| Сторінки (1/42): | « | 1 | » |
[img]http://www.dooddot.com/wp-content/uploads/2015/02/Brain-Food-List-Easy-Eating-no-caffein-Dooddot-7.jpg[/img]
[img]https://pp.vk.me/c628023/v628023208/35f35/4O-cC8FTmdA.jpg[/img]
Кай до мене приходить щочетверга о шостій,
Крига з капців його тече у кухні водою.
З того часу, як ми з ним – голодні холодні гості,
Я і далі ношу собі сукні простого крою.
І нема в мені гену, аби мити всім іншим кості,
І нема мені ради, аби не рясніти при нім ікрою.
Кай до мене приходить, знімає хутро і м’яту,
Наливає портвейн і палить якусь вишневу.
Завжди має слова, завжди вміє про них мовчати,
Знає мови пустель і наріччя, що їх носять дерева.
Він знімає свій погляд, усмішку, з боків прим’яту,
І клянеться в любові, і кляне снігову королеву…
Каже, Гердо, я змерз. Леденію на кожнім слові,
День зрідів і поблід, як сироватка в теплій склянці.
Я не знаю, губні в мені літери зараз чи язикові,
Лід застиг між ребер, ніби з кіньми зрослися троянці.
Мені сниться мансарда і вина твої бузинові,
І так млосно від того, аж боюсь прокидатися вранці.
Каже, перлом з намиста впав, розчинився у світі,
Вічність в кризі – хитка, мов єгипетські шлюби орфі.
Коронований норд її лізе в груди сльозі прогрітій,
Розпадаюсь на атоми, лексеми, фонеми, морфи.
Каже, Гердо, підсів я на неї, на сніг її, як на літій,
Але ти все одно мені – гострий токсичний морфій.
Кай сидить десь години зо дві, малює хвости утечі,
Сутеніє, мовляв, надворі. Каміння пора збирати.
Кладе руки на щоки мої, а виходить – лише на плечі,
І малює нам двері, а виходить – малює ґрати.
Знає вірші напам’ять, а жоден тут не до речі,
Носить тисячі нот у горлі, а жодну не може взяти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676919
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 08.07.2016
[img]http://data.whicdn.com/images/24563186/original.jpg[/img]
Все, що сказати колись тоді я тобі не встигла,
Спить у пташиних гніздах, спить у дубовій кроні.
Руки твої алебастрові – моя холодна
стигма,
Як в альбіносів очі запалені, завжди –
червоні.
Простір навколо – шалена розкручена дзиґа,
Що аквареллю змиває з кісткових снів кальцій.
Ти залишаєш
відбитки пальців
на моїх книгах
Ти залишаєш
відбитки книг
на моїх пальцях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662595
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2016
[img]http://www.neboleem.net/images/stories2/pitanie/ezhevika.jpg[/img]
[img]http://cdn.fishki.net/upload/post/201504/24/1512099/f8bddb86337ad8819a9a768b7432c850.jpg[/img]
Погляд у тебе – розчавлена жменя ожин,
Голос – смарагдова хвоя густих лісів.
Вітер спустився прозоро з гірських вершин,
І поза ребрами в тебе на мить осів.
Ниточка сміху – карміновий бісер малин,
Що розсипається в руки життєвих рік.
Скільки б не було у тобі дрібних провин:
Плачеш – і тихо тече березовий сік...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654020
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.03.2016
[img]https://encrypted-tbn2.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcTBlxgegnwO3hQuXVRd7e_NbM_g6qEohRxU1Ecat2N6bugrB0XtmLNU807a[/img]
Її звали Маджента –
Це ніби вода і кров.
Це злиття пурпуру і сині
Це приливи розмов,
це відпливи розмов
І пахнуть глоксинії.
Її звали Інфанта –
Це ніби трава і сніг
Це сплетіння індиго й жасмину
Це сапфіровий сміх,
це волошковий сміх
І б’ються хвилини.
Її звали Маїс –
Це ніби вино з кульбаб
Ніби курд із лимону і дині
Серед тисяч імен,
середи тисячі мап
Її очі – єдині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638577
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2016
[img]http://www.stihi.ru/pics/2009/11/06/1739.jpg[/img]
Знаєш, Маргарет, Ти приходиш вже п’яту ніч,
І троянди Тобі осипаються з передпліч.
Пахне м’ята, чебрець, кропива та спориш,
І здається, Ти – тут. Біля мене. Спиш.
І немов у кімнату вливаються тонни води,
Розмиваючи стіни, лишаючи Твої сліди.
І симфонію Брамса наспівує гобелен,
А в тій музиці – сотні тисяч Твоїх імен.
Твої речі, що пахнуть парфумами від «Шанель»,
Бережуть мене, ніби затишна цитадель.
Я не можу їх випрати, втратити Твій аромат,
Цю останню з Твоїх запахових сонат.
З нас би, Маргарет, вийшла рекламна пара,
Ми б купили будинок і завели сенбернара.
Народили дітей. Двох. А, може, більше.
Я ліпив би горнятка, Ти писала би вірші.
Наші доні програвали б синам у шахи,
На даху в нас мостили би гнізда птахи.
А коли у кімнатах було б надто парко,
Я б Тобі на терасі читав Петрарку.
Ти сварила б мене за не вимиті чашки,
Ми збирали б на пляжах дрібні черепашки.
Знаєш, Маргарет, стали б спокійні та сиві,
Але разом. І невиліковно щасливі.
///
І якби не той снайпер і куля у Твій живіт,
Щовесни рвав Тобі б я бузковий цвіт.
