| Сторінки (1/12): | « | 1 | » |
Він не любив, коли йому казали,
Що він цікавий, милий і чудовий,
А за спиною потім десь шептали,
Що він - лише невдаха випадковий.
А й справді, він всього лише невдаха,
Який не вміє гарно говорити,
А поруч з Ними - немічна комаха,
Якій не можна в небо полетіти.
Йому так важко правилам коритись
І говорити про безглузді речі,
Коли кортить так уперед дивитись
Туди, де вже немає ворожнечі.
Він про людську мораль так мало знає,
І про закони він не чув нічого,
Бо все те десь зникає і минає,
Й нову шукати треба вже дорогу.
Дорога та - незмінна і єдина,
Вона у всіх епохах існувала
Та нею йти спроможна лиш Людина,
Котра себе життю подарувала.
Життю не тому, де завжди змагання,
Де слабаків відкидує сильніший,
Де марні всі великі наманання
Побудувати світ новий, добріший.
Живуть там лиш сліпці, які не знають,
Що честь і гідність вищі за закони,
Усе життя від правди лиш тікають,
Й бояться залишити забобони.
У цьому світі місця вже немає
Для блазня, що живе, а не існує.
Він нас так просить, мало не благає,
Але чомусь ніхто його не чує.
Це він пішов у край новий, яскравий
Ламаючи законів чорні стіни.
Й стоїть тепер - могутній, величавий
На території великої країни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258827
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2011
Твої слова прекрасно розумію,
Те саме я недавно говорив.
Я думав, що піднятися зумію
Над тими, хто говорить - "Ти не жив,
Й не міг ніколи щастя ти відчути,
Бо у житті нікого не кохав,
І важко вже тепер тобі збагнути,
Як уловити непостійність барв".
Здавалося, що дурість говорили,
Що то лиш фраза, взята із газет,
Хіба то не вони мене топили,
Коли не зрозуміли той куплет?
Ти ж памятаєш той короткий віршик
Де я уклав всю душу й почуття,
Вони ж сказали, що напевно гірших
Віршів не бачили за все життя.
Я їм давно уже простив, бо треба
Прощати слабших і вперед іти
Тоді лиш можна досягнути неба,
Того, що вбереже від пустоти.
І я простив ту дівчину цікаву,
Котра так приголомшила мене.
Вона сказала, що птахи літають,
Й уваги не звертають на земне.
Що часто важко зрозуміти того,
Хто нам говорить речення прості.
І що учителі високого й складного
Насправді просто бовдури пусті.
І я був вчителем, який у цьому світі
Прекрасного нічого не створив,
І у думок великім розмаїтті
Своє маленьке щастя загубив.
Усе життя ганявся за вітрами,
Які так уловити й не зумів -
Завжди вони ховались за горами,
За скелями банальних почуттів.
Ті почуття - найбільша в світі сила,
Вони прекрасні, вічні і живі
Й дають тобі невидимі ті крила,
Котрі несуть у виміри нові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257594
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2011
Як ти посмів спуститися так низько
З вершин, які собі намалював?
Можливо, просто був ти надто близько
До того, що у снах лиш уявляв.
Ти ж сам казав, ти не такий як інші,
Ти набагато кращий за усіх.
Але "усі", які за тебе гірші,
Тепер піднялися в очах твоїх.
Здавалося, то дурість, божевілля,
Уява хвора, божевільний сон.
Вони ж істоти, сповнені свавілля,
Для них існує джунглів лиш закон.
Чи знають ці сліпці хоч каплю з того,
Що все життя хотів ти донести
До стада, що за своїм милим Богом
Ховає всі земні свої гріхи?
Вони ж тебе, мабуть, не розуміють,
Говорять щось про вічне і красу...
Ніколи ці нещасні не зуміють
Момент вловити - в них нема часу.
Нема часу відчути подув вітру,
Віддатися на хвилю почуттю.
Вони не бачать ту усю палітру,
Що нас веде, як стежка, по життю.
А, звісно, так, ЇЇ зустрів, ну вибач,
Тепер усе, напевно, зрозумів.
Тебе вже захопила твоя "мила",
Й уже нема у тебе ворогів.
Але ВОНА лиш видиво, примара,
Яку чомусь звеличив ти в віршах.
Одну із тих, котрі витають в хмарах,
Але ті хмари - лиш туман в очах.
