| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
Весна.. Саме тоді я з’явився на світ.. Люблю її.. За що?.. Мабуть, за те, що вона дозволяє мислити по-іншому..
Через двадцять сім років я покину цей світ.. І це станеться навесні.
Епізод перший
Густе синє небо і випалене сонцем поле.. Ледь чутно звуки снуючого довкола вітру.. Спека.
Я довіряюся цим клаптям теплого вітру, я покладаю на нього усе майбутнє.. Я заковтую його глибиною свого горла та пропускаю крізь себе..
Нехай.. Через усі розширені пори виходить те, до чого мене змушує голос у моїй голові.. Я люблю життя, і мені добре від цього. Я люблю жінок, і я не уявляю свого буття без доброго вина із самарійських долин.
Обличчя загортається у густину неба.. Гострий погляд пронизує безхмар’я.. Я люблю життя..
Край хітона геть обшарпався, босі ноги поцятковані кров’ю, але я відчуваю кожен сонячний промінь на своїй шкірі.
Я впевнений, що Богу жодного разу не довелося пережити подібне.
Я помічаю кожну краплинку у прозорості повітря, я відчуваю запах найтоншої матерії людського тіла. Не знаю звідки у мене цей дар, але він є і я не боюся його.
Кожного разу, коли кінчики моїх пальців торкаються білих стегон я відчуваю як здригаються найглибші клітини, приховані шкірою.
Кожного разу, коли проводжу рукою.. Кожного разу, коли цілую скроні..
Голос у моїй голові стверджує, що я все таки піду на те, для чого мене підготує Бог.. Але хіба те, що відбувається зі мною зараз — не найпрекрасніше?!. Хіба це не..
Я легшаю з кожною жінкою.. Помираю з кожним оргазмом і з кожним цілунком народжуюся. Я відчуваю життя..Відчуваю небесну густину, і жоден голос не позбавить мене цього..
Рука зриває тонке стебельце спаленої квітки, очі знаходять у піску шматочки фініків. Їх, мабуть, загубили купці, які снують тут на ослах удень і вночі..
Ще трохи пройду і натраплю на струмок. Вода зволожить ноги і змиє кров.. Вода поновить клітини і зніме втому..
Я омию очі і відчую як небо вкриє мене собою. Я відчую..
Епізод другий
Поміж зірок пролітають дивні тіні.. І небо наче зблідло..
Біле тло…
Я прокидаюся і наповнюю кольором те, що стане для мене сьогоднішнім.. Мій новий день, моє свіже наповнення..
Багато ніжності, яка блукає в жилах і перемішується з хвилями захоплення. Я проходжу вузькими вуличками і згадую те, що привело мене у це місто.. Позаду мене залишаються слід сухого піску. Гаряче.. Чуються далекі пісні тонкого жіночого голосу.. Як у пустелі..
Пригадую, тоді було так невизначено. Але усе, що відбулося зі мною за роки, прожиті у мареннях від пустельного сонця, навчило мене любити життя..
Пісок присипає рани, маскує біль і заповнює простір.. Пальці ніг відчувають напругу.. Руки обгоріли, волосся заплуталося..
Я пригадую біль від прекрасного.. Ні на що не схоже..
Тільки вночі пустеля дає відповіді.. І Диявол приходив до мене.. Він мені усе пояснив, і я повірив йому. Він плакав , і був прекрасним.
Я проходжу пісками, каменями.. і всміхаюся.. Лоскоче всередині грудей.. Сміється.. Доглядає за мною — моє сумління..
Епізод третій
Сніжить.. Таке трапляється нечасто.
Я наступаю босими ногами на мільйони сніжинок і відчуваю їх лоскотні пір’їнки.. Вони різної форми, вони виліковують холодом.
Проходять дні, місяці, роки, а довкола все сніжить. Повітря сповнене холодом, і саме у ньому я і знайшов її — першу жінку.
Одягнена в тепло, вона відігнала від мене холоді вийняла з-під снігу найперші підсніжники.
ЇЇ запах поселився у мене всередині, і навіть зараз я виношую його в собі.
Тепло.. Я стою біля дзеркала і приміряю терновий вінок..
Пригадую сад.. І ніч пригадую.
Диявол знову приходив до мене. Цього разу він просто дивився.. Мовчав.. А потім пішов. І я заплакав.
Я впевнений, Богу жодного разу не довелося пережити подібне.
