| Сторінки (1/30): | « | 1 | » |
Яке ж це щастя - бачити тебе,
Коли ти засинаєш ніжно так стуляючи повіки.
Усе віддати я готова лиш за те,
Щоб бути поряд - ти тепер мої єдині ліки.
Єдині ліки від сердечної хвороби,
Які стирають відстань, простір, зупиняють час.
Що даруватимуть бадьорість після втоми.
Тепер мені так хочеться прожить життя "для нас"!
"Для нас" дивитись схід і захід сонця.
"Для нас" чекати рáзом завтрашнього дня.
Щоб ти тонув обличчям у моїм волоссі,
І щоб сказав: "Маленька, ти - лише моя"... )
осінь, 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437460
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2013
Чому ти плачеш? Ти такий сумний...
Мій ніжний хлопчик з веселковими очима.
Боїшся впасти в темний чорторий?
Болить у серці рана незлічима?
Ховаєш сльози так майстерно й тихо.
Кладеш у темне, затишне містечко.
Невже ти справді віриш: не відчую лиха,
Яке мовчáзно стогне у твоїм сердечку?
Я чую, бачу, я й сама кричу.
Так по дитячому, також, втираю сльози.
Та Ти того не бачив, не відчув.
Ні крапель від дощу, ні гýчні грози...
Лиш чув свій біль, не відчував весну,
Яку я піснею німою наспівала.
Таку незрушну й вічну ту красу,
Яку я щиро так тобі подарувала.
осінь, 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2013
Треба прокинутись од цього сну!
Забути те, що так знайти хотіла...
Ти дарував мені нову весну.
А я тебе, неначе літнє сонце гріла.
Ми прокидались разом день у день.
Осипані троянд пахучих пелюстками.
Щасливі ми були тоді, лишень
Не треба було все псувати так словами.
Слова - це біль, не міст між нами.
Слова - брехня і швидкодіюча отрута.
І живучи чуттєвими шумнИми снами,
Як ми могли лишень про це забути?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382275
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2012
Ти не заходь за обрій, сонце мóє
Ще ціла вічність є для нас з тобою.
Книжки ховають мудрість, роки - старість.
А ми лише пробуджуєм палкý у тілі ярість.
Живемо раз, в житті, наче актори.
У своїх мріях ладні зрушить гори.
Ми океан готові перейти сухі.
Минаємо обставини лихі.
І ось разóм з тобою дивимось у небо.
Нічого з того всього нам на двох не треба.
Життя лише. Та й те одне на двох.
Життя одне, лиш мить серед епох.
Ця мить- це наша із тобою вічність.
Ці мрії- душ твоєї і моєї ідентичність.
Найщасливіший факт в історії, маленька епопея.
Це наш шматочок неба і моя Кассіопея.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382274
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2012
Загубившись у відрізках часу
Лечу я міріадами зірок.
Знаю, не усе в житті одразу.
Я вчусь чекати і засвоюю урок.
І ліплю знов обличчя, наче маску.
В моєму відображенні щось інше, щось нове.
Твоїх мовчань у мене під зав'язку.
Ну що ж, кладу до них іще одне.
Це лише мрії? Сотні тих життів.
І всі їх я збиралася прожити.
Чому ж усі ті тисячі листів,
У тобі не знайшлось сміливості спалити?
Ти не відпустиш? Я нікуди й не спішу.
Мені ще стільки треба розгадати...
Відчути знов божественну красу...
Ще трохи... я навчусь чекати.
осінь 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363373
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.09.2012
Чому ти плачеш? Ти такий сумний...
Мій ніжний хлопчик з веселковими очима.
Боїшся впасти в темний чорторий?
Болить у серці рана незлічима?
Ховаєш сльози так майстерно й тихо.
Кладеш у темне, затишне містечко.
Невже ти справді віриш: не відчую лиха,
Яке мовчáзно стогне у твоїм сердечку?
Я чую, бачу, я й сама кричу.
Так по дитячому, також, втираю сльози.
Та Ти того не бачив, не відчув.
Ні крапель від дощу, ні гУчні грози...
Лиш чув свій біль, не відчував весну,
Яку я піснею німою наспівала.
Таку незрушну й вічну ту красу,
Яку я щиро так тобі подарувала.
осінь, 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363371
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.09.2012
Я вже вкотре в цьому переконалася. Навіть на самій собі. Такий вже є менталітет в українців, що їм потрібно весь час з кимось за щось боротися, перед тим, дозволивши кинути себе обличчям в багнюку. І боротися до останнього. Битися до смерті. Сама не розумію того, не можу зрозуміти до кінця. Дивна ми нація. І поки небо не почне падати, не ворухнемося. Не зрушимось з місця ні на міліметр.
