| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
Стену
Тихо, т-с-с-с-с... Навшпиньки лізе
Невтамоване закляття;
Недостигнувше залізо
Лізе, лізе, в дім до Лізи,
Попід тином, полем, яром,
Покотом, крізь сніжні кручі,
Цвяхами в ногах Ісуса,
Святотатсвом, мов покута
У покуття до колосся
Лізе, лізе, як волосся,
Що струмить солодким шовком,
Крехче псом і виє вовком,
Замовкає, замирає,
В путь рушає.
Не лякає,
Стає звичкою пустою,
День за днем до ніг зтікає,
Паском, колосом, волоссям.
І на полі, й коло столу
Соком скомкує мокроту,
З їжею іде до рота
Й знов - покотом коло плоту...
Йдуть турботі і вологі
Для вогню перестороги,
Для доріг барвисті мапи
Прагнуть втримать вільні душі
В межах черствих обладунків.
Тихо, тихо... Ніч настане,
Принесе пусті години,
Може витравить з дитини
Закіптюжені омани,
Слабкості, порожні драми,
Мореплавання по скелях,
Долю й іншу грішну ману,
Страхи й запівнічну сечу,
І непевності кайдани.
Спатоньки вкладе малечу
І розкаже тиху казку -
Що Бабай уже за плотом
Сіллю, каменем, покотом...
́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233895
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 09.01.2011
Присвята відсутня, всі збіги випадкові, без проведення паралелей з реальним світом
Жив-був світ, що чомусь ненавидів одну дівчинку. Ніхто не знає чому - певно то була її нещаслива карта, така собі пікова дама, а може навпаки - щаслива (та ж). В будь-якому разі так сталося, і на те відношення навряд могли вплинути відуни, гадалки, мудрі пенсіонери та наївні старці. Хіба що люди, та де ж їх знайдеш нині... Й виришів світ однієї погожої днини зробити її святою.
Спочатку вона певно дивувалась. Може їй було навіть приємно, втім часом вона й шкодувала про такий рок - всі святі трохи мученики. Хоча ні, що це я, спочатку вона не розуміла того. Розуміння прийшло згодом, з дорослістю... Уявляєш, як то, коли тебе майже ніхто не сприймає за людину? Всі тебе люблять, цінують, поважають, ледь не моляться на тебе, хочуть бути з тобою, кохати, опікати, рятувати... Ти є героїнею численних короткометражок, та ти самотня в тому мікрокосмі. Ти мов диво на піддослідній станції, мов птаха в золотій квітці. Ти - вона.
І от проходять роки, але люди не втрачають до дівчинки інтерес. Її млоїть від тої уваги, і вона не має куди втікти, бо всі двері відчинені, і навіть стін не залишилось. Мрії збулися, вона - бажаний гість серед гопів і хіппі, металюг і інтелігентів, бабць-пенсіонерок та п'янчужок-картярів. Вона може сподобатися будь-кому, зазирнути в будь-чию душу чи навіть випити її до дна. Кіпа друзів, щастя, мрії збулися... Світ переміг. Одного дня дівчинка пішла, і ніякий рокер-переросток не зіграв їй рятівну пісню. Люди плакали, несли стоси колючих й холодних троянд до її труни, проводжали її натовпом, співали чудні пісні біля її могили, молилися й стогнали з відчаю, картали і карталися. Її пам'ятали, і місяці по тому до її могили з'їзджалися її друзі й просто знайомі, щоби віддати їй останню данину. Померли всі любові до неї, і хлопи зажили своїм тускним життям. Світ поховав її.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215373
рубрика: Проза, Поетична мініатюра
дата поступления 10.10.2010
Ранок в холодному ліжку, наодинці з собою - ось вона, мрія кожного ідiота. Лесь же не вважав себе таким…
Сни… Він цінував їх, пишався ними в глибині своєї мерзенної (чи то високої) душі. Суміш образів, предметів, духів, душ, вітрів, сліз, сонця, пекла, раю… Лесь ледь не жив тим. Втім… Чому “ледь”? (рядок закреслений)
Часом в снах до нього приходили хвойди. Вони розповідали йому про любов (не секс і не кохання, а саме любов!). Тиху, рідну, щиру, часто платонічну. Вони знали про неї більше, ніж будь хто, і хоча вдавали, що розповідали казки, в глибині своєї душі вірило в неї більше, ніж будь-хто з смертних. Ох вже ті жриці кохання! Деякі зявлялися до нього в давньогрецьких туніках, деякі - в “калготках коко шанель” зразка валютих шльондр 90-их. Вони віддавали Лесю частину своєї душі, і ніхто, крім спільноти не вважав то хоч трохи сороміцьким.
