зі страхом глянув в дзеркало заднього виду.
Лице Джона ховала тінь. Дим розсіювався.
– Чого... Чого ти хочеш? – глухо запитав Стівен. У відповідь пролунав сміх, від якого у Джорімела побігли по спині мурашки.
– Все, що я хочу, я можу отримати і без твоєї допомоги. Але ще я хочу, щоб Флора була щасливою. Ти все-таки її чоловік. Поки що. Це єдина причина, яка врятувала тебе від смерті, - голос Сендела був холодний як лід. Джорімел раптом помітив в дзеркалі, що очі Джона блищать шаленим вогнем, і цей блиск пробивається через темну маску обличчя. А може це йому тільки здається?
– Навіщо ти робиш це, Сендел? Чому ти вліз у мої справи? Ти такий фанатичний патріот цієї клятої країни? Я не вірю, що...
– Я офіцер ВПС, – прошипів Сендел таким тоном, що Джорімел здригнувся. – І я став ним, щоб підтримувати справедливість і гармонію у Всесвіті. На цій війні я дорого заплатив за свої бажання і повернувся сюди, шукаючи спокою. Але війна простягнула свої лапи навіть до Арізони, бо ти, Джорімел, її тут підтримуєш і наживаєшся на цьому! Глобальний Тихоокеанський конфлікт для тебе – це щось таке далеке й нереальне. Це смерть, Джорімел! Смерть сотень молодих людей. Я бачив цю смерть і зупинити її – для мене гірі – обов'язок... Я знаю, що ти глухий до моїх слів, але цієї торгівлі більше не буде в будь-якому випадку. Тобі найкраще щезнути з мого дому і з життя моєї сестри. Негайно і назавжди. Інакше покарання не забариться. Запам'ятай це.
Стівен гарячково збирав докупи свої думки. Він розумів, що його доля перетнулася з долею цієї страшної людини і це стало для нього фатальним. За два дні – все коту під хвіст...
– Що ти зробив з Карлом? – тихо запитав Джорімел.
– Це той у капелюсі і плащі? – Сендел знову засміявся потойбічним сміхом. – Відгадай з трьох разів...
Джорімел здригнувся і опустив очі.
– Ти справді... Справді, ніндзя, Сендел?
Він не отримав відповіді і озирнувся. Сендела в машині не було...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245654
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 08.03.2011
Пальці Джона лягли в пази кришки від каналізаційного люка і він рвонув її на себе, прикривши себе і свого недавнього ворога.
Довга черга трасуючих куль забарабанила по металі та по асфальті. Кришка затанцювала в руках Сендела, парубок скулився і закричав від жаху. Коли настала тиша, Джон, не випускаючи з рук металевий круг, швидко зробив два перевороти до темної стіни. Біля стіни він пірнув у темряву і розчинився, а круг закружляв на місці, немов гігантська монета, прийнявши на себе нову чергу з автомата.
Чоловік в плащі чортихнувся і швидко скинув плащ і капелюх. Він простягнув другу руку до "Кондора", ввімкнув теплочутливий датчик та детектор руху і повільно заглибився в провулок, роздивляючись темну стіну.
Двоє невдах, що напали на Джона, підхопили свого непритомного товариша і зникли геть.
"В МЕНЕ НЕМАЄ НІ ЖИТТЯ, НІ СМЕРТІ – ВІЧНІСТЬ ДЛЯ МЕНЕ ЖИТТЯ І СМЕРТЬ..." – промайнуло в голові Сендела. Він сидів у темряві серед пустих картонних коробок і баків для сміття.
Чоловік з "Кондором" зупинився навпроти каналізаційного люка. Невеликий, але потужний ліхтар спалахнув під дулом його зброї, і промінь почав безжалісно розганяти темряву.
"В МЕНЕ НЕМАЄ ЗАКОНУ – САМОЗБЕРЕЖЕННЯ СТАНЕ МОЇМ ЗАКОНОМ..." – Сендел почав безшумно просуватись вздовж стіни. Світла пляма рухалась слідом за ним, швидко наздоганяючи.
– Полковник Сендел?! – прокаркав чоловік з "Кондором", звертаючись до темряви. Він глузливо розсміявся.
"В МЕНЕ НЕМАЄ ЗАМИСЛІВ – ВИПАДОК МІЙ ЗАМИСЕЛ..."
– Ти вліз не в свою справу, Сендел! І за це будеш покараний! – чоловік знову засміявся. Це полювання йому явно подобалось.
Дуло автомата поверталось зі сторони в сторону. Видимі й невидимі промені пронизували темряву під стіною, відбивались і повертались ні з чим. Темрява вміла мовчати...
"В МЕНЕ НЕМАЄ ДИВОВИЖНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ – ПРАВЕДНЕ ВЧЕННЯ НАДАСТЬ МЕНІ ДИВОВИЖНІ ВЛАСТИВОСТІ..."
Раптом датчик почав слабо пульсувати. Чоловік обережно перевернув велику картонну коробку. Під нею були кросівки Джона.
– Гей, ніндзя! А ти не змерзнеш?! Тут тобі не джунглі! – його сміх став чомусь трохи невпевненим.
"В МЕНЕ НЕМАЄ ПРИНЦИПІВ – ПРИСТОСОВУВАНІСТЬ ДО ВСЬОГО – ОСЬ МІЙ ПРИНЦИП..."
– Куди ти в біса подівся?! – раптом люто закричав чоловік. – Давай, вилізай, чорти б тебе взяли! – він шалено почав бити ногами коробки і купи сміття, перевертати металеві баки. Тоді швидко відбіг до протилежної стіни і почав поливати весь провулок з "Кондора".
"В МЕНЕ НЕМАЄ ТАКТИКИ – ПУСТОТА І НАПОВНЕНІСТЬ – ОСЬ МОЯ ТАКТИКА..."
Чоловік повільно йшов назад, вдивляючись в темряву. Датчики мовчали, не наважуючись порушити тишу ночі. Чоловік швидко змінив обойму і раптом побачив, що під стіною хтось стоїть. Він рвонув затвор і випустив довгу чергу. Примарна
фігура затріпотіла, махнула руками і тихо впала на землю. Чоловік зареготав і потряс автоматом над головою.
"В МЕНЕ НЕМАЄ ТАЛАНТІВ – ШВИДКІСТЬ ДУХУ-РОЗУМУ – ОСЬ МІЙ ТАЛАНТ..."
Стрілок підійшов, вдивляючись в тіло на землі. Його очі раптом розширились, усмішка сповзла з обличчя – на землі весь постріляний лежав його власний сірий плащ...
Смерть нависла над ним і він різко повернувся. Датчики і детектори загуділи різними голосами – перед ним стояв Сендел. В наступну мить "Кондор" брякнув об асфальт, вибитий блискавичним ударом. Права рука чоловіка кинулась до пояса і вихопила довгий блискучий ніж.
"В МЕНЕ НЕМАЄ МЕЧА – РОЗЧИНЕННЯ ДУХУ В ПУСТОТІ – ОСЬ МІЙ МЕЧ..."
Пальці Сендела лягли на шию ворога, стиснули її і вирвали гортань...
...Кров стікала водоспадом по грудях людини, яка щойно була мисливцем, а тепер – нещасною жертвою. Кров била фонтаном з роздертого горла, шипіла і булькала, змішуючись з повітрям, яке покидало легені.
Сендел відступив вбік, спостерігаючи, як тіло важко падає на землю. Він прислухався. Ніч дрімала. Ніхто нічого не чув або не хотів чути. Ніхто не з'явився на звуки пострілів безшумного "Кондора".
Полковник витер руку об тіло, витягнув портмоне чоловіка і засунув собі в кишеню. Тоді взувся, закрив каналізаційний люк, натягнув на себе продірявлений плащ та капелюх чоловіка і сховав під плащ автомат.
Востаннє оглянувши невеликий темний провулок, Джон Сендел повернувся і пішов геть. Справа наближалась до завершення...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245648
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 08.03.2011
Натовп незадоволено загудів і почав повільно розсмоктуватись через вхідні двері бару.
Джон відкинувся на спинку стільця і знову заплющив очі, розмірковуючи над щойно побаченим. Йому зовсім не хотілося йти додому.
– Спиш, солдат?! – пролунав над вухом веселий голос Кетрін. Вона раптом безцеремонно всілася Сенделу на коліна і обійняла за шию.
– Кетрін! Час закриватися, – пробурчав незадоволено Білл Вуд. Він виразно ковзнув поглядом по столиках з порожніми стаканами і тарілками.
– Я тут все приберу Біллі. Можеш іти. Я занесу тобі ключі, – відгукнулась Кетрін, дивлячись Джону прямо в очі.
Вуд знову щось незадоволено пробурмотів, ще раз оглянув бар і вийшов услід за двома останніми підвипившими юнаками, клацнувши дверима.
Джон зрозумів, що потрапив у пастку.
– Кетрін, я... – почав Сендел, але вона раптом обірвала його, пристрасно з\'єднавши їхні губи у глибокому поцілунку. Її пальці швидко знайшли пояс Джона і розстебнули його. Сендел обережно відхилив її голову і заглянув в обличчя.
– Ти вільна людина, Джоне Сендел, – гаряче зашепотіла Кетрін. – Я знаю, що у вас з Дейлою нічого вже не вийде... В тебе все ще попереду. Довірся своїм почуттям!...
Сендел зробив заперечний жест, але вона знову палко поцілувала його, схопила його руки, поклала їх собі на стегна і повільно потягнула вгору разом з коротенькою сукнею...
Джон відчув, як щось давно забуте прокидається в ньому, проганяє кудись безсилу Пустоту і заповнює собою всю свідомість, заявляючи свої права на існування...
Кетрін встала, широко розставивши ноги. Її руки швидко ковзнули вверх, звільняючи своє тіло від одягу. Джону раптом перехопило подих. Він простягнув руки, провів ними по стегнах Кетрін, і остання частинка цивілізації, що приховувала красу її бронзового тіла, впала їй до ніг...
Кетрін усміхнулась. Вона нахилилась і швидко здерла з Джона чорну сорочку. Сендел вже не міг себе стримувати. Він швидко озирнувся навколо, обхопив Кетрін лівою рукою за талію і підняв у повітря. Правою він різко змахнув усе зі свого столика і обережно поклав туди дівчину, відчуваючи, що вона здирає ногами з нього штани. Джон повільно нахилився над її розпаленим тілом. Кетрін обхопила його ногами за спину, притискаючи до себе.
Їхні тіла здригнулись від першого поштовху. Дівчина застогнала і гострі каблучки її взуття вп\'ялися Джону в спину. Але Сендел навіть не відчув цього. З кожним разом намагаючись проникнути все глибше і глибше, він навис над тілом Кетрін, немов хижий звір, цілував її обличчя, шию, плечі, груди. Його губи ніжно схоплювали тверді соски, руки повзли по стегнах і стискали її міцні сідниці, все більше і більше вигинаючи дугою тіло дівчини...
Кетрін глибоко ввігнала нігті Сенделу в плечі і притискала його тіло до свого з неймовірною силою. Раптом Джон рвонув дівчину на себе, схопивши її руками за талію, і підняв зі столика. Кетрін затремтіла, її тіло сильно відхилилось назад. Вона закричала:
– О, Джоне! Скажи, що кохаєш мене! Скажи! Скажи!!!
Їхні стогони переплелись, злилися в один пристрасний звук і Сендел завалився на землю, потягнувши за собою дівчину.
Джон Сендел плакав... Він їй так нічого й не сказав...
Вони йшли за ним вже два квартали, тому, звернувши в наступний темний провулок, Сендел просто зупинився і став чекати.
На місто спустилась тиха ніч, і над безлюдними вулицями горіли ліхтарі, але в цей невеликий брудний провулок світло майже не пробивалось.
За кілька секунд долинули їхні швидкі кроки і з-за рогу з\'явились троє парубків з бару. Вони збентежено зупинились, побачивши, що Сендел їх чекає.
– Що, хлопці? Хтось хоче закурити? – спокійно запитав Джон. В його голосі не було й тіні іронії.
Це були ті самі люди, які спостерігали за ним в барі, але чоловіка в сірому плащі з ними не було. Вони мов по команді обступили полковника з трьох сторін.
Сендел сумно зітхнув. Раптом один з парубків кинувся на Сендела, і його масивний кулак вирвався вперед, цілячись Джону в голову.
Сендел почав рухатись. В одному плавному швидкому русі він відхилився з лінії атаки, схопив руку суперника, пропускаючи її повз себе, і, продовжуючи обертатись, вдарив нападника ліктем в голову. Той по інерції ступив ще два кроки і звалився на землю, як бик.
Двоє його друзів перезирнулись. За секунду в їхніх руках клацнули і заблищали ножі.
– Йшли б ви, хлопці, по домах, – втомлено порадив Сендел, хитаючи головою.
Вони обидва рвонулись вперед, і деякий час їхні ножі відчайдушно різали повітря, поки не зустрілись один з одним під вмілим керівництвом Сендела...
Знову, як по команді, ножі жалібно дзенькнули, впавши на асфальт. В одного з нападників було навпіл розсічене лице, другий стискав зап\'ястя, з жахом втупившись в Джона, який наближався до нього. Бідолаха зірвався з місця і побіг геть, але негайно був збитий з ніг невидимою силою і невдало гупнув головою по кришці каналізаційного люка. Джон нахилився над ним.
– Ну? Тобі є що мені сказати. Я слухаю.
Парубок щось забурмотів, але Сендел раптом затиснув йому рот рукою, підняв голову і прислухався.
В протилежному кінці провулка з\'явилась тінь і з-за рогу вийшла людина в сірому плащі і капелюсі. Чоловік швидко відкинув полу плаща і щось звідти витягнув. Сендел звузив очі. Це \"щось\" було схоже на модифікований \"Кондор\"...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245419
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 07.03.2011
– Знаєш, Джоне, я, нарешті, досягла деякого успіху в мистецтві. Люди визнали мої картини, а це для художника – головне.
Флора і Джон вийшли з їдальні в хол.
– Я радий за тебе, сестро. Твої роботи варті цього, – Сендел тепло обійняв сестру. – Це добре, коли людина може розвинути свій талант. Саме тоді вона здатна досягти щастя.
Вони зупинились перед однією з картин і Джон глянув на полотно.
– Іноді я дивуюсь: ти – жінка, а твої картини зображають переважно чоловічі фантазії...
Флора усміхнулась.
– Повір, Джоне, жінка чудово знає, як чоловіки її собі уявляють. Тільки жінка знає, що таке жіночий ідеал.
– Ти тепер завжди малюєш... е–е... з Лейсі?
– Ні, не завжди. Іноді прямо з голови. А ось це, наприклад, автопортрет, – Флора кивнула на одну з великих картин.
На полотні було зображено величезне дзеркало, раму якого прикрашали грифони і сфінкси. З дзеркала виходила струнка оголена брюнетка, тримаючи в одній руці пензель, а в другій – палітру з фарбами.
Джон усміхнувся і глянув на сестру.
– Що ж... Це вражає, – він підморгнув. – Не гірше ніж з Лейсі.
– Дякую... – Флора почервоніла. Джон розсміявся, обійняв її і вони пішли далі через хол.
– Знаєш, я планую дещо змінити в домі і навколо нього. Дім надто похмурий, як для двадцять першого століття. Думаю, що й парк треба зменшити, бо він вже не контролюється. Що скажеш?
Сендел раптом спохмурнів і опустив голову.
– Навіщо тобі ці зміни? – тихо запитав він після паузи.
– Це все... надто старе. Від дому віє середньовіччям... Він відлякує людей, Джоне. Настав час стати нам більш сучасними!...
– А по-моєму, тут все чудово... – пробурмотів Джон.
– Все чудово?! Ти що, серйозно?!
– Я б не став тут нічого змінювати, Флоро. Цей дім – збудований багато років тому і він повністю відповідає своєму стилю. Як ззовні, так і всередині.
– Джоне! Та ти запеклий консерватор! Прокинься! Час не стоїть на місці!
– Я це чудово розумію, сестро, – Сендел глянув на Флору, яка відступила на крок і вражено розглядала його так, ніби бачила вперше, – але є речі, над якими час не має влади. Цей дім – частина вічної епохи...
– Він страшний, Джоне! Невже він мусить залишатись таким?! А парк? Ми живемо тут як в лісі! – Флора знову розчервонілась, але тепер вже від збудження.
– Ти чудово знаєш, що культуру неможливо переробити насильно. Її можна тільки знищити. Коли намагаєшся змінити її, перетворити у щось інше, то виходять абсолютно потворні речі. Цей дім і цей сад поєднані. Органічно і духовно. Один без другого вони не існують. Це композиція.
Флора раптом вибухнула:
– Та що ти можеш знати про сучасну культуру?! Про сучасну моду напрями і стилі?! Тебе три роки не було на континенті, а тепер ти з'являєшся і вчиш мене жити! – вона збуджено розвела руками і перевела подих. – Я, нарешті, досягла свого і в мене свої плани на майбутнє. Ти не маєш права заважати мені в цьому!
Сендел нахилив голову, ховаючи очі.
– Що ж... Цей дім належить тобі. Роби як знаєш.
Джон тихо перетнув хол, і чорні двері зачинились за ним.
Флора раптом зрозуміла, що наговорила зайвого...
Темряву просторого бару "Норд" розсікали різнокольорові лазерні промені. Голограмні проекції танцювали поряд з людьми. Молодь інтенсивно рухало стегнами під звуки гарячих латиноамериканських хітів. Різкі вигуки і веселий спів вилітали з розпашілого натовпу.
Полковник Сендел сидів за столиком у темному куті. Він сидів тут вже кілька годин, нічого не бачив і нічого не чув навколо себе. На душі в нього було огидно.
Той світ, який він колись знав і в якому він колись жив розвалювався просто на очах. І він нічого не міг зробити. Все його мистецтво було безсилим проти цього. На жаль, він не був Богом...
– Джоне?
Сендел неохоче розплющив очі. Кетрін стурбовано дивилась на нього.
– Може все-таки тобі щось принести?
– Ні. Дякую.
– А може потанцюємо? – Кетрін підморгнула і енергійно крутнула сильними стегнами. Вона усміхнулась, її очі заблищали.
Джон заперечно похитав головою. Його рухи були якимись втомленими.
– О’кей. Я поважаю твою самотність. Але коли щось треба буде – шукай мене сам.
Сендел прослідкував як її гнучка спина зникла в натовпі. Він сумно усміхнувся, знаючи, що Кетрін сама ще не раз і не два підійде до його столика. Він знову пошкодував, що не відчуває до неї того, чого вона хотіла всім серцем...
Джон закрив очі, але відразу ж відкрив їх. Щось мов ножем різонуло по його свідомості. Він знову заплющив очі і відчуття повторилось. Тільки не щось, а хтось.
Повільно вдихнувши повітря і відновлюючи спокій, полковник почав швидко, але невимушено роздивлятись навколо себе.
У людей, які активно використовують і навіть тренують всі п'ять відчуттів у своєму повсякденному житті, зір іноді стає зайвим і заважає всім решта. І коли вони заплющують очі – на зміну зору приходить дещо інше. Воно є похідним від всіх п’яти відчуттів і стоїть на порядок вище від них. Називають його по-різному. Але властивість у нього одна – відчувати інших людей на енергетичному, біологічному чи ще якомусь рівні. І найлегше, звичайно, відчути людську активність, агресію, небезпеку...
Погляд Сендела зупинився на трьох кремезних парубках. Вони стояли біля стійки бару і, щось потягуючи зі склянок, свердлили Джона очима. Всі троє швидко відвели погляди, коли Сендел помітив їх. Але Джон дивився вже не на них. Біля парубків спиною до Сендела за стійкою сидів чоловік в сірому плащі з високо піднятим коміром. Він тримав у руці свій капелюх, використовуючи його як віяло.
Сендел впізнав його.
Музика раптом стихла.
– О'кей! – пролунав підсилений голос Біла Вуда. – На сьогодні досить! Дякую всім! Бар "Норд" чекає всіх вас завтра!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245410
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 07.03.2011
IV
Флора обережно поправила картину на стіні і відступила на крок, задоволено її розглядаючи. На картині прекрасна оголена жінка купалась в морі разом з велетенським срібним драконом.
Флора була щаслива. Вчора на вернісажі її картини користувались шаленим успіхом. Всі були в захопленні. Нарешті, перед нею відкриються нові шляхи!...
