| Сторінки (1/21): | « | 1 | » |
Плебеї та нічні метелики
Занадто яскраво, щоб бути реальністю
Сповільнення мас дотичною
дзеркальних вітрин
рекламних світил
Конверти, листівки через вайфай
ігри-складанки
чужі "Я" - м*ячики
відбиті ракеткою, битою чи
просто стіною.
Марки,
чаї,
порошки
для очищення аур
болі як засоби повернення
Нікчемність,
страх,
ілюзорна надійність
маленькі істоти
в великих тілах
як сталеві кулі
на вигляд - могутні,
а насправді - каліки
Безголові з головами.
Всі плавають легко
в своєму конформізмі
капіталізмі
клізмі
без ін*єкцій
градацій
ініціацій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302239
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 25.12.2011
Холодні згустки невипитого часу ще частково лоскочуть легені
Скоро виплюнеш
і замреш
як той мрець у червоних обладунках дерев*яних точил
Гаряче струмове гасло запечеться у горлі як клеймо
ніколи не злічиш
кількість відраз чи зраз?
Діагноз твій - карієс душі.
чорні діри з присмаком сірки
бджолині нектари і пафосні стерви
типові залежності і нові моделі
астральних коханців й блювотних рефлексів.
Кінотеатр твій - кодло загублених душ
і використаних шприців
уламків стрічок законсервованих думок
кіноплівка у сто тисяч ярдів чи
одна безкінечна хвилина.
Ремісія пройде беззвучно,
бо тиша - єдиний засіб від слів.
"Baby, did you forget to take your meds?"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284760
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 07.10.2011
Брудний сніг просочує шкіру -
збудник свята і людських екскрементів,
замішує кров на рівні "Все пох*й" -
безалкогольні коктейлі по внутрішніх барах.
Всі ідоли розтануть й без солі,
а комахи відкладують
все по карманах
з брезенту.
Тому вони не думають
і помирають щасливі.
Безсоромна туга.
Безтужний сором.
Адин-Адин
гра у нолики
без релігій,
бо що краще НІЧОГО?
Невипитий чай
чи
небрита щетина
і плакати з чужого "все добре" -
то якось банально,
собакою вити,
згрібаючи по смітниках
загнивші плоди, -
то якось антибактеріально.
Вони ж не Ісуси
не вміють літати...
Комахи не ходять по колу
не п*ють пиво щоранку
і помирають зарано.
Їх братські могили в сірникових коробках
маленьких богів-екстремістів.
Планети їх руйнують тактовно,
але вони не ходять молитися
(не допоможе)
в них - все по карманах,
вони помирають щасливі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236993
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.01.2011
Мої
руки крадуть тепло по чужих кишенях
губи стогнуть від чужих жувачок і спиртових настойок
нігті нахапалися чужого бруду.
Досі не наважуюся попрати Твою-Мою червону футболку, де залишився НАШ запах, яка
зберігає твої флюїди
травить мене своїм кольором
ніяк не хоче розбити НАШ канал.
Ти привчив мене до себе –
цілуючи чуже обличчя, ловлю себе на відразі
з 20 грамами сорому та смутку
кожного разу.
Ти вибиваєш мій глузд з колії
тактовно
бездоганно,
що стаєш просто святим, а я так довго переконувала себе
в атеїзмі
фемінізмі
що майже вжилася в роль, поки не угледіла тебе
знову.
Я боюся надягати червоний шматок НАШОГО провареного минулого,
щоб не пережити себе
щоб не перестати
щоб не втратити тебе
хоч в ній.
Я втомилася від чужих чоловіків
даремних
безликих
скінченних імітаторів Твого-Мого
НАШОГО.
Єдина нитка – червона річ
мого божевілля
твого полегшення
нашого свавілля.
Нашого НЕМАЄ, де вперто намагаюся закреслити перші 4 букви, а всім
кричати
розповідати,
що щаслива без нічного кошмару
Твого.
Мого.
НЕ нашого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222697
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.11.2010
Виблискує кришталь на білому полотні,
Але зависло все у світі з поліетилену.
Картонними дошками оббиті голі дні,
А в дзеркалі – напудрене обличчя манекену…
Із сотні простих слів звучить чомусь іронія,
А кожна з драм – одна і та ж копірка..
І в голові звучить відома всім симфонія,
Та зал затих. – «Ну як пройшла облич примірка?»
І знову гул, нестримних шум овацій,
Яскравий показ барв лиш одного ґатунку,
Численна кількість раз життєвих імітацій,
А спочивати там – на дні рожевого пакунку.
Число ганебних спроб прирівнено до ZERO,
Розбити в склі зіниць сталевих блиск.
Бо креслення до гри – системно-мережево
Під тонами бетону вже не чути тиск.
А шо в меню? Німий каліка на сніданок,
Дитяча порнографія сьогодні на десерт
Персональна шл**ндра - зустріти ранок
От тільки хтось забув про кнопочку RESET.
І загортаєш тіло в штучний рубіроїд,
Поверх натягуєш мереживо й стрічки.