Весна.. Під хрестом стоять жінки. Жодна із них не плакала, але їх страждання було красивим.
Плакала лише вона, жінка з підсніжниками. Поміж сліз пролітала усмішка. Вона чекала..
Я напружуюсь, стараюся з усіх сил.. Жили випинаються, і я втрачаю свідомість..Я всміхаюсь, і я народжуюсь..Заковтую глибиною горла повітря.. Мій перший ковток.. Мій перший подих.
Немовля.. Я всього лише немовля, яке пахне молоком.. Мати, перша жінка, яку я побачив, цілує мене,пригортає до себе.. Кров із її грудей — як вино.
Отак я і з’явився на світ.. Він зустрів мене поцілунком. А потім мати дала мені ім’я — Ісус..
кінець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244371
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 02.03.2011
кінець(про офелію)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244370
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 02.03.2011
Я торкатимуся твоїх грудей, доки вистачить сили.. доки вистачить життя на землі.. Я тебе не забуду навіть тоді, коли земля розколеться навпіл.. Жінка з соняшниками на оголених грудях.. Жінка з тривогою в очах та ніжністю в серці.. Сильна у своїй слабкості.. Блаженство у погляді.. нервовість у діях.. Її не можливо не любити.. І там, де кохання переростає у щось більше, що згодом слід охрестити Любов’ю.. Там.. І тільки там.. Я знайду її знову.. і тоді почнеться Нова Ера.. Її імені не запам’ятають у наступних століттях.. вона буде останньою..
Минуло досить багато часу від тоді, як я вперше вийшов на вулиці міста без неї.. Війна, мабуть, щойно закінчилася, бо люди на вулицях, вкритих сірою бруківкою, вперто і натхненно розмальовували усе навколо у кольорове..
Усе було в кольорі.. Навіть мій біль..
Минуло багато часу і от тепер я думаю, що головним було саме це.. Це кольорове самозаспокоєння, що все погано залишилося позаду..
Старі одягалися у яскравий довоєнний одяг.. діти бігали голяка.. Відтепер навіть ті гомосексуалісти, які залишилися в живих після війни, могли спокійно виходити на вулиці і вільно цілуватися.. Цілуватися до схочу.. Скільки вистачить сил.. Так, щоб губи боліли.. боліли від розпачу і ненависті до того, що вигадана людьми одноманітність здатна накинути на природу мотузку.. Мабуть тоді тільки вони розуміли, що кінець війни – це кінець поетиці виживання..
Я всіма своїми клітинами був проти війни, ненавидів її і щиро радів з того, що волелюбного фюррера нарешті немає.. Але наслідки були, та і я сам, зрештою, був нацистом..
Усе змінилося з того часу, коли я вперше одягнув есесівську форму.. Змінилося все.. Майже.. Я досі не зізнався усім тим святкуючим хто я насправді.. І хоча насправді я був зовсім не нацистом, я мав би сказати їм правду.. Але не сказав..
Я проходив вулицями.. проходив повз них.. вони вплітали мене у свій веселий танок.. Вони були по-справжньому щирими..
І тоді я вперше від тоді, як залишився один, згадав її ніжні руки.. доторки.. м’яку шкіри.. малесенькі зморшки біля очей та куточків її напівсолодких губ..
До того, я був наче у забутті.. Я просто знав, що вона має бути зі мною.. Поряд.. А я маю бути з нею навіть тоді, коли вона думатиме, що я зовсім про неї забув..
І лише тоді я згадав.. Я відчув, і відчув так, що сил крутитися у танку вже не було..
Вона теж любила танцювати.. А ще вона співала заборонені пісні.. Я міг би її за це вбити.. Але я слухав, за що готовий був убити себе..
Вона співала про море.. співала і плакала.. А я закидав важливі папери і прагнув плакати разом з нею.. Тоді вона брала мою руку і заспокоювала мене, кажучи, що цей біль їй судилося переболіти самій.. Що я не повинен через це страждати.. Вона пригортала мене до себе, плакала і цілувала.. Я був готовий розіп’яти себе.. Усе, аби лише їй стало легше.. Я любив і люблю її усю.. від найглибшого поштовху і найменшого доторку.. Я..
Я тоді згадав усе..
Вирвавшись із хорового танцю, я похапцем посміхнувся танцюючим людям і побіг далеко звідти.. Я біг доки вистачало сили.. Я не знав куди, я не знав навіщо.. Я пам’ятаю, що бачив перед собою невизначену сіру туманність і обгорілі стяги з понівеченим зображенням свастики..
