| Сторінки (1/10): | « | 1 | » |
(На сцену выходит старый волшебник, одетый в бархатный халат. Он садится за стол, зажигает свечу, начинает что-то писать, но затем останавливается и обращается к залу. )
В детстве мы все верим в чудеса, сказки. Мы с замиранием сердца наблюдали радугу. Мы хотели непременно увидеть Деда Мороза, и для этого что было силы пытались не уснуть, но усталость брала свое, и мы, незаметно для себя погружались в сладкий мир грез. А кто в детстве не бегал под слепым дождем и не загадывал желания? А разве кто-то из вас не любил, прислонившись к отцовскому плечу, слушать, как он читает про всяких царевичей, горынычей и Василис? А какое удовольствие доставляли мыльные пузыри и скользкие лужи на полу после них, за что хорошо попадало, но на следующий день все равно мы собственноручно колотили мыльный раствор из шампуня и воды. А вы помните ту гордость, когда вы таки допроситесь, чтобы вам купили сладкой ваты. Потом идешь и все щеки от уха до уха, руки, одежда липнут и пахнут сиропом, за что тоже перепадает, но это нисколько не портит настроение… (вздыхает)
К несчастью, со временем это проходит. Все становятся такими скучными, унылыми. Правда, существуют все же взрослые, которые верить в чудеса. И правильно делают. Ведь жизнь – удивительная штука, и никогда не знаешь, какое счастье ожидает тебя на твоем жизненном пути за очередным поворотом.
Скажите, я могу доверить вам одну тайну? Вы ведь никому не скажите? Вижу, что нет. Так вот, дело в том, что я волшебник. Да-да, именно так.
Вы, наверное, сейчас думаете: «Хорошо ему, он Волшебник. Захочет - наколдует себе хоть сто порций мороженого. И у него совсем не будет болеть горло». Может это конечно и так. Но знайте, быть Волшебником не так уж легко, как кажется на первый взгляд. Быть Волшебником – значит принадлежать кому угодно, только не себе. Это значит, помогать каждому, кто будет просить о помощи, притом совершенно бескорыстно. Вы скажите: «Что же тут такого», и опять совершите ошибку. Вы даже представить себе не можете, сколько людей по всему миру нуждаются в помощи вот таких вот волшебников, как я.
Впрочем, Волшебниками не рождаются, а становятся. Чудо живет в каждом из нас.
Когда-то давно, так давно, что я даже не помню, когда это было, я был маленьким мальчишкой. (встает из-за стола, снимает халат, под которым оказывается футболка и шорты, берет со стола кепку, надевает, продолжает рассказ). Таким обычным любознательным исследователем окружающего мира. Я был очень добрым и милосердным, отчего практически все мальчишки со мной не общались. Нет, я не был плаксой. Просто, как говорила моя бабушка, у меня было золотое всепрощающее сердце.
Как-то раз я шел по улице один, как впрочем, чаще всего и бывало, и размышлял о всяких разных разностях.
«Помогите», - послышалось вдруг откуда-то. Голосок звучал очень слабо. Я мог бы его и не услышать и пройти мимо, но, видимо сама судьба так распорядилась. Я стал искать того, кто звал меня на помощь. А голосок, тем временем снова откликнулся. Я еле нашел его обладателя. Он был не так уж прост, хотя казался обыкновенной бабочкой.
(Волшебник подходит к краю сцены. Там мы видим светящуюся бабочку, которая запуталась в паутине и не может оттуда выбраться. Волшебник выпутывает бабочку. )
Я выпутал ее из паутины. Бабочка поблагодарила меня, и только после этого я понял, что это маленькое, хрупкое существо, которое я держу на ладони, умеет говорить. Я очень удивился. А бабочка, тем временем, снова заговорила.
Оказалось, что это была не просто гусеница с крыльями, а Великий Маг. Он еще раз поблагодарил меня за своё спасение, сказал, что я - герой. Я ответил ему, что не считаю себя героем, что спас бы всех, кто бы меня не попросил, будь то друг, враг или маг. Тогда он решил наделить меня способностью творить чудеса. Я был ошеломлен, польщен, но вместе с тем сомневался, смогу ли я справиться с этой важной миссией. Я уже готов был отказаться, но Маг перебил меня, сказав: «Уверен, ты справишься. Отныне ты должен помогать всем и каждому, кто призовет тебя на помощь. А теперь положи меня вон на тот цветок. Я продолжу дальше свой путь.». Я покорно выполнил все то, о чем попросил меня Великий Маг. И еще долго не мог поверить, что все это сучилось не во сне, а наяву.
С тех пор я стал волшебником. В тот же вечер меня в первый раз попросили о помощи. (звучит тихий голос ребенка, не слышно, о чем он просит) Кажется, это был маленький ребенок, который остался дома один, очень боялся темноты и просил, чтобы скорей вернулась его мама. Я помог ему.
Но, чем больше чудес я совершал, тем больше меня о них просили. Это было самым трудным. Я хотел помочь всем и каждому. Но я был один, а их – множество.
(Голосов становится все больше и больше, они звучат нестройно, вперемешку, сплошным шумом. Сидится на пол, закрывает уши руками, зажмуривается, чтобы не слышать голосов. Однако, они становятся еще громче. Тогда он говорит, перекрикивая нестройный хор. )
Слишком много горя на этой земле, слишком много горя.
(Голоса постепенно смолкают.)
Со временем я научился помогать многим, научился помогать тем, кто больше всего нуждался в чуде.
(Поднимается, подходит ближе к зрителям.)
Но, разве, бывает меньшее горе? Или, может, бывает горе радостное? Нет. Горе – это горе. Оно всегда горестно.
(Отходит от края сцены, медленно идет в противоположный конец сцены и продолжает говорить. )
Теперь я всего лишь старый Волшебник. Во мне уже давно никто не нуждался. Не потому, что горя и несчастий стало меньше. Нет. Этого добра, к сожалению, всегда хватает. Просто люди перестали в меня верить.
(Волшебник снова садится за стол).
Иногда вот так вот сяду, обхвачу голову руками, и плачу, плачу. А слёзы катятся по щекам и падают на недописанные еще мемуары. Отчего чернила растекаются, образуя причудливые пятна.
(Берет в руки исписанный листок бумаги).
Вот после моей смерти, посмотрит какой-то человек на мемуары и скажет: «Этот старик много плакал».
(Утирает слезы кулаком со щек).
Да, я плачу. Но это не плохо, нет. Это хорошо. Это значит, у меня есть душа. Без слез не бывает и смеха.
В общем, Волшебники бессмертны. Ну, в том случае, если чувствуют, что кто-то в них еще нуждается.
(Снова встает и начинает ходить по сцене).
Случается, что жажда жизни покидает меня, и я думаю, а не пора ли мне покинуть этот мир? Ко мне так уже давно за помощью никто не обращался. Но я отгоняю от себя эту навязчивую мысль.
В такие минуты я думаю: «А вдруг кому-то на этой земле очень нужна будет моя помощь. Очень-очень. А меня не будет. И некому будет помочь бедолаге. Представляете, этот человек будет верить всю жизнь в чудеса, сказки, волшебство, а когда ему понадобится счастье, и чуда не произойдет.(падает на колени) Он возденет руки к небу и закричит на весь мир, громко. Настолько громко, что его станет слышно там, где обитают ангелы. И я услышу этот, полный боли и разочарования, крик: «Я же всю жизнь верил в тебя, Волшебник! Я верил в тебя с тех пор, как ты помог мне. Помнишь ли ты того испуганного ребенка, который остался вечером один, и, дрожа от страха, хотел лишь одного – чтобы мама была рядом? Ты исполнил мое заветное желание, уже в следующий миг она вернулась домой. С того самого вечера я полюбил сказки так, как не любил их еще никогда. Да, я читал множество сказок. Какие только существуют в мире, я знаю все их наизусть… А ты, ты предал меня. Ты ушел, сдался. Ты оказался слишком слаб. Ты недостоин был стать Волшебником. Вся твоя жизнь прошла даром, ибо ты не помог тому, кто в тебе так нуждался».
Я очень боюсь это услышать, это самое страшное, что может случиться с человеком – понять, что жизнь он прожил зря.
Я продолжаю жить.
Иногда мне кажется, что меня кто-то зовет, что я кому-то нужен. Но это оказывается всего лишь иллюзией.
Сначала в душе просыпается что-то, вроде предчувствия. Оно становится все сильнее и сильнее, предчувствие постепенно перерастает в тревогу. И лишь затем слышишь тихий шепот мольбы, мольбы о помощи: «Помогите. Я больше не могу, у меня больше не осталось ни сил, ни надежды на спасение. Я сдаюсь… Помогите, кто-нибудь…» Этот голос становится все сильнее и сильнее.
