| Сторінки (1/15): | « | 1 | » |
Agnus Dei
Піду до Марічки.
Ти помиляєшся. Це не любов – біль. Ми створені для того, щоб знищувати одне одного. Кохання повинне народжувати щось нове, інші світи, відкриття, а від нас лиш залишався синій попіл. Це солодке божевілля, від якого неможливо, але потрібно позбавитися. Це як здирати з себе шкіру. «Оце і є той випадок єдиний, коли найбільша мужність – утекти».
Ця чужа тобі людина найрідніша.
Він гнався за привидами, знищеними і мимохідними. Нічого не було. Golden dust. Я хочу, щоб ти це знала, щоб не страждала, щоб тобі не боліло, як колись мені.
Я ніколи не страждала. Те, що він був поруч, - це Божий дарунок, я ніколи не вимагала більшого. Серце не питає дозволу. Нічого не поробиш. Він хотів мене любити, він любив, але не так, як тебе. Тебе він кохав, як… по-лебединому. Ніхто не винен. Я вдячна, що у мене буде його дитина. Сподіваюся, що буде. І молитви за нього. Там він повен любові. Його любові.
Що означає «сподіваюся»?
Радять викликати передчасні пологи, дитинка не розвивається. – Останні слова вона радше прошептала, ніж проговорили.
Беру Марічку за руку. За що їй таке? Розчавлене життям серце.
Не рухається. Коли ж? Може, музику ввімкнути. Я назву його Євгеном. Тільки б ворухнувся. Удар мене. Не відмовляй своїй матусі. Вона без тебе приречена. Тільки ти можеш врятувати. У мене ще є сльози? Не думала. Як пережити цей тиждень? Євгенчику, у тебе сім днів для того, щоб тебе не вбили. Смерть. Так багато ще сліз. Ти будеш прекрасним, як тато. Я навчу тебе бути гідним, чесним. Тільки ворухнися. Мені здається, ти відчуваєш мої поцілунки. Моя крихітко, ти не можеш померти. У тебе вже є своє життя. Ти комусь потрібен. Ти мій всесвіт. У тебе вже є майбутнє. Тільки ворухнися. Я не зможу без тебе. Ворухнися.
Марічка все цілувала і гладила свій нерухомий живіт, на який злітали з вій її сльози.
Знову Поле. Поле і Небо – мої незмінні рятівники. Треба відпустити минуле? Треба – смішно. Як? Тепер, коли я його поховала, воно повертається, повстає, розрізає шви на ранах, знову кровотеча… чи ж я колись вилікуюсь?
Так хочеться, щоб зараз поруч був Роман. Обійняв і відібрав увесь біль. Чи не за це я його люблю?
Можеш допомогти?
Зараз буду.
Так добре лежати на його плечі.
Від мене нічого не залишилось. У мить не стало нічого. Усе втрачено, відібрано.
Ми все відбудуємо.
Не в цьому житті. – Уже не розумію, що говорю. Сон сідає на вії. Сплю. Спл… сп..с…
Його сині очі. Напівпечальна посмішка. Весь час дивився. Він іноді ночами не спить, щоб дивитися на мене. Це ж треба. Я іронічно посміхаюсь у відповідь на його сентиментальності. Коли мене питають, чому ж ми разом, то відповідаю, що люблю, як він на мене дивиться. Я настільки звикла до цього погляду, що не змогла б без нього. Відчуття власної незамінності надає сенс життю.
Може, це і є Воно?
Через декілька днів потрібно було повертатись на роботу. Додому ми поїхали з Романом.
Я щоразу помирав, коли дивився на Неї.
Вона єдина, хто УМІЛА жити. Не прикидатися, не грати в життя, а жити.
Мені не бракувало повітря. Мені просто воно перестало бути потрібним.
Моє небо щодня розцвітало і квітнуло лише для Неї. Лише Нею.
Мені все не дає спокою відсутність себе. Свого Бога. Живого Бога. Я знаходжу його, але він виявляється привидом. Коли ловлю сенс, він тривко відлітає. Мені залишається тяжко видихнути і продовжити погоню. Я знаходжу свого бога. Одкровення освячує моє життя. Воно сяє, блистить, дарує тепло. Забуваюся. Щось… щось не те. Неповноцінність. Світло виявляється віддзеркаленням, лише сонячним зайчиком. Втрачено. Нічого. Життя знову стає пустелею. Вервечкою не пов’язаних беззмістовних подій. Треба мати Бога, щоб розуміти все те, що з тобою відбувається.
Я все шукаю і втрачаю Його, помиляюся і не розпізнаю. Але ніколи не зупинюся. Навіть якщо буду вщент пошматована, зруйнована, розтрачена. Коли зупинюся, тоді перестану жити.
Мунк. Саме так себе почуваю. Ніби віддала все найкраще, найчистіше і добровільно вивалялася у бруді. Бруд той – життя. Його гидка,грішна, потворна сторона.
Онучечко, телефоную тобі, щоб дещо сказати. У Марічки народився син. Євген.
Дякую, бабуся. Сподіваюся, ти мене чекаєш.
Ти ж знаєш, що повсякчас.
Скоро вирвуся.
Ти сама зараз.
З Романом.
Знову?
Сподіваюся, цього разу на довше.
Цікаво, Євген-молодший схожий на старшого? Хочеться глипнути, щоб відчути шматочок Євгена. Якщо Марічка не захоче. Чому?
Маленькі пінеточки.
З новим життя тебе.
Дякую. – Якось в’яло.
Очі її питали, якого фіга ти приперлася.
Хотіла побачити крихітку.
Так, звичайно.
Як я могла подумати, що побачу у ньому Євгена. Це інша істота, не схожа. Вчепитися б кігтями у шкіру. Дерти її. Поламати кістки. Витягнути і поховати серце. Я більше ніколи його ніде і ні в кому не побачу. Якби не розридатися. Не тут. Не при Марії.
Але… ці очі. Ось де знайду Євгена. Зелені і розумненькі оченята. Глибокі і бездонні. Як він був.
Маріє, я… хочу спитати
Так. Звичайно. Я ж казала приходити, коли буде нестерпно.
Якщо мені добре з іншим, це зрада? – Як сміховинно! Яке це має значення. З ким, коли. Лише одне важливо – більше так ніколи не буде. Ні Євгена, ні наших мрій, ні не вигаданих планів, ні наших польотів над земним, ні падінь з небес. Більше ніколи не буде нічого. Страшна луна в голові: НІКОЛИ. Тільки б не розплакатися. Втекти. Бігти. Бігти.бігти.бігтибігти
Ще щось говорила. Марічка порадила не забивати власноруч цвяхи у рану і жити далі. ЯК???
ЯкякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякяК
Ще щось говорила. Я не слухала. Не могла. Слова натикалися на перепону – моє тіло – і так само легко вилітали з іншого боку, розчиняючись у небутті. Бігтибігтибігти
Вийти за поріг. Не очі – океан. Зараз виллється. Затопить усі мої субтильні спроби жити, пережити, вижити. Хвіртка. Очі окутує туманом. Мало що бачу. Нігті під шкіру. Зовсім не боляче. Волосся жмутками. Печальний Франко.. біль розриває мою наївність. Боже, чого ти там забув про мене. Навіщо він тобі? Невже ти жорстокий Яхве, а не мій милосердний християнський Бог? Невже усі взяті гріхи не викуплять спокій. Нащо жити далі? Щоб втрачати. Втомилася. Втрати. Втрачено все, що приносило світло. Я все більше тону у болоті темряви.
Єдиний вихід – не думати. Інакше я не можу жити з цим. Але це якийсь псевдовихід. Іншого не знаю. Поки так.
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503656
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.06.2014
Спокій
Всевишній пам’яті моєї любої бабусі присвячується
Introitus
Дороги.
Дороги.
Дороги. Мої дороги далекі… і якісь вічні. Може, я теж, як отой камінчик Матто, теж для чогось потрібна. Можливо, ця дорога знає.
Шляхи сплітаються у дивну мапу на моїй долі. Куди цього разу ведуть? Я ніби знаю, але якесь передчуття все тривожить. А мені б спокою. Втекти б від біганини.
Щоразу все більше й більше люблю сідати в авто і мчатися наввипередки з кілометрами, забуваючи про закони тертя. Ставати вітром і летіти над світом. Іноді хочеться, щоб дорога закінчувалася в іншому сторіччі.
Згадала фільм Махмальбафів про бахаїзм. Все не дає спокою думка Майсама про те, що релігії дисфункціонують: спричиняють сварки, суперечки і війни. Створені з метою об’єднання світу, вони діють зворотно – знищують першооснови. І навіщо людям розділятися, віддалятися?
Я вже близька. Ще декілька хвилин і приїду. Люблю зненацька приїжджати до бабусі. Вона завжди неймовірно рада. Між внуками і бабусями з дідусями існує особливий зв'язок, оповитий спокоєм, досвідом, котрому бракує присмаку молодості, юності, спраглої за казковим минулим і не життєздатними порадами.