Було б доволі банально казати, що я у всьому винен.. Зрештою, я не сидів у голові нашого вождя.. Але, якби там не було, я все одно достатньо банальний, щоб перебільшувати свої страждання.. Для цього я занадто слабкий, і абсолютно некрасивий у цьому, на відміну від неї..
Я сумую.. Але все, що так надихало мене у ті гіркі післявоєнні дні от-от має статися.. Залишилося зовсім небагато.. І серце так стискається, наче тіло готується втратити свою дитячу невинність.. Чорт забирай, я таки доволі цнотливий у своїх переживаннях, незважаючи на те, що досягнув таких вершин, які, окрім мене і неї, зрозумілі тільки найглибшим низинам..
Отже, я біг.. біг досить довго, щоб збагнути, що я маю право на прощення.. І це потрясіння у моїй голові викликало буревій якихось незрозумілих емоцій.. Я зрозумів, що для мене немає нічого важливішого, аніж дійти туди, куди дійшла вона.. Зрозуміти те, що зрозуміла вона.. Побачити те, чого вона так не хотіла показувати мені впродовж усього часу, коли ми були разом.. Торкнутися того, від чого вона мене оберігала.. Я зрозумів, що повинен знайти її.. Повинен усе пояснити.. Повинен стати безтілесним, і народитися знову..
Я біг, і зупинився.. Тоді я повернувся і пішов додому..
Коли я проходив повз найвеселіших у світі людей на той час, я намагався перебороти себе і зізнатися.. Потрясіння у моїй голові надавало мені особливого натхнення.. Я навіть розкрив рота і видав якийсь незрозумілий звук.. А потім передихнув і.. Не зміг.. Якась мотузка стисла мені шию і змусила проковтнути гірку слину.. Мотузка, яку я сам вигадав..
І тоді я вирішив мовчати і просто дійти додому.. Це був зовсім не слушний момент.. Я був ще далеко.. Я лише починав визначатися..
Двері своєї квартири я відкрив спокійно.. Відкрив, і нарешті зрозумів – війна у Європі і справді завершилася.. Шкода, що я не мін порадіти цьому так, як усі ті люди на вулицях.. Я був ще не прощений.. В мені не було сил для веселощів..
Увесь вечір я благав себе не пити спиртного.. Але не втримався.. До того ж я випалив декілька сигар,і навіть глянув на світло-сіру рідину у невеличкому флаконі, але схаменувся.. Вирішив, що наркотиками я собі зараз не допоможу.. Уперше за довгий час, відколи я прокинувся без неї, я так вирішив.. Мені стало навіть трохи смішно..
Вона ніколи не дорікала мені у цьому.. До того ж вона сама любила ці чудодійні каталізатори щастя.. Але вона була вище цього.. І її багатозначний погляд змушував мене ніяковіти коли я збирався вводити собі у вену ту ж саму світло-сіру рідину..
Я тепер на межі.. Ще зовсім трохи,і я продовжу твою пісню.. Я продовжу нашу з тобою історію.. Я все продовжу.. І зроблю це з такою силою та впевненістю, що це продовження буде нічим не схоже на минуле.. Воно буде по-справжньому нашим..
Я пам’ятаю.. Вона фарбувала волосся у рудий колір.. У неї батьки були євреями.. А сама вона була найневизначенішою жінкою у світі.. Єдине, у чому вона була впевнена – це у нашій історії і міцній каві.. Вона часто порівнювала нас із речами, які на перший погляд виглядали зовсім не романтичними.. Іноді, навіть абсолютно непривабливими.. Лише згодом я зрозумів.. Ну що ж це я.. Насправді, я ж і досі не розумію цієї її дивної риси, чи то звички.. Я просто знаю, що вона бачила у мені того,хто зараз стоїть на цій тонкій межі і зовсім скоро дійде до того, до чого уже давно дійшла вона..
Я торкатимуся твоїх грудей, доки вистачить сили.. доки вистачить життя на землі.. Я тебе не забуду навіть тоді, коли земля розколеться навпіл.. Жінка з соняшниками на оголених грудях.. Жінка з тривогою в очах та ніжністю в серці.. Сильна у своїй слабкості.. Блаженство у погляді.. нервовість у діях.. Її не можливо не любити.. І там, де кохання переростає у щось більше, що згодом слід охрестити Любов’ю.. Там.. І тільки там.. Я знайду її знову.. і тоді почнеться Нова Ера.. Її імені не запам’ятають у наступних століттях.. вона буде останньою..