Джон Сендел вийшов з кімнати і зіткнувся в коридорі з Лейсі. Вона усміхнулась кинула на нього хтивий погляд і, вихитуючи стегнами, пішла далі. Джон подивився їй услід і схиливши голову підняв одну брову. Він спустився в хол і побачив сестру.
– А, Джоне! Вчора ти зірвався до сходу сонця і кудись зник на цілий день. А сьогодні хочеш проспати сніданок? – Флора усміхнулась, підійшла і поцілувала брата в щоку.
Сендел здвигнув плечима і промовчав. Він прокинувся вже давно і дві години сидів у кімнаті в трансі глибокої медитації.
– Ну і де ти вчора був? – запитала Флора.
– Так... Дивився, що змінилось у Тусоні за ці роки.
– І що ж?
Джон подумав про Дейлу, про старого Роджера Вуда, про свого вчителя Кацутакі. Він відвернувся до стіни і втупився в картину.
– Та ні. Майже нічого. Все по-старому... Скажи, – Сендел розглядав оголену жінку на картині, – це ти найняла Лейсі служницею?
– Так. Щось трапилось?
– Ні. Просто вона дуже... гм... ефектна. А в тебе чоловік... Я маю на увазі... У вас все о'кей?
Флора раптом розсміялася.
– Вона мені позує, Джоне, – Флора кивнула на картину, повернулась і пішла вздовж стіни, торкаючись рам рукою. – А за Стівена можеш не хвилюватись – він кохає тільки мене, – вона знову засміялась.
Сендел криво усміхнувся і опустив голову...
Вони снідали у великій їдальні, сидячи навпроти одне одного.
Флора час від часу кидала погляд на брата і усміхалась. Іноді вона не могла повірити, що він сидить перед нею. Тільки її очі говорили їй про це: підвівши голову, вона бачила, як Джон плавно і без найменшого шуму робив за столом необхідні маніпуляції виделкою, ножем або чимось іншим.
– У Стіва дивна робота, – раптом озвався Сендел, глянувши на сестру. – Вчора він працював вночі, сьогодні вдень.
– Так, – Флора здвигнула плечима. – У нього непостійний графік... А взагалі я не дуже цікавлюсь його справами. Ти б краще сам поговорив з ним, розпитав. У тебе з ним є, напевно, багато спільного.
– Можливо, – кинув Сендел.
Раптом до них долинуло легеньке цокання і в їдальню забіг чорний дог. Його погляд зупинився на людині з чорними очима. Пес сів на задні лапи, уважно вивчаючи Сендела.
– А ось і твій Кор! – вигукнула Флора. Вона взяла зі столу невелику кістку і кинула її собаці. – Тримай, чудовисько!
Кор глянув на Флору, на кістку і знову втупився в Джона. Флора нахмурилась:
– Це ж треба... Ти якось дивно на нього впливаєш, – вона переводила очі з собаки на людину і назад. – Що відбувається?
Сендел глянув своєму псові в очі.
– Ну? Скажи їй, що відбувається!
Той не сказав нічого. Він ніби неохоче відвів очі в сторону і винувато забурчав.
Флора підняла брову і глянула на брата. Сендел поплескав себе по нозі, просвистів пташину трель, яка була добре відома його псові. Кор мов загіпнотизований підійшов до полковника і сів біля його ноги. Джон повільно встав і відсунув стілець. Пес раптом стрепенувся, відскочив вбік і, притиснувши вуха до голови, вилетів з кімнати, мов ракета.
– Та що з ним таке?! – Флора витріщилась на брата.
– Думаю він мене боїться...
– Боїться?! Дурниці! Ти ж його виростив, ти його єдиний господар! Як він може тебе боятись? Ні... З ним щось сталось...
– Навпаки, Флоро. Це зі мною щось сталось...
Сендел стояв, опустивши руки, і не дивився на сестру.
– Мабуть, я привіз з собою щось... З тієї війни... І Кор єдиний, хто це відчуває і боїться цього. Поки що єдиний...
Флора встала з-за столу, підійшла до брата і, обійнявши його ззаду, притиснулась до його плеча.
– Заспокойся, Джоне. Для тебе війна вже закінчилась. Все буде добре. Забудь про це. Просто забудь...
Джон Сендел стояв в парку біля свого дому з заплющеними очима. Він глибоко вдихав запахи дерев, і спогади, немов сни, прилітали і відлітали одні за одними...
Сендел раптом зрозумів, що він щось втратив. Втратив назавжди... Це "щось" було частинкою його душі, частинкою його минулого і можливо навіть майбутнього. Це було щось таке, з чим він народився і жив багато років, щось, що підтримувало його і тоді, коли він почав займатись цим страшним бойовим мистецтвом...
І ось тепер це "щось" було втрачене... Сендел відчував це, навіть не розуміючи, що саме він втратив. На його місці не залишилось нічого... Хоча він знав, що це не зовсім так. Бо як тільки з його душі або з його свідомості щось щезало, – йому на зміну приходила Пустота... Всеохоплююча і всепоглинаюча... Це заспокоювало Сендела. Але іноді він цього боявся...
Джон ступив кілька кроків від дому і заглибився в парк. Гігантські секвої обступили Сендела, старі поважні ялини простягали до нього свої зелені лапи, мовби вітаючись з давнім другом. Високі сосни кивали йому пишними кронами. З середини парк зовсім не виглядав невеликим.
Сендел вийшов на круглий втоптаний майданчик, повністю засипаний бурою хвоєю. Він встав в його центрі, заплющив очі і різко вдихнув наповнене пахощами повітря. Знову спогади... Він надто довго не був вдома.
Повільно обертаючись навколо себе, Джон піднімав погляд все вище і вище поки не торкнувся ним неба. Небо так само рясно було вкрите хвоєю, але зеленою, а не бурою, як земля під ногами.
Полковник усміхнувся. Вже багато років відколи існує це місце тут панують сутінки. І падає хвоя. З неба на землю.
Іноді Джону здавалось, що ніхто і ніщо не зможе цього зупинити, знищити це або хоча б зрозуміти...
Це як шум водоспаду або як нескінченний рух хмар по небу... Спостерігаючи це, людина відчуває, як мало відведено місця і часу для неї у цій круговерті, ім'я якій – Вічність... Це можна зрозуміти будь-коли і будь-де. Досить лише уважно придивитись до того, що оточує...
Сендел знову встав в центрі майданчика. Він почав рухатись.
Рухи плавні, як течія води і водночас непохитні, як камінь... Рухи ніжні, як дотик кохання і вбивчі, як холодна сталь... Це був свого роду танець. Легкий та безшумний. Танець Добра і Зла, Світла й Темряви, Життя і Смерті... Танець абсолютної гармонії і єднання з природою. Здавалося, що сам Час зупинився десь поряд і зачаровано спостерігає за людиною з чорними очима...
– Містер Се–е–енде–е–ел!
Джон відкрив очі і прислухався. Лейсі обережно пробиралась через густий парк, розглядаючись на всі боки. За нею ліниво плентався Кор.
– Містер Се–е–енд–е–ел! Ау–у–у! – Лейсі зупинилась на круглому майданчику, вперши руки в боки і крутячи головою. Сенделу відкрився чудовий вид на її глибоке декольте. Кор недбало понюхав землю і позіхнув.
Полковник відпустив руками гілку і беззвучно приземлився позаду собаки. Можливо запах, а можливо щось інше змусило Кора все–таки повернути голову. Несподівано побачивши Сендела там, де його щойно не було, пес від страху рвонув вперед і збив з ніг Лейсі. Та злякано зойкнула і впала на землю.
– Кор! Ах ти ж негідник! – Лейсі загребла жменю хвої і кинула навздогін собаці. – Незграба!
Зрозумівши, що він накоїв, Кор швидко і спритно, як для своїх розмірів, ковзнув під велику ялину.
Лейсі раптом знову скрикнула, бо Сендел тихо підійшов ззаду, схопив її і поставив на ноги.
– О, містер Сендел! – Лейсі усміхнулась, поправляючи розкішну зачіску і стріпуючи хвою з уніформи. – Звідки ви взялися?!
– Ви ще досі не знаєте звідки беруться люди? – стурбовано запитав Джон. – Це дивно...
– Я мала на увазі... е–е... – Лейсі усміхнулась і махнула рукою. – Не має значення, – вона кокетливо глянула Сенделу в очі. – Місіс Джорімел попросила мене знайти вас.
Джон уважно вивчав її обличчя.
– Час обідати, – продовжувала Лейсі спокусливим голосом. Вона впритул наблизилась до Джона, і її подих обпік йому лице, – а ви, містер Сендел, вже засвоїли звичку не з'являтись за сімейним столом, – прошепотіла Лейсі. ЇЇ груди, які явно не вміщались у відведене для них місце, м'яко торкнулись полковника. – Ти багато втрачаєш, Джоне... – її рука ковзнула вниз і Сендел здригнувся. – Дуже багато...
Джон повільно підняв свою руку і торкнувся нею шовковистої щоки Лейсі. Вона всім тілом подалася йому назустріч, закрила очі і, закинувши голову назад, різко вдихнула через напіввідкриті спокусливі губи.
Рука Сендела ковзнула по ніжній шиї Лейсі і зупинилась. Він нахилився, забрав руку і прошепотів дівчині на вухо:
– Обід охолоне...
Лейсі повільно відкрила очі і нікого перед собою не побачила. Вона розгублено оглянула майданчик. Дерева глумливо дивились на неї зверху вниз. Лейсі стиснула кулаки і завила з відчаю.
Раптом одна з маленьких ялинок дивно затряслась. Лейсі усміхнулась.
– О! Ти хочеш продовжити там? Що ж, я не проти, – вона високо підтягнула свою спідничку і, вихитуючи стегнами, рушила до ялинки.
Дерево знову сіпнулось і з гущавини назустріч Лейсі радісно вискочив Кор...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245363
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 06.03.2011
Разом з N............
Мільйони темних вікон… Повмирали…
В якому ж ти? Не знаючи засну…
Десь над своїм чаклуєш терміналом
І зараз зустрічатимеш Весну…
Мовчанням віддаватиму для когось
Весну і все що тягнеться у ній…
З мільйона темних вікон коридори
Зчаклують день і ти прийти зумій…
Я наближаюсь в просторі і в часі…
Коли ж опівночі я перетну Дніпро,
Нехай з’єднаються безумства наші, -
Впусти Весну – відкрий своє вікно…
Ти наближайся… В просторі і в часі…
Весна з тобою ближчою стає…
Безумством опівнічного альянсу
Світ від Весни ключі вже дістає…
Як добре, що ти є, була і будеш…
Як впевнено чіпаєш ту струну,
Яка бринить, наповнюючи груди
І в серці викликаючи Весну
Як добре що є Ти!.. То ж будь собою!
Не змінюйся, запам’ятай цю мить,
Коли Весна свій перший робить подих
І розправляє крила!.. І летить!..
1.03.11р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245356
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.03.2011
Через кілька хвилин полковник Джон Сендел йшов по нічній вулиці у зім\'ятому чорному плащі. Йому весь час доводилось боротися зі своїми інстинктами, які гнали його геть від яскравого світла вуличних ліхтарів. Довгий японський меч ритмічно вдаряв його по стегну під плащем.
Він зупинився біля першого ж таксофона, вийняв кілька монет і зняв трубку...
...Генерал Андерсон незадоволено перевернувся набік, розбуджений сигналом свого телефону, і підніс його до вуха:
– Так? – прогудів він сонним голосом.
Десь здалеку до нього долинув рівний впевнений голос, який ніби стверджував, а не запитував:
– Генерал Вільям Андерсон?
– Так, так, генерал Вільям Андерсон, – змучено протягнув Андерсон, виділяючи кожне слово.
– Слухайте мене уважно, генерал і не перебивайте, – твердо мовив Сендел. – В кількох кілометрах на південний захід від Тусона у пустелі стоїть сірий \"Хаммер\" до верху набитий модифікованими \"Кондорами\". Їх вивозили в Мексику, щоб пізніше, мабуть, переправити в Корею. Очевидно в Мексиці десь в районі Каборки або Пуерто-Пеньяски в них перевалочна база. Це ви вже виясняйте самі, бо вантаж точно з вашої бази у Феніксі. Раджу вам краще перевіряти людей, які відповідають за таку страшну зброю, якщо її вже винайшли...
Кілька секунд Андерсон не міг нічого сказати. Він був шокований і ходив по своїй темній квартирі з кута в кут.
– Звідки...звідки ви все це знаєте?! Хто ви такий?! – схвильовано прогудів він.
Сендел криво всміхнувся, згадавши чомусь слова корейця.
– Хто я? Я нікчемний патріот...
Він повісив трубку, уникаючи безглуздої розмови.
Полковник Стівен Джорімел повільно пересікав великий темний хол із склянкою червоного вина в руці. На ньому був лише довгий синій махровий халат. Вид у Стіва був виснажений і стурбований.
Вхідні двері раптом тихо відчинились і хтось з\'явився в холі. Стівен прибрав з лоба мокре волосся і вдивився в темряву. Це був Джон Сендел – брат Флори.
\"А–а... Це той... недобитий.\"
Джон усміхнувся, по-дружньому кивнув Джорімелу і рушив до сходів, що вели наверх.
Стів ліниво розглядав Сендела. \"Де це його носило цілий день?...\"
Джон піднявся по сходах і повернув до кімнати, в якій він тепер жив. Джорімел крадькома проводжав його поглядом. \"Якийсь він увесь зім\'ятий... І де він тільки відкопав цей старий плащ?... Цей старий зім\'ятий чорний плащ... Цей чорний плащ... ЧОРНИЙ ПЛАЩ!!! \"
Склянка випала з руки Стіва, але він цього навіть не помітив. Широко відкритими очима він втупився Сенделу в спину і не рухався доти, доки той не зник за дверима.
\"Людина у чорному плащі!... Це він?! Ніндзя?!... Ні! Не може бути!\"
Джорімел мов зачарований ступив крок вперед і наступив на осколки склянки з вином. Це вивело його з заціпеніння – він відсмикнув ногу і почав скакати по холі на одній нозі, гарячково намагаючись розставити в своїй голові все на свої місця.
\"Шість місяців він вважався загиблим... Потім раптом з\'явився... З\'явився і мої справи полетіли під три чорти... Випадковість? Можливо... А чорний плащ? А слова цього... корейця... Хо Шін, чи як його там звали... Надто дивний збіг обставин...\"
Чорні двері раптом знову відчинились і ввійшла Флора Джорімел. Стівен повернувся до неї, все ще тримаючи ліву ногу руками. На його блідому обличчі з\'явилась невпевнена театральна посмішка...
Джон знав, що це... Але він не міг його зупинити або хоча б прокинутись. Воно було вже поруч. За мить це \"щось\" стало схожим на червоне лице східної людини, і його вбивча енергія вдарила в Сендела, перетворюючи його свідомість на сірий попіл. Джон навіть відчув запах паленого м\'яса. Він зціпив зуби і все-таки прокинувся, але змусив себе не відкривати очей, насолоджуючись абсолютною темрявою і безмежною Пустотою...
Пустеля Хіла все ще спала глибоким сном, коли на північному сході над горизонтом з\'явились дві яскраві точки. Вони швидко наближались зі сторони Тусона і висіли низько над землею.
За кілька секунд два могутні військові гелікоптери зависли над пустелею, потрясаючи повітря ревом двигунів. Два потужні прожектори схрестили свої промені на землі і вихопили з темряви сірий джип, що самотньо стояв серед пустелі. Пісок і пилюка закружляли у дикому танці, немов лютий звір, кидаючись на металеві боки \"Хаммера\", засипаючи холодне тіло людини, що лежало поруч.
Скривавлена сорочка на трупі корейця затріпотіла, ніби намагаючись відірватись від нього і полетіти кудись услід за душею...
Кілька людей з гелікоптера швидко ковзнули до землі по тонкому тросі і кинулись до джипа. Зазирнувши до середини, один з них підвів голову і замахав рукою пілотам. Машини негайно зменшили оберти двигунів, швидко опустились на землю і завмерли, продовжуючи яскраво освітлювати джип прожекторами...
...За кілька хвилин все було закінчено і завантажені гелікоптери знову піднялись в нічне небо. Вони повисіли кілька секунд над \"Хаммером\", потім відлетіли на кілька десятків метрів і знову завмерли. Один з вертольотів повернувся, завис, ніби востаннє придивляючись до джипа. Тіла корейця вже не було біля машини.
Раптом з-під крила вертольота вирвалась маленька ракета і за мить вдарила в автомобіль, відкинувши його на кілька метрів могутнім вибухом. Яскравий спалах освітив пустелю навкруги, а за секунду те, що було колись сірим \"Хаммером\" звалилося вниз купою палаючих уламків...
Гелікоптери, набираючи швидкість, рвонули в сторону Каліфорнійської затоки, туди, куди мав прибути джип. Вони летіли на південний захід, несучи з собою вогонь справедливої помсти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243939
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 28.02.2011
Через десять хвилин Сендел випірнув з ночі і завмер навпроти свого дому.
Старий дім був загорнений в темряву, лише одне вікно на другому поверсі трохи світилось.
Джон обійшов чорний \"Порш\" і безшумно заглибився в парк. Він підійшов до будинку з правого боку. Прямо перед ним темніли вікна великої їдальні. Вище було вікно, яке світилось. Цю кімнату займала тепер Лейсі. На третьому поверсі була кімната, в якій колись жив він... Тепер там живе Стівен Джорімел...
Деякий час Сендел замислено дивився на чорне вікно, а потім повернувся до нього спиною і знову підвів погляд. Біля дому росла гігантська ялина. Це було одне з тих дерев, які росли тут ще до того, як з\'явився дім.
Верхівка ялини губилась в зоряному небі Арізони. Джон підійшов до товстезного стовбура, пригадавши, що батько завжди забороняв йому лазити по деревах в парку. Він присів і глянув вверх. Темрява причаїлась під густою кроною ялини.
Найнижча гілка була на висоті чотирьох метрів над землею. Сендел підстрибнув і безшумно зник в гущавині сухої хвої. Він завмер на товстій гілці і прислухався. Почув голос Лейсі, яка щось монотонно повторювала.
Сендел піднявся у весь зріст, швидко скинув чорний плащ, загорнув у нього катана і прив\'язав його до гілки. Тоді піднявся на наступну гілку, пройшов по ній кілька кроків і обережно розсунув зелені лапи ялини навпроти голови.
Те, що він побачив, змусило його напружитись.
В кімнаті Лейсі горів маленький світильник. Вона оголена сиділа на своєму ліжку верхи на великому чоловікові. Її тіло різко рухалось і при цьому вона ритмічно стогнала. Вона осідлала Стівена Джорімела.
Сендел обережно відпустив гілки і повернувся назад до стовбура, проганяючи всі емоції і почуття, відновлюючи в душі абсолютну владу Пустоти. Між іншим він відзначив, що природа все–таки не образила Лейсі...
Джон швидко піднявся ще на кілька метрів і знову підійшов до будинку по гілці навпроти темного вікна. До вікна було метра три. Сендел ступив ще крок і гілка прогнулась під його вагою. Він почав ритмічно згинати ноги в колінах, розгойдуючи гілку все більше і більше. Нарешті, його ноги різко випрямились і він полетів вверх і вперед до вікна. За мить він безшумно прилип до стіни, затуливши собою вікно, впершись всіма чотирма кінцівками у виступи сірого каменю, немов чорний павук.
Кілька секунд Джон не ворушився, прислухаючись до звуків знизу. Тоді поклав праву руку на верхню частину віконної рами і сильно напружив її. Рука почала вібрувати, і Сендел усміхнувся, спостерігаючи, як верхній гачок за вікном повільно виповзає з бронзового вушка.
Таким самим способом він відкрив і нижній гачок. Тоді повільно відчинив половинку вікна і пірнув в темряву великої кімнати.
Джон завмер і звернувся до своїх п\'яти відчуттів. Язик йому замінило шосте почуття, яке швидко, мов жало змії обмацувало все навколо.
Буря ностальгічних спогадів увірвалась в душу Сендела, коли він опинився в своїй кімнаті, але вона відразу стихла перед лицем всепоглинаючої Пустоти, яка швидко нагадала Джону для чого він тут.
По всій кімнаті лежали речі Стівена Джорімела, але все було акуратно розкладено по своїх місцях, вказуючи на те, що власник речей – військовий.