У нас з бабусею зв'язок особливо міцний, бо вона практично мене виховала. Батько жив у іншому місті зі своєю коханкою, а мама постійно займалася бізнесом, тому більшість часу проводила у відрядженнях. Вільний – з численними коханцями. Я виплекана бабусею, випещена її легкістю і теплом. Ми завжди були особливо близькими. Тепер, коли я живу сама, майже нічого не змінилося.
Kyrie
Двір обсаджений веселковими, напоєними літом квітами. Бабуся ніби відчувала мій приїзд і завжди заздалегідь виходила до жовтої хвіртки.
Ти на поховання?
Облила крижаною водою. Хто помер? Я знала, точніше передчувала. Вчора у місті мене силоміць тягнуло до бабусі. Якийсь холод у серці скиглив.
Євген.
.
..
…
Занадто довго мовчу. Але… декілька хвилин я в невагомості, ще не усвідомлюю трагедії. Господи, не помилуєш?
Dies irae
Коли я прийшла до тями, була вже у полі. Не пам’ятаю, як сюди йшла, що відповіла бабусі. Падаю на траву. Небо. Чого ти таке несправедливе? Це твій день гніву проти мене?
Я уявиляю, що сталося, якби я втратила когось, без кого не можу. Не вмію. Небо. Сподіваюся ти зі мною так не вчиниш. Але щось свердлить усередині. Все-таки не чужий.
Дивлюся на втоплене у синяві небо. Не знаю скільки століть. Раптом прокидаюся: вся в сльозах. Тремчу.
Чи буде доречно з’явитися на погребінні? Ми хороші знайомі. Як відреагує його наречена? Життя зруйновано. Як їй далі?
Невже це і є той справедливий Суддя?
Як ти, доню? (бабуся мене завжди так називала)
…
Її обійми завжди володіли якимись таємничими давніми чарами. Мені не треба їй було нічого розповідати, вона вміла все розуміти і забирати неспокій. Сусіди шепталися про ворожбитство у нашому роді. Може, щось є у цьому.
Мені стало легше. Уже не так боліло.
Ми випили смачного чаю (бабуся вміла змішати різних трав і корінців. Виходило неймовірно смачно).
Що тут у вас твориться?
Як твій Роман?
Напевно, прекрасно: без мене. Так усім краще.
Tuba Mirum
Із дзеркала на мене дивилися заплакана і втомлена істота. Добре, що чорна сукня була з собою. Час іти. А мені все не хочеться.
Ти коли приїдеш? Хто мені буде допомагати вибрати сукню? Ти ж не хочеш, щоби я йшла під вінець у будь-чому?
…
?
Євген помер.
?
Пам’ятаєш…
Твій перший?
Так.
Не зовсім усвідомлюю, що сказала мені Ганнуся, але вона завжди вміла знайти потрібні слова, чудесні звуки. Хто ж іще так вміло вставляє на місце потрощені кістки і виліковує загноєні рани?
Але ж ми з ним були просто знайомими. Зрідка бачились, телефонували, щоб знати: що кожен із нас здоровий. Коли у нього з’явилася Марічка ми перестали спілкуватися, та й потім у мене…
Лише знайомі… Щось закололо. Може, це він зараз стоїть перед Троном? Відповідає перед судом. Пред’являючи свою написану книгу?
Скільки тут людей! Якби стати, щоб ніхто на мене не звернув увагу? Ось тут… священик уже закінчує. Говорить про те, що тепер Євген у кращому місці. Смерть відступить. Ніщо не лишиться безкарним. Нарешті він знайшов спокій. Рай. Я не ніяк втелепаю, як ці слова можуть загоїти рани, що будуть вічно кровоточити. Так тяжко. А він про те, що це щаслива мить. Весна. Боже, допоможи. Не витримаю.
Він лежить спокійно і велично. Вагітна Марічка сидить поруч. Здається, у її становищі не можна тут бути? Мовчазна й нерухома. Усе вже, напевно, виплакала.
Час труну цвяхами забивати. Усі можуть попрощатися. Чекаю. Думала, в кінці, коли всі розійдуться. Неймовірно тяжко. Не виплакати. Не виговорити.
Коли насмілююся підійти, Марічка ще сидить поруч. Я швидко нахиляюся, вона мені шепче: «залишися, треба дещо тобі передати». – ?
Я не могла нічого прочитати у її очах, бо там уже нічого не було. Дитину шкода.
Синя труна на автомобілі. Процесія тихенько попленталася за ним. Ми залишаємося на подвір’ї удвох із Марічкою. Не пустили її на цвинтар.
Rex tremendae
Мої співчуття… - вийшли якось непевно. Я опустила очі. Тяжко було дивитися у порожнечу.
Я… - ми довго і страхітливо мовчали. Я не наважувалася спитати.
Бережи дитину. Євген завжди буде з тобою через неї. – Марічка опустила очі. Погладила живіт.
Я хотіла тобі сказати. Про Євгена. Про вас.
Про нас? – здивувалася я.
Я думаю, що ти повинна про це знати. У тебе теж має бути пам'ять. У мене буде дитина, а у тебе – його любов.
… - я мовчала. Нічого не розумію.
Ти здивована? Я думала, ти знаєш. Здогадуєшся. Кожен шукає свого маленького куточка у сім світі. Він теж шукав. Знайшов. Але мусів відмовитися. Видно, такий страшний ваш талан. Недоля випала вам. Коли зрозумів, що не судилося йому звідати власного щастя, вирішив хоч комусь його подарувати. Він знав, яким мені дорогим і рідним був. Ще зі школи.
Марічка на хвилину замовчала. Їй тяжко говорити.
Я все вірила, що він оживе, засяє. Думала, зможу подарувати йому той куточок. Викохаю його. Я вже була й повірила. Він став частіше посміхатися. аАле очі... очі його видавали. Завжди осінні, навіть, коли посміхалися. Я мовчки йшла з ним його дорогою. Він думав, я не знаю. Думав, я щаслива. Та я й справді була щасливою. Моя печаллю щаслива Марічка. Так він казав. Коли я завагітніла, він розквітнув. Такий безхмарний. Та все та журба в очах.
А потім оце…
Я хотіла, щоб ти знала. Ти його куточок. Він ніколи не говорив, та я завжди знала. Він дивився на тебе, як я на нього.
Тяжко стояти. Усе вітіювато розпливається.
Знай, що він теж завжди буде з тобою. – Вона доторкнулася до моїх грудей, показуючи на серце.
Ми слухали тишу. Мені здається, що Євген стоїть біля нас. Я побачила на його обличчі сумну і зболену посмішку.
Допоможеш мені дійти до хати?
Звичайно.
Я провела Марічку до ліжка.
Тільки не плач. Не виплачеш кохання. Живи і лише іноді про нього згадуй. Забуття – ось істинна смерть. Він не помер, він з нами. З тобою і зі мною. Збережи у своєму серці його куточок. Як і я збережу.
Все ще нічого не розумію.
Покличеш мою маму? Вона на кухні. Не буду тебе більше затримувати.
Прямую до виходу. Тримаючись за ручку:
Можна прийти до тебе? – сама не розумію, нащо спитала.
Не тривож душу. Хіба, якщо захочеш спитати.
Невже це і є порятунок, джерело милості?
Recordare
«Таємниче життя бджіл». Американці інакше тужать. Не кричать, надриваючись: на кого ти мене покинув. Не істерять, кидаючись на труну. Плачі – наш жанр. Нещасно-показова Ярославна. Ми не консервуємо свої втрати, ми будемо про них голосити, щоб кожен почув. Щоб почув Він, згадав і не полишив наодинці з муками – з собою.
Заплачу наче чайка овдовіла. Небо болем розітну. У вітра ліків попрошу. Чи є ще зцілення для серця, в якого вкрали кров. Верни мені його. Ти, річенько, течи полегшенням до мене. Щоб я без нього не вмирала, себе не розпинала. Щоб в сльозах землю не втопила. Ти, сонце, висуши мій біль, не спопеляй мене. Якщо його спалив – мене спали.
Даруй мені відплату. Нехай твій подвиг не пропаде, а гріхи буде викуплено навіки.
Чого ти плачеш?
Плакала, коли уперше поцілувала його. Не могла повірити, що так буває.
Реальність боляче вривається у мрію.
Я чекала тебе усі свої попередні і наступні життя.
Ця синюща хмара схожа на нього. Вона виливається слізьми, стікає рікою спогадів, перемішаних з болем втрати і неможливості повторень.
Винно зітхаю. Змилуйся, Боже. Даруй милостиню, тому хто просить.
Чорний. Чорний. Чорний. Як ще можна себе намалювати? Виливати, виливати фарбу. Хай тло потоне у ній. Хай буде чорніше, ніж у Малевича. Хай буде трикутник моєї втрати, обрамлений пекельним вогнем відчаю.