Інколи гостями в його ліжку були давні воїни - люди, гноми, заковані в тяжку броню вікінги, берсерки в шкурах ведмедів, що закривала навдивовиж мало плоті, а також прості боягузи з Великої вітчизняної війни. Вони говорили з ним про тленність сущого, мізерність життя та страх, що став чи не улюбленнішою темою їх злягань. Вони знали про нього більше, ніж будь-хто з живих, та й мертвих. Деякі примудрялися розкошувати ним, деякі - сковувати його, як своє тіло. З тими вояками було цікаво, але тяжко й чомусь мулько.
Часом до снів приходила Дзвінка. Можливо, правильний ліричний герой боявся б тих снів, проганяв би їх від себе, та Лесь вважав ті сни найкращим, що мав. (Мав? Дуpня. Він навіть тим не міг вправляти, та що він взагалі значить в цьому житті? Кілька людей з приязним ставленням, кілька рідних, навала знайомих, Дзвінка… Та й все, певно. Речі - засіб до виживання) Коли приходив ранок, він прокидався з посмішкою на обличчі. І вона могла скільки завгодно псувати свій образ - Лесь знав, хто вона і навіщо вона йому. І най живе Надія, та п’яна в дyпель і виграна любими пролетаріями куди завгодно Надюха, що нині спить після своїх запівнічних пригод на сіновалі… Най вона ніколи не впаде, і прихід ранку відтягнеться щонайдалі, а разом з ним - і розуміння свого становища, життя, своєї скрути (чи може щастя? залежить від кількості випитого). Най вона живе, бо її життя з Лесем переплітаються й зростаються в єдину гілку плющу. Можливо, вона прямує до землі, донизу. Певно, так і є, проте це їх справа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215134
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 09.10.2010
Тихі, адекватні сни
Запівнічна лайка, тиша,
Повні лійки і рядки,
По граку пробігла миша
Знов абсурд і знов лай*о,
Знов прокльони і закляття,
Знов римую "все-одно"
І черпаю з слів завзяття
Тиха лайка уві сні,
Секс і сльози, кров, лахміття,
Цноту лишиш на столі
Заблукали ранки в вітті
Знову маски, знов брехня...
Зовнішність ховає погляд.
Знов загублені життя
Й позитивний знов світогляд
Очі затишні, сумні,
Коси жовті, сни "ди*ільні",
Душі змокші та дурнi...
Кажуть, ми насправді вільні...
Брешуть, вир*дки. Весна
Хоч і прийде для малечі
Та для нас уже вона
Знову, знову недоречна
24.02.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215133
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.10.2010
Ти уяви - твої кошмари
Враз перетворяться в життя,
У те, чого давно не знали,
У те, від чого не тікали
І не ховались в забуття.
У те, чим жив і дихав дух наш,
У листя осені-зими,
Ти зрозумієш, що те сталось,
Чого вже здавна ти боялась,
Та не зізналася й собі.
Що той, кому ти віриш вічно
Ховає душу у очах,
І заспокоює твій страх
У чаюваннях запівнічних...
Що все, заради чого билась
Ти до кінця, на що молилась
Чим плавила і лід, і сталь -
Згоріло в пристрастях одвічних,
Може, на щастя, мо на жаль...
Мабуть, я вир*док останній -
Що не кажу чи що пишу,
Що чую, бачу, відчуваю,
Повітря з солодом вдихаю,
Що не розкидую я гній
По білім світі. Наші діти,
Мабуть, не зрозуміють нас...
Та що там діти - вся спільнота,
Самовдоволена голота
Засипле каменем дощів!..
І тихо правду ми шукаєм
У міріадах ночей й днів...
Ми ніби звірі: хто й на кого
Кидається - не розберем...
Ми рвем, кусаємо, живем,
І, хоч забули вже про Бога,
Та все ж по лезу неба йдем...
Чом засмутилася, небога?
Можливо, то про тебе все?
Ріка життя лай*о несе
А я римую, і до Бога
Забуть вас/ти прошу про все це.
Це просто лихоманки шмат,
Брехні кусок, наклеп, образи...
Самовдоволення й екстазу
Я повний зараз; входжу в смак.
Це правда, бідна, чи не так?
02.04.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214323
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 04.10.2010