| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
ІІІ. Полон
Голова боліла страшенно. Альтаїру коштувало колосальних зусиль відкрити очі, але розгледіти щось було неможливо. "Ну, й деньок."- подумав він, згадуючи недавні події. Очі поступово звикали до сутінків, які панували у цій кімнаті. Остання ж була схожа на карцер. Підлога і стіни були металеві, повністю покриті іржею. Освічувала цей "пейзаж" тускла лампочка десь далеко вгорі. Вікон взагалі не було. Були лише одні двері з маленьким віконечком-ілюмінатором, на яких стояв електронний замок. Такі Альтаїр бачив лише у надсекретних камерах схову Альянсу. Руки у нього були в наручниках. Лежати тут було не досить зручно. Альтаїровій щоці явно не подобався цей холод і бруд, яким дихала підлога. Він спробував підвестися, але, здавалося, ніби його хтось побив. Все тіло нило від болю. Через деякий час він все-таки зумів сісти. Кімната тонула у сутінках. Альтаїр глянув у її кінець. До протилежної стіни був прикутий ще один в’язень. Судячи з довгого кучерявого волосся, яке спадало золотистими хвилями на обличчя, це була жінка. Вона була вдягнута у все чорне: майка, шорти, довгі шкіряні чоботи на підборах…і довгий чорний плащ. Саме цей плащ освіжив пам’ять Альтаїра.
- Хто ти?- запитав він.
Жінка тихо видихнула, але не відповіла. Її обличчя безвільно дивилося вниз, а руки були прикуті вгорі до стіни. "І знов підвищена система безпеки."- подумав Альтаїр, глянувши на її наручники. Вона обережно доторкнулася до кодових титанових замків.
- Нічого не вийде. - промовив він із впевненістю експерта.
Та вона, піднявши голову, лише усміхнулася. Дивовижної краси обличчя дивилося на нього в цю мить. В ньому поєднувалися, здавалося, дві несумісні речі: жіночність, яка найчастіше ототожнюється з домашністю, і дикість в погляді. Золотисті очі з коричневими краплинками, обрамлені густими чорними віями, дивилися з викликом. Жінка глузливо усміхнулася. І в цю мить сталося те, чого Альтаїр ніяк не міг очікувати – її наручники розлетілися маленькими блискучими кришталиками по всій кімнаті. Її права рука доторкнулася для рівноваги до підлоги. Весь цей час глузлива посмішка не покидала її обличчя. Жінка випрямилась. Все в її рухах було аж занадто граційним, розміреним, плавним і точним для звичайної людини. Вона повернулася до дверей і зосередила всю свою увагу на замку.
- Це ти була тоді в лісі.
Жінка на мить застигла, але потім додала:
-Я.
Її голос звучав тихо, навіть трохи заспокійливо.
- Хто ти?
- Питаєш, щоб, зібравши достатньо інформації, знову відкрити на мене полювання?
- А чому відразу полювання? – Альтаїра дещо вразила така форма вираження переслідування.
- Бо до таких, як я, ви ставитеся як до звірів.
Жінка швидко перебирала шифри на голографічному замку. Блакитне світло голограми освічувало її бездоганні риси обличчя. Не милуватися нею було неможливо.
- Де ми? – запитав Альтаїр.
Швидкі пальці на мить застигли. Вона повернулася до нього і запитала:
- Чи готовий ти зрадити свої ідеали заради того, щоб побачити нашу правду, життя яким живуть такі, як я?
В цю саму мить двері відчинилися.
- Я так розумію, в протилежному випадку мене чекає смерть?
Жінка усміхнулась. Вона підійшла до нього і з легкістю поламала ще одні наручники.
- А тепер ходімо.
Вони вийшли в довгий темний коридор, освітлений такими ж лампочками, як і в кімнаті. В кінці коридору було щось схоже на залу з такими ж залізними стінами, але без іржі. Там стояла варта. Близько шести здоровенних до зубів озброєних амбалів одноманітно переминались з ноги на ногу. Жінка кинулася вперед. Альтаїр встиг почути лише приглушені крики. Коли він зайшов туди, жінка звернула шию останньому. Вона чим далі, тим більше його дивувала.
- Бери зброю. – наказала вона йому. – Треба ще знайти мої мечі.
- Навіщо вони тобі. Мечі - це вже минула епоха.
Вона з докором подивилася на нього.
- Мовчу, мовчу.
Альтаїр "пограбував" двох охоронців, діставши при цьому доволі пристойну зброю, і вони рушили далі. Після взлому ще одного замка, вони вийшли в ще один коридор з такою самою ж залою.