(Слышен голос мужчины): «Помогите. Я больше не могу, у меня больше не осталось ни сил, ни надежды на спасение. Я сдаюсь… Помогите, кто-нибудь…»
Вы слышите? Вы слышите это? Мне ведь не кажется? Нет! (радостно) Меня зовут! Кто-то во мне нуждается! Я не зря проживаю свою жизнь!
Вы меня извините, но мне пора. (собирается убежать, но возвращается и гасит свечу) Я нужен! Я востребован! Я совершу чудо!
(Убегает… )
(Музыка…)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202816
рубрика: Інше, Философская лирика
дата поступления 26.07.2010
Музикант.
Буває так, що один якийсь, на перший погляд, незначний випадок змінює або ж бодай привносить щось нове у наше таке звичне буття. Так сталося і цього разу.
На дворі запала спека. Неподалеку ремонтували асфальт, тому автобуси і машини змушені були об’їжджати цю ділянку дороги по зустрічній смузі. Гарячий вітер раз-по-раз приносив із собою огидний сморід гудрону.
Ми з подружкою мигцем залізли до автобусу, що щойно під’їхав до зупинки. Як би не здавалося це невихованим для деяких людей, але ті, хто їздить у міському транспорті кожного дня, та ще й в години пік, добре мене зрозуміють. Тут справа така – зайти першим, бо ніхто не подивиться, що можливо тобі важко стояти, бо підбори зависокі, а ти цілісінький день на них бігала туди-сюди, або ж тиск різко знизився і в голові паморочиться так, що у ній існує лише одна думка: «Тільки б не впасти, тільки б не впасти». Тож дбати доводиться про себе самій. З роками втрачаєш жалість до всі інших людей на зупинці та пасажирів транспорту. Тож хоч, засуджуйте мене, хоч ні, та я така жорстока і є. Знову ж таки наголошую, що ті, кому кожного дня доводиться стикатися з такими ж проблемами, добре мене зрозуміють.
Отож ми з подружкою швиденько зайняли два порожні місця, що знаходились поруч, і тієї ж миті я і, гадаю, вона теж, відчули дику втому. Ще б пак, вона допомогла мені дотягти до академії хабара – чотири пакунки паперу для принтеру. Довго ж ми будемо згадувати цього хіміка «незлим тихим», знайшов же що загадати такій тендітній дівчині як я. Гадки не маю, що б я робили без такої відданої подруги, як Іра.
- Я не заважаю? – спитав чоловік, що поруч з ним я вмостила свою дупку, він відсунув якийсь ящик, що на перший погляд скидався на один із тих, що в них рибалки везуть додому свій улов.
Цей ящик і справді мені заважав, та я, як людина чемна, відповіла:
- Ні, не заважаєте.
Він саме виронив п’ять гривень і шукав їх. Купюра ж виявилася за сидіннями:
- Он де вона, - сказала я, і вже хотіла підібрати, та чоловік мене зупинив:
- Дякую, я сам.
Я подумала, що не дуже він і схожий на рибалку. Запаху перегару зовсім н відчутно, тож він тверезий. От тільки від нього несло дешевим тютюном, тими цигарками, що не мають фільтру, а шкіра на пальцях мала жовтий відтінок, мабуть від постійного паління. А тим часом Іра почала розповідати мені, що таки вмовила дівчину з першого курсу, клавішницю, з нею пограти. І ми з нею почали це обговорювати.
- Збираєтеся організовувати свій ансамбль? – знову озвавсь чоловік, років якому було десь шістдесят п’ять – сімдесят.
- Це не я, це вона.
- Гітара, клавішні, барабани, - розмірковував незнайомець, – це все не цікаво. Таке можна зустріти будь де. Такі колективи зазвичай називають «брюхочосами». От якщо додати туди якусь сопілку, то буде геть інша справа.
- Так, - погодилась я, - це як душа?
- Ні, - відповів він, - не душа, але теж дуже важливо. Вона вносить живинку у музику. Я граю на ринку біля пам’ятнику кожну суботу і неділю. Гроші заробляю. Не дивіться, що я так виглядаю, я справді музикант.
- Що ви, я вірю, справді.
- Тож приходьте, коли зможете, і я вам зіграю, безкоштовно. Подивитесь, як сопілка змінює мелодію. Прийдете і скажете: «Миколаю, Миколайович, а пам’ятаєте, ви нам обіцяли зіграти?»
- Добре.
- Ну, мені треба йти, - усміхнувшись, промовив він. – Ви виходите?
- Ні, - відповіла я і підвелася, аби випустити його.
- До побачення, дівчата.
- До побачення, - відповіли ми.
Маршрутка зупинилася, музикант вийшов, двері за ним зачинилися і ми знову рушили. Я мовчала, бо ж у голову закралася одна шалена ідея. Я довго думала, чи озвучити її Ірі, але потім наважилась таки:
- Скажи, а у мене правда немає слуху.
- Хто тобі таке сказав? Те, що в тебе не вийшло співати, зовсім не означає, що слуху немає, ти ж можеш зрозуміти, де звук нижче, де вище?
- Так, наче б то.
- Отож бо й воно. А що?
- Просто я тут подумала, а чи не навчитися мені грати на саксофоні?
- На саксофоні?
- Так. Просто це єдиний інструмент, на якому б я взагалі хотіла б навчитися грати, для душі.
- Це ж чудово, - відповіла подруга і її обличчя сяяло.
- А як ти думаєш, у мене вийде? – невпевнено запитала я.
- Якщо ти цього хочеш, то вийде, - відповіла Іра. – Головне – старанно навчатися, і все вийде.
Автобус докотив до кінцевої зупинки, і ми знову зійшли на розпечений асфальт.
Не знаю, чи дійсно я стану музикантшею, чи це просто чергова моя божевільна ідея. Та зрозуміло лише одне, що думка про власний саксофон ще довго не покине мою голову. Тож життя моє вже ніколи не буде таким, яким воно було до тієї зустрічі з дивним музикантом. Ось так.
3 червня 2010 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202815
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 26.07.2010
По шосе на шаленій швидкості пролітали автівки, піднімаючи щоразу стовп пилу, котрий потім довго не хотів осідати.
Хлопця звали Левко. Йому було дванадцять років. Він йшов по узбіччю, буцаючи ногами придорожні камінці, і дивився кудись у далечінь. Наплічник, напханий всякою всячиною, тягнув донизу. Хлопець задихався від вихлопів автомобілів, та не зупинявся і йшов далі. Бо ж у нього була мета – побачити світ.
Давно вже обридло Левкові життя, в якому нічого не трапляється і кожен наступний день схожий на попередній, мов ті сірі смугасті коти. Щоденна нудьга змусила хлопця ретельно підготуватися до цієї втечі. Левко піднакопив грошей, спланував сам процес втечі, і, ось настав день, коли, зібравши найнеобхідніше у наплічник, він, поки нікого не було вдома, тихенько вийшов з квартири, зачинивши за собою двері.
І наче яскравішим здався хлопцеві світ, і сонце краще гріло, і пташки якось по-райському співали, і в повітрі пахло чимось солодким, духмяним, певне, свободою (хоча, може, це був аромат квітучої акації?).
Спочатку Левко вирішив подорожувати автобусом, поки вистачить грошей, та дванадцятирічна дитина, що сама купляє собі квиток викликала у оточуючих забагато уваги. Тож, зійшовши на кінцевій зупинці, хлопець вирішив відтепер вояжувати пішки, а заощаджені кошти витрачати на щось, більш корисне. Відтоді він вже півдня чимчикував вздовж шосе.
Далі дорога круто завертала вправо. І Левко вирішив піти навпростець через невеличкий лісок, що простягався попереду.
Під широкими кронами розлогих кленів було тихо і затишно. Десь далеко співав-заливався соловейко, а подекуди цвірінькали нечувані досі пташки.
Стежка, вкрита оксамитовою травою, вузьким серпантином вилась все далі і далі. Дуже скоро Левко зайшов у саму гущавину лісу, куди сонячне світло майже не потрапляло. А стежка петляла все далі і далі, звертала то вліво, то вправо. Хлопець повністю втратив відчуття простору, і йому нічого іншого не лишалось, як йти далі цією стежкою.
Ліс довкола ставав дедалі химернішим. Раз-по-раз чулись чудернацькі голоси. Раптом хлопцеві почувся материн голос. Левко обернувся, та нікого не побачив, тільки якась пташка полишила гілку і полетіла кудись у височінь, під самий зелений купол. Хлопець пішов далі, та враз його зупинив голос батька, що ніби він мугикає собі щось, коли щось майструє. Втікач знову зупинивсь і оглянувся – поруч не було ані душі, проте на старому дубі сидів пугач.