І ось стоїш – заряджений, безликий гуманоїд
– «Гатов к труду і абаронє!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215339
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.10.2010
P.S. Когда-нибудь нас поселят в одной палате. Меня с диагнозом – шизофрения, а у тебя найдут обострение паранойи. И это не важно, что мальчики и девочки отдельно. Но ты не бойся, пускай даже стены будут ярко желтого цвета. Мы нарисуем солнце на потолке, какое захочешь, и будем по очереди закрывать его простынями, встречая закаты. Утро и вечер будет тогда, когда захотим МЫ. В этом и есть одна из прелестей психбольницы. Здесь никто не удивляется…
P.S.S. Когда-нибудь нас посадят за один стол и начнут розпрашивать о наших волнениях. Но, ты же знаешь, мы не скажем ни слова, ведь больше не будет нужды в словах. У тебя паранойя, а я – шизофреник. И все подумают, что мы – безнадежны. А я нарисую только улыбку на краю стола тонким ногтем, ведь все гвозди уже отобрали…
P.S.S.S. Когда-нибудь нас уведут на сеанс шокотерапии, потому что мы хотели пригнуть из окна. Они подумают, что мы хотели умереть, но ты же знаешь, мы просто пытались понять могут ли снова отрасти крылья. И они опять не услышат ни звука, ведь все что могли, мы уже выорали…
P.S.S.S.S. Когда-нибудь нам не надо будет нитей, чтобы держатся, потому что потерявши все нам не придется больше думать. Мы будем только чувствовать, как и положено в психушке. И больше не будет обмана, ведь наши уши будут закрыты.
P.S.S.S.S.S. Когда-нибудь мы умрем в одной палате. Они запишут – обострение болезни, но ты ведь знаешь, это от того, что мы не смогли проснуться без нашего солнца, которое они убьют ярко желтой краской…
P.S.S.S.S.S.S. Когда-нибудь нас поселят в одной палате с ужасными ярко желтыми стенами. Но мы больше не будем ждать. Наш вокзал разрушат и построят пивнушку с бесплатным туалетом для уставших работников фабрики по производству стульев. Но нам уже на них не седеть…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208724
рубрика: Проза,
дата поступления 31.08.2010
Етот вечер ничего не значил
Просто день ушол поспать
Послал всех нах*й, а потом
Вечер решил немного поиграть…
И вот иду, курить охота,
А ты идеш и травиш анекдоты
И фильт желтый почему-то
Зачем все, спрашиваю это…
И вот лежим, под нами звезды,
Кометы, метеоры, самолеты.
Молчиш… Хочу твои глаза
Они не идеальны, нет, но все же…
Чего-то жду, совсем не жарко
Ты близко, но я хочу твои глаза.
Не видно. Сигарета между губ,
Не жаль. Наверно, где-то уже гроза
Но не здесь… Здесь – только небо.
Такое, какого не было давно…
Ну вот опять все та же песня
Зачем, куда и почему, а разве…
Тихо. Не надо портить вечер,
Он решил сегодня пошалить…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208332
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2010
Ангели знову грають у футбол
А до нас долітає лиш пір’я.
Сніг… Ангели грають у футбол.
А ми споглядаєм тихо, де вони
Дарують нам краплі свого поту, а
Ми, надіємось, що це просто сніг…
Ангели знову грають у футбол.
Ми беззвучно хрускаємо іній,
Ну хто ж таки заб’є фінальний гол?
Не нам це знати. Ми на все вже згідні.
Тікаєм під дахи теплих угідь
На потім лишаємо всі справи…
А ангели знову і знову забивають гол..
Але до цього ми ніяк не причетні.
Ми дивимось в темне небо
З питаннями чи просто благанням…
Вони не бачать і не помічають..
Як тихо-тихо лягає на стіл, а
Може й на плечі, у пошуках раю..
Грають… Все дужче та тяжче,
Їм що, вони ж бо над світом.
Хіба ж ми побачим, коли
Роздавим жука? О, ні! Ми ждем перемоги…
Ангели знову грають у футбол, а ми
Лише ловимо долонями їх іній…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208123
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.08.2010
Якось у парку, я запитала у перехожої, коли вона бачила небо востаннє?? Та ні ви не так зрозуміли, поправляюся, я питаю про НЕБО. Те, яке щораз втікає, коли до нього починаєш тягнутися… Воно просто вважає то непристойно.. чи вам було б не ніяково, коли на вас всі витріщалися.. НЕБО, яке щоразу зачіпає легкими порухами, але ніколи не торкається насправді, бо тоді, як воно пояснює, можна стерти все бачення. НЕБО, яке не любить дразнитися, але завжди залишає на потім шматочки нерозгаданості на ранок, бо вночі все підтверджується документально.. Оте чисте, цнотливе НЕБО??? Та не дивіться ви вгору.. Хіба ж там його знайдеш… Там зверху тільки розпусна шл**ндра, в яку постійно всі входять і виходять, юзають, як хочуть… ЇЇ тр*хають всі підряд, хто тільки може. Літаками, ракетами, смогами, аварійними кранами, нанотехнологіями. І ці дурні ще думають, що там захований рай… Хіба ви можете в таке повірити? А вони ще звертають до неї свої ручища в молитвах… Хіба їй щось треба, крім оргазмів та начинених кислотою сніданків???
Я запитала її про НЕБО, а вона дала мені направлення… До лікарні… Психіатр…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208074
рубрика: Проза,
дата поступления 27.08.2010
Не бачила посмішки вже багато годин. Розбила дзеркало. Заклеєла губи ізолєнтою. Так треба! Повільно втираю в мозок цю заїджену фразу... Так треба. Нічого не ждеш, нічого не боїшся. Так треба. Комусь таки буде краще. Так треба!!!!!!!
Очі безглуздо вдивляються кудись вперед, та чомусь нічого не бачать. Розучилася бачити, розучилася писати, розучилася думати... Я розучилася...