́Хоча, можливо, ми терплячі. Поки над нами стоять, по нас ходять, в нас плюють, ми стерпимо все. Але завжди є остання крапля. Для кожного вона своя. І де та гідність? Нащо терпіти ті паскудства від ворога? Це виконання одної з заповідей Божих? «Люби ворога, як самого себе»… але ж якби ми любили. Але ж ні ми ненавидимо його всім своїм єством, стискаємо зуби, готові роздерти того ворога тими ж зубами, обкрадаємо брата, брешемо собі! Невже ми стали такими нездарами? Невже не віримо навіть у себе? Ні в кого.
Ну і яким же буде наш наступний крок? Падіння в безодню однозначно. Тільки лиш питання: неживим, мертвим каменем, чи відродимося з попелу феніксом взлетимо в небеса?...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351854
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.07.2012
Прийшов цей час
Піднятись та іти.
І не кричать, не битись в груди,
Просто йти...
Просто іти змітаючи все на шляху.
Все що гниє і топче землю Твою святу.
"Воно" вже засмерділось, засиділось.
Занадто довго в Твоїй хаті грілось.
"Воно" все забирало. З твоєї ж доброти.
Хтось перед "ним" можливо, впаде на коліна.
можливо хтось, але ніяк не Ти!
Тобі обридло шарпання у боки,
Коли "воно", радіючи, впиває твої соки.
Вже вистачить борюкатись в болоті!
Коритися усій отій убогості й бідноті!
Вставай і йди! Стинай, нарешті, голови!
Ріж їхні язики!
Бо вже прийшов цей час
Піднятись та йти!
..."Воно" вже засиділось
"Воно" занадто довго в твоїй хаті грілось...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351852
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.07.2012
Я не знаю. Можливо в людей і є право, осуджувати нас. Можливо в них є на те причина. Я не знаю.
Знаю лиш одне, що всі ми наперед відчуваємо всім нутром те, що нас осудять, ми знаємо про це, та все одно ми не зійдемо з свого шляху. Я знаю, що саме ми можемо змінити світ. Я знаю, що саме ми – це ті люди, які ніколи не відмовляться від своїх принципів. І не зламаються, адже на них буде триматися увесь соціум.
Ви кажете, що ми – нічого не варті, і я скажу, що правда.. ми нічого не варті без вас. Ви – те, що примушує нас не зупинятися. Те, що примушує нас посміхнутися, коли сумно і пробачити, коли плюють в душу. Ви те, що дозволяє нас побачити хто ми такі, які ми є, а якими просто не можемо бути.
І коли ми вже доживатимемо останні роки, оглянувшись назад, ви побачите правду, напевне. Але вже тоді ми говоритимемо. І ми вас не осудимо. ми, всього лиш, скажемо, що ви просто нещасні люди. Вам просто не пощастило тримати весь світ у своїх долонях..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312215
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 08.02.2012
Чи вдáлося мені?
Зробила те, чого я так хотіла?
Любила без брехні, без фальші?
Чи, може, іншого я під крилом зігріла?
І знову ця банальність.. Прости,
Що ж, іншої немає.
Живу я так, як хочу, тим, чим можу,
І іншого життя, на щастя, я не знаю.
З руки у руку я передавати серце не збираюсь.
Ти запізнився: може й не спішив.
Ліпилася, як лялька, тінь твоя я..
Колись. Тепер - лиш спогад залишив.
Так, знову ця банальність,
Не вини, не лай за це.
Живу я так як вже навчилась в тебе.
Тобі тепер лиш констатую факт: \"усе\".
Усе, це вже кінець, нарешті, я була би рада,
Але одна лиш думка щось не покидає:
Якщо це все, чому ще й досі я
Пишу Тобі листи до Твого раю?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299635
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.12.2011
Судомно ковтаю повітря
І, ніби, висохло море
Та так, наче, в серці вістря
Та ні, не сталося горя
Не сталось безбожної кари
Немає в житті в мене втрати
Лиш в серці не вистачить жару,
Щоб душу далі зігрівати
У мені, наче, щось зламалось
І, наче, забрали руку
Ось так ось, Воно обірвалось
Так раптом, без жодного звуку.
Воно, те що билось в грудях,
Раптом збилося з свого ритму
А я досі Щось шукаю в людях,
Це наче кадр з невідомого фільму
Невже справді зникло повітря?
Невже й справді висохло море?
Невже справді в серці вістря
То що, навіть зрушились гори?
А може, лиш просто потрібно
Повірити в "втрачене" щастя
І впросто вхопитись востаннє
І не відпустити... А раптом вдасться? :)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2011
Втекти самій від себе..
Завжди важко..
Ніхто не знає де ти..
Я не вчасно?
Пробач мене за світло,
Яким тебе сліпити намагалась
Закінчилося літо…
Та в осінь, не навмисне, я.. зламалась..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289278
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.10.2011
Банальні теми не цікаві.
Я хочу вітру з моря свіжого потік.
Натомість - аромат моєї кави
Проникне в мозок.. так проходить рік..
