| Сторінки (1/8): | « | 1 | » |
Запам'ятай! Ти маєш фіксувати кожну мити свого життя. Вести щоденник чи абсолютно всі події супроводжувати спалахами фотокамери. Ти повинен пам'ятати все! Всі помилки, на успішних діях не зациклюйся, того що ти зробив занадто мало аби простити тобі твої помилки.
Навчись вже нарешті користуватись хоча б тим псевдодосвідом, який ти набув дивлячись фільми чи на кумедних людей зі свого вікна. Ввімкни мозок! Зосередся на дійсно важливому! Замовкни нарешті! Те все всеодно ніхто не слухав. Почни мислити, думай! Згадуй минуле, вчись на власних помилках, якщо чужі зрозуміти тобі не підсилу.
У мене є шалене бажання прикінчити тебе аби ти не мучився але я залишу тебе, щоб пізніше посміятись ще дужче.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244135
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 28.02.2011
Розриває на шмаття людська підступна натура. Ніби впевнений, а раптом "постріл", барабанні перетинки лускають і ти вже не віриш ані власним вухам ані очам. Брехня і підступність заповзли за комір давно знайомої тобі людини і вичекавши принагодної хвилини вискочили з криком:" бу-ууу-у." Від цього звуку я оглухла, точніше стала недочувати людей, триматись від них на відстані. Остерігалась, щоб ще один вибух не позбавив мене слуху назавжди.
З часом туговухість дивно вплинула на мовленнєву частину життя. Ніби дитина яка народилась з вадою слуху була німою, я, хоч і з інших причин втратила дар мови. Все рідше просила про допомогу, на запитання відповідала короткими стверджувальними реченнями. Все було добре.
Суспільство перейшло на другорядний план, та мабуть на головному ніколи і не було. Це добре. Брехня, суспільна брехня, суспільна колективна брехня - це погано.
Я - людина що не несе загрози суспільству, не вимагає ні уваги, вдосконалення чи переформування (та це і не можливо). Це добре.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239743
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 08.02.2011
Коли справжнє світло зникає, жінки знімають макіяж і ховаються під простирадло ніби приховуючи свою справжню красу від злих очей і все ніби уповільнюється я намагаюсь заснути. Ти подумаєш скільки того діла, хвилинна справа, хоч по-справжньому восьмигодинна. А для мене чомусь він перетворюється з часу відпочинку на час для роздумів. Згадується все що відбувалось в моєму житті (в більшості найяскравіші моменти, а точніше найнеприємніші) те, через що ти не зовсім себе розумієш. Кілька разів програєш один і той момент і розумієш який твій вчинок безглуздий. Зрозуміти суть його не вдається. "Невже це я? " Просто не вірю собі. Де-які неочікувані ситуації примушують передивитись власне "Я". І зрозуміти що ти навіть про себе нічого не знаєш, ні хто ти ні як яка. Як поведешся наступного разу, з якої саме щаблини упадеш, піднімаючись вверх.
Чому в певні моменти життя ми не можемо собою керувати, подія підгинає нас під себе і не надто тривожиться. Як кожен може оцінювати когось, вказувати на недоліки чи помилки якщо достеменно не знає себе. Не впевнений у власних діях, так само обожнює падати зі сходів (не важливо з якої саме сходинки). Осуджувати мають право лише неосудні, а це не можливо тут і зараз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239571
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 07.02.2011
Кожен сховався у своїй цегляній коробці. Замкнув двері на чотири замка і лише світло настільної лампи, що ледве видніється у вікні дає зрозуміти, що там хтось є. Уява та телевізор замінюють суспільство. Зараз йому досить лише чашки кави та кольорового монітора. Чомусь триллери вже не лякають, комедії все рідше примушують посміхатись - нас уже нічим не здивуєш. Пластикові рослини замінюють зелених кімнатних друзів, що жили на підвіконні, гумові жінки - справжніх. Ми живемо в час новітніх технологій, а таке відчутт ніби взагалі не живемо. Проблеми нашого часу примушують мене сміятись. " Що мені сьогодні одягнути? Зелену сукню і жовтий кардиган чи оливкову блузу і таракотову спідницю?" Людська сутність відійшла на другорядний план, головний займає твій вигляд і нікого не цікавить "те, що всередині". Обгортка. Невже ми цукерки? Не знаю, та він однозначно не був чукеркою.
Ніби дорослий на вигляд, та наївна дитина дивилась його очима. Його вже давно не дивували метушливі люди на вулицях. Він давно звик до самотності, хоч ніколи не був сам. Кожного з нас день у день оточують люди, так вони присутні при наших злетах і падіннюх, але по суті не грають ніякої ролі. Найдивніше лише те, що він знав про все, а вони ні. Мабуть, був реалістом. Не тішив ні себе ні інших марними ілюзіями. Твердо знав про відсутність дружби, кохання ,і навіть не намагався їм усе пояснити. Жив за розпорядком, змінювати навіть не намагався, ввечері повертався додому і саме там відчував себе людиною. Насолоджувався тишою - це було його єдине щастя. Через десятки років помер від інфаркту в оточенні дружини та дітей, але до останньої секунди життя залишався самотнім. Добре що про це знав тільки він.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231590
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 27.12.2010
Око за око і весь світ осліпне,
Вишліть рятувальний човен,
Доки не надто пізно.