Сендел ступив кілька кроків і підняв блискучий кейс, що стояв біля стіни. Він обережно натиснув дві кнопки і усміхнувся – кейс не був замкнений. Сендел поклав його на підвіконня і, користуючись світлом зірок, почав переглядати папери і документи.
Закривши кейс, поставивши його на місце, Джон вже знав, що полковник Стівен Джорімел працює на військовій базі у Феніксі, що він керівник відділу по розробці нових видів протипіхотної зброї, що його безпосереднім начальником є генерал Вільям Андерсон та багато іншого.
М\'яким кроком Сендел швидко підійшов до шафи, відчинив її і одну за одною почав перевіряти кишені піджаків. Він швидко знайшов дороге портмоне Джорімела з темної шкіри, витягнув маленький записник і, підійшовши до вікна, перелистав його. Ось! ВІЛЬЯМ АНДЕРСОН, домашня адреса, телефон і тому подібне.
Якусь мить Сендел вивчав все це. Тоді закрив записник, поклав все на місце і закрив шафу.
Джон оглянув ще раз кімнату і його погляд зупинився на маленькому фотоапараті. Його очі заблищали в темряві кімнати. Він взяв прилад з полиці. Це був його фотоапарат. Він, мабуть, сподобався Стіву... Що ж...
Він встав на підвіконня. Тоді присів, розвернувся і почав спускатись по стіні немов павук, використовуючи найменші виступи каміння.
За кілька секунд він зупинився на карнизі над освітленим вікном і прислухався. Лейсі стогнала з подвійною силою. Сендел задоволено усміхнувся і обережно повернувся спиною до стіни. Швидко зняв кросівки і вони полетіли в чорну безодню ночі. Тоді повільно стягнув свою чорну майку і старанно обмотав нею фотоапарат, залишивши щілину для об\'єктива.
Взявши цей пристрій в зуби, Сендел присів, вчепився мертвою хваткою в карниз пальцями і повільно завалився набік в темряву...
Його плече м\'яко вдарилось в стіну над самим вікном. Він завмер, старанно зачепився пальцями ніг за карниз і обережно відпустив руки, переносячи вагу тіла на ноги. Тоді повільно розгинаючи ноги в колінах, опустився вниз і заглянув у вікно.
Сендел висів на карнизі наче кажан, вниз головою, тому сцена в кімнаті видалась йому ще більш фантастичною ніж була сама по собі.
Джорімел тримав Лейсі за талію догори ногами, занурившись між ними своїм лицем. Вона сіпалась і стогнала в його могутніх обіймах, активно діючи в нього між ногами.
Сендел кілька секунд зачаровано спостерігав за ними, ризикуючи втратити над собою контроль і зірватись з карниза. Тоді він взяв у руки фотоапарат і швидко клацнув кілька разів, старанно затиснувши пальцем лампу-спалах – у кімнаті було достатньо світла.
Стівен Джорімел раптом закричав, його руки затремтіли, Лейсі, скрикнувши, впала на підлогу і почала обурено лаятись.
Ледве стримуючи сміх, Джон швидко клацнув ще кілька разів. Звук ледве пробивався крізь апарат обмотаний майкою. Знову взявши його в зуби, Сендел зігнув ноги, дістав руками до карниза і, міцно вчепившись пальцями, закинув ноги наверх. За секунду він вже стояв на карнизі, прислухаючись. Лейсі все ще грубо лаялась.
Джон швидко видерся по стіні і знову вліз у вікно на третьому поверсі. Він витягнув з фотоапарата плівку, поклав його на місце і натягнув на себе пожмакану майку. Тоді виліз на підвіконня і щільно причинив за собою вікно.
Глибоко вдихнувши прохолодне нічне повітря, полковник випростався і глянув вверх. Зорі мерехтіли на чистому небі, вітер тихо розхитував верхівку гігантської ялини і приносив запах свіжої хвої.
Сендел відокремився від стіни і полетів у безодню...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243937
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 28.02.2011
Кетрін сиділа навпроти Джона Сендела і з усмішкою спостерігала як він їв швидко і без найменшого звуку. Він усе так робив. Тихо і швидко.
– Полковник Джон Сендел, – урочисто промовила Кетрін і засміялась. – Сили небесні! Тобі ж тільки двадцять вісім років! Ти що, до генерала тягнеш?!
Сендел усміхнувся, на мить забувши про свою рибу.
– Не я придумав цю систему, за якою людині присвоюють звання за її заслуги. Я не робив військової кар'єри, Кетрін. Просто за цією системою мої здібності оцінюються дуже високо. Їх легко помітити у військовий час. Особливо на фоні інших людей.
– На фоні простих смертних? – запитала Кетрін, весело підморгнувши.
Сендел не відповів. Він загадково усміхнувся і знову взявся за їжу.
Несподівано до їхнього столика підійшли двоє юнаків. Один з них попросив Кетрін потанцювати з ним. Секунду повагавшись, вона погодилась.
– Нікуди не зникай. Я ще підійду! – кинула вона Джону і пірнула з хлопцем в юрбу рухливих тіл.
Інший юнак раптом сів за столик на її місце і став уважно розглядати Сендела. Джон глянув на хлопця. Йому було років шістнадцять. Обличчя свідчило про запальний та впертий характер.
– Хочеш запросити мене на танець? – запитав Сендел. – Чи є якась розмова?
Хлопець густо почервонів і опустив очі. Полковник глянув у вікно. Сонце майже торкалось землі, пробиваючись у щілину між двома будинками.
– Вибачте, але мені здалось, що Кетрін назвала вас Джоном Сенделом, – пробурмотів хлопець. – Це дійсно ваше ім'я?
Сендел ще раз уважно оглянув свого співрозмовника. Ні. Він його не знав і ніколи раніше не бачив. Дивно...
– Так. Це моє ім’я. То й що?
– Справа в тому, що я чув про вас. Про ваш... подвиг, – очі юнака заблищали, – про те, як ви наводили жах на ворогів цілих шість місяців на двох маленьких островах в Тихому океані!
Джон втомлено схилив голову, розглядаючи свою порожню тарілку. О, так... Він привчив себе з'їдати все до крихти, щоб не залишати жодних слідів... Жодних...
– Звідки ти про це знаєш, – запитав Сендел, не піднімаючи голови.
– Мій батько, Поль Файдер, служить на Гавайських островах. Він був на урочистій церемонії, коли вас нагороджували. Він сказав, що...
– Ти, мабуть, Девід Файдер, – перебив його Джон, пригадавши розповідь Сорбо.
– Так... Ви мене знаєте?! – здивовано запитав хлопець.
– Я знаю, що ти зробив з будинком японця Кацутакі, – різко мовив Сендел, глянувши йому в очі.
Девід Файдер на якийсь час розгубився, здивовано втупившись в полковника і, намагаючись зрозуміти, як той пов'язаний зі старим японцем, що жив на околиці міста. Але потім в його очах з'явився холодний вогонь і він зухвало підвів голову:
– Вони вбили мого брата! Те, що я зробив – ніщо в порівнянні з...
– Хто вбив твого брата? – знову різко перебив його Сендел.
– Ви самі знаєте хто, – хлопець викривив лице і розтягнув пальцями очі у дві вузькі щілини. – Мій брат був морським піхотинцем, – сказав Девід, опустивши руки і потупивши погляд, щоб не дивитись в чорні очі полковника.
– По-перше, – тихо промовив Сендел, – Кацутакі японець, а Японія ніяк не пов'язана з цією війною...
– Вони всі одинакові! – раптом крикнув Девід Файдер, але його слова потонули в новому вибуху музики і криках натовпу, що заворушився з подвійною силою.
– ...По-друге, – так само спокійно продовжував Сендел, – війна завжди залишається війною. Вона нищить все: людей, природу, культуру. Але людина створена не для нищення. І не для помсти. Людина живе, щоб творити, Девід. І виграти війну – це її зупинити, а не знищити ворога. Шлях до перемоги часто буває залитим кров'ю, але саме тому зайвої крові проливати не треба. Зрозумій це, Девід, бо майбутнє в твоїх руках. Це майбутнє всієї планети. Тобі і таким як ти, що живуть по ту сторону Тихого океану, вирішувати, яким буде це майбутнє: таким, як сьогодні, чи іншим. Як бачиш Друга світова війна вже забулась людьми і вони почали третю... Але я вірю в майбутнє, Девід. Не підведи мене...
Сендел глянув у вікно, поправив меч під плащем, встав і кинув кілька доларів на стіл.
– Передай, будь-ласка, Кетрін, що я ще зайду, – Джон поплескав хлопця по плечі і пішов до виходу.
Девід Файдер замислено розглядав свої старі джинси. Він раптом різко повернувся.
– Ей, містер Сендел!
Полковник глянув на нього через плече.
– Я думаю... Думаю, що ви чудова людина! Я б хотів бути схожим на вас, пережити те, що пережили ви...
Сендел криво усміхнувся і вийшов з бару.
"Нехай Бог збереже тебе від цього, хлопче..."– подумав Джон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243697
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 27.02.2011
Джон пройшов до круглого столика в темному куті бару. За столиками майже ніхто не сидів – всі були в русі.
Спостерігаючи за рухами молоді, полковник раптом згадав про Дейлу. О, як вона танцює! Фантастично! Тепер вона танцюватиме з кимсь іншим... І Джон навіть не знав з ким. Хоча так, мабуть, і краще...
Сендел раптом побачив Кетрін. Вона працювала тут офіціанткою. Роджер дуже добре платив їй і любив, як власну дочку. Своїх дітей у нього не було.
Кетрін була невисокою чорнявою дівчиною з гнучким красивим тілом гімнастки.
Вона була наполовину індіанкою і, можливо, з Джоном її зблизило те, що він теж не був чистим європейцем. Його мати була родом з Гавайських островів.
Дівчина була йому чудовим другом, але він знав, що вона кохала його, майже не сподіваючись на взаємність...
Джон побачив її біля стійки. Білл Вуд щось сказав їй, махнувши рукою в сторону Сендела. Кетрін повернулась і, уважно вдивляючись в сутінки бару, рушила до темного кута, де сидів полковник.
Вона підходила все ближче й ближче і на її красивому смуглому обличчі з\'являвся якийсь дивний вираз.
Нарешті, вона випливла з натовпу і сіла навпроти Сендела. Кілька секунд вони мовчки дивились одне на одного.
Очі Сендела заблищали. Він усміхнувся:
– Чому ти не кричиш: \"О, Боже! Джоне, невже це ти?! Я знала, що ти живий!\"?
– Мабуть, тому, що я дійсно знала. Такі люди як ти не зникають просто так...
– Невже? Я повернувся, бо згадав, що минулого разу не з\'їв свою рибу. Сподіваюсь ти її не викинула?
Широка усмішка з\'явилась на обличчі дівчини, і Джону здалося, що лише тепер вона остаточно переконалась, що це він, Джон Сендел, сидить перед нею і що він дійсно живий. Кетрін простягнула руку і скуйовдила його смоляне блискуче волосся.
– Якщо в людини так сильно змінюються очі, – зауважила дівчина, – значить вона дійсно пережила щось страшне, і ти мені про все мусиш розповісти.
– Це буде коштувати тобі смачної вечері, – Джон знову усміхнувся і весело підморгнув.
– О, звичайно! – Кетрін вискочила з-за столу і швидко вклонилась Джону. – Що будете замовляти, Сендел-сан? – пропищала вона серйозним тоном.
– Велику, велику рибу, – так само серйозно відповів Джон з японським акцентом, але все–таки не стримав усмішки, побачивши, як Кетрін задріботіла до стійки, кумедно вихитуючи крутими стегнами.
Сендел глянув у широке вікно бару.
Розпечене пустельне сонце перевалило через найвищу точку свого денного шляху і повільно спускалось до обрію.
Полковник заплющив очі і відкинувся на спинку крісла. У нього було ще багато часу...
Стівен Джорімел замислено вертів у руках свій стільниковий телефон. Він не випускав його з рук вже кілька годин. З того часу, як йому подзвонив кореєць. З того часу, як в його душі поселився страх...
Підсвідомо Джорімел сподівався, що телефон обізветься знову, хоча й знав, що їхню останню з корейцем розмову роз\'єднала смерть...
Стівен встав з крісла, запалив нову сигару і почав швидко ходити по великій бібліотеці, глибоко вдихаючи дим.
\"Що він сказав? Ніндзя! Людина у чорному плащі? Тут в Арізоні? У Богом забутому Тусоні? Маячня якась!...\"
Джорімел знову затягнувся сигарою, вийняв її з рота і побачив, що його рука тремтить. Чорт! Такого з ним не було вже давно. Джорімел знав, що це. Це був симптом глибокого страху. Страху перед безпорадністю... Він, керуючи відділом, що займався розробкою найновіших та найефективніших видів зброї, знав, як ніхто інший, що таке ніндзюцу, і що приховують в собі люди, які володіють цим смертельним мистецтвом.
Джорімел нервово погасив сигару і знову сів у крісло. Він заплющив очі і спробував заспокоїтись, але безліч питань роїлось в його голові:
\"Чи це справді, ніндзя? Якщо так, то хто послав його? Хто і як дізнався про те, що він працює на Корею? Де тепер остання партія \"Кондорів\"? І що тепер, чорт забирай, робити?...\"
Одне Стівен знав точно: це не ЦРУ. І це трохи заспокоювало його. Якщо б це були вони, то він вже не сидів би у своєму кріслі і не курив дорогі сигари. До того ж ЦРУ ніколи серйозно не ставилось до ніндзя.
Чиїсь руки раптом лягли на плечі Джорімелу, і він, здригнувшись, злякано озирнувся.
Це була Лейсі у своїй сексуальній уніформі простої служниці.
– Що з тобою?! Ти такий напружений...
Вона обійшла крісло, обхопила колінами його простягнуті ноги і спокусливо зазирнула Стівену в очі.
– Твоя дружина поїхала на вернісаж. Що скажеш? – Лейсі підняла ногу і торкнулась оголеним коліном його щоки.
Джорімел втомлено усміхнувся, повернув голову і поцілував її стегно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243691
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 27.02.2011
Тепер, коли все було скінчено, життя ніяк не хотіло покидати його тіло. Серце все ще повільно гупало, розносячи бідну на кисень кров по тілу, хоча й самої крові майже не залишилось.
Сонце пекло немилосердно. Кореєць гадав, на чому лежить його ліва рука. Це "щось" було тверде і якось дивно стискало зап'ястя. З величезним зусиллям він повернув голову вліво і скосив очі.
Дурень! Ну звичайно, це був його "мікроджміль". Джорімел сам надів цю штуку йому на руку і показав як користуватись.
Кілька хвилин кореєць байдуже дивився на свою руку. Що ж... Рука майже холодна, але сонця було вдосталь.
Дуже повільно він зігнув руку в лікті і підтягнув її до обличчя. Світ закрутився і потемнів в нього перед очима. Коли все встало на свої місця, кореєць намацав зубами кінчик антени і витягнув її з гнізда. Він спробував підтягнути праву руку, але світ знову захитався і кореєць відмовився від цієї ідеї.
Намагаючись не напружуватись, він знову схопив маленьку антену зубами і вирвав її з гнізда. Цифри на заляпаному кров'ю "мікроджмелі" розпливались перед його очима, але він все–таки акуратно натиснув кнопку зв'язку кінчиком зламаної антени і став чекати. На щастя за кілька секунд крізь жахливий шум і тріск пробився ледь чутний голос:
– Я слухаю? – голос був твердий і рівний.
_ Все пропало, ледве чутно прохрипів кореєць. – Людина у чорному плащі...
Він хотів сказати ще щось, але його серце раптом зупинилось, і пустеля знову затихла...
III
Полковник Джон Сендел здивовано зупинився перед маленьким баром під назвою "Норд". З бару долинали звуки пісні у виконанні “Скайбайкерс”. Сендел обережно відчинив двері і зайшов всередину, пірнувши в музику. Його здивуванню не було меж і він розгублено зупинився.
Під стелею бару висів густий туман сигаретного диму – очищувачі, мабуть, захлинались, не встигаючи його висмоктувати. В повітрі сильно пахло алкоголем. Натовп напівроздягнутих тінейджерів досить відверто пританцьовував під музику, незважаючи на спеку. Лазерні промені і голограми нещадно розривали темряву.
Хвилину постоявши при вході, Сендел почав повільно пробиратись крізь натовп до стійки. Підлітки здивовано оглядались на широкоплечу постать у чорному плащі. Сендел раз у раз відчував, як розпашілі тіла притискають катана до його торса, і це йому дуже не подобалось.
За стійкою метушився високий худий юнак. Побачивши полковника, він також здивовано оглянув його.
– Щось будете пити?
– Так. Склянку води, будь-ласка. Холодної.
Джон уважно вивчав хлопця, поки той наливав йому воду.
– Наскільки я знаю, – озвався Сендел, – цей бар належав Роджеру Вуду. – Він що, продав його?
Юнак простягнув Джону склянку води і уважно подивився йому в лице.
– Ні, не продав. Я Білл Вуд – його племінник, – хлопець трохи помовчав. – Роджера Вуда чотири місяці тому застрелили.
Склянка тріснула в руці Сендела, куски скла полетіли вниз, але вмить друга рука Сендела швидко перехопила їх всіх і затисла в кулаці.
– Вибач пробурмотів Джон і висипав скло на стійку. – Хто його застрелив? – тихо запитав Сендел, не підводячи очей.
Білл Вуд здивовано втупився в купку скла на стійці. Потім уважно глянув полковникові в обличчя, але не зміг там нічого прочитати.
– Грабіжник. Він увірвався сюди з пістолетом перед самим закриттям. Але ти, мабуть, знав мого дядька – він був не з тих, хто легко відмовляється від зароблених грошей. Коли цей волоцюга відвернувся, Роджер витягнув свій дробовик... Вони вистрілили водночас... Два трупи...
Звуженими очима Сендел дивився на крапельки крові, що застигали на гострих осколках розбитої склянки.
"Роджер Вуд! Старий добрий Роджер... Невже для того ти пережив морози Гренландії і вовків Аляски, щоб тут, в пустельній розпеченій Арізоні загинути від руки якогось невдахи? Ось вона – карма, чорти б її взяли!..."
Джон з болем в серці озирнувся на танцюючий натовп. Нова пісня летіла над головами молодих людей. Рухливі партнери в екстазі терлись одне до одного. Все було нормально, але в цього бару було минуле...
Полковник знову глянув на Біла Вуда.
– Колись, – заговорив Сендел, дивлячись новому хазяїнові в очі, – люди приходили сюди в пошуках спокою. Або коли їм треба було обміркувати свої проблеми чи отримати мудру пораду. Тут завжди панували тиша, темрява і прохолода. Повітря завжди було свіжим, а час ніби зупинявся в своїй течії... Це було унікальне місце. Єдине в Тусоні.
Білл Вуд насилу відвів погляд від чорних очей Сендела, схопив якусь склянку і почав нервово її протирати.
– Часи змінюються, – пробурмотів він якось винувато.
Сендел втомлено закрив очі. Тоді знову оглянув натовп.
– Кетрін все ще працює тут?
– Так. Вона десь там, – юнак кивнув в сторону темного залу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243685
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 26.02.2011
Откройте краны, отпустите воду!
Спустите парус - ветер пусть летит!
И вашу мать почувствуйте - свободу!
Природа всех вас отблагодарит!
Снимите, к черту, фотобатареи,
Путь преграждающие солнечным лучам!
Взорвите дамбы, шлюзы... Поскорее!
И за амнистию воздастся вам!
Проткните дирижаблей оболочку!
И вскройте топки паровых котллов!...
...Остановите же меня! Поставте точку!
Ведь я разрушу мир!... Ведь я готов!...
26.02.11 р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243651
рубрика: Поезія, Поэтические манифесты
дата поступления 26.02.2011
Сендел опустив очі і зрозумів причину цієї посмішки. Поли його плаща широко вивернулись назовні і з-під нього стирчала ручка японського меча.
– О! Мечоносець! – повільно протягнув кореєць. – Це ж треба, щоб мені так пощастило! – він знову презирливо усміхнувся. – Ти мусиш дещо побачити...
Кореєць, все ще трохи похитуючись, обійшов джип з іншого боку, на ходу знімаючи піджак. Він нахилився над сидінням водія і витягнув звідкись щось схоже на тубус для креслень.