За роком рік, за роком ще два роки,
І не спинити часу лік.
Та головне - не кинутись навтьоки..
Знайти свій шлях... І так за роком рік...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288877
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.10.2011
Я твоє багаття.
Не твоя доля.
Cтраждати не обіцяю.
Випусти звіра на волю.
Серце буде горіти.
Багаття буде згорати.
Більше тебе не зустріну.
Більше не буду шукати.
Зустрічі ті короткі,
Твого сердечка стук
Більше я не почую,
І не відчую мук.
Мучилась не для тебе –
Мучилась я собі.
Біль… нічого не треба
Більш для життя мені.
Болить –значть я згораю.
Болить –значить ти є тут.
Болить –значить струни грють.
Болить –значить я живу.
Життя моє –це є щастя,
Відколи я знаю тебе.
Кохати –це значить назавжди.
Кохати –і смерть обійде.
Кохати, так сильно і щиро.
Кохати завжди і всюди.
Кохати, і виростуть крила.
І вірити –разом ми будем.
Волю я здобуваю.
Впіймаю думку на мить.
Мрію свою відпускаю,
В спокійну неба блакить.
Там її ангели стрінуть.
І, може, почують, злетять.
І глянуть на землю, де стріли,
В закохане серце летять
І тоді вони махнуть рукою.
І стріли повернуть назад.
А я,спокійною ходою,
Піду свою мрію стрічать.
І ти будеш там, десь поряд.
І я знов почую той стук.
Відчую на собі твій погляд,
І доторк тих ніжних рук.
І буде серце палати,
Сплетуться душі навік.
А поки… нема що сказати.
Живи в ніжних мріях моїх…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275929
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2011
Картина, на якій є ти…
Картина, що малюю я…
Лише тут існує любов.
Лише тут я творю життя.
Ковзає пензлик… та цього мало…
Смутніють фарби.. це місто фіалок..
Воно десь там, далеко, у мені.
Воно заховно від твого ока.
Воно десь там, далеко, у пітьмі.
Воно вмирає й занадто глибоко.
Занадто глибоко, аби ти побачив.
Занадто тихо, аби ти почув.
Занадто приховано, щоб дізнався.
Дуже давно, щоб згадав, що там був.
Пензлик літає, малює, кружляє.
Малює мрії, спогади, сни.
Малює те, чого вже немає.
Малює те, чим для мене є ти.
Очі, уста, та цього так мало…
Відблиск сонця у тих очах…
І риси обличчя такі досконалі.
Солодкі поцілунки на твоїх устах.
Для тебе ці цілунки – цукор.
Для мене ж – сіль на рану душі.
Для мене – це нестерпна мука.
Реальність, на жаль не підвласна мені.
Не зі мною всі твої мрії.
Не зі мною всі тої сни.
А я більш не можу, йду в місто фіалок
Я йду туди до нової весни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2011
Вона летіла
Стрімко та красиво…
Вона у прірву падала,
Щаслива…
Сама не розуміючи нічого, зробила крок,
Залишивши його самого.
І все. Кінець. Кінець життя,
Та не Її – Його.
Бо все Його життя – Вона,
А все Її життя – то сон.
Він любить, а вона летить.
Чекає він, а час згорає.
Він знає це.
Вона вмирає.
У снах своїх вона блукає.
Її життя – бокал вина.
Самотність краю не знаходить.
І так одна. Завжди одна.
Хоч Він завжди із нею поряд.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275076
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2011
Ми часто чекаємо чуда… але його нема… і тоді троянди обплітають нам ноги, а ми лежимо, осипані їхніми пелюстками, як осіннім листям.
Ми радіємо кохаючи, ми помираємо з ними в руках. Вони течуть кров`ю в наших жилах.
Але вплітаючи їх у вінок ми прирікаємо себе на вічні страждання. Вони обплітають стовбури нашого світоустрою. Вони приносять страждання і приреченість на темряву. Вони проростають на могилах поодинокими відчуттями, сльозами і спогадами.
А любов колюча і жорстока…
А ми втікаємо від своїх демонів середини…
Закриваємо очі і серця, і чекаємо… Чого, цікаво, можна чекати в цій жорстокій реальності?
Знищуєм себе в дзеркалі, а значить і тут. Вмираємо наївними, ще не встигнувши зняти з кіс блакитні стрічки, вплітаючи замість них чорні.
А час не йде, як хтось може подумати, а згорає. Причому в нас на очах, але ми не бачимо, а що ми, власне, можемо побачити?
Холод? Захід сонця? Поламані крила? Самотність? Силу? Людей без масок?
Вибачте, якщо розчарую, але вони масок не знімають ніколи.
Ніколи…яке слово… Як тихий плач з зав`язаним ротом, з болем у серці і холодною красою.