У ту ніч, коли я вперше відмовив собі у наркотиках, я не заснув.. Відтоді я так і не засинав більше тим сном, які люди на Землі вважають нормальним, чи то навіть здоровим.. Я дивився у стелю.. банально.. але я дивився.. Я намагався остаточно забути про те, що колись я був нацистом.. Що здіймав угору руку, коли Адольф проходив повз.. Вигукував йому хвалу, а тим часом трахав удома сексуальну єврейку.. Я почував себе таким ницим.. Я зрозумів, що довго не міг розібратися з тим, кому ж я насправді зраджував.. У голову просочувався невловимий біль, який складався то з образів обгорілої свастики на тлі жіночого лона, то з обличчя моєї рудоволосої коханки, яку я, зрештою, визнав своєю зрадженою любов’ю..
Лише ті стіни, у яких ми піддавалися своїм найрізноманітнішим бажанням, знали як ми любили одне одного і себе у цій любові.. Як вона співала і плакала.. Як я прагнув плакати разом з нею..
Я не спав.. Мені боліло.. Але боліло солодко.. Вже тоді я розумів, що повинен робити.. Як повинен діяти, і з якою відданістю повинен відшукати те, через що вона плакала..
Я піднявся з ліжка і пішов у свій кабінет.. Діставши із шухляди револьвер, я глянув на нього з усією любов’ю, яка була у мені на той час.. Я здійняв курок і вистрелив.. Було близько сьомої ранку, коли хтось із сусідів наважився глянути, що ж сталося у моїй квартирі вночі..
Мене знайшли вже геть охололим.. мозок мій перетворився на суцільне криваве місиво.. Я налякав, мабуть, багатьох.. А трохи пізніше хтось десь згадав, що це саме я намагався щось сказати вчора, коли всі веселилися і танцювали.. Цей хтось, мабуть, довго турбувався з того приводу, терзаючи себе, що ж саме я хотів сказати.. Я згоден, що ця людина чуйна і, можливо,є найкращим батьком для найщасливішого сина у світі.. Але, погодьтеся, йому просто було до сто біса цікаво, і це не давало йому спокійно заснути вночі..
Мене знайшли геть охололим.. Але я дихав.. Ледве чутно.. Так, щоб мене спокійно і зосереджено поховали.. Так, щоб відспівали жалібні пісні, а згодом пораділи, що тепер стало вільніше дихати.. Так, щоб ніколи не дізналися, що я колись тиснув руку самому фюрреру.. Що здіймав свою руку, коли він проходив повз.. Що вигукував йому хвалу, а вечеряв за одним столом з рудоволосою єврейкою..
Мою квартиру віддали якійсь паризькій родині.. Відтоді у трьох просторих кімнатах, кухні, ванній та бібліотеці жили мати з родимкою над лівим кутом верхньої губи, батько з постійним бажанням зваблювати подруг своєї шістнадцятилітньої доньки, сама донька і її два молодших братика- близнюка.. Ось така сім’я тепер жила, у безкоштовно придбаній квартирі..У стінах, де колись ми з нею, моєю рудою любов’ю, віддавалися найрізноманітнішим нашим бажанням.. Як сильно…Як..
Як сильно я її люблю.. Так, як і тоді, коли не зізнавався їй у цьому.. У стінах трьох просторих кімнат, кухні, ванної та бібліотеки, де вона, спалила усі мої щоденники.. Так, щоб ніхто не запідозрив.. Так, щоб.. Як..
Мене поховали, відспівали наді мною жалібні пісні.. Я стояв і дивився на все це зі сторони.. Мені не було анітрохи боляче за себе.. В той день поховали того невизначеного нациста, який вбив свою рудоволосу коханку, впевнено стверджуючи усім, що вона виявилася єврейською шпигункою.. Він сам був готовий повірити у те, що казав..
Він убив її привселюдно, перед усіма своїми друзями.. Вони сміялися і чудувалися з її краси.. Тільки ніхто з них не наважився зізнатися, що їм дух перехоплювало від того, як вона, гола і незахищена, спокійно дивилася в мої очі, ніби благала, щоб її убивця теж сміявся.. І він сміявся..
Коли усе те застілля на кладовищі завершилося, я нарешті відчув полегшення..
Того нациста було вбито.. І вбив його я..