Серце нікчемно хоче напитися, втопитися у безвиході думок, а може просто в омані. Я посміхаюсь, я не посміхаюсь, не плачу, не чую того, шо сидить і хоче вирватись назовні. Глуха. Німа. Безглузда, Безщира. Вагома. Важка. Безвихідь.
А може все добре, а може погано. А може..? Нічого. Смиренно. Нестерпно. Не туго. Хай буде. Хай є. А зможе???
Минуле знову нагло вистукує в двері.
Якась така давно забута мелодія болю і відчаю, якогось збоченого щастя і ще кілька нот літнього сну замріяності... Тук-тук... Нікого вже немає вдома. Домофон зламався...
Замок заржавів, заїло двері. Тихо...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206939
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.08.2010
Я тільки що прокинулася і напівпримарою іду на кухню. Але я робитиму не каву, яку всі традиційно п’ють зранку, я робитиму собі какао. Поки чайник не почав кричати свою вранішню серенаду, я думаю, чим би то зайнятися сьогодні. В універ їхати чомусь влом. Тай навіщо? Нового я навряд чи там добуду. О, чую знайомий свист. Гаряче какао біля мене на підвіконнику. Чому саме зранку виникає величезне бажання зайнятися с*ксом? Воно інколи буває таке сильне, що стає байдуже з ким, де і як. Головне задовольнити своє величезне лібідо. Скільки я вже тримаюся? Два тижні? Ого! Для когось це аж ніяк не термін. Ну й др*чіть собі тихенько далі! Або думайте про це, якщо м*стурбація для вас занадто аморальне слово. А я хочу сексу. Звісно ж, м*стурбація ніколи не завадить (хто ж як не ти сама чи сам знаєш як зробити собі максимум приємне)), але от халепа, хочеться тепла. Можна сісти й біля батареї, але… чогось таки не вистачає…
Так от, хочеться ласками доводити когось до божевілля, ну і звісно ж отримувати багаторазовий оргазм. Я навіть не можу уявити, що існують жінки, які ніколи цього не мали. Я тоді краще застрелилася б, або виплигнула би з вікна, це вже в кого яка уява. А ще…
Дзвінок у двері. Якого біса? Кого це принесло і як не вчасно. Нитка моїх думок обірвалась. Ну, якщо це…
Ого! Це не той, в кого я хотіла виплеснути залишки мого дорогоцінного какао. Я на нього можу вилити тільки сплеск мого захоплення. І в мене здається шалено запульсувало і помокріло десь там, куди я хочу, щоб поринув Він.
Він – напевно мій особистий демон, якого я не можу і не хочу проганяти. З ним єдиним, не я вибираю, а мене. І мене це заводить. А він все стоїть і не зводить з мене погляду. Він глузує, знущається, бачить мене наскрізь, знає, що буду його зараз, що я не закрию двері, що я не скажу йому про свого нового бойфренда, хоча, його це зовсім не хвилює. Він знає, що зраджу з ним любому, байдуже. Начхати на всіх! Я його хочу. В мене промокли майже все – а він все стоїть і дивиться. Я знаю чого він чекає…
Я поволі просуваюся вперед, плавно, як кішка, ближче до свого едемського яблука. Доторкаюся до його плеча, проводжу вниз по руці,беру його руку і кладу її собі на праву свою бюстину, але він не ХОЧЕ її зжати, він зі мною дражнеться, я опусакаю його руку собі на талію, потім на стегна… Він єхидно посміхається, і вже сам керує рукою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206634
рубрика: Проза,
дата поступления 18.08.2010
Розкуси тверду шкарлупу ночі
Викинь, як дві частини світу..
Весь непотріб - серце, очі...
Зникни, не лишивши заповіту.
І тільки пил руїн твого ім’я
Якраз під тон мого початку
Та, врешті, божевільна тут не я
Лиш погляди лягають у нотатку.
Ти вихвалявся - снився сон
А я вже третій вік – німа,
Ти клеїв вічність до вікон
Але ж то сон, то все дарма..
Перепливи мій океан
Знайди нездару твого серця
І одягни її в обман
Правда трунком розіллється..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206632
рубрика: Поезія,
дата поступления 18.08.2010
І
- Що ти говориш? Навіщо? Навіщо ти хочеш оголити мене своїми думками? Я так вже достатньо відкрила свою, до того кастровану багато разів, душу. Чому ти не можеш просто любити?
- Любити не можна просто...
- Тобі завжди треба все ускладнювати, шарувати, кохання – це як дев’ять кіл раю чи пекла?
- Скоріше чистилища, де не розрізниш погане від хорошого, де все непостійне, це ніби зависаєш між двома субстанціями і не знаєш сторін, шляхів, поворотів. Є сильне відчуття НІЧОГО. Якщо є ще таке поняття як відчуття.
- А почуття?
- Почуття... А що таке почуття? До чого його можна віднести - до реальності чи ілюзії; чим вони виявляються? Смаком? Ні, це занадто тілесно та заземлено. Слухом? А коли глухий? Слова вловлюються і так же розсіюються мозком, щоб не перенапружувати пам’ять і зберегти... розум? Значить розум і почуття аж ніяк не синоніми. А може почуття в очах? Тоді сліпий – просто ходяча машина з табличкою “ЛЮДИНА”? Так ні ж здається. Дотик? Фізичний потяг. Почуття, почуття... Це просто ланцюг хімічних, нейропаралітичних реакцій нашого мозку а також гормонів і запрограмованої програмки продовження роду. А ми просто хочемо якось відрізнятися від сусідів наших менших і називаємо це почуттями. Ненависть, злість, милосердя, кохання, хтивість – це все ігри нашого мозку, якому час від часу хочеться відволіктися від занудних обов’язків спостерігача, керівника і прибиральника і тому він влаштовує такі собі вікенди. Кумедно, правда? А ми думаємо ми всесильні!!! Ха-ха-ха. Ми просто нікчемні порожні машини, якими потрібно керувати, направляти, заправляти бак, міняти мастило, ремонтувати, фарбувати і старатися протримати чим довше...