І хочеться плакати, ранячи дивовижні пелюстки троянд своїми колючими, як їх стовбур, cольоними і мокрими сльозами. Хочеться передати щось, комусь, кудись… внікуди… Хочеться кричати…
Хочеться… любити… але я невмію… Сісти в трояндове поле…може вони навчать?.. бо можна зникнути, як остання барва цього світу.
І знову хочеться… хочетья кинутьсь вниз, подалі від цієї штучності… з цього ляльклвлго театру…
Але як? Звідки летіти? В який ще низ? Його НЕ ІСНУЄ…
Як не існує тебе…
P.S. Пока нет того, чего нет, того, что Есть, тоже нет (с).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275072
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 14.08.2011
Можливо все це нам наснилося?..
Живу я в сні, чи на яву?
Як в сні, чому таке все справжнє?
Як на яву, чому таке німе?
Здається, загублю кораблик,
І попливе у синь… Ніхто вже не знайде…
Малесенький кораблик, як долоня.
Незнає куди плить, не хоче йти вперед..
Пливи, кораблику, бо зупинятись – слабкість.
Пливи, поки живий, то ти іще не вмер…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264712
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.06.2011
Чомусь так важко… треба систематизувати думки.. а вони розкидаються все більше і більше по всіх закутках моєї, можливо хворої, голови. Та чому ж можливо? Всі ми психічно хворі. До цього доводить нас не життя, а ми самі. Якщо людина хороша і безкорисливо все робить для інших, то на неї подивляться і скажуть: дурна, себе не шкодує. Якщо людина погана і буде всі пакостити і чорнити всіх своїм злим язиком, або просто егоїстичної природи особа, люди скажуть: дурний, хоч би трохи подумав, як іншим живеться поряд з ним.. І потім ми кажемо що життя таке. Ні, ми такі. Ми самі доводимо до цього, своїм твердим переконанням, що все довколане нормальне і «не таке», або навпаки, колупаючись в собі до «потери пульса». Так жити не можна. Але ми живемо. Причому, ще й, виживаємо.
Направді ж ми просто вішаємо ярлики одне наодного. Одні понавішають їх, поначіпляють, і тішаться потім, бо такі хорош, такі розумніі, знають про всіх довкола все, ставлять діагноз кожному зустрічному і кожному складають психологічний портрет... а у людей є право і на особисте життя. А воно тому й особисте, що в нього ніхто не повинен до нього втручатися. Або ж навпаки: є люди, байдужі до всього довкола. Побачили -> повісили ярличок -->байдуже пішли дорогою далі. Але ярличок вже все рівно вИсить! Чи на людинічи на речі. Все рівно, вони хворіють від того. Річ – можуть знищити, чи боготворити. Так і людина – може потихеньку зачахнути, як вогник, а може взлетіти до небес. А Насправді ж: всі рівні. В усіх є добре і є погане. Але бачимо ми те, що хочемо бачити.
Найбільша проблема полягає в тому, що ми знаємо, що більшість з усього що бачимо і чуємо – не правда. Ми усвідомлюємо це все. Все, про що вище було написано!!! Але ми просто миримося з тим. Бо: «Вже нічогоне можна змінити…»
Не правда. Змінити можна завжди. І багато хто це знає. І робить. Лише слабодухі здаються, навіть не почавши гру. Якщо ти такий – навіть не думай її грати: зроби, як слабак. Просто відвернися і продовжуй жити, як жив, з ярличками, етикетками, егоїзмом, байдужістю. Якщо ж ти віриш у те, що в тобі є ще щось живе – доведи це. Як? Та ти і сам знаєш)
Дякую за увагу
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264048
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 09.06.2011
Поети і поетеси.. Письменники і письменниці.. Їхній талант визнавали і кидали в бруд, їхні долі були настільки різними, але, разом з тим, настільки схожими. Чим же? Та хоча би тим, що вони продовжували писати, не зважаючи ні на що, і коли здобували визнання лише одної людини, то вже вважалися не втраченими, хоча для себе й залишалися навіки пропащими й загубленими у світі цьому. Та ж сама історія була з музикантами і художниками, скульпторами і архітекторами.. З митцями і, що найголовніше, з творцями.. Не побоюсь цього слова, адже всі вони спаржні творці. Вони творять світ. Свій світ. Свій власний. Вони навіть чимось схожі на творця нашого - на Господа. Тільки і відмінність в тому, що Він батько, а вони - його діти і продовжують Його справу. Навіть Його світ визнають далеко не всі, хоч і живуть в ньому. Диваки. Спіпці. Бідні. Дурні…
Всі ці митці хотіли змінити не світ зовнішній, а внутрішній. Внутрішній світ кожного. Вони жили і творили для людей. І багато з них поглинула слава, визнання, а когось і їхня відсутність, когось алкоголь, а когось наркотик, а когось, можливо, і страх бути забутим. Ці речі поглинули багатьох. Поглинули з головою і душею і потягли за собою у прірву. Напевне у прірву, бо куди ж іще. Але найвірніших, найвідданіших поглинуло те, що називається мистецтвом. Цей їхній талант поглинув їх. І всі вони були обрані. Всі без винятку. Вони були і є обраними змінювати світ. Світ всередині себе, і, аж після того, світ всередині інших. І це надзвичайно важко, але на те вони й творці, щоб пройти через все це. Через прірву непорозуміння, зрази, слави, болю, страждань і любові. Вони - генії..