Левка пройняв страх. Більш за все в світі він хотів скоріше опинитися вдома, серед своєї родини, там, де не страшні жодні бурі, де затишно та спокійно, наче в надійній фортеці. Втікач хотів повернути назад, та не знав, де знаходиться і як звідси вибратися. За мить хлопець почув сміх немовляти, ніби десь зовсім поруч була його сестричка Надійка, якій щойно виповнився рочок. Левко запанікував. Такого сильного страху він ще ніколи не відчував.
Раптом він почув спокійний голос. Це був голос його серця, що підказувало втікачу йти прямо цією стежкою і нікуди не звертати. Лише тоді, як запевняв цей голос, Левко зможе дістатися, куди хоче.
Хлопець, не гаючи ні секунди, ні, не пішов – побіг цією стежкою. І за декілька хвилин вибіг туди. звідки й зайшов до того лісу. Радості Левка не було меж. Він квапливо пішов вздовж шосе у напрямку свого рідного містечка. Так йшов він, аж поки сонце не почало заходити. Тоді саме зупинилася на узбіччі автівка, в якій їхала з відпочинку родина. На задньому сидінні старенького «форду» голосно бавилися двійнята. Жаліслива водійка авто і по сумісництву мати двійнят зголосилася підкинути хлопця додому.
Левко постукав у двері рідної оселі майже о першій ночі. Здійнявся скандал. Батьки лаяли сина за таку витівку, допитувався, де ж той вештався. та хлопець мовчав. Він мовчки пішов до кімнати сестрички, що, звісна річ, не могла спати у такому шумі, взяв її на руки і пригорнув до себе. Надійка обійняла його своїми маленькими рученятами. Їх рідні серця бились в унісон. Саме ті серця, що завжди повертають нас до рідної домівки.
10 травня 2009
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202704
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 25.07.2010
Ти закриваєш очі
І розумієш - спиш,
Про що ти сниш, дитя видінь,
Про що ти сниш?
Про що ти сниш, дитя степів,
Посеред джунглів скла й бетону,
Де буйний вітер не гуляв,
Й вже не гулятиме до скону?
Про що ти сниш, дитя життя,
Коли стикаєшся зі смертю,
Коли під сумнів все буття,
Поставлене одною жертвою?
Про що ти сниш, дитя добра,
Коли лихі й недобрі люди,
Навколо тебе сіють зло,
Ненависть і облуду?
Про що ти сниш, дитя любові,
Коли самотня твоя доля,
Коли нема заради кого жити,
За кого голову у боротьбі зложити?
Тож, закриваєш очі,
І розумієш – спиш…
Про кого сниш, дитя видінь
Про що ти сниш?
24 липня 2010 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202703
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2010
Жахіття, що примарилось
Навколо пишним цвітом вирувало життя. Щедре Середземне сонце вигравало на буйній соковитій зелені газону, на полум’яних квітках численних клумб, на сліпучо-білому камінні вузеньких доріжок. Легенький вітерець доносив до тераси солодкий запах квітучих яблунь та терпкий і свіжий аромат моря.
Вона сиділа у плетеному з лози кріслі, вкрита м’якою пуховою шаллю. Теплий бриз ворушив її непокірне, як і в молодості, волосся, що вибилось із зачіски. Погляд її сумних, вицвілих од нелегкого життя, очей сягав далеко і губився десь там, де сині хвилі розбивались об кам’яні брили. Старенька напружила слух і почула спокійний невпинний гуркіт моря, що переносив її у дні молодості. Вона готова була повністю зануритись у спогади, аж раптом:
- Señora? – озвалась до неї служниця.
- Що? – старенька ніби прокинулась од сну.
Служниця поставила тацю з кавою та тістечками на невеличкий столик, що стояв поряд, потім подала хазяйці блокнот і ручку:
- Traer also más, Señora? (принести ще щось, Сеньйора?)
- No, gracias. Tú pouede ir. (Ні, дякую. Ти можеш йти.)
- Si, Señora, (так, Сеньйора) – промовила служниця і швидким кроком пішла з тераси.
Старенька розкрила блокнот, піднесла до обличчя і вдихнула аромат фарби, що ще не встигла вивітритися. Жінка ще не знала, що буде в ньому писати, вона поки не вигадала сюжету, але все ж вирішила розпочати. Чи було їй, про що писати? Авжеж.
Старенька прожила цікаве бурхливе життя і тепер існувала лише спогадами. Подорожі, солоний смак морської води на губах, крик чайок, шторми, цілі місяці, проведені у відкритому океані і радість знову ступити на тверду землю – все це було у минулому. Помандрувавши по світах вдосталь, невгамовна морська вовчиця, що все життя була нерозлучна зі своєю яхтою, нарешті знайшла собі тихий берег. Нажаль, не на Батьківщині, де не буде спокою, який так тепер потрібен її, пошарпаному життям, серцю. Буремну неспокійну душу прихистила гостинна чужина, привітний каталонський берег.
Ця жінка присвятила своє життя творчості. Вона пізнала всі тонкощі обраного нею шляху, знала і перемоги, і розчарування. Старенька досягла великих успіхів у літературі, бо вклала в нею всю свою душу. Та тепер, коли відчувала, що з кожним днем втрачає сили, думала, чи правильно зробила. Адже Нобелівська премія є, Букер – теж, а поряд – нікого, тільки прислуга та одвічний шепіт моря…
«Холостяцьке життя чудове тільки в молодості. А коли посивієш, то кому ти потрібна?», - вивела письменниця в розкритому блокноті. Це має бути її чергова книжка. Кожного разу, починаючи новий твір, вона молила Небо, аби встигнути завершити. Бо знала, що одного разу, таки не встигне…
Старенька розгублено озирнулась навкруги. В глибині саду працювали чоловік та дружина. Це були єдині люди, з якими б вона могла розмовляти рідною мовою, що так тішило її старече серце. Самітниця найняла цілу сім’ю з України, аби вони порались у садку. Трохи оддалік на галявині бігав їх семирічний синок і намагався спіймати барвистого метелика.
«Діти», - подумала старенька, і її серце стислося від болю. Вона так і не стала матір’ю, твори були її немовлятами. Єдиною дитиною, що їй вона могла віддати свою любов, була небога. Жінка повернула свій погляд на схід. Там далеко, живе її племінниця, її рідна душа, її кровинка, яку вона так давно не бачила.
Вона ніколи не шкодувала про своє життя. Але тепер, якщо можна було повернути втрачений час, чи б пішла вона цією дорогою? Мабуть, так, бо це її дорога. Шлях одиначки.
Але ж поруч не було нікого. Не було ані дітей, ані коханої людини. Нікого. Тільки море, небо, сонце та її твори. Чи варте це чогось? Раптом, гострий біль пройняв її серце. По щокам покотилися гіркі сльози самотності. Та ніхто цього не побачив, нікому було її втішити. «Хемінгуей був правий, - в розпачі подумала старенька, - людина одна не може геть нічого». Вона заплакала ще сильніше і записник випав з рук й покотився по землі…
Почувся незрозумілий дзвін. І дівчина злякано озирнулась навколо. З крану бурхливим струменем бігла вода, а на столі вже було повно чистого посуду. Виявляється весь цей час вона мила посуд і трохи заблукала у своїх думках. «Добре, що це мені лише здалось», - подумала дівчина, та страх перед власним майбутнім тепер не відпускав її.
- Що? Що таке? – влетів на кухню її коханий і злякано подивився на дівчину. – Слава Богу, з тобою все гаразд. Я так боявся що з тобою щось сталось, - він перевів погляд на розбиту тарілку в раковині й посміхнувся. – А це лише посуд. На щастя.
- Так, - ледь промовила дівчина і по її щоках потекли сльози.
- Що, трапилось? – стривожено запитав він і почав витирати її сльози. – Чому ти плачеш? Не треба.
- Просто мені примарилося жахіття.
- Рідненька моя, кохана, не плач, - пригортаючи її до себе промовив він, - Все вже минулося.
Та страх не хотів полишати її. «Чи зможе цей хлопчина відлякати того привида самотності, що холодить душу?» - подумала вона і ще сильніше притислася до коханого.
- Ти вся тремтиш. Не бійся, я поруч. Я завжди буду з тобою, бо кохаю тебе. Все буде добре.
І вона повірила йому. Без жодних доказів. Просто повірила. Серцем відчула, що це правда. Та старенька просто допомогла повірити в щастя, що буває тільки тут і зараз. А страх десь дівся, покинув назавжди.