- Ти черствий.
- Ні, кохана, я просто не закриваю свої очі вуаллю з кольоровими візерунками, легкою, але непроникною вуаллю ілюзій та мрій.
- Хіба погано мріяти?
- Ні, але не треба щоб вони ставали твоїм життям. Адже мрія залишається мрією, коли ти до неї прагнеш. Але не треба прагнути до нездійсненого.
- Але як тоді будувати майбутнє, - миритися з тим, що є? А як же прагнення до більшого? Це рух. Стоячи на місці ти просто покриєшся пліснявою...
- Яка сховає від цього світу... А ти знаєш, що майбутнього немає, воно ніколи не настане, тому що ти завжди живеш в теперішньому. Так навіщо жити неіснуючим?
- Минулим також неможна.
- Але воно найреальніше, тому що в нього вже не можна внести корективи.
- Але тоді навіщо жалкувати за тим, що вже втратили? Хіба не треба намагатися виправити, не зробити колишніх помилок?
- Повір мені, ти все одно їх зробиш, якби не намагалася їх виправити, ти все одно їх не уникнеш. Тебе знов понесе їх робити, бо ти просто будеш сподіватися, що цього разу може буде не так, як минулого. Тоді навіщо планувати, тим самим тративши час на плани щодо майбутнього, а не на дії в теперішньому?
- Завтра мене вже тут не буде.
- Не думай про завтра! Прошу тебе, хоч раз. Для мене.
- Обніми мене. Я хочу почувати себе сьогодні всесильною. І я хочу віддатися ілюзії. Скажи, що ти мене кохаєш. Ні, ні, ні. Не говори нічого. Я знаю, що ти скажеш, просто вимови ці три пусті для тебе слова, але так, щоб я повірила, що ти щиро. Просто скажи. Для мене.
- Я тебе кохаю...
- Дякую.
ІІ
Пусто. На вулицях о четвертій годині ранку. Я довго вагалася залишитися чи ні. Довго чи безкінечно? Яка тепер різниця? Небо надзвичайно низько і нависає, ніби хоче роздавити. Ну і що. Сонця немає. Воно ще спить, годинки ще з чотири, а потім на роботу. Тільки воно не помітить зміни. Воно таке велике і потрібне, що просто не помітить. А я не подам знаку. По стінах будинків пливуть тіні, але обминають, не чіпаючи. Своїх не руш! Таке кредо. Я змирилася. Тіні зникають від світла. Ну де ти, Сонце? Зітри на попіл, розвій морок. Але ти все ще спиш. Солодких снів.
- Поволі підіймайся. Ти мусиш іти. Геть! З цього міста .
- О, ти прокинулася. Ну нарешті. А то мені вже геть стало сумно.
- Куди я від тебе дінусь. Я – це ти. Сама знаєш.
- Знаю. Де ти була?
- Я не могла бути там, з ним. Ти ж знаєш, що мене від нього нудить. Чого ти заставляєш себе про нього думати. Навіщо паскудиш тіло?
- Облиш.
- Не забувай, це моє також тіло. А я не хочу...
- Ну досить вже. Скільки можна.
- Поки ти не зрозумієш. Поки не перестанеш...
- Зникни! Геть!
- Як хочеш.
Потяг. Вирушає через... 23 хвилини. Треба встигнути. Навіщо? Треба.
Все закутане чимось густим і непроникним. Можливо туманом, а ще парою доз сну. Дія вже проходить, але відчуття ще лишаються, як завжди. Дітки не треба бавитися наркотиками! Говорить пропаганда здорового способу життя... Не треба, так не треба. Інертний стан згоди зі світом. Абіотичний сенс. І ще купа непотребу. Все як замовляли. Я так і записав у своєму блокноті. З “бехою” на титулі. А що? Мрія кожного “уважаючого” себе пацана. Хіба не так? А як? Ну хто ж буде мріяти про однокімнатне корито з облізлими шпалерами і фарбою та великим матрацом посередині. Божевільний? Саме так. Просто в яблучко!!!
Залізнична станція. Непогана для такого невеликого містечка. Вражена. Хоч і не на довго. Треба купити квиток. Останні кроки до реальності.
- Давай же, зроби їх скоріше!
- Ти ще не заспокоїлася?
- А ти думала, що позбавилася мене?
- Я хочу побути сама. Будь ласка. Направду. Сама.
Каса. Один. Перон. Два. Потяг. Три. Контролер забирає квиток. Чотири. Заходжу. П’ять. Мій вагон. Шість. Моє місце. Сім. Останні хвилини до відправлення.
- Тільки не зроби дурниці...Будь ласка! Ні. Ні! Ти цього не зробиш. Залишайся на місці!!!! Не руш! Вернись! Сім кроків. Сім! Ну що ж ти...
- Рушив. Слава Богу. Не встигла. А була за крок до падіння.
Потяг рушив. Вісім.
Вісім. Число – безкінечність, якщо повернути. Безкінечність – вічність?