Як зараз потрібне полотно або хоча б папір, вималювати себе, несебе. Інакше неможливо все це пережити. Як пережити!?
Я схожа на Синь. Може, й від мене утвориться озеро печалі.
Confutatis
Олено, мене завтра не буде. Я затримаюсь. Слідкуйте за новинами. Я закінчу статтю і надішлю. Ще накидаю завдання для вас. Ми поки встигаємо. Якщо будуть проблеми, повідомляйте. Надсилайте мені всі зроблені завдання
Так, так, усе зробимо. Не хвилюйся. У вас усе ок?
Що? А так… поки
2 пропущених. Роман.
Що з ним робити? Чужий. Мені здається, я ніколи його не знала. Знайомий. Але шкода його. Чи змогла б так, як він: любити того, хто дихає не мною? Але ж я ніколи його не обманювала. Сам погодився. Проте осад у серці. Почуття провини ніколи не відпускало.
Буду покарана за те, що кличу благословенних?
Ми давно не бачились. Я вирішив дізнатися, як ти.
Я не знаю, як. Нічого не розумію
… 3 хвилини тиші
Я хотів сказати, що завжди буду… Буду завжди.
Знаю.
У мене все нарешті налагодилося (чи так здалося?). Чи не вперше усе рівно, я перестала хвилюватися через дрібниці. Змирилася зі своїм відчуженням. І почала жити. З роботою усе владналося. Нарешті не думала про гроші. Навчилася жити з Романом. Але… це ж треба. Я передчувала. Не знала нічого, але відчула раптом. Попросила Романа піти на декілька днів. Може, це моя кордонна екзистенціальна ситуація? Я нарешті себе відкрию для себе?
Маячня. Усе. І життя. Від самого народження ми лише втрачаємо. Спочатку свою невинність, потім віру і мрії, потім дорогих людей. Найгірше, коли в зворотному порядку. Лише втрати. Я вчилася науки розставань. Але ніколи не навчуся.
Серце, знищене у попіл, потурбуйся про мій кінець!
Lacrimosa
Треба усе усвідомити. Наважитися на одкровення з собою.
Його хрест, таке відчуття, що не раптовий. Треба помолитися. Бог приносить спокій. Де ще шукати допомоги? Хто зрікається Бога, то кому ж молиться? Хто піднімає, коли ти не здатний більше йти? Люди занадто самовпевнені. І занадто смішні, заплутавшись у днях сліз.
Ти пробач, що я тебе тоді відпустила. Я думала, так буде краще. Ми були занадто щасливі. Щоб у це повірити. Я злякалася свого зречення від світу. Ти пробач, що я тебе стерла. Я думала, що тебе буде мало. Чи, може, боялась втратити себе.
Offertorium
Нам доля вишила таку дорогу на полотні нашого життя. У нього свій візерунок, у мене – інший.
Я на мить зреклася усього, а потім чомусь подумала, що не зможу отак все життя жити любов’ю. Я припинила малювати, навчатися, писати, їсти, я лише дихала. Дихала ним, спогадами. І якось раптом усвідомила, що перетворюся в Ніщо, потопаючи у безодні мороку. Мене не стає. Я трансформується у НебуттЯ. Залишаюся позаду. Кохання душить, зупиняє мій рух. Я досягла апогею своєї душі, а далі що? Якби ж я тоді знала, що «таке буває раз в ніколи». Я завжди встигну намалювати свою душу, але сама не навчу її злітати до вічного світла.
Амбіції? Навряд чи. Я не знала, що таке щастя. Відчувала його присмак, смак – ніколи.
Ще темно надворі. Де телефон? П’ята. Щемить. Помер. На мить світ зірвався, потім вибух перетворився у біль. І пече, вбиває, знищує. Спатиспатиспати. І ніколи не прокидатись.
Піду пройдуся. Бо здурію.
Холодно. Одного вечора, коли наші поцілунки розчинилися десь поміж тісних вулиць, він почав шепотіти:
Зачекай хвилинку. Мені тяжко дихати. - Йому теж було боляче.
Чого я прагну від життя? У свої 25 до цих пір не знаю. Пам’ятаю оте мале п’ятнадцятилітнє дівчисько, самовпевнене й цілеспрямоване, котре так хотіло слави і визнання. Хто його вбив? Що? Може, я несвідома лялька, якою керує невідомий імпресаріо. Останнім часом так здається. Я пливу часом, простором, не намагаючись побороти основну течію. Це ж так прости пливти за, й так жертовно і затратно – проти.
«І я не я, і ти мені». Мені іноді здається, що мій світ підмінили.
Біля цього магазину вперше побачила їх з Марічкою. На мить щось защеміло, а потім стало так радісно і вільно. Я перестала почуватися винною. Тільки все оті осінні очі не давали спокою, але вірила, що щаслива дівчина зможе поділитися з ним своєю радістю.
Sanctus
Я ж продовжила жити. З тих пір все більше й більше малювала, взялася створювати з друзями власну справу, стала на ноги. Через років двісті почала відчувати смак їжі, задоволень, руху.
Роман учив мене жити. З ним так добре. Затишно і спокійно. Немає того божевілля, що забирає землю із під ніг. Але не те… мені іноді добре, а іноді скажено мало цього спокою. Хочеться задихатися і щоб боліло, боліло від кожного поцілунку, щоб забувалось усе. Але чи була б тоді я?..
Я ніколи не знала, чого хочу. Тепер це вже немає значення.
Його зелені очі лікували від вічного спліну і меланхолії. Коли він був поруч, лише тоді я не депресувала.
Воля – ось що найважливіше. Це ні з чим не порівнюване відчуття всесильності, ніби весь світ у твоїх руках, бо не маєш таємниць. Благословен, хто приходить в ім'я Господа.
Це ж треба! Усе життя чекала на того Єдиного, трішки божевільного і відчайдушного, а коли зустріла – злякалася і втекла. Найбільший гріх проти себе. З тих пір жила заради інших. Ніколи не отримувала задоволення, коли щось робила для себе. Мені здається, я народжена для того, щоб тримати світ для когось. Може, це моє честолюбство?
Пора вертатись. Бабуся, напевно, прокинулась, буде хвилюватися.
Щось мені здається, що не перезимую. У серці віє потойбіччям.
Бабусю, у твоєму серці подуває хіба що молодістю. І чути не хочу. Хто ж навчить моїх дітей готувати смачні вареники?
Міцно обійняла, так хочеться плакати. Не можу при бабусі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503486
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.06.2014
Це дивне постійне бажання ламати всі двері
І вікна і входи і виходи хоча би кудись
І сховатись десь там
За тими ж дверима
І тримати світ у своїх руках
І не бачить його ні секунди не чути
Ці дивні бажання
Це ж просто
Шукаю себе
Чи ховаю?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317156
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2012
І навіть, якщо це була лише гра, то я переможниця – я перейшла за її межі і перетворила забавку на реальність.
Ми обоє гралися, але…
я якось по-справжньому вірила у непритворність тебе
ти хотів, щоб я повірила, що твоя гра – то справжність
я хотіла перейти з розряду гравця у роль частинки тебе
ти прагнув моєї частинки
але я не могла віддати тобі її у грі
тому ти вирішив піти ва-банк, обдурюючи
а для мене брехня – стала твоїм фіаско
ти не зважав, що я можу лише прикидатися гравцем
я не думала, що для тебе гра – спосіб приховати істину
щоб потім нікому не було боляче.
…забули про те, що не треба боятися свого серця.
Я не хотіла гратися, але це був єдиний вихід врятуватися від майбутнього болю. Але я прорахувалась, забувши про своє невміння бути байдужою і верховенство Гордості у моїй долі. Для гравців Вона – завада виграшу.
Моя гра була способом порятунку від нудьги. Але в результаті вона втягнула мене у нетрі непролазного суму.
Я не знаю, хто винен більше: Гравець 1 чи Гравець 2, але…
ти занадто рідко виходив з гри, щоб бути справжнім
я занадто часто була справжньою, щоб гратися
ти хотів, щоб я повірила
але твої вчинки не дозволяли цього
…Гравець 2 забув сказати правду.
Чому ти не сказав, кому належить твоє серце?
Гра закінчилася. Хтось скаже, що я лузер, а я скажу, що програв Гравець 2, бо він забув найголовніше правило – ПРАВДА. Його брехня стала поразкою. Овації лузеру!
Game over.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313436
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.02.2012
У звичайному містечку стояв будинок. Те, що поруч було ще безліч будівель і що всі вони були зроблені з одного каменю і з однією ціллю, не робило цей будинок звичайним. Лише одна річ відрізняла його від усіх інших – уміння жити.