«Живуть для себе, а помирають для інших (с.)»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264044
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 09.06.2011
Поплаче дощ за мене…
Поплач за мене моє небо..
Поплач і біль мій забери
Туди, де дмуть твої вітри.
О земле, земле! Тугу забери!
Нехай просурмлять на всі боки гори!
Про мою тугу, хай об скелі б’ється море,
А сльози всі впадуть у озеро прозоре…
Будь ласка, сонце, випали мене!
А попіл вітер, разом з болем понесе.
Лише кохання.. ні! Любов мою..
З собою я сама в могилу заберу…
26.05.11.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262977
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2011
Хтось малює, хтось купує,
Хтось своїми руками майструє.
Хтось вчиться, хтось шукає
А хтось у мріях сміливо літає.
Хтось любить маму, хтось татка
Комусь важлива песика підбита лапка.
Хтось хоче їсти, а хтось спати
Я ж хочу, мамо, тебе обійняти.
Так рідко думаю, що все не вічне,
Що зникнемо ми, як зникає наш час.
І ми минемо непомітно,
І буде так, ніби й не було нас
Що ми, як пісочний годинник залишим
По собі лиш слід, для нащадків лиш знак.
Саме тому я зараз це пишу
Нехай слова ці проростуть у душах, як у полі мак.
Та треба знати й пам’ятати істини ті вічні
Що мучать часто ночами мене
І щоб усі їх в пам’яті закарбували,
Спитати треба у людей таке:
Чи часто думаєш про маму?
Скажи, не будь лукавим!
Скажи мені й поплач зі мною,
Бо не знайде душа спокою.
Вона тебе горнула, як було погано..
Скажи, що ти робитимеш, якщо її не стане?
Чи думав ти колись таке?
А знаєш… і твоє життя мине.
А чи не пожалієш ти той час, що втратив,
Що втратив ти і так і не сказав,
Як сильно любиш, як будеш тужити,
Як увесь біль у неї б ти забрав…?
Коли її болить, те серце зболене, безмежне
Велике, милосердне і легке.
А ти його раниш так часто і необережно
Та стерпить воно все, а головне - завжди любитиме тебе!
Це серце найкоштовніше у світі,
Для кожного із нас воно своє
І поки ти живеш, і доки сонце світить
То бережи його,
Запам’ятай: ти ж - найдорожче, що у нього є..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262974
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 02.06.2011
Я Тебе обійму не руками
А крильми, наче ангел Твій рідний
І потім зігрію теплом я,
Тебе наче сонце улітку.
І будеш вже спати, й не знатимеш Ти,
Як ніжно й трепетно я стерегтиму сни.
Торкнусь волосся, милуватимусь обличчям,
А ти спокійно спатимеш: душа, ніби й не дише..
І я тихенько теж порину в сон.
Знайдемо ми укотре наш звук-камертон.)
А потім прийде ранок, сонце встане
Я поцілую і втечу, щаслива до нестями...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226100
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2010
Живуть на світі люди: бідні і багаті,
Щасливі і нещасні, добрі й злі.
Але чомусь забувають згадати
Що саме Їм судилось бути на землі.
Не просто жити, і не існувати,
А змінювати світ, любить його.
І обіймати трепетно руками
Щоб весь цей світ відчув твоє тепло.
Ті люди всі живуть, та ніби й мертві,
Вмирають так, як ніби й не жили.
Вони бояться жити й часто мріють вмерти.
Не розуміючи, ХТО саме є вони.
«Для чого? Як? Чому? Не треба! Ну навіщо
Моє життя понищене таке?
Чому не можу жити я, не можу відчувати?
Не знаю я, що значить щастя те земне!»
Або ще краще думають: «Я сам собі господар!
І сам собі я на своїй землі.
Ніхто не здійметься до цих висот ніколи!
Вони мої! Завжди! Лише мої!»
Або ще так буває:
«Не люблю я! Якщо ви так не любите мене!
Не вмію я любити! Бо немає сенсу..
Я краще ненавидітиму все…»
Та є ж ті люди, які все ще «вміють жити»
І часто змінюють й чуже життя вони.
І вносять сенс і вчать інших любити.
І знають як дійти до спільної мети.
Любов врятує світ! Любов - це сила!
У неї теж мета - змінить Тебе!
Любов не шкодить, а дає нам крила
Вона нам щастя й спокій принесе.
Коли затягує щоденна та рутина,
Скажи комусь одного разу: «Я Люблю Тебе»..