А тепер Ти просто приходиш вже п’яту ніч,
І троянди Тобі осипаються з передпліч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580747
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.05.2015
[img]http://www.stihi.ru/pics/2014/05/18/8773.jpg[/img][img]http://prikolnye-smeshnye.ru/ris/statusy/41.jpeg[/img]
Ми заручилися в грудні на барикадах,
Юні, залюблені в націю, одне в одного.
Втомлені, розпашілі від снігу холодного,
Гімни і гасла змішалися нам в серенадах.
Ми одружились у січні на тій ж площі,
Там, де свобода вінчалася з колючим дротом.
Там, де хрестили націю кров’ю і потом,
Ми на весіллі були, як на багатолюдній прощі.
А коли біль мені нікуди було подіти,
На безіменному – суміш із крові та вати.
Ти шепотів мені: «Нам іще трошки терпіти…
Нам іще, дівчинко, наших дітей цілувати!».
Ми пережили морози, бруківку і рани,
Купили дім, їли сирники, грали в лото.
…Того болючого ранку прокинулась рано,
Пахло весною. Тебе забирали в АТО.
Тепер життя обернулось на вічну пустку,
Проліски перші сховались у щедрі жнива.
Чи ж новий день подарує жалобну хустку,
Чи доторкнеться краєчком твого рукава?
І коли біль мені нікуди знову подіти,
Тихо молюся за тих, хто пішов у солдати.
Я дуже вірю, що нам іще трошки терпіти…
Нам іще, рідний мій, наших дітей цілувати!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520895
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2014
[img]http://99px.ru/sstorage/56/2012/02/11102121722561293.jpg[/img]
[img]http://image.zn.ua/media/images/original/Mar2013/57581.jpg[/img]
Квітень. Квіти. Віти. Ти…
Навесні особливо гостро хочеться жити. Неважливо, чи хотілося тобі цього раніше, але з’являється страх не встигнути цього зробити. Це відчуття настільки загострюється, що аж поколює в грудях, коли з’являється навіть найменший шанс жити не настільки повно і безапеляційно.
Для когось розкіш – нове авто до колекції.
Для когось розкіш – просто вдихнути на повні груди.
Комусь вмирати не страшно, комусь навіть хочеться.
А як воно, свідомо доживати останні дні? Вдягати маску, мовляв, гляньте, мені краще, літо, ще по гриби восени підемо… а самому знати, що гриби вже виростуть з того дощу, який литимуть по тобі, за тобою. А як воно, сприймати кожен напад їдкого кашлю за останній? Боятися не смерті, а того, що цей клятий кашель не дасть тобі всміхнутися востаннє їм, таким рідним і наляканим. Як воно? Лишатися наодинці і не плакати, або ж плакати, та так, аби не впіймали на цьому, бо тоді стане страшно, а лякати найрідніших – ото найбільший твій страх. Вкладати стільки ніжності в такі звичні слова, дотики, погляди, аби не видати свого прощання, але щоб лишити якомога більше спогадів, які вони точно згадають.
Як? Говорити про погоду, думаючи винятково про небо, говорити про політику, думаючи про Небесний суд, говорити про майбутнє, живучи тільки теперішнім. Як?
Всі найважливіші слова-погляди-дотики, котрі ти залишаєш зараз, всі вони зрозуміють вже потім, вже п і с л я т о г о…
Люди, незалежно від їх статусу, віку, статевої та релігійної ознаки, люблять або гроші, або можливості, котрі вони дають. Це правильно, це логічно і розсудливо, раціонально, тверезо, по-дорослому, тощо. Але що з того запам’ятовують наприкінці всього, в кінці кінця? Я, наприклад, запам’ятала його усмішку… Усмішку людини, котрої вже через 7 годин не стане.
Я запам’ятала, що його усмішка (завжди тепла і домашня!) не була ще ніколи т а к о ю ніжною і справжньою, як тоді. Його «добраніч» того вечора було таким наповненим, що більше не треба було жодних слів, аби описати всю його любов до мене, його завжди маленької, капризної онуки.
Хіба ж це означає, що він не робив мені дорогих подарунків, не купував солодощів і не водив на атракціони? Ні. Все це було. Навіть надмір всього цього, бо відмовити мені він не міг ні у чому. І все це я пам’ятаю і ціную, але найперше згадую його добру і ще зовсім молодечу усмішку, його непомітний потиск руки, який виявиться останнім і саме тому – таким дорогим і важливим, його тихе одиноке «добраніч», яке для мене – найкрасномовніше у світі.
А далі буде лише пам'ять і нечасті сни, такі реальні і болісно-необхідні.
І назавжди лишиться усвідомлення того, що останні дні хтось рідний проживав, знаючи, що вони о с т а н н і, але через всю свою любов до своїх найближчих навіть кивком чи порухом брови не видав болю і суму, який сидів всередині.
І говорити про погоду, думаючи винятково про небо, говорити про політику, думаючи про Небесний суд, говорити про «завтра», живучи лише «сьогодні». І вміти торкнутися востаннє так, щоб ніхто не зрозумів, що ти прощаєшся, але потім, опісля всього, зрозуміли, що цей доторк – найважливіше і найперше, що можна згадати. Бо що згадується в кінці кінця?
Квітень. Квіти. Віти. Ти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506195
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.06.2014
[img]http://25.media.tumblr.com/e2d2b260be1bfeb5512321832fae3dfa/tumblr_mkpby3qnua1r0duubo4_500.jpg[/img]
[img]http://i46.mindmix.ru/59/68/186859/41/3764241/x_fbe1830d.jpeg[/img]
Вуста її змочені згустками еритроцитів,
Спрагло горять печією густого шарлату.
Якщо вона не давала тобі на ніч кредитів,
То це лише через недостатньо хорошу плату.