Який це був чудовий будинок! Він сяяв своєю пишністю, прибраністю, миловидністю, бо був щасливий. Чудова родина жила у ньому, ніколи не забуваючи про свою фортецю. Мир, дружба, затишок, любов панували в оселі і робили її прекрасною. Люблячі серця приносили щастя і гармонію будинкові.
Пожовкла правда, опало листя, затанцював сніг, згнила торішня радість, прийшли літні дощі, а потім знову – сльота… Годинник життя невтомно мчався вперед. Перед нами все той будинок, але його й годі впізнати. Тільки добре придивившись, ми зрозуміємо, що це той дім. Але що з ним сталось? – мимоволі запитуємо ми у себе. Де ж його колишній доброзичливий сонячний вид, осяйна краса, чародійний фасад, чисті до блиску вікна і двері? Замість усього цього ми бачимо паутину, яка скоро вкриє будинок суцільним шаром, бруд, тьмяність, сум, і здається, що наш дім носить траур. Але за ким?
За минулим, щастям, світлом… тепер усе інакше. Сім’я, котрій належить ця оселя, тепер здається незграбно склеєною картиною. Постійні конфлікти, сварки, зради, розлуки щоразу ставали істиричнішими, гострішими, непримереннішими. Кожна суперечка повинна була стати останньою, але вони продовжували жити разом, забуваючи, але не пробачаючи.
Таке життя перетворювало будинок на пластиліновий, і він все більше танув з кожною проблемою. Душа його належала цій родині – тепер її аура була заплаканою nerою. Він шкодував дружину, котра терпіла чоловікові зради, і чоловіка, котрий потерпів великі втрати у бізнесі, але найбільше плакав наш будинок через дитину, котра мимохіть ставала спостерігачем усіх сварок батьків, їхньої зайнятості і відсутності часу на звичайне спілкування.
З кожним днем наш будинок ставав усе вразливішим до подразників, його миловидність розчинялася у незгодах як на пришвидшеній зйомці. Занедбавши власні душі, навряд чи ця сім'я мала час, щоб не допустити до занедбаного стану будинок. Якби нічні перехожі звертали увагу на будинок, то, можливо, побачили б, як він тихесенько плаче, молячись за цю родину. Він не просив для себе перефарбування, ремонту опалих стін, квітів на вікнах, а тільки благав повернути сім'ї вкрадені душі. Наївна віра будинку у красу заважала зрозуміти, що насправді люди самі сховали власні душі, відмовившись шукати з ними зв'язок, щоб не пошкодити власного животіння.
Поки він молився, опав яблуневий цвіт, не залишилося жодної антонівки на дереві, скресла крига, воскресло тепло, втомилося сонце, іній розмальовував мрії, птахи принесли на крилах торішню осінь…
Ми знову бачимо наш будинок… але, ні. Це вже лиш купа каменю, цегли, дерева. Просто хтось забув поховати минуле. Це вже не дім, а лиш попіл й залишки. Час неминуче змінює все. Сім'я перетворилася на трьох людей, роз'їхалася, забувши про будинок. Вони залишили його і більше ніколи не поверталися. Він ще довго молився за них, але руйнувався, бо не мав того, заради чого жив – не було ля кого бути фортецею, затишком, теплом. Його життя втратило мрію і з тих пір перетворилося на існування=розкладання душі. Він гаснув усе нестримніше і безповоротно, поки не став тим, чим ми його бачимо сьогодні.
Якось заворожили мене покинуті вулиці міста, моя мрія, не задумуючись, кинулась у їхні зимно-прекрасні обійми. Я заклякла навпроти оцього будинку: руїна спала непробудним сном, але кожна цеглинка оповідала сентиментальну історію, порох пахнув печаллю, наповнюючи спостерігача сумом, і – впевнена – десь під завалами билося ще живе серце.
Навіщо ми покидаємо свої будинки? – запитувала я у свого минулого. Чому не відмовимося від пристрастей і егоїзму заради тепла, затишку, фортеці, любові. Чому не пробачаємо і відморожуємо душі, ховаючи її за образами?
Чому ми руйнуємо свої будинки???
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=300866
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.12.2011
Ти сам. На цьому острові Істини. Навколо хіба що Природа. І тільки величезні хвилі час від часу порушують твій такий відшліфований спокій.
Ти сидиш наче вкопаний. Просто втомився блукати нетрями брехні у пошуках правди. Склав руки… чи зрозумів, що її так не знайдеш ніколи.
Накочується хвиля. Навіть не тікаєш. Вона змочила лише ноги. Хвиля втоми. Так, ти й і справді безмежно виснажений, збайдужілий, а тому, напевно, і зайвий.
Накочується друга хвиля. Ти все ще непорушно сидиш, задивлений у далечінь пустим поглядом. Цього разу хвиля виявилася потужнішою, досягнувши майже твоїх колін. Хвиля огиди. Тобі нестерпні всі такі звичайні проблеми, філігранні розклади, вічні почуття, що через мить зникають, близькі, котрих не зближують навіть надсучасні комунікації, вірність, якій не заважає зрада, невігластво і нігілізм, які вже й не розрізняються, справедливість, що сконає (чи не востаннє?)…
Накочується третя хвиля. Вона сягає вже вище колін. Хвиля відчаю. Ти лягаєш, утомившись сидіти. Хочеться кричати, щоб почула вся Земля, битися об тверде, рвати волосся, залізти пазурами під шкіру і зняти її… Але, зрештою, ти не робиш нічого. Ти заціпенів. І страшно від невідомості, але ти занадто безсилий, щоб щось робити, тому залишаєш усе поза своєю волею. «Let it be».
Накочується четверта хвиля. І тобі раптом – уперше! – стає страшно. Ти не знаєш, чи вистоїш. Ця сягнула по горла. Хвиля болю. І ти вже відкидаєш свою стриманість. Починаєш жмутками виривати волосся, роздирати шкірю аж до вен, безтямно битися об дерево, втрачаючи свідомість, верещати, верещати, верещати, як божевільний (а хіба ти не такий???), здирати одяг подекуди разом зі шкірою, і плакати, ридати, топитися у сльозах… а потім заплющуєш очі і забуваєш про все. Про ВСЕ.
Ось ти сидиш. Зовсім голий, з дещо набряклим обличчям, волоссям сторчма, губами кольору крові, з синцями і подряпинами. Ти знесилений, як ніколи. Відболіло. Ти дивишся у далечінь мудрим поглядом.
Накочується остання хвиля. Найпотужніша. Але жодної краплиночки остраху. Вона накриває тебе всуціль. Хвиля любові. І ти розумієш усе. Немає більше ненависті, байдужості, болю. Є тільки світло, випромінюване всім – і цим островом, і водою, і небом, і природою, і тобою.
ти сам(.) виносиш вирок самотності
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297716
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.12.2011
Я в серці ті пахощі чую.
Вже. Все-ще. Навіки.
Цілую твої я повіки,
Украдені долею-болем.
Слова –недоріки.
І докір собі за мовчання.
Ти пахнеш весною,
А я життєдайним (стражда)нням.
І я ще так добре все чую.
З тобою ж.
Цілую твої я печалі,
Свої ж залишаю на потім –
Усе як у казці, лише ідеали
З життям перебрали.
Цілую свої я примари
Такі вже реальні. До сліз.
І слизько – з тобою упали
На дно, де немає надій.
Я чую тебе ще так ясно.
Колись ти погаснеш?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297715
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2011
Я стою у білій кімнаті. Насправді й не знаю, яка вона: можливо просто обтягнена білою тканиною.
Я стою у центрі. Майже зливаюся з кімнатою, бо моя сукня теж кольору чистоти й незайманості.
Мрію…співаю… іноді здається, що літаю.
В одному з кінців кімнати з’являється вродливий чоловік. Він кокетливо посміхається, починає щось солодко говорити… хто б не повірив?
Я впевнено підходжу, посміхаючись. Відчуваю, що належу йому. Заглядаю у вічі… і раптом розумію усе. Тьма. Порожнеча. Зникають усі так раптово народжені почуття. Лякаюся і зненацька переводжу погляд на його руки, а там цеберко. Він підносить посудину над моєю головою і виливає чорну речовину. Фарба в’їдається у шкіру, проникає крізь вени, наповнює судини і прямує прямісінько до серця. Втрачаю здатність відчувати. Стовпом стою – не хочеться нічого. Чоловік зникає… я непорушно стою. невідомо скільки часу минає.
Поступово фарба випарюється з крові, розчиняється у повітрі, лише де-не-де залишилися сліди на сукні. Я знову починаю жити. Ще несміливо, але вже відчуваю у собі сили. Починаю дихати на повні груди. Як чудово!