Це не прості слова, повір, бо є людина,
Для кого вони значать в цьому світі ВСЕ!
Тоді і сонце серед хмар засвітить,
І зійде місяць із зірками говорить,
Й веселка вигулькне за кілька митей,
Й дзвін щастя десь далеко задзвенить.
Живи, і пам’ятай, що все минає,
Й життя твоє також колись мине.
Живи як жити маєш, бо інакше, потім не згадаєш,
Куди подів його. І пошкодуєш ще колись про все.
Змарноване життя наприкінці нічого вже не значить
Воно лише тягар, хоча… та ні, напевне, просто пустота
Не будь ти боягузом: живи й люби так, наче
Ти той, найголовніший, саме у тобі вогонь життя.
І щоб не змарнувать життя своє лише
Не забувай ніколи ти про ближніх… і люби..
Люби усе, всім серцем, щиро-щиро!
Й воно у повній мірі привнесе дари.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226099
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.12.2010
Вона проживає тисячі життів.
Вона щодня народжується і вмирає.
І дивиться на тебе з висоти птахів.
Та кожного Вона любов'ю огортає.
Вона тече струмками і річками.
І слухає шум трав і шурхіт крил
Тих ангелів, що їй допомагають
Не вмерти, вижити, йти далі крізь віки.
За неї полягли мільйони предків.
Вони Її любили й віддали життя.
І були горді тим, що українці
Вмерали на устах з Її ім'ям.
Невже не бачите, не чеєте, не знаєте,
Як вона мучиться і просить: "Поможи!.."
За що боролися, скажіть, за що боролись
Ті люди, що життя в них відбирали вороги?!
Мені так боляче... і пробирає сум
До самих недрів мого серця... чуєш, друг?
Чому сидиш ти, наче, мотузками скутий,
І кляпом рота, ніби, хтось стулив?
Вставай, біжи і зупини розруху!
Хіба такої долі в Бога ти просив?!
Ти глянь, ти подивись що творить клята влада!
Вони вбиває знову мирний наш народ!
І не вбиває тіло... а псує нам душу...
Знову забравши те, чого в нас не було.
Тож не дивися ти на право і на ліво
Вставай же ти, біжи, кричи, твори!
Борися ти за Матінку Вкраїну,
За Україну.. і для неї ти живи!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225855
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.12.2010
Обрала я собі "не те" життя..
Боюсь, воно само мене обрало.
Усе зіпсовано, й вина тому моя -
Чомусь зробила кроки всі невдало.
Чомусь я йшла туди, куди не треба,
Й робила те, чого робить не слід.
Не помічала: все що роблю - не моя потреба.
Не бачила, що не для того весь цей світ.
Не рахувалась зі своїми я бажаннями,
З своїми прагненнями, мріями, тому...
Лиш через те кінець моїм всім задумам,
Лиш через те нещасно так живу...
І інколи, часами, жить не хочеться.
Та інколи радіти хочу я,
Бо ще надія в серці залишається
Що ще поставлю я на ноги це життя.
Воно моє і я лиш ним керую.
Ви чуєте?! Захочу щось - і буде воно так!
Тоді дорогу свою знову віднайду я,
Побачу вдалині я вірний знак.
Не все ще втрачено! Не вірю я у це!
І навіть не подумаю скорятись!
Подякую я Господу за все,
За те що сили дав, і не дозволив зупинятись.
Йти далі треба, пам'ятайте, люди!
Потрібно йти вперед і сумніви залиште.
Будуйте долю: "Як захочеш - так воно і буде"
Й хай допоможуть сили Вам Всевишні...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225853
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.12.2010
Куди сьогодні помандрує серце?
В що завтра вірити воно почне?
Коли нарешті фініш той знайдеться,
Що нас з кінця в початок приведе.
Що буде після завтра?
Нам не треба знати.
Воно прийде й саме покаже свою суть.
Лиш треба вірити, любити і чекати.
І мрії твої вже ніколи не помруть.
25/03/09
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195210
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.06.2010
Він просто стояв і дивився, як тихо падає на землю білий, пухнастий, останній сніг, і потім зника в нікуди.
Туга охопила Його…
Він не знав, що йому робити…
Може це й справді безвихідь?…
Він був для Неї майже ангелом.
Життя було для Неї грою, доки вона не зустрілась з Ним.
І зараз Вона думала про сніг, що падав під Його ноги…
На долонях танули сніжинки, а очі незрячим поглядом дивились туди, де у вікні могла б бути Його далека постать.
Все було темним, і лише спогади гріли Її душу.
Вона відчувала Його.
Його обличчя…
його очі…
його руки…
його подих…
його серце…
воно б’ється так мелодійно…
подих такий спокійний, помірний…
руки такі ніжні…
очі блискучі і чаруючі…
а обличчя сяє…
Та Він уже не стояв біля вікна.
Він не чекав нічого і нікого.