Бо, зрештою, байдуже їй, хто торкається її пліч,
Вивчає, як карту, манірно цілує в ручку.
Вона ж бо вінчалась по вісім разів за ніч,
І стільки ж скидала світанками з пальця обручку.
Вуста її змочені згустками еритроцитів
І очі такі гостро-трикутні, немов Бермуди.
Вона зазирає в зіниці своїх паразитів,
А звідти волають від спраги горбаті верблюди.
Цукроване «хочу» рецидивує хронічним «мушу»,
Бажання зігрітись – це, як п’ята в Ахілла.
Божилась не довіряти адамоподібним душу,
Тому захопилась кредитуванням тіла.
Щоправда, хто знає, що дівчина з сущого дна,
Яка допускає в свій храм за домовлену плату.
До смерті боїться лишатися зовсім одна,
І тих кровотеч помадно-губного шарлату...
Шарлат - насичений червоний колір
P.S. Хороші мої, ремарка не в тему вірша: хто з вас має акаунт у твітері? Зареєструвалася нещодавно, хочеться-от почитати рідних і творчих. :)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487699
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2014
Я знаю, с тобой не расстанемся мы,
Мы память, мы память,
Мы звёздная память друг друга... Г. Герман
[i]Рідному В.М.[/i]
Книга Конана Дойля пахне твоїм читанням
Досі.
Гріє сторінки твій обережний сміх.
Кімнатні тапочки, залиті прощанням,
Босі.
Босі, бо ти [b]не взуваєш[/b] їх.
Годинник твій назавжди завмер на старті
Влітку.
У нетрях серпня, тихо так, як і жив.
Не одного за свій вік ти впіймав Моріарті*,
В клітку.
Але останній [b]панциром[/b] тебе скосив.
Ти є, ти будеш, та не торкне тебе обіймання,
Дотик…
І не знайти тебе на усесвітніх мапах.
А книги Дойля пахнуть твоїм читанням
Доти,
Допоки я [b]впізнаю[/b] цей загуслий запах.
* Моріарті - голова потужної кримінальної організації, геній кримінального світу у творах Артура Конана Дойла про Шерлока Холмса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482072
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 26.02.2014
[img]http://bigpicture.ru/wp-content/uploads/2013/09/elderly07.jpg[/img]
Люди вмирають, лишаючи по собі речі:
Запахи, капці, сорочки, світлини.
І серед цього запал до від-себе-втечі
Схожий до планів малої дитини.
Люди відходять, до пам'яті шиють спомин,
До зіниць - воду, до часу - глибокі дірки.
Падаєш в кому, зненацька, як Санта у комин,
Коли у дерева роду без кореня сохнуть гілки.
Люди втікають від болю і судом Содому,
Гріхів Гоморри, брехні до вогню на свічках.
До позачасся, блаженства та Отчого дому,
Люди зникають, лишаючись в наших серцях...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477646
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 06.02.2014
Маленький каприз авторки: поділені на склади слова так і читайте по складах, як було задумано (а ще краще, читайте стишено, майже пошепки).
Може, колись із чогось цього вийде пісенька. Приємної (сподіваюсь!) перцепції, мої хороші!
[img]http://img-fotki.yandex.ru/get/4514/lyubow-lyubow2010.15/0_554b5_1ed07598_-2-L.jpg[/img]
[img]http://img1.liveinternet.ru/images/attach/c/3/76/670/76670385_x_1b0ff85f.jpg[/img]
Дель-фініум твоїх очей аквамарини ллє,
Де-ліріум дихання твого краде моє.
Дель-фіни обіймів по шкірі, як гострий ніж,
Я в сни твої, як в океан, увійду босоніж.
Фа-та моїх локонів біля твоїх високих скронь,
Фа-тальність, як Фата Моргана твоїх долонь.
Фан-тасти від заздрості билися б до стіни,
Як-би переглянули мої-про-тебе сни.
Ко-ли сонце зійде індійською цяткою,
Ко-ли мене пошепки голосу голкою.
Ко-ли-шеться човен минулого під моря шум,
Ли-шається згадувати лиш твій дельфініум.
Дель-фініум твоїх очей аквамарини ллє,
Де-ліріум дихання твого краде моє.
Дель-фіни обіймів по шкірі, як гострий ніж,
Я в сни твої, як в океан, увійду босоніж.
Дель-фініум твоїх очей…
Де-ліріум дихання твого…
Фа-та моїх білих ночей…
Та більше нічого, нікого…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466285
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 15.12.2013
Дівчинка Цинамонка (саме так, не плутати із Корицею, а тим паче – з автором!) вирішила завести щоденника. Щоб усі бачили, усі читали. Усі, окрім тих, мабуть, кому ці записи адресуватимуться.
Читати в мережі люди особливо не люблять, тому Цинамонка вирвала зі свого щоденника лише кілька клаптів.
Найбільш амбівалентна річ людського організму – то хворий зуб (ото тепер завше буде видно, що Цинамонка пише наукову про фізіологію в літ-рі).
До цього зуба шалено боляче торкатись язиком, але в першу секунду доторку по нервах коротким імпульсом розливається втіха. І ти, як тварина, керуючись інстинктами, починаєш хотіти торкнутись ще раз, і ще раз. Але оманливий кайф швидко кудись дівається, залишаючи по собі гострий біль, тремтіння і холодну непритомність.
Сьогодні Цинамонка зрозуміла, що є люди, які нагадують хворий зуб.
Ти потребуєш їх хоч на ту коротку, ілюзорну мить. Потребуєш так сильно, що зомбуєш сама себе цим прагненням, не бачачи і не помічаючи нічого навколо.