А вічність – це безкінечність. Така от собі дилема. А що ж тоді вічне? Все закінчується коли-небудь. Тоді виходить вічність – ілюзія, мрія про... про що? Про красу і щастя. Про надію і віру. Про спасіння і спокій. Про любов. Про насолоду і спокусу. Про хтивість і бажання. Про біль і смерть...
Я не знаю куди подіти свої думки. Вони скрізь. Вони заповнюють простір. Затуманюють ауру і опаскуджують розум. Їх багато. І всі вони чомусь різні, кардинально протилежні і порожні. Як тунель, який чекає на прибуття потяга. На коліях. Порожніх. Нікого. Крім тебе. Чому? Не знаю. Просто потяг ніколи вже не прибуде. Тунель закрили на ремонт. Навіки. Так часто буває. Нічого дивного і аморального. Скоро збудували новий. Але він інший. Там немає цих колій. Там новенькі колії для нових модифікованих потягів. Навіщо старі? І там нема тебе. Давно. А може недавно? Я не пам’ятаю. Збилася з ліку. Потік думок кристалізує мозок. Пресує до безкінечності. А може і далі. Чому? А просто так. З нудьги.
Що далі? А далі будуть крила. А може і зябра, щоб легше дихалось. Скоро Хеллоуін. Білий ангел з чорними крилами і зеленими зябрами. Ідеально і трохи сумно. Але це не надовго. Ангел з чорними понівеченими крилами. І трохи спиртного. А ще кілька цигарок. Та хіба можна забути про небо. Та нічого, скоро навчуся літати по-новому. Вони ж загояться, правда? Їх же ж не ампутують? О Боже!
А ще тиша. Немає шелесту. Все стихло. Аби ж вони покинули мою голову. Тоді, я, напевно, померла б. Чи можна жити без них? А може? Тоді було б легше... А треба? Нічого не є просто. Навіть найпростіші речі – складні лабіринти всесвіту. А може і більше... Чи менше? Ні! Точно не менше!
Просто – це згубно. Ти так думав. А тепер це стали мої думки. І ми не ускладнюємо своє життя, просто немає простих речей. Навіть атомів.
- Ну що ж далі?
- А що? Потрібно?
- Напевно.
- Не марудь. Просто не думай...
ІІІ
ІНТЕРЛЮДІЯ.
В потязі завжди хочеться спати? Ще цей напівгомо-напівсапієнс з зачіскою а ля Діма Біланчик навпроти. Ну що він від мене хоче?
- Прівєта! Я Віталік. Ми з тобою їдем разом. Круто, пра?
Як же ж хочеться заїхати тобі в…
- Ага. Крутіше не буває.
Він що не розуміє, що такі як я з такими як він не притираються. Чи хлопчику просто страшно спати самому?
- Я сюда припхався до дівахи, а вона виявилася с**ою. Тр***лася з моїм корішом, прікінь.
- О, це правда не хороша дівчинка (дівчинка?)
О ні, ні, ні. Невже цей напівсапієнс НАСПРАВДІ повірив, що мені є якесь діло до його ПРАБЛЕМИ? - Сама винна. – Дякую за підтримку. Треба тікати. Скоріше.
- …прікідаєш, я от заходжу до цієї л*рви додому з цвєтами і канфєтами, а її прєдкі питають хто я такий і чо приперся, в неї женіх тута, ну карочє залетіла к**ва. Ну я її…
Закрийся телепень! Я не хочу чути твого противного і жалюгідного голосу! Я що тобі психіатр чи що? Тоді плати за сеанс, хлопчику. Тільки не натурою, будь ласка!
- …а вона прикідаєш шо базарить мені, ця пра****утка кон**на? Шо то мій вир*док! Я взагалі ах**в. Так хотів зацідити їй між очей, цій ла**дрі й***ній, але баба все-таки…
Які ми благородні! В мене зараз пов’януть вуха від такої кількості нецензури! За що ти звалився на мою голову! Я зараз зірвуся з привязі. Чесне слово! Замовкни! Скільки можна патякати.
- Та мені насрати від кого залетіла твоя кубіта, розумієш! НАС**ТИ! Чо ти до мене приєднався, а? мало тобі фіф на потязі? Я тобі не дам! На мене такі соплі не діють! Іди шукай далі, красавчик!
- Ну ви всі с*ки!
- Adio, friend.
Нарешті. - Грубувато ти з ним. Жаль навіть стало трохи. В людини горе. Розбите серце.
- Тільки не починай. Хоч ти помовчи.
Бабуля з бічних місць окинула мене ганебним поглядом і далі приступила наминати свої варені яйця. (свої?). Я вже точно ку-ку.
- А би тільки ще вона до мене не причепилася, а то жалко буде, якщо її пошлю грубою лайкою. Старенька все-таки.
- Старших треба поважати.
- Та? Хто таке придумав, а? Краще вляжуся лицем до стінки. Боже, як же мене всі дістали! Скільки можна хропіти! А це вже хто там совається? Чого розходилися? Чорт, скоро почну кидатися на перехожих. Я стаю божевільною і некерованою!
- Та ні, сонце, це просто місячні. Скоро минеться…
Кінець.
IV
Дім. Та чомусь тут пусто. Ну звісно ж. Літо. Всі на відпочинку. Хто куди.
І знову цей стан. Стан очікування неминучого. Чого саме? Без поняття. Просто так буває коли не можеш до кінця сприйняти те, що вже сталося і чого не повернеш. Але ще не віриш, думаєш, що може обмине. Та ні. Не оминуло. Не промайнуло поруч. Зачепило. Осліпило. Роздавило… Темінь. Тиша. Без спокою. Забрав з собою. Ну що ж, дарую. Коханий. ?.