- Дежавю. – шепотом промовила жінка.
Вона вихопила пістолет у Альтаїра і почала обстрілювати стіни. Ті заколивалися. В тих місцях, де пострілів було найбільше, темний метал почав розповзатися, пропускаючи світло. Раптом все довкола стало білим. Жінка доторкнулася правою рукою до білосніжної підлоги. По тій пішли хвильки, розкриваючи ще одну металеву підлогу. Раптом біле світло зникло. Вони опинилися у велетенському залі з величезними вікнами, через які лилися сонячні промені. З протилежного краю зали доносилися звуки оплесків. Повільною ходою до них наближався лисий чоловік у білому халаті і в окулярах. Він посміхався, і щирий захват надавав його обличчю якоїсь дитячості.
- Так-так-так… Шейлок дійсно створив зброю нового покоління. – його обличчя розтягнулося у широкій посмішці.
Жінка випрямилась.
- Чого ти хочеш?- запитала вона.
- Тебе, а точніше проект створення тобі подібних.
З іншого кінця зали до чоловіка в білому халаті підійшов, напевно, його асистент, подаючи йому якісь папери.
- Проект "Валькірія". – з посмішкою промовив він, явно оцінюючи її.
Жінка зжала кулаки. Їй явно не подобалась ця розмова.
- 2993 року народження. З дитинства хворіла на рак спинного мозку, при цьому була паралізована. Шейлок, батько, один із кращих науковців Альянсу, при цьому повний ідіот у своїй совісності і гуманності, шукав способу вилікувати свою дочку. Як бачимо, він його знайшов. – чоловік ще раз усміхнувся. – У шість років його дочка якби помирає. Він кидає свою наукову діяльність і переїжджає на саму віддалену планету сузір’я Касіопеї. Згодом помирає, залишаючи всі свої кошти доти невідомому мандрівнику, який в перший же день знімає їх з рахунку, при цьому зникаючи із видимості Альянсу. Здається, я нічого не пропустив?
- Лише те, що всі відомості про проект "Валькірія" зникли безслідно. - солодко промовила жінка, яка до цього з кожним словом чоловіка ставала все злішою. – Він був вашою наживкою? – запитала вона.
- Звичайно. Агенте, ви виконали своє завдання. – промовив чоловік, показуючи на двері, які явно були виходом.
- Я нічого не розумію.-вимовив Альтаїр.
- Ви дуже хороший актор. Дякую. Покиньте, будь ласка, приміщення.
Жінка знову глянула на нього, але в цьому погляді більше не було докору. Промайнула лише одна мить, але цього було досить. Вона вмить перетворилась на величезну пісочну кішку, закинула на спину Альтаїра і, розмірявши залу двома величезними стрибками, вистрибнула у вікно. На підлогу посипалися шматочки скла. За вікном їх вже чекав невеличкий корабель з відкритими дверима. Кішка вмить опинилася там.
- На цей раз зникнемо швидко. – почувся дзвінкий голос.
Це, напевно був пілот.
- Гвен, з тобою все гаразд. - до кішки підбігла світловолоса дівчинка років 15.
Кішка знов перетворилася на жінку. Між двома цими протилежними обликами була лише одна схожість – очі. Вони завжди були золотисті з коричневими краплинками. Жінка важко видихнула:
- Тепер і ти в цьому береш участь. Якщо Альянс спіймає тебе, то ти будеш розстріляний як зрадник. Вітаю.
Альтаїр лише усміхнувся. В його життя нарешті увійшли всі барви веселки, яких він так довго чекав. Починалися пригоди…
Екіпаж корабля
Світловолоса дівчинка була високою та худорлявою. Її тендітна статура ще випромінювала юнацьку енергію, але й дихала цілеспрямованістю, яка, здавалося, поселилася в її очах. Ті ж були сірі, обрамлені блідими віями, але якийсь нереально-палючий відтінок у них надавав їм різкості, войовничості. Такий з’являється у людей, які не мали розуміння суспільства, не мали його тепла та визнання. Дикий блиск був у всіх цих втікачів. Правда вже була сказана: на них відкрито полювання. Для всього світу вони були небезпечними, жорстокими, бо ніхто не хотів їх зрозуміти. В такому світі мусили виживати, а не жити і світловолоса дівчинка, і пілот літака (хлопець років 20 з яскравим рудим волоссям та, здавалося, завжди веселими зеленими очима). Вони були в душі ще дітьми, але мали недитячі проблеми…
- Ось твої мечі. – промовила дівчинка, яка більш скидалася на ляльку, ніж на людину. Її рухи були трохи різкуваті, але точні.