І ту саму мить імпульсу нічого не має значення так сильно, як це повітря, яке ви збовтуєте за крок одне від одного, за ці 33 літери, якими ви ділитесь, за цей сплеск м’якоті кольору ваших очей.
А далі – холод і направду фізичний біль. Як від хворого зуба, лише по всьому тілу.
Цинамонка стояла біля «чоловіка-зуба» і її, здавалося, обпікало не тим вогнем із вистави, котра розвивалась перед їхніми очима, а його парфумованою присутністю. Часом він говорив. Не те, що хотіла чути, а те, що було доречно. І тільки не хотілось, щоб ця мить гасла, як вогонь із вистави, який в один момент вбирали пори їхніх щік.
Він говорив. Але не те, що хотілося б. Тільки те, що було дозволено. Між ними така прірва, що Китайською стіною не затулити.
Вона ніколи б не хотіла ділити з ним ліжко чи вечір, нізащо не бачила його своїм коханцем чи чоловіком, і не хотіла б нічого цього, проте ця звіряча потреба його чути-бачити-розуміти перемакітрила за кілька митей усі думки.
Він ще раз всміхнувся і поплив рікою своїх завжди надміру повноводних справ. Веселий і свіжий, мудрий і виважений.
Якби ж він знав, що його голос цього грудневого вечора знову стане «зубом» в тілі Цинамонки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465686
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.12.2013
[img]http://4.bp.blogspot.com/-GY0jNafJ1mU/UMew4mqah4I/AAAAAAAANCI/MwPHnK9Ah6w/s400/20829216997918847_wPtGoMXJ_b.jpg[/img]
Перемовчати осінь – як налитися живокостом,
Як розлитися яблучним соком по жилах міст.
Перевірити жовтнем спокій, як віру – постом,
І в гарячих горнятах відкрити сакральний зміст.
Переслухати сни – як завчити класичні твори,
Бо ж їх треба, як ліки, приймати по ложці в день.
Що не мить – то нещастя в кредит від самої Пандори,
Треба жадібно їсти надію із теплих жмень.
Пити осінь повільно, і листя за шерстю гладити,
Вилізати із пуголовка, відкидати минулі хвости.
Жовтень з розпачу мимоволі став листопадити,
І листопадати.
Падати.
Па-да-ти.
Ти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454854
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2013
[img]http://www.traumaweb.org/Data/UploadedFiles/SitePages/35-sImg.jpg[/img]
Кажуть, найсмачніша ягода – та, що вкрадена,
Кажуть, найбільша любов – та, що після втрати.
Боже, в мені без нього така Маріанська западина,
Рвати би вії та шкіру, а не те що лікті кусати…
Боже, без нього будинок – суцільна дірка,
Вікна продуло, стеля від розпачу хилиться.
Світ став мені, як одвічна бананова шкірка,
Падаю стільки, що скривлена віри потилиця…
Спокій – далеко не те, що диктує втома,
Скрипка гниє із надірваною струною.
Боже, я знаю, що в тебе між хмар, як вдома,
Тільки дозволь відчувати, що він зі мною…
P.S. Найрідніші не ідуть із серця, як би не махала панянка з косою..
Ти зі мною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449071
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 14.09.2013
[img]http://99px.ru/sstorage/53/2013/06/mid_73827_4627.jpg[/img]
Так, гризуть тебе ночі хваткі, як ведмедик гризлі,
Лізе п’явкою докір за комір і смокче тепло.
Підсідаєш на спогади, давні і від того – ослизлі,
І органно всі органи ниють, мов товчене скло.
Замість звичних прислівників в мозку – гора дієслів,
Ріжеш страх, як пастилу, намащуєш щедро на хліб.
Бо коли бачиш вицвіле щастя потертих листів,
То тобі так чудово, як у светрі в пустелі Наміб.
Розуміти, що воском стік термін твого «щастить»,
Так пекельно-приємно, як кусати свій хворий зуб.
І якщо осінь хрипко-морозно на плечах мовчить,
Так судилось, мабуть, на сьогодні тобі. Мактуб.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448854
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.09.2013
[img]http://cs9528.vk.me/v9528310/1260/frMZketxjGQ.jpg[/img]
[img]http://cs9528.vk.me/v9528310/1267/-QE3Xai5vN8.jpg[/img]
Загинається літо краєчком циганської хустки,
Осипається м’якоть з-під тіла небесної терки.
Поспішаючи, серпень лишає від фарби згустки,
І стає за щокою по-осінньому м’ятно й терпко.
Захлинається вересень вересом і розмарином,
Видихає із бронхів настоєм туману й ментолу.
І зіниці блищать, як калюжі, залиті бензином,
І не з доброго глузду кидаєш снодійне у «Колу».
Ох, якби ж восени все минуле втекло до в’язниці,
Залишаючи «завтра», духмяне, мов щоки дитини.
Бо за ребрами – мряка така, що купуй хоч спиці,
І в’яжи собі день, ароматний, як долька цитрини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446530
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2013
В неї будуть онуки, доки ти зробиш перший крок,
Вона - втомлений практик, а ти весь такий теоретичний.
Ти ж, як алерген, викликаєш у неї шок
Анафілактичний.
Вона бачить тебе - розпухає, впадає в кому,
Багряніє, тремтить, сподівається, вірить Амуру.
Ти всміхаєшся їй... І мовчанням пускаєш додому,
Дурень!
Вона зцілиться, навчиться собі брехати,
Буде в неї надійність і діточки, як статуетки.
І колись вона зв'яже тобі на якесь там свято
Шкарпетки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436688
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2013
І серед ночі на небі хрустить шкарлупа яйця,
Виплітаючи макраме густого дощу.
Скільки блискавок не лишалося б до кінця,
Я тебе із очей своїх не відпущу.