З’являється жінка. Теж вродлива і теж мила. Її слова допомагають мені вилікуватись повністю. Ми спілкуємось на відстані, але моя наївність ненавидить дистанції. І я відчиняю серце. Наближаюся… але тепер усе інакше: спочатку я отримую ляпаса, і тільки згодом – фарбу на голову. Цього разу рідини вистачає на все моє тіло – і зовні, і всередині, бо вона в’їдається у нутрощі, не залишаючи шансів шансів на порятунок. Мені залишається посміхнутися і згадати відому пісню:
«Ти відкрий подрузі двері, але серце їй своє не відкривай».
Тепер я зачиняю будь-які прояви живого в собі. Згортаюся у клубочок, ховаюсь у куточок і б’юся головою об коліна. Тілом проходить струм. Хто знає, чи я ще жива? І тільки ледь чутний реквієм серця дає знак про моє існування.
Не помічаю нічого. Уже не бачу як навколо зявляється десятки, сотні, тисячі людей з відрами, по вінця повними темної смердючої огидної фарби. Наче дрібні хижаки, що харчуються падаллю, вони живуть моїм болем, виливають одночасно на мене тонни тієї огиди: на мені немає жодного живого місця, я чорніша за чорний колір. Але мені начхати. Не чую не бачу нікого. Слухаю отой жалібний реквієм. Навіть не помічаю, що ще жива. Усе здається суцільною труною.
Тиша… усі зникають. Я вчуся ставати на ноги, дихати, дивитися. Лячно. Боюся повернутися, не те, що йти. Але найстрашніше – це люди. Проходить ціла вічність, але вони не з’являються. Я безмежно радію і кохаюся у своїй самотності. Починаю розуміти себе, думати, думати, думати. Сумна моя печаль приносить якесь тихе щастя.
І раптом… серце зупиняється на секунду. Я майже втрачаю свідомість від божевілля і страху – переді мною людина. Кричу, верещу, б’юся об стіну і прошу Його зникнути. Будь ласка. Заради всього святого! Я ж тільки навчилася посміхатися!
Він не зникає. Дивиться на мене сумним і пронизливим поглядом (раніше всі лише посміхалися!). помічаю, що Він одягнений у біле (усі інші були чорні) і зі страхом дивлюся на руку. На хвилину знову оживаю, але там … цеберко. А я подумала… щось змушує мене підійти до Нього. Підходжу, заглядаю у посудину, а там… вода. Він виливає її на мене і я відчуваю, як серце очищується від чорноти, огидна фарба випаровується з організму, очищується тіло. Але ж сукня. Вона ніколи не буде сніжно-білою. Він упевнено підходить (все ще з легким відтінком суму в очах) і знімає з мене одяг. Як це я раніше не здогадалася зробити цього? Мені стає так легко, вільно і я забуваю, про все, що було до цього. Я просто дивлюся Йому в очі. І здається, що цілий світ тримаю у руках. Уже не відчуваю себе. Є тільки ми.
Живемо. Нарешті і назавжди живемо!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297579
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.12.2011
1. Троянди кліпали віями, відверто заграючи зі світом. Відчинивши двері квартири, ти одразу поклала їх до вази з водою, щоб вони навіть і не подумали зів’яти.
А квіти тільки й починали буяти по-справжньому, вихвалятися власною неповторністю і зазирати в очі красі світу. Це був лише початок…
Скинула верхній одяг, увімкнула музику на всю гучність: посторонні звуки навіть не мали шансу бути почутими, кружляла у якомусь шаленому танкові, як муза для Аполлона, падала на ліжко, переводила дихання, заплющувала очі, розмальовувала світ/себе щастям, просто кричала, тупотіла ногами – літала, що ще сказати. Почала забувати про серйозний вираз обличчя: постійно посміхалася, зникала у вимірі забуття. Розчинялася, забувши про людей, світ, сльози.
Просто кричала
від радості!
2. Троянди кліпали віями спокійно і легко, посміхаючись світові.
Відчинивши двері, ти перш за все глипнула на них і душа налилась карамеллю. Чи зникла, поступившись місцем ніжності й безмежності. Усе навколо здавалося настільки прекрасним, що абсурдом була б відсутність поцілунків з радістю.
Ти цілувала кожну іграшку, лагідно обіймаючи, і звідкись знала: попереду світло.
Слухала джаз-блюз, зливалася з музикою. Якось легко всередині. Усе твоє: це небо, сонце, місто.
Просто світилася
від ніжності.
3. Троянди кліпали віями в’яло і стомлено.
Ти, зайшовши до квартири, спочатку пішла до кухні. Зробила капучино, а потім увійшла до кімнати.
Один пелюсток упав, а на інших почали з’являтися перші сліди зівʼядання.
Ти ледь чутно зітхнула, втомлено посміхнулася. Лягла на ліжко і подумала, як легко дихати. Упустила повітря в кімнату.
Просто дихала на повні груди
від волі.
4. Троянди вже не кліпали віями, бо заплющили їх.
Ти, зайшовши до кімнати, спочатку повечеряла, приймала душ, доки не втомилася з’ясовувати, де вода, а де сльози.
Заспокоїлась, пішла до кімнати. Троянди вже здебільшого або зовсім зів’яли, або опали. І лиш де-не-де було помітно, що вони ще живі.
Ти байдужо лягла, порожньо глянула на небо, сонце за вікном. Якось іронічно посміхнулася чи то до себе, чи людей за холодними стінами. Плакала – сміялася у відчаї. Засинала – раптово пробуджувалася. І чи не все рівно тепер, що там, попереду. Навіщо йти до нічого?
Просто існувала
збайдужіло.
5. Троянди вже не кліпали віями, бо втратили їх зовсім.
Ти, зайшовши до квартири, весь час провела на балконі, бʼючись у дикій ненависті до всього світу. Готовність руйнувати і знищувати зашкалювала.
Била двері, стіни, вікна ногами. Руками. Деколи головою.
Десь підранок пішла до ліжка, геть виснажившись. І тільки глипнула на троянди – всі почорнілі пелюстки лежали на столі, залишилися лише голі колючі ніжки у вазі.
Занурилася у подушку.
Просто задихалася
від ненависті.
6. Троянд уже не було.
Ти, зайшовши до квартири, одразу, але якось спокійно ввійшла до кімнати.
Колючі стебельця викинула у смітник. Стало легше. Пелюстки спалила і розвіяла всюди, де бувала найчастіше.
Увімкнула улюблену музику, пила зелений чай і почала писати, чого вже давно не робила.
Перше, що з’явилося на папері: «Троянди рано чи пізно в’януть, душа ж повинна цвісти завжди».
Саме так літери стають ідеями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235780
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.01.2011
Я в серці ті пахощі чую.
Вже. Все-ще. Навіки.
Цілую твої я повіки,
Вкрадені долею-болем.
Слова–недоріки.
І докір собі за мовчання.
Ти пахнеш весною,
А я життєдайним (стражда)нням.
І я ще так добре все чую.
З тобою ж.
Цілую твої я печалі,
Свої ж залишаю на потім –
Усе як у казці, лише ідеали
З життям перебрали.
Цілую свої я примари
Такі вже реальні. До сліз.
І слизько – з тобою упали
На дно, де немає надій.
Я чую тебе ще так ясно.
Колись ти погаснеш?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229655
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.12.2010
Кожен із нас поет, і кожен – убивця. Тільки хтось убиває поезію в собі, а хтось холод душі.
Я народилася з кохання – зі світлу, німбу життя. Із саме того, що буває лише раз, зате до радості пекучим, навічно пам’ятним, болюче незабутнім, найсуттєвішим і чистим, – з першого.
Я народилася з юності – найкращої подруги любові. О так, з того часу, коли босоніж крокуєш життям, цілуєшся з наївністю і вірою, кохаєшся з відчайдушністю.
Отже, я плід кохання, тому можу вважати себе повноцінним напоєм хмільного щастя.
Я народилася, коли мої батьки УСВІДОМИЛИ їхню залежність один від одного, коли у них виросли крила, у голові витанцьовували метелики, майбутнє вінком сплелося на їхніх головах.
Я розпочала своє життя тоді, коли моя матуся стала янголом. У неї виросли крила, і вона взлетіла, піднявшись над світом. Отак, ті очі справді окриляли, губи змушували вмерти. Вона пила нектар богів – його поцілунки, засинала на хмарах – його грудях, мала надприродню силу – його.
Моя матуся стала янголом. Посвячував мій татусь. І тоді народилася я (мабуть, небесна істота).
Так ось: я народилася з симбіозу першого щастя, першого болю, перших сліз, що ними плаче серце, і першого польоту. Я маленька істота, мати якої, - перша любов.
Хто мої батьки? Найщасливіші створіння на землі (принаймні, були). А якщо їхнє серце літає десь на восьмому небі, то і я безмежно щаслива за них.
З чого починається будь-яка історія? Зі знайомства. Проте моя матуся задовго до зустрічі побачила мого тата і чекала на нього. Просто якось теплий ніжний вітер нашепотів їй на вушко мрію, і вона чекала на неї. Чекала у пекучому сумі і мокрому болю, у засніжених буднях, чекала вперто до останнього. Вона знала, що колись він прийде нізвідки, раптово й навіки.