Сендел, який спостерігав за ним з другого боку через затемнене скло, не зразу зрозумів, що це. Полковник рвонув на себе двері навпроти, але кореєць вже вискочив з джипа і швидко відкрив футляр. Джон стрибнув через увесь салон до корейця, але той ударом ноги зачинив дверцята, повторюючи трюк Сендела. В наступну мить скло на дверцятах скресло і нога полковника вдарила корейця в груди. Той з глухим стогоном відлетів від машини, але футляр не випустив. З гримасою болі на обличчі кореєць підвівся і швидко витягнув з \"тубуса\" довгий блискучий предмет.
Сендел повільно відкрив дверцята і усміхнувся. В руці у корейця був меч...
Це була довга пряма китайська зброя, за яку будь-який музей історії віддав би чималі гроші. Як вона потрапила до корейця можна було лише здогадуватись...
Це було смішно.
Карма? Цікавий збіг обставин? Тут, у безлюдній арізонській пустелі, шляхи цих мечів і їх власників перетнулися. Що ж... Хай буде так.
Сендел м\'яко виліз з джипа і скинув чорний старий плащ. Швидко оголив свій катана і кинув плащ на землю. Сонячний зайчик застрибав на обличчі корейця і завмер на його очах. Сендел почав швидко наближатись до ворога...
Кореєць на мить розгубився, засліплений блиском сталі, але вже в наступну секунду він з криком підскочив і в польоті рубанув перед собою.
Сендел легко ухилився і стрімко атакував ворога серією швидких коротких ударів. Повітря наповнилось дзвоном.
Мечі спалахували, як короткі блискавки з безхмарного неба арізонської пустелі, то зливаючись в одне єдине сталеве ціле, то відскакуючи і розходячись в гордій самотності. Вороги кружляли один навколо одного, наближаючись впритул та віддаляючись на кілька метрів. Між ними, як між різними полюсами одного цілого, проскакували невловимі відблиски їхньої смертельної зброї, пронизуючи повітря, немов електричні розряди, іонізуючи його смертю...
Вже за кілька секунд Сендел зрозумів, що його ворог – справжній майстер кендо і перемогти його в поєдинку буде зовсім непросто.
Але фехтування на мечах – не єдине мистецтво. яким володів Джон Сендел. І далеко не головне в житті полковника...
...Його сенсей Кацутакі якось сказав: \"Той, хто вміє плавати ніколи не йде берегом річки до моря. Він спускається до води, робить маленький човник і вода сама несе його. Якщо твій човник міцний, якщо ти підкориш собі вітер і воду, – ти швидше досягнеш моря, збережеш час і набудеш нових знань у своїй справі...\"
Джон Сендел умів плавати…
Після чергової атаки корейця Джон зробив глибокий випад, змусив ворога трохи віддалитись і раптом впав на землю і швидко закотився під джип. Викотившись з іншого боку, Сендел присів, поклав катана на коліна і, закривши очі, завмер, весь перетворившись у слух.
Кореєць, трохи здивований, постояв кілька секунд, прислухаючись і віддихуючись. Потім відійшов від \"Хаммера\", нагнувся і, побачивши ноги Сендела, криво усміхнувся:
– Що, відпочиваєш, нікчемний патріот?! В тебе немає шансів! Я зарубаю тебе як пацюка!
Кореєць почав обходити джип по колу, але раптом зупинився і знову заглянув під машину. Сендел був все ще там, з іншого боку. Очі корейця спалахнули. Він тихо підійшов до джипа впритул. Тоді взяв свій довгий меч за сам кінець і раптом, різко впавши на землю, широкою дугою змахнув мечем під днищем автомобіля, намагаючись дістати ноги Сендела.
Кінець його меча заблищав на сонці, виглянувши з протилежного боку, але в наступну мить кореєць усвідомив, що меч не розсікає нічого крім повітря...
Сендел правильно передбачив реакцію ворога на свої дії. Спокуса \"підсікти\" була надто великою...
Коли Джон відчув, що кореєць падає на землю, він напружився і сильніше стиснув свій меч. Його ноги різко випрямились, як випрямляється молода гілка дерева, звільнена від снігу, і з незвичайною силою підкинули тіло вверх і вперед.
Простягнувши в польоті руку, Сендел вхопився за край даху джипа. Немов крізь туман його слух вловив свист меча корейця під днищем автомобіля. Зробивши в польоті сальто через машину, полковник падав прямо на спину корейцю.
Відчувши над собою тінь, кореєць різко підняв голову. В його очах страх змішався з величезним здивуванням. Він просто не встиг нічого зробити, бо в наступну мить права п\'ята Сендела врізалась йому в голову, впресувавши її в пісок.
Сендел відскочив убік і завмер. Кореєць не ворушився. Кров тонкими струмочками текла з його рота і вух. Права рука безсило завмерла на китайському мечі.
Полковник постояв деякий час, дивлячись на корейця. Тоді зазирнув у салон джипа, витяг ключі і обійшов \"Хаммер\" ззаду. Він швидко відкрив задні дверцята джипа і повністю стягнув в вантажа брезент.
Близько двох десятків довгих ящиків були щільно вкладені у великий багажник. Сендел стягнув один ящик на землю і двома потужними ударами зірвав кришку. Тоді розгорнув акуратну упаковку і водозахисний папір.
Він впізнав цю зброю, хоча бачив її лише один раз – кілька днів тому на базі ВПС на Гавайях. Це був модифікований \"Кондор\". Найновіший варіант протипіхотної зброї. Автомат, оснащений найсучаснішими винаходами науки і техніки.
Сендел знову подумав про Стівена Джорімела і його вилиці напружились.
\"Ким повинна бути ця людина, щоб мати змогу продавати ворогові найсучаснішу зброю? Нав0лоч! В моєму домі поселилась нав0лоч!..\"
Ледь чутний шурхіт долинув з-за джипа і Сендел, схопивши свій катана, різко відкотився назад, а кореєць, з криком вискочивши з-за машини, рубонув мечем, перетворивши ящик у купу щепок.
Не підводячись з землі, Сендел непомітно загріб другою рукою пісок і пилюку, затиснувши їх в кулаці. Кореєць підскочив до нього з піднятим мечем, забувши про обережність, випромінюючи тільки злість і ненависть.
Джон зробив різкий рух рукою і пустеля вдарила корейцю в обличчя, засліплюючи його, наповнюючи рот і ніс пилюкою.
Кореєць схопився лівою рукою за очі, шалено рубаючи повітря навколо себе і щось різко викрикуючи по-корейськи. Він не бачив, як Сендел зі швидкістю ящірки ковзнув по землі.
Все ще засліплений, кореєць рвонув на собі скривавлену сорочку і швидко протер нею очі й обличчя. Він обережно оглянув джип і пустелю навколо. Ворога ніде не було. Кореєць, повільно обходячи машину, обережно зазирнув під неї, оглянув салон. Його погляд швидко ковзнув по лінії горизонту і не помітив нічого, крім обрисів Тусона, що коливались в розпеченому мареві.
Кореєць відчув як чорний страх заповзає в його душу і оселяється там назавжди. Він раптом зрозумів з ким має справу і відчай позбавив його стимулу до боротьби. Його ворог видався йому лише страшним сном, який приходить і йде знову геть, але переслідує його вічно. Однак перекошений джип і страшенний біль в голові доводили, що це не сон...
Вітер жорстоко завив, пробігши пустелею і кинувши жменю піску у сірий джип.
Перемагаючи самого себе, стиснувши меч побілілими пальцями, кореєць ще раз обійшов \"Хаммер\" і зупинився. Він не знав, що робити. Його руки безсило повисли.
Кореєць не бачив, як пустеля за його спиною заворушилась, встала дибки і з-під піску з\'явився Сендел, тримаючи катана як спис над головою.
Почувши шум піску, кореєць різко обернувся, але меч Сендела вже свистів у повітрі і немов спис пробив корейцю груди...
Кореєць здивовано дивився на довгого срібного дракона, який переплівся між зовнішнім та внутрішнім кільцями блискучої гарди. По лезу, що входило в груди корейця стікала кров, але, не досягаючи дракона, скапувала на пісок. Кореєць криво усміхнувся, захитався і впав спиною на пісок.
Сендел все ще стояв там, де з\'явився з–під землі і мовчки дивився на корейця. Вітер вибивав пісок і пилюку з його чорної майки і такого ж кольору просторих штанів. Тканина прилипала під натиском вітру до його тіла, викреслюючи на ньому плавні згини кам\'яних м\'язів, що ідеально вкривали все тіло.
Полковник підійшов до корейця, нахилився над ним. Блукаючий погляд корейця сфокусувався на чорних уважних очах Сендела. Гримаса ненависті з\'явилась на скривавленому обличчі корейця.
– Будь... ти... проклятий! – прохрипів він.
Сендел криво усміхнувся.
– Я вже давно проклятий.
Джон схопив свій меч і різко витягнув з грудей корейця. Повітря зі свистом вийшло з пробитих легень. Сендел різко крутнув катана в повітрі і на ньому не залишилось жодної краплі крові. Полковник обійшов джип, підібрав свій плащ і футляр корейця. Він вставив меч у піхви і надів плащ. Підійшовши ще раз до корейця, Сендел вийняв його меч з безсилої руки і поклав у футляр.
Кореєць все ще був живий. Джон востаннє глянув на нього, повернувся і вийшов на ледве помітну дорогу. Він кілька секунд подивився на південний захід, туди, куди їхав кореєць. Тоді повернувся і швидко пішов в напрямку до Тусона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243458
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 25.02.2011
Через дві хвилини "Хаммер" нетерпляче зупинився перед одним із світлофорів при виїзді з Тусона.
Вулиця пустувала. Лише на тротуарі навпроти джипа стояла людина в плащі, затулившись ранковою газетою. Перегортаючи сторінку, чоловік раптом незграбно випустив газету з рук і вітер поніс її на дорогу.
Щось бормочучи про "кляті арізонські вітри", чоловік, нагнувшись, кинувся за газетою, обходячи сірий джип...
За кілька секунд "Хаммер" рвонув з місця, піднімаючи хмару пилюки, в якій самотньо закружляла у танці свіжа ранкова газета...
...Холодна сталь торкнулась гуми і за мить на колесі з'явилась тоненька смужка. Джон натиснув сильніше. Смужка розрослась, сталь заглиблювалась в гарячу гуму немов у живу плоть.
Раптом колесо з ревом вибухнуло, перетворившись в гумову шмату. Катана різко відкинуло в землю і вирвало з руки полковника. "Хаммер" сильно перехилило набік, швидко понесло в сторону і він, трохи зарившись в пісок, завмер біля дороги.
Сендел, вигнувшись дугою, швидко відчепив пояс плаща від захисної решітки і виповз з-під машини, вигорнувши з собою цілу купу піску і пилюки. Він підвівся на ноги і пішов за своїм мечем, прислухаючись як позаду повільно відчиняються дверцята.
Катана блищав під яскравим сонцем арізонської пустелі, наполовину заритий у пісок. Сендел підняв його, закрив очі. Пустота знову заповнювала його, на деякий час відступивши після зустрічі з Дейлою. Тепер Джон гадав: чи не зробив він щойно найбільшої у своєму житті дурниці?
– Гей!
Сендел повернувся. Кореєць з розбитою губою стояв біля джипа, широко розставивши ноги. Він швидко озирався, то на свою машину, то на Сендела.
– Хто ти в біса такий?! Що ти зробив з машиною, чорт забирай?! – він ще декілька разів брудно вилаявся.
Полковник мовчки наближався, сховавши катана під плащ. Він уважно вивчав корейця: невисокий, міцний, м'язиста шия, на обличчі – рішучість, здивування і гнів. Чорний піджак дуже добре сидів на ньому. На білій сорочці проступила велика темна пляма поту. Кілька капель крові, скотившись по підборіддю з розбитої губи, впали корейцю на груди. Він механічно злизав кров з губ.
Сендел зупинився за два кроки перед корейцем і глянув йому в очі.
– Ти – кореєць, – прорік Сендел. – Що ти вивозиш у Мексику з моєї країни?
На лиці корейця раптом з'явився страх. Він відвів погляд у сторону і пробурмотів:
– Це ділова поїздка... – він раптом ніби прокинувся і люто глянув на Сендела.
– Яке взагалі твоє собаче діло куди я їду і хто я?!
Сендел раптом швидко обігнув "Хаммер", намагаючись розгледіти щось всередині машини. Але через затемнені вікна важко було зрозуміти чим саме вщерть заповнена задня частина джипа.
– Ану геть від автомобіля! – просичав кореєць, повільно наближаючись до Джона і піднімаючи руки перед собою.
Не звертаючи на корейця ніякої уваги, Сендел ще трохи обійшов джип, на секунду його погляд сконцентрувався на задньому боковому склі. Раптом він блискавично вдарив по ньому ліктем. Скло висипалось темним діамантовим водоспадом на пісок. Джон простягнув руку і зірвав брезент, яким були вкриті якісь довгі ящики, що лежали всередині. "ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США" прочитав полковник на одному з них. Він раптом відчув, що Пустота знову відступає, а їй на зміну приходять злість і ненависть...
З гортанним криком кореєць кинувся на Сендела ззаду, викинувши вперед обидві ноги. Джон, не обертаючись, просто зробив швидкий великий крок вперед і різко відкрив за собою дверцята джипа. За мить вони затріщали під страшним ударом корейця. Знову посипалось скло, але завіси витримали і кореєць завис на дверцятах, зачепившись за них ногою.
Розвернувшись з неймовірною силою, Сендел різко вдарив ногою зі свого боку. Цього разу дверцята зірвало з петель і разом з корейцем відкинуло на кілька метрів.
Очі Сендела блищали холодним вогнем. Він спостерігав, як кореєць повільно піднімається, звільняючись від понівеченого куска машини.
– Це Джорімел? – страшним тихим голосом запитав полковник. – Стівен Джорімел продає вам зброю?!
Кореєць підвівся і стояв, похитуючись, розглядаючи Сендела з-під лоба з якоюсь дивною презирливою посмішкою...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243426
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 25.02.2011
Дейла... Колись це ім\'я примушувало його серце битись частіше.
Прислухаючись до свого серця, Джон Сендел перетнув широку вулицю і зупинився перед невеликим готелем \"Оазис\".
Вже збираючись зайти всередину, він раптом помітив чорний \"Порш\", який обережно \"вписувався\" в ряд між іншими машинами. За хвилину з нього вискочив високий чоловік з сигарою в зубах. Швидко пройшовши декілька метрів, він сів у сірий \"Хаммер\", що стояв біля готелю. За кермом вже сидів хтось у капелюсі, з високо піднятим коміром плаща.
Сендел зайшов у готель, мимохідь відмітивши, що номерні знаки на \"Хаммері\" були мексиканськими.
Швейцар здивовано покосився на людину у чорному старому плащі, але нічого не сказав. Сендел подарував йому театральну усмішку.
Дейла... Він відразу її побачив. Вона стояла спиною до нього за стійкою портьє і переглядала якісь папери.
Майже не помічаючи нічого навколо, Джон повільно рушив до неї, милуючись досконалою фігурою дівчини через прозору стійку.
Дейла була високою стрункою блондинкою, з довгим хвилястим волоссям, що спадало їй на плечі. Акуратний білий костюм працівника готелю \"Оазис\" майже не приховував її звабливих форм. Дейла була \"обличчям\" готелю і першою зустрічала відвідувачів.
Сендел тихо наблизився і зупинився перед стійкою, схиливши голову набік, з усмішкою розглядаючи пружні стегна дівчини. О, він пам\'ятав ці чудові ноги...
Полковник тихо кашлянув. Дейла швидко повернулась, на її обличчі з\'явилась казкова усмішка, і Джон почув давно забутий м\'який приємний шовковистий голос:
– Добрий день! Чим я можу... – стандартна фраза завмерла в неї на губах і зігнала звідти усмішку. Обличчя дівчини раптом зблідло, а пальці судомно вчепились в стійку. Широко розплющеними очима вона дивилась на примару з її недалекого минулого.
\"У неї фантастичні зелені очі!\" – думав Сендел, чекаючи, поки пройде цей перший шок, яким зустрічали його близькі люди.
– О, Боже... – прошепотіла Дейла. – Джоне? – вона простягнула руку до його обличчя, не довіряючи своїм очам.
Джон ніжно взяв її руку і поцілував долоню, дивлячись в глибокі зелені очі і вдихаючи аромат її тіла.
Дейла раптом висмикнула свою руку і закрила руками обличчя. Вона якось дивно здригнулась і Сендел зрозумів, що дівчина плаче. Він незадоволено похитав головою і сумно усміхнувся.
– Дейла? – Сендел знову взяв її руки і обережно відвів їх від обличчя дівчини. Вона повільно підняла мокрі очі.
– Джоне, я... я... Я виходжу заміж, Джоне... Через три дні в мене весілля, – вона глянула в його чорні очі. Там ковзнуло щось схоже на відчай...
– Дейла... – його руки сильніше стиснули її зап\'ястя. – Дейла, ми...
На її обличчі раптом з\'явилось страждання, хоча Сендел і не зробив їй боляче. Вона раптом вирвалась з його ніжних кайданів і відступила на крок.
– Надто пізно, Джоне! Я.... вагітна... – вона знову закрила лице руками і вибігла з-за стійки геть.
...Сендел повільно йшов до виходу. \"Вона не стала чекати\" – думав він. \"А кого їй було чекати? Навіть в воскресіння Христа люди не вірили...\"
Полковник механічно присів на нижню сходинку великих готельних сходів. Він відчував, як Пустота в його душі розпадається на куски і розумів, що йому треба чимось відволіктись і все забути, щоб знову знайти спокій.
\"Дейла...\"
Але думки розбігались в різні сторони і йому не хотілось на чомусь зосереджуватись. Він просто сидів на східцях, втупившись в простір.
\"Дейла...\"
Хтось спускався по сходах вниз і Сендел байдуже прислухався до його кроків. Цей хтось наблизився і раптом сильно штовхнув Джона в плече, пройшовши поряд з ним.
– Розсівся тут, – проскрипів голос над вухом Сендела, – пройти неможливо!
Полковник звуженими очима прослідкував як чоловік в сірому костюмі підійшов до швейцара, сказав йому кілька слів і вийшов.
Замислено провівши чоловіка поглядом, Сендел швидко підійшов до виходу.
– Це кореєць. Що він тут робить?! – звернувся він до швейцара, незадоволено відзначивши роздратування у своєму голосі.
Швейцар оглянув Сендела з голови до ніг і, кілька секунд повагавшись, все ж відповів:
– Заспокойся. Це японець. Він тут з діловим візитом. А тобі що, всюди ввижаються шпигуни? – швейцар глухо засміявся.
\"Авжеж, японець!\" – з презирством подумав Сендел. \"З діловим візитом з Північної Кореї!\"
В ньому раптом все закипіло. Джону здалось, що всі навколо нього сліпі і самовдоволені, а війна для них – це щось таке далеке і нереальне, щось, про що можна прочитати в ранкових газетах, насолоджуючись думкою про непереможність всемогутньої армії Сполучених Штатів Америки.
Сендел швидко вийшов з готелю і оглянув вулицю. Кореєць стояв біля сірого \"Хаммера\". \"Порша\" біля будинку вже не було.
Джон згорбився, накульгуючи, підійшов до телефону на стіні \"Оазиса\" і тремтячими руками вийняв з кишені плаща кілька монет. В скляній стіні готелю йому дуже добре було видно сірий джип. Через затемнене скло він бачив корейця, який щось швидко говорив чоловікові в капелюсі, з високо піднятим коміром плаща.
Сендел вставив монету в апарат, зняв слухавку і спазматично закашлявся в кулак. Потім повільно почав набирати номер.
Чоловік в капелюсі кивнув корейцю і швидко вийшов з машини. Він пересік вулицю і зник за рогом. Кореєць пересів на його місце і завів двигун.
Сендел, кашляючи в трубку, спостерігав як \"Хаммер\" вирулює з ряду машин. Повісивши слухавку, полковник глянув на небо і втягнув голову в плечі, кутаючись в старий чорний плащ.
\"Хаммер\" доїхав до перехрестя і звернув на південь. Сендел позіхнув, покульгав до найближчого провулка і, завернувши туди, раптом зірвався з місця і безшумно помчав по ньому, перестрибуючи ящики для сміття і пусті картонні коробки
на своєму шляху.