- Я зробила правильно?
- Так.
- То чому ж мені так паскудно?
- Звикнеш.
- А треба?
- Тобі з ним було боляче. Так буде краще.
- Без нього ще більше болить.
- Не переживай, це називається порожнеча. Вона завжди виникає , коли вириваєш кусок чогось. Закони фізики, математики, біології і ще купи нікому не потрібних наук. (по законам природи).
- Кусок серця, а може і душі. Цікаво, щось поєднує серце і душу? Тоді що? Біль? Радість? Тільки не смерть. Душа безсмертна, тоді як серце можна і вбити, вирвати, розірвати, порвати, спалити або пересадити комусь іншому. А душу хіба не можна?
- Ти віриш, що він повернеться?
- Ні.
- Кого ти дуриш? Саму себе?
- Так легше.
- Направду?
- Чого питаєш якщо сама знаєш? Треба помалу закінчувати ці розмови. Недалеко і до божевілля.
- Ти вже там. Назва йому…
- Шизофренія. Я знаю.
- Просто повір, що без нього буде краще. Він сухий. Його вже нічим не розмочиш і не зм’якшиш. Ти йому не потрібна для існування. Ти додаток. Не сенс. Він не сумує. Йому не болить як тобі.
- Знаю. Йому не погано без мене.
V
SMS-ка. «Як ся маєш? Ти вже повернулася? Що цікавого відбулося впродовж цього довго проміжку часу. Не хоч meet with me? Діма.»
- Ого! Ти диви хто об’явився!
- Ну звісно, від цього тебе то не нудить, пра?
- Він не такий як…
- Добре, добре. А чого ти від мене хочеш? В мене немає ніякого бажання з кимось бачитися.
- Треба розвіятися.
- Ти хочеш мене примусити?
- Так!
SMS-ка. «Добре. Сьогодні о восьмій. Зайдеш. Я сама.»
Стан помсти. Злоби. Алкогольного сп’яніння та невагомості. А тепер ще треба грати роль задоволеної і безжальної дівчинки, якій начхати на почуття і яка презирає всіх навколо. Втома. Нестерпна. А може бути самою собою? - Ні. Не зрозуміє. - Та начхати.
Дзвінок. Зберися.
- О, привіт. Я такий радий тебе бачити. Ідем кудись гуляти?
Не хочу! Не хочу! Не хочу! Не хочу! Не хочу! Не хочу! Не хочу!
- Ідем. Тільки десь де менше народу. Хочеться спокою.
Ти його подарувала. Пам’ятаєш?
- Як там твоя книга? Вже вийшла?
- Ні.
- Як? Я сподівався ти мені подаруєш підписаний екземпляр.
- Я забила на неї. Треба починати все з початку.
- Як забила? В тебе був такий шанс! Ти що! Де ти була?
- Далеко.
Тільки не треба мене обіймати. Ні. Ну навіщо ти мене береш за руку. Тягнеш до себе. Я не хочу твоїх губ. Вони пахнуть вишнею. Жувальна гумка? Як завжди. Мені гидко, але все-таки впускаю твій язик собі в рот. За що себе мучу. За те ж… Час завис. На мертвій петлі. Не рушити. Хто його так? Я не можу більше стояти так на місці.
- Ідем додому. В мене болять ноги ходити.
- Давай десь сядемо.
- Я хочу додому!
- Добре. Ідем.
Навіщо потягла з собою? – Дівчинка боїться спати сама.
VI
Що він хоче? Постійно щось питає. Набрид. Лягаємо на матрац. Лежимо. Не чіпай…
- Поговори зі мною.
- Про що?
- Що-небудь. Тільки не мовчи. А то мені здається я розмовляю сам з собою. Тебе ніби немає.
- А тобі погано зі мною мовчати?
- Ні.
- Тоді давай віддамося тиші.
- Мені здається, я тебе втрачаю.
- Ні. Вже втратив...
- Коли?
- Не знаю. Давно вже.
- Чому ти мені не сказала?
- Ти не питав.
- Чому не відпустила?
- Ти не просив.
- А хіба потрібно було?
- Я тебе не тримала. Сам вирішив залишитися...
- Ти кохала?
- Не хочу відповідати.
- А зараз?
- Яке це має значення?
- А й справді – ніякого. Я ж тебе вже втратив.
- А я ніколи тобі не належала...
- Я зрозумів. Не можна втратити те, чого ніколи не мав...
- Напевно.
- Я дарую тобі тишу, якої ти так прагнула. Це мій тобі останній дарунок.
- Це буде твій найкращий подарунок.
- Сподіваюся тебе більше ніколи не побачу, інакше знову захворію тобою. Знаєш я думав, що немає в світі гіршої зброї ніж атомна бомба, яка знищує людину за лічені секунди, але вона в порівнянні з тобою лиш дитяча забавка. Ти маєш в собі значно жорстокішу, болючішу зброю, тому що бомбу можна побачити, а твоя зброя секретніша за всі інші. Тому і жахливіша... я хочу тебе ненавидіти, знаю, що так буде легше, але не можу. Ти змінила мене, я жив твоїм життям, я став частиною тебе. Теперішній я не знає як жити самостійно без тебе. МЕНЕ вже немає. Прощай...
- Па –па. Не забудь замкнути двері.