Вона простягла Гвен сувій вогненно-червоної тканини.
- О, дякую! Як ви їх дістали?
- Ну, було весело. Поки всі переключилися на тебе, ми не гаяли ні хвилини. Система безпеки цієї лабораторії ще довго буде оговтуватись після нашого візиту. – весело зазвучав голос у мікрофоні – це говорив пілот.
- А, знайомся. Це Сара. – заговорила Гвен. – Хоч вона і схожа на підлітка, але може переплюнути будь-якого дорослого у будь-чому.
- А я? – знову почувся голос із мікрофону.
- Це Джейк – комп’ютерний геній і ас у справі ефектного зникнення.
- Три, два, один…- почувся відрахунок. – Ха, для повного щастя не вистачає лише м’яса і шампурів.
Гвен глянула на Альтаїра, немов запитувала:" Тепер розумієш?"
Вони пішли до каюти пілота. Альтаїр аж оціпенів від здивування: тут були зібрані найновіші розробки вчених, а деяких приладів він взагалі не знав. До них на кріслі повернувся Джейк:
- Дуже приємно! – сказав він, простягаючи свою дещо грубувату долоню з довгими тонкими пальцями. Альтаїр, здавалося, відреагував на автоматі.
- Що подобається? – з задоволеною усмішкою промовив Джейк.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220353
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.11.2010
І. Обмін
Гублячись в зелених лісах, місто де-не-де кидало світло вже згасаючій ночі. А ніч була темна, дощова. Людей на вулицях не було:злива загнала всіх у будинки. Ця історія почалася цієї темної ночі. Тісною й брудною вуличкою під зливою впевненою ходою хтось кудись поспішав. Чорний плащ надавав мандрівникові ще більшої таємничості. З-під плаща ледь-ледь виглядували рукоятки схрещених мечів, які були прикріплені до спини. Щось ще роздивитися було неможливо. Час від часу небо освічувала блискавка, прихід якої ефектно підкреслювали удари грому. Будинки цього кварталу вже давно побив час, і тримались вони лише на чесному слові. Мандрівник пришвидшив ходу і, різко звернувши направо, зайшов до одного з цих будинків. Судячи по всьому, це був магазин. Світло горіло лише у маленькій комірчині, кидаючи проблиски на темряву цієї ночі. Хтось закашляв, почувся тихий скрип, і двері відчинилися.
- Я вже думав, що ти не прийдеш.-ще сонним голосом промовив чоловік, який стояв на порозі. Він був середнього зросту у синій піжамі. Русяве волосся було розтріпане, а очі – заспані з темними кругами, сірі. Напевно, сірі від нудьги і буденності, яка давила на це місто. Мандрівник мовчки зняв сумку з плеча і кинув на прилавок, все ще пильно дивлячись на чоловіка, але потім додав:
- До мене дійшла інформація, що ти хотів здати мене за винагороду Альянсу.-голос прозвучав чітко і загрозливо.
Чоловік швидко змінивсь: його очі повністю позбулись сонливості, саме обличчя виражало тривогу, а руки судорожно зжалися в кулаки.
-Я…не… - хотів було промовити він, але не встиг.
- Наступного разу не буде.-обірвав його гість.-Я про все подбаю, і я про все дізнаюсь. З кожним роком через Альянс мені стає все важче діставати для тебе товар, але я завжди доводжу справу до кінця, тому не стій у мене на шляху. Оплату я заберу зараз.
Після цієї фрази чоловік, мов скажений кинувся до комірчини, а через деякий час вийшов звідти з чималою сумкою, яку вручив гостеві.
-Дякую.-в’їдливо прозвучав голос. Руки чоловіка тремтіли. Гість розвернувся і попрямував до виходу, але раптом в повітрі мелькнуло щось яскраве. В ту ж секунду гість вміло відповів на удар своїм мечем і зник в темряві нічної вулички. За чималою шафою, наповненою всяким мотлохом, піднялась на повний зріст постать. Це був чоловік років 26 з темним волоссям і зеленими очима. Він не був особливим красенем, але його бліда шкіра дуже яскраво контрастувала з його чорним волоссям, надаючи йому при цьому якоїсь таємничості і елегантності.
- От,чорт!- поспіхом крикнув він і побіг навздогін у темряву грозової ночі.