Вкотре шукання тебе вигорає іржею в кранах,
Сухість у горлі вимолює в кранів подачку.
Ліктекусання в постільних пустельних барханах,
Робить із мене голодну чеканням хижачку.
Виживуть сильні, і Дарвін таки був правий,
Власне, тому я чекаю тебе, прикусивши лікті.
Я ж бо без тебе прісна, як рис без приправи,
З острахом – в ліжку, з радістю – у конфлікті.
Ми загубились в кишенях кінокартини,
Відстань між кадрами виріжу, перегризу!
А серед ночі на небі тріскають яйцеклітини,
І проливають запліднену жахом грозу.
Ти ж не з домашніх, надто багато рому,
Тебе не купиш порцією борщу.
Та скільки б ще не вдаряли ці спазми грому,
Я тебе з вій своїх не відпущу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429463
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 05.06.2013
Я пропустила теоретичний курс тебеографії,
І почала одразу із практики.
Кусали твої зеброподібні фотографії
Мої кавові карі галактики.
Мені тебе вичитували якісь там лектори,
Наївно вірячи в старанні нотування.
Ти пробирався у мої хеморецептори,
І залишав там сліди свого існування.
В твоє фламенко вдертись кастаньєтами,
Фатально, верхи на тореадорі!
Ділитися тобою з кимось, як дієтами,
Я б не змогла нізащо! Апріорі.
Я б заховала тебе у шестистопних амфібрахіях,
І до вдихань твоїх відточувала слух.
Бо навіть на зеброподібних фотографіях
Твій світлофор в очах провокував на рух.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426738
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.05.2013
Моє ім’я тобі вчепилось в глотку,
Як генетична вада мовленнєва.
Так повелось:
Якщо Адам любить шарлотку,
То в цьому неодмінно винна Єва.
Якщо у Данте хист ковтати драми,
То це вина святої Беатріче.
Приходь сьогодні лікувати шрами,
Ще хоч разок побрешемо у вічі.
А потім йди. Втікай від фаталізму
Розкушуй від напруги зубні пломби
Накачуй силіконом нерви, тромби
Бо ти ж не винен, що в силу трагізму
Став жертвою моєї гекатомби
В ім’я не ампутованого егоїзму.
Моє ім’я тобі вчепилось в м’язи,
Виводь його відбілювачем, хлором.
Перемагай у собі відчуття відрази,
Торкатися мене, мов биту кором.
В тобі хлопча ніяк не постаріє,
В мені – суцільні лазарети та в’язниці.
Але чогось мене смертельно гріє
Твоя брехня, накидана в зіниці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426007
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2013
Під лівим передпліччям тебе є зовсім юна і тиха ти,
Яка береже твоїх дихань священний вівтар.
А зорі – то маленькі дірки, через них небо може дихати,
Коли раптом не вистачить кисню за плівкою хмар.
Тиша – твій знахабнілий по вінця абориген,
Який вперто старається вгризтись в довіру.
Що у тебе всередині знає лиш Бог і рентген,
Але ж скільки охочих залізти до тебе під шкіру!
Випадкові персони пишуть життєві сценарії,
За якими ти пахнеш боргами зів’ялих гербер.
А всередині – море... І навіть шматки ламінарії
Перев’язують ґрати ажурно-колючих ребер.
Ти туди не пускай ті, хронічно чужі, кораблі,
В яких кожне вітрило, аж до кісток – хворе.
А в клітинах людей – не спростований надмір землі,
Тому ти маєш повне право на власне море…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410007
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2013
А вона ж така чиста, що, здавалось, роса на губах,
І така по зіниці закохана у твої теплі руки.
Кожен злет її слів виривався на волю, мов птах,
Що готовий за тебе віддатись на всі земні муки.
Це жертовна любов, що бере менше, ніж віддає,
До нестями глибока, пахуча, як м’ятні чаїнки.
Коли їй досить віри у те, що ти просто є,
І що часом питаєш, чи не мерзнуть у неї пір’їнки.
Але ти своїй Єві домальовував пристрасть Ліліт,
А вона ж кожним порухом вій молила розради.
І тепер ти ходитимеш вашими вулицями, як кришнаїт,
Тільки що, замість крапки на лобі – сліди від її помади.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409662
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2013
Я хочу бути тобі саме тією,
Найважливішою.
І не важливо, якою по рахунку,
Тільки, щоб ні дня без поцілунку.
Жодної ночі без порятунку,
І з кожною миттю – ріднішою.
Я можу з тобою відростити, як нігті,
Крила.
Ділити навпіл згущене молоко ранку,
Обіймів легку валер’янку.
Тепле ліжко і смачну вівсянку,
До речі, вівсянку ще ні з ким не ділила!
Я вірю тобі і неодмінно – у тебе,
Сповна.
Так гаряче, як дитиною Діду Морозу,
Так наївно, як погодному прогнозу.
Як навесні вірю авітамінозу,
Випиваючи твій м’ятний погляд до дна.
І нехай твої дотики зачіпаються
за мою шию,
І нехай тиша стає тихішою.
Я до кінчиків волосся хочу бути тобі
саме тією,
Найважливішою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409159
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 15.03.2013
Тиша часом буває, як рана, такою глибокою,
І ні пластир, ні вата не заповнять її порожнечу.
Вона мовчки виколює очні яблука твого спокою,
Загортаючи мокрі повіки в чадру чернечу.
І здається, що надто натягнута свіжого тіста мить,
Що години – окремі життя, без дійових осіб.
А мовчання пахне корицею і так, як вона, гірчить,
Десь між пальцями, схудлих від тиші, діб.
Непритомніє кисень, від форзаців до стін передпокою,
Сторінками зачитуєш біль, поки лампа не упокоїться.