Сендел рухався з швидкістю набагато більшою ніж сірий джип. І Сендел чудово знав своє місто...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243221
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 24.02.2011
Лице наблизилось з неймовірною швидкістю і вдарило по свідомості Джона Сендела страшним ревом і пекельним вогнем. Він був майже готовим до цього, але прокинувся, важко дихаючи...
О пів на шосту ранку, виходячи з дому, полковник зіткнувся в дверях з великою людиною у військовій формі. У цього чоловіка були зелені очі і сигара в зубах. Широке обличчя говорило про сильну волю, рішучість та обережність водночас.
– Вітаю. Ви, мабуть, Стів Джорімел? – Сендел уважно вивчав лице незнайомця.
Той, вийнявши сигару з рота, оглядав Джона з ніг до голови і зупинився на очах.
– Так. З ким маю честь познайомитись?
– Джон Сендел.
– Ви брат Флори?! Але ж ви... Але ж вас...
– Як бачите ні. Ще побачимось, – полковник усміхнувся, махнув рукою і вийшов з будинку. Джорімел дивився йому в спину, глибоко затягнувшись сигарою.
Йдучи до вулиці, Сендел побачив біля будинку чорний "Порш" у пилюці і здивовано підняв брову. Сонце тільки висунулось з-за горизонту, залишаючи на вікнах машини слабкі бліки.
Полковник чомусь подумав про Японію. Злегка примружуючи очі від сонця, він рушив на схід за місто.
Поміж секвоями і карликовими соснами гуляв вітер, приносячи пісок з пустелі Хіла. Однак цей маленький хвойний парк був дбайливо доглянутий.
Джон тихо пройшов по кам'яній доріжці і зупинився перед великим будинком в японському стилі. Він закрив очі, намагаючись усвідомити, що все це значить для нього тепер.
Сендел відкрив очі і прислухався. Звук долинув не з дому. За хвилину з-за рогу будинку з'явився старий мексиканець з палицею. Він помітив полковника і насупився. Потім примружив старі очі і раптом закричав іспанською:
– Сили небесні! Джоне! Хлопче! Ти все–таки повернувся! – він випустив свою палицю і швидко пошкандибав Джонові назустріч.
Сендел обійняв його за плечі.
– Здрастуй, Сорбо, здрастуй. Як бачиш я тут, – Джон знову подивився на дім перед собою. – А де Кацутакі?
Сорбо підібрав свою палицю і поплескав полковника по спині, підштовхуючи його в дім. Він мовчав.
Вони сиділи в домі на циновках і снідали.
Джон підніс до обличчя маленьку чашку зеленого чаю і вдихнув його аромат на повні груди. Йому раптом здалося, що йому десять років, а перед ним сидить не старий доглядач Сорбо, а його вчитель Кацутакі.
– Ти не відповів мені, Сорбо. Де сенсей?
Сорбо поставив чашку і зітхнув. Потім він підвівся, підійшов до стіни і розсунув паперову ширму. За нею відкрився великий тренувальний зал. Сорбо глянув на Сендела і зайшов всередину. Джон догнав його і пішов поруч.
– Він поїхав, – озвався мексиканець.
– Куди?
– В Японію.
– Чому?
Сорбо знову помовчав, зітхнув.
– Ця війна, Джоне... Війна хоч і не з Японією, але зі Сходом. Розумієш? Зі Сходом, – старий доглядач зупинився і глянув на полковника.
Сендел дивився прямо перед собою. Його вилиці рухались, а очі були звужені.
– Його змусили виїхати, тому що він японець?
– Не зовсім так. Люди почали уникати його, ставитись вороже... Це підсвідомо, ти ж розумієш. Він просто нагадував їм тих, з ким іде війна...
Один підліток, – Девід Файдер, дізнавшись про загибель свого старшого брата, зібрав своїх ровесників і вночі вони закидали цей дім камінням. Кацутакі звернувся в поліцію, але там сказали, що допомогти нічим не можуть. Одним словом, коли Кацутакі почув про те, що ти пропав безвісти, він залишив на мене дім, наказав добре доглядати сад і поїхав, – Сорбо замовк, замислено розглядаючи найкращі зразки східної холодної зброї, що висіли вздовж стін тренувального залу.
– Він не сказав, де його можна знайти? – похмуро запитав Сендел.
– Ні. Він сказав тільки одне, – мексиканець хитро примружився. – Він сказав: якщо Джон Сендел повернеться, скажи йому, що він може взяти ось це, – Сорбо показав рукою на щось за спиною полковника.
Навіть не озираючись, Джон Сендел знав, що в нього за спиною. Він повільно повернувся.
Там на стіні висів катана – довгий японський меч. Сендел дивився на нього кілька секунд. Тоді підійшов і обережно зняв його зі стіни обома руками.
Меч був у піхвах з дуже міцної чорної шкіри. Такою шкірою була вкрита і ручка меча. Кругла з кривими прорізами гарда блищала холодним срібним полум'ям. Це срібло не тьмяніло вже кілька століть...
Очі Сендела заблищали у відповідь. Він не втримався від бажання і обережно потягнув меч і піхви в різні боки. Без єдиного звуку з'явилось дзеркальне лезо. Сенделу здалося, що повіяло холодом і ураган з силою промчав по закутках великого залу. Древньою японською мовою на мечі було висічене його ім'я: ЯМАКАДЗЕ.
Навіть вчитель Кацутакі не знав, скільки років цьому мечу, але на світі не було нічого твердішого, гострішого чи швидшого...
В цього катана не було пари – Кацутакі не був самураєм. Він був ніндзя...
Сендел сховав меч в піхви, глянув на Сорбо і посміхнувся. Так... Сама доля замість вчителя здійснила обряд посвяти. Учень залишився живий і повернувся...
...Вони стояли на маленькій терасі біля дому. Сонце піднялось вище, але тут панували тінь і прохолода – гігантські секвої звісили свої лапи над входом.
Джон зійшов по сходинках, трохи відійшов по кам'яній доріжці і озирнувся. На терасі, спираючись на палицю, стояв старий доглядач Сорбо і сумно усміхався.
Сендел махнув рукою і замислено глянув на свою другу руку, яка стискала катана.
– Ще одне, Сорбо: мабуть, я позичу твій плащ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243212
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 24.02.2011
Картини поєднували в собі елементи фантастики і еротики. Його сестра вважала, що це в неї непогано виходить, але батько ніколи не схвалював цього стилю. Тому було дивно, що картини висять тут, в холі.
Чиїсь швидкі кроки долинули з глибини дому і за кілька секунд в холі з'явилась розкішна блондинка в уніформі служниці. Вона стурбовано оглянула зал і не зразу помітила людину, яка відійшла трохи в тінь.
– Пробачте... Ви до кого? – здивовано запитала вона, розглядаючи міцного чоловіка у легкій військовій куртці.
– До кого? – Джон Сендел замислено оглянув стелю і стіни. – До себе, мабуть...
– Перепрошую, але це дім місіс Джорімел, – дівчина трохи підвищила голос, схрестила руки на грудях, ширше розставила чудові ноги і, нахиливши голову, з викликом глянула на незнайомця.
"Місіс Джорімел?" – Джон стурбовано згадав про запущений парк і підступна думка стала закрадатись в його голову. Він повільно підійшов до крісла і мовчки сів, втупившись у простір перед собою.
Служниця рвучко повернулась, підійшла до стіни і, взявши щось з полиці, знову глянула на Сендела.
– Послухайте, якщо ви зараз же не заберетесь геть, то я подзвоню в цей дзвінок і...
–...І сюди прибіжать два доги – Кор і Белла, – перебив дівчину Джон, – які розірвуть мене за першим вашим наказом.
Від здивування дівчина відкрила рот і випустила з рук дзвоник, який ображено задзвенів по підлозі. Джон усміхнувся. Про цих собак знало дуже мало людей. Знали лише ті, хто мав знати.
Дівчина швидко підняла дзвоник і здивовано пробурмотіла:
– Так, але... вже більше місяця Белли немає... Хто ви?
Тихеньке цокання почулося з глибини дому і в хол забіг величезний чорний дог. Побачивши полковника, він глухо заричав і почав повільно наближатись до крісла. Служниця повернулась до собаки, але перш ніж вона встигла щось сказати, Сендел раптом встав і пішов назустріч догові. Дівчина ступила крок за ним.
– Я б не... – почала вона, але замовкла.
Пес загарчав голосніше, вишкіривши назустріч незнайомцю чудові ікла. Сендел присів перед ним і обережно простягнув руку, уважно дивлячись псові в очі. Дог раптом замовк і почав зосереджена нюхати руку. Тоді якось дивно заскавчав, лизнув руку кілька разів і сів на задні лапи, час від часу винувато повискуючи і не зводячи з Сендела очей.
Джон підсунувся ближче. Пес знову кілька разів лизнув простягнуту руку, відійшов кілька кроків назад і знову сів.
Служниця дивилась на все це величезними очима і не могла видавити з себе ні слова. Цей дог ніколи нікому не довіряв, навіть її неохоче підпускав до себе і взагалі був замкнутим і злим весь час, що вона його знала...
– Кор? – Сендел здивовано дивився на пса, якого знав вісім років, – Кор?!
Дог знову винувато заскавчав, але не зрушив з місця. Джон впіймав погляд собаки і раптом все зрозумів:
"Він боїться! Мій пес боїться мене!". Сендел закрив очі і втомлено підвівся.
Тим часом знову почулись чиїсь легкі кроки і до залу ввійшла ще одна молода жінка, не менш приваблива, аніж білява служниця. Судячи з короткого білого халата, що був на ній, вона щойно прийняла ванну, готуючись до сну.
Вона строго глянула на собаку, потім на людей.
– Що тут відбувається, Лейсі? Хто... – жінка раптом зблідла і витріщилась на людину у військовому одязі.
– О, Господи... Джон... Джоне! – її голос затремтів від хвилювання, кілька секунд жінка вагалась, а тоді кинулась назустріч Сенделу.
– Я радий бачити тебе... місіс Джорімел, – Сендел відірвав її обличчя від своїх грудей і уважно глянув в заплакані очі. – А ти стала ще прекраснішою, моя маленька сестричко...
Флора Джорімел знову притулилась до його широких грудей, прислухаючись до спокійних ударів його серця.
Була друга година ранку. Вони все ще сиділи на широкому дивані в глибині темного холу.
Джон Сендел сперся ліктями в коліна і дивився в підлогу. Його вилиці то напружувались, то розслаблялись. Він мовчав.
Його сестра сиділа, підібравши під себе босі ноги, і тримала в руці горнятко кави, уважно вивчаючи його. Вона озвалась тихим голосом:
– Перед смертю батько змінив заповіт... Все залишив мені... Це, звичайно, нічого не значить, – вона обережно глянула на брата, – тепер, коли ти повернувся...
Сендел мовчав.
– Після звістки про твою смерть батько почав висихати просто на очах... Він закинув свої справи, сад, забув про друзів... Після нього, тижнів через три не стало Белли. Її тоді ледве змогли відігнати від його могили, щоб не рила землю... О, Боже. В мене й досі мурашки по спині, коли згадаю, як вона вила по ночах... А ось Кор залишився. Він більше любить тебе, ти ж знаєш...
Джон криво усміхнувся. Сестра торкнулась його обличчя і полковник глянув на неї.
– Ти так змінився, Джон... Ніби постарів. Ми бачилися востаннє три роки тому. Тоді тобі було двадцять п'ять. Я зараз дала б тобі... тридцять три, – сестра уважно вивчала його лице.
– І твої очі, Джон... В тебе були темно–карі очі, але ж не чорні. Що сталось?
Сендел відвернувся.
– Нічого. Розкажи про свого чоловіка. Хто він?
– Стівен? Він військовий. Здається він керує розробкою нової зброї чи чогось там ще, не знаю.
"Військовий... Тепер, мабуть, модно мати чоловіка військового, еге ж..."– Сендел зітхнув.
– Ну все, досить. Вже давно пора спати, – Джон поцілував сестру в чоло і вони, обійнявшись, рушили до широких сходів.
Флора ступила на перші сходинки, що вели до кімнат, озирнулась і нерішуче глянула на брата.
– Джоне... Ми зі Стівеном... зайняли твою кімнату.
На якусь мить їй здалося, що знизу на неї дивиться чорними очима затравлений звір, але Сендел сумно усміхнувся і, дивлячись під ноги, рушив сходами за нею.
– Чому не кімнату батька?
– Стівену... більше сподобалась твоя.
– Де мої речі?
– У батьковій кімнаті. Звичайно, якщо хочеш, ми з чоловіком можемо...
– Обговоримо це потім, – м'яко обірвав її Сендел. – Отже мої речі в батька?
– Так. Лейсі там все приготувала для тебе.
Джон кивнув, знову поцілував сестру в чоло, побажав доброї ночі і пішов по коридорі, не озираючись. Сестра стурбовано дивилася йому услід...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242993
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 23.02.2011
... – За віддану службу Батьківщині і героїчні дії в боротьбі за мир та інтереси Сполучених Штатів Америки, майору військово-повітряних сил, Джону Сенделу, вручається відзнака Пурпурне Серце і присвоюється звання полковника!
Під урочисті звуки музики генерал Патрік Мерфі підійшов до Джона Сендела і вручив йому нагороду. Тиснучи його руку, генерал глянув Сенделу в очі і ледве не розкрив рота від здивування. Він вже призвичаївся до чорних очей Сендела, але справа була не в цьому. Генерал за свій вік нагороджував багато людей. І навіть у наймужніших, загартованих в боях людей під час таких церемоній очі починали підозріло блищати. Але очі людини, що стояла перед ним були уважними і абсолютно сухими...
Генерал замислено поплескав Сендела по плечі. Їх обступили присутні на церемонії люди, по черзі вітали і тиснули руку Сенделу. Через юрбу до нього протиснулась людина в цивільному.
– Вітаю вас, – чоловік усміхнувся. – Хочу вам сказати, полковнику, що ви справжній американець. До речі, я – Алекс Нортон – новий віце-президент США. Спеціально прибув щойно з Вашингтона, щоб висловити вам щиру подяку від уряду. Про ваш подвиг знатиме вся Америка!
– Я попросив би вас не надавати цьому широкого розголосу, – на обличчі Джона Сендела раптом з'явилось занепокоєння.
– Але чому? Якби кожен американець був схожий на вас, то Глобальний Тихоокеанський конфлікт завершився би в перший же день!
– Якби кожен був схожий на мене, цього конфлікту не було б взагалі... Вибачте, – Джон Сендел, дивлячись кудись в кінець залу, рушив туди...
... – Війна закінчується, Джон, – генерал Мерфі зупинився і глянув полковникові Сенделу в очі.
Вони стояли в невеликому сквері біля штабу. Сонце втікало туди, де закінчувалась згадана війна, і тіні ставали довгими.
– Війна закінчується і ти зробив для цього найбільше. Час подумати про себе, хлопче. Твої рідні, мабуть, все ще не знають, що ти живий. Повертайся додому і порадуй їх. Тобі треба відпочити від всього цього. Повернешся, коли наберешся енергії вдома. Я завжди буду радий тобі, – генерал усміхнувся і поплескав Сендела по плечі.
Сендел мовчав. Він дивився на сонце і думав про свій дім в Арізоні. Його очі заблищали, і генерал помітив це.
– Завтра вранці вилітає літак у Лос-Анджелес, – сказав генерал. Він ще раз поплескав полковника по спині, повернувся і пішов в будинок.
Джон Сендел стояв нерухомо, доки сонце не занурилось в Тихий океан...
Могутній "Боїнг" завмер на бетонній смузі, потрясаючи повітря ревом двигунів.
– Ви дійсно унікальна людина, майо... полковнику, – продовжував розмову Дадсон. – Я буду дивуватись все життя. Де ви навчились так... виживати?
Вони йшли по бетоні до літака.
– У мене був хороший вчитель, – Сендел дивився в землю. – Але багато чому я навчився вже там, на островах...
Вони зупинились і міцно потисли один одному руку.
Закинувши сумку-рюкзак на плече, Сендел пішов по трапу в літак.
– Джон?!
Сендел озирнувся.
– Сендел, ти... Ти ніндзя?
– Якщо тобі так хочеться, тоді так...
Джон ледь усміхнувся і зайшов у літак.
"Боїнг" заревів з новою силою, швидко розбігся по злітній смузі і здійнявся в повітря.
Лейтенант Том Дадсон проводжав його поглядом з якимось дивним виразом на обличчі...
ІІ
Дім майже не змінився...
Ті самі старі стіни, порослі диким плющем, великі вікна, закриті темними шторами, незважаючи на те, що гаряче сонце Арізони майже зникло за обрієм...
І гігантські вхідні двері з чорного дерева. Вони завжди гуділи від сильного вітру, когось лякаючи, а когось заспокоюючи...
Навколо дому був парк. Мабуть, тільки він і змінився. Парк був запущений, і це його здивувало та насторожило. Батько власноруч доглядав парк. Завжди.
Він підняв руку до кнопки дзвінка, намагаючись пригадати мелодію, яка прозвучить всередині дому, але передумав, взявся за ручку дверей і натиснув. Двері ніколи не закривали на замок і вони плавно і беззвучно відчинились, пропускаючи його в темний хол...
Всередині було прохолодно, пахло сосною і ще чимось. На дальній стіні горіли два світильники, але великий хол був у напівсутінках. Під світильниками висіло кілька картин і він зрозумів чим пахло ще – олійними фарбами.
Відпустивши двері, він підійшов до стіни, на ходу поклавши брезентову сумку в м'яке крісло. Двері тихо клацнули, закриваючись за його спиною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242986
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 23.02.2011
Це було лице. Лице з яскраво вираженими рисами східної людини. Воно було червоним, як кров і воно швидко наближалось. І коли лице наблизилось настільки, що здається заповнило собою всю свідомість, його губи розтягнулись у кривій посмішці. З горла вирвався страшний рев, а з очей і ніздрів – струмені вогню, який спалював все живе, пропалював голову і мозок...
Джон скрикнув і різко сів на ліжку. "Я знову кричав..." – подумав він, відчуваючи, як холодний піт стікає по його шиї. Очі швидко оббігли палатку. В наступну мить він все пригадав і змучено відкинувся на ліжко. "Здається це кінець...Здається я дочекався...Ще б трохи і я просто загнувся..."
Але якась частина його свідомості не хотіла вірити в те, що сталося. Тому коли вхід в намет затулила чиясь тінь, він знову різко сів. В палатку зайшов лейтенант Дадсон. Джон знову повільно ліг. Не зводячи очей з його обличчя, Дадсон сів біля ліжка.
Вони трохи помовчали.
– Ми не ризикнули побрити вас, – почав лейтенант. – Ваше обличчя було весь час дуже збудженим...
Лежачий промовчав.
– Ви кричали уві сні?
– Так, – Джон закрив очі. Цей сон мучив його вже кілька місяців.
– Хто ви?
– Джон Сендел. Майор ВПС США.
Останні шість місяців він майже зовсім не говорив, а вимовляти ці дивні, давно забуті слова було вже зовсім незвично.
– Звідки ви тут?
Майор здивовано подивився на Дадсона:
– Ваші люди мене сюди принесли. Хіба ні?
¬¬¬– Я маю на увазі острів, – уточнив Дадсон. – Як ви на ньому опинились?
Джон Сендел втомлено закрив очі. Це було лише шість місяців тому, а здається відтоді пройшла вічність.
– Мій вертоліт було збито біля острова Хауленд. Сюди я перебрався потім, – майор знову заплющив очі – він все ще був дуже виснажений. Дадсон помітив це.
– Вам ще треба відпочивати. Поспіть, – лейтенант підвівся і швидко вийшов з намету.
"Джон Сендел" – повторив про себе Дадсон, – "Джон Сендел..."
Він обійшов намет і попрямував до берега, де стояв гелікоптер. В кабіні Джонні Брукс, незважаючи на спеку, сидів у шоломі і робив руками якісь дивні різкі рухи. Темне "забрало" шолома було опущене і він не помітив лейтенанта, який підійшов збоку.
Дадсон наблизився до відкритих дверей.
– Джонні?
Жодної реакції.
– Джонні?!
Пілот продовжував завзято вимахувати руками.
Лейтенант глибоко зітхнув. Потім простягнув руку над головою Джонні і клацнув тумблерами. Двигун загудів, набираючи оберти. Джонні Брукс з криком підскочив на сидінні, закрутив головою і, побачивши Дадсона, незграбно стягнув з голови шолом, щось натиснувши всередині.