Він хотів зрозуміти, але нічого не розумів.
Струни грають?
Він це добре знає…
Вони скоро порвуться, якщо їх не замінити.
Або…
Якщо на них грати так невміло.
Або…
Якщо їм просто треба порватися…
Він лежав в темряві з заплющеними очима і думав, що спить…
Що це?..
Дивне бажання…
Вона стоїть…
Він підходить і пристрасно бере її ліву руку.
Дивиться Їй в очі своїми сонцями.
В його дзеркалах біль, бажання, пристрасть.
А в Її – переляк і… теж бажання.
Вона хоче втекти.
Але так, як їй не вдається висмкнути руку, яку він стиснув у своїй долоні занадто міцно, вона легко розвертається і хоче йти.
Та він притягує її до себе і тепер вже міцно і ніжно тримає її .
Він робить крок їй на зустріч, а вона в свою чергу відступає.
Її це все мучить.
Воно завдає їй шаленого болю.
Вони танцюють…
Танцюють танго…
Під музику своїх сердець…
Раптом він, зненацька, відпускає її.
Вона кричить очима.
Підходить на крок до нього.
Він завмирає.
Вона ніжно торкається рукою його щоки.
Вони так близько…
І водночас так далеко…
Вона дивиться в його очі.
Вона повністю відкрита для нього.
Він не витримує її погляду.
Намагається відвести його.
Але вона все ще тримає руку біля його щоки і не дає йому це зробити.
Вона підходить ще ближче.
Він з насолодою заплющує очі.
Він відчуває тепло долоні.
Нарешті він розплющує очі і дивиться прямісінько в її душу.
А далі…
Знову шалений танець…
Знову пристрасть…
Знову почуття…
Емоції…
Ллються через край…
Вона плаче…
Вона читає його вірші, і плаче…
Вона розуміє: вони з різних світів.
Вона йому не потрібна…
Але ж вона живе заради своєї мрії.
Струни грють…
Не перестануть грати…
Доки вона не помре…
Хоча…
Напевне, пізно…
А раптом вони вже порвались?…
Шкода…
Вона, ніби, п’є джерельну воду..
Бачить вітер…
Відчуває все:
світ…
сонце…
небо…
Її рідне небо…
Як же вона любить його…
Як вона хоче туди взлетіти…
Але вже без нього…
Як це все бузглуздо…
Вона і Він.
Вона його любить.
Він її, можливо, теж любив.
Вони ніколи не говорили про це, адже слова – брехня.
Він казав Їй лише очима, що любить, але сам точно не знав.
Вона думала, що не зможе без Нього жити.
Він вважав, що Вона йому не потрібна.
Все ж насправді було навпаки.
Він не вірив у те, що Вона його любить, тому сам собі боявся признатсь в любові до Неї.
Вона бачила, як Він мучиться, але вважала, що вона йому просто подруга, а мучиться Він через любов до іншої.
Вона вірила, що її мрія здійсниться Він же сам не знав, чого хоче.
Одного разу, Він, сам того не знаючи, зробив Їй боляче.
Вона вирішила, що настав час залишити Його в спокої.
Вона ніколи за ним не ходила тінню.
Вона просто хотіла дивитись на його далеку постать.
Вона хотіла просто відчувати, що потрібна Йому.
Але Він, зовсім випадково, показав, що все далеко не так, як Вона хотіла. Він сам не знав, чого йому хочеться.
Він був у пошуках.
Він шукав своє кохання.
Він настільки захопився своїми пошуками, що не помітив того, що так довго шукав.
Вона вирішила Його забути.
Забувала Його Вона довго.
Вона просто не могла.
Але прагнула цього, бо інакше просто не жила.
Любов все ще була в Її серці, вона просто сховала її занадто далеко.
Вона просто забула і змогла жити без Нього.
А Він просто Її полюбив і більш не зміг зробити без Неї і подиху…
А зараз Він не задумувався ні про що…
Просто жив…
Просто так…
Навіть не думав про те, що хтось може потребувати його.
Що Він реально може бути комусь потрібним…
Вона ж помаленьку приходила до тями..
Прийшла весна..
Все минає..
Вона так хотіла, аби збулася її мрія…
Та не вийшло…
На жаль…
Інколи краще, щоб мрїі залишалися мріями.
Тепер єдине що лишилось –це спогади…
І сон…
…Вона лежить на зеленій травичці…
на спині…
Голову нахилила до лівого плеча.
На голові в Неї віночок із польових квітів.
На ній лляне плаття з акуратними хрестиками, якими викладалися блакитні волошки…
Блакитні як небо…
Її босі ноги торкаються трави…
Вона відчуває світ…
Вона сама - світ..
Зліва булькоче струмочок.
Лежить…
Їй спокійно…
Їй добре…
По небу мчать білі хмаринки…
По другу сторону від струмочка і річечки, в яку він переростає, похитуються дерева…
ліс…
Гарно…
На неї падають тіні з дерев.