Тиша часом буває, як рана, такою глибокою,
І, на зло тромбоцитам, до відчаю довго гоїться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407278
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.03.2013
Завтра з тобою точно буде понеділок,
Як заметіль, що з холодом – тотожна.
Під шурхотіння надто правильних стрілок
Ти знову спізнишся усюди, куди можна.
Будильник вкотре виє, як скажений,
Водява кава з талим смаком зим.
А ти б воліла теплий чай, зелений,
Нехай без цукру, але… з ним…
Колючі будні сірим пір’ям перепілок
Вп'ялись у простирадло білогруде.
Завтра з тобою точно буде понеділок,
І він невдовзі теж з тобою буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406384
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 05.03.2013
Колись, років так через двісті
(Бачиш, вірю, що доживу. І ти – теж.)
Ми зустрінемось в майже мертвому місті,
Яке рватимуть леза пекучих пожеж.
Ти мене не впізнаєш – я буду насправді щасливою,
Без тавра недоснів і надміру буденних турбот.
І захочеш згадати, чи була колись я красивою,
Та не певна, що спогади доживають до двохсот…
Потім моя дочка закохається саме в твого сина,
Іронічно. А доля так любить круті віражі.
По суботах зі мною пектиме торти твоя дружина,
Доки нерви у тебе розгойдаються до межі.
Потім буде весілля, ми станемо майже ріднею,
Ми ж цього так хотіли! Щоправда, не зовсім так…
Твої погляди стануть підсунутою свинею,
І точитимуть сни, ніби дощовий черв’як.
На якесь чергове день народження чи Новий рік,
Коли я у чудовій сукні наливатиму гостям бульйон
Ти відважишся врешті, відведеш мене мовчки вбік,
На, заповнений зламаним світлом, німий балкон.
На якесь чергове день народження чи Новий рік,
Ти згадаєш мені, що ми – бранці одних широт.
Я ж скажу, що у мене найкращий на землі чоловік,
І хоча б задля цього я доживу до двохсот!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401907
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2013
Час і відстань тепер врешті квити,
Ділять віршо-прощання на віршо-відрізки.
Кава стигне, коли її ні з ким пити,
Серце стигне, коли просто ні з ким.
На сніданок – фруктовий смузі,
І хронічні віконні бронхіти.
Книги справді – найкращі друзі,
Шкода тільки, не вміють гріти.
Пишуть вкотре листи тихі крики,
Без присвят та адрес на зворотах.
В когось там гірко пахнуть гвоздики,
В мене ж завжди троянди! В блокнотах…
І, надкушений тишею хмурою,
Телефон скавулить про зворотність.
Бо затишшя – лише перед бурею,
А без бурі, це вже – самотність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395341
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2013
Одягаєш усмішку, як штучну щелепу,
Коли щось тебе рве на дрібненькі частини.
Серед цього сухого людського степу,
Тобі нікому навіть очищати цитрини.
Тихо-тихо, і чути, як шкребуть циферблати
Гострі стрілки, що проколюють час.
Як і все в цьому світі, потребує оплати
Тонкошкірих ілюзій білий атлас.
Біль спочатку кусає шоколадне волосся,
Доки очі та руки ще солодко сплять.
Бо про допомогу ж ніколи не просять,
Про неї найчастіше мовчать.
Фото by Julia Voloska
http://vk.com/public44763458
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393760
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.01.2013
Ти їй квіти під ноги – оберемками. Улюблені маки,
Без гірких порівнянь із колишніми: краща чи гірша.
Ти їй небо на плечі, без уваги на всі зодіаки,
А вона ж не читала жодного твого вірша.
Десь від подруги чула, що ти пишеш. Словом, поет,
Лікар душ чи митець, як красиво. В неї ж очі сяють.
Всього лиш.
Ти шаблонно всміхався зі шпальт найновіших газет,
Що ти робиш так близько із нею: цукруєш любов'ю
чи солиш?
А вона божеволіла, коли ти забував на полиці свої ключі,
Бо поети приходять до Музи спонтанно і йдуть без істерик.
Ти вимолюєш дозу натхнення в тієї, що сьогодні спить на плечі,
Завтра буде хтось інший.
А в неї залишиться порваний криком скверик.
Вона вміла чіплятися поглядом аж, здавалося, за хребет,
Ти знаходив в ній щось неземне і знаходив для неї ночі.
Так, вона не пишалась дешевими віршами і тим, що з нею – поет.
Їй цілком вистачало пом'ятих маків.
А… Ще в неї сяяли очі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387993
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.12.2012
А ще, окрім нього, вона любила зефір
І маленьких ведмедиків з плюшу.
Не приймала байдужостей, схожих на кір,
Тих, що ранами покривають душу.
Не любила квитки, телефонні гудки,
Що ковтають повільно терпіння.
Завжди вірила у напівдотик руки,
І в кристаликів губ потепління…
А ще, окрім нього, вона любила листи
Щоби почерк здирав снів оскому.
Вірила, що три крапки – це привід йти,
Поки взаємний біль не доставив кому.
Вітер кидав слова на зап’ястя мостам,
Що востаннє курили втому…
Вона вірила осені, йому та снам,
І, напевно, більше нікому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387206
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2012
Зацукроване дихання, солодкі кристалики сплять на легенях,
Хрускотять навіть вії від шестикутних крижаних пластівців.
Перемерзлу втому від себе не вигрієш в теплих кишенях,
Їй завжди дуже боляче дихати від тоненьких підшкірних рубців.
Привіт, грудень. Ти скусав аж до тріску поблідлі кутики вуст,
То твої на зап’ястях моїх переламані холодом пальці.