5 лютого 2009 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195062
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.06.2010
Інколи в нашому житті відбуваються речі, пояснити які ми не можемо, як би не намагались. Такі явища ми і називаємо дивами. Дехто зараз може мені заперечувати, докоряти, мовляв: «Годі морочити людям голову. Всі вже не маленькі і знають, що чудес насправді немає, отже, годі мріяти! Див ніколи не було і не буде!». Не знаю, як ви, а я часто зустрічала у своєму житті таких от нудних скептиків, що гордо іменують себе «реалістами» і ставлять себе вище за тих, хто ще вірить, бодай у щось. Мені невимовно шкода цих «правильних» дядьків і тіток. Але, навряд чи, їм можна вже допомогти, врятувати. Адже життя без чудес, мрій – це ніщо, непримітна сіра рутина, котра тільки краде сили і не дає замість них нічого, окрім нудьги та постійного поганого настрою. Отож, мріємо, бо ми того варті!
Її звали Ганя. Але у свої прекрасні вісімнадцять років, коли життя повинне вирувати, іскритися, поломеніти, вона була зовсім самотня. Так, у Гані була велика родина, затишок, безліч друзів та знайомих, з якими б вона могла проводити скільки завгодно часу. Та всі ці люди були для неї і близькі, і чужі водночас. У душі Ганя відчувала пустоту, яка чим далі, тим все більше ставала.
Дівчина відчувала себе незахищеною. Їй іноді здавалось, що вона одна воює з цілим світом. І сили нерівні, і цей бій закінчиться не на її користь, бо людина не зможе самотужки нічого.
Був пізній вечір, майже дванадцята. Ганя, як завжди, прочитавши перед сном кілька десятків сторінок цікавої книжки, насилу змусила себе відірватись і, простягнувши руку, вимкнула світло. В кімнаті запала темрява.
Дівчина, не дивлячись на свій вік, все ще боялась темноти. Зовсім недавно Ганя почала сильніше вірити у всіляких привидів, духів, перевертнів, упирів, і тому жахалася від щонайменшого незнайомого звуку. Цей страх ставав дедалі сильнішим і вона нічого не могла зробити.
В кімнаті почулося якесь тихе шарудіння. Ганя ще глибше, майже з головою, залізла під ковдру, її серце колотало так, що, здавалось от-от розірветься на шматки. Згодом, трохи втамувавши страх, дівчина зрозуміла, що то всього лише диванна подушка, яка трохи посунулась. Та неприємне тривожне відчуття залишилося. Промучившись отак десь з годину, Ганя нарешті заснула, та чи надовго.
Тем лежав на спині і розгублено дивився на стелю. Його мучило безсоння. Поруч мирно спала Світлана. Місяць, що кокетливо заглядав у кімнату, синюватим світлом вигравав на її золотистому волоссі, білій оксамитовій шкірі. Тем повернувся на бік і подивився на коханку. Раптом вона посміхнулася – Світлані щось наснилося. Хлопець посміхнувся у відповідь, але відразу ж спохмурнів.
Раптом Тем збагнув, наскільки чужою йому стала оця білявка, що мирно сопіла поряд. Колись, так, почуття були, але не тепер. Все пройшло, залишилась лише буденність. Не було більше в його серці тої шаленої закоханості, що спопеляла хлопця рік тому. Вона все частіше розпочинала сварки, все прискіпливіше ставилась до найменшого його промаху. Відносини їх з кожним днем холоднішали, немов чашка чаю на морозі. А Тем все більше і більше відчував себе самотнім.
Ось так і лежав він до глибокої ночі, думаючи, що ж буде з його життям далі. Давно вже минула дванадцята, а Тем все мучився. Заснув же він дещо пізніше.
Нескінченний лабіринт кімнат, вузькі коридори, обшарпані, інколи майже зірвані з петель двері, навколо безлад, бите скло, поламані меблі і дикий свист вітру, котрий вривається у розбиті шибки і, як той волоцюга, воровито гуляє цим химерним покинутим будинком.
Ганя біжить, серце шалено б’ється, їй страшно. Вона все шукає вихід, але не може його знайти. Сил вже майже не лишилось. Ганя робить поспішний крок, наступає на шматок розбитої вази і падає. Мить вона переводить подих, знову підводиться і біжить. Дівчина знає, що часу в неї немає, треба знайти вихід, а сил вже бракує, дихати нічим. Але вона біжить далі.
Ганя, не зупиняючись, роззирається навкруги, і розуміє, що бачила вже все, що ходить по колу. Дівчина знесилена, розуміє, що не знайти їй вихід. Ніколи! Ніколи? Ніколи! Вона падає на коліна, і в розпачі починає плакати. Гарячі солоні сльози котяться по щокам, падають на складені, немов у молитві, долоні, на коліна. І нема кому заспокоїти, пригорнути до себе, розвіяти той розпач, прийти Гані на допомогу. Навкруги – ні душі. А дівчина плаче все сильніше, сльози стають дедалі гарячиші й…вона прокидається.
Тремтячи від страху, Ганя насилу знайшла на стіні вимикач і запалила світло. Кімната враз виринула з тої тривожної, ніби вщерть наповненої химерами і жахами, темряви. Дівчина озирнулась довкола і дихнула з полегшенням – навкруги все було як завжди. Та тривога і якийсь дивний інстинктивний страх не полишав її. Ганя перехрестила подушку, потім – себе, за сим – поцілувала срібний хрестик і знову вляглася, загорнувшись у ковдру по самі вуха. Про те, щоб знову вимкнути світло і опинитися один на один зі своїми страхами, з невідомістю, навіть думки не було.
Тиша, спокій, невдовзі заспокоїли Ганю. Мрійливо дивлячись на стелю, де м’яко слався промінь світла, дівчина думала: «І чому я так всього боюсь? Можливо тому, що відчуваю себе беззахисною? Нажаль, в мене немає того надійного плеча, кам’яної стіни, аби почувати себе затишно, адже світ навколо такий мінливий і неспокійний. От якби небо послало мені того, хто б міг захистити мене від усього, навіть від самої себе»… Невдовзі вона заснула.
Цікаво, а скільки людей кожного вечора засинають одночасно? От підрахувати, чи, бодай, прикинути, скільки одночасно прокидається вранці набагато легше. А що ж робити з одним з найтаємничіших явищ в житті людини – сном? Це ж, ніби якась окрема реальність, де можливо значно більше, ніж у житті. Виходить, що мрійникам краще живеться уві сні. Що ж, принаймні, це хоч якась втіха. Але не будемо відволікатися від нашої історії. Справа в тому, що одночасно з Ганею на іншому кінці міста Тем, змучений своїми невеселими роздумами про непевне майбуття, занурився у солодкий світ сну, мрій і фантазій. Ой, що з цього вийшло…
Яскрава зелень навкруги милувала око. Лагідне сонце світило в бездонній небесній сині. Десь вдалині невгаваючи співав соловейко.
Ганя неспішно ступала босими ногами по м’якій оксамитовій траві і не вірила своїм очам – навколо неї був справжнісінький рай. І, навіть, одяг, що складався лише з відрізу білої легкої напівпрозорої тканини, нагадував дівчині костюм якогось янголяти, абощо. Раптом вона почула десь поруч плескіт води і зрозуміла, що хоче пити. Ганя пішла на звук і побачила дивної краси струмок, що невеличким фонтанчиком струмів із купки каміння і тік собі далі по низині, дедалі ширшав і став схожим на невеличку річечку. Дівчина радісно підбігла до струмочка і стала пити приємну прохолодну джерельну воду прямо з долоні. Радість і відчуття повного щастя заполонили її душу.
Тем розгублено йшов по цій казковій, райській галявині і не міг збагнути, куди ж це він потрапив. Хлопець тривожно роззирався навкруги. На ньому були просторі білі легкі штани і сорочка з тої ж тканини. Цей дивний одяг, незнайома і якась нереальна обстановка радували і водночас лякали Тема, занадто все було ідеально, і він чекав якоїсь завуальованої небезпеки, все шукав іншої сторони медалі.
Несподівано для себе, Тем помітив дівчину, що сиділа на колінах біля джерельця і замріяно дивилась, як вода падає на каміння. Хлопець ніколи її не зустрічав, але раптом відчув, що вона йому дорога, близька. Ця незнайомка була для нього ніби ідеал, що кожна людина вимріює собі, тільки-но збагне, що на світі є кохання.
Тем попрямував до неї. Він йшов тихо, немов би боявся наполохати якусь райську пташку, і не переставав милуватися тою ненав’язливою природною красою незнайомки. Тонкий стан, огорнутий легкою, немов би невагомою, тканиною, довге каштанове, трохи хвилясте волосся, що м’яко спадає на плечі й спину, і невимовна, неповторна замріяність, яка може причарувати кого завгодно. Вона, ніби випливла з темових найніжніших, найщиріших, найзаповітніших мрій, аби раз і назавжди оселитися в його серці.
Тем підійшов до джерела і сів поряд з дівчиною. Вона, немов прокинувшись од сну, підвела очі і здивовано поглянула на незнайомця. Їх погляди на мить зустрілись. «А в неї й очі неземні. Дивовижна дівчина», - подумав Тем і відвів погляд. Вперше за такий довгий час він знітився, засоромився, що з ним востаннє траплялось аж у школі.