– Ми кудись вилітаємо, сер? – швидко запитав він.
– Я ні, а от ти дійсно незабаром вилетиш і, здається мені, дуже далеко! Коли ти встиг начинити шолом своїм плейєром?! – Дадсон вимкнув двигун.
Руки Джонні розгублено завертіли шоломом.
– Це лише маленька дрібничка, сер, я просто...
– Ми потім з цим розберемось, – відрізав Дадсон. – Запроси інформацію на Джона Сендела.
– Так, сер, – пальці Джонні винувато забігали по клавішах бортового комп'ютера...
Коли через дванадцять годин Дадсон зайшов до лікарняного намету, майор Сендел сидів на ліжку і за вимогою лікаря, що його оглядав, піднімав і опускав руки. Обличчя Сендела було чисто вибрите і ще трохи втомлене, але очі весело блищали. Майор відразу помітив Дадсона, їхні погляди зустрілись. Сендел прочитав в очах лейтенанта здивування й повагу, якої не помічав раніше. А Дадсон ледве не розкрив рота, вдивившись в очі майора. Очі були абсолютно чорними! Принаймні Дадсону так здалося. Очі були якимись старими, похмурими і... страшними...
"Як я не помітив цього раніше ?"– здівувався лейтенант. Він підійшов ближче. Лікар повернувся до нього.
– Він здоровий. В нього дійсно сильний організм. Ще, звичайно, потрібен деякий режим, кілька тижнів відпочинку від усієї цієї... війни. Ви знаєте, через що йому довелось пройти? – лікар Жак Фермі понизив голос до шепоту.
– Здогадуюсь, – Дадсон глянув через плече лікаря на Сендела. Той лежав, замислено розглядаючи стелю. – Якщо ви закінчили свої справи, Фермі, то збирайте сувеніри – за годину ми вилітаємо звідси.
Лікар кивнув і вийшов з намету. Лейтенант підсів до ліжка.
– Ви... Ви вже шість місяців вважаєтесь загиблим. Весь цей час ви були тут?
– Так. Канікули затягнулись.
– Кого ж ви зустріли на острові? Ми крім вас не знайшли нікого.
– Кого зустрів? Ворогів, звичайно. Хто тут міг бути ще крім них і двох наших гелікоптерів... Один з яких вони збили...
– Так, звичайно, острови не заселені, але ж... Нам відомо, що на островах діяв добре організований загін повстанців. Ви мусили зустріти їх за ці шість місяців, – Дадсон раптом помітив, як по обличчю співрозмовника ковзнула і відразу згасла посмішка. – Чому ви смієтесь?
– На островах не було і нема ніяких повстанців, – тихо і повільно промовив майор.
– Що значить нема? Ми перехоплювали шифровані радіограми ворога з цих островів. Повідомлялось про знищених солдатів, підірвані склади і... – лейтенант раптом замовк і округленими очима тупо дивився на людину, яка вийшла з джунглів півтора дня тому. – Ви хочете сказати, що все це...?
Джон Сендел подивився на нього своїми чорними очима і знову відвів погляд.
– Так... Я не нудьгував...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242752
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 22.02.2011
Присвячується всім, хто
знає і Схід і Захід
П О В Е Р Н Е Н Н Я
повість
В темряві ховається смерть.
Це було перше, чому його
навчили, і він ніколи про це
не забував.
Е.Ластбейдер " Ніндзя"
І
Сонце заходило. Освітлюючи крайні будинки Тусона, воно котилось все нижче і нижче на захід, щоб десь там далеко пірнути в Тихий океан.
Відкидаючи на все ще гаряче шосе довгу тінь, в напрямку до Тусона йшла людина. Це був чоловік років тридцяти трьох з правильним, привабливим і водночас суворим лицем. Характерною особливістю цього обличчя були очі. Це були темні очі старої людини. Очі, які бачили Апокаліпсис...
Під легкою шкіряною курткою вгадувалось міцне, рухливе, мускулясте тіло. Чоловік йшов швидко і рівно. Взуті у військові черевики ноги відмірювали чіткі м'які кроки. На плечі у нього погойдувалась зручна брезентова сумка кольору хакі.
Наближаючись до міста, чоловік йшов все повільніше і повільніше, і коли неквапливою ходою він проминув перші будинки Тусона, його очі якось дивно заблищали, а на губах застигла легка сумна усмішка...
Глобальний Тихоокеанський конфлікт, названий також Третьою світовою війною, підходив до кінця. Штати одержали перемогу над військами східних держав. Бої тепер продовжувались лише за окремі острови.
Гелікоптер майора Джона Сендела був збитий на початку війни в районі острова Хауленд, під час проведення розвідувальної операції. Врятувався лише один пілот, який вистрибнув у воду першим. Рядовий Сміт, сержант Баумен і майор Сендел були визнані загиблими, хоча залишків двох останніх не було виявлено.
Після шести місяців запеклих боїв американці отримали ряд стратегічних перемог, в результаті яких армія східних держав була відкинута далеко на захід.
При підготовці операції по звільненню островів Бейкер і Хауленд, збройним силам США стало відомо, що там, на цих двох клаптиках землі, успішно діє партизанське угрупування. Це було більш ніж неможливо – острови не були заселені і десант туди не направляли.
Командувати операцією і налагодити контакт з партизанами було доручено лейтенанту Тому Дадсону...
... – Нижче, Джонні! Нижче! Ще нижче!
Лейтенант Дадсон зіскочив з вертольота і побіг, пригинаючись, по піщаній косі, притискаючи до голови чорний берет. Біля крайньої палатки табору його зустрів вартовий.
– Ну?!
– На острові Бейкер бої ще продовжуються, сер...
– Що з повстанцями?
– А чорт його знає, сер! Будь-які спроби вийти на контакт не приносять успіху. Пошуки з вертольотів теж нічого не дали. Їх просто нема, сер. Можливо ці косоокі стріляли самі в себе, а ніяких партизанів і не було?
– Це неможливо, Барні. За отриманими даними партизанами знищено біля сотні ворожих солдатів, підірвано декілька складів з боєприпасами і навіть кораблів. Вони існують, Барні, це факт.
Барні безпорадно розвів руками:
– Можливо вони всі на Бейкері, сер?
Лейтенант замислено подивився в сторону сусіднього острова.
– Можливо, – промовив він після паузи, прислухаючись до звуків затухаючого бою.
Через годину, коли обидва острови були вже повністю під контролем американських військ, пошуки повстанців продовжили на Бейкері. Дадсон чекав повідомлень у своїй палатці. Поки що пошуки були безрезультатними. Щоб чекання не було таким напруженим, лейтенант вирішив пройтись по таборі.
"Чому їх не можуть знайти ?"– думав він. "Можливо вони самі не хочуть цього? Але ж це абсурд! А може вони всі загинули в цих останніх боях? Та не всі ж одразу! Хтось повинен був залишитись. Чому не можуть знайти навіть жодних слідів їхнього перебування тут? Вже минуло дві години..."
Раптом лейтенант зупинився і напружився. Прямо перед ним джунглі заворушились, розсунулись, і з них вийшла людина.
Чоловік був худий, давно не бритий, з ніг до голови обвішаний різноманітною зброєю. В його брудному поношеному одязі нелегко було впізнати форму офіцера ВПС США.
"Нарешті!" – подумав Дадсон, рука якого вже була лягла на кобуру пістолета, – "Нарешті..."
Незнайомець раптом похитнувся і впав на коліна. Лейтенант кинувся до нього...
– Діагноз?
– Виснаження. Повне виснаження. Але він буде на ногах через два, три дні.
– Він спить?
– Так. І думаю спатиме ще довго. Це йому необхідно.
Лікар вийшов. Лейтенант вдивлявся в лице незнайомця.
"Хто він?.. Без сумніву американець і, судячи по одягу, який був на ньому, пілот ВПС..."
В палатку заскочив Барні. Лейтенант з надією глянув на нього.
– Нічого, сер. Абсолютно нічого. Він ніби з неба впав. Ми буквально прочесали увесь острів – тут немає більше нікого.
Лейтенант закусив губу і знову повернувся до сплячого, вдивляючись у його лице, яке якось дивно сіпалось уві сні.
"Ти, хлопче, повинен будеш багато нам розповісти... Але спочатку добре відіспись."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242742
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 22.02.2011
– Гість? – в голосі дівчини майнуло здивування. – Ну що ж, впустіть його.
Лікар знову відкрив двері і кивнув Джону. Сендел обережно зайшов і вклонився.
Молода красива японка сиділа на ліжку, підібравши під себе ноги, і розчісувала довге смоляне волосся.
Вона з цікавістю глянула на Сендела. На мить в неї на чолі з\\\'явилась вертикальна зморшка, а тоді дівчина тепло усміхнулась. Але потім вона розгублено глянула на лікаря, перевела здивований погляд на Джона і знову на доктора Ківа.
– Як? – прошепотіла дівчина. – Він вже на ногах?
Лікар безпорадно розвів руками і повернувся до Сендела.
– Містер Сендел, я вас залишаю. Вам, мабуть, є про що поговорити. Не забудьте перед виходом зустрітись з представником компанії, якій належить монорельс.
Доктор Ківа підійшов до дверей, відчинив їх і знову глянув на Джона.
– Ще одне, містер Сендел. Якщо раптом відчуєте, що з вами не все гаразд – негайно повертайтесь назад у клініку.
– Обов\\\'язково, доктор Ківа-сан.
Лікар усміхнувся, кивнув і нарешті вийшов з палати.
Сендел повернувся до дівчини.
– У вас чудова японська, – Тані Сакато вражено розглядала Джона. – Сідайте, будь-ласка.
Сендел поставив стілець ближче до ліжка, сів і усміхнувся.
– Хочу подякувати вам... Тані, за те, що врятували мені життя, – Сендел знову злегка вклонився.
– Ну, це ще невідомо...
– Тобто? – Джон напружився.
– Знаєте... З-під води ви випливли самостійно. Вирвались на поверхню, як дикий звір і відразу ж глибоко вдихнули. Але я готова поклястися чим завгодно, що ви тоді не усвідомлювали, що відбувається з вашим тілом. Потім воно безпорадно завмерло на поверхні. Я лише дотягнула вас до берега...
Сендел замислено розглядав лице дівчини, поки вона говорила. \\\"Боже, яка вона красива!\\\" – несподівано промайнуло в нього в голові.
– Так... – пробурмотів Джон. – Мабуть, у мене просто добре розвинутий інстинкт самозбереження. І трохи пощастило...
Дівчина тихенько засміялась, і Сендел відповів широкою усмішкою.
– Містер Сендел...
– Мене звати Джон... Якщо не заперечуєте, я буду вас називати Тані. О\\\'кей?
– О\\\'кей! – вона знову ніжно засміялась і схилила голову на плече, розглядаючи Сендела. – Джоне, що ви робили зі мною там, в повітрі, коли я падала в озеро. Сподіваюсь нічого непристойного? – Тані весело примружилась, перебираючи тонкими ніжними пальцями своє шовковисте волосся.
Сендел подумав про те, що ця дівчина володіє неабиякою силою волі. Ця катастрофа залишить глибокий шрам в свідомості багатьох її учасників. Але Тані Сакато, мабуть, не відносить себе до числа постраждалих. Вона весело жартувала про те, що ледь не вбило її. Джон все більше і більше відчував якусь дивну симпатію до цієї сміливої дівчини. Пустота затремтіла в його душі, не бажаючи впускати туди якісь нові почуття...
– Ні. Нічого непристойного, – розсміявся Сендел. – Я лише намагався розвернути ваше тіло вертикально до землі, щоб зменшити площу удару.
– І вам це чудово вдалося. Знаєте, мабуть, ви також врятували мені життя, адже я впала...
– Знаю, знаю, – перебив її Джон. – Ви впали у водяну яму і тому практично не постраждали. Доктор Ківа-сан сказав, що ви займаєтесь водними видами спорту.
– Ну, взагалі–то це так, хобі, – дівчина відклала гребінь і стала заплітати своє смоляне волосся, – а за покликанням я історик, – вона усміхнулась і глянула на Джона. – А ви хто? Супермен?
– Ага. Щось схоже на те. Я полковник ВПС США у відставці.
– Полковник?! – японка здивовано вивчала лице Сендела. – Скільки ж вам років?
– Тридцять.
– За які ж такі заслуги?
– Війна...
Лице Джона раптом закам\\\'яніло і стало різким та чужим. Тані Сакато опустила очі, її пальці швидко заплітали волосся. Вона не знала чому, але їй раптом стало якось незатишно з цією людиною.
Сендел ворухнувся.
– Скажіть, Тані... Мабуть, прізвище Сакато досить поширене в Японії, але... Можливо ви знаєте людину, яку звати... – на секунду Сендел завмер, дивлячись дівчині просто в очі. – Яку звати Яродзі Сакато.
Пальці дівчини раптом зупинились. Вона уважно намагалась щось прочитати в чорних очах Джона Сендела, але бачила лише своє маленьке відображення. Сендел загубив свої голубі контактні насадки десь в водах озера Біва, але його очі на японців не діяли так магічно, як на світлооких американців.
– Так звати мого батька, – відповіла дівчина.
Сендел закрив очі і глибоко вдихнув. Він подумав про те, що карма грає з ним в якусь недобру гру, а він, Джон Сендел, не знає правил цієї гри. Але обов\\\'язково дізнається.
– Звідки ви його знаєте? Ви знайомі? – допитувалась дівчина, намагаючись впіймати погляд Джона.
– Ні, ми не знайомі. Скажіть, Тані, а хто ваш батько?
– Хто мій батько?! – японка зневажливо фиркнула. – Він самурай! Останній самурай – пихатий і старомодний, – дівчина похитала головою. – Та він просто ніхто!
Сендел здивовано спостерігав за тими раптовими змінами в дівчині, які з\\\'явились, коли вона заговорила про батька. Її лице почервоніло, а погляд став зухвалим та гордим.
– Мабуть, ви з ним не в найкращих стосунках? – обережно запитав Джон.
Тані глянула на Сендела і знову опустила очі.
– Я пішла з дому, коли мені було вісімнадцять. З того часу я його не бачила і не хочу бачити.
– Це було, мабуть, років... п\\\'ять тому?
– Сім років, – дівчина усміхнулась. – Сім років тому. Але звідки ви знаєте мого батька? Ви займаєтесь бізнесом?
– А він бізнесмен?
– Ну... В деякій мірі – так...
Тані Сакато раптом усвідомила, що людина, з якою вона була знайома не більше п\\\'ятнадцяти хвилин, вже знала про неї набагато більше, ніж хотіла б вона сама. В той же час вона сама не знала про Сендела майже нічого. Тані ніколи не вважала себе балакучою людиною. Можливо вона просто підсвідомо довіряла цьому
іноземцю, а можливо він вмів витягувати з неї те, що йому було потрібно...
Тані прикусила язик і недовірливо глянула Джону в очі. Мабуть, її погляд був вельми красномовний, бо Сендел усміхнувся і розвів руками:
– Повірте, Тані, я сам майже нічого не знаю, крім імені вашого батька. Але мені обов\\\'язково треба з ним побачитись.
– Не думаю, що можу в цьому чимось вам допомогти, Джоне. Він, мабуть, давно переїхав з нашого старого дому.
– Думаю знайти його буде не так вже й важко, – Сендел підвівся. – Що ж... Ще раз дякую вам за все, Тані. І бажаю...
Раптом в нього все попливло перед очима, а голову пронизав страшний біль. Джон глибоко вдихнув і світ повернувся на своє місце. Але голова продовжувала боліти.
– І бажаю швидше ввійти в форму, – невдало закінчив він.
– Взаємно...
Сендел сумно усміхнувся, легенько вклонився і підійшов до дверей.
– Джоне?...
Він чекав цього. Він не міг піти просто так. Він швидко озирнувся.
Але вона не знала, що сказати...
– Джоне, я... Я б все-таки хотіла знати, що вас зв\\\'язує з моїм батьком.
Це було перше, що прийшло їй в голову, але це вже було щось.
– Обіцяю, Тані, що незабаром ви так чи інакше про все дізнаєтесь.
Це можна було вважати причиною для ще однієї зустрічі. Джон ще раз вклонився і вийшов в коридор.
Він відразу побачив вже знайому медсестру Міцу і ледве не підскочив на радощах – вона тримала в руці його чорну сумку.
Сендел майже підбіг до неї, взяв сумку, поставив на підлогу і швидко розстебнув. Він розгріб свої речі, і в глибині сумки грізно заблищав срібний дракон. Джон полегшено зітхнув.
– Яка краса! – захоплено прошепотіла Міцу. – Це ваш катана?
Сендел застебнув сумку.
– Я ще не знаю. Але незабаром це виясню.
Він повісив сумку на плече, подякував Міцу і пішов до виходу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242563
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 21.02.2011
Він ще ніколи не запливав так далеко. Чому він це зробив? Сендел не знав. Щось його гнало вперед. А можливо він просто скучив за морем, бо останні тижні вони з Кацутакі провели в горах, навіть не озираючись в бік океану.
Коли Джон, нарешті, торкнувся ногами піску, все його тіло тремтіло. Давався взнаки ще й вчорашній поєдинок з Кацутакі.
Він зробив кілька важких кроків, вийшов з води, і з берега на нього накотились інші хвилі. Хвилі небезпеки, ненависті і відчаю…
– Погляньте! Наш сліпий вміє плавати!
Їх було багато. Скільки?…
– Так і заблукати можна! Га?
– Або й втопитись! Ти тонути вмієш, сліпий?
Сендел нерухомо стояв на мокрому піску і важко дихав. Його тіло все ще дрібно тряслось, ніздрі широко роздувались хапаючи повітря, голова повільно оберталась то в один, то в інший бік.
– Тепер ти нікуди не сховаєшся під цим яскравим сонцем! Тепер тебе нічого не врятує!
Хтось жбурнув у нього жменю піску, але Джон не ворухнувся.
Це голос негра. Сендел пам’ятав деякі з цих голосів. Тепер їх було більше. Шестеро.
– Досить! Ви тільки допомагаєте йому! – цього голосу Джон не знав, але відчув, що його власник головний серед них і, мабуть, найнебезпечніший.
Знову хтось пожбурив у нього пісок і тоді вони кинулись на нього всі відразу.
З усіх сторін посипались удари. Невмілі, неточні, не такі, якими бив Кацутакі. Але жорстокі і відчайдушні. Сендел відбив кілька ударів, штовхнув когось і вирвався з кільця.
– Стривайте! Я готовий вас вислухати. Я навіть…
Йому не дали договорити.
– Пішов ти!
– Все одно здохнеш!
– Вбити сліпого!
Вони знову обступили його. Сендел розслабився, намагаючись стабілізувати дихання, зосередився.
Ось вони! Він бачить їх!
Цей – високий і сильний. Від цього – стійкий запах якогось курива. Третій увесь час торкається його своїми довгими патлами. Могутній і спітнілий негр – позаду. Ще хтось дихає пивом йому в обличчя. І останній – малий і вертлявий, який особливо і не пхається в бійку. Так, їх шестеро.
І всі вони чомусь хочуть його смерті.
Несподівано для себе Джон Сендел раптом засміявся. Від цього сміху мурашки побігли по тілу у всіх шістьох. І не врятувало від цього навіть пекуче тропічне сонце.
Вони кинулись на нього з усіх боків. Сендел пірнув під чиюсь руку, зіштовхнув двох між собою, збив з ніг третього і знову вирвався з кола.
– Я не хочу… нікого… калічити!
Але вони бачили, як важко він дихає. І як близько стоїть!
З ревом вперед! За що вони йому мстять?
Джон підняв руки, які налились свинцем і гуділи, рушив назустріч.
Досить!
Хтось покотився у воду. Хтось впав на коліна і вирвав. Сендел відчув кров на своїх руках. Він пропустив кілька ударів, але його тіло боліло зовсім не від них.
Ще хтось схопив його за шию і отримав страшний удар в обличчя. Джон раптом відчув, що цим людям вже доводилося вбивати. Їх важко злякати і зупинити.
– Стійте! – знову цей голос. – Хапайте дошки! Товчіть його дошками!
“Дошки? Які ще дошки!”
Всі раптом розбіглися і за мить з’явилися знову. Сендел затравлено відступив до води.