Заганяєш раптово в найтонші судинки свій розпач і хруст,
Скло розбитих сніжинок – під нігті, як вічно колючі блукальці.
Ну, давай познайомимось. Нам ще довго ділити цей простір на двох,
Тільки я не дозволю тобі цілувати фіранки, долоні та плечі.
Надто холодно, надто застудно ковтати твій сніжно – ангінний мох,
Це не прагнення вийти із себе, я лиш намагаюсь згубитись у втечі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382470
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2012
Дві години до грудня. І стає якось холодно в руки,
Перемерзлі думки ще не звикли до обіймів шарфів.
Об прозорий лід тиші розбиваються ліктями звуки,
Зачіпається нігтями осінь за спини промоклих дахів.
Віддощило желейними краплями по віконному склі,
Розтеклись макіяжі напомаджених осінню міст…
Скоро сонні маршрути зацукрують снігів киселі,
В нотках чорного чаю запахне малиною твіст.
Дві години до грудня. І раптово морозить вуста,
Впали вниз театральні куліси морквяно – багряних романів.
Осінь – завжди туманна і від того – шалено густа,
Залишає в душі післясмак перемотаних димом тюльпанів.
Перевтомлене листя у вальсових кроках вітрів
Прилягло на замурзані щоки асфальтних облич.
Ще один листопад так раптово для нас постарів,
Але в осені – звичка вертатись, ти тільки поклич!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381584
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2012
// Сьогодні на парі в нас було завдання описати смітник. Нетривіально і небанально. От... Викладачка поставила мені високий бал. Цікаво що скаже читацька аудиторія:)\\
Він схожий на кабінет психотерапевта, так само буває вщент наповнений зім’ятими почуттями і мріями, котрі пережили свій термін придатності.
Він – всього лиш смітник, але то скоріше його перевага. Він може бачити всіх нас через призму всього намивикинутого і намизабутого.
Ми з ним страшенно схожі. Такі ж порожні вранці, з сіточкою таких же тонких синіх пластикових капілярів на надкушених снами повіках.
Ми такі ж переповнені ввечері, нам так само важко дихати від кілобайтів сміття, що вп’ялося у волосся, залізло між вії, в’їлося татуюванням в шкіру.
Ми переповнені смітниковими синдромами, коли бережемо в собі фундамент розламаних світів, які ще вчора були замками щастя. Ми смітниково ховаємо старі спогади, листи і непотрібних людей у шухлядах свого мозку.
А великі говорили, що ми – те, чим ми хочемо бути.
А ми – смітники.
Правда все буде добре, вранці знову будемо ранок. Нас хтось витрусить, вичистить до глибинок душі і ми станемо… знову смітниками.
Правда чистими.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379605
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.11.2012
А людям треба розділових знаків,
Що розділяють їх до нервів –і навпіл.
Замість обіймів, снів, гарячих маків
Крапками ,комами встеляють буднів стіл.
І намагаються, щоб все було «як треба»,
За розкладом стереотипно – п’яних днів.
В їхніх очах все менше сині неба…
А на вустах так мало справжніх слів.
Десь в бронхах мрії душаться пісками,
Зап’ястя від байдужості бліді.
А спробуйте широкими мазками,
Хоч раз в житті провести по воді.
Помрійте…Дощ торкає партитурою…
В обіймах моря ніжаться дельфіни…
Ні, більшість марять лиш архітектурою
Тому будують стіни, стіни, стіни…
І кожна доза кисню відрахована,
Стискають серце дві півкулі ребер.
А я лише страшенно заримована
Тобою. І у тебе…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374155
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2012
- Ти як?
- Не дуже… Холодно якось...
- Якби я міг, я би взяв тебе за руку, і все би стало добре :))
Мабуть, природно, коли першого снігу тоненькі крижинки
Зачіпаються пальцями граней за губи і вії,
Шукати в собі нотки спокою, подихів павутинки,
Тримати в очах зацукровані снігом мрії.
Мабуть, природно, коли вогник вишневий на щічках дитячих
З’являється дотиком пензлика художника ранку.
Хотіти квартирно – камінних обіймів гарячих,
Згорнувши у контурах ковдри душі філіжанку.
Коли тобі хочеться гріти тіла підвіконь,
І маряться кадри троянд… Шпалерних, настінних.
Мабуть, природно шукати натхнення долонь
І трошки обіймів… Не тільки квартирно –камінних..
P.S. Вітаю лучан з тоненьким першим сніжком! Нехай в ці холодні дні з вами буде тепла ковдра, гарячий чай... і натхнення не тільки камінних обіймів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373696
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2012
Останній літній день впав кришталевою намистинкою в тремтячу долоню осені. Небо пронизливо дивиться поглядом закам’янілого мармуру, де-не-де мережаного густим сиропом блакиті, відтінку аквамарину. Порвані шматки картонного листя розсипані каратами по судинах завмерлих асфальтів. Цигарково спалює осінь вчорашні думки і страхи, видихаючи густі клубки м’ятного диму. Осінні масляні фарби завжди так нерівно лягають на пергаменти півсонних, втомлених міст, розливаючись калюжами морквяного кольору на полотна дерев.
Гарячі фени вітрів видихають зім’яте повітря під ноги листопадним будням. Сльози дощу розбиваються бісером, квантами срібла по потрісканих судинах шибок і підвіконь.
Місто нагадує величезний і вічноживий мурашник, де мешканці постійно кудись поспішають. Вітер кидається їм в обійми, хапає холодними кістлявими пальцями за волосся, вії та яскраві товсті шарфи.
Втомлені бруківки здувають з своїх змерзлих пліч мозаїки сухих аркушів, кидають їх обличчями на скляну гладь калюж.
Але осінь буває різною… І для кожного – своєю..