VII
Заболіло десь там. Серце? Шматок вати. Ще кілька бинтів. Йод. Перекис водню. Ай! Пече. Подмухай. Сильніше. Скальпель (де він взявся? – знайомі з медучилища). Нитки. Голка. 8 швів. Операцію завершено. Вітаю, ми втратили серце. Людина таки може жити без нього. Який експеримент. На живих організмах. Тільки би не дізнались грінрісовці. А то знов демонстрації, погрози, суди… Яке відкриття! Нобелівська премія. Та навіщо обмежуватися. Тепер високорозвинені організми (скоріше за все люди) зможуть вирізати серця і… ЖИТИ ДАЛІ! Яке відкриття! Нобелівська премія! Тепер можна не брати «близько до серця», бо його НЕМАЄ. А близько до чого? - Та ні до чого! Тепер буде байдуже. Яке відкриття! Ставайте в чергу! Безболісна? Ну, за все треба платити. Яке відкриття! Нобелівська премія…
Що не так? Що? Ні. Були так близько. Ми провалилися… Скоріше, вшивай назад. Помре. Яка різниця, що потріпане. Головне працює. А як – не наша справа.
Я досі не можу називати його імені. Навіть в думках…
Воля? Сила? Сила волі? Що за поняття? Роз’ясніть хто-небудь. Будь ласка! Я хочу навчитися цим поняттям. Я хочу мати їх. Хіба я багато прошу?
- Багато.
- Я ніколи не зможу їх мати?
- Так.
- Сумно.
- Буває.
- Я залежна.
- Від нього?
- … .
Нестерпно хочеться набрати втертий в мозок номер. Хоч знаю, що не треба, що нічого не зміниться. Борюся. Борися.
- Я зараз подзвоню. Просто почую голос, взнаю, що все гаразд і все. Один невинний дзвінок…
- Не смій. Не набридай. Навіщо? Де твоя гордість?
- А що, ще є таке слово?
- Ти ж знаєш, що нічого не зміниться. Він не хоче тебе.
- Ні, йому просто байдуже.
- То чого ти себе мучиш? Займи себе чимось, відволічись, переключись..
- Нагадати тобі про вчорашню спробу?
- То що тоді?
- Час…
VIII
Потяг повільно рушав, поступово набираючи швидкість. Стукіт коліс чомусь заспокоював. Вісім. Число-безкінечність. Число, яке мало не змінило моє життя. Число, яке примусило мене думати. Число, яке вилікувало і окунуло в нову хворобу. Я проводжаю поглядом все те, що призвело б мене до майбутнього. А я хочу залишитися в теперішньому. Не сама. Я проводжаю потяг, який змінив би щось. Можливо на краще. Але це вже немає значення. Я проводжаю себе. Ти поїхала туди, де кілька хвилин тому була я. В майбутнє, якого не буде.
Зараз 04.30. ранку і я встигну повернутися, до того, як ти прокинешся і почнеш збиратися на роботу, а я буду дивитися збоку і дивуватися, як це я не зробила найбільшої помилки в своєму житті. А була ж за крок до падіння.
INEVITABILITY
(неминучість)…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206405
рубрика: Проза,
дата поступления 17.08.2010
На моїх долонях – багряне волосся
Жмені, клубки, як хіміотерапія..
Воно тікає, бо не витримує думок..
Помирає. Наодинці з собі подібними..
Але нічого не думаючи і не відчуваючи..
Просто відходить і бак сміттєвий…
Частинки мене розлітаються деінде…
Можливо якась настигне і тебе…
А ти ідеш, куриш, не бачиш того…
Я тут десь поряд - частина моїх думок..
Більшість - заповнених тобою ранком…
Скоро не залишиться нічого зовсім
Все полетить побачити оте створіння
Яке номер один в моїй голові…
А я залишусь лиса – ти не відчуєш…
Вдягну перуку – але там вже не буде тебе…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2010
Тепер ти приходиш в мої сновидіння,
Стираєш останню перегородку назовні.
Я бачу вимір, сплетений твоїми руками
І сонце холодне в свої 40 з плюсом..
Багато немає чогось таки не тримає
І все довкола рухається в сторону відсіч…
Заплуталась. Забилась. Знепритомніла.
Прокинулась. Хапаю останні руками
Поручні, що швидко тікають назад..
А скоро осінь. Чогось чекаю. Благаю…
Потрапляю в пастку твого образу.
Втрачаюся. Мене змиває в туалет…
І знов неділя прийде забрати мої сни.
А можна я залишу трохи себе отам,
В тебе на грудях, де подих здіймається?
Де починається життя - ілюзія.
Моя. Я хочу закрити себе в тобі.
І так іти поки повітря не забракне…
Поки я не зрозумію, що закохана
В образ, який плутає мій розум…
Я хочу тебе скуштувати – який?
Твої сльози, твій біль, твоє небо,
Твій сміх, твій страх, твоє чуття…
Я хочу тебе розпізнати серед масок
Твоїх. Який ти живий?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2010
Мої крила заклеєні скетчем
Ними не струсиш вже попіл
І не зігнати сигаретного диму.
Алкоголь – у кожній з судин
Паразит – харчується мозком
Їж, їж та не вдавися!!!
Кіноплівка – до завершення,
Вона – про ще один шматок
Однієї безглуздої історії…
Мої крила забиті дошками,
Залиті бетоном, де трупи
Складають у ряд.
О, так, так! Давай їх сюди!
Сховаєм, зламаєм
Сміття не лишаєм –
Навіщо відходи.
Та обріжте їх хто-небудь нарешті!