З права лежить хлопчик…
Він..
Її мрія…
Він тримає Її за руку.
Вона плаче…
Її болить, але вона щаслива…
Бо там вона може бути поряд з Ним…”
Занадто пізно вона зрозуміла свою помилку…
Але це вже назавжди залишиться її таємницею…
Лише її…
Назавжди…
Просто ми не вміємо любити так, як Вони.
Вони, Ангели, живуть не завжди, а вічно, тому й люблять вони один раз і навіки.
А ми просто не вміємо цього.
В нас це “завжди” настільки коротке, що потрібно спішити жити.
І просто, поки що, любити цю “таємницю” настільки сильно, наскільки це можливо.
Адже це не важко…
Навіть якщо серце цієї таємниці не належить тобі, треба любити її ще сильніше, адже тримаючи за руку, ти відчуваєш її серце.
Треба просто навчитися любити її.
І завжди є вибір: прожити це “завжди” в хмарах і мріях, міражах і снах, або в буденній реальності жити так, щоб не шкодувати, пам’ятаючи кожну мить, любити, жити, випиваючи життя, як чорний чай.
Просто жити, а потім зробити вибір.
Бо ми не вміємо любити настільки сильно, як Вони.
Раз і назавжди…
Просто не вміємо…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195110
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.06.2010
Пишу тобі…
Про що?Сама незнаю…
На чистих сторінках
Я відповідь шукаю.
Ти як пісок крізь пальці.
Боюся втратити тебе.
А раптом зникнеш ти зненацька?
Та все ж назавжди лишишся
у мене за плечем…
Ти кажеш: “Не лякайся, все пройде,
Не бійся, все в нас буде добре…!”
А я кажу, що вигадки це все,
Що я незможу, що не буде перемоги.
Я відчуваю дотик твоїх рук,
Холодний погляд зоряної ночі.
І ти пройшов крізь злам тисячоліть.
То що ж, любить мене тобі не стало мочі?
І говорити я б словами не хотіла…
Я говорила б поглядом з тобою.
Мені на небо би… мені би крила…
Бо твоє серце від тепер завжди зі мною.
Ти розчиняєшся, як крапля в морі.
А я пірну туди на дно.
Тоді рукою звідти досягну до неба,
Але тобі вже буде все одно.
“Завжди” і “вічно”… різні речі.
“Завжди” – помре, а “вічно” – буде жити.
Моє життя – це завжди,
Твоє –вічність.
Та серце моє буде вік любити
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=194809
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.06.2010
Сонце заливає кімнату. Хмари залили небо.
Чорні птахи… Вони залили простір. Крила зламали одні об одних.
Кров… Кров заливає все, що залишилось. Сонце саме як кров.
Світ конає. Корчиться. У нього припадок.
Вулиці без вулиць. Міста без площ. Центр без магазинів. Дощ без крапель. Краплі без води. Калюжі без неба. Життя без смутку. Смуток без сміху. Сухо… і мертво. Розчиняється в просторі. Розчиняється все.
Світ вдихає мене у свої легені. А потім якимось чином випльовує разом зі слизом і шматочкати інших душ. А потім знову конає. Знову припадок.
Білий колір. Все біле. Все мертве. А смерть жива.
Я виходжу на вулицю. Там дощ. Під ногами - ріки крові. На губах солоно. Спершу – свіжість. Потім нудить.
Світ сам себе заперечує.. Світ не любить слів. Слова не люблять його.
Все просто. Просто – важко. Ні, тяжко. Я йду по коліна в крові.
Тепер все біло – червоне, якщо дивитись знизу, і червоно –біле, якщо зверху. Кров з молоком. Рай і пекло. І все на землі. А мені не вірять. Мені добре. Мене нудить.
Хмари. Сонце. Кров.
Мертве місце. Мертве місто. І я потрапила до його артерій.
Треба пролитись на небо крапелькою крові.
Як мушка. Як мушля. Пуста.
Шовк. В голові шовк. Він треться об кожен куточок мозку. Він гуляє там. Він куриться. Він крутиться. Він вилазить з вух. Летить угору. Я лізу по ньому на дах.
Небо біле. Сонце біле. Хмари червоні. Кров червона. Я сиджу. Внизу ходять такі як я. Але нів кого з них немає шовку, щоб глянути на все з висоти. В них такий сенс життя : плавати в крові і нудити свої шлунки. А я захотіла шовку. Бо я захотіла на дах своєї багатоповерхівки. За бар’єр. Під небо. Вулиці. Вулиці чорні. Хочу фіолетового. Хочу. А не можу. Нема. Існує лише три кольори: “кров”, ”сонце” і ”вулиці”.
Бог? Де? Я – бог. Для себе самої. І я хочу багато шовку. Хочу вкритися ним. Вкрити світ. Заснути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=194808
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.06.2010