Туман, який розвіється вже скоро,
Бо ти побачиш, що вона не та,
І їй із неба дарувати зорі
Не треба, бо всередині пуста.
Вона - дитя страшного того стада,
Котре руйнує й знищує талант,
Але й у стада є маленька вада -
Завжди на них знаходиться Атлант.
Він знає їх, і хоче їх змінити,
Але так важко поміняти тих,
Котрим так важко просто полюбити,
Вони так хочуть любощів "святих".
Так люблять відчувати щось високе,
Що саме, то дрібниця є для них,
Щоб було лиш прекрасним і глибоким,
Не треба слів коротких і простих.
Тебе прошу, не будь лиш егоїстом,
Ти ж знаєш речі, вищі за любов.
Вернись до них, й своїм глибоким змістом
Хвилюй наступних поколінь ти кров.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255105
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.04.2011
Скажи мені, як можна не любити
Світанок, що із присмерку настав.
Хіба та темінь може полонити
Того, хто хоч колись в житті кохав?
Що може бути кращим за сузір’я,
Котре вночі відкриється на мить,
І тихий подих того надвечір’я,
Що у повітрі ласкаво шумить?
В душі тепер суцільна невагомість…
Як мало у житті таких хвилин,
Коли не заважає вже свідомість
Простежити буття повільний плин.
Й ти знаєш, відчуваєш – не пропустиш
Хвилину жодну завтрашнього дня,
Своє ти щастя більше не відпустиш,
Бо мало так сьогодні чогось взяв.
Чогось того, що важко описати
Скупими буквами в нехитрому вірші,
Тому простіше просто промовчати
І дати змогу думати душі.
О так, душа – могутня сила,
Котрій властива дивна тишина,
Бо навіть і у крапельці чорнила
Прихована велика глибина.
Ту велич просто треба прочитати,
Й не побоятися вперед піти.
Бо так лиш можна правду відшукати,
І щастя в монотонності знайти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253328
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.04.2011
Ти всім учора була ще для мене,
Й сьогодні також ти для мене - все,
В мені ти завжди будиш те шалене,
Котре мене під небеса несе.
З тобою лиш відчув, що варто жити,
Бо часто не для себе живемо.
Ми треба тим, що хочуть нас любити,
Їм частку свого серця даємо.
Ту частку я тобі віддав й не можна
Забрати вже тепер її назад.
Бо лишиться моя душа порожня,
Неначе без дерев фруктовий сад.
Без тебе вже не можу існувати,
Бо душу я свою тобі віддав.
Тебе поклявся я не відпускати,
Бо лиш тебе по-справжньому кохав.
Як важко мені було - пам'ятаєш?
Змиритися з жорстокістю людей.
Можливо, навіть ТИ не уявляєш,
Як палить сміх ненависних очей.
Як важко відчувати, що самотність
Перетворилась в спосіб вже життя.
Душі та монотонна одинокість,
Котра кида людину в небуття.
Як важко мені було не зважати
На підлість, на підступність і на зло,
Котрі життю почали заважати,
Їм треба було ще життя мого.
Я був готовий їм його віддати,
Але тоді з'явилась в мене ти.
Мене навчила ти тоді прощати,
Й себе в новому стані віднайти.
Я, мабуть, був тоді самим собою,
Проблема була в мене лиш одна
Таким я бути міг лише з тобою.
Тоді з'являлась в мене глибина.
Я більше був в тобі, ніж в свому тілі,
Душа вже не належала мені.
Лиш образи ті невиразні й сірі.
Чи сам я можу жити? Мабуть, ні...
Тобі про це сказав я й сподівався,
Що зрозумієш правильно мене.
Здавалося, від думки врятувався,
І що неспокій на душі мине.
Та що сказала ти, моя єдина?
Рабом не можеш бути почуття
Й що ти всього лише проста людина,
Що хоче відчувати це життя.
Мене ти від суспільства врятувала,
Тобі я вірив більше, ніж собі.
Тепер же ти сама тією стала,
Котра живе... Та я люблю, повір
Тебе одну, що витягла з безодні
І знов мене туди перевела,
Туди, де ночі темні і холодні.
Але повір, нема на тебе зла.
Та я втомився вже когось втрачати,
Я захворів, і перш ніж відійти
У інший світ, хотів тобі сказати -
Прости мені за все, за все прости.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252076
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2011
Я думала, ти не такий як інші,
Що ти не можеш завдавати болю.