Немає вже сил слухати їх лепіт.
Обріжте, зламайте, спаліть…
Залишусь назавжди німою
Там ніхто не чекає
Не дивиться і не рятує
Таким собі буду безкрилим
Ангелом на цій забутій землі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206016
рубрика: Поезія,
дата поступления 15.08.2010
Малюю тонкі лінії на обличчі химери
Шматок з собою у кишені
Де сховати надії?
Мрії, що тягнуть до себе у порожнечу
Блакиті. Щомиті витають над головою
Маленькі пилинки колишніх думок.
Комок, який все не хоче промитись водою.
Тобою, все ще пахне мій одяг шоранку, який одягаю.
Чекаю, що все-таки тонкі лінії на обличчі змиє дощ
Маленькими порціями холоду.
Руйную останні лінії на цьому мості.
Шматок з собою у кишені, де ховаю останки.
Уламки, що летять у темінь води.
Сюди все ще просяться останні сни, та хіба допоможе?
Може загубиться на роздоріжжі шляхів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206015
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 15.08.2010
Похорони сонця о першій пополудні…
Коло накреслене, вогонь вже чекає
Усе, закінчилися оті кляті будні,
Нема того, що шепоче тихо: «Немає».
Будь та забудь, зачекай і не лякай…
Заклеєні слова в наклеєному колі,
Спогади забиті до втрати свідомості
Не дивись! Обдерті, облізлі, майже голі.
Не треба тримати такої убогості!
Кричи та мовчи, падай але не здавай…
Скоро все станеться… Скрін-шот.
Минуле згине, розплавиться.
І сонце піде в останній свій марш.
Шшшш… не буди дитячі стомлені очі,
Пардон мадам, та ви же вся в бланш,
Як воно так, ви ж владарка ночі?
Зробила, зронила, не встигла і вбила…
Молися на захід, забувши про схід,
Не чекай допомоги, вона – лиш омана.
Маленьке дівча ступило в темний прохід,
А білі ромашки – на дні лиш вулкана.
Горять, та не згорають. Тихо. Злічила.
Ще мить.
Нове, недовершене сонце.
Летить.
Свої оченята відкрило.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205867
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 14.08.2010
Миттєве полегшення по кінчиках пальців.
Я колись стану твоїм Ідолом, а ти моїм Богом.
Закриється лінія в коло з радіусом вічність.
І пальці мої не будуть самотні по-справжньому
Ти скажеш мені, що я ледь не померла, а я –
Стану подвійним митом для всіх коханців.
Ми будемо йти аж до заходу сонця,
Щоб впасти за обрій на краю безодні.
Моє багряне волосся зафарбує твої руки,
А я впаду в блакить твоїх очей…
Але прошу, ти тільки нічого не кажи.
Слова – вони ж як нитки, переплітаються довкола.
Заплутатися легше, ніж упасти.
Я колись таки стану твоїм ідолом…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205866
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 14.08.2010
Ми просто не можем надіти
Одяг з каменя й сталі
Не можем терпіти, радіти
Ми всі надягаєм вуалі
З золота, з каплями сліз
І маленькими камінцями образ…
А може це просто спокуса
Ніколи не вірити в чудо.
А може можливо?
А може реально?
Ми всі його діти – повинні коритись
Повинні боятись…
Брати мої й сестри!
Він всіх вас полюбить – тільки склоніться!
Кричать всі отці та черниці.
Віч-на-віч до сходу сонця
В своєму Едемі без вашого бога
Без страху огиди й гріха…
Кайтесь, коріться!
Без страху – до сміху
Лиш доторки і я бачу Бога
Без всяких гіпнозів і трансів.
Моліться, трудіться –
виграй путівку у рай!!!
Я кожної ночі приходжу до нього,
але він не святий і не грішний,
він просто – мій власний…
Не просить пожертви,
Не бажає молитви,
Він – мій, якого я знаю…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204677
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 06.08.2010
Твої губи пахнуть димом
З присмаком кави на губах,
А може, це просто здається..
Гірчить знову какао по ранках
Мені його зробити ніяк не вдається,
Викидаю. П’ю гарячу каву
Під звуки старої магнітоли.
Ненавиджу. «Не те!»
Знову кричу на стіну
Скло розбивається під звуки бітлів…
Ми ходим по рельсах власник доріг –
Обоє далеко, обоє так близько,
Що можна сягнути губами…
І все ж, тікаємо по них же назад,
Ти в – Мадрид, а я у власну Верону…
Я знаю одне – дощ не стирає
Всі гріхи і безглузді слова.
Загорнула в яскраву обгортку
І кинула геть, тобі так на згадку…
Вкрасти б назад усе скоєне нами,
Але час тримає все під замком.
Стою під небом, мокрим дощами
В надії на спокій – рівний шаленству.
Тікають електрички,
Поїзди оминають навмисно.
Хочеться кинути геть всю патетику,
Зшкребти весь пафос зі стінок метро.
Я кричу німими губами, зриваючи останню вуаль…
Жму на кнопку в ліфті з вірою
Дістатися неба. З електричним зарядом
І мізерною часткою Бога.
Я кину на вітер частину себе,
Хай він розіллє, як какао у ліжко.
Порву, пошматую ту,
Котру любила більше всіх,
А вона не варта й монетки
За безцінь бездомних щенят –
В хороші руки. А може й не дуже…
Забирайте. Вона нічого не значить…
Твої цілунки пахли димом
Твої цілунки – тепер лиш на папері…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204676
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 06.08.2010