Іноді вона усміхається тремтливим метеликом сонця, часом прошиває повітря тонкими, півпрозорими павутинками.
На світанку усе навколо залите липким тягучим киселем. Туман обіймає закрижанілі площі ,проспекти, непрошено залізає в хвилі розбурханого волосся і переповнені маршрутки. Заплющивши сиві зіниці, ніжно цілує кутики вуст айстр і хризантем.
Кожного дня прокидається нова осінь.
Хтось закоханий в шурхіт її не дописаних ще аркушів, комусь припадають до серця її солодко – терпкі парфуми трав і диму, інші обожнюють нотки кави на перетинках опалого листя.
Цю заплакану даму можна любити або ні, проте бути до неї байдужим – смертельна помилка.
Ця незнайомка завжди різна… І для кожного – своя…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372603
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.10.2012
Янголи не кутають душу у чорні сорочки,
Не вмивають парфумами скроні, не пишуть листів.
Не вкладають таємні підтексти у буднів рядочки,
І ніколи тихенько, на вушко, не кидають бережно слів.
Янголи не говорять оксамитовим басом,
В саме серце не дивляться смарагдовим сяйвом очей.
Не цілують вуста, не стають найріднішими з часом,
Непомітні хранителі вічно байдужих людей…
Янголи не пробуджують в тобі тендітну чуттєвість,
Не стискають між пальців дози акордів сумних.
Не карбують у пам’яті кожну тремтливу миттєвість,
Так, янголи не… Та в тобі таки є щось від них…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369627
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.10.2012
Ти вже не плачеш,задихаючись від анаеробних спазмів,
Розламана, розчавлена,прим`ята підборами колючих голосів.
Пересиченість дихань,тягучість липких плеоназмів,
І проколоті скроні джерельних праістин батьків.
Переламані ребра казок, вірші в прозі зотлілі,
Колискових святих бездиханно –холодні повіки.
Солов`їна моя, скільки сил ще в твоєму тілі?
Лихоманить піснями,словами,не зцілюють ліки…
Калинова моя, де рубінові, стиглі намиста?
Вишиванки легенд розчиняються, мов силуети.
Де тепер твоїх кетягів ніжність пречиста?
Непритомна,розлита в картонні для соку пакети…
Закривавлена винами псевдодітей рідна ненько,
Забинтована стрічками волі,до щему вродлива…
Доторкаюсь медовим бальзамом до шрамів. Легенько…
Сонцесяйна, Єдиносвята і…Єдиноможлива!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358781
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.08.2012
Поза межами доступу…Де ти?
Десь на грані небес і землі.
І мовчать оніміло планети,
І вітрильно мовчать кораблі.
Доторкається тиша рукою…
Залишає на віях блакить.
А мені би –десь поряд з тобою,
На секунду, на вічність, на мить.
Догорають зірки, як лампадки,
Розмивають чекання бліде.
Ніч у ніжність вкладає закладки
Поза межами доступу…Де?
Із бокалу терпіння ковтаю,
Як гарячий нектар, як наркотик
Поза межами. Ще відчуваю…
Серце…Дихання…Голос..І дотик
Гаснуть зорі і губляться цифри,
Замовкають зловісно планети.
Ще ж не фініш! Чому ж тоді –титри?..
Поза…межами…доступу…Де ти?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338199
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 18.05.2012
Торкнулась ніжність кінчиком рядків,
Розлилось молоко в небесні склянки…
Тебе чекає завжди на межі світів
Та,що в волосся заплітає ранки.
Тебе тривожить поглядом зірок,
Тебе чекає диханням блакиті
Та,що із нею вічність, ніби крок,
Та,що життя переплавляє в миті
Навгад танцюють душі білий вальс,
Але тебе в своїх очах тримає
Та,що між пальців замикає час,
Та,що в обіймах Всесвіт замикає…
Шепоче квітень крилами вітрів,
Метеликом сідає сон на плечі.
Тебе чекає завжди на межі світів
Та,що в волосся заплітає вечір…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332332
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 22.04.2012
Т.Г
Вкради мене,прошу тебе, вкради!
Сховай високо в горах,серед лісу,
Чи віднеси безсилу до води,
Заспокой втому,завари мелісу.
Вкради мене,хороший мій,вкради!
Закрий собою від усього світу.
Втомилась я від болю, від біди,
Прагну розради в ароматі цвіту.
Вкради мене,на зло усім вкради!
Не слухай застороги й пересуди.
Будемо вільні,заметемо всі сліди,
Дарма,що осуд ширитимуть люди.
Вкради мене,хоча б на мить вкради!
Забуть про розум,мрії більш важливі.
І десь у пахощах ромашки й череди
Два серця будуть повністю щасливі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264642
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.06.2011
Сон сп*янив срібно-синюватий сироп світанку. Сонце сполохано сіяло струмені світла. Сумно снували стомлені сірі стрекози.
Світлана самотньо сиділа серед сутінків своєї спальні. Серце стишило стук. Самоосуджено сповнювала себе смолистим , свинцевим , сигаретним стражданням. Самотність, спрагла суцільна самотність сковувала слабке строкато-скляне самовираження. Сльоза спокійно стікала, стискаючи серце.
Сама...Серед сонячних світанків сама...
Світлану скував страх..... Страх?.. Сугестія?.. Сум*яття?..Сором?.. Сотні слів, сотні сполучень серед смертельної самотності .
Спокуса спілкування стомлювала, стискала... Світлану спасав сон....Сон солодив сирковим сріблом, стирав суперечливу снайперську самотність
Спокійно спадали смородинно-сметанні сутінки . Світлана солодко спала....
Спала Світланина самотність.......
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225493
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 30.11.2010