І він прийшов… нахабно відчинив двері, не подзвонивши, зручно розмістившись у її серці.
Назавжди.
Просто йшла кудись. Мертва. Божевільна песимістка. Він прочитав її серце і не зміг пройти повз. Нічого не боявся і не зміг пройти мимохіть смерті, наважився боротися з непереможеною. Ті очі, в яких він кохався, плакали мертвими слізьми, але він зумів знищити всі сліди і навіть тіні тих крапель її душі.
Спільні друзі… знайомтеся… привіт? Про себе? Я… чому самотність?...
І понеслося. Розмови від Сибіру до Гаваїв, з Анарктиди до Африки. Розмови, слова
Що таке час? – він і вона.
Що таке відстань? – він і вона
Що таке щастя? – він і вона.
Він починався з неї, вона ним закінчувалася.
∞
він
∞
вона
∞
Вони
Він розчинявся у ній, вона у ньому. І саме в один із таких днів з"явилася я. мої батьки були двома притоками, що злилися в одну могутню річку і я, наче Афіна з піни, народилася з кохання.
Моя матуся ще не підозрювала, що отримала такий подарунок. Вона продовжувала зникати між дерев, рахувати холодні зорі, ліпити з сонячного проміння картину щастя.
Вона продовжувала жити люблячи, а, отже, залишаючись найщасливішою у сумбурній Галактиці черствих.
А потім з найщасливішої моя матуся перетворилася на най-, най-, найщасливішу особу… завдяки мені. Вона дізналася, що у неї є я. Як вона зраділа! Я ледве не померла від цього надмірного щастя.
Матуся плела мені віночок із зірочок, запам’ятовувала кожне биття мого серця, кожен порух моїх крил. І тоді ми навіки з’єдналися і розчинилися одна в одній.
Щовечора ми вели солодкі бесіди. Як я любила слухати матусю! Її чарівний голосочок полонив кожним звуком. Саме тому її колискові народжували у моїй душі янголів. І я літала.
А ще я обожнювала той парк, де ми з матусею шукали щастя і знаходили його на тій лавиці у найвіддаленішому закуткові. Ми так любили там сидіти! А зверху падала ніжність – блідо-рожеві листочки, повітря духмяніло свіжістю.
Оті хвилини, проведені з моєю матусею, виявилися найпрекраснішими у моєму недовгому житті.
А потім моя мама розповіла моєму татові про мене… не знаю, як писати далі. Татусь спочатку мовчав.
Здавалося, вуста його хтось зачинив на вічний замок. У очах шалено змінювалися думки: то гріли мене, мов сонечко, то заморожували, як лід, і, зрештою, перетворилися на міцну непрохідну стіну. І стало мені невимовно страшно. «Це все…» - шепотіло щось у грудях. І це щось мало невдовзі припинити своє існування.
- Я стану… татом? – мені знов стало тепло. На мить. А потім ущухла і розвіялася будь-яка надія рятунку. – Кохана, невже нам погано вдвох? Невже нам бракує щастя? У нас все так чудово. Навіщо руйнувати будинок, який ми так довго створювали.
Він говорив з якимось острахом, ніби невпевнено ступаючи і боячись, що ось-ось провалиться.
- Що руйнувати? – вже у відчаї сказала матуся, і я не знаю, хто з нас двох бився більше у передсмертних конвульсіях.
- Ти ще така наївна, моя дурненька. Ще сама дитина. Тобі ще вчитись треба. А пізніше – чесне слово, обіцяю – у нас буде ціла купа маленьких щасть. – Це останнє було сказане з якоюсь дивною радістю.
- Навчання… робота… гроші… А жити коли? Я не хочу розчинятись у цій рутині, обламавши собі крила. Я не можу стати вбивцею, – (якесь страшне слово), – і матуся ніжно погладила мене.
- У нас ще буде багато таких янголяток. Чесно-чесно, але не зараз, розумієш. Що скажуть твої батьки? У мене робота тимчасова. Де ми будемо жити? Наш янгол так не зможе!
- Я не можу стати вбивцею, - тихо прошепотіла матуся, наче сама до себе.
- Кохана, ти що? Це ще лише клітина, це не вбивство.
- Я вб’ю янгола – майже беззвучні слова сказані до себе самої.
Татусь обійняв матусю і вирік:
- Ось і все.
Зруйнувався мій світ, так і не побачивши світла.
Того вечора я відчула, що моя матуся любить мене як ніколи раніше. Тепер я знаю: так люблять востаннє. І від цьому було і добре, і щось пекло всередині (це було моє перше знайомство з болем).
Бідна матусина подушечка! Їй довелося пережити натиск могутньої річки, вода якої – солоні краплинки.
У ту ніч руйнувалися небеса. Сонце почало меркнути. Кров, що її приносила смерть, потекла у ріках замість води. Знову любов померла за людські гріхи.
Я відчувала, як вогонь, що спалював мою неню, знищував мене. Чи грів? Я любила. І від цього було ще важче покидати все.
А ніч обікрала нас з матусею. А ранок мав зробити порожніми, а він виконує обіцянки.
Ми прощалися, але знали: ніколи нікого не любитимемо сильніше одна одної.
А потім…
Я померла. Це найменше нещастя. Я зробила боляче.
Я стала вбивцею
Руйнівницею надій
Рушійною силою смерті
Вічну печаль принесла я у матусине життя.
Убила всі мрії.
Я… я.. я. Я!
Любила і безсердечно згубила її, відібрала можливість народити ще колись янголятко.
Я!!
Уже наверху (Боже, чому не відправив ти мене вниз?)
Я бачила, як у матусі опускалися крила, як вона поволі в’янула, самознищувалася і ніколи нікого не зуміла любити більше, ніж мене (навіть тата не змогла) – я вбивця.
Я завжди любитиму її більше за все.
Як і вона мене.
Я померла від любові, що не змогла потоптатися рутиною, взлетіти над прозаїзмом. Вона занадто філантропська і беззахисна.
Автор:
Ще ненароджене янголятко,
Яке так хотіло принести щастя у цей світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226865
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.12.2010
Газета «Кримінальна хроніка»
21 серпня у Районі було знайдено труп молодої дівчини: русяве довге волосся, яскраво-зелені очі. Губи дивним чином розпливлися у посмішці. Найголовніша і найзагадковіша обставина – у жертви відсутнє серце. Пошуки вбивці тривають.
З особистого щоденника:
А без серця, виявляється, можна жити. Це навіть неважко. Легко, вільно, безтурботно.
Воно саме розчинилося у власній кислоті – апогеєві невдалого катахезису. І просто випарилося разом із почуттями. Залишились чуття. Разом із ними зникло все, що прив’язувало мене до землі.
Напевно, вже час кудись деінде… уже.
Із рукописів письменника-неофіта:
Її легеньку білу сукню цілує вітер. Вона мрійливо ступала й упевнено наближалася до мене. У руках щось світилося. Блиск наближався й уже боляче обпікав мої очі, що самовільно заплющились.
Поглянь, не бійся, - сказала вона ніжно, вже стоячи поруч.
Я повірив їй, як завжди. І – о Боже – злякався до безтями. У руках вона тримала своє…
Серце. Збережи його.
Я?
Мертва пауза. У голові все змішалось. І раптом я зупинився на її грудях. Зліва була шпаринка. Нічого. Просто порожньо.
Невпевнено простягнув руки до неї. І щось тепле, лагідне відчув на долонях.
Воно завжди оберігатиме тебе, - прошепотів уже вітер її голосом. Він підхопив ЇЇ і відніс далеко-далеко у вись. Декілька секунд я бачив, як на тім місці, де була голова моєї дарувальниці, сяяв німб.
вона зникла. А пам'ять залишилася вірною їй. Переді мною постала наша перша зустріч, безкінечно довгі філософсько-дискусійні розмови, нерозривний зв'язок, так і не знайдена спільна точка центру Всесвіту, що стала крапкою у нерозумінні двох світів.
Так, вона зникла. Але в середині якось тепло і світло. Вона залишиться для нього назавжди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226013
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.12.2010
Якщо загине один з пари, то другий відлітає в пустелю,
сідає на сухе дерево й оплакує своє подружжя
і більше не поєднується ні з ким іншим ніколи.
Він був деркачем. Але не те, що зі зламаними, а з потрощеними, знищеними, зґвалтованими крилами. Його вікно було зачинене для всіх. .. а вона змогла протиснутися крізь маленьку шпарину і врятувати його.
Так, урятувала: неочікувано – нахабно, потрібно – наганяючи тривогу, мило – блискавкою вриваючись у його життя.
Одна ніч. Єдина. Вічна. Рятівна. Кохана. Пам’ятна.
Поламані крила. Боляче, бо потрощили й зламали ті, кого любив.