«Господи, який красень», - подумала Ганя і, покраснівши, мов суничка, відвела погляд, та ненадовго. Вона не могла не роздивитися його ретельніше. Красиве і, разом з тим, мужнє обличчя, широкі могутні плечі, міцне тіло притягували дівчину, немов магнітом. Так дівчина й хлопець і сиділи мовчки, поглядаючи один на одного, раз-по-раз їх погляди зустрічались, і вони засоромлено опускали очі.
Першим порушив цю райську, грайливу тишу хлопець:
- Мене звуть Тем. А тебе?
- Ганя, - посміхнувшись відповіла дівчина.
Його голос лунав для неї, немов музика, а хлопець млів від звуку її голосу.
- Де ми?
- Не знаю.
- А як ти тут опинилась?
- Не знаю, - знову відповіла Ганя і посміхнулась.
- Можна напитися?
- Авжеж.
Юнак склав долоні і спробував набрати в них воду та попити, та в нього нічого не виходило – живильна джерельна волога витікала крізь пальці.
- Дозволь, я допоможу, - сказала дівчина і, склавши руки човником, набрала в них води з джерельця і піднесла Тему.
Хлопець жадібно випив воду і, взявши ці крихітні ручки в свої великі затишні долоні, поцілував їх. Тем підвів очі і зустрівся поглядом з Ганею. Тоді він однією рукою торкнувся її щоки, потім запустив її у волосся, а іншою пригорнув до себе і поцілував. Вуста дівчини відповіли йому, і Тем вже не міг від них відірватися. Ганя охопила хлопця своїми ручками і більше не хотіла відпускати. Цілунок все тривав і тривав. Тем знав, що вже не зможе зупинитися і молив небо, аби це тривало вічно.
Раптом, невідомо звідки, налетів вихор. Ганя і Тем чимдуж трималися за руки, намагаючись не втратити один одного. Та все марно. Сили виявилися нерівні. Шалений вітер роз’єднав їх і поніс у різні сторони…
Ганя прокинулась у свої самотній, нудній і такій сиротливій кімнаті, до того ж у відкриту шибку вривався морозний вітер.
- Прокидайся, а то запізнишся, - промовила мати. – Я відкрила вікно, бо ти знову запалювала свої ароматичні палички. Невже тобі приємно спати в цьому диму?
- Так, - тихо відповіла Ганя і з головою загорнулась в ковдру.
«Господи, невже це був сон? Чому тільки сон? Шкода… Я така невдаха. Лише сон…». Ганя заплакала – так гірко було усвідомлювати, що той неземний хлопець, той ідеал, напівбог – лише примара, і його ніколи вже не зустріти. І чому життя іноді буває таке жорстоке? Дівчина ще трохи поплакала, жаліючи себе, потім витерла сльози, зібралась і пішла на навчання.
Був звичайний сірий буденний день, який Ганя провела у мріях. Вона згадувала того хлопця зі сну, ще живі були відчуття тепла його долоней крізь тканину одежі, смак поцілунку на вустах. Дівчина ловила себе на тому, що в кожному перехожому на вулиці, в кожному пасажирі тролейбуса вона шукала Тема, та не знаходила.
- Прокидайся Тем, - почувся голос і хлопець відкрив очі. Йому знадобилося декілька секунд, аби збагнути, що це чуже, на перший погляд, обличчя належить Світлані. Вона посміхнулась, а Тем зрозумів, як же він зараз далеко від неї.
- Тобі щось наснилося? – знову озвалась коханка.
- А що? – злякано спитав хлопець.
- Нічого, просто ти розмовляв уві сні.
- Справді? І що ж я казав?
- Не знаю, щось незрозуміло, жодного слова не розібрала. А чого ти такий наляканий? Щось од мене приховуєш? – грайливо спитала Світлана і поцілувала Тема, той не відповів на цілунок. Просто він згадав сон, і вуста коханки здалися йому якимись холодними, байдужими, чужими, на відміну від тих жаданих, що примарились уві сні.
- Що? Що я знову зробила не так? В чому я перед тобою завинила? Чому ти такий байдужий? Що відбувається?
- Та нічого такого. Просто я спішу. Зараз прийму душ, поснідаю і побіжу на роботу.
- Ні, з нами щось таки відбувається. Останнім часом ти завжди такий. У тебе вже не лишається на мене часу, - не вгавала коханка. Вона схопила за руку Тема, який вже виходив з кімнати: Нам треба поговорити, негайно!
- Вибач, я дійсно вже спізнююсь…
Цілий день Тем все згадував і ту сварку, і все, що сталося між ним та Світланою. Та найбільше йому спадав на думку той чарівний, незабутній сон і дівчина, ніби із казки, - його ідеал, його мрія, його.
Нарешті нескінченний робочий день добіг кінця. Тем навмисно залишився на роботі допізна, аби поменше спілкуватися зі Світланою. Їх відносини вже настільки гнітили хлопця, що він почав уникати коханку.
Коли на годиннику промайнула сьома, Тем мовчки зайшов у квартиру, роззувся і, не знімаючи пальта, пройшов у вітальню і сів на диван. До нього зразу ж підлетіла Світлана:
- Де ти був? Ти знаєш, яка зараз година?
- Не кричи. Ти ж знаєш, що зараз кінець року, багато роботи, доводиться працювати наднормово.
- Міг би і подзвонити!
- Міг би, та якось не склалося. А тепер вибач, я дуже втомився, піду відпочивати.
- А вечеря?
- Не хочу, вибач.
- Але ж я так старалася, готувала. Чекала тебе, аби разом повечеряти.
- Мені шкода, але доведеться тобі сьогодні їсти одній.
- Та що з тобою? Що з нами?
- Знову, - дратівливо озвався Тем. - Слухай, у мене сьогодні було багато справ, я втомився. Мені потрібен спокій та тиша. На добраніч.
- Що відбувається?
- Та нічого!
- Ні, це вже далеко не нічого! Хоча, я, здається, знаю, в чому справа. У тебе є інша, так? А я тобі вже байдужа. Хто вона? Скажи, зраднику, хто вона? Хто вона?! – билася в істериці Світлана.
- Перестань, - грубо озвався Тем. – Іди випий заспокійливого. А краще і снодійного.
Хлопець пішов до кімнати, роздягся, ліг і майже зразу заснув.
Прийшовши додому з навчання Ганя все чекала вечора, коли вона нарешті зможе заснути і, якщо знову пощастить, побачить там того красеня Тема. До восьмої години вона сиділа з розкритою на колінах книгою, а думки її линули далеко-далеко. І ось, насилу дочекавшись слушного моменту, Ганя почала укладатись спати.
- А чи не зарано для тебе? Ти ж завжди колотишся до півночі. Чи не захворіла?
- Ні, просто я втомилася, - лаконічно відповіла дівчина і вимкнула світло. І ледве голова торкнулась подушки, як Ганя заснула.
Вони обидва знову опинились у тому сні, на тій же галявині. Але не зразу побачились, тож деякий час блукали серед райської зелені, і на якусь мить подумали, що вже не буде так, як учора. Та їх страхи швидко розвіялися, коли вони побачили один одного. Хлопець і дівчина поспішили назустріч. Вони, ніби летіли над землею, якась незбагненна сила надавала надзвичайну легкість і природність їх рухам. Обидва бігли так, наче в цій зустрічі був увесь сенс життя, спільного життя.
Нарешті, вони зустрілись. Тем підхопив Ганю на руки, пригорнув до себе, немов дитину і закружив. Потім відпустив на землю і припав до її губ. Гарячий пристрасний поцілунок примусив серце закоханих битися все швидше, і кров, що струміла в жилах ставала дедалі гарячішою. Жага, сильніша за спрагу, за бажання жити, заволоділа обома. Їх тіла линули один до одного.
Ганя і Тем вже не могли спинитися. Закоханих ніби накрила тепла хвиля і понесла з собою. Вони закружилися в одвічному, старому як світ, але завжди такому непізнаному, незбагненному і такому новому танку пристрасті. М’яка оксамитова трава стала для них райським ложем, солов’їний спів – музикою, а сонце в блакитній висі – янголом-охоронцем, єдиним і мовчазним свідком їх щастя.
Гарячі цілунки обпікали, кров несамовито струміла по жилах, серце, наче готове було вистрибнути з грудей. Хлопець і дівчина молили всі сили небесні, аби цей сон не розвіявся, ні, тільки не зараз, не тоді, коли вони знайшли одне одного.
Танок став дедалі шаленішим. І ось галявина, ніби засяяла ще яскравіше, засвітилась якимось неземним світлом. Неначе вихор підхопив їх обох і поніс, невідомо куди. Ні на мить не рознімаючи обіймів, мов боячись загубитися, вони падали в прірву, падали все нижче і нижче, але ця прірва була для них істинним, солодким раєм.