Чоловік у піжамі не встиг навіть відкрити рота. Він знесилено опустив руки і зітхнув, дивлячись на розчинені двері…
ІІ. Погоня
Це був агент Альянсу Альтаїр, і це було його не перше таке завдання. Всього лиш за три роки він зумів зробити блискучу кар’єру у галузі розвідки і охорони.
Альянс поширив свою владу не тільки на планети Сонячної системи, але й далі:сузір’я Скорпіона, Фенікса, Оріона, Дракона і Касіопеї – тобто Альянс панував всюди, де могло існувати життя. Політика Альянсу була вкрай жорстока. Історія Галактики ще пам’ятає те жахливе століття воїн, погромів, смертей і завоювань. Та зараз не про це. Альтаїр вибіг на вулицю, але постаті у чорному плащі годі було й шукати. Він знервовано притулив руку до чола. «Що далі?» пролунало у нього в голові. Ні, Альтаїр помилявся, таке завдання він отримав вперше. Він мав мінімум відомостей про розшукуваного чи розшукувану. Він навіть не знав він це чи вона. Це не давало йому спокою і робило цю зустріч, можливо, і єдиною. Але діяти треба було. Робити хоч щось.
Вуличка була вузькою і прямою. Альтаїр глянув, де, закінчуючись, вона плавно переходила у площу, яку завершував мур. Місто було дуже старе. Остання війна тут була дуже давно, тому правитель міста навіть не задумувався над реконструкцією оборонних споруд. В кінці вулички мур підпирало велетенське дерево. І тут він побачив те, що шукав. Постать у чорному плащі стояла на мурі, спершись на дерево, і чогось чекала. Альтаїр, довго не думаючи, кинувся туди, на ходу витягуючи зброю. Коли він підбіг досить близько, постать засміялася. Цей сміх був дивною сумішшю насмішки, величі і краси. Місто спало. Цей дзвінкий сміх, здавалося, лунав скрізь.
- Іменем закону і всемогутнього Альянсу примушую Вас здатися.-крикнув Альтаїр.
-А то що?- глузливо запитав голос і нічну тишу знову порушив цей нестерпний дзвінкий сміх.
- Іменем за…Ай, злазь звідти, а то я тебе підстрелю!
Сміх на хвилину втих. Постать нахилилася і майже шепотом запитала:
-А зможеш? Минулого разу в тебе не дуже добре вийшло.
Альтаїр з цим не міг посперечатись. Він був кращим борцем серед своїх, але такої реакції він ще не бачив.
-Я тебе все одно спіймаю!
- Тоді лови.
І знову сміх залунав подібно розкатам грому. Загадкова постать вмить перемахнула через мур, але зникнути в темряві їй не вдалось:злива закінчилась, і через хмари проглядував місяць. Перелізти через мур Альтаїру не принесло великих складнощів. Він бачив постать, і це не могло не радувати, але було ще одне. Загадкова постать могла в будь-яку хвилину зникнути у лісі, але вона цього не зробила. Напевно, ця погоня її забавила. В Альтаїра мурашки побігли по спині чи то від холоду, чи від передчуття небезпеки, він не знав. Небо освітлював повний місяць, і в цьому сяйві чорний плащ попереду здавався ще примарнішим. Та раптом втікач звернув у бік лісу і зник там. Альтаїр вже було кинувся туди, але на хвилину зупинився. Тут було щось нечисте. Але думати він не мав часу. Темні дерева розступилися перед ним, даючи дорогу, але щось розгледіти було неможливо. Альтаїр час від часу обертався, судорожно стискаючи в руках пістолет. Альянс явно недооцінив супротивника, враховуючи оснащення агента. Внезапно знову почувся той глузливий сміх, але він лунав, здавалося, звідусіль, вселяючи злість…і страх.
- Навіщо тобі все це?- запитав спокійно впевнений голос.
Альтаїр обернувся. Чорна постать, виглянувши з-за дерева, повільно і плавно наближалася до нього.
- Це моя робота.
Настала повна тиша, лише постать повільно і граційно наближалася до переслідувача, порушуючи спокій шурхотом плаща по опалому листю.
- Позбавляти волі і вбивати за наказом?Це і є твоє життя? – знову запитав голос.