Батьки, котрі, окрім польоту, нічого не бачили і не чули. Головне – щоб ти досконало літав, а все інше дурниці.
І та, котра бачила і чула все і всіх, окрім нього. Він так і залишився таємницею, у яку вона і не намагалася проникнути.
Ще друзі. Ох, друзі… для того, щоб разом політати. Чому дружба – це подушка, носовичок? Невже лише для того він був, щоб переповісти-повідати про свої невдачі-негаразди? Ось, здається, ідилія, взаєморозуміння. Те, що називається «душа в душу», а потім розумієш, що подивився ти на світ очима сентименталіста, а насправді все навколо – травестія.
Іще брат. А це ще той птах високого польоту, котрому не дуже зрозумілі почуття «душа», «почуття», «страждання»…
Ось так він і жив, відмежовуючись від світу, згораючи-зловживаючи вогняною водою, і топив у ній усе, що ще в ньому було живим. Ну, звичайно, даремно. Бо не втопиш те, що вище за тебе. Залишився один. Сам. Утратив віру, сенс, любов, чутливість, чуттєвість, життєрадісність (якщо вона колись була). Зрештою, перетворився на популярний оксиморон – живий мрець. Хоча ні – труп, що існує.
Зачинивши своє вікно, він спостерігав, як за рамою біжить життя, де немає місця йому.
Випивав – запивав – допивав – перепивав життя.
Утративши все, він раптом заціпенів. Потім відчув, як відчайдушно бігають мурахи тілом, а далі – запаморочення, ейфорія, крик щастя зсередини, хвиля ніжності. І це все відчув ще секунду тому нечутливий. Він ожив.
Ніжно-нахабно влетівши непроханою гостею, вона стала тим маяком, котрий часто рятує мореплавців від погибелі.
Одна ніч… о, та ніч… За яку він змінився, здобув відчуття, почуття, почав посміхатися, вірити, молитися, кохав, знайшов єдине.
Ожив! Це була їхня ніч.
Вона не назвала свого імені. Просто попросила називати її streptopelia. Почавши із повітряних жартів, непомітно перейшла до запитань:
- Якого кольору ТВОЄ небо?
- Ким би ти хотів бути, якби не був птахом?
- Чи хотів би ти не вміти літати?
- Ти довго хворієш?
…
Це був легкий удар?. Уже нікому давно він не був цікавий. Його проблеми належали йому, ні з ким було їх розділити.
І нарешті він не сам. Ні, він не був один ніколи – завжди з темними дірами у середині. А тепер є й вона [є?].
Streptopelia… ніжно нашепотіла життєствердні і життєдайні ідеї, навіяла хвилю любові до світу і вкрила нею його, розпустила закритий пуп’янок оптимізму, розтопила лід, під яким ховалася вже давно небачена ніким посмішка.
Змінила. Перевернула. Убила смуток. Перевернула радість.
Але чому вона? Уже десятки, сотні проходили біля нього і лише вона проникнула крізь вікно – відмежувалася від світу.
Вона – лише мить. Це не як у Кобилянської: «Те, що люблю, люблю вже навіки». Це лише мить. Для неї. А для нього? Можливо, й навіки.
Ось поглянь - небо. Але воно не блакитне (і тим більше не чорне), а замріяне.
І ти подивись на нього – і мрій, і люби, і твори.
І, дивлячись на сонечко, посміхнись, а не хмурся.
І лети сьогодні у вирій, якщо відчуваєш, що це тобі потрібно, а не завтра, бо тоді відлітають усі.
Люби всіх, шукаючи у кожному прекрасне.
Не бійся кохати ту, котру не дозволяють стереотипи(трафарети).
Вір і надійся, коли мости спалені.
Посміхайся сам до себе лише тому, що ти так хочеш.
Чи купайся уночі.
Не бійся отак взяти раптово і побігти, якщо ти цього хочеш. Побігти, не задумуючись ні про що.
Не бійся літати швидко, під дощем, у грозу чи в будь-який інший час, у який ти захочеш це зробити.
Сміливо посміхайся і співай тому, хто, на твою думку, цього заслуговує.
Живи серцем! Живи з середини! Не бійся жити!
Кожне сказане нею слова вкарбувалося у його пам’яті, мов клеймо. Все це було сказано з такою наївністю і щирістю, що не можна було не закохатися у цю міні-лекцію з життєзнавства. І він закохався, він повірив, ожив. Завдяки їй.
Наче нові відкрилися перед ним у інший раніше небачений світ. Він почав вірити. Відчинив своє вікно і закричав: «Люблю». І байдуже, що всі витріщалися на нього і вже поставили діагноз «шизофренія». Він просто робив те, що сором’язливо шепотіла підсвідомість. Жив серцем.
А вона? Його streptopelia полетіла далі лікувати хворих від життя. Приводити до тями.
Він був її зупинкою, що потребувала ремонту.
Ніжно-рожевою туманною димкою залишалася вона у його пам’яті. Назавжди. Ніколи вже не забув її.
Його рятівниця.
Полетіла.
Вона ж горлиця. А горлиці – однолюби.
«Те, що люблю, люблю вже навіки»
ІІ
Так іноді час від часу рятувала згнилі душі. Рідко. Але таки де-не-де трапляються потрощені очі, які не хочуть жити, а просто існують. Вона вмить бачила ті дзеркала внутрішнього Содому і Гоморри. Отримувала задоволення, витягуючи із Тартару янголів, що заблукали.
А сама? Вона давно відмерла, стала чужою для цього світу. Колись була найщасливішою, а двічі так не буває. Знала, відчувала, що більше ніколи ні з ким не зможе так забувати про все, захлинаючись щастям. Тільки з ним…
А його немає і більше ніколи не буде. Він пішов у невідомість. У реальність. А звідти не повертаються, бо вона – безсердечна вбивця кохання.
Не піддавайтесь ніколи дійсності! Вона забере останнє, перетворивши вас на ще один стереотип. Не довіряйте їй! Вона насміхається з мрій, щирості, неповторності. Бо реальність звичайна… Як сіль у морі чи гіркота перцю.
Усі мрії, вірування, світлі почування зруйновані враз, як так і недобудований Вавилон. Коли Він поцілувався із іншою – з панянкою Реальністю. І Його не стало… Назавжди.
Вона знала, що не зможе ще колись комусь отак належати до кінця. Тому почала просто інакше бачити образи, пропоновані світом. Любила пустелю – подалі від людей, птахів. І закохалася в життя. Так, ніколи настільки не любила світ, як тепер, - кожну травинку, росу на ній, усі до останньої крапельки дощу, людей, хоча й боялася їх (чи болю втрати?).
Ця вселюбов переповнювала, виливалася з неї гучним струмочком, тому наша streptopelia ділилася нею з усіма. Іноді когось рятувала, а декого змінювала.
А Його ж любила вічно – усе своє пташине життя.
Вона ж горлиця, а вони однолюби!
«Те, що люблю, люблю вже навіки».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217511
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.10.2010
новела-символ
вона була зґвалтованою. відчувала це кожною клітинкою свого тіла і підсвідомості. Ганчірка. Непотрібна.
Зрештою, хто надасть притулок їй тепер? Вона була чистою і вірною, але тепер З ґ В А Л Т ОВ А Н А
Кожна літера ехом відгукувалася у її голові, що була готова щохвилини вибухнути.
Вона жила, намагаючись принести світло і мир у світ, удосконалити буття, кохала жертовно свого чоловіка, дарувала життя малесеньким ангелам, молилася сердечно й наївно, просячи Творця щастя і талан для всіх, співала рятівливо у найбільшому відчаї чи радості.
Своє життя вона присвятила світлу. Вся її дорога – це самопожертва. У голові не вкладалося як можна жити, тільки задовольняючи власні матеріальні бажання і збочено-неприродні потреби. Це те ж саме, що бути твариною і тривожитися лише через те, де роздобути їжу і врятувати власну шкуру.
Зрештою, ми й є Тварини. Щодня доводимо це. Нападаємо на кожного, хто ненароком задіне нас, скаже, не соромлячись, про наші недоліки, щодня йдемо добувати їжу, а поївши, лягаємо, щоб засвоїлися речовини. Тільки, якщо тварини піклуються про власних нащадків (потомство), то ми вже давно начхали і на предків і на майбутні покоління, залишаючи для них – наших правнуків – Руїну. Душ тіл держави
Вона ж не могла усвідомити як можна жити так. Все зводиться до банальної економічної аксіоми: товар – гроші – товар. А де ж місце для інтерфази Душа? Коли ж ми повинні годуватися хлібом інтелектуальним? Коли ми задумаємося, що всі наші вчинки матимуть наслідки для майбутніх прихідців, ще ненародженого майбутнього? Що вони зустрінуть прийшовши? І чи зможуть з попелу створити сад? А чи власне ми не повинні зберегти землю такою, як її отримали, або вдосконалити наш правічний скарб?