Дикий шал тепер змінився на умиротворіння та спокій. Ця галявина стала ще затишнішою, ніж була раніше, пташки, ніби ще гарніше співали, а сонце – ще лагідніше світило. Та найголовніше, що Тем і Ганя стали рідніші. Так, вони знали лише імена, і нічого більше. Та цього було достатньо. Їх душі знайшли одна одну. Все інше не мало ніякого значення у цьому царстві мрій, марень, фантазій та кохання.
Тем і Ганя лежали на м’якій траві, туго сплетені тілами, і слухали, немов найчарівнішу в світі музику, дихання свого кохання, своєї другої половинки. Вони мовчали, та й чи треба було щось казати? А їх серця бились в єдиному, спільному ритмі.
Десь здалеку долинула приємна музика і красивий чоловічий голос заспівав: «Laisse brûler ta vie, et vis comme un soleil…»
- Це мій будильник, - промовила дівчина. – Мені вже час.
- Ні, не йди, ні, - молив Тем і все сильніше притискав до себе Ганю.
- Але я не можу лишитись.
- Ганю, кохання моє, не йди, Ганю!
- Ми ще зустрінемось, - прошепотіла дівчина і поцілувала Тема. - Я кохаю тебе, - сказала вона наостанок і розчинилась у повітрі, ніби її і не було.
- Ганю, я теж тебе кохаю, - прошепотів Тем, і раптом відчув, що щоку його ніби обпалило вогнем. Від цього відчуття хлопець прокинувся.
- Покидьок, підлий зрадник, - голосила Світлана, і щосили била Тема по щоках.
- Ти що, несповна розуму? Перестань, божевільна! Чуєш? – хлопець, як міг, рятувався від ударів, та марно. Тоді він жбурнув у коханку подушку: Ти що, збожеволіла?
- Я? Ах ти ж бісів син! Зрадник! Хто така Ганя?
- Яка ще Ганя? – спитав Тем як можна спокійніше, бо всередині в нього все похололо.
- Мабуть коханка твоя. Ти звав її уві сні, казав, що кохаєш. Ну, і як вона тобі, краще, ніж я, так? Зрадник! Я тобі, покидьку, довіряла. І скільки у тебе таких Ганей було? Га? Я ненавиджу тебе! Всі ви такі! Ненавиджу! Я йду, назавжди. Як же ти мені огидний! Чого мовчиш, Юдо?
- А я маю щось казати? Вирішила піти – то йди. Я не тримаю тебе.
- Жалюгідний невдаха, - кинула зло Світлана і мовчки почала збирати речі. Через пів години вона пішла назавжди, грюкнувши дверима, так і не зронивши більше ані слова.
Тем, звісно ж, не відчував жалю за своєю колишньою коханкою. Навпаки він радів з того, що нарешті цей тягар спав з його душі, і до нього повернулася нарешті свобода. Всі думки Тема були спрямовані тільки до Гані – чарівної дівчини з мрій. Він швидко зібрався і пішов на роботу.
Нарешті випав сніг, і тепер сонце вигравало всіма кольорами веселки на сліпучо-білому килимі. Тем йшов і аж пританцьовував від радості. На серці було так легко, хороше, і світ здавався таким прекрасним, щасливим, а життя – легким і безтурботним. Його очі світилися неймовірним вогнем і в них застиг лише один образ – образ Гані. Раптом Тем побачив поперед себе дівчину з довгим каштановим волоссям. Його серце шалено забилося «Невже це вона?», - промайнуло в голові, і він не роздумуючи покликав:
- Ганю! Ганю! – Але дівчина не обернулась. Хлопець побіг за нею, наздогнав і схопив за руку. Незнайомка здивовано подивилася на Тема. Погляд її холодних сірих очей виявився зовсім чужим – це була не Ганя.
- Вибачте, пані, - промовив присоромлений Тем і подався геть. Він злився на себе за свій нерозсудливий вчинок. «Ідіот! – картав він себе. – Нащо ти сподівався? Невже думаєш, що колись зустрінеш ту мрію, що являється уві сні. Ти вже дорослий. Годі вірити у казки. Такого дива точно не трапиться, принаймні з тобою».
Та недовго Тем переймався через свій промах. Дуже швидко він забув про це і знову віддався мріям про Ганю і про те, що може колись-таки і зустріне її ось так, десь на вулиці, коли зовсім цього не чекатиме.
- Ти такий веселий, аж світишся, - примітив колега. – Зізнавайся, що сталося? Мабуть, Світланка постаралася?
- Типу того, - відповів замріяно Тем. – Вона пішла.
- Отакої, - присвиснув співрозмовник. – Тоді ти повинен був плакати гіркими сльозами. Невже, встиг знайти її гідну заміну.
- О, так.
- І хто вона?
- Мрія.
- Божевільний! – приснув від сміху колега.
- Закоханий.
- Це одне й теж. То Світланка тепер вільна?
- Як пташка.
- Дурень, пришалепкуватий!
- Який є.
Неймовірний заряд енергії підхопив дівчину з постелі. Ще ніколи Ганя не почувалася так добре зранку. Раніше прокидатися зрання для неї було нетерпимою мукою. Сьогодні ж, навіть підлога не здавалася такою крижаною, мати – не такою прискіпливою, кава – не такою штучною, яєчня – не такою набридлою, а життя – не таким нудним і безвихідним.
Сніг, що випав, милував око, і вона, навіть починала любити зиму, котру ненавиділа через холоди і часту відсутність такого незамінного для неї сонця.
Цілий день для Гані пройшов в мріяннях і мареннях. Які там лекції!
- Ганю. Ганю! – покликала подруга, а коли це не спрацювало – штовхнула в бік.
- Що? – ніби прокинулась од сну дівчина.
- Знову кудись полетіла?
- Так.
- Далеко?
- Дуже. Я ж в тебе потім конспект перепишу, так?
- Добре, - посміхнувшись відповіла подружка. – А тепер – лети вже, тільки хоча б роби вигляд, що пишеш, бо гримза знову на тебе вз’їсться.
- Намагатимусь, - відповіла Ганя і знову поринула у світ своїх мрій. Їй знову ввижався Тем, з його шалено палаючими карими очима, пригадувався дотик його затишних долонь, ніжний шепіт…
І знову настала ніч, знову вони поснули в одну і ту ж мить. Це вже стало якимось приємним обрядом, ритуалом, їх спільною таємницею.
Ганя ходила галявиною, збирала квіти: білосніжні ромашки, небесно-сині волошки та червоні, немов кров, маки, і співала якусь мелодичну, ніжну пісню. Тем, який сьогодні вийшов чомусь з гущавини лісу, ще здаля почав милуватися дівчиною: її тонким станом, легкою, плавною ходою, довгим каштановим волоссям, що розвівалося від кожного подиху легенького вітерцю.
- Привіт, мріє, - озвався Тем, коли підійшов поближче.
- Привіт, красеню зі сну.
Тем обійняв дівчину, і довго-довго цілував, аж поки у обох не перехопило дихання.
- Я тебе кохаю, ти для мене єдина.
- Я теж тебе кохаю, - відповіла Ганя і почала збирати з землі квіти, що була зронила. - Шкода, що це лише сон.
- Так, - засмучено відповів Тем. – Ти збирала квіти. Нащо?
- Хочу сплести вінки з них, давно цього не робила. Востаннє – ще колись в дитинстві.
Вони посідали у траву, і дівчина почала сплітати стебла квітів докупи:
- Можна й мені сплести?
- Так, авжеж.
- Розкажи мені про себе, - попрохав Тем, - бо я про тебе не знаю майже нічого.
- Що саме?
- Що хочеш.
- Добре. Мене, як ти вже знаєш, звуть Ганя. Мені вісімнадцять років. Полюбляю читати, слухати гарну музику і, звісно ж, мріяти. У мене є родина, друзі. Ось, начебто і все.
- Навчаєшся?
- Так, але не хочу.
- Чому?
- У мене свій шлях і свої цілі.
- Які? Може я?
- Ще не знаю. Тепер твоя черга.
- Я – Тем. Двадцять шість років. Нежонатий. З цього ранку самотній і вільний. Працюю у нудній державній установі. І, тільки не смійся, теж обожнюю мріяти. А ще мені подобається малювати. Я навіть прагнув стати художником.
- То, чому ж не став?
- Забракло мужності, треба було все покинути, навчання, освіту, а тепер і стабільну роботу, піти проти волі батьків, які не вважають творчість серйозною справою. Тепер малюю у свій вільний час, щоб хоч якось відвести душу, та нікому вже про це не розповідаю.
- Чому?
- Боюся, що мене не зрозуміють. Тоді в мене не повірили, тому навряд чи повірять тепер.
- Я в тебе вірю.
- Справді?