Мені ти присвятив численні вірші,
І з того часу хвора я тобою.
Ти був такий уважний і дбайливий,
Такий цікавий, різний, загадковий.
І не зважали ми на бурі й зливи,
Бо світ такий прекрасний і чудовий...
Чому ж тепер нема того ясного,
Що було в нас ну зовсім ще недавно,
І з ангела небесного й святого
Ти в демона перетворився плавно?
Її любив, і навіть міріади
Своїх думок перетворив у вірші.
Він був Гомер своєї Іліади,
Завжди для неї здатен був на більше.
Здавалося, планета зупинилась
Й крім НЕЇ вже прекрасного немає
Здавалось, то богиня приземлилась,
Яку він лиш боготворити має.
Але вона не в нього закохалась,
Не в душу, що ховалась за рядками,
В самі рядки, вона йому зізналась,
В пусті слова, що були лиш словами.
Поезія - це завжди неповторність,
Безсмертний дотик до душі людської.
Сама ж душа - суцільна загадковість,
Замало тут поезії німої.
І рими ті, що на папір лягають,
Епітети, метафори, сюжети...
Усі вони з душі лиш випливають,
Їх звідти вичакловують поети.
Вона цього, мабуть, не розуміє,
Бо найпростіше важко зрозуміти,
Й любити вже ніколи не зуміє,
Людина, що не може полетіти.
Піднятися їй не дадуть слова ті,
Котрі усе життя її тримали.
Вони на нісенітницю багаті,
Й, здається, так багато розказали.
Проте одних епітетів не досить.
Вони - ніщо, й ваги вони не мають.
А серце відчувати світ цей просить,
Бо швидко час летить й літа минають.
Звичайно, їй це знати нецікаво,
І форма їй за зміст дорожча, мабуть.
Бо ті слова, що вчора написав їй,
Для неї щось глибоке в собі мають.
А він - лише знаряддя для писання
Яке "глибоке" на папір виводить
Він зробить ще одне лише зізнання -
Що вже втомився і що з гри виходить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252074
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2011
«Прийдеш? Звичайно... Часу ти не маєш
Недовга вийшла, як завжди , розмова.
Завжди мене так швидко покидаєш;
Вже звикла я, до цього я готова.
Куди ти їдеш, ти мені не кажеш,
Проте я точно знаю, не додому.
Ти кажеш завжди, що мене кохаєш,
Й найцікавіше, що я вірю тому.
Я знаю, відчуваю - не обдуриш,
Бо надто в тебе чесні й щирі очі.
Й коли мене ти знову поцілуєш,
Вже неважливо, де проводиш ночі".
* * *
Він полюбив її за розуміння,
Та риса лиш небагатьом властива,
За те, що мала дивовижне вміння
Не жити лиш в очікуванні дива.
Вона не мала звички мордувати
Дзвінками, щоби з ним поговорити.
А він уже навчився цінувати.
Терплячічть ту, вона давала жити.
Виходячи з трамваю, озирнувся,
Та не побачив там тепер нікого.
То голос матері тоді почувся,
Коли вела його сюди малого.
Заходить у тринадцяту палату,
Тут п'ять хвилин дозволено побути.
А як, коли в палаті твоя мати
Лежить, й не може пальцем ворухнути.
Він водія давно простив вже того,
Котрий поїхав на червоне світло
Водій той відповість ще перед Богом.
Свою ж образу він пустив за вітром.
Сюди хлопчину стежка вже півроку
Веде, приводить і не відпускає.
Впродовж такого довгого вже строку.
Змін в позитивну сторону немає.
За дві секунди п'ять хвилин скінчились,
Він йде у коридор, сидить до ранку.
Здається, що вже стрілки зупинились
В годиннику, й немає вже світанку.
Проте він знає, хто чека на нього
Під дубом, що росте в зеленім парку.
Чекає та, котра його самого
В біді не лишить, їй несе фіалку...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242220
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.02.2011
Як легко можна дерево зрубати,
Котре романтик юний посадив,
Так важко його вірші забувати,
Котрі своїй коханій присвятив.
Він зневажав кохання лиш тілесне,
Воно бездушним тільки до лиця.
А душу мав за щось святе, небесне,
Бо їй нема ні краю, ні кінця.
Тому нічого дівчина не знала
Про того, хто її боготворив,
А він писав, його ж бо надихала
Єдина та, що він її любив.