дивилась навколо й щораз чудувалася егоїстичної зацикленості на фізичних бажаннях. Намагалась змінити світ, починаючи з себе. Вчора ходила вже вкотре до дитячого будинку, задивившись в ще не спотворені буденним суспільством очі, втікали від світу, що гнітив будь-кого, схожого на неї.
Ох, як же вона потім поплатилася за те, що віддала частину власною працею зароблених грошей цим покинутим долею дітям. Подяка – синці. Тільки не ці сині плями на шкірі боліли, а ті, що ними було вкрите серце.
Декілька днів назад?, спокусившись, придбала Біблію власного народу. Бо як не мати такої книжки у власній бібліотеці? Синці.
Одного року прийшла додому пізніше, бо було свято. Хотіла приготувати смачну пісну вечерю. Уже знайшла рецепти дванадцяти ласих страв, купила необхідні продукти і летіла радісно додому, а вдома – кулаки. Синці. Бо як посміла прийти раніше і покинути роботу, за кожну годину котрої отримувала гроші?
І так щодня – руки, біль, синь. Пекли, палили, вбивали оті душевні побої?. Не сила більше терпіти. Вже не раз думала все покинути, але куди йти? З чого починати? І не може вона залишити (свою) частинку себе тут на призволяще? Ні, вона повинна боротись за її порятунок, навіть ціною власного життя врятувати свою найбільшу радість-горе – своїх дітей.
(боже милосердний, не дай їй дізнатися, що ті діти з нею зробили!)
Вона звикла жертвувати собою. Батька не пам’ятала. Покинув їх давно, залишивши наодинці з жорстокою цинічністю світу цього. Потім утратила матусю, яка тримала ще двох сестер і її у купі, а потім усю порозбрідалися по світу, а ще потім почали ділити спадок – не поділили. З тих пір завжди між ними чи то ямочка, чи то прірвище. Якщо у відносинах виникає тріщина, то вона рано чи пізно нагадає про себе. І тільки якщо довго, старанно забетоновувати її, вона, можливо, зростеться. Так між сестрами ця тріщина і неподілений спадок давалися взнаки. Спілкування стало ще рідшим, зважаючи на те, що одна сестра подалася на схід, інша – на північ.
Куди йти тепер? билася у бетон ця пекуча думка, натикалася на стіну. Отак і вона йшла, йшла і щоразу поперед себе був холод отої стіни, яку не перелізти, не обійти.
Вона не була нікому потрібна сильна, працьовита, з надіями і мріями в очах, з бажанням жити. Тоді всі казали: «давай!». І вона давала кожну зароблену копійчину, а сама могла стогнати від болю. І жоден, хто брав, не спитав, що їй пекло, кусало, било током. Ніхто. Тільки: «давай!» кому ж вона потрібна тепер? мертва, збожеволіла, без бажання жити, зґвалтована, пуста, безсила? Як працюватиме тепер і де візьме хліб для дітей, коли нездатна? Ох, діти…
Вона не плакала. Ні. Колись пересохла та річка її серця і тоді пообіцяла собі: більше жодної краплинки з очей! Вона буде сильною! Навіть стоячи на колінах, просячи милостиню, підбираючи недоїдки, вона більше НІКОЛИ не заплаче. Іноді дощ нахабно хотів захопити її, але вона рішуче боролася з ним і не плакала.
Її зґвалтували, але вона не плакала. Не те, щоб не було чим – сльози завжди знайдуться, просто, напевно, життя зробило її стійкішою (чи жорстокішою?).
Не плакала, бо зґвалтували її вже давно. Це тепер познущалися і принизили фізично, але душу її вже давно збезчестили: власні діти!, побут, тривіальність. А це був апогей, точка перелому. Уже мало знущатися морально, треба знищити фізично.
Ті прокляті голоси до кінця життя переслідуватимуть її. Грубі, неотесані, невіглаські. Ті футболки до кінця життя стануть її білим прапором. Ті огидні руки… о прокляни їх, Господи.
У пам’яті немов поставили клеймо, випекли розжареним металом: «зґвалтована!». І ніколи не зійде той знак недолі. Шрами не зникають до кінця.
Знову все поставало перед її очима у всій грубості і жорстокості.
Як завжди, вона поверталася з роботи. Приємна втома впевнено перемагала її. А попереду ще прибирання, готування вечері… ні-ні, треба відігнати цю підступну, хоча й солодку втому.
Мріяла-літала. Колись у дитинстві знала, що стане співачкою. Неодмінно хотіла пов’язати своє життя з мистецтвом. Наївно вірила. Життя зрадило її надії: чоловік – діти – вдівство, тепер сама повинна тягти на собі весь віз рутини і матеріальності. Залишилася сам на сам із злиднями, але так упевнено й безкомпромісно дивилась їм у вічі, що вони лише у найрідкіших видках завітали до неї. І розбились усі ті мрії. Зламались крила.
А проте у її серці завжди співалася мелодія. Усе частіше сумна, меланхолійна, але саме вона допомагала йти проти вітру, що ним віяло життя. Іноді ті ноти були єдиним рятунком. Серце співало і вона відступала від провалля, оминаючи його.
Отак і йшла. Були камінчики, брили, ями, прірви. Сьогодні – гора, за котрою життя скелиста, гостра, не перейти. Кожен камінчик нестерпно впивався у босі ноги, з кожним кроком земля ставала все гострішою і неприступною. Ось-ось скине її беззахисну і поранену знову. Гора…
Вона йшла з роботи. Було темно – зима. Холодно усюди. Тяжкі пакети тягнули додолу. Вітер цілував розкуйовджене волосся. А вона йшла. (Йшла?)
Грубі п’яні голоси лякали її музичний слух. Нікого не було на пустинній дорозі. Сама. іЗ-за закруту вийшли два молодики. Поки вони проходили під ліхтарями освітилися їхні футболки: червона з серпом і біла з чорним орлом на другому.
Вони наближалися, нахабно посміхаючись:
- А что? Неплоха.
- Угу. Живуча. Ніякі напасті не беруть. Для своїх годов – сочна.
- Ну што давай.
- Пашлі.
Один вихопив торбинку, вигріб, перерахував гроші, поклав у кишеню.
Другий нахабно підійшов і почав її лапати. Від страху випали пакети, все повтікало у різні боки.
Один тримав, інший звірячим інстинктом зривав одяг.
………………………………….
вона бігла у невідомість. Не пам’ятала нічого, не пам’яталась. Що ж тепер? що вона принесе додому? Що скаже синам?
Щовечора приходила і на порозі бачила дітей. Тягнулася до торбинки, витягувала гроші і всі – до копієчки – віддавала синам. Синочкам, яких пестила з дитинства, віддавала всю себе, не спала через яких не однієї ночі. А зранку пішки йшла на роботу, а потім на іншу чи ще на дві. Купувала продукти, гналася додому. Віддавала гроші, готовила вечерю. Прала. Прибирала. Можливо, встигала придрімати. Потім, сніданок.
А іноді траплялось, що не отримувала зарплатні. Тоді все боліло, оті її орли ще з порогу пояснювали матері, що без грошей краще не з’являтися на очі. Били в обличчя, живіт ноги – боліло щось у середині. Але вона не сміла так довго лежати. З останніх сил уставала і йшла готувати. Бувало: не могла встати, тоді було ще гірше. Бодай вам ніколи не знати, що то таке: потрапити під гарячу руку алкоголікові, котрий не має на краплю вогняної води.
Так ось і тепер не знала, як показатись синочкам. О, кіби знала, що ті голубчики зґвалтували матір за гроші (думали, що вона десь ховає ті смертоносні папірці). Домовилися з друзями про по грабунок.
Оті синочки-гвалтівники.
Вона того не відала. Знала лише, що то були два юнаки. Дві футболки. Біла й червона.
Біла – то кінець. Червона – то кров……
Що ж робити далі? Як усе остогидло.
Але вона мусіла вижити. Жити вкотре, мусіла жити. Бо в садочку чекало на неї янголятко, маленьке сонечко, що освітлює життя, душу, її рятівний скарб. Вона вірила, що коли той скарб виросте, то і братиків перевчить, матусю змусить посміхнутися. Єдина надія. Що колись те янголятко звільнить її і навчить літати. І вона полетить туди, де серце ніколи не обмерзає гратами болю, ненависті, де нікого не ґвалтують, де зрештою усі люблять.
Виросте її янголятко, і вона полетить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216645
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2010
Щось обривається
Ридає
Щось тихо помирає
Трощиться і ламається
Щось відмирає
Усе не так чомусь усе навиворіт
Нема святих
Усе святе померло
І це не підлітковий песимізм
Щось обривається
Гниє і гине
Уже усі потроху замерзають,
Перетворюючися на лід
Відморозки наші душі
Без Святого Духа
Давно
Уже лиш щось.
Щось сконає
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216108
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.10.2010