- Так.
- Та ти ж не бачила жодної моєї картини.
- То нічого. Я знаю, що ти талановитий, бо ж ти вірив у це, і зараз віриш. І мені для цього зовсім не обов’язково бачити твої роботи. Я відчуваю, що ти можеш, а це головне. Я пишаюся тобою.
- Ганнусю, ти – диво. Моя радість, моє щастя. Як добре, що небо, подарувало нам цю зустріч, бодай уві сні.
- Нажаль, доведеться колись прокидатися, а я не хочу, - промовила Ганя, і прихилилась до Тема.
- Не сумуй, кохання моє, ми колись-таки зустрінемося у реальності.
- Ти так думаєш?
- Я відчуваю. Інакше, навіщо ж були оці наші сни? Я вірю, я дуже сподіваюся. Бо для мене тоді і життя не миле буде, якщо без тебе. Ти єдина людина, що в мене повірила. Ти - єдина, хто мене розуміє.
- А ти єдиний, хто мене радує. Тем, ти мені, наче рідний, ніби у знаю тебе вже багато років, ніби знала завжди. Ми ще зустрінемося, може тільки уві сні, але обов’язково, без сумнівів, - сказала Ганя і вдягла вінка на Тема: Це тобі, на згадку.
- Тоді мій буде тобі.
- Згода, - відповіла дівчина, дозволивши коханому надіти на неї вінок., потім поглянула на Тема і посміхнулась.
- Що?
- Ти такий смішний у цьому вінку. Ні, не знімай. Тобі дуже личить. Ти такий гарненький. Коханий… - вона обняла Тема своїми маленькими ручками і поцілувала.
Десь здалеку знову почулася вже знайома мелодія.
- Це знову твій будильник?
- Так. Нажаль, - сумно відповіла дівчина і сильніше притиснулася до хлопця. – Я так не хочу тебе полишати. Та мені вже час.
- Пообіцяй, що ми ще зустрінемося.
- Обіцяю.
- Я кохаю тебе.
- І я…
Вихор підхопив обох і переніс у реальність.
Тем прокинувся повністю щасливим, таким, яким ще не був ніколи. Він відчував, що кохає Ганю, як ще нікого не кохав, він був певен. Та, нехай то був лише сон, у хлопця промайнула думка, що він просто повинен справдитися.
Повернувшись на бік, Тем аж застиг від здивування – поруч із ним лежав вінок, сплетений коханою.
- Ганя, - прошепотів хлопець і притис до серця квіти, що були такі ж реальні, як і ваза на столі, або стілець поряд з ліжком, або фінікова пальма у кутку. Тем ще пам’ятав смак її поцілунків, звук її голосу, ніжність її шкіри, і все млів від цих спогадів.
Ранок був казковий. Ганя довго не могла вилізти з-під ковдри і все ніжилась у теплі гнаної яскравим сонцем ночі. Цей третій сон був для неї, ніби провидіння. Вона відчула, що нарешті знайшла близьку собі людину, і чи має якесь значення, що то був лише сон? Раптом дівчина помітила на підлозі, поруч зі своїм ліжком, вінок, який їй подарував Тем.
- Ти вже прокинулась? - почувся голос матері.
- Так, - як можна голосніше відповіла Ганя і швиденько сховала вінок під ковдру, аби мати не помітила.
- Добре, - знову озвалася мама, - сніданок на столі.
Ганя напрочуд швидко поїла і зібралась. Таке з нею траплялося ой як не часто. Та сьогодні якась сила гнала її все вперед. Вона дуже рано прийшла на зупинку, сіла вже в досить наповнений тролейбус, не розуміючи, навіщо таке робить, адже до лекцій ще багато часу і можна було б почекати.
Тем пропустив вже котру маршрутку. І не тому, що не вліз, він просто не хотів туди сідати. Серце все чекало на щось, от тільки на що?
До зупинки під’їхав тролейбус, в якому було вже повно народу. Якась сила змусила Тема їхати саме на ньому. «Що я роблю?», - запитав у себе хлопець, та було вже пізно: дверцята за ним зі скрипом зачинилися, і чотириколісна рогата бляшанка поповзла по засніженій дорозі зі швидкістю виноградного слимака.
Тем почав розглядати пасажирів. Він пробіг очима весь салон і раптом зустрівся з якимось, до болю знайомим поглядом. Хлопець не повірив собі, але то була Ганя!
Дівчина дивилася на хлопця своїми карими очами і боялася поворухнутися, аби не зникло це чарівне видіння. Вона не могла повірити в побачене, невже то був він – її мрія, примара зі сну.
- Ганя! – покликав щосили хлопець.
- Тем! –озвалась дівчина.
І вони ринулись назустріч одне одному через дощенту забитий салон. Хлопець і дівчина перечіплялись через якісь мішки, кошики, що пасажири поставили на підлогу, розштовхували людей і, не відриваючи погляду від коханих очей, все поспішали назустріч. А цій тисняві, здавалося не буде кінця. У салоні раз-по-раз лунали їх «Вибачте», «Пробачте», «Дозвольте пройти», на що у відповідь чулося невдоволення, іноді, навіть, груба лайка. Та Гані й Тему було байдуже. Це стовпотворіння, ніби було їх останньою перешкодою на шляху до щастя, подолавши яку вони злилися в довгому гарячому поцілунку. І вже нічого більше не існувало для них – ані тисняви, ані занадто зацікавлених у тому всьому пасажирів, що із заздрістю тепер спостерігали за закоханими. Тепер у їх світі існували лише вони – Тем і Ганя, а все інше не мало значення.
Вони вийшли на наступній же зупинці під крики: «Браво!», «Срамота, розпуста!». Тем і Ганя пішли далі по засніженій вулиці. Куди? Вони не знали. Та й чи важливо це?
Ось так, завдяки мрії, два самотніх серця зустрілися, аби стати щасливими. Чому б і не помріяти, адже дива трапляються лише з тими, хто в них вірить.
Це ж так просто – вірити!
5 січня 2009 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195061
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.06.2010
- Тобі погано, - раптом почулося десь позаду.
Я озирнулася і нікого не побачила.
- Тобі погано, - знову пролунало.
Перевівши погляд на стежку я побачила бліду осінню тінь.
- Тобі погано, - знову повторила тінь, вже якось насмішкувато.
- Так.
- Осінь тебе вбиває, еге ж?
Я промовчала.
- Мовчиш? Можеш не відповідати. Я й так знаю всі твої думки, - вона в’їдливо посміхнулась.
- А не дарма тіні зазвичай не розмовляють, - відмовила я.
- Навіщо ж так грубо? Я, якщо пам’ятаєш, теж якоюсь мірою ти.
- Нажаль.
- Зробимо вигляд, що я цього не чула. Дарма намагаєшся сховатися. Ми обидві знаємо, які думки тебе непокоять.
Мовчу.
- Дівчинко моя, чотири роки фіз-мату, а скажи-но мені, скільки днів до березня?
Знову мовчу.
- Сто тридцять?
- Сто тридцять дев’ять.
- От бачиш, - сказала тінь і знову в’їдливо посміхнулась. – Цілих сто тридцять дев’ять нестерпних, сірих, холодних, сирих днів, які доводитимуть тебе до сказу. Невже ти дозволиш обставинам так над собою знущатися?
Ні пари з уст.
- Ні, ти не хочеш такої участі. Ти знаєш, як покінчити з цим раз і назавжди. Чи не так? Ти і зараз про це думаєш. Так?
- Помиляєшся. Я зараз заздрю графові Дракулі.
- Це ж чому? Хочеш жити вічно?
- Ні. В нього немає тебе.
- Бісишся? Чудово. Я зачепила тебе за живе. Тільки подумай – сто тридцять дев’ять днів. А ти знаєш вихід, один єдиний.
- Так, знаю, - відповіла я і щосили наступила на тінь, ввігнавши «шпильку» чобітка туди, де в цієї падлюки мала б бути шия.
Тінь засичала:
- Ніколи не любила взуття на підборах.
- В тебе ніхто не питає.
- Це хибний вчинок, - прохрипіла тінь з останніх сил.
Я тільки сильніше натиснула на «шпильку».
Тінь останній раз хрипнула і завмерла.
Я озирнулась навкруги і, вдихнувши сире осіннє повітря, промовила сама до себе:
- Лише сто тридцять дев’ять днів. Просто протриматись. Прожити.
Пішла далі, а тінь покірно й мовчки попленталась за мною.
12 жовтня 2009 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193056
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.06.2010
Жил-был Ванюша, лет девяти,
Добрее мальчишки нам не найти.
Жил с папой, мамой и младшей сестренкой,
Был дружелюбным и милым ребенком.
Ваня рос умным, смышленым малым,
Чем очень радовал папу с мамой.
Мальчик компьютерным гением был,
Он все стрелялки безумно любил.