Щось важко засвистіло, розсікаючи повітря. За ним ще і ще. Джон нагнувся, підстрибнув, припав до землі, відкотився, знову здійнявся в повітря і вдарив найближчого. Якийсь предмет упав біля нього і Сендел, торкнувшись його рукою, відчув поліровану поверхню.
“Дошка для серфінгу. Вони, значить, серфери, щоб їм біс!”
Із здивуванням Джон відчув, як вправно вони орудують такими широкими й незграбними предметами.
Він ледве встигав уникати ударів, дошки були всюди. Рвонувшись вбік, вдарив навздогін, розтрощивши одну з них. Хтось вилаявся. Інша дошка збила Сендела з ніг. Він котився по піску; дошки клювали землю за ним навздогін.
Серфери били тільки ребром, знаючи, що дошки ламаються. Кілька ударів він відбив, наступний в живіт зігнув Джона пополам. Він розбив дошку ліктем і зробив переворот вперед. Випростався і повернувся до своїх ворогів зі злою усмішкою на вустах, хитаючись від втоми.
Відбив ще одну дошку, ухилився від другої. Третя з розгону вдарила його ззаду в потилицю. Сендел провалився у темряву, значно глибшу за ту, в якій перебував увесь цей час…
Він вже не встиг відчути, як за мить на серферів вихором налетів Кацутакі, ламаючи ребра і провалюючи голови…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242538
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 21.02.2011
Жил на свете человек
Не умевший умирать…
Вы скажете: “Это бред!”
Но ему было плевать.
Смерти в узкие глаза
Он без страха мог смотреть,
Но увидел там тоску
И не смог он умереть…
И хороших, и плохих
Много он встречал людей,
Много слышал он от них
Предложений и идей…
Но никто не научил
Умирать его глупца,
И кукушка для него
Надрывалась без конца…
Он живет и до сих пор,
Ищет для себя ответ,
Если встретите его –
От меня ему привет !
7.10.95р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235238
рубрика: Поезія, Авторская песня
дата поступления 16.01.2011
Я вижу старого китайца,
Китайца старого с мечем…
Ко мне подходит он все ближе,
Он хочет рассказать… О чем ?
Китаец меч ко мне подносит,
Я отражаюсь в том мече,
Я отражаюсь, но не только –
Я вижу то, чего уж нет
Но это было ! Было это !
Я вижу там всю мою жизнь…
Кусочек Запада, Востока,
Кусочек тот – чужая мысль…
Китаец смотрит, улыбаясь,
Он старый – понимает всех,
В глазах я вижу лишь усталость,
Они расскажут про успех?…
И я, признаться, удивляюсь –
Крутой, нежданный поворот –
Себя я вижу, вспоминаю
Свои глаза, свой нос и рот…
Но в новом отблеске металла
Уже другой, с усами я,
На теле шрамы от Востока,
И новая душа моя…
Не знаю: плакать мне, смеятся,
Кого винить, кого хвалить…
Смотрю я снова на китайца
Как бремя это мне носить ?
Китаец улыбнулся, руки
Свои чуть-чуть он повернул,
Блеснул клинок, мелькнули годы –
Я в будущее заглянул !
Но солнце сталь поцеловало
И ослепило мне глаза…
Я их открыл, но было поздно –
Исчез китаец…Навсегда…
Не надо ждать, не надо думать,
Не надо слов, не надо слез
И даже все, что мы увидим
Не надо принимать всерьез…
Corvin 22.06.97р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229907
рубрика: Поезія, Езотерична лирика
дата поступления 19.12.2010
...– Куди ти мене тягнеш? – голос Джона був втомленим, як завжди, відколи він повернувся.
– Ще трошки, – тихенько озвалась Тані.
Вона підняла його посеред ночі, схопила за руку і повела за собою через увесь величезний дім. У Джона не було ні сил ні бажання опиратись їй. Він ступав босими ногами по холодних татамі, навіть не намагаючись рахувати, скільки кімнат вони вже пройшли.
В домі було дуже тихо. Мертві промені місяці пронизували де-не-де напівпрозорі стіни, залишаючи на татамі розмиті скупчення прямокутників.
Тані раптом зупинилася і відсунула масивну перегородку. Сендел відчув потік теплого повітря, яке заповнювало цю кімнату. Вони увійшли всередину і японка знову закрила ширму.
Глибоко вдихнувши, Джон вловив в повітрі сильний запах духмяних трав та ароматизованого диму.
– В цю кімнату, – десь далеко озвалася Тані, – не проникає жодного промінчика світла. Тут темно, як в могилі… Ти знаєш, що це означає? – вона рухалась по колу, обережно ступаючи, наближаючись до Сендела.
– Мабуть, це означає, що в цьому місці я нічого не втрачаю? – в його голосі промайнула нотка зацікавлення. Він обертався навколо себе, безпомилково визначаючи її місцезнаходження.
– Це означає, що тут я втрачаю свою перевагу, – десь зовсім поряд прошепотіла Тані. – Тут ми з тобою в рівних умовах, – її голос приховував якусь таємницю.
– В рівних умовах? – Джон відчув, що від цих пахощів у повітрі в нього починає паморочитись в голові. – Не думаю!
Він раптом швидко кинувся вліво і схопив її в обійми, міцно притиснувши до себе. У нього перехопило подих – він відчув, що вона стоїть перед ним зовсім гола…
– Ти правий, – усміхнулась Тані, відчуваючи, як його руки тремтять від дотику до її тіла. – Я все-таки маю над тобою перевагу. Маю владу!
Вона обхопила стегнами його ногу і притиснулась до неї лоном. Джон вп’явся губами в її рот, її соски торкнулись його грудей.
Піднявши її тіло, як дорогоцінний скарб, він поклав його кудись у темряву і продовжував рухатись по ньому губами, знову вивчаючи кожен його сантиметр.
Груди Тані відповідали на дотики його язика, мов живі, соски тверділи в його роті від ніжних потисків зубів. Вона застогнала, стискаючи його колінами…
Ніжна, плавна лінія живота… Язик Джона лоскоче її пупок. Він ніколи би не подумав, що в абсолютній темряві збудження наростає набагато швидше.
Завитки волосся лоскочуть йому губи… Її стегна торкаються тепер його голови. Джон не знає від чого в нього більше крутиться голова: від ароматного диму чи від запаху її тіла. Його губи торкаються її губ, язик проникає всередину. Тані стогне крізь стиснуті зуби. Цікаво, як в цій кімнаті зі звукоізоляцією? Час розтягується у вічність і завмирає…
Тані кричить не своїм голосом і ледве не роздушує ногами його голови. Тепер він рухається по ній вверх, у зворотному напрямі. Вона здирає з нього залишки одягу. Руками і ногами. Джон знаходить її вуста і водночас проникає в розпалене лоно. Її нігті впиваються в його сідниці, примушуючи його проникнути ще глибше. Він починає рухатись. Її нігті тепер знущаються з його спини і плечей, зупиняються на шиї.
Коли Джон досягає просто неймовірної швидкості, Тані несподівано потужним ривком перевертає його на спину і переможно сідає зверху. За мить вона вже мчить галопом. Він знаходить в темряві її груди і намагається впіймати їх ротом. Тані нахиляється над ним, впирається руками в його груди, ні на секунду не зупиняючи свого руху. Водоспад її волосся падає вниз на нього і лоскоче йому обличчя. Це стає останньою краплею і Джон втрачає над собою контроль. Він стискає зуби, його руки повзуть по її розведених стегнах і стискають її талію. Вже не вона гарцює на ньому, а він підкидає її, як вершника на родео Тані сміється, відчуваючи нарешті, потужні здригання і поштовхи його тіла. Вона нахиляється і цілує його в губи, все ще продовжуючи підмахувати стегнами десь там ззаду… За кілька секунд вона теж втрачає сили і просто нерухомо лежить на його міцному гарячому тілі…
До запаху диму і трав додається аромат кохання…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224898
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.11.2010
Вибачте наперед за цей дещо незрозумілий вірш, присвячений українським заробітчанам. Дехто з них чомусь називав себе Непереможні Королі...
Dniowka do tyłu !
Коли над Варшавою небо світліє,
Коли кожен поляк ще спить, сам не свій,
Коли українець лише тверезіє,
Ця ZONDER-команда виходить у бій…
У люті морози чи в спеку жорстоку,
Спливачи потом під мокрим дощем,
Будують Варшаву – столицю високу
І кожен з них трохи стає королем…
І знову górali піднялись до неба,
І знову zbrojarz арматуру несе,
А дехто на “жабі” працює, бо треба,
А там десь nie tego trafili в лице…
Та вечір приходить і все затихає…
Лиш дехто не спить ще з твердих слимаків.
Хоч руки тремтять – з трьох разів наливає,
А хтось у траві не побачив шприців…
А зранку усе починається знову, –
Хто воду szuflować, хто нести бетон…
Поляки не знали, що помста готова,
Що м’яч вже чекає на польський газон…
Нічого, нічого. Завжди так не буде.
Їх всіх ще побачать на рідній землі…
Та польська столиця про них не забуде,
Бо НЕПЕРЕМОЖНІ ВОНИ КОРОЛІ !…
30.06.2000р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224079
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 23.11.2010
Женя Бартон боится ответа,
Женя Бартон спряталась в тень…
Женя Бартон задела поэта,
Но по поэту ответить не лень!
Женя Бартон не вчить українську,
Жені Бартон не треба воно…
Я у Жені давно в Чорнім списку,
Та чому ж мені не все-одно…
Жене Бартон мерещатся лифты…
Может Женя летает во сне?
Хорошо, что конечно не лифы,
Хорошо, что они не на мне…
Женя Бартон зробила багато,
Значно більше в своєму житті,
Аніж я і сказала: «Ви татом
Легко бути могли би мені…»
Но позвольте ! Мне было тринадцать!
Я не мог вашу маму… того…
Да и папы я мог испугаться,
Если б вдруг налетел на него…
«Не пишіть мені більше !» . Не буду.
Бо тепер я для всіх написав.
Ви тихенько сховалися в буду,
Але я вас і там відшукав…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223638
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 21.11.2010
Я ловив сніжинки ротом,
Не давав їм розбиватись –
Краще хай вони розтануть,
Аніж мають десь валятись…
Краще хай вони розтануть,
Хай з’єднаються зі мною,
Аніж мають десь далеко
Стати мертвою водою…
Попливуть вони у ріки,
Так спокійно, без тривоги…
Щоб,коли зима настане,
Знову впасти нам під ноги…
Я один, а їх багато –
Всіх не зможу я зловити,
Та нічого це не значить –
Я ж не хочу більше пити…
23.04.97p. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223244
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 19.11.2010
Роланду – последнему стрелку
Ты бежал, поджигая мосты,
Оставляя огонь за собой…
Я не видел его красоты,
Потому-что бежал я с тобой…
Я бежал, но упал на песок –
Дальше была всего лишь вода…
Ты по ней побежал на Восток,
Ну а мне не бежать никуда…
Я всю ночь пролежал на песке
И с надеждой смотрел на Восток ;
Я зажал карандаш в кулаке
И дописывал этот листок…
Я мечтал, что свобода придет,
Но пришла лишь морская волна,
Если солнце сейчас не взойдет,
То оно не взойдет никогда…
Я не знал, почему и за что
Ты так долго провел в темноте ;
Я так долго не знал ничего,
Но теперь это все не по мне …
Я так долго за солнцем бежал –
Это был наш последний бросок ;
Я, наверное, очень устал,
Но меня ты заменишь, стрелок…
Я, быть может уже не дождусь,
Но, возможно, увидит другой,
Как с Востока ты тихо придешь,
Поднимая светило рукой…
7.10.97p. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222397
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 15.11.2010
Для меня будто ветром задуло костер,
Когда он не вернулся из боя…
В.Высоцкий.
Ты облачился в черные одежды,
Ты поднял острую как бритва сталь
И вышел, полный веры и надежды,
И снова взгляд твой устремлен был вдаль…
Но древнее оружие Востока
Бессильно против внешней суеты…
И выбора здесь нет…Остались только
Разбитые безумные мечты…
И кажется осталось все как прежде…
Судьба слепая… Но досадно мне,
Когда я вижу на твоей одежде
Пыль серую на черном полотне…
Но не пропало все твое искусство,
Ибо не ты сорвался и упал.
Пять этажей…Какое это чувство,
Когда внизу – бетон или метал…
Я верю в смерть, но в жизнь я тоже верю,
Я верю в то, чего не может быть, –
Ты не умреш… Столь страшную потерю
Я не могу представить… И простить…
22.05.99р Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222102
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 14.11.2010
Я скажу вам по-секрету :
Я придумал песню эту,
Но не только ради удовольствия –
Я хочу, чтоб вы узнали
Что вам надо и не стали
Говорить потом : “Пропала жизнь моя !”
ПРИПЕВ
Кому-то нужно много – кому-то ничего,
Кого-то ждет дорога – кого-то казино,
А кто-то глупо шутит и получает в лоб,
А кто-то любит выпить и вдруг ложится в гроб…
Вам понять быть может сложно,
Может вовсе невозможно,
Что сказать хочу я, но попробуйте, –
Жизнь одна и это важно,
Жизнь одна, но что вам нужно ?
Загляните в душу и подумайте…
ПРИПЕВ
Вы мечту ищите смело,
Кто найдет – держи умело,
Вы мечте не дайте умереть в душе !
Пусть живет ! Пусть жизнью станет !
Пусть душа болеть устанет !
Погубила многих эта боль уже…
ПРИПЕВ
Кто-то где-то рвет и мечет,
Кто-то где-то тихо шепчет,
Проклиная день и час рождения…
Вы послушайте, поймите,
Вам одним на этом свете
Выбирать себе свои желания…
ПРИПЕВ
То, к чему душа стремится
Не убейте . Быть убийцей
Самого себя ? Какого дьявола ?
И еще прошу : не ждите,
Жизнь одна и вы живите,
Сколько нам судьба еще оставила…
ПРИПЕВ
21.05.98р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220347
рубрика: Поезія, Авторская песня
дата поступления 05.11.2010
Любовь Иванова – хорошая тетя,
Но есть неувязка одна:
Стихи сочинять по чужим анекдотам
Решила недавно она…
И нету идеи… Одно рифмоплетство…
Ну… Годы наверно берут…
Друзья восторгаются, падают в детство,
Пятерки-цветочки суют…
А если вдруг кто-то поставит четверку
Иль троечку ( Бог упаси!) –
Стереть! Уничтожить! Убрать на помойку!
И в список Чернейший внести!
Зачем нам четверки – пятерки и только!
Ведь самая лучшая Я!
Но в том, то и дело: поэт вы постольку,
Поскольку вас любят друзья…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219539
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 01.11.2010
Черная планета,
Черный город,
Черный дом…
В доме том
Брось ручку на стол
И в окно посмотри,
Что видишь ты там –
Никому не говори…
Черное небо…
Почему ты без звезд?
Ведь кто-то, наверное
Построил супер-мост...
Мост !
Мост для того,
Чтоб поднявшись к небесам,
Все звезды украсть –
Не видать их больше нам…
Для меня, для тебя,
Для него одного,
Будет вечно открытым
Это черное окно…
Много глупых и бездарных,
Недовольных судьбой
Развелось на планете
Именуемой Землей…
Люди ! Звезды отдайте !
Зачем они вам ?
Ведь они все равно
Принадлежат небесам…
14.05.96р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219270
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 31.10.2010
Памяти Роджера Желязны – одного из гениальных
фантастов ХХ века
Амбер всегда был и всегда будет…
Р.Желязны.«Хроники Амбера»
Однажды книгу я открыл простую,
Но я не знал, что целый мир открыл ;
Я думал, время пролетит впустую,
Но я потом о времени забыл…
Я видел удивительные страны
И старые большие города,
Я видел смелость, магию, обманы,
Я этот мир запомнил навсегда…
Я видел Амбер…Древний и великий,
Блестящий в море солнечных лучей ;
Зеленые и золотые пики
В лазурном небе пред моих очей…
Я в подземелья Амбера спускался
И встретил Дворкина…Он Путь создал,
А Хаос яростно сопротивлялся,
Но все напрасно – новый мир восстал !
И Амбер, тысячи Теней отбросив,
Стал центром, но реальный только он .
Единорог удачу всем приносит,
А в городе стал править Оберон…
А Дворкин – бог и сумасшедший мастер,
Он много дивных Карт нарисовал,
И Карты эти наделяют властью,
Но только тех, кто власть Пути узнал…
Одну колоду Карт я как-то видел
И карту каждую держал в руках…
Я знаю, никого я не обидел,
Ведь помню всех…Вы все в моих глазах !
Вот Корвин – в серебре и в черном шелке,
Возможно самый искренний из вас.
Он был на троне. И в жестокой ссылке.
И как-то раз он даже Амбер спас…
А это Бенедикт – великий воин,
Я преклоню колено перед ним…
Лишь он один был Амбера достоин,
Но не хотел и занят был другим.
Вот Эрик…Эрик Первый…Но недолго.
Его, хоть он себя короновал,
В неисполнении святого долга
Не упрекнуть, ведь он за Амбер пал…
А это Блейз ! Отчаянный как дьявол !
Он с Колвира упал, но был спасен
Колодой Карт, и за собой оставил
Один вопрос неясный : жив ли он ?
А вот и Джулиан…На Моргенштерне
Пересекает он Арденский лес…
Он может бить коварным, но наверно
Не более, чем кто-нибудь из вас.
А это Рэндом – маленький, веселый.
Никто, конечно, не предполагал,
Чтоб этот хитрый несерьезный малый
Однажды в Амбере монархом стал…
Джерард…Огромный, сильный, простодушный.
За Амбер он всегда стоит горой.
Он может быть веселым, или скучным,
Но справедливым. Истинный герой!
А вот и Брэнд – безумный и могучий.
Хотел он мир разрушить и создать !
Над Амбером нависли злые тучи,
Но Брэнду вы сумели помешать…
И Кейн…Он мореплаватель отличный,
Он тоже предавал и убивал, –
На благо Амбера старался лично,
Но кровь за кровь… Всегда… Кейн это знал…
Фиона, Флора, Дейрдре и Ллевелла,–
Принцессы Амбера, я помню вас !
Наверно каждая из вас хотела
Немного власти – люди любят власть…
Я был в лесу Арденском и на Кабре,
Я посещал волшебный Тир-на-Ног’тх,
Спускался в Ребму – не нужны там жабры,–
Я был везде, где быть я только мог…
Я много книг читал, я много знаю
Волшебных, фантастических миров,
Но этот мир, и я его прощаю,
Потряс меня до глубины основ…
Ты можешь в этом мире оказаться,
Ты можешь книгу взять и прочитать…
И ты захочешь в Амбере остаться !
И ты поймешь, что я хотел сказать…
9.09.99р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217780
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 23.10.2010
Когда никто и никогда,
Ничем ударит об ничто,
Ты будешь знать – это судьба
Грохочет в старый медный гонг…
И вот, услышав этот звук,
Ты, как и тысячи других,
Пойдешь туда, куда не смог,
Не смог дойти никто из них…
Пройдешь ли ты – вот в чем вопрос,
Путь этот долгий до конца ?
И победишь ты, как Дракон,
Или погибнешь, как Овца ?
Дракона год и год Овцы –
Здесь эти знаки нипричем, –
Судьба указывает Путь
И награждает нас мечем…
И если не дрожит рука,
То дальше – дело мастерства,
Немного смелости, ума,
Везения и колдовства…
Но если страх в душе твоей,
То, будь Змея ты, или Конь, –
Не проползешь, не долетишь,
Не донесешь ты свой огонь !…
Когда никто и никогда,
Ничем ударит об ничто,
Ты будешь знать – это судьба
Грохочет в старый медный гонг…
28.08.95р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217415
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 21.10.2010
Откроем легкие фусума‚
Присядем тихо на татами‚
И‚отложив свои катана‚
Хлебнем горячего саке…
Глаза в глаза – мы снова вместе‚
Рука к руке – ты не один‚
Забудь о зависти‚ о мести‚
Вдохни Востока сладкий дым …
Ты снова здесь‚ сидишь напротив‚
Тебя заждался твой топор‚
Ты говоришь мне о работе‚
Сжимая пальцами фарфор…
Саке дымится в чашке белой‚
И дым свивается в кольцо…
Я пьян‚ скажу тебе я смело ;
Уплыло вдруг твое лицо…
Уплыло все…Остался голос
С акцентом западной страны .
Чужие звуки мне не в новость‚
Поверь‚ они мне не нужны .