Він не хотів, щоби вона дізналась
Про ті рядки, що він їй присвятив.
Тоді б вона, напевно, закохалась
У твори ті, які тоді створив.
Юнак вже знав, що в світі найдорожче
Трива миттєвість й цього не змінить.
І неможливо вийти переможцем
З двобою, де суперник - то є мить.
Але ту мить потрібно лиш схопити,
Подумав він, й написані слова
Поможуть смерть йому перехитрити,
Бо лишиться його любов жива.
Й тепер, уже століттями потому,
Коли немає автора віршів,
Живе любов в рядках святого твору,
Що скарбом став усіх часів й віків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240789
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.02.2011
Коли в душі вирують урагани
Й в житті все більше й більше чорних смуг,
Тоді думок численні каравани
Дзвенять в вухах, неначе купа мух.
Ти думаєш, коли вже ніч настане,
Ненавидиш вперед усякий рух.
Пливеш назад, допоки не пристане
Твій корабель душі до слова "друг".
І не такі вже й чорні в небі хмари,
Он промінь сонця пташку зігріва,
Й втекли із серця всі оті примари
Що заважали підібрать слова.
І сірих вулиць мокрі тротуари
Поборює зеленая трава.
Вже зникли з снів твоїх страшні кошмари,
Бо зрозумів ти, що життя трива.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240652
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.02.2011
То не поет, котрий своє натхнення
Бере лише з одного почуття.
Бо то лиш попередників учення,
Вони не знали, що таке життя.
Із втратою кохання помирали
Поети в них. Вони - душі знавці...
Проте душі найкращії кристали
Людині відкриваються в кінці.
І розуміє з часом лиш людина -
Була вона підлеглим одного
Лиш відчуття, і в морі лиш краплина
Відкрилась їй із пізнанням того.
Що пустоту заповнити хотіла
Одним душевним станом лиш вона
Та жаль, що пізно так вона прозріла.
Та це, напевно, не її вина.
Бо як то важко снобові довести,
Що він - інакший, сповнений ідей,
Так важко до романтика донести,
Що ще багато в світі є людей.
І кожен з них - то є велика сила,
І в кожного уявлення не ті.
І кожен може розпростерти крила,
Чи згинути в сліпому каятті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240533
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.02.2011
Питаєте ви про любов, кохання,
Чи хоч колись кохав я до нестями.
Та вас чекає лиш розчарування, -
Не можу описати це словами.
Що вам, котрі, не знаючи про гідність,
Не знаючи про відчай і відвагу,
Що вам, котрим властива тільки підлість,
Розкажу і не викличу зневагу?
Ви є раби своїх фантасмагорій,
Котрі вам душу й розум полонили.
Здається, навіть і в безмежнім морі
Не було б в вас і крапельки ЛЮДИНИ.
Бо ви, підлеглі строгих забобонів,
Не здатні найпростішого збагнути.
Ви корчите із себе Соломонів
Й не здатні скинути розпусти пути.
І промінь світла, що крізь мряку сяє,
І лист осінній, що кружля в повітрі.
Для вас нічого це не означає.
Для вас вже інші речі заповітні.
Хіба ви вдень рахуєте хвилини,
Секунди й навіть миті свого щастя?
Ні, бо для вас вже інше є важливим,
Ви не одної із коханням масті.
Тож я кажу що не кохав ніколи.
Бо буде це для всіх нас найзручніше.
Ви посмієтесь, скажете - він хворий,
А я вже з вами не побачусь більше.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2011
Ми щастя намагаємось знайти
У відкритті і пізнанні нового,
Проте не розуміємо простого,
Що серце нам лиш може донести.
І в океані почуттів пливти,
Що є плодами нашої уяви,
Котрі солодкі просто до нестями...
Немає кращої для нас мети.
Проте не можна жити почуттям,
Яке у собі містить лиш ідею,
Не можна бути одержимим нею
І марити солодким майбуттям.
Ми хочемо покінчити з життям,
Котре природа нам подарувала.
Невже вона так просто змарнувала
Буття краплину, що віддала нам?
Чи у бурхливім вирі почуттів,
Цінуємо ми лиш оту частину,
Що може понівечити людину,
Яку Творець звеличити хотів?
Тут стільки ще незвіданого є,
Непізнаного нами навіть трохи,
А ми своє одне життя псуєм
Задля ідеї, яка славить двох лиш
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240473
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.02.2011