Однажды, под вечер, случилась беда, -
У бедняги замкнуло в мозгу провода.
Лютая злость охватила его,
Жажда крови заполонила всего.
«Всем вам п**да», - взвизгнул «качок»,
Яростно стиснув свой кулачок.
Выключив комп и одевшись теплее,
Он побежал в мастерскую скорее.
Мальчик времени зря не терял
К нужному шкафу вмиг подбежал.
Взяв бензопилу, болгарку, топор,
Ваня тихонько вышел во двор.
Звезды сияли, всходила луна,
Но для Ванюши не было сна.
Тихо ступая по мокрой траве,
Он три круга намотал во дворе.
Вскоре в окнах погасли огни,
Остались гореть лишь одни фонари.
Ваня воскликнул – «Пробил уж час,
Пора замочить, людишки, всех вас!».
Мальчик зашел в первый же двор,
Крепко в ручонках стиснул топор.
Пару раз стукнув (однако, силен!),
Хлипкую дверь вышиб он вон.
Не успели соседи понять, что случилось,
Мальчик скорее завел бензопилу.
Долго орудовал в спальне хозяйской,
Дядю и тетю распилил он на части.
Далее в детскую малец побежал,
Странно, но и там никто не визжал.
Порезав близняшек жужжащей пилой,
Топориком вышиб мозги им долой.
На пол присел он, решив отдохнуть,
А затем уж продолжить кровавый свой путь.
Кусочки детей Ваня в кучу собрал,
В диковинный пазл он немного сыграл.
Он вытер ручонки, решил поспешить,
Ведь старшую дочь не успел порешить.
В соседнюю комнату тихо вошел,
Свою бензопилу опять он завел.
Ванюша орудовал очень умело
И вскоре разделал и это тело.
Малыш аккуратно останки собрал,
И горкой у стенки заботливо клал.
Из кучи Ванюша руку схватил,
Болгаркой он палец за пальцем спилил.
Спросил у «красотки»: «Ну, как маникюр?»,
И радостно крикнул: «Теперь педикюр!»
Ванюше понравилась эта игра,
Пилою орудовал он до утра.
Досталось бомжам, собакам и кошкам,
И даже крысам в подвале немножко.
Малыш не ленился, входил в каждый дом,
С азартом трудясь везде и кругом.
Пролил в эту ночь он крови не мало,
И местная речка красною стала.
Рассвет золотой тишина лишь встречала,
И изредка в небе ворона кричала.
А Ваня усталый пришлепал домой,
От ночи бессонной он был сам не свой.
Мальчик зашел первым делом в гараж,
Устало снял окровавленный плащ,
На место вернув бензопилу, топор,
Болгарку заботливо сунул он в стол.
Родители только проснулись пока,
Сестренка давала еще хропака.
«Где же ты был?» - удивился отец,
«Бегал», - быстро нашелся малец.
Мама сонно смотрела в окно,
И не увидев там никого,
Сказала, сынишке налив молока:
«Что-то прохожих не видно пока».
15 ноября 2009 года
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193054
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 01.06.2010
Всім, хто вміє мріяти, присвячується:
Суспільство часто пробачає злодія.
Але не мрійника.
Оскар Уайльд
Несамовитий вітер блукав безмежним полем. Він заплутувався в колючих чагарях, обдавав холодом і без того нещасні рослини.
Навколо простягалась досить сувора місцина. Ані деревця не було, тільки низькі, подерті вітром чагарі, колючі непривітні квіти, та пожовклий на сонці живучий пирій. Ніщо не могло радувати око.
Одного разу жорстокий вітер приніс звідкілясь маленьку зернинку. А повесні з цієї маленької крихітки проросла небачена тут досі рослинка. Росла вона швидко, розгортаючи що день, то все більше свої зелені соковиті листочки. Все тягнулася до сонця, опираючись лютим вітрам та холодним неласкавим дощам, виборювала клаптик ґрунту у пирію – все це заради одного – рости, жити.
Поява чужачки здивувала корінних мешканців. Вони з острахом спостерігали за нею і довго не наважувались завести розмову. Та все ж цікавість перемогла, коли нарешті дивна рослинка увінчалася яскравою жовтогарячою квіткою.
- Та хто ж ти така? – одного морозного ранку, запитав безцеремонний Реп’ях.
- Я – Кульбабка, - сором’язливо відповіла рослинка.
- А звідки ж до нас такі пані пожалували? – насмішливо спитала сувора квітка з блідо-рожевими колючками.
- Я точно не пам’ятаю, та знаю, що десь далеко звідси знаходиться поле, усіяне такими ж, як і я. Звідтіль я родом і буду.
- А як же ти опинилася тут, якщо те твоє рідне поле далеко звідси? – спитала ще якась рослина з дебелими колючками.
- Я прилетіла.
- Не може такого бути!!! – хором стали заперечувати жителі.
- Моя мала, - озвався до Кульбабки Реп’ях, - квіти не літають. Вони ж не пташки. Дурненька ти ще, та нічого, час це виправить.
- Ви мені не вірите? – зі сльозами на очах спитала Кульбабка.
- Ні, - сердито відповіла квітка з колючками.
- Повір, дитино, - раптом озвався старий Лопух, який до того не брав участі у розмові, - я вже довго на цім світі живу, та квіти не літають. Небо – то лише для пташок.
Засумувала Кульбабка. Вона не хотіла все життя просидіти ось тут, серед бездушних «колючок». Скільки себе пам’ятала, вона мріяла літати. І ось вам. Кульбабка відмовлялась вірити чагарям, котрі нічого в житті, окрім холодного вітру, проливного дощу і пекучого сонця більше нічого не знали.
З того самого дня всі рослини почали насміхатись над нею. Одні вважали її божевільною, інші – безсоромною брехухою, а декотрі – просто нерозумним дитям, яке треба повернути на «правильний шлях». Вони і не уявляли собі, що таке літати, а Кульбабка це, не дуже виразно, але все ж пам’ятала. Вона не хотіла вірити їм, але тривога не покидала її. Кульбабка засумувала так, що закрила свої пелюстки, і вирішила не показувати себе світові.
Минуло кілька днів, та печаль не полишала Кульбабку. Але якось вранці вона прокинулась і подумала: «Хоч в останній раз погляну навкруги, і хто знає, може цей вітрюган вирве мене з коренем і віднесе кудись подалі од цієї безвиході». Кульбабка розгорнула пелюстки, ненароком поглянула на своє відображення в крапельці роси і остовпіла – квітка її стала геть білою, легкою, мов пух.
Вона тільки-но хотіла озватися до «колючок», але не встигла. Легенько дмухнув вітер, і Кульбабка відчула, що летить. Вона летіла! Все вище і вище!
- Вона летить! - з подивом викрикували рослини дикого поля.
- Я лечу!!! – озвалась Кульбабка наостанок і полетіла за небокрай.
- Невже це можливо? – прошепотів здивований старий Лопух. – От і не вір тепер у чудеса…
Звісно, її коріння не відірвалося від землі, адже вона була квіткою, але квіткою незвичайною. Та її мрії, ідеї, її душа вміли і повинні були літати.
Пройшло декілька років, і на місці чагарів з’явилося нове поле, застелене килимом жовтогарячих Кульбабок. Світило сонце, дихав легенький вітерець, весело гуділи бджоли, перелітаючи з квітки на квітку. Тут вже ніщо не нагадувало про ті часи, коли вважали, що квіти не вміють літати. Світ, нехай і на такому маленькому клаптику, але змінився на краще.
Все можливо! Варто лише трішечки в це повірити!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192890
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.05.2010
З тобою по суниці
М’яка трава лоскоче ноги,
І ми одні серед дороги.
Йдемо разом, рука в руці,
Йдемо з тобою по суниці.
Навколо сонце сліпить, грає,
І твої очі дивно сяють.
Твоє тепло поруч зі мною,
Я йду з тобою, мій герою!
Так тихо, солодко і млосно,
Серця звучать одноголосно.
Іду з тобою прямо в Рай,
Прямую шляхом світ за край.
І де кінець путі, не знаю,
Тобі я вести довіряю.
У душах наших спокій, мир,
Ми разом, разом, мій кумир!..
...............................................
Але на ранок виявимось ми
Самотніми й печальними людьми.
Заправимо постелі – кожен свою,
Не зможем бути ми самі собою.
І цілий день, прямуючи в безвихідь,
Ми все чекатимемо Ночі вихід.
Ховаючись в буденних справах,
Ковтатимемо сльози вправно…
…………………………………………………….
Та й день мине, і ніч впаде на світ,
Позбавить знову нас самотності і бід.
І як завжди разом, рука в руці,
Ми йтимемо з тобою по суниці.
16 січня 2010 року
Доповнення 31 січня 2010 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192886
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.05.2010