Я слышу кое-что другое‚
Скользящее промежду слов…
Я знаю что это такое‚
Я к этому уже готов…
Твои движенья‚ мысли‚ взгляды
Тебя невольно выдают –
Мечта‚ не ждущая награды
Нашла в душе твоей приют…
Пройдя сквозь время и пространство‚
Отчаянье и тяжкий труд‚
Мечта жива ! Она прекрасна !
Да ! Книги древние не врут…
“Скажи “Восток”– не ошибешься”–
Ты мне однажды так сказал‚
И даже лак на этих ножнах
Тихонько это прошептал…
У нас нет времени и денег
В рулетку с кармою играть‚
Но ты вернулся и отныне
Мы крепко связаны опять…
26.11.98р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214374
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 04.10.2010
Щоранку з дому я у лiс втiкаю,
Щоранку повертаюсь я назад…
Напевно в лiсi я себе шукаю,
Бо вiн для мене – нiби друг i брат…
Щоранку я слiди насильства бачу,
Слiди людської сили без мети …
Нiколи їм я цього не пробачу,
А лiс шумить суворо з висоти…
Вогонь…Вiн спалахнув, побiг, вiдбився
В очах дитячих – круглих i дурних…
I очi зачаровано вп’ялися
В безглузду смерть, яка прийшла вiд них…
Десятки тисяч, сотнi, чи мiльйони –
Нiхто нiколи їх не рахував…
Цей попiл ще не скоро охолоне,
Гаряча ще дурна дитяча кров…
I я прийшов у лiс, але спiзнився,
Безсилу зброю я тримав в руках…
Димок тоненький з ями ще курився ;
Мурашник – крематорiй для комах…
1.08.99p. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210870
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.09.2010
Я її примусив усміхнутись…
Щоб повірити, що це не казка,
Я просив: “Дозволь мені торкнутись
Губ твоїх коралових. Будь-ласка…”
Я спитав її: “Моя маленька,
Ти навчиш мене Тебе любити?”
А вона всміхнулася: “Дурненький!
Будь собою! Спробуй просто жити!”
Я спитав, згораючи від страху:
“Чи дозволиш ти себе кохати?”
А вона сказала: “Не у мене
Ти повинен дозволу питати…”
А у кого? Боже мій, у кого?! –
Крик на волю вирватися хоче…
“Запитай про це у серця мого”,–
Відповіла, опустивши очі…
Серденько! Сердечко! Моя пташко!
Повернись до мене, я чекаю…
Боже мій! Сказати це так важко…
Дівчино! Я так тебе кохаю!…
16.05.2000 р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204511
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2010
Весела бабуся. З страшною косою.
Чи може вона не з’явитись за мною?
Я мав на увазі… Ну… не особисто.
Не легко ж до кожного їхати, плисти…
Найлегше, звичайно, було б подзвонити:
– Алло?
– Хто це ?
– Смерть…
– Вам нема що робити?!
– Та ні, я серйозно. Збирайся сьогодні.
Ну все, я кладу – дорогі міжнародні…
А можна іще телеграму послати:
«У п’ятницю ввечері буду чекати.
Dress code – only black (кольорів я боюся).
Цілую . Чекаю. Весела бабуся.»
Листом було б довго. Та можна завчасно:
«Привіт! Приїзди, бо погода прекрасна!
Спекотно – напевне десь градусів двісті!
Зупинишся в мене, живу я у місті.
У мене є песик, та він не кусає.
Мобільний залиш, бо зв’язку тут немає…
Прибудеш – зустріну, дзвонити не треба.
Екскурсію зроблю тобі я до неба…»
Простіше мабуть електронним зв’язком:
Для кого:
такий-то-собака-джмайл-ком;
Від кого:
бабуся-цербер-крапка-рай:
«Тобі дали доступ. Збирайся давай…»
Ще можна по скайпу, звичайно, зв’язатись,
(Та тут я за швидкість не можу ручатись,
Бо фільми качаю і скайп сильно глючить)…
«Я Смерть! Начувайся!» І смайлик страшнючий…
Та рано чи пізно той message прибуде,
І скринька поштова порожня не буде,
Дзвінок продзвенить, хоч його не чекаєш,
Або принесуть телеграму… Та знаєш,
Якщо б довелося мені обирати,
Як має про себе ВОНА дати знати,–
З усього поштового цього надбання
Я все ж обираю… Живе спілкування!
15.06.10р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204041
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 02.08.2010
Пусть умом твоим правит всегда пустота,
Ты не думай и не размышляй,
Пустота есть к победе единственный путь
И об этом ты не забывай…
Пустота – это разум твой чистый когда
И когда ум твой не замутнен
Тогда путь твой прямой и достигнешь всегда
Ты того для чего был рожден
Пустота это дух, растворенный в ночи
И застившая маска лица
Пустота – это голос, сказавший: “Молчи.
И в молчаньи и пройди до конца…”
Пустота это то, что тебя проведет
Сквозь врагов твоих как сквозь траву
А еще это дух, растворенный в ночи,
Проникающий сквозь темноту
Если видел ты кровь, если чувствовал страх,
Если жег за собою мосты, –
Ты увидишь, что сила – не в сильных руках
И значенье поймешь Пустоты…
16.02.2000р. Corvine
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200365
рубрика: Поезія, Езотерична лирика
дата поступления 11.07.2010
За годом год, судьбу не обижая,
Я подошел к большему рубежу.
Его значенье смутно сознавая,
Сказать я должен то, что я скажу…
Сегодня поздно, завтра будет рано, –
Рабом не буду этих глупых дат,
Но чтобы жить как прежде, без обмана,
Приходит время дань себе отдать…
И вот, на рубеже тысячелетий,
Я на себя смотря со стороны.
И вижу все в каком-то мрачном свете,
Как будто снятся мне дурные сны!…
Осенним вечером, холодным, мокрым,
Свет фонарей похож на желтый яд,
А я стараюсь быть все время добрым,
А я ищу в трамвае нежный взгляд…
А я традиции и предрассудки
Отбросил прочь – душа моя чиста,
Но слушая мои простые шутки
Не слышат люди слова ПУСТОТА…
А я иду… На пятки наступает
Отброшенная мною как-то тень.
Могли друзьями быть мы, но не знает
Она значений слов “усталость”, “лень”…
А вот мой дом – уютный и далекий,
Но к ужину я как всегда успел.
А в доме том опять хрипит Высоцкий,
Как двадцать лет тому назад хрипел…
И каждый здесь по-своему способный,
И каждого ждет в доме теплота.
Хоть в доме том и нет любви особой,
Но злобы здесь не будет никогда…
Стараюсь молчаливым быть и мудрым,
Отчаянье улыбкою прикрыть.
С утра я думаю: “Насколько трудным
Тот будет день, что предстоит прожить?…”
А вечером, в руке сжимая щетку
Кровь смешиваю с пастою зубной…
И дело здесь не в силе, не в расчете,
А в том, что не владею я собой…
Все к дьяволу – и планы и надежды,
Ведь расписанье завтрашнего дня
Опять останется таким как прежде, –
Остановилось время для меня…
А ведь на самом деле все иначе:
Уходит время – это я стою
И вслед ему смотрю, а это значит,
Что я его уже не догоню…
30.12.99р. Corvine
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199125
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 03.07.2010
Ніхто не почує, ніхто не побачить,
Ніхто не дізнається, бо не пробачить…
Ніхто не пробачить і не зрозуміє,
Бо люди бояться, бо люди не вміють…
Таємне мистецтво, набуте віками,
Дбайливо підняте якимись руками,
І кована сталь оживає в руці, –
В цієї історії є два кінці…
Ось перший – три двійки,просте покарання,
Старе та жорстоке іде полювання…
За чим ? За мечами ! Як на Окінаві,
Хоча ми живемо у вільній державі…
Є другий кінець…І це той, який буде,
Бо зброя є зброя, а люди є люди,
І поки людина живе на планеті,
Вона має вибір: життя, або смерті,
Свободу померти, чи жити свободу,
Собі підкорити вогонь або воду,
Свободу убити, життя дарувати,
Свободу гаряче залізо кувати !
І сталь загуде, забринить, заспіває,
І маємо меч ! І на світі немає
Людини, яка би не заздрила вам ,--
Я кланяюсь низько японським майстрам…
27.08.98p. Corvin
* Ст. 222 Кримінального кодексу України передбачає покарання за виготовлення, зберігання та носіння зброї.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=198289
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2010
. Памяти Х.С.В.
Смерть самых лучших намечает
И дергает по одному…
. В.Высоцкий.
Я хотел умереть с удивленьем в глазах,
Я хотел, чтобы ветер развеял мой прах,
Но судьба засмеялась ─ тебе, мол, слабо,
В твоей жизни не произойдет ничего…
Как и все, ты спокойно закроешь глаза,
Как и все ляжешь в гроб – ни туда, ни сюда…
И не будешь гореть ты, а будешь ты гнить,
Как любой человек оборвешь свою нить…
А красивую жизнь и красивую смерть
Ты забудь. И запомни: отныне и впредь
Если будешь ты думать о смерти, герой,
Что-то худшее может случится с тобой…
Так сказала судьба… Но она мне врала, –
Защитил меня ангел движеньем крыла…
Ну а смерть притаилась за первым углом,
Ей плевать, кто идет – с ней никто не знаком…
Он не думал о смерти. Он даже не знал,
Что о ней можно думать…Но он проиграл…
Почему и за что? Кто же даст мне ответ?
Кто мне скажет, за что умирать в двадцать лет?!
Я не Бог. Я не дьявол. И я не судья.
Я такой же, как все, жизнь простая моя…
Но я рвал бы зубами и вырвал сердца
Этим грязным убийцам! Тупым подлецам!
Что за мир! Что за жизнь! Что за призрачный Бог!
Как такому случится позволить он мог?!
Слишком поздно теперь собирать всех друзей…
Пусть не вянут цветы на могиле твоей…
31.05.99р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197996
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 27.06.2010
Травневе сонце вперто йде в зеніт,
Пилюка вкриє все, що вкриє піт,
Гарячий подих вітру у лице,
Але історія ця не про це…
Воно… Воно усюди і завжди…
Без нього ти нічого не сади.
У ньому сила вся, у ньому смак,
Без нього не обійдешся ніяк…
А вишні цвіт – мов білий-білий сніг,
Кружляє, стелиться мені до ніг,
Навколо мене – запахи весни,
Але історія ця не про них…
Воно не пахне, ні. Воно смердить !
Про нього не забудеш ні на мить…
Воно на ногу капнуло мені !
О, так…. Колись я знав і кращі дні…
Природа милосердна не завжди,
Але земля втомилась без води,
І вдарив грім… Дощ… Слава небесам !
З ним землю залишаю сам на сам…
Ось ніби й все. Ви хочете мораль ?
Ну то послухайте, мені не жаль:
Життя коротке і найкращі дні
Не проводіть, будь-ласка, у лайні…
24.05.2001р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197021
рубрика: Поезія,
дата поступления 22.06.2010
. Львов: 50˚ сев.шир.‚ 24˚ вос. дол.
Я живу на 50-й параллели
И, быть может, мне ужасно надоели
Зимний ветер‚ снег‚ суровая природа
И дожди… Дожди‚ идущие полгода…
Климат очень здесь у нас континентальный
И мороз зимой не сильный‚ но реальный…
В жизни только раза два я видел море ;
Здесь глазам не разгулятся на просторе…
Здесь холмы…Холмы покрытые лесами…
Цвет зеленый переплелся с небесами…
Старые дубы‚ березы‚ сосны‚ ели…
Как же вы мне все смертельно надоели !
Я хочу на берегу жить океана‚
Там‚ где небо без единого изъяна
Голубое и сливается в едино
С океаном… Это мне необходимо…
Я, быть может, белый пляж хочу и даже
Очень девочку красивую на пляже…
Чтоб любить ее под солнцем и луною‚
Чтобы в чувства окунуться с головою !
Чтобы яркое тропическое солнце
Разожгло огонь в моем холодном сердце‚
Чтобы нежная прохлада океана
Потушила это дьявольское пламя !
Я хочу жить в старой хижине с бамбука‚
И проснувшись от таинственного звука‚
Я хочу бродить ночами под луною‚
Взяв‚ конечно‚ эту девочку с собою…
Видно это не зависит от природы…
Видно дело только в степени свободы…
Дело в том‚ как этот мир воспринимаешь‚
В том‚ что хочешь ты и что ты получаешь…
Даже здесь‚ зимой‚ а может быть весною
Можно встретится с безумною мечтою .
Пусть идут дожди‚ и пусть метут метели‚
Здесь мой дом – на 50-й параллели…
25.02.99р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196804
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 20.06.2010
Не могу подвести я черту,
Но стараюсь же, честное слово !
То ли эго еще не готово,
То ли тактику выбрал не ту…
Хоть не все воплотил я мечты,
Но так много всего получилось !
Почему же, скажите на милость,
Не могу подвести я черту?…
Я себе никогда не солгу…
Может память моя изменила ?
Нет… Могу рассказать все как было,
А черты подвести не могу…
Что-то где-то опять упустил,
Пренебрег или недоработал,
Или может, обидел кого-то,
Кто не даст мне черту подвести…
И сегодня опять как вчера
Как змея выползаю из кожи.
В этом деле удача поможет,
Если хвост мне придавит черта…
2.03.2001 Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196641
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 19.06.2010
. Мое сердце остановилось...
Отдышалось немного... И снова пошло...
СПЛИН "Мое сердце"
Не дратуй мене, мій міокард,
Бо сьогодні я злий, як ніколи!
Все, що бачу і чую довкола
Гнів підсилюють мій у стократ!
Не сміши мене, мій міокард.
Не смішні твої жарти ніколи.
Сам я майстер робити “приколи”,
Коли з’явиться в мене азарт.
Не дивуй мене, мій міокард.
Ти сьогодні такий, як ніколи.
Чи твій кінь загубив десь підкови,
Чи колода із мічених карт…
Не хвилюй мене, мій міокард, –
Я сьогодні слабий, як ніколи,
Але ліки, бальзами уколи –
Не для мене. Я того не варт.
Не вбивай мене, мій міокард.
Я сьогодні старий, як ніколи,
Але свічки, молитви, ікони –
Це скоріше нагадує жарт…
19.05.05 р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196261
рубрика: Поезія,
дата поступления 17.06.2010
Прости нас, Господи за те, що народились,
Прости нас, Господи, що дихаєм, живем,
Прости за те, що ми від Тебе віддалились,
Прости за те, що володієм ми мечем…
Прости нас, Господи за правду і неправду,
Прости нас, Боже, бо однакові вони,
Прости за те, що поважаєм честь і славу,
Прости за те, що ми готові до війни…
Прости за розум нас і за красу та силу –
Вони ж бо світом цим керують і тепер,
Прости за те, що коли бачимо могилу,
Ми, Боже, згадуємо зовсім не Тебе…
Прости нас, Господи, бо все для нас так просто,
Прости нас, Господи, бо все для нас складне,
Прости за те, що все у Всесвіті відносно,
Прости за те, що це стосується й Тебе…
Прости за істину і за її відсутність,
Прости, бо істини не знає з нас ніхто,
Прости за те, що не читаємо ту мудрість,
Яку назвали “Словом Божим” вже давно…
Прости нас, Господи, бо ми не знаєм хто Ти,
Прости нас , Боже, – ми не впевнені тепер…
Ми бачимо плоди великої роботи…
Прости нас, Боже, – нам сказали Ти помер…
26.04.99p. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195712
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 14.06.2010
ОСІННІ МАРАЗМИ
Навіщо ви золото палите ?
Щоб дим собі в очі пустити ?!
Чому ви його не розплавите,
Щоб дерево знову відлити ?…
Щоб стовбур із золота білого,
А листя зробити червоним !
Щоб сонце по дереву бігало,
Легенько торкаючись крони…
Щоб листя з найвищою пробою
Від сміху могло б задзвеніти
Над вітру безглуздими спробами
Килим золотий розстелити !…
Коли ж від жорстокого холоду
Зупиняться в течії води –
Розлиються запахи золота
В повітрі, що спалює подих…
Весна… Все тече, все міняється,
І сонце по-іншому світить…
І дерево знову розплавиться,
Та цього ніхто не помітить…
31.10.2000р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=194555
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.06.2010
СЛЫХАЛИ ВЫ, КАК ПАДАЮТ ДЕРЕВЬЯ…?
Слыхали вы, как падают деревья,
Когда блестящий кованый топор
Их рубит в корень и без сожаленья
Крадет их жизни, словно грязный вор ?
И за собратьев ветками-руками,
Словно за жизнь, цепляются они,
Но те стоят, как будто истуканы, –
Вы упадете – будем мы одни…
Слыхали вы, как погибают птицы,
Издав протяжный, полный боли звук ?
Ведь надо же кому-то веселится,
Пока ружье не падает из рук…
И эти жертвы злой и сытой воли,
Заканчивая мертвый свой полет,
Не ждут пощады, но не просят боли,
Лишь жить они хотят, но жизнь уйдет…
Слыхали вы, как умирают люди ?
Как умирают те, кто сеет смерть ?
Они боятся… Ибо знают – будет
Тот Страшный Суд… И больше им не спеть…
Они ведь не деревья и не птицы,
Они не умирают просто так…
У них есть, даже, время помолится,
И вспомнить: кто, кого, за что и как…
31.01.97р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193741
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.06.2010
WHO ARE YOU ?
Well,who think’s you are ?
Why do you must to be ?
What do you think about ?
Who are you ? Say me !
May be you are strong ,
May be need protect …
If your life is long –
You can see effect …
If you touch your lips ,
You can find your smile ;
She can stay for keeps ,
But don’t ask me why …
If i were you ,
If i were …But …
You don’t care ? Me too …
So , remember that …
19.10.98p. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193728
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.06.2010
До дня нашого весілля
ТИ МОЯ
Ти моя. Від сьогодні – назавжди.
Від голівки – до пальчиків ніг,
Від обману до чистої правди,–
Ти моя. А я твій оберіг…
Ти моя. Від світанку до ночі.
Твоя усмішка, ямочки губ,
Голос твій, що щебече й муркоче…
Ти моя. А я твій однолюб…
Ти моя. Цілу ніч, аж до ранку.
Твоя ніжність і ласка, й тепло…
Перетворю дружину в коханку !
Ти моя. Сонце ще не зійшло…
Ти моя. Ти моя господиня !
Доторкнися до мене, не стій.
То сумна, то весела красуня…
Ти моя. І, звичайно, я твій…
6.11.2002 Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2010
Моїй коханій сумній красуні
Вчора я цілував тебе там,
Де осінні розлилися води,
Звідки дують вітри насолоди,
Звідки правда лунає свята…
А сьогодні тебе цілував,
Де відкрила зима свою книгу,
Там де гори молочні без снігу,
Промінь сонця їх там не займав…
Завтра я поцілую тебе
Там де квітка весни розцвітає,
Там де завжди пожежа палає,
Там де знову знайду я себе…
Я тебе зацілую на смерть,
Коли прийде розбещене літо,
Коли все і для всіх вже відкрито,
Коли сорому тільки на чверть…
19.12.2001р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192618
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 30.05.2010
Для неї, для мене і для всіх,
хто закохується…
ЦІНА
Коли на брудершафт ви з кимось п’єте –
Цілуйте в губи… А чому б і ні ?
Можливо долю ви свою знайдете…
Можливо доля схована в вині…
Коли ж вуста цілуєте гарячі,
Спокусливі і зі смаком вина, –
Не будьте впевнені в своїй удачі –
На все у світі є своя ціна…
Ціна за усмішку і перший дотик,
Ціна за ласку і ціна за страх,
За ніжний погляд, сповнений турботи,
За кров і за рум’янець на щоках…
Коли щось забираєте – віддайте
Частинку чогось, що належить вам,
Коли щось просите – не забувайте
Надати цінності своїм словам…
За кожен подих вашого кохання
Віддати доведеться два своїх,
За кожну ласку, ніжність та зітхання
Ви будете платити як за гріх…
За кожен погляд і за кожне слово
Ви будете платити знов і знов…
Віддати треба все. Така умова.
Така ціна і плата за любов…
Коли на брудершафт ви з кимось п’єте, –
Подумайте, віддавши честь вину,
Чи весь цей шлях ви до кінця пройдете ?
Чи здатні заплатити всю ціну ?
2.02.2002 р. Corvin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192570
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.05.2010