І ось тепер я стою тут, і знаю, що залишилося зовсім небагато..
Перш ніж я опинився тут, я був у багатьох місцях..
Я був у Єрусалимі, у Вавилоні.. Я перечитував Бгагавад- Гіту з індійськими йогами.. Я пізнав більше підсвідомого, аніж від окультних ігор Третього Рейху..
Я був і в Раю, і в Пеклі.. Мені пояснили, що насправді немає ніякого Чистилища, в існування якого то вірять, то не вірять..
Мені показали, яким може бути світ, якщо про його існування забути.. Я бачив Ісуса, я розмовляв з ним.. Він вгощав мене свіжими фініками і співав.. Співав, як і вона тоді.. Я розповідав йому про неї.. Він усміхався.. І тільки сонце над нами спокійно торкалося промінням то його, то мого волосся.. Я тримав його за руку.. Ні.. Він тримав мене за руку.. У нього було руде волосся і біль, такий як і у неї.. І він казав, що тепер я готовий розділити його з ними.. Що тепер я готовий.. Що я тепер не боюсь.. І я не боявся.. Я дивився йому в очі, які відображали лише посмішку.. Лише посмішку.. Без жодного суму і жодного співчуття.. У нього не було причин мені співчувати.. Я нарешті зрозумів себе.. І її.. І його.. Я – щасливий .. Як і він, коли його розпинали, як і вона, коли я її вбивав..
Я нарешті зрозумів себе.. Я стою тут, на цій тонкій межі, і відчуваю полегшення.. Уже.. Сонце оберне на мене свій погляд, відчинить ворота, і я увійду туди, куди увійшла вона..
Я пройду крізь тисячі веселок.. Я її знайду.. Вона поведе мене в Париж і покаже хто я..
Танцюючі люди дивитимуться на мене і не розумітимуть чому я стверджую, що у мене нацистське минуле.. Адже у мене оголені груди з жовтими квітами на сонячному сплетінні..
І тоді ми з нею гулятимемо паризькими вуличками, де не буде ані людей, ані будівель, ані самого Парижу.. У неї усе теж руде волосся.. Її голос, руки, губи, груди, очі.. І вона не єврейка, як і Ісус, коли його розпинали.. І коли він воскресав..
..Ще трохи..
..Ще зовсім трохи..
І я торкатимуся твоїх грудей, доки вистачить сили.. доки вистачить життя на землі.. Я тебе не забуду навіть тоді, коли земля розколеться навпіл.. Жінка з соняшниками на оголених грудях.. Жінка з тривогою в очах та ніжністю в серці.. Сильна у своїй слабкості.. Блаженство у погляді.. нервовість у діях.. Її не можливо не любити.. І там, де кохання переростає у щось більше, що згодом слід охрестити Любов’ю.. Там.. І тільки там.. Я знайду її знову.. і тоді почнеться Нова Ера.. Її імені не запам’ятають у наступних століттях.. вона буде останньою..
кінець
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227175
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 08.12.2010
Осінь розхристує листя..
Осінь..все далі,і далі..
Осінь,як ретро-намисто..
Совість у недопохвалі..
В цій напівмертвій калюжі,
В серцероздвоєнні тіла..
Ось--те,що все..і не дуже..
Ось--те,чого ти хотіла..
В нешоколадному тісті..
У похоронному тості..
Як у хлопчачому свисті.
Так по -дитячому просто..
Не дослідив свого світу
В напівпрозорому листі..
Осінь останньої миті,
Осінь,як ретро-намисто..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226964
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2010
І жовта парасолька.. і молитва..
І скроня..револьвер.. і вертоліт.
Одвічна,пристрасна..заплутана гонитва.
Одвічний,пристрасний..несхиблений політ..
Кларнети,дощ..бруківка і знемога..
І танґо серед тисячі доріг..
І місяць..місяць..ще одна дорога.
І найостанніший запилений поріг..
І зламана підбора,як дарунок..
Розбита доля,як останній сміх..
Ти розгорни,будь-ласка подарунок,
У ньому він,твій перший чистий сніг..
Як перші сни..мурашками по шкірі..
І перша ніч..однизу до гори..
І перший звук на ледь ожившій лірі.
І дерево..вже майже без кори..
Як перший цвях..в долоню,без причини..
І перший крик..глухий,без відчуттів..
Як найніжніше..голосом дитини..
Як найтепліше..страхом матерів..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226963
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2010