Альтаїр не знав, що відповісти. Так, це було його життя. Але чи хотів він такого? Він хотів пригод, які мали всі, кого він саджав до в’язниці. Він їм заздрив, але змінити нічого не міг. Батько залишив йому у спадок лише своїх знайомих та мрію, щоб його син продовжив його справу. Що завгодно могло статися сьогодні, але сталося те, чого він боявся все своє життя – він засумнівався у собі самому. Руки безвільно опустилися, а на обличчі застиг відбиток невпевненості і болю. Альтаїр довго слановував своє життя. Воно виглядало розміреним і гармонійним, але це запитання зруйнувало не тільки віру у необхідність і правильність здійснення мрії батька, але й виставляло його у своїх же очах псом на ланцюгу з обмеженою свободою і відсутністю права вибору, який тільки виконував команди. Це запитання не відносилося до ряду тих, коли тобі наказують стрибати з мосту, і ти стрибаєш. Воно було скоріш провокаційним і доторкнулося до тих глибин, у які ніхто раніш не мав доступу. Це було найпростіше зрозуміти, адже всі, хто оточував Альтаїра, пророкували йому стрімку кар’єру агента, якої самі хотіли досягти. Для нього це була не тільки заповітна мрія батька, а й щось схоже на змагання, у яких він обов’язково хотів виграти. Тисячі думок вирували у нього в голові, складаючи собою лише одне просте запитання: "Це і є твоє життя?".
Чорна постать плавно підійшла до нього і поклала ліву руку на його праве плече. Альтаїр міг чути її легкий подих. Постать ступила ще крок і нахилившись до нього тихо сказала:
- Людина сама керує своїм життям. Залишилося лише позбутися всіх суперечностей. Вибір за тобою…
Альтаїр тільки хотів повернути голову, але постать зникла. Він зостався ні з чим. Але щось після цієї зустрічі змінилося у ньому самому. Його більш не приваблювало те, що він мав. Хотілося ризику і чогось небуденного. А небуденне якраз наближалося. Звідусіль лунав незрозумілий шум. Біля самого вуха Альтаїра щось просвистіло. Він вміло увернувся, але враз жах наповнив його очі. Цей ліс був володінням одного з божевільних вчених. Розповідали, що він зумів створити щось схоже на лісовиків, але дуже агресивних і войовничих. Саме зараз вони суцільним кільцем зжимали свободу Альтаїра. Маленькі, але дуже спритні, вони були реальною загрозою для життя. Альтаїр судорожно зжав пістолет. Найкраще зараз було втекти, але тікати було нікуди. Одне з маленьких страхіть зробило стрибок в його бік, та йому не судилося досягти цілі. Велетенська, пісочного кольору кішка придавила його лапою і заричала в бік інших. Ті ж, відчувши реальну загрозу, на мить зупинилися. Альтаїр лише встиг подумати з сарказмом: "Як не взбісившимся саджанцям, так дістанусь домашньому коту, якого довго не годували." Кішка була справді величезною, але водночас і граційною. Це була пума. Пісочного кольору з великими коричнево-золотими очима, які були обрамлені тонкими чорними лініями. Вона обійшла Альтаїра , збивши його з ніг, вклала його обережно собі на спину і одним стрибком зникла в темряві. Він же бачив таке вперше. Подиву не було меж, але також лякало те незвідане, яке чекало на нього далі.
На шаленій швидкості вони мчали лісом. Дерева змивалися в одну лінію, а Альтаїр все сильніше зжимав пістолет. Кішка від цього люто заричала, явно попереджуючи про наслідки. Раптом вона, здається щось почула, бо прискорила біг, при цьому люто оскалюючи зуби. В повітрі щось мелькнуло. Було схоже на вистріл лазерного пістолета. Так, це був точно він. Альтаїр би його ні з чим іншим не переплутав. Тепер він був певен, що їхню дивну парочку переслідують. Погоня. Та цьому, на думку кішки, дасть кінець обрив, який розділяв ліс на два береги. Дерева почали розступатися, а пума тільки додала швидкості. Всі її рухи були злагоджені і точні, як механізм найкращого швейцарського годинника. Блідий місяць лив на них своє срібне сяйво, додаючи насиченості барвам. Дерев вже майже не було, а попереду залишався лише край обриву. "Вона цього не зробить!"- подумав з острахом Альтаїр, але було вже пізно. Кішка щосили відштовхнулась від виступу і граційно розтягнулась в срибку. Ці секунди, здавалося,тривали для агента цілу вічність. Та для пуми це, напевно, було звичним ділом. Вона м’яко приземлилася на чотири лапи, скинувши з себе наїзника, і зникла між деревами. Останнє, що пам’ятав Альтаїр, це те, що щось важко огріло його по голові, і в очах все поплило…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220352
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.11.2010