Тітонька в білому, що забрала мого пса.
Жадан казав, що вона роздає м'ятні цукерки,
Я думаю що то всього лиш прикриття.
Для того щоб зовуальований характер
Не розпізнав ніхто із нас.
Вона не знає горя й щастя,
Не бачить сліз і каяття
Живе без дійсного життя.
Виконує свій обов'язок -
Забирає дорогих нам.
Вона ніби податківець,
І цей збір - це збір на щастя.
Рівновага в світі не може бути порушена.
Деякі їй заздрять, хтось хоче бути схожим,
Наївно сподівається зайняти її посаду.
Але життя сумнівної тітоньки що забрала мого пса,
Не подарунок, мабуть, навпаки.
Її нагородили цим клятим даром.
Мого пса не повернути.
А найцікавіше чи сумує він за мною....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230896
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2010
Коли ти втрачаєш сон,
він, на іншому кінці світу, втрачає відчуття часу.
Коли тобі боляче,
його розриває на шмаття.
Коли ти смієшся,
його душа оживає на долю секунди і тихо гасне.
Коли ти думаєш про нього,
його серце починає тріпотітися в грудях,.
Ти спіймала його.
Ти отримала власне диво.
Власного фана, прихильника і раба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228746
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2010
А ви колись бачили Людину? Ви впевнені що то була дійсно СПРАВЖНЯ ЛЮДИНА чи просто жива істота? Чи впевнені ви у власних діях? Навіщо вам потрібні гроші? Відповіді мене не цікавлять - це реторичні запитання, а відповідь потрібна лише вам щоб зрозуміти хто ВИ є... Чи відчуваєте ВИ біль? Чи щиро посміхаєтесь?
Я бачила її. Відкриті щирі очі з яких так і вистрибували запитання, світле довге волосся, необтяжливий погляд, пухнасті довгі вії, яскрава рожева курточка, червона шапка, блакитні рукавиці. Сьогодні вранці коли я вкотре запізнювалась вона, без зайвих думок з цікавістю розглядада ще вчора мокрі калюжі , сьогодні - скляні люстерка. Потім маленькою ногою, але повною сили намагалась знищити скляні кола на асфальті. Зовсім не важливо що вже було пів на дев'яту і вона однозначно запізнювалась, але я впевнена, в її думках не було страху.
Ми звикли жити в певному проміжку часу, який ми називаємо - життя. Для справжньої людини - це іграшка. Не маємо права запізнитись туди, де наша присутність зовсім і не потрібна. Поспішаємо в місця де нам зазвичай не хочеться бути - обов'язок. Зв'язані часовими рамками, без права на помилку, ніби пес Павлова - маємо певні рефлекси, називаємо себе ЛЮДЬМИ, та ще й з великої літери.
Я заздрю дітям. Їхній розум не зіпсовано проблемами 21 століття, та і взагалі будь-якими проблемами. Вони не несуть шкоди суспільству, не відчувають залежності від системи, не бачать брехні, хитрощів, підлості та і самі не користуються цим. Вони - ідеальні. Світ їх "псує". Ми псуємо їх. Нас зіпсувало воно. (суспільство). Так звана людина знищує справжню. Жаль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228744
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 14.12.2010
Чомусь, з кожним днем все більше і більше мені здається що мій світ вигаданий. Навіть сім'я і та якась ніби збіговисько акторів провінційних театрів, а гра в цьому епізоді п'єси - примусова. Дружба - взаємний обмін цигарками, у скрутну для тебе хвилину, чи плітками, кохання - фанатичне, і не я фанат. І ніби все добре, але постійно чогось не вистачає, ніби щось всередині каже:"Хочу ще!"
"Чи справді я живу?" - час від часу пробігає думками, залишаючи після себе "гусячу шкіру". Все ніби бутафорське. Люди на вулицях бігають, зовсім не думаючи про плинність часуі те, що з ними станеться завтра.
Ти ідеш, в обличчя дме холодний вітер, від чого тобі невимовно неприємно, а заплющивши очі, ти бачиш величезний пропеллер - вітряк, який хтось дужою рукою розкрутив і він зупинить не може. Сонце нагадує прожектор, яскравість світла якого регулює певна особа. Все - несправжнє. Вдихаю на повні груди повітря і відчуваю задушливий запах пластику, запах , що вбиває мене.
Всі брешуть! Навіщо? Постійновигадки та брехня вбивають добро навколо, якого залишилось так мало. Люди вбивають інших людей, матері народжують дітей заради грошей, тітонька в магазині дурить кожного, як мінімум на 50 копійок, малеча знущається над дідусем в інвалідному візку - невже це все кимось детально продуманий сюжет?
Смерть головного героя! А що як я помру? Що станеться, невже всі актори стануть вільними? А що станеться зі мною? Єдиний варіант врятуватися - це смерть,швидка і безболісна. Лише тоді я буду вільна. Більше ніколи не доведеться усміхатись сосідам, яких я бачити не хочу і вітатись з тими кого я ненавиджу. Не доведеться псувати життя батькам, вони нарешті відпочинуть, почнуть жити для себе. Будуть вільними як і я, без обов'язків та звинувачень. Ви всі мабуть тільки і чекаєте цього, але я не подарую вам цього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226654
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 05.12.2010